У чорній було вогко і темно. Се була велика хата, стара, з кривими стінами, по котрих поросли гриби, мох; невеличке вікно угорі, перевите залізними штабами, було аж червоно-сизе — мутне, укрите зеленою цвіллю і ледве-ледве пропускало сірий світ у хату. Коли хлопців укинули в сю чорну з ясного сонячного світу, то їм спершу здалося зовсім у їй темно. Івась нестямно ухопився за плямку дверей, цокаючи і б'ючи ногами у двері, на увесь рот репетував: «до мами! до мами!». Засов стукнув, і Івась побачив, що даремні його сльози і його крик. Він упав коло самого порога на купу тертої соломи, що слали замість постелі, і неутішно плакав. Карпо помацки поліз далі, притулився якось до слизької стіни і, злякавшись, порвався назад. В одному кутку тиркнула жаба, у другому ударив цвіркун... Страх обняв Карпа.
— Івасю! тут страшно! — обізвавсь він до товариша.
Івась, мов хто надавив його зразу, тонко-тонко заридав. Жаба знову тиркнула, цвіркун обізвався удруге.
— Тут гадюки, Івасю, є... — сказав тихо Карпо і порачкував шукати Івася.
Довге і протяжне турчання не вгавало, і по йому, мов молотком, раз поз раз бив цвіркун своїм голосним забоєм.
— Івасю! де ти? — спитав Карпо, вилазячи насеред хати і підводячи угору голову.
Тепер тілько забачив Карпо у хаті невеличке мутне вікно, котре, мов з-під землі, лило у хату жовто-мутний світ. Коло самого порога, зариваючи в купу соломи голову, лежав Івась, зігнувшись, як цуценя. Карпо підкрався до Івася.
— Івасю! Івасю!
— Ну, чого тобі? — крізь плач вимовив той.
— Я думав, ти спиш... Що тепер робити? Батько як дознається, лихо буде!
Івась мовчав. Страх ріс у невеличкому серці хлопчика, страх, що кругом темно так та страшно... страх — що то буде дома? Івась знову тонко-тонко заридав.
— Не плач, Івасю... Голова буде боліти... Ти їсти, Івасю, хочеш? Мені їсти хочеться.
Знову теркотання, знову забої цвіркунові.
— Що воно там теркоче? Гадюка? Що, як вона вилізе та вкусе.
Страх, як трясця, затіпав Івася. Зуби у його почали цокотати. Як навісний, він скочив на ноги, закричав щосили і почав гамселити ногами у двері.
Теркотання замовкло, тілько глухе бухкотання чобіт у двері роздавалося по хаті, та нестямний репет Івася покривав його.
— Давай, Івасю, удвох стукотати! — сказав Карпо і почав кулаком вибивати у двері.
У Карпа заболіли руки від щирого вибивання... А кругом тихо, як у могилі.
— Хай йому! Тілько руки поб'єш! — сказав він і сів коло порога.
— О лихо-лихо! о додому! додому! о мамо! мамо! — кричав Івась і погрюкував ногами у двері.
— Что ты там кричишь, пострел? — крикнув до його голос з-за дверей. — Сиди тихо — язык отрежу!
Івась, мов його одірвало, упав назад, закрив лице кулаками і тихо і протяжно загув. Не було міри малому горю Івасевому, не було упину кревним сльозам його. Якби світ божий глянув на лице його — він побачив би рожу у ранній росі, так воно розмарніло-розчервонілося.
Карпо недалеко сидів від Івася і перекидав з руки на руку трюхлу солому. Йому теж було не легко... Жовте лице батькове, його грізний погляд і ремінна тюжка стояли перед його очима. Тепер лихо — та ще й ждати лиха! Карпо був старше від Івася на рік і з виду — вище і кріпше; його не проймали дитячі сльози, хоч немале лихо крилося в серці. Лихо множе лихе: воно палало у Карповому серці, підбивало його на нові каверзи. Коли б Карпові воля, немало б він шкоди накоїв... І чому він не вкусив за палець того москаля, що силоміць сажав його у чорну? Чому він не вчепився за його, як реп'ях, і не вчепився у очі?.. Сім бід — один отвіт. Що зробив він такого?.. Зо зла ухопив він жмут соломи з сміттям, порохом і швиргонув угору. Пил розлетівся по хаті. Карпо удруге бере, удруге кида, втретє і вчетверте. Накиптяжив — дихати нікуди. І невеликий світ — померк у хаті від киптяги.
Уже Івась залився удушливим кашлем; а Карпо знай верга жменями сміття, знай віє його по хаті. Аж самого пройняв кашель, та й остогидло таки вергати. Хоч би Івась поміг, так Івась плаче. Карпо ліг... Нудно, гірко, досадно. Шука неспокійна думка Карпова утіхи і не найде... Івась плаче.
— Івасю, не плач! а то битиму! — крикнув Карпо.
— Нащо ж вони сюди заперли? — протягом відказує Івась.
— Чорт його бери. Заперли — випустять...
Жаба тиркнула.
— Ай там на яру, де ми солов'я нагляділи, є жаби! — сказав Карпо. — Тілько там здорові-здорові та зелені. Сидить — як копиця, тілько очі витріщила. Я, як упав у рів, то бачив. Та злякався-злякався. Вони, кажуть, кусаються. Або не кусаються, а так стрибне, уп'ється в тіло... та нічого їй і не поробиш. Так і вмерти приходиться. Одна, кажуть, жінка роздратувала таку жабу. А та як стрибне та прямо в пазуху, так за груди і вчепилася. Учепилася — та нічого їй і не поробиш. У жінки дитинка маленька. Погодувать би — жаба не дає. Що візьме дитину на руки, то жаба лапою так і чарапне дитину. Ходили і до знахурів, ходили і до лікарів — ніхто нічого не вдіє. Жінка почала сохнути, як тріска стала. Та так і вмерла, і дитина вмерла. Так її з жабою і дитиною і положили в одній ямі.
Страшний переказ Карпів упинив Івасеві сльози. Жінчине страждання — занімило Івасеве лихо... Своє, упиваючись чужим, забулося, посунулося назад; думка малювала тяжкі болі жіночі, крики і страждання дитини. Івасеві жалко жінки і дитини.
— Чому ж вони не вбили, не закололи тії жаби? — спитав він, важко зітхнувши.
— Знахурі сказали, все рівно: убий жабу — і жінка вмре. То так вона і жила з жабою. А як умерла — і жаба околіла, а одчепити все таки її не можна, — уросла в тіло. А то, кажуть, одному чоловікові як раз скочила на лице та й учепилася над ротом, не дає їсти. Що він візьме ложку з борщем або з кашею, то вона ногою як дасть, так і виб'є з рук, або хліба візьме — і хліб виб'є. Не дає їсти. Так з голоду чоловік і вмер.
— Хіба в неї такі дужі лапи, що вона ними і ложку виб'є з рук, вони ж у неї невеличкі — тоненькі.
— То що, що тоненькі. Вона і тоненькими як дасть — так і виб'є з рук. Хіба вона, ти думаєш, не здорова?
— Господи! і хто намножив таку нечисть? — спитав, знову зітхнувши, Івась.
— Хто намножив? Самі намножились, — одказав Карпо. — Вони, прокляті, плодючі. Я раз убив одну жабу, — така здорова, пузата лізе. Я цеглиною як пошпапурю — так з неї кишки і полізли. Зразу убив. Коли з неї жабенята як полізли, та малі, та так їх, як проса, і в жменю не забереш.
— То, значить, була жаб'яча мати?
— Та, звісно ж, мати, коли з жабенятами.
— Воно, значить, у всього живого на світі є батько і мати.
— Авжеж є.
— А в дерева є?
— І в дерева є. Отож приміром дуб; бува з жолудями, бува і без жолудів. З жолудями то то мати, а без жолудів — батько.
— Ну, а в кленка? в липи? або в вишні?
— Та й там би повинно бути, ознаки певно якісь є, та я не знаю.
Івась замовчав, задумався.
— І нащо воно? — услух промовив він.
— Що нащо, — батько та мати?
— Та ні, оті жаби на світі. Їх же ніхто не їсть; тілько світ поганять.
— Як не їсть? Чорти їх, кажуть, їдять, відьми їдять, собаки ярчуки ящірок їдять, та й німці їдять.
— Що то німці? собаки такі? — спитав Івась.
— Бог його знає, що воно. Вони на людей схожі, тілько говорять не так, як ми, і жаб їдять.
— Ххее... — здригнув Івась. Жаба обізвалася. — Що як нас, Карпе, ота жаба вилізе та й поїсть.
— А хай вилізе. Я їй такого задам, що вона більше і світа не побаче.
— Чим же ти їй задаси?
— Знайду чим. Я їй і кулаком задам.
— А як вона учепиться в руку.
— А я тоді об стіну рукою, Так і розчавучу.
— Страшно, Карпе, — сказав Івась, подумавши і зітхнувши.
Коло дверей почувся скрип, гомін.
— О... — обізвавсь Карпо, — ідуть нас визволять, Івасю.
Івась нащурився.
— Ну, веди! веди! — кричав голос з-за дверей. — Ти думаєш, страшна мені твоя чорна? Я не спав цілу ніч, ну от у холодочку і висплюся! Он то що!
— Карпе! що воно? — тихим, заміраючим голосом спитав Івась.
— Циссс... — тихо промовив Карпо.
Коло дверей замок торготів, гарчав.
— Мені не страшна твоя чорна! — знову проказував той же голос. — А все-таки не докажеш, що я злодій. Брешеш, он то що. Ти сам злодій. А я... я, брат ти мой!.. Знай наших! — крикнув він. — Он то що.
— Карпе! то щось п'яне? Вони сюди його ведуть. Я боюся, Карпе, п'яних.
— Цить, лежи тихо, — одказав Карпо і захилився за одвірок. Івась припав головою до соломи і не поворухнеться.
Двері розчинились, і в хату, коливаючись, ускочив чоловік. Двері зараз за ним зачинились, темнота обняла чоловіка.
— Тю-у-у! Хвю! — крикнув і свиснув він на всю чорну. — Бач, як гарно, темно та холодненько... От де спати, так-так! І муха тебе не займе...
Розказуючи сам до себе, чоловік пішов далі і якраз наткнувся на Івася, що лежав на дорозі, наткнувся, поточився і сторчака полетів через хлопця. Івась несамовито закричав, схопився і кинувся до дверей.
— Отак наші! — промовив глухо чоловік. — Трохи не впав? Бий тебе сила божа! тут і в'язи звернеш. Колоддя прокляте понавертали сюди. Ач, прокляті! того й не знають, що може хто й підтомився... Як ти на колодці спочинеш... Та воно щось кричить? Де воно? Гей! не кричи! де ти кричиш?
Карпо кинувся до Івася, ухопив його за лице, затулив рот рукою.
— Цссс... не кричи...
— О-о-о! о ніжечка, ніжечка! — тихо сичав, плачучи, Івась.
— Цить, Івасю, цить. Вона перестане. А то он то розбишака.
Івась зціпив зуби; сльози з очей градом лили, він мовчав, тілько, ледве дишучи, важке зітхання пропускав крізь густі зуби.
— Хто, питаю, сичить там? — кричить чоловік, лежучи на долівці. — Обзивайсь, коли ти не нечистий дух! А то я тобі зараз прочитаю проклятому синові «да воскресне бог». Кажи хто?
— Та се ми, дядьку! — перший обізвався Карпо.
— Хто ви?
— Ми, та й годі.
— Чорти?
— Ні, хай бог милує. Ми — хлопці.
Чоловік підвівся і знову стовбула дав.
— Що ж ви за хлопці? га? злодюги? Кажіть зараз, що вкрали?
— Ми, дядьку, нічого не крали... Я — Карпо, а се Івась.
— Чого ж ви тут сидите, матері вашій печена редька!
— Не знаємо. Ми гралися, а нас забрали і посадили, не знаємо за що.
— Як не знаєте? Брешете, сякі-такі сини! Бублики у бублейниць крали, га?
— Їй богу не крали, — божиться Карпо.
— То може в кишені чужі лазили... Я вас знаю, бісових байстрят. Вас як огню стережися... Тут коло чоловіка вертиться, а оглянься — вже він з люлькою носиться — продає.
— Навіщо нам, дядьку, люлька? Ми не куримо.
— Не курите? Брешеш, вражий сину... Ось коли б тілько мені до тебе добратися, я б тобі показав, де раки зимують.
І чоловік почав плазувати по сміттю, то падаючи, то встаючи. Карпові зробилося смішно.
— А піймайте мене, дядьку... — сказав він і почав тертись коло стін.
Дядько сів, глипнув очима і, як крюк крилами, замахнув руками і перекинувся.
— Я ось, дядьку... осьдечки! — заливаючись сміхом обізвавсь Карпо, опинившись зразу на другім боці.
— Ну щастя твоє! проскочив!.. Та я тебе зловлю, вражого сина. Я тобі дам!
— Дядьку! ну зав'яжемо очі та в кузьмірки будемо гратись.
— Ось я тобі зав'яжу! я тебе попограю! — сварився чоловік і знову почав силкуватись вставати.
— Ану, дядьку, ще трошки... ще... ще! — сміявся Карпо, дивлячись, як чоловік силкується.
— Стій, стій! Скали, скали зуби! я тобі поскалю їх! — нахвалявся чоловік і на велику силу устав.
Карпо, як миша, підбіг ззаду і пхнув у спину. Чоловік стовбула покотився.
— Ох! упав, — репнув чоловік.
Карпо зареготався. Івась і собі не втерпів і крізь сльози засміявсь.
— Смієтесь, бісенята? Ну, а як я не встану... не хочу вставати... Що ти мені зробиш... га? Давити будеш? а я репету нароблю! — казав чоловік, умощуючись лягти.
— Та аби ви нас, дядьку, не займали, а ми вас не займемо.
— Не займали?.. Знаю я вас... Бач, бісові москалі, у хату, куди хрещених людей пускають, напустили чортів... А як я пожаліюся, що тоді буде? Возьму та й пожаліюся хурхеререю... Тьфу!.. Солому у рот тобі пхають... Бач... Пхай-пхай! Я лежатиму і мовчатиму. А жалітися буду... Хай мене хрест поб'є, коли не буду жалітися. Між чортів хрещену душу посадити... Га? А якби тебе посадити?
Карпо зареготався.
— Бач, як гигоче... Хрест тебе вбий та його свята сила, іродове плем'я! — почав клясти чоловік.
Карпо почав гикати, свистати.
— Свищи... Постой, я руку випручаю... я тебе, вражий сину, перехрещу... Бач, і руки не пускає... — мусуючись сам з собою, казав чоловік... — Боже мій! не дай душі на погибель... Я вкрав, їй богу я вкрав... Хіба гріх жида обікрасти... нехриста... О-о-ох! — простогнав чоловік і замовк.
Незабаром його сонне харчання роздалося по чорній. Чоловік спав.
— Спить, — сказав Карпо і підійшов до Івася. Той сидів у кутку коло дверей і, як звір, понуро дивився.
— Їсти, Івасю, хочеться. Хоч би мати догадалися та принесли їсти.
— Е, принесуть. Сюди не можна носити.
— Ні, можна. Нашого одного робітника як узяли були раз у чорну, то мати носили. Шкода, що отой дядько заснув, хоч би його дражнити, все б не так їсти хотілося. Та й лизнув же! і на ногах не вдержиться.
— Що як він проспиться?
— То що.
— Поріже отут нас. Бач, який він страшний, як розбишака.
— Ні, він зовсім не страшний. Я його знаю. Це Гусак, що знай п'яний швендяє по городу. Хлопці його як очеплять та почнуть дратувати, то він між ними як медвідь метається, а п'яний — нікому нічого не вдіє. За одним поженеться, а другий ззаду у спину пхне, то він так стовбула і стане. А як не зовсім п'яний, то добрий, такий добрий, що у його не буде, чи булка, чи пряник, усе роздасть другим. І де він бере — бог його знає. Кажуть, краде. Може і краде. А казок яких він уміє розказувати. От якби проснувся, я б його попросив, щоб розказав. Чи страшної, чи смішної, — як з книжки читає. І розумний.
— Чого ж він п'є? — спитав Івась.
— Бог його знає. Кажуть, хазяїн добрий був, та як запив та й запив — все спустив, а тепер от отак і шляється всюди. Пороблено йому либонь так.
— Хто ж йому поробив?
— Не знаю. Кажуть, він ходив до однії удови — вона жила аж геть на кінці міста, тепер тілько пустка стоїть на белебні. Так до тії удови, кажуть, змій унадився, огненний та хвостатий. Як вечір, так він і знімається з-за лугів, та як летить — то так іскри і сипле. До її хати долетить — та прямо в димар. Так димарем до неї і літав. А цьому, значить, Гусакові та удова уподобалася. Ходить та й ходить до неї щодня; сватати, кажуть, хотів; так люди збоку — що ти, дурню, робиш? Вона така й така, до неї, кажуть, змій літає. — Він людям не віре — брехню завдає. Завдавать брехню завдає, а самого торкає: а що, як і справді правда? Дай довідаюсь. Та, діждавши ночі, — а ніч була восени темна та чорна, — доходе, кажуть, до її города, усюди поночі, а в неї в хаті світиться. Що за біс? Підійшов ближче — огню нема, а в хаті мов місяць світе, — видно так. Він під вікно, дивиться, на полу сидить удова і коло неї чоловік не чоловік, ясний такий, так від його світ на всі боки і ллється; сидять удвох і цілуються. От його і візьми досада, ухопив каменюку та як пошпуре у вікно. Хотів у змія, та прямо у лоб молодиці. Змій же як знявся, то так оселя і злетіла, а молодиця як була, так і околіла на місці — голову розбив. Довго він за те, кажуть, і в тюрмі сидів; та як вийшов, як запив — то от і по сей час п'є.
— То він, значить, з горя? — спитав Івась, уперше зроду розбираючи, що то — горе. До сього він мов ніколи і не чув такого слова і ніколи його не промовляв. Тепер, коли в його малому сердечку невелике горе виводило свою журливу пісню, — йому очі зразу відкрилися, він поняв лихого ворога чоловічого щастя та покою і вперше назвав його на мення.
— Хто його знає, може й з горя, а люди кажуть йому так пороблено... — одказав Карпо і замовк.
Івась думав про горе, про щось важке, котрого ні бачити, ні узяти руками не можна, а тілько чуєш, як воно давить на серці, як і сльози, і досаду викликає.
— А в тебе було коли, Карпе, горе? — спитав Івась.
— Яке горе?
Івась не знав, як йому розказати.
— Таке, — сказав він. — От бач, Гусак запив з горя... а в тебе було яке?
Карпо задумався.
— Якби батько вмер, або мати... то то б і було горе, — одказав, подумавши, Карпо.
— А чого ж би тоді, Карпе, було горе?
— Як чого? Сиротою зостався б, — от і горе. Нікому тебе ні пожаліти, ні сорочки чистої дати. Всяк би тебе бив, лаяв — та й нікому заступитися.
— А це, Карпе, горе, що нас посадили?
— Чого ж це горе? Та це поки батько-мати не знають, то ми й сидимо, а дознаються, прийдуть — і нас заберуть. Яке це горе? От тілько що їсти хочеться...
Івась думав не так: у його невеличкому серці і лихо і страх борюкалися одно з одним. — «Ні, це горе, справжнє горе!», — думав він.
Поки у чорній Івась сидів, розбираючи своє горе, Горпини серце не мало переболіло та перемучилося. Їй здавалося, що там її Івася уже катують-розпинають, що тілько вона його й бачила, тілько й чула його голос. Про Якова вона не змогла згадати без того, щоб пекуча туга не скрутила, мов у пучці, її серця, щоб не порвалися разом з гіркими слізьми ще тяжчі, ще гірші прокльони. А Яків? Яків поплівся з дому та до шинку. У рижого Бороха жида засів він розводити свою запеклу невдачу.
— Не везе, брат, мені, ні в чому на світі не везе! — хвалився він жидові, сідаючи на лаву коло столу. Давай лиш чвертку, чи не полегшає бува?
Здоровенний жид, у сажень росту, в півсажня у плечах, як миша кинувся до бочки, уточив горілки і поставив коло Якова.
— Сце й вам, добродію, гомоніти на невдаці, у вас земля, у вас худоба, — казав він, — от насому братові тепер голодний рік настав, — казав, збіднившись, жид.
— А тобі чого?
— Ой! — скрикнув жид, чухаючись у своїй рижій бороді, — торік до сього цашу дві боцки випили, а тепер от — і півбоцки не вийшло. Зовсім не п'є народ! Ци він здурів, ци він сказився — зовсім не хоце пити. То бувало у неділю рук недостає, — той крицить: Борохе, цвертку! той кварту, а другий і піввідра тягне на кумпанію. А тепер — зовсім не п'є народ! Прийдеться з голоду вмерти.
— Не журись, Бороше, — піддержав його Яків, ковтнувши чарку горілки, — не журись — піддержимо. Уже кого-кого, а тебе слід піддержати. Ти чесний, брат, жид.
— Ой вей! легко сказати, тілько півбоцки з нового року! — бідкався Борох. — А треба і [в] економію заплатити, і за горілку заплатити. Ой-ой! Скілько то гендель нузно! — сідаючи поруч з Яковом, одно своє плескав рижий Борох.
Яків вилупив свої баньки і сидів задумавшись.
— І все то гроші! — скрикнув він. — Все то гроші! І що тими грошима не зробиш?!
— Якби то, цуєте, гросі! — промовив, задихаючись жид, і очі його, як свічки, запалали, а рука полізла знову до рижої бороди.
— А якби так, щоб без грошей? — спитав Яків і хитнувсь до жида так, як хитається п'яний чоловік.
— Ніцого без грошей не враєс.
— А як би так, щоб їх зовсім не було? Споконвіку не було? Щоб люди і не знали, що то за гроші? Що б тоді було?
— А сцо б тоді було? Товар на товар міняли б.
— Хе! — хекнув Яків: — А чи гірше б воно було? чи краще? Як ти скажеш, Бороше?
— А хто його знає. Для бідного зидка все однако б було.
Яків знову задумався-замислився. Великі чорні його очі мов хотіли повискакувати з баньок, — так повидималися-повилазили наверх.
— Цого, добродію, так зазурилися? — спитався Борох.
— Та, кажу ж тобі, лихо, — кругом гаспидське лихо обсіло! Раз машину будую, старий грошей не дає; а вдруге — звісно, одно до другого! Прихожу сьогодні додому, а дома — пекло! Крик, плач... сина в чорну взяли. За що його взяли, що зробила мала дитина — господь його знає! Воно ж, бісове, нашкодило, а ти, батьку, іди визволяй... Легко сказати визволяй?! Дай його честі! Як ти його визволиш? А не визволиш — додому й не потикайся! Жінка голову прогризе. Чим гризти — ішла б краще сама визволяти, а то все на батька. Що не вирветься — все на батька... отаке то, Бороше! Кругом горе! Не даром і та пісня співається:
Горе тому та жонатому,
А як горщечку щербатому!
Жінка тебе лає... діти... і діти, біси його батькові — хотять старшинувати над тобою... Хе!.. Та ні. Не такий удався Яків Кабанець, щоб на йому який чорт верхи поїздив. Кажу тобі, сам чорт не поїде по Якові Кабанцеві! Он який він удався... А ну, Бороше, вип'ємо? Хай там жінка вирюмається, а вражий син у чорній висидиться. Більше знатиме, батька пройде! Чи так кажу? — І Яків моргнув на Бороха, потім налив — випив і зовсім осовів. У очах зрачки заплясали, розбіглися, як у зайця, руки обвисли, голова не держалася на в язах.
— Ох! а все жаль, брат, хлопця!.. Вилитий, брат, батько! Такі й очі, такі і брови — і хода така! — крикнув Яків, махнувши рукою... — Ні, брат, так не можна. Своя кров, брат... а кров, брат — не вода. Визволь, Бороше!
У жида якісь хижі іскорки засяли у очах, по губах пробігла усмішка.
— Коли ви батько — та не визволите, а як бідному зидкові се зробити? — сказав він.
— То то й є... А піди ж ти жінці се скажи! — І Яків поскромадив потилицю.
Замовкли.
— Шукай, Бороше, чоловіка такого! Шукай, кажу — награжу!
— Цоловіка? — спитав жид і знову почухав бороду... — О-ой! є один на примєті... є. І розумний цоловік, тілько дорого бере.
— Сотні рублів не пожалію, — шукай! — крикнув Яків.
У жида знову засвітили очі.
— Аби не скупилися... а то мі... мі сце і їм пропісемо! — сказав лукаво жид... — Узе такой верной цаловєк! такой цаловєк! Закони, як равін в талмуді — зна, a пice? Ой! як пice! козне його слово, як золотом облеплено. Такой верной цаловєк!
— Та ще і їм пропишемо, кажеш? — усміхаючись, спитав Яків.
— Йо-йо-йо! — скрикнув жид і заметушився; схопився з лави, побіг до дверей, відчинив і почав щось вигукувати по-жидівськи. Дитячий голос обзивався на його питання.
— Я зараз... ту мить! — крикнув жид і побіг з хати. Скоро знову убіг, ухопивши картуз, почухався в бороді, знову крикнув у двері, і на його гук ускочив невеликий хлопець з рижими, усіяними моклицями, пейсами. Йому щось сказав Борох, а сам чимдуж побіг з хати.
Хлопець як миша, пробіг через хату, сів у кутку на лаві, коло бочки горілки, і дивився своїми кролячими очима на п'яну постать Якова, що коливалася коло вікна.
Хміль Якова дедалі все більше та більше розбирав. Думки його, зачіпаючись одна за другу, спотикалися-падали... Він забував, що думав хвилину тому назад. Погляд, мов хто туманом заснував. Він і дивився і нічого не бачив... і все знай лупав своїми червоними віками... На який час він зовсім їх закривав, мов засипав, та, хитнувшись, знову лупав... Хлопець як кошеня, дивився на його, мов дожидаючи чого. Жовте і сухе лице його мов помолоділо, очі намірилися вискочити з баньок, так упивалися в п'яну постать Якова. Ось незабаром Яків похилився на один бік, похиливсь — і закрив очі. Далі все більше та більше схилявсь, аж поки не ліг зовсім на лаву... Через хвилину важкий соп і харчання повістили хлопця, що Яків заснув. Лице у Якова стало аж синьо-чорне і мов пухло, рот розкрився і з одного боку випливала слина. Тихо, як котя, устало хлоп'я з місця, ще тихше покралося до Якова і засунуло руку в кишеню. Задзеленьчала люлька протичкою і мідними ретязьками, що чимало було понавішувано їх коло невеличкого чубука. Далі висунуло хлоп'я гаман. Розшморгнуло, порилося в тютюні рукою, брязнуло крицею і кременем, чхнуло, потерло ніс рукою і положило гаман у кишеню. Чумарка на Якові була застебнута на гаплички, і хлоп'я довго мусувалося, поки одстебнуло її. Ось три крючки зскакнули з своїх гапличків, і знову тихо хлоп'я потяглося до кишені у штанях. Невеличка біла хустина запалила іскорки в його очах. Воно, як кошеня, метнулося облапувати своїми тонкими пальцями ту хустину — і знову даремно! у хустині не було нічого. Хлоп'я кладе хустину на місце і тихо крадеться до кишені в жилетці. Товста Якова рука важко налягла на той бік. Хлоп'я довго дивилося на руку. Се зразу пхнуло її геть до стіни, а само, як миш, шугнуло під лаву. Яків заворушився, хропнув на всю хату — і знову тихе харчання і важкий соп. Хлоп'я вилізло з-під лави, глянуло у лице Якові і, не спускаючи з його очей, полізло у кишеню. Невеличкий ремінний гаманець опинився в його у руках. Трохи не застрибало хлоп'я з радощів, очі засвітили, заіскрили. Воно одбігло геть від Якова і в кутку задзеленьчало грошима... Швидко вигребло воно гроші, ще швидше зложило гаманець, підбігло до Якова і всунуло в кишеню... Далі побігло до кутка, прорило в долівці ямку, положило гроші і, заривши, знову сіло коло бочки і лукавими очима обводило хату.
В холодку під гіллястою липою, на шовковій траві лежав дід Карпо, слухав як гула бджола кругом липи, як сірчали коники по травах, як перекликалися пташки по лісу; він дожидав роя. По його примітам попів улик повинен був дати у той день роя. Він його дожидав з ранку і ніяк не дождався. Ось уже і сонце повернуло з обідньої години — роя не було. «Щось він забарився» — промовив дід і пішов під липу полежати. Тихий та ясний день, пахощі та холодок від липи, зичний гомін бджоли — все так сповивало його душу тихим покоєм, поривало до спання. Та не спав дід. Сам не зна чого, у його голову лізуть такі смутні думки, чого серце старого мов хто здавлює... досада обніма його. Не мило йому чогось, душно, і холодок не холодить... І чого воно варе так? — дума Карпо. — Хіба негода буде? А може дома що трапилось... І гострим ножем угородилася в його серце думка про дім... Чого-чого б він тілько не дав, коли б Яків не був таким... Чого йому треба? мало йому того добра, що є? Жити б, жити, та бога хвалити! ніт же. Чи не правда, що одинець — худобі кінець? І жалко стало старому його худоби... Пропаде все... все... А скілько літ збиралося? Дід ще по шматочку та по кусочку відкладав, батько, він — всі працювали на одно гніздо. А от господь послав зносок-яйце, і вилупилося з його щось чуже, нерідне їм... і рознесе пташа їх вікове гніздо... Запустіє та оселя, що цілий рід кохав її та доглядав. І цей ліс і ця липа, що стілько меду з її бджола набрала, що стілько раз переховувала мене від палючого спеку, — все це пропаде. Достанеться другому кому... Може жидові... І сплюндрує тоді, іродове плем'я, це вікове дерево. Прийдеш над сю гору, — пустиня, спалена сонцем, ні прутика, ні гіллячки, щоб хоч де голову прихилить від палу... одні невикорчувані пеньки столітніх лип стоятимуть — гнитимуть... Ох, боже, боже! За чиї гріхи тяжкі ти покарав наш рід?
Тілько що дід сказав це, як перед ним де не взявся Свирид.
— Здорові, діду! — обізвався Свирид, аж дід здригнув-злякався.
— Здоров-здоров, Свириде. А чого се, Свириде, так рано?
— За вами, діду.
— Чого? — спитав дід, і в серці у його похололо.
— Пань-матка просять вас у місто приїхати.
— Чого? — витріщившись на Свирида, пита дід.
— Без вас, діду, ради не дамо.
— Кому ради? якої ради?
— Та хлопця взяли в чорну.
— Якого хлопця? — і дід піднявся на ноги.
— Івася.
— Отуди! Завіщо?
— Бог його знає. Гуляли чи що на замковій горі, їх і взяли.
— А Яків же дома?
— Та навідувались додому, та знову пішли.
— Куди?
— Господь їх знає.
— Ото й краще! А Яків же зна про Івася?
— Пань-матка казали, так пан-отець мерщі з двору.
— Батько! — гірко вимовив дід і заметався, кинувсь було до куреня, та круто повернув назад.
— А пасіку на кого кинемо, Свириде? Роя дожидаю, повинен рій сьогодні бути. Шкода втеряти.
— Не знаю, діду. Хочете, я постережу роя.
Дід постояв, помовчав.
— Чого ж він на замкову гору забрався?
— Кажуть, гуляти либонь пішли. Він, значить, та шевців хлопець Карпо.
— Ну?
— Гуляли там... кирпичиння кидали. А люди подумали, що Найда з того світу прийшов — там піднялося таке, що крий боже. Трохи не всі москалі ішли брати гори, ловити Найду. А людей зібралося, то й пальцем ткнути нігде.
— Хм... отаке!.. отак наші... А знаєш, що це воно буде? Заступи і одверни, господи, всякого хрещеного від того! — таємно промовив дід і перехрестився.
У Свирида аж мороз пробіг поза спиною від того таємного дідового шептання. Він стояв і зляканими очима дивився на діда, на його почорніле лице, на його смутний погляд, на хрест, котрим охрестив себе дід.
— Ти пішки, чи конякою? — спитав дід.
— Конем приїхав.
— Посидь же, сину, тут, а я зараз, — сказав дід, потюпав у курінь і зачинивсь. Довго він не виходив з куреня, довго щось робив там, чутно Свиридові було, що і шептав щось дід. Може молився старий? Ніхто не знає. Коли знову вийшов він, то був як рак червоний. Ще Свирид запримітив, що дід удівся по-празниковому і на високому чолі його миготіло якесь завзяття.
— Леско! Леско! — гукнув дід, і голос його, як дзвін, роздався по лісу.
Зашелестіло листя, захрущали тріски, загойдалися гілки у низького поросту, і Леско вибіг з лісу прямо до діда.
— Стережи пасіки! — сказав йому дід; а сам за батіг і чимдуж почимчикував за ліс до воза.
Леско подививсь-подививсь услід дідові, позіхнув, похнюпивсь і, пройшовшись повз кущ, зачепивши його своїми боками, ліг, положивши голову на передні лапи.
Свирид пішов навзирці за дідом.
— А ну, Гнідко, розправляй ноги! — промовив дід до коня, обійшов кругом його, смикнув за чуба, погладив по морді, провів рукою по боках і, сівши на віз, дав батога гнідому. Кінь почув кріпку дідову руку, хитнув головою угору, насторочив вуха і зразу сіпнув. Тілько віз загуркотів битим шляхом, так підняв зразу Гнідко ноги, та курява знялася ззаду. Спершу в курищі, видно було, маячило щось чорне, а чимдалі, то все більше і більше скривався віз з очей Свиридових.
— Ото попер дід, — усміхнувся сам до себе Свирид, — це вже справді, як дідько! — і повернув до пасіки.
Обійшов він кругом її, обдивився, увійшов і в середину, де поросла висока і м'яка трава. Посеред пасіки стояло корито з водою, прикритою різаною соломою. Бджола, мов рій, укрила його, поспішаючи одна поперед другої напитися. Одні лазили по кориту, другі сиділи на соломинках і, видно — обпившись, порозправляли крила, важко дихали, аж хвостики їх колихалися; треті ганялися одна за другою. Свирид присів і довго дивився на те; аж обридло йому, аж сон його починав розбирати. До того і їсти хотілося. Він вийшов з пасіки і пішов до куреня, знайшов у діда хліба й огірків і таки добре підкріпився. Наївшись, запалив люльку і почав никати і обдивлятися кругом. Унизу на долині сонце з вітром гралося. Вітер розносив його огненні паруси з однії полоси трави на другу, — мов золоті хвилі хвилювали по долині, ззаду шумів столітній ліс, тихо мов, а за його гуком нічого не чутно було навкруги, тілько й затишок — коло пасіки. Мов у тихій хатині притулилася вона коло лісу над долиною.
— А добре тут дідові, — промовив сам до себе Свирид, — ач як гарно! — і глянув у небо. Мов кам'яна блакитна стеля, стояло воно над його головою високе-широке, чисте та ясне. По йому котилося огненне сонце і сіяло на всі боки свої золоті паруси. По верхів'ях лісу стрибали вони, мов хто з лісу грався золотим піском, підкидаючи його угору і знову хапаючи.
— Гарна місцина, нічого сказать! — знову обізвався Свирид, запалив ще люльку і поліз у холодок під липу, де лежав дід.
Пахощі з липи, теплий холод, котрий, мов літня вода, обдавав Свирида кругом, — розбудили у його голові якісь незнайомі йому ще думки, щось заворушилося у його серці. Що? він сам гаразд не розбере, йому мов і легко, і спати хочеться і не хочеться; не позіхається, ні очі не змикаються, а мов у сон тебе всього морить. «Добре б тут у парі літувати», — подумав Свирид, і щось за сум, якась невідома туга підкралася до його серця і вщипнула за гаряче. Шкода! Не знати тобі, Свириде, того щастя, не мати тобі ніколи свого добра, не вити свого гнізда тобі, безпарна птице — приймаче чужої сім'ї, наймите в чужому господарстві! Життя твоє — щоденна праця на чужих людей, на чужих дітей... «Ох, доле, доле! малим, невеличким сиротою, кинула мене на сьому світі від батька та матері, — хто вони були, як вони жили — не захопила моя мала пам'ять... Чужа сім'я згодувала мене, її неласкаві руки пестили дитячу силу... І вигодували і випестили з мене робітника дужого, наймита довічного... а ніхто не заглядав в мою душу, що у їй коїлося... — Собача ти, собача наймитюжська доле!» — гірко промовив Свирид і плюнув зо зла. Зразу ясне та глибоке небо позеленіло у його очах, насупилося, сонце ворогом дивилося на його, долина прикрилася туманом. І тілько й чується Свиридові щось за гомін, важкий та безодрадний, мов його гірка доля шле йому свої гіркі докори, — то ліс маяв своїми гілками, шумів своїм зеленим листом.
А дід уже під'їздив до міста. Товстою покрівлею прикрило курево його празникову одежу, його лице, руки. Байдуже йому було про все, байдуже про сонце, що палило, мов огнем, про піт, що зоставляв чорні потьоки по його старому виду, — він одно поганяв свого Гнідка, на котрому аж мило устало. Біля замкової гори тілько спохопився дід. Кинув на неї бистрим оком — і у йому засвітила туга свої темні свічки; брови насупилися, лице нахмарило. Дід припинив коня, устав, одпустив черезсідельник і, сівши, помалу поїхав нагору. Не додому справив він коня, котрий було повертав у знайому улицю, а круто направив його до поліції. З поліції саме виходили обідати. Забіяку старий забачив тілько у спину. Мов молодий, швидко схопився він з воза і крикнув навздогінці до Забіяки.
— Пане, пане!
Той обернувся.
— Нащо ви хлопця заперли у чорну? — грізно спитався дід.
— Прийди до мене обідати, — одказав той з усмішкою, — то там і побалакаємо.
— Хай чорт з тобою разом сідає! — трохи не скрикнув дід, та на віз, та прямо до городничого.
Забіяка дивився услід, куди повернув старий, і, ідучи додому, думав: «Та ну! не крути хвостом! Знаємо ми вас!».
А дід уже коло городничого. Устає з воза, в'яже коня до воріт і чимчикує прямо у хвіртку.
— Куда ты, чуб? — крикнув на діда москаль, забачивши, що той прямо простує на рундук.
Дід кинув на москаля грізний погляд і не відказав нічого.
— Куда ты, спрашиваю тебя, хахол чумазый! — крикнув ще дужче москаль.
— Заткни собі рот кулаком, поки не заперли його тобі! — одказав дід.
— До городничого нельзя, — обедает.
— Він обідає, а других голодних держать? — скрикнув дід і пішов прямо у горниці.
Москаль кинувся вслід за дідом, та було уже пізно. Дід стояв перед городничим, котрий з сім'єю їв смачну страву.
— Ти хто? — крикнув на діда городничий, наливаючись зо зла кров'ю.
— Я, пане, за внуком. Узяли внука сьогодні у чорну, не знать за що?
— Як не знать за що? — крикнув городничий. — Ти хіба не знаєш, що твій внук ціле місто підняв на ноги, трохи народ не збунтував?
— Семи літ хлопець? — спитав якось чудно, не то з усмішкою, не то з серцем дід.
— Ну то що, що семи літ? Як з таких літ буде учитися, то на старість йому і Сибірі мало! Ти знаєш се?
— Знаю, добродію. Спасибі вам, що ви так піклуєтесь за ного. А чи можна ж до десяти літ хлопця одривати від батька та матері? — спитав знову дід.
— Що ти мені розказуєш? Вон! — крикнув городничий.
— На собак те кажуть, а не на людей! — одказав грізно дід. — Я піду, і за внуком до вас удруге не прийду, пане, — самі його до мене приведете, — аж скрикнув дід. — Знатиме об цьому і губернатор! — додав, виходячи з дверей.
Городничий, червоний як рак, аж затіпався на місці.
— Ти... ти... — аж похлинаючись словами, крикнув він на москаля, що стояв за дверми. — Як ти смів пускать сюди всяку сволоч, коли знаєш, що я обідаю?..
Москаль витягся як струна.
— Як смів пускати?
— Винуват! Я не пускал его. Сам вошел.
— По зашийку таких! — крикнув городничий.
— Слушаюсь!
Городничий аж скривився від злості, аж посинів з натуги.
— Та годі, годі тобі! — заспокоювала його жінка, старенька вже пані. — Краще подумай об тім, що як справді він поїде до губернатора?
— Хоть до чорта! — крикнув, витріщаючись на неї, городничий.
— Їж краще, — та знову йому, — гарячий суп.
Городничий принявся за суп і мовчки глитав його ложку за ложкою, як індик зерно. Чим більше він наливався супом, тим дальше все бліднішав та білішав, — зло замінялося боязню: «А що як справді до губернатора?» — думалося йому. — «Завзятий видно. До мене ж он як сміло прийшов, що йому? Хахол — чорт і до самого луципера доступить, не то до губернатора».
— Іванов! — крикнув він на москаля.— За Забіякою марш! щоб сю минуту був сюди! — сказав городничий і принявся за другу страву.
Чим далі ; він їв, тим непокій його ширився-розростався... Думки одна другої непокійніші обнімали його... «А що, справді, до десяти літ не маємо права брати у чорну? Як же се Забіяка так промахнувся? Хіба випустити хлопця прямо на вулицю, — хай іде куди знає! — думалося йому. — Що як губернатор дознається, справді? Чим ти одбрешешся... чим викрутишся? Як же се Забіяка?»
А тут і Забіяка саме на поріг. Червоний ніс його аж посинів після ситного обіду, скора хода розварила його лице, облила потом. Увійшовши, він витягся перед городничим, як москаль.
— Ти... п'яні твої очі! — гукнув на його городничий. — Знаєш, кажеш, їх, та й не бачиш, кого можна садити у чорну, а кого ні?
— Без приказанія вашого я тілько Гусака посадив, — одрапортував Забіяка. — Гусак — звісний чоловік — по місту безчинство діє... До того ще лавку у жида Моголевського обікрадено.
— Не за Гусака я, п'яне твоє рило, питаю! — ще дужче визвірився городничий. — Дітей малих за що посадив?
— По приказанію вашому, за бунт.
— Ворона! — крикнув на його, — по приказанію вашому! по приказанію вашому, — затвердив та кажеш одно — кар! кар! Ворона! Мало чого я не прикажу? А хто докладав? Я бачив тих дітей, чи що? Ти бачив, ти й сажав.
— Так точно.
— Так точно?! Та з п'яних очей і не бачив, кажеш, що хлопцям немає по десяти літ. Закон забув хіба?
Забіяку мов хто зразу кип'ятком обдав... Краска налляла лице, ніс посинів, очі кров'ю налилися. Пальці на руках розійшлися. Чудно він моргнув усом, мов догадавшись, спитав: «А справді, хлопці малі ще? — Він переступив з ноги на ногу. — Можна об'яснить буде, що заключеніє послідовало временноє», — хотів було вивертатись Забіяка.
— Як временноє? — визвірився городничий. — На каверзи пускаєшся, п'янице? Не тілько себе губиш — других топиш! Губернатор дознається — не мати місця не тілько тобі, мабуть, а й мені! Зараз випустити хлопців і порозводити по домівках. Чув, зараз!
— Слушаю... — одказав Забіяка і повернувся іти.
— Ей, постой. Ти там батькам шепни, щоб діла ніякого не починали, — а акт, — не тепер, а як пообіцяють — під сукно! Чуєш?
— Слушаю.
— Ти акт написав?
Забіяка зам'явся.
— Половину, за многосложностію роботи, — одказав він, червоніючи.
— Ну, так і ту половину к бісу!
— Слушаю.
Забіяка пішов з хати, а городничий сів коло вікна, закурив люльку і дививсь на майдан... Дим клубками обгортав його навкруги, цілими хмарами носився по хаті. Скоро за димом видно було тілько сіре здорове п'ятно, де сидів він, а образа не розбереш... Мов здоровенна головешка або пеньок горіла-куріла на всі боки, так кадив городничий з своєї череп'янки. Після ситого обіду, після такої тривоги, яку прийшлося перенести йому, — тіло його обважніло, думки рвалися... «Служба наша, — думалося йому, — служба, і дивись — і не продивись... От би й спочити — та ба! Ні, се пройде благополучно — прогнати Забіяку!.. Тілько непокій, до того й п'яниця. Ох! хо-хо!» — позіхнулося йому, і дим заклуботав навкруги від його зіхання, мов вітром його роздуло... Очі дедалі совіли — вії злипалися... Устромивши люльку у рот і закривши очі, він ще потроху пхикав... далі менше й менше... Тіло важніло, руки опускалися... Голова упала на бильце стула, схилилася, люлька виприснула з зубів і застряла чубуком між пальцями. Сивий димок, мов нитка, виходив з чубука, закручуючись на верхньому кінці... Унизу з-під золи куріло курище. Клубки диму розходилися-розправлялися, слалися довгими поясами. Лягав пояс поверх пояса, зступалися... Рівний дим укрив усю хату... Сонце навкоси ускочило в одно вікно, — довга стяга простяглася від його через усю хату і осіла на білу стіну золотою мачиною. Мачина тремтіла, росла-більшала, — стяга ширшала, граючи різними кольорами, мов хто пересипався цвітним піском... Незабаром сонце повернуло ще дужче, ріжок його захопив частину городничівського вуха, — мов квітка зачервоніло воно проти сонця — проміння кралося далі, доходило до лоба, черкнулося лівого ока. Від того тілько голова городничого ще дужче схилилася вправо, а вже він не чув, не бачив того, — сон і спокій обняли його.
__________
— Отак ви усі дітей доглядаєте? — ускочивши у хату до Горпини, замість привітання, гукнув з докором дід. Горпина піднялася з ліжка. Заплаканими очима глянула вона на діда, а дід, як дуб в дощову годину, — темний, непривітний.
— Чим же я винна? — з плачем вимовила вона. — Не держати ж мені його коло свого пояса, не водити на уривочку, мов щеня? Гратися заманулося дитині... А той католик, шибеник, щоб йому добра не було, узяв і повів його... Що тепер станеться з ним? Боже мій, боже! — плакала Горпина.
— Не реви! — знову гукнув дід і заходив по хаті... — От проклятий я, — бубонів далі сам з собою, — каторжний! І навіщо б розказувати!.. Дурне хлоп'я натякнуло тілько, а я й теревені розпустив... Проклятий!
Горпина, слухаючи прокльони дідові, обмирала з страху. Він у неї ріс — ширився з хвилини на хвилину, обнімав її думки, мов льоду прикладав до серця... Щось дуже лихе трапилося, щось неабияке случилося, коли сам дід такий непокійний... Вона боялася і спитатися, щоб не розірвати зовсім свого серця... Воно й так. у неї як не розскочиться! «Господи! що ж воно буде?» — питалася сама себе Горпина і боялася глянути далі, боялася думати. Як притоптаний з одного кінця черв'як болізно в'ється, згинається — розправляється — нема йому далі ходу! то підніметься угору, то припаде до землі — і все на одному місці... Так Горпина крутилась коло свого темного лиха, — вона боялася і подумати, що буде, а надіятися... надія зовсім умерла у її серці! Чорне почуття, що крім одного лиха є й друге ще, про котре натякала постать дідова, вилося над її головою, застилало думки чорною запоною...
А дід, мов мара з білою бородою, снує по хаті, не дивиться на світ білий, — грізний-непривітний... Уперше зроду довелося бачити Горпині таким свекра... Розмова стихла; хату сум та туга укрили. Дід одно човга то вздовж, то впоперек своїми босими ногами, Горпина раз поз раз важко зітхає. З кухні доноситься таємний гомін.
— Оце лихо стряслося яке! — чутно гомоне Христя, — уже і дід приїхали. Дивись ти!
— Дід? — защебетала Одарочка. — Де ж дід?
— А там з мамою розмовляє в кімнаті.
— Я піду до діда, — заметушилася Одарочка на полу. — Зсади мене, Христе.
Незабаром розчинилися двері і в кімнату укотилася чорнявенька Одарочка. Личко її горіло, очиці, мов зірочки в темну ніч, блищали.
— Діду! діду! здрастуйте, дідусю! — закричало радісно дитя.
Дід зиркнув, мов стрельнув очима, по старому виду пробігла тиха одрада, очі загорілися нею.
— Здорова, здорова! — привітав він онуку.
— А Івась, діду, де? Івася дома немає! Правда, що Івася у чорну взяли?.. А що таке, дідусю, чорна? — закидала питанням онука свого діда...
Дід мовчав; його хмурий лоб розправлявся, дивлячись на щебетання онуки. А Одарочка біга кругом діда та одно щебече-щебече.
— Отак йому, діду, й треба! Щоб не кидав мене однії... А то взяв і покинув. Я шукала-шукала його та й не найшла — нема! І по вгороду шукала, і в садку шукала — нігде нема. А правда, дідусю, що його взяли у чорну?
— О ти, моя щебетушечко малая! — промовив дід, прикро дивлячись на онуку. Ухопив на руки, підняв, поцілував у гаряче її личко. Одарочка обвилась руками кругом шиї дідової і припала до сивої бороди, косо задивляючись на матір. Горпина, мов не чула її веселого щебетання, сиділа схилившись і сльозу за сльозою зливала з своїх червоних очей.
— Дідусю! мама плаче! — зітхнувши, тихо шепнула вона дідові. — Мама за Івасем плаче? Чого вона за ним плаче? Хіба Івась не вернеться, дідусю?
— То вона так плаче. Івась вернеться, — утіша дід.
Одарочка ненароком глянула у вікно.
— А он і Івась, діду! Івась! Івась! Івасечко! — закричала радісно Одарочка і сплеснула в долошки.
Горпина підвела голову, — справді Івась аж підтюпцем біг за Забіякою. Вони вже спускалися з гори. Івась біг і хлипав. Горпина як сиділа, так і скочила з постелі, та в сіни, та надвір, аж за ворота вибігла.
Івась, забачивши матір, почав одставати.
— Іди, йди. Чого одстаєш? — каже йому Забіяка. — Ось я матері усе розкажу.
— О мамо, мамочко! о, не буду, не буду! о-о-о! о-о-о! — ридав, розлягався плачем Івась.
Горпина не знала, що їй робити: чи сина повчити, чи пожаліти? Разом серце її давили і зло, і жаль. Вона сама заплакала, дивлячись на його.
— Нащо ви дітвору пускаєте саму з двору? — підходячи, каже Забіяка. — Дивись, коли не наїдуть, то собаки розірвуть. Чи воно слід так? Шутка, замчище де? Аж на саму гору побралися... Увесь город підняли на ноги. Де це воно видано.
— Хіба ж я його пускала куди? — замолилася Горпина. — Чого ти пішов аж туди, клятий? — не здержала[сь] Горпина, крикнула і дала духопелика синові. Син залився не своїм гласом.
— За що ти б'єш його, дурна? — гукнув на Горпину дід, виходячи з Одарочкою на руках за ворота.
— Я його розірву-розшматую на четверо! — крикнула. Горпина.
— О, не буду! не буду! — голосив Івась.
Одарочка на руках у діда собі заплакала.
— Геть, не руш! — суворо гукнув дід, підійшов, узяв хлопця за руку і повів у хату.
— Бачте! ви пускаєте, а нам і дітей ваших гляди... — почав підходити Забіяка до Горпини. — Ще, мов, мало у нас свого діла, злодіїв усяких та п'яниць, ще і за дітьми дивись. Це вже хоч на світі не живи через таку службу.
— Господи! чи я ж винувата тут? Чи я ж думала, що його понесе лиха та нещаслива година аж куди? Чи я не мати йому, щоб гнала його з хати?
— Та мати, то мати. А от я сьогодні день і вгаїв за вашим хлопцем. Та ще й городничий вилаяв. Розіськати батька та матір, в одну шкуру щоб знайшли. А хіба ж по-нашому так як по-вашому розіськати? Чого б не хотів! По-вашому напитав батька-матір — признають за свою дитину — і бери. А по-нашому ще зобери справку та наведи справку. А поки — у чорну посади. Хіба, ви думаєте, я не бачив, як ви побивалися отоді, як прибігали у поліцію? Хіба я кам'яний, щоб не бачити? І чи не віддав би я його вам? Що ж, як не можна! Така наша служба... Служба наша — каторга. Батька посади — то поки не наведеш справки — сидітиме. Ще за вашого сина швидко і справка вийшла. Сам наводив і не їв нічого й досі, все сидів та рився.
— Що ж вам, добродію, за се? — зжалилася Горпина. — Коли б же Яків дома був, він би може що й перекинув, а в мене на руках тілько хатнє господарство, а грошей, хоч задавіть, кат-має.
— А от мене і лаяно за вашого сина! — одно гне Забіяка. — Приклика городничий: чи наведена справка? А коли його в ката ту справку наводити? Не легкий путь — на гору та з гори? Воно ж чогось стоїть попасти туди та відтіль. Та ще б ходить, — нічого, — а то і акт состав. Аж голова кругом пішла, поки той акт написав. А тут йому в одну шкуру справку дай. — Не готова, кажу. — Як, кричить, не готова? Щоб мені сю мить була наведена! Та костить, так костить, аж у душі гірко. А ти стій — слухай та мовчи. А як казав йому, на що той акт составляти? Хіба не звісно чиї хлопці? І віддати прямо їх батькам. Так куди! Трохи не бив. Закон, каже, обходити?.. Як на батька кричить. А воно от ак[т] составили, то може і не кінчиться ще сим. Ще може прийдеться і вас попотягати. Бо, звісно, — діло заведено — треба ж його і кінчити...
У душу Горпині мов хто вітром війнув, аж ноги у неї потерпли, аж голова охолола, коли вона вчула про діло. «Діло, діло... це на цілий вік воно затягнеться. Та ще, крий боже, і нас поберуть», — думалося їй.
— А чи не можна, добродію, так, щоб того діла не було? Ми б уже перекинули там що, аби того діла не було.
— Воно, бачте, можна. Та дорого стоїтиме, — мов добрий, бідкається Забіяка.
— Та коли б же Яків дома був — ви б з ним побалакали. Може б і зійшлися. Що ж, моє жіноче діло — я нічого того не знаю.
— А коли ж вашого можна дома застати?
— Ранком рано або увечері.
— А се дід ваш уже дома живе? — перервавши розмову, спитав Забіяка.
— Ні, вони у пасіці. Та на сей случай, звісно, чоловіка немає дома, я сама... так я і послала за дідом.
— Ага! ну, прощайте ж!
— Щасливо!
— Так ранком рано або увечері, кажете?
— Еге-еге.
— То я зайду побалакаю.
— Заходьте.
Забіяка потяг на гору, Горпина у двір.
«От тобі й раз! От тобі ще й не кінчиться сим! Господи! чим же ми винуваті тут?» — думала Горпина і пішла у хату. Різні думки обіймали її голову, усякі почуття ворушилися у її серці. Вона і рада була, що Івась уже дома, що він з виду і живий і здоровий, а чи сим кінчиться то? — лізе знову їй у голову і завіна ухопить за серце. Не могла б вона, розірвала хлопця! Увійшовши в хату, вона глянула, як дід припав до онуків, як утішав Івася, як Одарочка любенькими очима дивилася на те, — проснувся жаль, пройма її материне серце; а в душі кипить зла зневага... діло перед очима... Вона одвернулася від діда і сина, сіла на лаву до вікна лицем, підперла голову рукою і задумалася. Світ потемнів у її очах, велике блискуче кружало заслало його, мов крізь товсте скло, дивиться на світ Горпина, і крутиться він перед нею, двоїться, троїться... на серці туга нерозважна, у душі сум темний... вона прикрила вії, і дві здоровенні сльозини спали з її очей, як ящірки, пробігши по виду, — спали, ударилися об стіл і розбилися в невеличкі бризки, на хвилину сонячний світ запалив у їх сизо-червоні свічечки, а потім і згас — бризки розійшлися по столу мокрими плямами. На виду у Горпини, мов хто дві червоні стежечки положив на тому місці, по котрому покотилися перші сльози... другі вже тілько наливали готову стежку.
Івась хлипав, утираючи кулаком сльози.
— Цить, цить! — казав дід. — Годі! Перестань. Не плач. Голова болітиме.
— Ма-ти би-ли! — схлипуючи, відказував Івась, ще дужче заливаючись слізьми.
— Чого ж ти з дому пішов? Чого аж на гору зобрався? Через те і мати била. Не ходи з дому. Як можна в таку даль, та ще в таке місце самому іти.
— Я не ходив, мене Карпо підбив, — хникав Івась.
— Нащо ж ти Карпа слухаєш? Бач, якби матір слухав, то й не битий би був. Карпо дурний, бач, і довів тебе до того, що в чорну взяли. Гай-гай! такого малого. Туди тілько злодіїв та п'яниць сажають, а ти... бач... Годі ж, перестань. Поїдьмо зо мною у пасіку?
— Не хо-чу.
— А що ж, ти дома будеш?
— Мати сердяться, мати лають... — припадаючи до лави, аж розлягався Івась.
— Нащо ж ти так робиш? Не роби так, то й мати не буде лаяти.
— Я вже не буду! Мамо! не буду! — гув Івась.
— Дідусю! — іскристими очицями дивлячись на діда, мовила Одарочка. — Візьміть мене з собою у пасіку.
— Ти ще мала дуже, — не дивлячись на неї, одказав дід.
Дівчинка прикусила пальчик.
— А чого ж Івась плаче? — лукаво спитала вона.
— Як тілько не перестане, то і тебе візьму, і матір візьму, а його самого покину дома, — каже дід, котрому вже видко обридло пхикання та реви Івасеві.
Івась притих, положив голову на лаву і важко здихнув.
— Ти їсти хоч? — спитав дід і, не дожидаючи одказу, обернувся до Горпини.
— Ти б йому їсти дала.
Горпина здригнула, підвелася і направилася в кухню.
— І ви вже, тату, разом пообідаєте. Якова не будемо дожидати.
— Про мене, — одказав дід і сів одсторонь від лави. Івась перестав уже плакати, він ще тілько зітхав та косо обдивлявся хату. Одарочка глянула на Івася, подивилася на діда — Івась лежить, дід сидить, і зразу похмурнішав; вона швидко перевела очі на двері у кухню і ще швидше майнула у їх.
Дід перекинув одну ногу на другу, згорнув одну руку на грудях, а другою обперся об бороду і задумався... Мов чорні хмари, літали по його високому лобові чорні думки, а в їх, мов блискавиці, коли-не-коли світили його гострі очі. У хаті тихо. З кухні доноситься брязкіт посуди, тут Івась зітхнув, а дід і не зворухнеться, мов скаменів на одному місці. Це плямкнув, мов стрельнув на всю хату, зняв руку, почухався у потилиці.
— Горпино!
— Чого ви? — обізвалася та з кухні.
— Ну-ну, провірю [?].
Горпина увійшла.
— Що тобі отой здирник казав?
— Який?
— Забіяка.
— Квапився на службу, каже і лаяно його, і трохи не бито за нашого сина.
— Іч чортова п'явка.
— Я, звісно, догадалася, чого йому треба.
— Ну?
— Кажу, що у мене грошей нема, а Яків десь на роботі. Як прийде, з ним побалакаєте.
— Дурна! — сам не взнав, коли і вирвалася у діда така річ.
— А що ж би я йому дала? — пита Горпина.
— Та ні, не те... — заминаючись, почав дід. — Нічого йому не давать! — крикнув знову він. — Вони звикли людей грабити, шкури драти! Думали, на такого наскочили. Казав, що сам приведеш — і привів, і розпустив діт[ей]. А що до Якова справила, то це гірше ще зробила — той дурень йому ще і дворище віддасть, аби напасті не було.
— Та він, той-таки Забіяка, і казав, що цим ще не кінчиться. Ахт якийсь там зроблено... діло либонь буде.
— Хай він батькові та матері своїй розкаже! — знову обірвав Горпину дід, аж засовався на місці. — Як удруге бува прийде — і в двір не пускай. Чула?
— Як же мені його не пустити, коли сам увійде? — спиталася боязко Горпина, думаючи сама про себе: «що це з дідом сталося? — як жміль той!»
— Так, не пусти — та й годі. Вам, мов, пане, нема діла до чужих людей, як хто живе... От і все. П'явки прокляті! — процідив крізь зуби дід і плюнув. Скочив з лави і, заложивши назад руки, заходив по хаті.
У сінях сіли обідати. Обід сумний-мовчазний. Дід, перехрестившись, чи з'їв ложку борщу чи ні, а то сидів похнюпившись.
Івась пристав до страви, мов три дні і ріски в його не було.
— Бач! виголодався... дурник маленький! — розжалобилася Горпина, дивлячись на сина. — Їж же, їж!
— І я буду, мамо, їсти, — умішалася Одарочка. Вона побачила, що мати погладила по головоньці Івася, і їй хотілося того ж.
— Їж! — сказала без ласки до неї Горпина.
Одарочка взяла ложку борщу, глянула на матір, на діда — сумні; а в її очицях заіскрила радість.
— А-а! добрий борщ! — смакуючи, вимовила і положила ложку.
— Хіба тобі в чорній не давали, Івасю, їсти? — перегодом спитала вона брата.
Івась мовчки їв, а дід тілько зиркнув на онуку, потім на онука. Посиділи годину-другу мовчки.
— Чи ти ще довго будеш їсти? — спитала Горпина. — Христе! давай печене.
Христя унесла печене ягня. Горпина одсунула миску з борщем до Івася, а печене постановила коло діда.
— Мені, мамо, нирочку! — попрохала Одарка.
Горпина дала. Одарочка ухопила у руки.
— Пече, мамо... — сказала Одарочка, дивлячись на матір.
— Студи.
Одарочка, надимаючи щічки, почала студити. Разом з повітрям вилітали крапельки слини і падали на Івася.
— Не плюйся! — намурмошучись, промовив той, кладучи ложку.
— Пече... гаряче... — одказала Одарочка.
— А мені, мамо, — чухаючись у потилиці, прохав хлопець, — ніжку дайте.
Горпина одломила ніжку і подала Івасеві.
— А-га! — дратувала Одарочка. — А в мене нирки! Ага!
Івась насупився.
— Їж! — крикнула Горпина.
Дід одломив реберце і почав кутуляти.
— Ви б, тату, м'яса узяли! — обернулася до його Горпина.
Дід мов не чув; обсмоктав кісточки і поклав їх.
— Ви не їсте, тату, нічого! — знову обізвалася Горпина.
— Зовсім? — спитав похмуро дід.
— Ні, ще є молочна каша. Христе! неси кашу.
Печене взято, каша на столі парує. Пахучий пар розноситься на всі боки, порива руки до страви. Дід узяв ложку — з'їв, узяв другу-третю — і кинув. Горпина не їла — вона змалку не любила молочної каші, а дітвора одно перед другим силкувалося вистужувати; аж каша розліталася з ложок — так студила дітвора.
— Ви коли їсти хочете — їжте! — крикнула на їх Горпина. — Бач! іграшку завели.
— Коли гаряча, мамо! — одказала Одарочка, а Івась мовчки почав їсти.
Горпина косо глянула на дочку і тілько крутнула головою.
Ось і обід скінчився. Помолилися богові, дід подякував і пішов зараз надвір до коня.
— Ви б, діду, може, у пасіку пров'янту набрали.
— Навіщо? — суворо спитав дід.
Та Горпина своє робила: веліла Христі набрати у клунок і хліба, і огірків, і печене ягня угорнула в папір і все це склала на віз.
— Це ж уже бог його знає, коли і завернете у дворище! — сумно каже Горпина, виряжаючи діда.
— Нічого! — неласково їй дід. І сів на віз.
— Прощавайте! — сказав він і ударив коня. Кінь, як опечений, рвонув й попер з двору. Курява знялася, заметлушилася. «Уберегли!» — почулося Горпині з куряви, і серце її мов хто у жмені здавив.
_________
Сонце уже геть повернуло з полудня, а Яків все лежав та харчав на лаві, мов задавлений. Уже Борох давно повернувся; уже і пообідав з своєю сім'єю, кудись знову аж двічі бігав він з дому — Яків усе спав. Мухи роєм носилися над його жирним лицем, кім'яхом обсіли коло носа, очей, рядком протяглися коло його товстих губ; деякі сміливіші залазили в рот, в дірочки носа. Яків не чув — спав. Інколи перекладав він обвислу з лави руку на груди, ворушився, чухався; коли-не-коли лупне і очима, поведе білими білками і знову їх закриє, і знову cone-хропе. Піт обливає його всього, градом виступає на жирному виду, цілими озерами збирається під очима, річкою біжить по товстій шиї на лаву... Яків розмарнів-почервонів... тіло його наливалося, брякло-напухало. Западаюче сонце якраз уступило в те вікно, біля котрого лежав він, червоним світом воно обливало його і без того червоне лице і все воно, мов в огні, горіло-палало; золоті його іскорки жевріли цвітними жаринами на краплях поту, радугою одбивали на чорнім волоссі усів, голови. У хаті було тихо, у кутках збиралися померки, під лавою, за бочками стояла чорна тінь і все ширилася-густішала; хатнє повітря, мов і холодненьке, одгонило хмелем, горілкою, з долівки вставала важка смердюча пара і давила всякого свіжого чоловіка.
Уже сонце сідало, граючи своїм червоним світом, прискаючи на всі боки огненними стрілами; як у вогні від того вечірнє повітря гоготіло. Вітер затих, курява піднімалася високо вгору... Люди пустилися з поля додому, череда ревла, сунучи помалу... Вечоріло. У шинку вже стояла чорна ніч, тілько в одному кутку ще жевріла на стіні сонячна пляма.
У той саме час увійшов Борох з якимсь чоловіком. За вечірньою темнотою не видко було лиця незнайомого. На зріст здавався він невисоким, але ручим, окадкуватим чоловіком. На голові його маячив картуз, одежа коротша від жидового балахона.
— А нас добродій і досі сплять, — обізвався жид до незнайомого.
— Буди, бо мені ждати ніколи, — товстим охриплим голосом одказав він жидові.
— Ви з условія узе не забудьте і бідного зидка... він як риба об лід б'ється. А позива добра буде... — почав Борох.
— Ну-ну вже, світи та буди! — грубо одказав чоловік і сів на лаві по другий кінець столу.
Жид метнувся з хати і швидко вніс світло, поставивши його на столі. Недогарок жовто-зеленої лоєвої свічки, управлений в пляшку, ледве-ледве тлів і давав якийсь хмурий світ. У хаті від його не повиднішало, а тілько мов сизі померки розлилися кругом; від їх лице Якова здавалося як земля чорним-страшним; мов обгоріла головешка валялася між кучею попелу, так його постать визирала з-за хатнього мороку. А з другого кінця столу лисніла лиса голова, червоніло широке задуте лице з товстими рудими вусами... За головою на стіні широка тінь трусилася-тремтіла.
— Та буди! чого мнешся? — крикнула лиса голова, і тінь за нею заметушилася.
Борох крадькома підійшов до Якова і почав його ворушити.
— Добродію! добродію! — будив він Якова, — пора вставати.
Яків замурчав, повернувся і трохи не впав з лави. Він сів, лупнув очима на світло, поскріб голову, побрався пальцями за шию.
— Пробуркуйтесь, добродію! — знову йому Борох, — кого нам треба — той і є.
— Га? — товсто гакнув Яків і знову зирнув на світло, почухався, позіхнув.
— Ви казали, де б найти такого цоловіка, сцоб поміг васому горю. Ось вам і цоловік знайсовся, — докладав жид.
Яків протер очі, зиркнув на світло, — зелено-червоне кружало стояло над свічкою і боляче вдарило йому в очі. У мозку сон-туман, тім'я мов хто коліном надавлював, голова кругом ходила. Він чув, що казав йому Борох, і на сонну думку навернулося йому щось мов давно забуте, котре ще треба пригадати, розібрати... Що? до чого? — не знав він — памороки забито, сон крив усе чорною запоною... Він позіхнув, устав, трохи не поточився і знову сів, спустивши голову на груди.
— Та буди його! — крикнув незнайомий, — чи довго він буде пробуркуватись.
Яків почув гомін, підняв голову.
— Гей! — крикнув Яків. — Горілки!
Борох кинувся, як опечений, за горілкою. Яків випив чарку, крякнув, скривився, сплюнув.
— Де моя шапка? — спитав він жида.
— Он за вами.
Яків посунув руку позад себе, налапав шапку, надів і, поточуючись, направився до дверей.
— Куди з ви, добродію?
— Опісля заплачу, — сказав він, ставши і хитнувшись. — Що, не віриш?
— Хай бог милує не повірити такому добродію. Ні, не в тім ріц. Ви казали попитати цоловіка вам.
— Якого чоловіка, іродове плем'я?
— Та сцоб сина вируцити з цорної, ци сцо.
Мов стріла стрельнула перед Яковом. Зразу він усе згадав, «Так, так... ще сина треба виручати... а вже вечір... Коли його?.. і що ж тепер жінка скаже? а я ж за сином ходив...» — зразу пробігло у його в голові.
— Ну так що? так ти знайшов?
— Знайсов зе.
— Де ж той чоловік живе? — хитаючись пита Яків.
— Та вони тут; недалеко ходити.
— Де ж він?
— Он вони за столом сидять.
— А що там тобі, дядьку, треба? — згорда мовив чоловік з-за столу.
Яків прищурив очі і роздивлявсь незнайомого; як він їх не морщив — а нічого не бачив... «Що за бісів батько?» — подумав він і підступив до столу... З-за світла замаячила перед ним лиса голова, червона широка пика. Яків аж на стіл зліг, роздивляючись та пізнаючи...
— Не пізнаю хто... Їй богу не пізнаю... Дивись, засліпило як... Хоч убий, не видко нічого.
— Та нічого тобі, дядьку, і роздивлятися. Кажи, що тобі треба?
— Овва! цм!.. — цмокнув Яків.
— Чого ти оввакаєш та цмокаєш? — аж з серцем до його чоловік.
— А хіба не можна? — пита Яків, усміхаючись.
— Якого ж біса квакати? Ти кажи діло, а то квакаєш, як ворона.
— Чи пособиш же ти мені?
— Та ти і не тикай, бо я тобі не рівня, ти — хамло, мужик, а я — дворянин! — продавив чоловік.
— Ну так що? Хіба ж і не можна? — знову пита Яків, не знаючи й сам нащо.
— То ж то, що не можна. Якби ти харпаком не був, то й знав би, чому воно не можна.
Яків сів, вилупив баньки на світло і слухав, що кажеться. «Чого ж його зараз і лаяться?» — хитнувши головою, розмовляв мов сам з собою Яків.— «І така в оцих панів завжди привичка: зараз — лаятись! А чого б, здається? Хіба іноді, от як мені тепер, за горем і світа не бачу... ну й не пізнав... помиливсь... Хіба не можна? Ну й вибачіть... Ні, — лаятись!»
— Та чого ж ти плетеш ка-зна-що? Кажи діло — і часу не гай. І лаятись не будеш.
— Як же його те діло робити без могорича? — пита Яків.
— Так став, чого ж гаїшся.
— Борох! могорича! — крикнув мов знечев'я Яків. — Та знаєш, мені не такого абиякого, а такого, як Яків Кабанець любить. Чуєш? — репетує Яків.
— Цую, цую, — задріботів жид і побіг з хати.
— Чуєш, бодай ти оглух! — почав костити Бороха Яків. — Це чортова жидова, бісове плем'я! Сам луципер на дні пекла зародив бісову невіру та й пустив на сей світ над людьми знущатися...
— А взе панові й догозу, — почав лукаво жид, уносячи якусь темну пляшку. — Це одна тілько й була така. Дерзав про доброго цоловіка.
— Що ж то? — пита Яків.
— Ох! це така, це така! господський трунок.
— А ну-ну, наливай, покоштуємо, що воно за господський трунок.
Жид налив, Яків вилив у рот і довго держав, поводячи головою з боку на бік, далі ковтнув, аж гольгнуло.
— Добра! смаковита! — прихвалював Яків.
— Я казав, сцо добре. Узе коли казе Борох, сцо добре — то вірте як перед самим богом. Борох не вміє брехати.
— Та мабуть рідко коли й правду каже, — обізвався Яків. — А ну ж, чого стоїш? Чому не наливаєш? Хіба я сам стану пити.
Жид налив.
— Прошу ж покорно, — повернувся Яків до чоловіка.
Чоловік простяг руку, пробрав другою уси і разом вихилив.
— Добра! та нічим заїсти, — сказав він, ставлячи чарку на стіл.
— Борох! — гуконув Яків, — ти здурів, чи що? Хіба не знаєш: де п'ють, там і їдять.
— Сцо з мені для таких дорогих гостей постановити? — питався Борох. — У мене для таких людей ци й найдеться сцо. Цихонь, тепер самі знаєте, яка цихонь дорога... ой-ой! Хіба Хайка яєсеньки спряже.
— Давай і чихоні, давай і яєшні, — крикнув Яків.
Жид скрився.
— А що ж ми так сидітимемо та дивитимемось, що вона добра? — знову Яків. — Вип'ємо по другій, поти жид заїсти принесе.
— Чи випити, то й випити, — каже чоловік.
Яків узявся наливати; пляшку узяв та чарки не добача.
— Нащо ж він забрав, бісів жид, чарку?
— Та вона он! — указав чоловік.
Яків посунув руку і звалив чарку.
— Не бачу! — сказав він і поставив пляшку на стіл.
— Давай я! — обізвавсь чоловік і підвівся.
— Ну-ну. Зділайте милость!
Чоловік, привівши до світла чарку, наливав. Яків раз поз pas блимав на чоловіка.
— Пий! — сказав чоловік.
Яків узяв. Рука його тремтіла і трунок виливався з чарки.
— Будьмо ж здорові! — сказав Яків і випив.
Чоловік собі випив.
— Та й добра ж, завзята! — мовив Яків, витріщаючись на чоловіка.
— Добра! — той йому.
— Ну, і по голосу чую, що щось знайоме, — не спускаючи очей з чоловіка, каже Яків, помовчавши.
— То то, що знаєш.
— А от не пізнаю. Не бачу! Старий став — очима не бачу.
— Та то не очі винні.
— А хто ж? — пита Яків.
— Горілка мабуть.
— Може й так... А чую знакоме. Чи не Олександра?
— Який Олександра?
— Титаренко.
— Не вгадав.
— Ну так хто б. Дзюба хіба?
— Ото й він.
— То се ви, Павло... Павло... от забув як по батькові.
— Федорович, — підказав чоловік.
— Павло Федорович! Так-так! Не пізнав, їй-богу, [нрзб.] не пізнав.
— Нічого, нічого.
— Та воно то нічого, та як я не пізнав?
— Всяко буває.
— Іменно, що буває. Де ж ви тепер пробуваєте, Павло Федорович?
— Дома, вже не де.
— А Мар'яну кинули вже?
Дзюба зам'явся-затерся, видно було, що згадка про Мар'яну у той час була нелюба для його.
— А добра, я вам скажу, молодиця ота Мар'яна! — не бачучи того, одно плеще Яків. — Старенька вже трохи... а як була ще дівчиною — то огонь була, не дівка! Так ви кинули її?.. атак... Хто ж тепер у неї там заправляє?
— Та хай їй гаспид! — не вимовчав Дзюба. — От дивись, застряла вона тобі у зуби. Повіїще — з москалями тепер тягається! — зо зла додав він.
— Так-так. Пропало батьківське добро. А яке то добрячко було? Гай-гай! А я думав все-таки дворище у неї теє...
— Хай вона ним продзвониться, шкура!
— Так воно таки значить правда, що люди казали? А я думав: брешуть люди. Дивно мені, дивно, Павло Федоровичу. Дивно не за вас, а за неї. Кого їй кращого було треба? Сучка, хоч і кума мені!.. — рішив Яків.
— А що ж це наш Борох? Заснув там, чи що? Жиде! — крикнув на всю хату Яків.
А жид уже стояв коло столу, в одній руці держав тарілку з чихонею, а в другій на сковородці шкварчала яєшня.
— Розмовля! — крикнув Яків.
Дзюба усміхнувся.
— Зараз з пеці! — одказав жид, становлячи на стіл яєшню.
— Ке мені шматок рибини, — простягаючи руку, каже Яків.
Жид положив. Яків пом'яв-пом'яв і похнюпився.
— До риби слід і випити! — підводячи голову, мовив він.
Випили. Дзюба принявся до яєшні, а Яків укинув у рот шматок чихоні, кутуляв і смоктав.
— Казав бісів жид, що добра чихонь, аж вона — тьфу! — випльовуючи, мовив Яків. — Тілько рот запоганив. Ке, виполоскати.
Знову випили. У лиці Якова уже образа не було людського, — п'яніше п'яного сидів він і колихався. Дзюба теж підтомився: лице налилося краскою, очі — слізьми. Він знай усе моргав однією бровою і вусом та уминав яєшню, аж за вухами лящало.
— А ви з, добродію, і яєсеньки не покостуєте. Сцо взе за добра яєсенька! — примаз[ув]ався жид.
— Положи мені одно крожальце на хліб! — одказав Яків.
Жид положив — подав. Яків почав їсти; у роті в його від випивки мов потерпло — німіло, він уже не добирався ніякого смаку ні в чому, навіть його усяка страва вернула.
— Погана у тебе й яєшня! Як трава! Мов я віл, що ти мене травою годуєш! — сердився Яків.
— Бацу, сцо не вгозу вам сьогодні ніцим! — бідкався Борох.
— Ні, яєшні не гуди, — убираючи послідній шмат, обізвався Дзюба. — Яєшня, брат, дивна. Добра яєшня! — ковтнувши, додав знову Дзюба.
— Хвали руку — товар видно! — хитнувшись, каже Яків.
— Що, зап'ємо яєшню? — простягаючи руку до пляшки, пита Дзюба.
— Наливай! — гука Яків.
Випили, крякнули.
— Тепер би покурити, та й за діло! — мове Дзюба.
— А в мене і папіроси для таких гостей є! Ох! які папіроси. Як були у губернії — аз два десятки узяли.
— Давай! — порядкує уже Дзюба.
Жид подав. Дзюба перший закурив, випускаючи дим з рота і приганяючи його рукою під ніс.
— Добрі! — похвалив він і затягся так, що аж половини папіроси як не було.
— А мені хіба, вражий сину, і нема! — обпершись рукою об стіл і плюючи собі між ноги, пита Яків.
Жид подав.
— Так ти ж мені запали, бач — не здужаю.
Жид і запалив. Яків піймав у зуби і почав смоктати, коливаючись з боку на бік. З того і другого боку столу уставав хмарами дим, поміж ним стояла висока руда жидова постать і лукаво позирала то на те, то на друге курище. Усі мовчали.
— Ну, тепер кажи і про своє діло, — обізвався перший Дзюба.
— Про діло. Про яке діло? Стой, нагадаю... Згадав. Ось яке моє діло: сина, значить, узяли у чорну. От тобі, чи то пак вам, і все моє діло.
— Защо ж його узяли?
— А враг їх матір знає. За масляні вишкварки!
— Так що ж мені тут робити?
— Як що? А можна ж так дитину і перелякати.
— Видко, добра дитина. Чи на вулиці або вечорницях запопали молодця? А може кому мазку спустив? — допитується Дзюба.
Аж Яків не витерпів і зареготався на всю хату.
— Ви думаєте великого сина? Гай-гай! Якби так. Кий його біс і виручав би. Восьми літ хлопця узяли. Ото то й горе! Воно й то б нічого. Хай би змалку зазнав бісів хлопець, почім ківш лиха, так, бачте, дома на жінку напало. Я тілько на хвіртку, а вона назустріч, і сякий і такий! і де ходиш і що робиш!.. І то враг, хто жениться.
— А сцо б зе воно було, коли б люди не зенилися? — скалячи зуби, спитав жид.
— Як що? Те б було, що й тепер є! Ти думаєш, гірше б було. Ні, гірше б не було.
— А я ось сцо сказу: коли музик та не озениться, то так і розледаціє.
— Та правда твоя, ти б тоді б не був би таким пархатим жидом, як тепер є! — мовив сміючись Яків.
— Та ну вже годі, — умішався Дзюба. — Так кажеш, хлопцеві вісім літ. Добре приключка є. Ну, а за що його посадили, може він хотів підпалити кого?
— Оце хай бог милує. Нащо йому палити? та й кого? Коли лихе — то хай само згорить краще, ніж об його свої руки пакостити.
— Так не палив, то може украсти що хотів.
— Але ж... Яке там палити або красти. Лиха година понесла, — вони, значить, удвох з сусідським сином, — пішли... Так лиха їх година і понесла на замчище. А люди подумали, що може теє... непевне що. Забунтували. Ну, поліція і пішла туди. Пішла та й накрила обох. Узяли та й засадили. От і все моє діло...
— Діло скверне, — рішив Дзюба, шморгнувши носом і моргнувши вусом. — А не без закрючки. Закрючку загнути можна.
— То й загніть, коли теє, — зводячи на Дзюбу мутні очі, каже Яків.
— Загнути можна, аби знать було, за що загинати.
— Та вже ж що людям, то те й нам!
— Що ж? Це діло таке, що треба і в губернію буде їхати. Рублів з сотню або й того більше треба.
Яків хотів свиснути, та не зміг, тілько голову схилив, аж папіроса випала з рук додолу.
— Оттуди! от і май дітей! Краще хай воно там пропадає, а на нове лагодитись треба... — мове з усмішкою Яків.
— А як же ти думав? Прошеніє треба тут одно написати, друге губернатору подати. А поїхати туди та звідти, а там прохати. Та не без того, щоб там кому не ткнути, — почав вилічувати Дзюба.
— Та ви ж на бога згляньтесь, Павло Федоровичу!
— Так що ж я здирник, чи що? — ударився в образу Дзюба. — Не хоч цього, другому більше даси. Це таке діло. Тобі кажеться по знакомству, як доброму, а ти ще у торг, — що я, крамар який?
— Так, бачте, це і на мене накладно буде! — обізвався Яків, чухаючи потилицю.
— А гірсе, коли дитину там замордують, — умішався жид. — Бац, поки не бігав за ними, то мені й обіцяли, скілько, казуть, не буде стояти, узе не я, сцоб не доказав, — сотню-дві полозу, а доказу! А тепер от і назад.
— Ну, так що? Ну, казав. Ну, від слова не одступлюсь! Положу — а докажу. А твоє яке діло? — гукнув Яків на жида.
— Отак би й давно! А то з сцо торгуватися. Вони знацить благородні люді, вони не звикли, як от ми, торгуватися. Зразу сказали, сцо буде стояти, от і все! — забарабанив жид.
— Але! — махнувши рукою, промовив Яків. — Балакала стара до самої смерті.
— Ну, так сцо? так це багато по-васому? — лізе одно жид.
— Не мішайся! Чув, кажу, не мішайся. Краще буде! — затинаючись в словах, відказав Яків.
Жид тілько глянув на Якова, сплюнув і одійш0ов. А Яків підвів голову і, роззявивши рот, дивився угору, немов дослухався чийого таємного шепоту.
[1872—1875 p.p.]
Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Родина Бородаїв"
return_links(); ?>