Біографія Самеда Вургуна

Самед Вургун Юсиф-огли Векилов народився в селищі Верхнє Салахли Казахського району, 21 березня 1906 року. У 1918 році після закінчення сільської "російсько-татарської школи", він разом з сім'єю переїхав до міста Казах. Там він закінчив педагогічний технікум (1924), викладав літературу в сільських школах, в Гянджі і Кубі. Потім протягом двох років вчився в Московському університеті, продовжив навчання в Азербайджанському педагогічному інституті, тут же згодом вступив до аспірантури. Перші його вірші були надруковані в 1926 році, потім з'являються збірки віршів "Клятва поета" (1930), "Ліхтар" (1932), "Книга серця" (1933), "Вірші" (1935). 30-і роки були часом формування С. Вургуна як поета, в різних жанрах літератури, виявляючи цікавість до світової класики, національної історії, самої дійсності, що надихає його на створення нових творів. Він перекладає роман А.С. Пушкіна "Євгеній Онєгін" азербайджанською мовою (1936), бере участь в роботі I з'їзду радянських письменників (1934), займається громадською діяльністю. У ті ж 30-і роки починається його захоплення драматургією, і він одну за одною створює п'єси "Вагиф" (1937), "Ханлар" (1939), "Фархад і Ширин" (1941), "Чоловік" (1945). У роки війни (1941-1945) С.Вургун пише вірші, присвячені подвигу азербайджанців в боротьбі з фашизмом. У віршах "Медсестра", "Партизан Бабаш", "Прапороносець", "Розповідь старого бійця", "Сміливий сокіл", "Безіменний герой" та інших розповідаєтьсяпро самовіддану боротьбу з німецькими окупантами, про героїзм азербайджанських бійців, про їх внесоку народів від ярма фашизму. Післявоєнна творчість поета представлена такими віршами, як "Негр говорить", "Європейські спогади", навіяні подорожами по країнах Європи. 50-і роки виявилися для С.Вургуна роками, насиченими великою роботою, громадською діяльністю, подорожами по країні і за її межами, участю в міжнародних форумах і в літературному житті Радянського Союзу і республіки, у всіх найважливіших заходах і подіях культурного і громадського життя.

У своїй поетичній творчості Самед .Вургун себе перш за як тонкий і проникливий лірик. І цей ліризм знаходить втілення в в органічному зв'язку з відчуттями і переживаннями людини, зацікавленої в долях тих, про кого пише, який любить життя, людей, свій край, свій народ, свою Батьківщину, її минуле і сьогодення. І ці відчуття і настрої поета не залишають байдужими, вони передаються читачам.

Не раз я гори ці сходив,
Чув орлі клекоти струмків,
Здаля Араз мені шумів...
Тут у гірським своїм краю,
Я друзів стрів, любов свою...

Народ мій відає: ти мій,
Моє гніздо, прихилок мій.
Ти – рідний край мій дорогий.
Моєї долі талісман,
Азербайджан, Азербайджан!

Вітчизно, ти – моя любов,
Моя снага, і плоть, і кров.
Куди б дорогами не йшов,
Горнусь до тебе, мов дитя.
Народе мій, моє життя!

Але коли далеко я,
Коли тебе не бачу я, -
Сивіє голова моя,
Тяжка розлука серце тне...
Не осудіть за це мене!

 

(Вірш “Азербайджан”, 1935)

Я ходил по горам, я глядел меж лугов
В журавлиные очи родных родников;
Издалека выслушивал шум тростников
И ночного Аракса медлительный ход...

Здесь я дружбу узнал, и любовь, и почет.
Можно ль душу из сердца украсть?-Никогда!
Ты-дыханье мое, ты-мой хлеб и вода!
Предо мной распахнулись твои города.

Весь я твой. Навсегда в сыновья тебе дан.
Азербайджан, Азербайджан! ...

О страна моя, родина музыки-ты!
Твои песни как летом плоды налиты!
Ты-серебряная колыбель красоты!
Сгустки музыки-тысяча наших сердец,

В каждом малом селе есть любимый певец.
Не умрет Насими, не умрет Физули-
Дорогие поэты старинной земли
Как туманные звезды мерцают вдали...

Но родятся здесь много таких, как они,
Это - близкие, это - земные огни!

(Стихотворение "Азербайджан", 1935)

 

Поезії Самеда Вургуна притаманна відсутність чітких меж між лірикою і публіцистикою. В своїх кращих віршах він виступає одночасно і як лірик, і як публіцист, бо для нього, його ліричних "я" чужі байдужість і раціоналізм. У цьому сенсі показові вірші "Європейські спогади", "Спалені книги" та інші. У сюжетних поемах, до яких він звертався всієї творчості, громадська, гуманістична думка складає їх лейтмотив незалежно від їх тематики і змісту. Один перелік назв поем, написаних в 30-і роки, свідчить про плідну роботу, виконану поетом в жанрі ліро-епічної поеми: "Подія" (1932-33), "Мурадхан" (1933), "Хумар" (1933), "Локбатан" (1933), "Сільський ранок" (1933), "Місце смерті" (1934), "Гіркі спогади"(1935), "26" (1935), "Шибениця" (1935), "Загибла любов" (1935), "Бунт" (1936), "Басті" (1936) та інші. Всі ці поеми в своїй сукупності є своєрідною величною епопеєю про Азербайджан, його народ, історію і . Вони ніби утворюють монументальну фреску, в якій втілений синтез особистого і , теми народу і історії, минулого і сьогодення, людини і навколишнього світу, поета і його часу. Звідси і оповідний динамізм, і показ діалектики руху і оновлення, що й визначило для всіх поем авторську концепцію. Це можна побачити і в драматургії С.Вургуна, зокрема в його п'єсі "Вагиф". П'єса присвячена візирові Карабахського ханства М.П.Вагифу, вірші якого так захоплювали молодого С.Вургуна. Трагічна історія Вагифа - державного діяча, який хотів врятувати свій народ від воєн і нашестя яким піддавався Карабах з боку Ірану і Росії. Одночасно поетові-візирові доводилося захищати себе, свою честь і гідність від придворних інтриг, які призвели до загибелі його самого і його сина. У 1937 році, коли з'явилася ця п'єса, протистояння "поета" "правителеві" було не менш небезпечним для життя, ніж за часів Вагифа, і це вже на собі деякі з побратимів С.Вургуна.

Пьєсу "Ханлар" присвячено революційному минулому бакинського пролетаріату, одному з його керівників - Ханлару Сафаралієву, історичним діячам (Сталіну та ін.), подіям революційного минулого, інтернаціональній солідарності робітників боротьбі за свої права.

П’єса "Фархад і Ширин" - це своєрідне "назире" (наслідування) Низами Ґанджеві, але здійснене з урахуванням запитів нового часу і з позиції патріота і громадянина. Не Хосров (шах з іранської династії Сасанідів, як це було показано в "Хосрові і Ширині" Низамі), а Фархад (каменотес і воїн-азербайджанець) стає героєм твору, в основі якого протиставлення благородства і героїзму людини з народу, яким згідно переказів, був Фархад, лицемірству і підступності Хосрова - представника шахської династії. Слід зазначити, що в інтерпретації історичної теми С. Вургун був вільний і легко підпорядковував образи і події основній ідеї, яку хотів відобразити в творі. Любов до людини, високе гуманістичні і складали - ідею всієї його творчості. У цьому сенсі не і поема "Айгюн", яка за своєю жанровою ознакою близька до роману ("роману у віршах"). Хоча тема поеми - сімейні стосунки молодого подружжя - Айгюн і Амірхана, тобто, "побутова тема", масштабно ніяк не зрівняна ні з героїчною епопеєю, ні з історичною драмою, проте С.Вургун робить цю тему не менш драматичною і цікавою. Розповідаючи про перипетії взаємин подружжя, та причини, що сприяють розладу, автор, відштовхуючись від побутових і життєвих мотивів, підсилює ідейне звучання поеми, коли всім ходом розвитку сюжету ніби трансформує побутову і сімейну тему в могутній гімн творчості і праці, що рятує його героїв від відчуження і . Саме праця і натхненна творчість, на думку автора, наповнює життя його героїв особливим сенсом, цілеспрямованістю і інтересом.

 

З ім'ям С.Вургуна пов'язане найбільше досягнення в галузі лірики, посилення в ній громадянських мотивів, соціально-філософського звучання ("Я не поспішаю", "Тілогрійка", "Поет, як рано постарів ти...", "Згадаєте мене" та інші, 1956). У перекладі К.Симонова ці вірші, створені незадовго до смерті автора, стали популярними у широкого читача, стали подією для всієї радянської поезії. У них зображено ліричного героя - нашого сучасника, мудрого і простого, який знає життя і намагається зупинити його швидкі миті заради відчуття повноти і величі того, що творить людина. Оптимізм і життєстверджуючий початок пронизують ці вірші, що піднімають одвічні в поезії мотиви життя і смерті, добра і зла, безсмертя і тлінності людського існування. Вони прозорі і безпосередні за формою, за інтонацією, і нагадують в цьому Пушкіна. Стали крилатими фрази Вургуна: "Не поспішаю, нікуди спішить "; "Поет, як рано постарів ти"; "Не кажу – забудемо про все на світі, зігріймося лише, кажу"...

 

Любовь моя! Чтоб лет моих не выдать,
Не говори, что я устал и стар.
Я видел меньше, чем хотел бы видеть!
Встань, обойдем земной летящий шар!
И если парус дум моих летучих
Нас бросит в океаны и моря,
Не бойся! Я дорог не знаю лучших,
Чем те, где не встают на якоря.
Звезда ль меня лучами с неба тронет,
Иль сам звезду на небе погашу,
Пусть радость и печаль своих коней не гонят,
Мне некуда спешить,
Я не спешу.

 

Повний список статей