Життя і творчість О.С.Пушкіна

 

I

Пушкін втілив у собі невичерпні багатства, закладені в духовній культурі російського народу. Він став виразником духовної могутності російської людини і найяскравішим свідченням її розумової і поетичної обдарованості. Російське поетичне слово він підніс на таку височінь, що його художні скарби ввібрала в себе уся дальша російська література, аж до сьогоднішнього дня. І не тільки російська література, але й література братніх радянських народів, а також споріднених слов'янських країн.
Гоголь, який перший в російській критиці з надзвичайною проникливістю визначив найістотніші особливості художнього хисту Пушкіна, писав про нього: «Пушкін є явище надзвичайне і, може, єдине явище російського духу: це російська людина в конечному її розвитку, в якому вона, може, явиться через двісті років. У ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відбилися в такій же чистоті, в такій очищеній красі, в якій відбивається ландшафт на опуклій поверхні оптичного скла».
В радянську епоху творчість Пушкіна стала надбанням усіх, хто населяє багатонаціональний Радянський Союз. В наш час здійснилося пророцтво великого російського поета:
Про мене відголос пройде в Русі великій,
І нарече мене всяк сущий в ній язик.
Твори його тепер перекладені майже на всі мови нашої радянської країни. Російською мовою його твори видані в наш час з такою текстологічною точністю і в такій повноті, про які дореволюційне пушкінознавство не могло й мріяти. Дослідна робота по вивченню творчості і біографії Пушкіна за роки радянської влади і якістю своєю, і кількістю в багато разів перевищила те, що зроблено було в цій галузі за багато десятиліть до Жовтневої революції. І це тому, Що тільки наша революційна епоха змогла в усій повноті зрозуміти велич поетичної справи Пушкіна — геніального перетворювача російського письменства, родоначальника і основоположника нової російської літератури, яка набула з його почину і слідом за ним свого світового значення.

 

***

Олександр Сергійович Пушкін народився 26 травня (6 червня за новим стилем) 1799 р. (далі всі дати — за старим стилем) в Москві. Батько поета — Сергій Львович — належав до старовинного дворянського роду, що колись був багатий, але поступово підупадав. Він був досить освіченою для свого часу людиною, цікавився літературою, сам писав вірші і мав велику бібліотеку.
Мати поета — Надія Йосипівна — була онукою абіссінця Ганнібала, вивезеного Петром І із Туреччини, куди Ганнібал ще в дитинстві потрапив у полон, і який потім став другом і сподвижником Петра (його Пушкін змалював у своєму незакінченому романі «Арап Петра Великого»).
Батьки Пушкіна вели світське, легковажне життя, дуже мало піклуючись про виховання дітей, яких у них, крім сина Олександра, було ще двоє, не рахуючи тих, що померли немовлятами, — дочка Ольга і молодший син Лев.
Безтурботні і недбалі батьки полишили виховання своїх дітей на французьких гувернерів і гувернанток, які змінювалися досить часто і нічого не дали Пушкіну, крім дуже доброго знання французької мови. Як згадував пізніше сам Пушкін, вплив французьких гувернерів в його дитинстві поступався впливові няні Арини Родіонівни, яка розповідала йому російські народні казки і збудила в ньому любов до російської народної поезії.
У 1811, році в Царському Селі, поблизу Петербурга, відкрито було ліцей, що являв собою привілейований закритий учбовий заклад, призначений для юнаків, які готувалися до важливих державних постів. Туди, користуючись своїми зв'язками, батьки Пушкіна влаштували свого сина. Шестирічний курс Царськосельського ліцею поєднував у собі середню і вищу школу. В ліцеї викладалися різноманітні науки. Тут зібрані були кращі педагогічні сили. Серед ліцейських професорів було кілька таких, які користувалися у ліцеїстів особливим авторитетом і симпатією, зокрема професори Куницин і Галич, Перший з них викладав «моральні і політичні науки», другий — російське і латинське письменство. Куницин був людиною вільнодумною і прилучав ліцеїстів до передових ідей віку.
В ліцеї панував дух товариства і дружби, і вихованці його завжди зберігали про нього добру пам'ять, почуваючи себе членами єдиної духовної сім'ї довго після того, як вони залишали його стіни. Річниця відкриття ліцею — 19 жовтня — відмічалась ними як ліцейське свято як свято дружби, на яке збиралися колишні ліцеїсти, щоб добрим словом спом'янути роки юності, проведені під спільною покрівлею школи, що виростила їх. Пушкін ліцейським роковинам присвятив кілька прекрасних віршів, пройнятих почуттям глибокої відданості ліцею і ліцейським друзям.
Особливо міцними узами дружби Пушкін зв'язаний був у ліцеї з поетами А.А. Дельвігом, В.К. Кюхельбекером та І.І. Пущиним. В.К. Кюхельбекер та І.І. Пущин брали участь у грудневому повстанні 1825 року і були заслані на каторгу в Сибір.
Зблизився Пушкін у ліцейські роки і з деякими офіцерами лейб-гвардії гусарського полку, розташованого в Царському Селі. Серед цих офіцерів особливо виділялись П. Я. Чаадаєв, П. П. Каверін і M.M. Раєвський (молодший) — люди дуже освічені, передові своїми політичними поглядами. Розмови Пушкіна з ними сприяли розвиткові в ньому того духу вільнодумства і волелюбства, який властивий був йому взагалі і який пізніше відбився в його революційних віршах.
Літературні інтереси в ліцеї були досить широкими. Ліцеїсти багато читали, деякі з них (Пушкін, Дельвіг) друкували свої вірші в загальних журналах. В ліцеї виходило кілька рукописних журналів, в яких вміщувались вірші його вихованців — Пушкіна, Іллічевського, Дельвіга, Кюхельбекера. Пушкін вперше виступив у пресі (в журналі «Вестник Европы») у 1814 році — з віршем «До друга віршника». У 1815 році, на ліцейському акті 8 січня, він у присутності старого Державіна прочитав свій вірш «Спомини в Царському Селі». Державін був захоплений виступом юного поета. Пушкін потім згадував:

І славний наш старик, царів співець обраний,
Що грацією він і генієм вінчанний,
В сльозах обняв мене — чи ж ті забуду дні! —
Незнане щастя він прорік тоді мені.

Під час перебування в ліцеї Пушкін познайомився з Батюшковим, поезія якого справила значний вплив на його юнацьку творчість, близько зійшовся з Жуковським і Вяземським, дружив з Карамзіним. У 1816 році він вступив у літературне товариство «Арзамас», яке проіснувало з 1815 до 1818 року і було провідником нових прогресивних напрямів у літературі, зв'язаних з письменницькою діяльністю Карамзіна. Завданням «Арзамаса» була боротьба з застарілими, консервативними традиціями товариства, що називалося «Бесіда любителів російського слова», а також з членами Російської академії. Арзамасці висміювали членів «Бесіди» і Російської академії в жартівливих віршах. Кожному членові «Арзамаса» дане було яке-небудь прізвисько. Пушкіна — за його жвавість — прозвали «Сверчком» («Цвіркуном»).
Більшість ліцейських віршів Пушкіна написані на тему про радість і кохання, про втіхи життя, веселого і безтурботного, про красу самотніх мрій. В деяких ліцейських віршах Пушкіна висміюються сучасні йому бездарні або такі, що вже пережили себе, російські поети, прибічники архаїчної «Бесіди». Особливо дісталося їм від нього в його сатиричній поемі «Тінь Фонвізіна».
Та вже в ліцейські роки поет відгукується і на серйозні питання, і на історичні події, які хвилювали і турбували його сучасників, особливо на події Вітчизняної війни 1812 р. Гаряча відданість батьківщині, патріотична любов до неї, гордість за її славу — усе це властиве було не лише зрілому, але й юному Пушкіну.
Вітчизняна війна 1812 року в духовному розвиткові Пушкіна, як і його ровесників, відіграла дуже велику роль. Герцен говорив, що в душі Пушкіна «відбивалися торжествуючі і переможні крики, які вразили його ще в дитинстві, у 1813 і 1814 роках».
В поезії 1815 року «Ліцінієві» вже сильно звучать ті ноти протесту і обурення проти тиранії і рабства, загальної продажності і той заклик До волі для безправного народу, які скоро у віршах Пушкіна прозвучать на повний голос.
Після розгрому Росією наполеонівської армії і після остаточного падіння Наполеона в Західній Європі і Росії поступово стала наростати реакція, яку очолював Олександр І. Національно-визвольний рух народів, які зазнали наполеонівського гніту, придушувався реакційною політикою коронованих вершителів долі Європи та їх посібників — бувалих дипломатів. Віденський конгрес і заснований йому на зміну у 1815 році «Священний союз» європейських держав під гегемонією Олександра І поставили собі завдання — відновити і зміцнити монархічні начала в Західній Європі і боротися з національно-революційним рухом. В першу чергу відновлена була династія Бурбонів у Франції. Ленін говорив про те, що революційне настроєні французькі республіканці «загинули під ударами об'єднаних полчищ усього світу, які зломили французьких революціонерів, відновили легітимного, законного монарха у Франції, тодішнього Романова, відновили поміщиків і на довгі десятиліття задушили всякий революційний рух у Франції» (Твори, т. 29, вид. 4-е, стор. 328). Повалені королівські династії відновлені були і в інших європейських державах. Монархи обманули надії народів, які сподівалися на полегшення своєї долі після визволення від наполеонівського гніту.
У відповідь на посилення реакції, міцнів революційний рух Франції в Італії, Іспанії, Пруссії. 1816 року і в Росії виникає таємне товариство «справжніх і вірних синів батьківщини», або «Союз порятунку». Членами товариства були представники дворянської військової молоді. У 1818 році на зміну йому виникло нове таємне товариство — «Союз благоденствія», в який входило значно більше членів ніж у «Союз порятунку». Головною метою обох товариств було обмеження самодержавства і скасування кріпосного права. «Союз благоденствія» скоро визнав необхідність встановлення в Росії республіканського ладу. Істотною вадою і причиною слабкості обох товариств, як і утвореного з них товариства декабристів, було те, що вони замикалися в тісному колі дворянських революціонерів і не спиралися на народ. Говорячи про них, Ленін писав: «Вузьке коло цих революціонерів. Страшенно далекі вони від народу» (Твори, т. 18, вид. 4-е, стор. 13).
А тимчасом гостре незадоволення існуючими в Росії порядками виявлялося не лише в середовищі дворянських революціонерів, але і в широких народних масах. Війна 1812 року дуже відбилася на матеріальному добробуті і міських жителів і особливо селян. Поміщики посилили експлуатацію кріпаків. Внаслідок цього відбувалися все частіше селянські заколоти, для придушення яких уряд застосовував часом військову силу. З 1813 по 1825 рік було не менше 540 таких заколотів.
Царський уряд, наляканий наростанням у країні революційного настрою, вживав найжорстокіших заходів для придушення будь-якої опозиції. Адміністративна сваволя досягла свого найвищого рівня в діяльності Аракчеєва, грубого і тупого сатрапа, безконтрольного вершителя долі держави. Великої волі надано було таємній поліції, що розкинула всюди широку мережу шпигунства і розшуку. Вжито було енергійних заходів для боротьби з розвитком освіти: університети взяті були під підозру і замість науки культивувалося шалене мракобісся, до всього ще й за допомогою релігійно-містичної пропаганди, що особливо ретельно провадилася впливовим при царському дворі бузувіром архімандритом Фотієм. Цензурні утиски досягли крайньої міри і часто доходили до анекдотичних курйозів. У Польщі, на Україні, в Білорусії, на Кавказі відбувалися селянські заворушення і повстання, викликані соціальним і національним гнітом царизму.
Така була політична обстановка в той час, коли Пушкін влітку1817 року вийшов з ліцею, і в наступні роки — весь період царювання Олександра І. Нове царювання — Миколи І — зробило її ще тяжчою.
У близькому зв'язку з таємним товариством «Союз благоденствія» був гурток, відомий під назвою «Зелена лампа», учасником якого був Пушкін. Цей гурток проіснував з 1819 по 1820 рік. На його зборах читались літературні твори членів гуртка, в тому числі твори, пройняті опозиційним настроєм щодо царя, його «сподвижників» та існуючого державного ладу. Серед цих творів найбільшою опозиційністю відзначалися вірші Пушкіна.
Ще в 1817 році, скоро після виходу з ліцею, він пише оду «Вольність», в якій, слідом за Радіщевим, автором однойменної оди, хоче

Співать про волю... щиро,
На тронах вразити порок.

Він кличе «рабів» до повстання проти «тиранів світу», які топчуть закони і права людини, і нагадує царственим деспотам долю страченого французького короля Людовіка XVI і вбитого змовниками російського царя Павла І. Проте Пушкін не закликає до повалення монархічного ладу, а обмежується лише тим, що говорить монархам про необхідність суворого підкорення законам.
27 березня 1818 р. Олександр І виголосив у Варшаві, під час відкриття першого сейму Царства Польського, тронну промову, в якій обіцяв дати Польщі конституцію. Обіцянка ця, звичайно, виконана не була. В зв'язку з цією промовою Пушкін написав різкий сатиричний вірш «Казки» (Noёl»), в якому Олександра І, що любив роз'їжджати по Росії і за кордоном, назвав «мандруючим деспотом», який дає російському народові привабливі, але брехливі обіцянки дарування всіх прав.
Звертаючись до Чаадаєва, з яким Пушкін поділяв свої волелюбні настрої, він закінчує своє послання до нього такими схвильованими рядками:

І поки, юні, живемо,
І поки в серці сподівання,
Вітчизні, друже, віддамо
Душі прекрасні поривання!
Товаришу, зійде вона,
Зоря принадливого щастя,
Росія збудиться від сна
І на руїнах самовластя
Напише наші імена!

У вірші «Село», написаному в 1819 році, поет гаряче повстає проти кріпосного права. Тяжким і безпросвітним зображує він життя селян, пригнічених поміщиками.
Всі ці вірші, які широко розповсюджувалися в рукописах, серйозно непокоїли уряд і самого Олександра І, тим більше, що вони збуджували і надихали всіх незадоволених самодержавним режимом. Олександр І з обуренням говорив, що Пушкін «наводнив Росію під бурливими віршами: уся молодь напам'ять їх читає». Не лише своїми віршами але й поведінкою своєю Пушкін накликав на себе гнів з боку властей. В театрі, наприклад, він демонстративно показував портрет робітника Лувеля, який убив герцога Беррійського, з написом: «урок царям».
Олександр І вирішив заслати Пушкіна в Сибір або в Соловецький монастир, і лише завдяки клопотанню впливових друзів поета — Карамзіна і Жуковського — ця кара замінена була йому більш легкою: під приводом призначення на нову службу його вислали на південь Росії, в Катеринослав, у розпорядження попечителя колоністів південного краю генерала Інзова.
В південне заслання Пушкін виїхав 6 травня 1820 року. На той час він став популярним не лише як автор талановитих ліричних віршів але і як автор поеми «Руслан і Людмила», яку було почато ще в ліцеї і яка в той час друкувалася окремим виданням. Поема Пушкіна, написана на основі казкового матеріалу, була великим кроком вперед у розвитку російської поезії. Вона вразила справжніх цінителів мистецтва своїми високими художніми якостями, незвичною легкістю мови, близької до розмовної, яскравим гумором, багатством поетичних барв. Перший поет того часу — Жуковський, захоплений поемою, подарував Пушкіну свій портрет, написавши на ньому: «Переможцю-учневі від переможеного вчителя в той високоурочистий день, коли він закінчив свою поему «Руслан і Людмила».
Але якщо в передових літературних колах поема «Руслан і Людмила» зустрінута була з захопленням, викликавши незабаром ряд наслідувань, то кола консервативні ополчились на неї за її «простонародність», за «мужицькі рими» і вирази, які, мовляв, ображають добрий смак, за «грубі жарти», одним словом, за все те, що свідчило про поетичне новаторство Пушкіна, про відмовлення його від звичних, застиглих форм умовної поетичної мови, про рух його по шляху до художнього реалізму.

 

II


Приїхавши в середині травня в Катеринослав, Пушкін захворів там на пропасницю. Якраз у той час до Катеринослава — по дорозі з Києва на Кавказ — приїхав генерал M. M. Раєвський, герой 1812 року, з своїм молодшим сином Миколою, з яким поет познайомився ще в Царському Селі, і з двома дочками — Марією і Софією. Раєвські виявили велике піклування про долю хворого поета і, з дозволу генерала Інзова, повезли його з собою — для поліпшення його здоров'я — на Кавказ.
На початку серпня Пушкін з Раєвськими вирушив у Крим до Гурзуфа. В Гурзуфі, в товаристві Раєвських, Пушкін прожив три тижні. Сюди з'їхалась майже вся сім'я Раєвських. Кожен з її членів — і чоловіки і жінки — були люди незвичайні своїми душевними якостями, своєю літературною освіченістю. В Криму Пушкін дуже захопився однією з дочок Раєвського, найпевніше молодшою — Марією. Це було «притаєне» поетом кохання, мрійне і захоплене, але неподілене, яке поет довго беріг у своїй сердечній пам'яті.
В Гурзуфі Пушкін почав працювати над поемою «Кавказький бранець», яку він задумав на Кавказі. З Гурзуфа він поїхав на нове місце своєї служби — Кишинів, куди під час його перебування на Кавказі і в Криму була переведена канцелярія його начальника генерала Інзова. По дорозі поет відвідав ханський палац у Бахчисараї. Враження, яке справило на нього це відвідання, і легенди, зв'язані з Бахчисарайським палацом та «фонтаном сліз» у ньому, дали йому матеріал для його поеми «Бахчисарайський фонтан».
Кишинів був адміністративним центром Бессарабії, лише недавно приєднаної до Росії. Це було місто, строкате своїм національним складом. Переважну більшість населення його становили молдавани і греки. Із них складалося і те світське коло, в якому перебував Пушкін. Генерал Інзов не дуже обтяжував поета службою, ставився до нього уважно і прихильно, розв'язуючи його суперечки і сварки з представниками кишинівської знаті, дозволяючи йому досить часті відлучки.
Проте Пушкін у Кишиневі, де йому довелося прожити близько трьох років, жив не лише самими розвагами, які часто були для нього осоружними. Він дуже багато читав, користуючись бібліотекою високоосвіченого підполковника Ліпранді, і в той же час напружено жив інтересами сучасного йому політичного життя.
Крім ряду ліричних віршів, Пушкін закінчив тут свою поему «Кавказький бранець», написав поеми «Брати-розбійники» і «Бахчисарайський фонтан» і почав роман «Євгеній Онєгін».
В Кишиневі він зблизився з членами таємного товариства, майбутніми декабристами. На півдні Росії зосереджена була діяльність найбільш радикальної групи дворянських революціонерів, ідеологія і практика яких, за визначенням Леніна, характеризувала перший, дворянський етап російського визвольного руху. Всі вони належали до військового середовища і замишляли воєнний переворот, подібно до того, як це відбувалося тоді в деяких країнах Західної Європи. Південна група таємного товариства, яке називалося «Союз благоденствія», ставила собі за мету встановлення в Росії демократичної республіки, на відміну від Північної групи, на чолі з Микитою Муравйовим і Миколою Тургенєвим та іншими діячами, з якими Пушкін знайомий був ще у Петербурзі і які проектували встановлення в Росії конституційної монархії.
В Кишиневі познайомився Пушкін з керівником Південного товариства полковником Пестелем. У квітні 1821 року він записав у своєму щоденнику: «Ранок провів з Пестелем. Розумна людина в повному розумінні цього слова... Ми з ним мали розмову метафізичну політичну, моральну та ін. Він один з найоригінальніших розумів, яких я знаю».
Кілька разів Пушкін їздив з Кишинева у село Кам'янку Київської губернії, маєток матері генерала Раєвського, де жив і її син від другого одруження В.Л. Давидов, один з видатних членів Південного товариства. Тут він зустрічався і з іншими членами товариства, які гостювали в Кам'янці, і брав участь у гарячих політичних суперечках, що відбувалися там.
Пушкін прагнув узяти особисту участь в революційній діяльності і в підготовці повстання, але його друзі — члени таємного товариства — навмисне усували його від прямої участі в їх задумах, по-перше, тому, що за опальним поетом стежила поліція і він міг підвести не лише себе, але і всю організацію, по-друге, слід гадати, тому, що, високо цінячи поетичний талант Пушкіна, вони не хотіли піддавати поета небезпеці, зв'язаній з активною революційною роботою. Пушкін сподівався близької революції в Росії. Секретні агенти доносили з Кишинева у Петербург, що «Пушкін лає публічно, і навіть у кав'ярнях, не тільки військове начальство, але навіть і уряд». У щоденнику своєму чиновник канцелярії генерала Інзова кн. П.І. Долгоруков писав про Пушкіна: «Він завжди готовий у намісника, на вулиці, на площі кожному на світі доводити, що той негідник, хто не бажає зміни уряду в Росії».
Під час перебування Пушкіна в Кишиневі посилились революційні повстання в Іспанії, Італії, Португалії. Греки вели національно-визвольну війну з турками. Пушкін дуже співчутливо ставився до цих подій і в своїх віршах гаряче відгукувався на них. Він навіть прагнув узяти особисто участь у боротьбі греків з турками за національну незалежність.
Боротьба народів за свою свободу — національну і політичну — знайшла собі дуже співчутливий відгук Пушкіна і в його вірші «Наполеон», написаному майже в той час, коли до поета дійшла звістка про смерть Наполеона. Пушкін засуджує Наполеона за те, що він знищив завоювання французької буржуазної революції й придушив свободу, здобуту революційною Францією.
Пушкін пише вірш «Кинджал», славлячи німецького студента Занда, який заколов у 1819 році письменника Коцебу, секретного агента уряду Олександра І.
Трирічне життя в Кишиневі кінець кінцем стало надзвичайно важким для Пушкіна. Він почував себе в'язнем, який сидить за ґратами у вогкій темниці і прислухається до голосу вигодованого на волі орла, який ніби кличе його летіти на свободу.
Влітку 1823 року за клопотанням впливових петербурзьких друзів Пушкіна переведено було в Одесу, на службу в канцелярію недавно призначеного туди генерал-губернатора графа М. С. Воронцова. Спочатку життя в Одесі захоплювало поета своєю «різноманітністю живою», строкатістю свого багатомовного населення і всіма тими принадами, які відзначали це недавно закладене, швидко ростуче приморське торговельне місто з його чудовою оперою, книжковими крамницями, добрими ресторанами, морськими купаннями.
Вирвавшись з провінціального Кишинева в шумну Одесу, Пушкін, здавалось йому, обновив свою душу — набув нових імпульсів для поетичної творчості. Справді, тут він дуже багато і зосереджено працював над «Євгенієм Онєгіним», закінчив перший його розділ, написав другий і велику частину третього. Тут же він почав і поему «Цигани», матеріалом для якої були його бессарабські враження і зокрема ті, які залишилися в нього від двотижневого перебування в циганському таборі. Лірична творчість у цей час також займає у нього значне місце.
Проте скоро і одеське життя стало томити Пушкіна головним чином своєю безперспективністю. В листах він часто скаржиться на нудьгу, що оволоділа ним. Надії на революційне оновлення російського життя ставали в нього дедалі хисткішими: до нього доходять звістки про придушення революційних рухів на Заході, і він приходить до думки про те, що воєнна революція без підтримки народних мас не може розраховувати на успіх.
Ставлення Воронцова до Пушкіна зовсім не схоже було на ставлення до нього Інзова. Воронцов був гордовитим аристократом, який зовсім не цінив Пушкіна, як чудового поета, дивився на нього, насамперед, як на підлеглого йому другорядного чиновника, до того ж засланого і неспокійного завдяки його вільнодумству. Крім того, він ревнував до Пушкіна свою красуню дружину. Пушкін тримав себе незалежно перед своїм пиховитим начальником і відповідав йому неприхованим презирством і епіграмами. Воронцов звертався у вищі петербурзькі сфери з проханням забрати Пушкіна з Одеси через його політичну неблагонадійність. Пушкін знав про це, і, не бажаючи терпіти далі зневажливе ставлення до себе з боку знатного самодура, він на початку червня 1824 року подав на ім'я царя прохання про відставку, посилаючись на кволість свого здоров'я, що заважало йому продовжувати службу. Але це прохання обернулося для нього важкою карою: Олександр І дав розпорядження не тільки виключити його із списку чиновників міністерства закордонних справ, але й негайно заслати — для повного його напоумлення — у псковський маєток його батьків — село Михайловське, під нагляд місцевих властей.
30 липня 1824 року Пушкін виїхав з Одеси, зобов'язавшись ніде по дорозі не зупинятися. Остаточним приводом до того, щоб застосувати до Пушкіна такі суворі заходи, був перехоплений лист, в якому Пушкін співчутливо висловлювався про атеїзм і виявляв сумнів щодо безсмертя душ.
Під час південного заслання Пушкін виступає не лише як зрілий майстер, але і як перший в Росії поет. Крім поем і перших розділів «Євгенія Онєгіна», він створює тут велику кількість чудових ліричних віршів. Теми їх різноманітні. Тут, між іншим, і відгуки на сучасні політичні події («Війна», «Гречанко віддана!», «Недвижний страж дрімав»), і нищівна сатира («Послання цензорові»), і епіграми, в тому числі на Воронцова, і ряд жартівливих віршів і поетичних спогадів про кримську природу («Хто бачив край», «Тавріда»), і талановите проникнення в нашу історичну старовину («Пісня про віщого Олега»).
В більшості поем, створених Пушкіним на півдні, — у «Кавказькому бранці», «Братах-розбійниках», «Циганах» (остання поема закінчена була вже в Михайловському), — перед нами постають люди, які пережили великі душевні страждання, глибоко розчаровані в житті, відчувають гостре незадоволення навколишньою обстановкою, перебувають у розладі з суспільством, серед якого вони живуть. Кавказ, Крим, південні степи привертали уяву Пушкіна, як і інших поетів, красою своєї незайманої природи і побутом їх мешканців, далеким від обтяжливих умов життя міського, тим більше столичного. Пушкін і сам пережив гірку образу за своє вигнання і розчарування в тому, що так зачаровувало його в шумному житті великого світу, і в близьких колись йому людях, і цими почуттями він наділяв своїх героїв.
Скоро після написання поеми «Кавказький бранець» Пушкін признавався: в ній «є вірші мого серця». Пізніше він говорив про те, що «все це слабке, молоде, неповне, але багато вгадано і висловлено вірно». Пояснюючи пізніше характер героя поеми, Пушкін писав: «Я в ньому хотів показати цю байдужість до життя і до його насолод, цю передчасну старість душі, які стали характерними рисами молоді 19-го століття». Таким чином у «Кавказькому бранці» поет правдиво підмітив характерні особливості психіки і душевного складу сучасної йому молодої людини, виходця із світського середовища, родича Онєгіна. І ставлення полоненого до признання в коханні до нього черкешенки випереджає таке ж ставлення Онєгіна до признання Татьяни, як і самий образ черкешенки випереджає образ Татьяни.
Проте рання романтична поема Пушкіна містила в собі не лише психологічну характеристику її героя і захопленої ним дівчини, але й дуже проникливе, правдиве зображення життя кавказьких горців, їх звичаїв, їх побуту, обстановки і етнографічних особливостей. Характерно також, що Пушкін, який завжди живо і гостро почував хід історичних подій і напружено стежив за ними, в епілозі поеми зв'язав свою розповідь з поточними подіями підкорення Росією Кавказу.
Оцінюючи першу південну поему Пушкіна, Бєлінський вказав, що в її героєві поет яскраво відобразив риси «героя того часу» і тим відбив у ній певний момент в історичній долі російського суспільства, «В цьому відношенні, — говорив Бєлінський, — «Кавказький бранець» е поема історична».
Сюжет «Братів-розбійників» підказаний був Пушкіну, за його свідченням, справжнім випадком втечі двох закутих у кайдани розбійників, що стався в 1820 році в Катеринославі під час перебування там поета. Поема писалась у Бессарабії, де в ту пору широко розповсюджені були розбої, що їх чинили втікачі різних національностей.
В стилі поеми, поряд з елементами книжної, літературної мови, є й елементи мови народно-поетичної, що свідчать про прагнення Пушкіна надати своїй поемі фольклорного колориту і рис «простонародності». З цією метою він використав у ній слова і вирази, які здавалися деяким його сучасникам недосить витонченими, здатними налякати «ніжні вуха читачок».
Настрої Пушкіна в період південного заслання знаходили собі співзвучність з настроями в творчості англійського поета Байрона. Але Пушкіну з самого початку чуже було різке протиставлення сильної особи і «юрби», яке ми знаходимо у Байрона; чужий був Пушкіну і безвихідний похмурий байронівський погляд на життя і на людей. Бєлінський справедливо відзначав, що «трудно знайти двох поетів таких протилежних своїми натурами, а отже і пафосом своєї поезії, як Байрон і Пушкін». Герцен говорив: «Байрон був англійцем до глибини душі, а Пушкін — до глибини душі росіянином, і росіянином петербурзького періоду. Пушкін знав усі страждання цивілізованої людини, але у нього була віра в майбутнє, яку людина Заходу вже втратила». Цінячи Байрона як художника, Пушкін не поділяв його поглядів як мислителя. По суті, поема «Цигани», розпочата, як уже сказано, в Одесі, розвінчує байронічного героя: егоїстові Алеко, який тільки для себе хоче волі, Пушкін протиставляє вільних дітей природи — циганів. На них Алеко накладає ті ж узи насильства, від яких він сам утік і які енергійно сам же ще так недавно викривав.
З усіх південних поем Пушкіна «Цигани» є найбільш зрілим і найбільш довершеним з художнього і ідейного погляду твором. Так вони були сприйняті й найбільш чуйними сучасниками поета, багато з яких ознайомилися з поемою ще до її надрукування. Характерною її особливістю є поєднання в ній епічних і драматичних елементів. «Цигани» являють собою дуже помітний крок Пушкіна вперед на шляху до драматичного жанру, який незабаром посяде в його роботі дуже важливе місце. Вони знаменують собою і важливий етап у розвиткові світогляду Пушкіна. Тут поет утверджує справжні начала свободи і людяності. Тут Пушкін з великою художньою силою показав уперше в російській літературі моральну перевагу величної і мудрої простоти над внутрішньо-пустим і нікчемним самозвеличенням егоїста-гордівника, який з презирством ставиться до «юрби».
У 1821 році, в Кишиневі, Пушкін написав поему «Гавриїліада». Це дуже дотепна і талановита пародія на християнську міфологію, в якій поет виявив своє релігійне вільнодумство та іронічно-сатиричне ставлення до християнської догматики.
Південний період життя Пушкіна відзначений і таким величезним художнім досягненням, як перші розділи «Євгенія Онєгіна» — «романа у віршах», як визначив жанр свого нового твору сам поет. Це було вже не кроком на шляху до оволодіння мистецтвом реалістичного письма, а повним освоєнням реалістичної майстерності, що позначилось і в змалюванні характерів основних персонажів романа, і в змалюванні їх побутової обстановки. Роки мандрувань, під час яких поет жив напруженим духовним життям, не минули для нього безслідно: навпаки, вони загартували і зміцнили його поетичний талант і викували з нього художньо вже цілком зрілого майстра, який набагато випередив сучасних йому російських поетів і став на твердий грунт; спираючись на цей грунт, його геній міг досягати все нових і нових поетичних висот.

 

III


Приїхавши у Михайловське, Пушкін застав там усю свою сім'ю — батька, матір, сестру і брата. Всі вони проводили там літо. Несподіваний приїзд сина і брата, який чотири роки був відсутній, обрадував сім'ю, але скоро взаємини Пушкіна з рідними, особливо з батьком, з яким ці взаємини ніколи не відзначалися внутрішньою близькістю, стали надзвичайно напруженими. Дізнавшись, що в Михайловське син приїхав як засланець, батько почав непокоїтись, щоб і самому не бути скомпрометованим. З Пушкіна взято було підписку, що зобов'язувала його невідлучно жити в маєтку батька і ні письмова, ні усно не висловлювати думок, спрямованих проти існуючого державного ладу. Батькові Пушкіна доручено було пильно наглядати за поведінкою сина, і батько не відмовився від цього доручення, давши відповідну підписку, яка ставила його щодо сина в становище шпигуна. Між ними відбувалися часті сварки; поет мусив вислухувати докори батька, який обвинувачував його в тому, що він погано впливає на брата й сестру, прищеплює братові безбожність. Обстановка для Пушкіна склалася така нестерпна, що в листі до Жуковського він просив урятувати його «хоч кріпостю, хоч Соловецьким монастирем». З проханням про ув'язнення його в кріпості для спокою батька і свого власного звернувся Пушкін і до псковського губернатора, і лише випадково воно до губернатора не дійшло.
В листопаді, проте, виїхали з Михайловського брат, потім сестра Пушкіна і, нарешті, його батьки, і нагляд за Пушкіним доручено було стороннім, в тому числі настоятелеві Святогорського монастиря, що був рядом з Михайловським. Пушкін залишився сам у товаристві своєї улюбленої, незмінно відданої йому няні Арини Родіонівни. Вона скрашувала його самотність, розповідаючи йому вечорами російські казки, які захоплювали Пушкіна і, як він казав, надолужували недоліки його «проклятого» виховання. Розвагою для нього були поїздки верхи в розташоване за три версти від Михайловського сільце Тригорське, маєток П. О. Осипової, за першим одруженням Вульф. Пушкін здружився як з нею самою, так і з її сином О. М. Вульфом та двома її старшими дочками Євпраксією та Анною, яким він присвятив кілька віршів і окремих строф у «Євгенії Онєгіні».
Великою радістю було для Пушкіна відвідання його друзями — Дельвігом та І.І. Пущиним. Особливо обрадувало його побачення з Пущиним. Це було в січні 1825 року.
Пущин у справі про змову декабристів засланий був на каторгу в Сибір, звідки повернувся лише в 1856 році. Скоро після засудження Пущина і відправки його в заслання Пушкін написав йому віршоване послання:

Мій перший друже неоцінний!
Я долю теж благословив
Тоді, як двір мій самотинний,
Що вкрив печальний сніг та іній,
Твій дзвоник милий оживив.
До неба шлю тепер благання,
Щоб голос мій душі твоїй
Утіху дав серед страждання,
Щоб осіяв твоє вигнання
Ліцейський промінь золотий!

Своє підневільне дозвілля в Михайловському, що тривало понад два роки, Пушкін заповнює посиленим читанням та енергійною літературною працею.
З допомогою головним чином брата він виписував дуже велику кількість книжок і журналів, уважно читав і вивчав Шекспіра, Шіллера Гете, Байрона, Данте, а також римських і східних авторів. Дуже багато уваги приділяв Пушкін читанню книг з російської історії, головним чином «Истории Государства Российского» Карамзіна та літописів. Його особливо цікавили вожді народних повстань — Разін і Пугачов, і він старався дістати народні пісні, присвячені їм. Багато прочитав він і мемуарної літератури і сам став писати нотатки про своє життя, які, проте, спалив після грудневого повстання і арешту багатьох його друзів і знайомих, причетних до повстання.
У Михайловському Пушкін закінчив поему «Цигани», третій розділ «Євгенія Онєгіна» і написав розділ четвертий, п'ятий та начорно шостий, написав історичну драму «Борис Годунов», жартівну поему «Граф Нулін», велику кількість віршів і ряд критичних статей.
«Борис Годунов» був величезним кроком уперед в розвиткові російської драматургії. До Пушкіна російські письменники написали немало п'єс на історичні теми, але далеких від історичної правди. Ці п'єси писалися за умовними правилами віджилого класичного стилю, з додержанням трьох єдностей. Характери героїв змальовувались однобоко, схематично; стиль цих трагедій був пишномовний, вислови витончені. Змішання серйозного з комічним у трагедіях не допускалося. Писалися вони традиційним олександрійським віршем (шестистопний ямб з парними римами). «Борису Годунову» Пушкін надавав дуже великого значення, вважаючи, що «застарілі форми нашого театру вимагають перетворення», що від літературної долі «Бориса Годунова» залежить і дальша доля російської драматургії.
Матеріал для своєї трагедії Пушкін запозичив головним чином з 10 і 11 томів «Истории Государства Российского» Карамзіна, які тоді щойно вийшли, та частково з літописів. Говорячи про свою трагедію в начерку передмови до неї, Пушкін писав: «Поважний олександрійський вірш перемінив я на п'ятистопний білий; в деяких сценах спустився навіть до низької прози, не поділив своєї трагедії на дії». Тут же Пушкін говорить про те, що він відмовився не лише від горезвісних трьох єдностей, узаконених французькою драматургією, але й від єдності стилю.
У «Борисі Годунові» відтворена, як вказував сам Пушкін, одна з найбільш драматичних епох російської історії. Це епоха так званих «смутних часів», коли Русь переживала важкі державні і соціальні потрясіння, якими скористувалися іноземні інтервенти та їх ставленики — самозванці. Трагедія Пушкіна саме зображує боротьбу царя Бориса Годунова з самозванцем Димитрієм, що захопив з допомогою польської шляхти московський престол. Пушкін перший у російській драматургії вивів на сцену народ, який відіграє вирішальну роль у боротьбі самозванця з Борисом, і показав, яке велике значення в історичних подіях має «думка народна». У Годунова нема моральної опори в народі; народ йому не вірить, і тому в боротьбі з самозванцем Годунов залишається переможеним. Але і торжество самозванця передчасне. Народові він ще більше чужий і ворожий, ніж цар Борис.
Трагедія Пушкіна, незважаючи на те, що вона написана на матеріалі далекого історичного минулого, перекликалася з сучасністю Питання про взаємини монарха і народу дуже цікавили і самого Пушкіна, і його сучасників. Пушкін, маючи на увазі постать юродивого, писав: «Ніяк не можу заховати всі мої вуха під ковпак юродивого, стирчать!» Борис трактується Пушкіним як узурпатор влади, і в словах юродивого, як і в усій ситуації трагедії, легко було побачити натяк на вбивство Павла І, до чого причетний був і Олександр І.
«Борис Годунов» — яскраве свідчення духовної змужнілості Пушкіна, зрілості його соціально-політичних поглядів. Тут виявився реалізм його історичного мислення, який переміг романтичну трактовку історичних подій.
Написаний у 1825 році «Борис Годунов» міг з'явитися повністю в друку лише на початку 1831 року, але й то з деякими цензурними вилученнями (деякі окремі сцени трагедії друкувалися в журналах, починаючи з 1827 року). Цензурував твори Пушкіна сам цар Микола І, який довго не давав дозволу на випуск п'єси в світ.
За два ранки — в грудні 1825 року — Пушкін написав «Графа Нуліна». Незважаючи на жартівливо-анекдотичний сюжет поеми, вона знаменувала собою новий крок Пушкіна в його справі утвердження реалістичного стилю — в тому ж дусі, в якому він виявився у «Євгенії Онєгіні». В поемі показано побут провінціальних поміщиків та їх звичаїв з такими реалістичними подробицями, які були абсолютною новиною в російській літературі і тому викликали осуд з боку суворих пуристів.
Оцінюючи «Графа Нуліна», Бєлінський писав: «В цій повісті все так і дише російською природою, сіренькими фарбами російського сільського побуту».
На велику височінь піднялась творчість Пушкіна в роки заслання в Михайловському і в окремих його віршах, чисто ліричних, або таких, в яких лірична стихія поєднується з епічною і драматичною формою вислову.
В Михайловському Пушкін пише вірші — «Аквілон», де буря в природі символізує політичну, революційну бурю, в прихід якої в Росії поет не переставав вірити; «Як життя тебе обманить» — утвердження оптимізму, що перемагає життєві прикрості; «Вакхічна пісня» — апофеоз розуму в його боротьбі з «фальшивою мудрістю», що блимає і тліє «під сонцем безсмертним ума»; «Зимовий вечір» — глибоко людяне, сповнене сердечної теплоти і дружби звернення поета до няні, яка зігрівала своїм материнським піклуванням і ласкою його самотнє, важке життя в засланні.
Ліцейська річниця — 19 жовтня — викликала в 1825 році у Пушкіна перший його поетичний відгук на неї. Вірш, чудовий силою ліричного почуття, пройнятий елегічним сумом вигнанця, який вдячною пам'яттю своєю переноситься до щасливих ліцейських днів і до ліцейських товаришів, з якими він сподівається через рік зустрітися на волі. Пушкін у Михайловському виявив посилений інтерес до російської народної творчості. Всюди, де можна було, Пушкін намагався познайомитися з народною поезією — і на базарах, і на сільських святах, і на ярмарці біля стін Святогорського монастиря. Він записує пісні про Степана Разіна і складає збірник весільних народних пісень, який пізніше передав П. В. Киреєвському, збирачеві російських народних пісень. Він сам говорив про те, що «вивчення старовинних пісень, казок і т. п. необхідне для досконального знання властивостей російської мови», що «не вадить нам іноді прислухатися до московських проскурниць. Вони говорять на диво чистою і правильною мовою». В стилі народних пісень Пушкін написав три пісні про Степана Разіна, а також баладу «Жених», яка в початковому тексті мала заголовок «Простонародна казка». Про неї Бєлінський писав: «Ця балада і щодо форми і щодо змісту наскрізь пройнята російським духом, і про неї в тисячу раз більше, ніж про «Руслана і Людмилу», можна сказати: «Тут руський дух, тут Руссю пахне».
В Михайловському Пушкін створив і чудові зразки любовної лірики: «Негожий день погас», «Спалений лист», «Бажання слави», «Я пам'ятаю мить чудову», «Під небом голубим».
Нарешті в Михайловському Пушкін написав драматизований вірш «Сцена із Фауста», що став самостійним і дуже глибоким осмисленням образу Фауста, якого він наділив онєгінською хандрою і душевною спустошеністю.
Така була надзвичайно плодотворна і зосереджена творча праця Пушкіна під час вимушеної сільської самотності, — праця, що допомогла йому остаточно визріти поетично і духовно і розкрила всі закладені в ньому якості геніального російського поета.
19 листопада 1825 року в Таганрозі раптом помер Олександр І, до якого Пушкін ставився вороже і, за його словами, «підсвистував йому до caмої могили». 14 грудня відбулося повстання декабристів, придушене Миколою І, який щойно вступив на престол. П'ять найвидатніших і найактивніших учасників повстання (Пестель, Рилєєв, Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін і Каховський) 13 липня 1826 року були повішені; дуже багатьох відправлено було на каторгу і заслання. Серед тих і інших були друзі й добрі знайомі Пушкіна. Він важко переживав долю людей, близьких йому по духу і своїми поглядами.
Ще до суду над декабристами, не підозріваючи, яка важка доля чекає їх, не будучи особисто причетним до змови, насамперед тому, що останні роки був одірваний від безпосереднього товаришування з членами таємного товариства, Пушкін почав добиватися звільнення із заслання і звертався з проханням про допомогу до своїх старших друзів — Жуковського і Вяземського, але обидва вони, очевидно з особистої обережності, поставились дуже стримано до його прохань. Пушкін у травні 1826 року звернувся до самого Миколи І і, посилаючись на свою хворобу, просив його дозволити йому виїхати в Москву, в Петербург, або за кордон.
Відповідаючи Вяземському, який докоряв Пушкіну, що лист його до Миколи І написано холодно і сухо, він писав: «Ті, яких повісили, повішені, але каторга 120 друзів, братів, товаришів жахлива... Ти вважаєш лист мій холодним і сухим. Інакше й не може бути. Добре, що написаний. Тепер у мене перо не повернулося б».
За Пушкіним тоді вже не числилось нічого, що явно могло б викликати підозру в його політичній неблагонадійності, і навіть спеціально надісланий у Псковську губернію таємний поліцейський агент не міг зібрати відомостей, що опорочували б Пушкіна в очах уряду. Проте в справах заарештованих декабристів і їх свідченнях дуже часто фігурували антиурядові вірші Пушкіна попередніх років, і це примусило царя вагатися в питанні про звільнення опального поета. Але кінець кінцем Микола І вирішив звільнити Пушкіна із заслання. Таке вирішення продиктоване було йому, з одного боку, бажанням задобрити своїм жестом громадську думку, схвильовану його жорстокою розправою з декабристами, і з другого — наміром підкупити Пушкіна своєю «великодушністю» й використати його талант в своїх політичних інтересах.

 

IV


Реакційний режим, властивий царюванню Олександра І, під час царювання Миколи І не тільки не був полегшений, але став ще важчим. Грудневе повстання насторожило уряд і викликало в нього побоювання нового революційного вибуху. Сам Микола І під враженням подій 14 грудня говорив про те, що тепер «революція на порозі Росії». Для відвернення революції і для боротьби з опозицією самодержавному ладу в країні посилено було заходи поліцейського нагляду. У складі «власної його величності канцелярії» було організовано III Відділ, що здійснював у найширших розмірах функції таємної поліції і мав необмежені повноваження в справі беззастережного переслідування усіх тих, кого влада вважала для себе небезпечним і кого вона підозрівала в політичній неблагонадійності. III Відділу підлягав корпус жандармів, на який покладено було обов'язки політичного розшуку і шпигунства. На чолі III Відділу і корпусу жандармів поставлено було остзейського німця генерала Бенкендорфа, який став відігравати в політичному житті Росії приблизно ту саму роль, яку раніше відігравав тепер уже відставлений Аракчеєв.
Бенкендорф посилив систему поліцейського розшуку, і III Відділ, разом з корпусом жандармів, став всесильним і всевідаючим органом державної влади. Цензурний режим став ще суворішим, ніж він був за Олександра І; утиски проти науки і освіти посилились. Така була політична обстановка в країні, коли Пушкін звільнений був із заслання. У вересні 1826 року він з великою поспішністю, в супроводі фельд'єгеря був відправлений в Москву, де в нього відбулося побачення з Миколою І, що перебував у Москві з нагоди своєї коронації. Подробиці цього побачення, що тривало близько години, невідомі; відомо, проте, що Пушкін поводився незалежно, з гідністю, і одверто заявив царю, що якби він був 14 грудня в Петербурзі, то взяв би участь у повстанні. В той же час він змушений був пообіцяти не суперечити своєю поведінкою встановленому в самодержавній Росії порядкові. Микола І не міг не зрозуміти, що в особі Пушкіна він має справу з видатною у всіх відношеннях людиною. Але, очевидно, саме через те, що він знав, яким величезним авторитетом користується ім'я Пушкіна в широких колах російського суспільства, він з самого початку вирішив не випускати поета з-під свого особистого нагляду. Потім він робив це з допомогою генерала Бенкендорфа.
Пушкіну дозволено було вільно пересуватися по Росії, але з одержанням кожного разу при цьому особливого дозволу, а твори його, минаючи загальну цензуру, повинні були, через посередництво Бенкендорфа — схвалюватись до друку самим Миколою І.
Москва зустріла поета, який повернувся із заслання, з великою радістю. Він був предметом уваги не лише верхніх культурних верств старої столиці, але й демократичних її верств, які багато чули про першого поета Росії.
Пушкін привіз з собою в Москву ненадрукованих «Циган», ненадруковані ще розділи «Євгенія Онєгіна», майже нікому ще невідомого «Бориса Годунова». Читання поетом усіх цих творів захоплювало знавців і тонких цінителів мистецтва і викликало невимовний подив і схиляння перед його могутнім генієм. Особливим успіхом у слухачів користувався «Борис Годунов», якого він читав на квартирі поета Д. В. Веневітінова в присутності найвидатніших московських літераторів.
Дуже скоро, проте, Бенкендорф зробив Пушкіну зауваження за те, що він читав свою трагедію, не подавши перед тим її тексту цареві. Тут Пушкін вперше відчутно і наочно збагнув ціну царської «милості», яка нібито поставила його в привілейоване становище в порівнянні з іншими російськими письменниками, а насправді цензурне обплутала його ще більше, ніж він був обплутаний, перебуваючи в засланні. Формально живучи на волі, Пушкін, після повернення з заслання, весь час жив під таємним наглядом поліції, що стежила за кожним його кроком, перехоплювала його листи і листи до нього, доносила про його спосіб життя, про його зустрічі з знайомими Бенкендорфу, який час від часу робив поетові суворі зауваження. Дозвіл на свободу пересування виявився для нього просто фікцією. Коли в 1829 році він їхав на Кавказ з наміром взяти участь у воєнних діях Росії з Туреччиною і побачитися з братом і друзями, які служили там, в тому числі і з засланими декабристами, йому зроблено було за це сувору догану. Дорікав Пушкіну Бенкендорф навіть за те, що в наступному році він без його дозволу виїхав з Петербурга в Москву. Царська цензура творів Пушкіна була дуже причіплива і, щоб уникнути її. він примушений був іноді друкуватися під чужим іменем, або під псевдонімом, чи й без будь-якого підпису. Слідство, що велося над ним протягом двох років — спочатку з приводу розповсюдження рядків вірша «Андре Шеньє», які не були допущені до друку, а потім з приводу «Гавриїліади», завдало йому багато неприємностей. Чимало прикростей завдавали йому і заздрісники, які намагалися використати в своїх інтересах хистке політичне становище поета. Безчесний продажний літератор Булгарін, який був на службі у III Відділі, особливо цькував Пушкіна в пресі і доносив на нього властям.
Усе це, в зв'язку з реакцією, яка посилилась після поразки грудневого повстання, не могло не відбитися на душевному стані Пушкіна. Незважаючи на властиве йому вміння перемагати силою свого життєстверджуючого характеру всі гіркоти і лиха життя, він впадав часом у відчай, і в його віршах почали звучати скорботні ноти. Людина уявлялася Пушкіну жертвою згубного, нічим не виправданого деспотизму, що панує в світі. Такий зміст трагічного вірша «Анчар». Найбільш жорстокий прояв деспотизму Пушкін бачив насамперед, звичайно, в державному режимі самодержавної Росії.
Переживши крах своїх волелюбних мрій і надій, Пушкін сподівався, що Микола І спокутує свою розправу над декабристами корисними російському народові внутрішніми реформами, що цар у своїй державній діяльності в принципі буде додержуватись загального напрямку політики Петра І. У своїх «Стансах», написаних скоро після побачення з царем у московському Кремлі, він накреслив цілу програму діяльності для молодого царя, — сміливий урок цареві, даний йому поетом і громадянином.
Зокрема він закликав милостиво поставитись до засланих декабристів, яким він у 1827 році надіслав у Сибір відоме віршоване послання:

У глибині сибірських руд
Переборіть страждання роки,
Не згине ваш скорботний труд
І серця прагнення високе.
………………………………….
Важкі окови упадуть,
Темниці рухнуть — і свобода
Вас привітає біля входу,
І меч брати вам віддадуть.

І в другому своєму вірші, присвяченому ліцейській річниці («19 жовтня 1827»), Пушкін звернувся з задушевним привітанням до тих, хто був на каторзі «в прірвах півночі хмурних», і з якими він почував себе зв'язаним міцними духовними узами. В іншому вірші він прирівнював себе до старогрецького поета і співця Аріона, який плив на човні разом з тими, хто вів човен через море, заохочував співців своєю піснею і був викинутий на берег, коли всі інші плавці загинули від бурі, що розігралася над морем («Аріон»).
Кінець кінцем Пушкін повинен був глибоко розчаруватись у своїх надіях на царя. Він переконався в тому, що ні для Росії, ні особисто для себе йому нічого чекати від царя-деспота. Пушкін усвідомлює цілковиту безгрунтовність своїх сподівань. Тепер він мріє про внутрішню незалежність, про можливість замкнутися в собі самому і радістю творчості винагородити себе за кривди, яких завдавала йому важка політична обстановка і сутички з представниками світської «черні», що була опорою миколаївського режиму.
Образ Петра, так яскраво, хоч і лаконічно, показаний Пушкіним у «Стансах», займає дуже видатне місце в повісті «Арап Петра Великого», першій значній спробі Пушкіна в прозі, що належить до 1827 року. Основний його герой — улюбленець і хрещеник Петра негр Ібрагім Ганнібал. Петро виступає в ній як дбайливий опікун свого хрещеника і як перетворювач Росії, що сміливо ламає застарілі форми побуту, як цар-демократ і вічний трудівник на троні.
Восени 1828 року Пушкін написав ще один твір, в якому показано в апофеозі улюбленого його героя Петра І — поему «Полтава». Над нею Пушкін працював з великим поетичним натхненням і закінчив її менше ніж за один місяць. В ній він досяг нових висот художньої майстерності. Вірш, яким написана поема, вразив найбільш художньо чуйних сучасників Пушкіна, зокрема Бєлінського, своєю досконалістю. Бєлінський писав: «З усіх поем Пушкіна в «Полтаві» вперше вірш його досяг свого повного розвитку, цілком став пушкінським». Справді, ніде, мабуть, крім «Бориса Годунова», Пушкін не дав ще таких прекрасних зразків словесної виразності і чеканності мови, як у «Полтаві». Нова поема Пушкіна була і дуже своєрідною щодо своїх жанрових особливостей: вона поєднувала в собі жанр поеми романтичної з жанром героїчної поеми.
Таке поєднання романтичної і героїчної тем в одному творі викликало в деяких критиків, серед них і в Бєлінського, заперечення, іноді дуже різкі, але вони пояснювались тим, що Пушкін пішов у своїй поемі новим, незвичним ще шляхом, і в даному випадку, як і в багатьох інших, опинився попереду своїх критиків.
Хоч образові Петра в поемі приділено мало місця і Петро змальований лише кількома штрихами, щоправда, надзвичайно яскравими і виразними, він є справжнім героєм поеми, присвяченої прославленню такої історичної події в житті Росії, яка мала величезні позитивні наслідки для її долі.
Розходячись в оцінці і характеристиці Мазепи з деякими своїми сучасниками, які в своїх поетичних творах ідеалізували його (Байрон, Рилєєв), Пушкін дав дуже негативну характеристику честолюбного і підступного українського гетьмана, який дбав не про народні, а про чисто особисті інтереси. І тут Пушкін був у повній згоді з історією, що винесла суворий вирок українському політичному авантюристові.
У березні 1829 року Пушкін вирішує, не спитавши дозволу в Бенкендорфа, виїхати на Кавказ. По дорозі він на півтора місяця затримується в Москві, де робить безуспішну спробу посвататись до Н. М. Гончарової, яку зустрів у грудні 1828 року в Москві і яка вразила його своєю красою. Пушкін одержав ухильну відповідь, що дуже його засмутила і прискорила його від'їзд на Кавказ.
Свої враження від подорожі по Кавказу він описав у своїх дорожніх замітках — «Подорож в Арзрум». В них Пушкін розповів про свою подорож на Кавказ, про природу і побут Північного Кавказу, Грузії і Вірменії, про воєнні події, що відбувалися під час його поїздки, про щойно завойований російськими військами Ерзерум, а також про зустрічі й розмови, що відбулись під час подорожі.
Враження Пушкіна від поїздки на Кавказ відбилися і в його незакінченій поемі «Тазіт», яка де в чому перекликалася з «Подорожжю в Арзрум».
Кавказ, що його Пушкін знав у свою першу поїздку туди лише в межах мінеральних груп, відкрився тепер перед ним у всій своїй захоплюючій красі і в своїй побутовій екзотичності. Під враженням кавказької природи і кавказького життя він написав такі чудові вірші, як «Узгір'я Грузії укрив туман нічний», «Делібаш», «Кавказ», «Монастир на Казбеку», «Обвал».
Після повернення з Кавказу, до осені 1830 р. Пушкін створив такі першорядні ліричні вірші, як «Зима. Що на селі робити нам?», «Зимовий ранок» — зразки чудової простоти і поетичної щирості, в яких звичайна життєва проза підноситься до справжнього «перла творіння», як пройняті глибокою людяністю, високим чистим почуттям і гуманним співчуттям — «Я вас любив» і «Коли за віку молодого». Тоді ж він написав чудово витриманий в стилі середньовічних легенд романс про рицаря бідного «Жив на світі рицар бідний», а також послання «До вельможі» (кн. М. Б. Юсупову), в якому з великим історичним почуттям змалював портрет катерининського вельможі-сибарита і скептика, що скуштував плодів європейської цивілізації кінця XVIII століття, прилучився до культури, дореволюційної Франції, був свідком революційної бурі та зберіг свою внутрішню суть і на схилі своїх днів, в час, коли Пушкін звернувся до нього із своїм посланням. Нарешті треба відзначити написані Пушкіним в цей час три майстерні його сонети — «Суворий Дант не зневажав сонета» — прославлення цієї трудної віршованої форми, освяченої мистецтвом Данта, Петрарки, Шекспіра, Камоенса, Вордсворта, Міцкєвича, Дельвіга; «Поетові» — варіація мотивів, які раніше фігурували у віршах «Поет і юрба», і «Мадонна» — захоплений гімн красі Н. М. Гончарової.
Протягом чотирьох років, що минули з часу звільнення Пушкіна із заслання в Михайловському, він продовжував роботу над «Євгенієм Онєгіним», написав за цей час два нових розділи. З січня місяця 1830 року він став діяльним співробітником, як критик і рецензент, «Литературной газеты», що видавалась Дельвігом і почала виходити з 1 січня цього року, і взяв активну участь у тодішній журнальній полеміці, зокрема з газетою «Северная пчела», яку видавав Булгарін.
Приїхавши з Петербурга в Москву в березні 1830 року, Пушкін зустрівся на балу з Н. М. Гончаровою і в квітні знов освідчився їй і на цей раз одержав згоду.
На початку вересня 1830 року Пушкін виїхав у маєток свого батька в село Болдіно Нижегородської губернії, по сусідству з яким було село Кистенівка, виділене Сергієм Львовичем синові в зв'язку з його близьким одруженням.

 

V


У Болдіні Пушкін гадав побути недовго, маючи надію після влаштування справ з маєтком, який він одержав, швидше повернутися в Москву, де його чекало одруження з Н. М. Гончаровою. Та саме тоді, як він приїхав у Болдіно, на Поволжі спалахнула холерна епідемія, що загрожувала поширитись і на Москву. Довкола було встановлено карантини, що перешкоджали будь-якому пересуванню з місця на місце. Пушкін двічі намагався прорватись крізь ці карантини, але обидва рази безуспішно. І йому довелося провести в Болдіні близько трьох місяців у цілковитій самотності, в стані великого душевного напруження і тривоги за благополуччя своєї нареченої, що її листи, як і листи інших його кореспондентів, в зв'язку з карантинами, доходили до нього дуже нерегулярно.
Але, очевидно, саме це внутрішнє збудження, ця напруженість духовного життя поета й були причиною того незвичайного піднесення його творчості в Болдіні і тієї його художньої плодовитості, рівних яким ми не знайдемо ні у самого Пушкіна в інші періоди його життя, ні в інших майстрів слова. До того ж перебування його в Болдіні припало на осінь, яка взагалі була для Пушкіна тією порою року, коли його творчі сили особливо міцніли. В болдінську осінь ті сили виявилися в такому величному піднесенні таланту, в такій глибині мислі і в такій багатій різноманітності художніх творів, що вона, ця осінь, стала дуже визначним етапом у поетичному розвитку пушкінського генія.
У Болдіні Пушкін в основному закінчив роботу над «Євгенієм Онєгіним», написавши при цьому десятий розділ романа, в якому Онєгін введений був у товариство декабристів. Цей розділ Пушкін через обережність спалив, збереглося лише кілька зашифрованих чорнових уривків з нього. У Болдіні Пушкін написав чотири «маленьких трагедії», п'ять повістей («Повісті Бєлкіна»), незакінчену пародію в прозі «Історія села Горюхіна», жартівливу поему «Домик в Коломні», віршовану «Казку про попа і наймита його Балду», близько тридцяти ліричних віршів і ряд критичних статей і заміток здебільшого для «Литературной газеты». Дещо з усього цього було накидано Пушкіним ще раніше, і, від'їжджаючи в Болдіно, він узяв з собою ці начерки, але все це були лише приступи до творів, які остаточно визріли і сформувалися саме тут у Болдіні.
Закінчення «Євгенія Онєгіна» було завершенням семилітньої праці, яка супроводжувала Пушкіна в перипетіях його неспокійного бунтівливого життя.
Коли поет приступав — ще в Кишиневі — до писання «Євгенія Онєгіна», він, за його власним визнанням,

...даль свобідного романа
...крізь кристал магічний мрій
Неясно бачив в млі нічній,

Задуманий спочатку як твір сатиричний, «Євгеній Онєгін», в процесі роботи над ним, поступово перетворювався в соціально-психологічний роман, що відбив розумові інтереси, психологію і побут російського дворянського суспільства 20-х років XIX століття. Роки ці наповнені були важливими історичними подіями, що визначали світогляд і поведінку самого Пушкіна і його «супутника дивного» — Онєгіна, формували їх характери і їх ставлення до всього навколишнього. Вирішальним історичним рубежем в цей час було повстання декабристів, що визначило нову смугу російського життя, істотно відбилося на всьому душевному складі молодого покоління, сучасного цій події. Роман Пушкіна став широкою картиною, що показує російське суспільство в перехідний період його історичного життя. Говорячи про «Євгенія Онєгіна», Бєлінський писав: «Насамперед в «Онєгіні» ми бачимо поетично відтворену картину російського суспільства, взятого в одному з найцікавіших моментів його розвитку. З цього погляду «Євгеній Онєгін» є поема історична в повному розумінні цього слова, хоч у числі її героїв нема жодної історичної особи. Історична вартість цієї поеми тим вища, що вона була на Русі й першою і блискучою спробою в цьому роді. В ній Пушкін є не просто поетом тільки, але й представником громадської самосвідомості, що вперше прокинулася: заслуга безмірна!»
В перших строфах першого розділу Онєгін виступає перед нами як «молодий гульвіса», «мод вихованець зразковий», який проводить своє життя в безперервних розвагах, як людина, всі прагнення якої спрямовані лише до того, щоб відзначатися в світі. З усіх наук він найбільше опанував «науку ніжності палкої». Але вже в другій частині цього розділу він змальовується людиною з рано прохололими почуттями, якій «докучив рано світський шум». Поет сам подружився з ним, бо йому

Припали до душі...
І мрій жадоба мимовільна,
І своєрідність непохильна,
І ум холодний та їдкий.

Якщо спочатку в образі Онєгіна відбились риси характеру легковажної дворянської молоді, в якої нічого не було за душею і якій не міг бути властивий ні «різкий», ні «охолоджений» розум, бо и охолоджуватись, власне кажучи, не було чому, то вже скоро цей образ значно ускладнюється: в Онєгіні виявляються всі ознаки розчарування в пустоті його життя, ознаки внутрішньої невдоволеності, яка свідчить про те, що в нього неабияка натура, чого, здавалося б, не можна було передбачити, судячи з перших строф першого розділу «Євгенія Онєгіна». Пушкін облагородив і внутрішньо підняв Онєгіна в порівнянні з тим, як він змалював його з самого початку. І далі, не приховуючи слабкостей і моральних вад Онєгіна, прищеплених йому всім його вихованням, Пушкін показує, наскільки своїм розумом і всією своєю внутрішньою суттю він був вищим і значнішим за те середовище, що його оточувало. Він чуйний і уважний до Татьяни, яка відкрилася йому в своєму коханні, на яке він почуває себе нездатним відгукнутися взаємним почуттям. Вбивство Ленського залишає в його душі глибокий слід, який він марно намагається стерти, подорожуючи з кінця в кінець по Росії і прагнучи цим заглушити докори сумління.
Переживши повне душевне спустошення, стомлений важкою тугою, він повертається в Петербург і, зустрівши тут Татьяну та побачивши, що вона —

Не давня дівчинка несміла,
На вдачу проста і сумна,
А можновладна ця княгиня,
А неприступна ця богиня
Пишновеличної Неви,

він сам, «як дитя», закохується в неї тим більш палко і болісно, що вона стала для нього недоступною й недосяжною. Тут Онєгін зазнає глибокого почуття до жінки, яка своєю душевною зрілістю наблизилась до нього.
Ні посилене читання, ні спроби писати вірші не можуть вилікувати його від безнадійної пристрасті. Він, за задумом Пушкіна, шукає забуття в політичній діяльності, серед членів таємного товариства, про що говориться у десятому розділі романа.
В образі Онєгіна Пушкін втілив типове явище російського дворянського життя того часу, коли писався роман. Герцен писав: «Ентузіаст Чацький (герой комедії Грибоєдова), декабрист в глибині душі, поступається місцем Онєгіну, герою Пушкіна, людині, яка нудьгує й розуміє всю свою колосальну непотрібність. Онєгін, який вступив у життя з посмішкою на устах, з кожною піснею стає все більше і більше понурим і кінчає тим, що зникає, не залишивши ніякого сліду, ніякої думки. Тип був знайдений, і з того часу кожен роман, кожна поема мали свого Онєгіна, тобто людину, приречену на бездіяльність, некорисну, збиту з шляху, людину, чужу в своїй сім'ї, чужу в своїй країні, людину, яка не бажає робити зла і не має сил робити добро, не робить, кінець кінцем, нічого, хоч і береться за все, за винятком, зрештою, двох речей: по-перше, вона ніколи не стає на бік уряду і, по-друге, вона ніколи не вміє стати на бік народу».
Такими ж типовими образами російського дворянського життя 20-х років XIX віку були і інші персонажі романа, в першу чергу Татьяна, Ленський, Ольга.
В образі Татьяни Пушкін втілив риси незвичайної своїм душевним складом російської дівчини, яка з самого дитинства жила зосередженим внутрішнім життям, в світі чистої мрії, що не покидає її й тоді, коли вона стає світською жінкою, дружиною поважного генерала, «законодавицею зал».
При першій же зустрічі з Онєгіним створивши в своїй палкій уяві його ідеалізований образ, вона не розстається вже з зачаруванням, яке цілком охопило її, і розумом своїм не може перемогти глибоко запалого в її душу почуття, нерозділеного в момент його зародження тим, ким воно було викликане. Поступаючись перед наполяганнями матері, вона виходить заміж, бо для неї, яка не знайшла в Онєгіні відповіді на свої почуття, «було однаково усе». Але ні суєта великого світу, ні багатство і знатність не дають їй внутрішнього задоволення. Свої «успіхи у вихорі світу», свій «модний дім і вечори», весь «мотлох маскараду», що оточують її, вона готова віддати за ту скромну і непоказну обстановку, в якій вона жила дівчиною, коли доля вперше звела її з Онєгіним. Вона не перестає його любити, але почуття обов'язку перед чоловіком, якому вона «віддана», перемагає в ній голос її серця. Висота морального обличчя Татьяни, її душевна чистота, що не піддається згубному впливу світського кола, — це ті якості, які бачив Пушкін у багатьох російських жінках, які жертвували заради обов'язку своїм особистим щастям.
Образ Ленського — типове узагальнення рис характеру прекраснодушного юнака-поета, вихованого на ідеалістичній філософії і сентиментально-романтичній літературі. Серед російської молоді перших десятиліть XIX століття було чимало таких захоплених мрійників, як Ленський. Вони по духу були родичами Карамзіну, Жуковському, а також деяким поетам і філософам, які групувалися навколо «Московского вестника». Як і багато ровесників Ленського і товаришів його по перу, він

Співав про муки і печаль,
Про щось і про туманну даль,
Про дивні романтичні рози,
Про дальні пущі та лани,
Де довго в лоно тишини
Лились його гарячі сльози,
Співав, що в'яне серця цвіт,
Не мавши й вісімнадцять літ.

В образах Ольги, старих Ларіних та їх гостей, секунданта Ленського Зарецького показано типові постаті повітового дворянства, як У зарисовках московського громадянства, куди потрапляє Татьяна, привезена в Москву на «ярмарок наречених», — дворянства московського. В зарисовках світського товариства, «цвіту столиці», що збирається в домі Татьяни та її чоловіка, зображено дворянство петербурзьке, яким воно в масі своїй стало після грудневих подій.
Віршована форма романа, для якого Пушкін винайшов особливу, так звану «онєгінську» строфу з чотирнадцяти рядків, не перешкодила йому створити перший в Росії і мало чи не перший в світі реалістичний роман, в якому реалістичне мистецтво поета виявилось не лише в змалюванні живих людей, але й оточуючого їх побуту і російської природи.
В «Євгенії Онєгіні» знайшли широке відображення й літературне і театральне життя Росії кінця 10-х, початку 20-х років XIX століття, столичний і провінціальний побут, маєткова обстановка. Говорячи про роман, Бєлінський писав: «У своїй поемі він умів торкнутися дуже багато чого, натякнути про стільки речей, що належать виключно до світу російської природи, до світу російського суспільства! «Онєгіна» можна назвати енциклопедією російського життя та у вищій мірі народним твором». Недаремно Маркс і Енгельс, вивчаючи російську мову, читали «Євгенія Онєгіна», бачачи в ньому правдиву картину російського життя і розумових інтересів передового російського дворянства.
Художня своєрідність романа полягає в гармонійному поєднанні в ньому епічної і ліричної стихій. В ліричних відступах «Євгенія Онєгіна» відбилась історія внутрішнього життя поета за весь час його роботи над романом. Це свого роду його сповідь, дуже щира, часом схвильована. По цій сповіді легко простежити еволюцію настроїв Пушкіна від романтика до тверезого реаліста, який саме в реалістичному сприйманні життя знаходить у зрілі свої роки особливу для себе привабливість.
В «маленьких трагедіях», як сам поет назвав свої драми: «Скупий рицар», «Моцарт і Сальєрі», «Камінний гість» та «Бенкет у чуму», Пушкін створив драматичні шедеври світового значення, в яких глибина психологічного і філософського змісту поєднується з граничною словесною стислістю.
В коротких п'єсах розкрито такі тайники людської душі, таку складність людської психології, які під силу було відтворити тільки художньому генію Пушкіна. Гідна великого подиву виявлена в цих драматичних спробах здатність Пушкіна осягати риси душевного складу і культури людей, що належать до різних національностей і різних історичних епох.
Пушкінські «маленькі трагедії» — трагедії пристрастей, показаних, проте, не в тій прямолінійній однобічності, що характерна була для Мольєра, а в усій їх складності і суперечливості. Це виявляється вже в першій за часом написання трагедії — в «Скупому рицарі». Старий барон — не тільки скнара-здирщик, але свого роду поет у своїй пристрасті; для нього володіння золотом — це джерело почуття своєї могутності і своєї влади над людьми. В той же час він сповнений свідомості своєї рицарської гідності, і коли син кидає йому образу, обвинувачуючи його в брехні, він викликає його на поєдинок і тут же вмирає від душевного потрясіння.
Та сама складність виявляється і в пристрасті Сальєрі, композитора-професіонала, який фанатично відданий ідеї мистецтва і отруює Моцарта, бо той своєю геніальною обдарованістю порушує, як здається Сальєрі, всі закони розвитку музичного мистецтва і загрожує, якщо буде далі жити й творити, зробити неможливим його звичайний рух вперед. Сальєрі, який упертою виучкою і тяжкою працею добився майстерності, діждався слави і успіху, хворобливо заздрить Моцарту, «гульвісі порожньому», якому його геніальні досягнення в музиці даються мимохідь, без будь-якого зусилля і турбот. Перед нами, з одного боку, священнодіючий жрець-сектант, талановитий професіонал, з другого — геній «божою милістю», який не цінить і не усвідомлює свого геніального дару, простий і наївний, довірливий, як дитя, доброзичливий до своїх собратів по мистецтву, добрий до людей. Сальєрі палко і благоговійно любить мистецтво, любить Моцарта і схиляється перед ним, як перед генієм, і в той же час — в свідомості, як він намагається запевнити себе, вищого обов'язку перед тим же мистецтвом, щоб урятувати його, не давши йому упасти, — отруює Моцарта.
А Моцарт зовсім не схожий на жреця. Музика для нього — не священне жертвоприношення, мистецтво — не служіння в храмі; воно так гармонійно злите з його натурою, з іншими її людськими проявами, що він не усвідомлює його як щось таке, що підноситься над його повсякденним життям, яке і в своїй прозі — для нього та сама музика. В образі Моцарта безперечно відбилися деякі істотні особливості характеру самого автора. Простодушність — відмітна риса Пушкіна і Моцарта, яким його змалював поет за власним же визначенням Пушкіна в одній з його заміток, є звичайною властивістю генія, як одвертість — властивість великого характеру.
«Моцарт і Сальєрі» — одна з найменших пушкінських трагедій, але в ній стільки драматичного напруження і внутрішньої динаміки, так багато психологічних нюансів, що в цьому відношенні вона являє собою чудо драматичної майстерності.
Скориставшись ходячою легендою про Сальєрі — отруювача Моцарта, Пушкін дав таке самостійне тлумачення обох цих образів, на яке він не міг зустріти навіть натяку у попередній літературі.
Такий же оригінальний був Пушкін в тлумаченні образу Дон Жуана (Дон Гуана) в трагедії «Камінний гість», надрукованій лише після його смерті. Використавши не раз опрацьовану в літературі іспанську легенду про розпусника Дон Жуана, який спокушає жіночі серця, Пушкін по-своєму і зовсім по-новому тлумачить цей традицій ний образ. Його Дон Гуан — палка і відважна натура, людина, здатна захопитися до самозабуття, наділена живою поетичною уявою, смілива і мужня, вона нехтує небезпеками, одверта і безхитра, коли нею опановує пристрасть, готова заплатити своїм життям за любовне почуття, що запалює її. Такий пушкінський Гуан у своєму ставленні до Дони Анни, чоловіка якої — командора — він убив на поєдинку і яку він покоряє своєю пристрастю. Кожне захоплення жінками Дон Гуан переживає як подію в його сердечному житті, і йому здається, що, кохаючи жінку, він кожного разу кохає її по-справжньому вперше.
З пустощів запросивши статую вбитого ним командора бути присутньою під час свого побачення з Доною Анною, він безстрашно простягає руку статуї, коли вона з'являється, і, мужньо йдучи назустріч смерті, приймає відплату за свій зухвалий і безрозсудний виклик.
Остання «маленька трагедія» Пушкіна — «Бенкет у чуму», відбиває той тривожний настрій і ту нервову збудженість, які час від часу якраз проявлялись у Пушкіна під час перебування його в Болдіні і які примусили його зацікавитись похмурою поезією бенкету в зачумленому місті. Епідемія холери, що спалахнула в той час і не давала можливості Пушкіну виїхати з Болдіна, природно, посилила його інтерес до цієї теми. Для «Бенкету в чуму», як і для «Камінного гостя», характерне те мужнє нехтування страхом смерті, яке властиве було й самому Пушкіну і яке позначається ще в його вірші 1821 року «Війна».
«Повісті Бєлкіна» є дуже значним етапом в розвитку російської прози. Ще в 1825 році Пушкін скаржився: «Проза наша ще так мало опрацьована, що в простому листуванні ми змушені створювати звороти для висловлення понять найзвичайніші, так що лінощі наші більш охоче висловлюються мовою чужою, механічні форми якої давно готові і всім відомі». Від прози Пушкін вимагав, крім наявності в ній серйозної думки, — простоти, стислості і точності стилю і ясності.
Свої болдінські повісті Пушкін видав без зазначення свого імені, приписавши їх авторство простодушному оповідачу Бєлкіну. Зробив він так, очевидно, тому, що передбачав холодний прийом їх критикою, яка звикла до прози барвистої і пишномовної, що насправді й сталося. В листі до літератора П. О. Плетньова він писав, що повісті доведеться друкувати анонімно, «бо Булгарін вилає».
Коли — після виходу повістей в світ — один із знайомих Пушкіна запитав у нього, хто такий Бєлкін, він відповів: «Хто б він не був, а писати треба ось так: просто, коротко і ясно». Справді, простота, стислість і ясність є відмітними особливостями «Повістей Бєлкіна».
«Повісті Бєлкіна» — дальший великий крок Пушкіна в опануванні мистецтва реалістичного письма. В той же час вони є взірцем і його майстерності в побудові сюжету і композиції. Пушкін не намагався дати в цих повістях скільки-небудь поглибленого психологічного аналізу характерів своїх персонажів, але зате повісті ці відзначаються драматичністю своєї фабули, безперервним наростанням подій, про які в них розповідається, часто несподіваністю розв'язки. Для дальшої долі російської літератури особливе значення мали такі повісті цього циклу, як «Трунар» і — ще більше — «Станційний доглядач». В них фігурують персонажі з соціальних «низів», які незабаром стануть в центрі уваги «натуральної школи», що міцно закріпила досягнення російського реалізму.
В «Історії села Горюхіна», написаній слідом за «Повістями Бєлкіна», Пушкін викладає життєпис Бєлкіна, що розповідається від його особи, а також історію злиденного кріпосного села, яке руйнували недбайливі поміщики — предки Бєлкіна. Історія ця, що являє собою пародію головним чином на «Історію російського народу» Полєвого і написана в дусі їдкої сатири, розповідається також від імені Бєлкіна. Матеріалами для неї були враження, які здобув Пушкін від свого знайомства з становищем селян в Болдіні. Твір цей не був закінчений Пушкіним і надрукований після його смерті.
Пародійний характер має й жартівлива віршована поема «Домик у Коломні», написана восьмирядковою строфою — октавою, в якій усі вісім віршів зв'язувались тільки трьома римами. Поема була задумана і написана Пушкіним як полемічний випад проти журнальної критики, що вимагала від нього серйозних повчальних творів, і мала бути надрукована анонімно, але, надрукувавши її під своїм іменем, Пушкін значно послабив її полемічний тон, виключивши з неї значну кількість строф.
Тієї творчо-продуктивної осені Пушкін написав і близько тридцяти ліричних віршів, більшість яких стоять на висоті найкращих творів його лірики. Такі «Біси», незрівнянна по силі вислову і почуття «Елегія», «Відповідь аноніму», «Закликання», «Вертаючись в отчизну дальню», «Герой», «Вірш, складений вночі під час безсоння». В Болдіні написаний був вірш «Рум'яний критику, дотепнику пузатий», в якому Пушкін з великою реалістичною тверезістю ніби варіює картину похмурої сільської обстановки і селянської недолі, змальовану ним в «Історії села Горюхіна»:

Дивись: он там хаток сіріє ряд убогий,
А далі стелеться долини схил розлогий,
І хмари котяться, як смуги вовняні...
Де ж ниви радісні? Діброви де рясні?
Де річка? Сірий тин, та — щоб розважить око —
Два бідних деревця схилились кривобоко,
Та й то на першому ані листка нема,
А друге тільки й жде, аж надлетить зима,
Щоб листя, змочене водою крижаною,
Немов брудне сміття, розсипать під собою.
Та й годі! Пса нема живого на дворі.
Он, правда, мужичок та баби дві старі.
Без шапки він; несе в труні своє дитятко
І кличе здалека ледаче попенятко,
Щоб батька привело бо треба ж поховать:
Мерщій, робота є, нема коли чекать!

В цих рядках — випередження мотивів поезії Некрасова.
У Болдіні Пушкін написав кілька коротких, дуже виразних віршів у новій для нього метричній формі — класичного елегійного дистиха — «Труд», «Царськосельська статуя», «Отрок», «Рима», «На переклад Іліади».
Вірш «В дитинстві школу пам'ятаю я» поет пише ще складнішим розміром, ніж октава, — терцинами, якими написана і «Божественна комедія» Данте.
Якщо до всього сказаного додати, що в болдінську осінь Пушкін написав «Казку про попа і наймита його Балду» і незакінчену «Казку про ведмедиху» (обидві на основі народних казок), то нам стане ясно, яка сила і різносторонність в дуже короткий період часу виявилися в його художній творчості.
Готуючись до нового етапу свого життя, Пушкін ніби підбив творчий підсумок всієї попередньої своєї літературної роботи, завершив незавершене раніше і втілив на папері задуми, виношені ним колись, або нові, що тільки тепер виникли у нього. Поетична праця його була тим більше напруженою і енергійною, що житейське море, в яке він повинен був поринути в найближчому майбутньому, як він добре розумів, повинно було відтягти його від служіння мистецтву.

...Віщує труд і горе
Прийдешності розбурханої море.

Так уявляв собі Пушкін близьке своє майбутнє скоро після свого приїзду в Болдіно.

 

VI


Виїхавши в кінці листопада з Болдіна, Пушкін 5 грудня був уже в Москві. Тут йому довелося зразу ж поринути у матеріальні й інші клопоти, зв'язані з близьким одруженням. Та в цей час він дуже захоплений був політичними подіями, що відбувалися в Західній Європі і в Польщі. Про липневу революцію 1830 року у Франції він дізнався скоро після того, як вона спалахнула і потім стежив за її політичними результатами до від'їзду в Болдіно і в самому Болдіні — по скупих відомостях, що доходили до нього. У Москві — за посередництвом своєї петербурзької знайомої Є. М. Хитрово — він мав можливість ознайомитись з свіжими французькими газетами, в яких повідомлялося про французькі справи після повалення Бурбонів і приходу на королівський престол Луі-Філіппа. В листах до Хитрово він ділиться своїми думками про події у Франції, різко висловлюючись про реакційну політику скинутого Карла X і його першого міністра Поліньяка.
Про листопадове повстання 1830 року в Польщі Пушкін дізнався зразу ж після приїзду з Болдіна. Воно дуже схвилювало його. В листі до Хитрово від 9 грудня він писав: «Що за рік, що за події! Звістка про польське повстання мене зовсім перевернула... Все це мене дуже засмучує. Росія потребує спокою. Я щойно проїхав по ній... Народ зморений і роздратований у всіх шістнадцяти заражених губерніях. 1830-й рік для нас сумний рік».
В самому кінці грудня 1830 року з'явився, нарешті, у світ «Борис Годунов», зустрінутий критикою дуже холодно. Великої справи, зробленої Пушкіним в галузі російської національної драматургії, справи, якій сам він надавав такого великого значення, не зрозуміла і не оцінила відстала російська журналістика, і це не могло не відбитися на його внутрішньому самопочутті.
18 лютого 1831 року в Москві відбувся шлюб Пушкіна і вісімнадцятилітньої Наталії Миколаївни Гончарової.
Проживши після шлюбу в Москві три місяці і почавши тяготитися цим життям, що вимагало при мізерних достатках Пушкіна великих грошових витрат, а також прагнучи звільнитись від товариства, рідні і близьких знайомих дружини, він разом з нею поїхав у Петербург, а звідти в Царське Село, де вони жили до середини жовтня.
Недавні революційні події в Європі збуджують у Пушкіна інтерес до французької буржуазної революції 1789 р., про яку він збирається писати тепер дослідження, запасаючись для цього потрібними йому французькими книгами і мемуарами. Він дуже уважно і з хвилюванням стежить за розвитком подій в Польщі, викликаних повстанням. Гострота політичного моменту примушує Пушкіна добиватись дозволу на видання, замість «Литературной газеты», яка припинила своє існування, нової газети чи журналу.
Та ні газета, ні журнал Пушкіну дозволені не були, і йому залишалося відгукуватися на події, що його хвилювали, своїми віршами. В кінці травня чи на початку червня він, у зв'язку з невдалими діями російських військ у Польщі, пише вірш «Перед гробницею стою», в якому, звертаючись до гробниці Кутузова, що була в Казанському соборі в Петербурзі, закликає переможця у боротьбі з Наполеоном встати і з'єднати «в одну дружину» російські полки і вказати свого наступника для переможного завершення війни.
Через деякий час, у відповідь на вихватки французьких громадських діячів і журналістів проти Росії в зв'язку з польськими справами, Пушкін пише свій пристрасний віршований памфлет «Наклепникам Росії», в якому гнівно протестує проти втручання іноземців у внутрішні справи слов'ян, виступає як справжній патріот своєї країни.
26 серпня 1831 року, в роковини Бородінської битви, Пушкін написав вірш «Бородінська річниця», в якому, згадуючи торжество Росії над всією Європою, що накинулась на неї, він все своє громадянське обурення звертає на адресу європейських політиків, «баламутів всіх палат», «легкоязичних витій», «брехливих недругів Росії», що намірювались скористатися польським повстанням у своїх корисливих цілях. До поляків поет ставиться як гуманіст. Він говорив:

І Немезіди їм ні разу
Не вгледіть гнівного лиця,
І не почути їм образи
Від ліри руського співця.

Живучи в Царському Селі, Пушкін остаточно опрацював останній розділ «Євгенія Онєгіна», додав до нього лист Онєгіна до Татьяни, написав «Казку про царя Салтана» і невелику повість «Рославлєв» з підзаголовком «Уривок з недрукованих записок дами», полемічно спрямовану проти романа Загоскіна під тим же заголовком. В ній центральною постаттю є княжна Поліна — образ дівчини, гарячої патріотки, яка дуже гостро переживає навалу французів на Росію і має намір пробратися в табір противника, щоб убити Наполеона. Патріотична тема повісті підказана була Пушкіну все тією ж його реакцією на події польського повстання.
В Царському Селі Пушкін зустрічався з Жуковським, який проводив там літо, і з Гоголем, з яким недавно познайомився в Петербурзі. Там, на прогулянках, йому довелося зустрічатись і з Миколою І, який жив тут з другої половини літа і виявляв до Пушкіна свою увагу головним чином тому, що він був чоловіком красуні, яка зачарувала і царицю і царя. Царська увага до подружжя таїла в собі для Пушкіна і для його сімейного життя дуже важкі ускладнення.
Микола І задовольнив прохання Пушкіна про прийняття його на службу в ту саму колегію закордонних справ, в якій він числився до заслання його на південь, і про дозвіл йому працювати в державних архівах над історією Петра І.
У другій половині жовтня Пушкін з дружиною переїхав у Петербург. Тут йому необхідно було влаштовувати побут, приділяючи увагу щоденним дрібним турботам про влаштування квартири, добування засобів до життя, тим більше, що платню він почав одержувати лише через рік після зачислення його на службу.
В травні 1832 року в Пушкіних народилася перша дитина, в липні 1833 — друга. Витрати збільшувались, а матеріальні засоби були дуже невеликі. В цей час Пушкін почав наполегливо працювати над історією Петра І, наїжджаючи в Москву для роботи в московських архівах; потім його увагу привернула особа Пугачова, яка цікавила його і раніше, і він розпочав роботу над історичними матеріалами, зв'язаними з Пугачовим і очолюваним ним селянським повстанням.
Ще живучи восени 1830 року в Болдіні, Пушкін був свідком холерних бунтів. Скоро після цього відбулися дуже значні заворушення в аракчеєвських військових поселеннях у Нижегородській губернії, під час яких повсталі солдати і селяни перебили багато офіцерів. Події ці примусили Пушкіна серйозно задуматись над питанням про селянський рух, і на цю тему в останні місяці 1832 року і на початку 1833 року він пише роман «Дубровський». Центральною постаттю романа є Володимир Дубровський, син бідного дворянина, розореного багатим, жорстоким поміщиком-самодуром Троєкуровим. Образ молодого Дубровського, який очолює ватагу розбійників і мститься за скривдження свого батька і його смерть не безпосередньому винуватцеві цього — Троєкурову, бо Дубровський закоханий в його дочку, а навколишнім поміщикам, найменше вдався Пушкіну: в ньому чимало мелодраматичних рис; вчинки його не завжди переконливо вмотивовані. Зате з великою художньою майстерністю Пушкін змалював образи старшого покоління дворян — Троєкурова, старого Дубровського, старого, сластолюбного князя Верейського, який наперекір бажанню молодої дівчини, через наполягання її батька Троєкурова одружується з нею. Вдалися Пушкіну і постаті селян, розлючених поміщицькою сваволею, а також зображення судового крутійства, жертвою якого став старий Дубровський.
Пушкін працював над цим романом з великою енергією, але не закінчив його, і він був надрукований лише після його смерті: Пушкіна відірвала робота над «Капітанською дочкою», розпочатою тоді, коли більша частина «Дубровського» була написана.
Не закінчена була Пушкіним і його драма «Русалка», розпочата Ще в 1829 році. Особливостями своєї побудови «Русалка» стояла поряд з його «маленькими трагедіями». До роботи над нею він повернувся пізніше і припинив цю роботу весною 1832 року.
Ще в період роботи над «Дубровським» Пушкін вирішує глибоко зайнятись історією пугачовського повстання. Він звертається до військового міністра з проханням дати йому архівні матеріали для його роботи. В кінці лютого, в березні і в квітні 1833 року він вивчає ці матеріали, і в другій половині травня закінчує шість розділів «Історії Пугачова». Не задовольняючись архівними документами, Пушкін просить дати йому відпустку на шість місяців для поїздки в ті місця, де відбувалися події. Одержавши цей дозвіл, він 18 серпня від'їжджає в Казань, Оренбург і Уральськ. Живучи в цих містах і відвідуючи їх околиці, Пушкін всюди збирає фактичні відомості про пугачовське повстання, розпитує стариків, які були сучасниками і свідками повстання, записує їх розповіді і перекази про Пугачова і водночас продовжує писати свою «Історію».
Їдучи назад у Петербург, Пушкін на півтора місяця, з першого жовтня до середини листопада, зупиняється в Болдіні. Друга болдінська осінь для нього — по літературній плодовитості — була схожою на першу осінь. Він знову почуває особливе творче піднесення.
І в цей час, як і в болдінську осінь 1830 року. Пушкін написав «силу-силенну» творів. Він закінчив «Історію Пугачова», написав поему «Мідний вершник», поему «Єзерський», поему «Анджело», повість «Пікова дама», «Казку про рибака і рибку» і «Казку про мертву царівну та про сімох богатирів», а також кілька віршів, і серед них «Будрис і його сини» та «Воєвода» — переклад двох віршів Міцкєвича. Пушкінська праця, присвячена Пугачову, була визначним явищем в галузі російської історичної науки, що відзначили найбільш компетентні знавці справи, в тому числі і Бєлінський. В той же час це був твір великого майстра слова, який і в історичному творі зумів додержатись тієї мудрої простоти, стислості викладу і ясності, які характеризують і його художню прозу і які так контрастували з традиційною риторичною манерою історичної прози Карамзіна.
Одним з найвидатніших творів Пушкіна, написаних ним в другу болдінську осінь, є поема — чи, як назвав її сам Пушкін, «петербурзька повість», «Мідний вершник». Найближчим приводом до її написання були різко негативні міркування Міцкєвича в його поемі «Поминки» («Дзяди»), з якою Пушкін познайомився влітку 1833 р., про Петра І як царя і засновника Петербурга. Усім тим, що і як говорить Пушкін про Петра і про Петербург, він полемізує з Міцкєвичем.
Вже у вступі до поеми зразу ж ідеться про Петра, який задумав побудувати нову столицю «на березі пустинних вод», щоб запобігти будь-якій небезпеці з боку сусідів-шведів, «ногою твердо стать при морі» і зав'язати стосунки з іноземними країнами. Поет з захопленням говорить далі про те, як виріс і прикрасився Петербург через сто років після його заснування. Натхненними віршами висловлює Пушкін свою любов до північної столиці, і свій гімн на славу її закінчує словами:

Красуйся, городе Петрів,
Будь непоборний, як Росія.

Повінь, що була в Петербурзі 7 листопада 1824 року, стала тією подією, що лягла в основу фабули поеми. Основна тема її — гнівний протест «маленької людини», декласованого дворянина, щастя якого було зруйноване повінню, — проти Петра, засновника Петербурга. В поемі з геніальною силою художньої виразності показано зіткнення інтересів особи — в даному випадку одного з багатьох скромних, непомітних, не розпещених долею людей — з інтересами держави, яка в своїх насущних, історично виправданих діях зважає не на особу, а на суспільство, на народ в його цілому, на потреби нації, підкоряє собі інтереси особи і часто вимагає від неї великих жертв. У «Мідному вершнику» об'єктивно доцільна історична необхідність торжествує над суб'єктивно справедливим, але безсилим повстанням одного з «малих цих» проти «могутнього владаря долі», який

...залізною рукою
Росію ставма підхопив.

Євгеній — жертва історичної неминучості обставин — божеволіє, не знайшовши після повені ні будиночка, в якому жила його наречена, ні самої нареченої. З відчаєм і люттю він кидає виклик Мідному вершнику — фальконетівському пам'ятнику Петра: «А, будівниче чудотворний... Буде ж тобі!..» І зразу ж його затуманеній свідомості ввижається, що «кумир... на бронзовім коні» з гнівом женеться за ним, і він нікуди не може сховатися від цієї погоні. Євгеній сам тепер наляканий своїм протестом, що з відчаю вирвався з його вуст; він безмірно пригнічений могутністю Мідного вершника.
Євгеній помирає на пустельному острові, біля порога ветхого будиночка, в якому жила колись його наречена і який повінню занесло на цей острів.
Поема Пушкіна — плід його глибоких і тривалих філософських та історичних роздумів про відносини між особою і державою, роздумів, навіяних йому насамперед його долею і його особистим життєвим досвідом, а також долею близьких йому своїм політичним і соціальним становищем людей.
Якщо в «Полтаві» ми маємо синтез елементів стилю, властивих романтичній і героїчній поемі, то «Мідний вершник» являє собою гармонійне поєднання героїчної поеми з реалістичною повістю про долю пасинка життя, одного з числа забутих на життєвому бенкеті. Образні засоби і віршована мова поеми — вершина художньої досконалості. Бєлінський писав: «Картина повені написана в Пушкіна фарбами, які ціною життя готовий був би купити поет минулого віку, що схибнувся на думці написати епічну поему «Потоп»... Тут не знаєш, з чого більше дивуватися, — чи з величезної грандіозності опису, чи з його майже прозової простоти, — що, разом взяте, доходить до найвищої поезії... Нам хотілося б сказати що-небудь про вірші «Мідного вершника», про їх пружність, силу, енергію величавість, але це вище за наші сили: тільки такими віршами, а не нашою бідною прозою можна хвалити їх...»
За життя поета «Мідний вершник» цілком не був надрукований (в друку — у 1834 році — з'явилася лише більша частина «Вступу», названа «Петербург. Уривок з поеми», з пропуском деяких викреслених Миколою І рядків). Пушкін не міг піти на ті цензурні зміни, яких вимагав для поеми Микола І. Надрукована вона була лише після смерті поета, із змінами в догоду цензурі.
Повість «Пікова дама» написана на ту саму тему всемогутньої влади над людиною грошей, на яку написано «маленьку трагедію» «Скупий рицар». Як і старий барон, герой «Пікової дами» Герман — раб однієї пристрасті, що цілком оволоділа його душею — пристрастю до грошей. Думаючи про своє багатство, барон говорить:

Хіба ж мені це даром все дісталось,
Чи, може, як гравцю, який із жарту
Гримить когтями й купи загрібає?
Хто знає, скільки стримання гіркого,
Жаги приборканої, дум тяжких,
Ночей безсонних і турбот мені
Це коштувало все.

Герман, син обрусілого німця, володіючи лише маленьким капіталом, який залишив йому батько, ішов тим же шляхом суворих нестатків і самообмеження, яким у своїй молодості йшов і барон. «Бувши твердо переконаним в необхідності зміцнити свою незалежність, Герман не займав і процентів, жив на саму платню, не дозволяв собі найменшої примхи». Він, як і барон, мав «сильні пристрасті». Барона він нагадує й тим, що в нього була «огненна уява». Але пристрасті свої, як і барон, він підкорив тверезому розсудові, а палку свою уяву спрямував на те, щоб здобути у графині таємницю трьох карт, які забезпечать йому великий виграш. Бувши в душі гравцем, доти, поки не дізнався про цю таємницю, «ніколи не брав він карти до рук, бо зважив, що його достаток не дозволяв йому (як казав він) жертвувати необхідним в надії здобути зайве, — а тимчасом цілі ночі просиджував за картярськими столами і стежив з гарячковим трепетом за різними оборотами гри».
Ця людина, в якої «профіль Наполеона, а душа Мефістофеля», в гонитві за збагаченням не знає ні жалю, ні співчуття до своїх жертв, як не знав цього і старий барон. Герман захоплює і холодно обдурює бідну вихованку графині, яку він зваблює своїми палкими освідченнями тільки для того, щоб зробити її зброєю свого задуму — проникнути до графині й вивідати в неї потрібну йому таємницю. Смерть графині, з його вини, бентежить його совість, як бентежать і совість барона його злочини, але ні той, ні другий не каються у своїх вчинках.
Різниця між Германом і бароном в тому, що останній — дітище середньовічного феодального ладу, в той час як Герман — продукт сучасної Пушкіну народжуваної капіталістичної культури. Звідси — особливості його характеру, в якому відсутні ті риси рицарственності і культу аристократичної честі, які властиві барону. Доля Германа — та ж сама, що й доля Євгенія в «Мідному вершнику»: обидва вони божеволіють — один від помсти привиду померлої старої графині, другий — «кумира» — самодержавного владаря. В обох творах показано Петербург з його разючими контрастами столичного міста, що поєднує в собі багатство з бідністю, пишноту з важкими життьовими буднями, з принизливими умовами існування дрібних, знедолених чиновників Євгеніїв і безсловесних бідних вихованок, таких, як Лизавета Іванівна.
Фантастичний сюжет повісті розповідається такою тверезою прозою, такою гранично простою, без будь-яких прикрас мовою, що повість стоїть в ряду найдосконаліших реалістичних і найстрункіших з точки зору композиційної побудови творів Пушкіна. Один з видатних французьких прозаїків Проспер Меріме переклав її на французьку мову, висловившись про неї, як про шедевр художньої прози. Написані Пушкіним у Болдіні в ту пору дві казки — «Про рибака і рибку» та «Про мертву царівну та про сімох богатирів», разом з написаними ним раніше казками «Про попа і про наймита його Балду», «Про ведмедиху», «Про царя Салтана» і через рік створеною «Казкою про золотого півника» — дуже істотний момент в справі збагачення російської поетичної мови. Ще бувши в Михайловському, де задумані і начорно накидані були плани деяких з цих творів, Пушкін говорив про народні казки: «Що за краса ці казки! Кожна є поемою!», а в 1827 році він писав: «У зрілій словесності приходить час, коли розуми, знудившись одноманітними творами мистецтва, обмеженим колом мови, умовної, вибраної, звертаються до свіжих вимислів народних і до дивного просторіччя, спочатку зневаженого».
Незабаром після повернення Пушкіна в Петербург, в кінці грудня 1833 року, він одержав нижче придворне звання камер-юнкера, яким, звичайно, нагороджувалося дворян в молодому віці. Такого роду царське «пожалування» дуже вразило його самолюбство, тим більше, що він добре розумів справжню причину цієї «милості» до нього з боку Миколи: щоб красуня-дружина поета могла появлятися на двірцевих балах, треба було самого поета, якому належало супроводити її, одягнути в придворний мундир. Бали, великосвітські раути, парадні прийоми, на яких Пушкіну доводилось тепер бувати особливо часто, знов одривали його від зосередженої роботи. Заборона друкувати поему «Мідний вершник» підривала його матеріальні ресурси, і для надрукування «Історії Пугачова» йому довелося просити урядову позику в 20.000 карбованців. Поліцейське стеження за ним не припинялося, і справа доходила до того, що перехоплювалися й розпечатувались навіть його листи до дружини і зміст їх доводився до відома царя.
Все наполегливіше Пушкін став подумувати про відставку, про можливість покинути Петербург і переселитися з сім'єю в село — в Болдіно. В кінці червня він через Бенкендорфа звертається до царя з проханням про звільнення його від служби із збереженням за ним права відвідувати архіви. Микола І сприйняв це прохання як вияв невдячності з боку Пушкіна і поскаржився на нього Жуковському, заявивши, що коли Пушкін не відмовиться від свого клопотання, між ними буде все скінчено. Жуковський дуже схвилювався і почав дорікати Пушкіну за зроблений ним крок, наполягаючи на тому, щоб він узяв прохання про відставку назад; Бенкендорф надіслав йому суху відповідь, в якій повідомлялося, що цар задовольнив його прохання про відставку, але з забороною відвідувати державні архіви. Пушкіну не залишалося нічого іншого, як відмовитись від свого наміру.
Життя Пушкіна з кожним місяцем все далі й далі заходило в глухий кут, вибратися з якого він гарячково, але марно намагався до кінця свого життя.
Становище ускладнювалося ще дедалі більшими турботами про здобування грошей, про виплату численних боргів, в тому числі і боргів батьків. Витрати значно перевищували мізерні доходи, тим більше, що до Пушкіних переселилися дві незаміжні сестри Наталії Миколаївни, збільшилася і його власна сім'я народженням ще двох дітей.
В останні роки життя Пушкін кілька разів їздив у село — в Болдіно, Михайловське, Тригорське, живучи там іноді по місяцю й більше, до того ж був в улюблені ним для роботи осінні місяці, але робота у нього не йшла, не було й сліду того творчого піднесення, якого він зазнавав у болдінські осені 1830 і 1833 років.
У глибоко зворушливому, надзвичайно задушевному вірші «Знов одвідав я», написаному в одну із таких поїздок у Михайловське, Пушкін — весь у спогадах про минуле, зв'язане з його роками молодості, коли він тут

...провів
Вигнанцем аж два роки непомітних.

Вірш пройнятий свідомістю того, що життя вже коротке, в ньому звучить покірність долі; туга і смуток — переважний його настрій.
Він написаний білим, неримованим віршем, немовби підтверджуючи ще раніш зроблене зізнання поета:

До прози нас літа схиляють
І риму геть літа ганяють,
І я зі смутком признаюсь,
За нею ледве волочусь.

І справді, в останні роки життя Пушкіна обсяг його ліричної творчості зменшується, і він зосереджується переважно на прозі, художній і історичній.
З віршів цієї пори треба відзначити насамперед «Пісні західних слов'ян», написані Пушкіним також здебільшого білим, неримованим типовим для сербської епічної поезії десятискладником. У всьому цьому циклі з шістнадцяти віршів Пушкін виявив чудове почуття духу і стилю слов'янських поезій.
Більшість віршів Пушкіна останніх років зв'язані переважно не стільки з його інтимними переживаннями і настроями, з особистою його біографією, скільки з його роздумами на історичні і філософські теми, з враженнями про обстановку, що оточує його, і про людей, з якими йому доводилось зустрічатися. Кілька віршів написано на античні мотиви або в стилі античних авторів. Пушкін знов воскрешає шестистопний олександрійський вірш, продовжує користуватись класичним елегічним дистихом, до якого він звернувся ще в першу болдінську осінь. Багато з цих віршів останніх років не були остаточно оброблені Пушкіним, або не були закінчені ним. Більшість з них надруковані після його смерті.
Ніби передчуваючи близький кінець життя, Пушкін пише вірш про свій «нерукотворний» пам'ятник, до якого, він знає, «тропа народна... навіки пролягла». І впевненість у безсмерті своїх творів живиться в нього свідомістю свого служіння найпередовішим людським ідеалам. В такій — майже передсмертній — самооцінці ми бачимо прояв його високого уявлення про завдання й місію поета і свідчення справжнього його гуманізму.
Робота Пушкіна над художньою прозою в останні роки його життя далеко не була завершена. Залишались незакінченими начерки і нездійсненими плани прозаїчних творів, початих ще в кінці 20-х років і ряду тих, що були початі або задумані в останні два-три роки. В кінці грудня 1834 року Пушкін надрукував повість «Кірджалі», що являє собою нарис, сюжетом для якого були пригоди сміливого і спритного молдаванина Георгія Кірджалі, який брав участь у повстанні гетеристів, що боролися проти турків за визволення Греції, і був заарештований в Кишиневі і виданий туркам, від яких він утік.
У 1835 році Пушкін працював над повістю «Єгипетські ночі», для якої він використав матеріали двох раніше початих ним і незакінчених повістей, а також раніше написаних, теж незакінчених, але при включенні їх у повість перероблених двох віршів на тему про поета (з поеми «Єзерський») та про царицю Клеопатру. Зміст і сюжет повісті — виступ бідняка італійця-імпровізатора, покровителем якого був поет-аристократ Чарський, — тісно зв'язані з роздумами Пушкіна про природу поетичного натхнення, про долю і завдання поета і про його становище в суспільстві. Вони перегукуються з такими його віршами, як «Поет», «Поетові», «Відповідь аноніму» і а деякими його прозаїчними висловлюваннями на цю тему.
Повість закінчується незавершеним віршем, присвяченим Клеопатрі і вкладеним в уста імпровізатора, — цим, за висловом Бєлінського, «чудом мистецтва». Очевидно, слідом за цим віршем мало йти продовження повісті, якого Пушкін не написав.
Вищим досягненням пушкінської художньої прози була його повість з часів Пугачовського повстання «Капітанська дочка». Матеріалом для історичного фону її була власна робота Пушкіна по«Історії Пугачова», а також перекази та усні розповіді про події селянської революції 1773 — 1774 pp., зібрані Пушкіним під час його подорожі по Уралу. Над цією повістю Пушкін працював кілька років, закінчивши її за півроку до смерті. Ще за дванадцять років перед цим, на початку третього розділу «Євгенія Онєгіна», написаного в Одесі, Пушкін, припускаючи, що на схилі днів своїх він «смирно знизиться до прози», обіцяв написати «роман на давній стрій», в якому перекаже

Родини руської подання,
Любові чарівливі сни
Та звичаї старовини.

«Капітанська дочка» була виконанням цієї обіцянки поета. В ній, справді, на першому місці показано те, про що говориться в цих трьох віршових рядках. Повість ця — насамперед сімейна хроніка двох старовинних російських сімей — Гриньових і Миронових, що жили в часи напружених і хвилюючих історичних подій. Самі події зображуються в повісті лише остільки, оскільки вони допомагають зрозуміти долю, поведінку і характери членів цих родин. Як і в «Історії Пугачова», Пушкін не міг тут, через цензурні умови, дати широку картину селянського руху і висвітлити соціальні коріння цього руху. Не міг він і показати, як поводилися в часи повстання інші суспільні класи, яке було ставлення закріпаченого селянства до поміщиків. Образ висланого з гвардії за поєдинок дворянина-аристократа Швабріна, підказаний Пушкіну історичною особою Шванлича, змальовано виключно темними фарбами не лише тому, що це потрібно було для розвитку інтриги повісті і для зображення драматичної долі позитивних її героїв, але й тому, що дворянин, який свідомо перейшов на бік Пугачова, не міг бути, з міркувань цензурних, наділений якими-небудь позитивними рисами характеру. Зате з явною симпатією зображений в повісті Пугачов — людина яскравого темпераменту, широка натура, якій властиві прояви не тільки жорстокості але й благородства, справедливості і великодушності, уміння розбиратись в людях, живе почуття гумору в найважчих обставинах його життя. Це, як змалював його Пушкін, — не мелодраматичний класичний розбійник, а жива людська індивідуальність.
Ще з більшою художньою майстерністю і ще з більшою правдивістю показані в повісті постаті скромних, простих, внутрішньо-привабливих людей, таких звичайних у своєму повсякденному побуті і разом з тим здатних на високі душевні порухи, людей морально непідкупних, які роблять так, як підказує їм почуття обов'язку і честь Розумовий і громадський кругозір їх обмежений і визначений їх вихованням, середовищем і умовами їх соціального буття, але все це люди не лукаві, прямі, нездатні на угоду з своєю совістю. Такі старі Миронови і їх дочка Марія Іванівна, такі й старі Гриньови і син їх Петро Андрійович Гриньов. Такий і старий слуга Гриньових — Савельїч, мабуть, чи не найбільш художньо-яскравий образ у повісті. В російській прозі «Капітанська дочка», як твір могутнього реалістичного мистецтва, була величезним досягненням в порівнянні з усім тим, що до неї зроблено було російськими прозаїками. «В порівнянні з «Капітанською дочкою», — писав Гоголь, — всі наші романи і повісті здаються нудною розмазнею. Чистота і безпосередність піднеслись в ній на такий високий ступінь, що сама дійсність здається перед нею штучною і карикатурною. Вперше виступили справді російські характери; простий комендант кріпості, капітанша, поручик, сама кріпость з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей, все — не тільки сама правда, але ще ніби краще за неї».
Всі особливості простої, ясної, стислої, лаконічної пушкінської прозаїчної мови в «Капітанській дочці» знайшли собі найповніше втілення. Це піднесена на високий ступінь літературна мова, збагачена елементами мови народної, мови народних пісень, прислів'їв, приказок. З тією ж майстерністю, з якою Пушкін змалював характери персонажів повісті у відповідності з епохою, в якій ці персонажі жили і діяли, передав він і особливості їх мови, завжди індивідуалізованої, не прагнучи при цьому точно відтворити мовну архаїку, властиву описуваній епосі, і тим самим додержуючи того почуття художньої міри, яке тільки й здатне врятувати письменника від літературно-невиправданих педантичних мовних надмірностей.
З незакінчених художніх творів Пушкіна особливий інтерес являв повість «Марія Шонінг» — трагічна історія бідної німецької дівчини, дочки робітника, який помер на її руках. Після смерті батька вона приречена на цілковите убозтво і разом з своєю подругою, колишньою її прислужницею, кінчає життя на пласі через обвинувачення в злочині, якого ні та, ні друга не вчинили. Дуже знаменне це звернення Пушкіна до теми і долі пасинків життя, що належать до соціальних «низів»!
Тема селянського повстання, яку Пушкін опрацьовував в «Дубровському», «Історії Пугачова» та «Капітанській дочці» на матеріалі російської історії, настільки цікавила його, що він зробив спробу опрацювати її і на матеріалі середньовічної західноєвропейської історії. Незадовго до смерті він працював над драматичним твором, якого не встиг закінчити, і який у посмертній публікації названо було «Сцени з рицарських часів». Центральною подією, про яку розповідається в «Сценах», є повстання «васалів»-селян проти рицарів-феодалів під проводом співця-поета, вихідця з міщан. Незважаючи на те, що п'єса не доведена до кінця, Пушкіну вдалося в ній показати соціальне коріння ворожості, яку почували до феодального дворянства Пригнічувані ним міська буржуазія і селянство.
До останніх своїх днів Пушкін працював над історією Петра І, а також над вивченням і коментуванням «Слова о полку Игоревім», яке вже кілька років привертало його увагу своїми поетичними якостями, і справжність якого він енергійно захищав у своїй суперечці із скептиками, що вважали «Слово» пізнішою підробкою.
На початку 1836 року Пушкін одержав дозвіл на видання тримісячного журналу «Современник», якого за життя поета вийшло чотири номери. Давня мрія Пушкіна про видання власного літературного органу, нарешті, здійснилася. Він залучив до участі в журналі кращі літературні сили, в тому числі Гоголя, який тільки недавно почав друкуватись, Кольцова, надрукував вірші Тютчева, вів переговори про співробітництво з Бєлінським, друкував у журналі свої твори, писав для нього критичні статті, рецензії і замітки. Робота по виданню журналу була велика і напружена, тим більше, що цензура особливо пильно стежила за журналом і була надзвичайно причіплива до всього, що в ньому друкувалось. Ряд художніх творів і статей, серед них і статей Пушкіна, вона або зовсім не пропустила в «Современник», або значно їх скоротила і «знешкодила». Зокрема заборонена була цензурою і стаття Пушкіна «Олександр Радіщев», призначена для вміщення в «Современнике». В цій статті Пушкін полемізував з Радіщевим і в ряді випадків різко, очевидно, щоб приспати увагу цензури, висловлювався про його книгу «Подорож з Петербурга в Москву», хоч і говорив, що Радіщев діяв «з дивним самозреченням і з якоюсь рицарською сумлінністю». Пушкіну, який в молоді роки не раз виявляв свої симпатії до Радіщева і в початковій строфі вірша «Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний», написаного майже одночасно із статтею, ставив собі в заслугу те, що він «слідом за Радіщевим» прославив свободу, — не вдалося приспати пильності цензора Уварова, який вважав «зайвим відновлювати пам'ять про письменника і книгу, зовсім забутих і вартих забуття».
Якщо зіставити статтю «Олександр Радіщев» з незакінченою статтею Пушкіна «Подорож з Москви в Петербург», написаною незадовго до першої статті, ніби в плані критичного коментаря до Радіщевої «Подорожі з Петербурга в Москву», — то не важко переконатися, що первісна полеміка Пушкіна з Радіщевим мала значно більш примирливий характер і що загостреність полемічного тону далі диктувалася Пушкіну виключно важкими цензурними умовами, в які поставлений був «Современник».
З пушкінських статей, надрукованих в «Современнике» (анонімно), найбільше значення для характеристики громадських поглядів Пушкіна мають статті: «Вольтер» і «Джон Теннер». Про них він писав Чаадаєву: «Чи читали ви 3-й номер «Современника»? Статті «Вольтер» і «Джон Теннер» — мої».
У першій статті, віддаючи належне Вольтеру як письменникові, Пушкін ганить його за те, що він запобігає перед монархами і взагалі сильними світу, за те, що він «на протязі довгого свого життя ніколи не вмів зберегти своєї власної гідності».
В гірких наріканнях на малодушність Вольтера виразно звучить незабута образа Пушкіна за те, що його самого, першого російського поета, цар убрав у придворний «блазенський каптан», і що йому з дуже великими труднощами доводиться обороняти свою незалежність і своє право на самоповагу.
У статті «Джон Теннер», переказуючи, цитуючи і коментуючи «Записки» Джона Теннера, який пробув 30 років у Північній Америці серед індійців, що викрали його в дитинстві, Пушкін різко викриває буржуазні порядки, які укорінилися в Сполучених Штатах Північної Америки. Скільки «...глибоких умів за недавній час, — писав він, — взялися досліджувати звичаї і постанови американські, і їх спостереження знов підняли питання, які вважали давно вже розв'язаними. Повага до цього нового народу і його укладу, плоду найновішої освіти, дуже похитнулась. З подивом побачили демократію в її огидному цинізмі, в її жорстоких передсудах, в її нестерпному тиранстві. Все благородне, безкорисливе, все, що підносить душу людську — придушене невмолимим егоїзмом і пристрастю до достатку (comfort); більшість, що нахабно утискує суспільство: рабство негрів серед освіченості і свободи, родовідні гоніння в народі, що не має дворянства; з боку виборців — зажерливість і заздрість; з боку керуючих — несміливість і улесливість; талант, з поваги до рівності, змушений до добровільного остракізму; багатій, що надіває подертий каптан, щоб на вулиці не ображати бундючної злидноти, яку він в глибині душі зневажає: така картина Американських Штатів, недавно виставлена перед нами. Ставлення Штатів до індійських племен, стародавніх власників землі, нині заселеної європейськими вихідцями, було піддане також суворому розглядові нових спостерігачів. Явна несправедливість, ябеда, нелюдськість американського Конгресу засуджені з обуренням...».
У згаданій вище статті «Подорож з Москви в Петербург» з неменшою різкістю Пушкін малював долю і матеріальне становище англійського робітника. «Прочитайте, — пише він, — скарги англійських фабричних робітників: волосся стане дибом від жаху. Скільки огидних знущань, незрозумілих мук! Яке холодне варварство з одного боку, з другого — яка страшенна вбогість! Ви думаєте, що йдеться про будівництво фараонових пірамід, про євреїв, які працюють під батогами єгиптян?! Зовсім ні! йдеться про сукна пана Смідта, чи про голки пана Джексона. І зверніть увагу, що все це є не зловживання, не злочин, а відбувається в суворих межах закону. Здається, що немає в світі нещаснішого за англійського робітника, але подивіться, що робиться там при винаході нової машини, яка звільняє раптом від каторжної праці тисяч п'ять чи шість народу й позбавляв їх останнього засобу для прожиття...»
Життя поета, що проходило в безперестанних хвилюваннях, в атмосфері постійної недовірливості з боку властей і недоброзичливості до нього реакційної журналістики й світської черні, під кінець катастрофічне ускладнилось для нього безвихідною сімейною драмою, що скоро привела до фатальної розв'язки. Наталія Миколаївна, яка була жінкою небайдужою до успіхів серед своїх численних поклонників навіть тоді, коли вона вже була матір'ю чотирьох дітей, майже з перших же років свого сімейного життя завдавала чоловікові немало прикростей своїм кокетством, найбільше з царем, який виявляв до неї явну прихильність.
У 1834 році Микола І прийняв на російську службу в гвардійський полк двадцятидвохлітнього француза-емігранта Жоржа Дантеса, через два роки після цього всиновленого голландським посланником бароном Геккереном.
Дантес, що належав до групи монархічно настроєної молоді, змушений був після липневої революції 1830 року покинути Францію й виїхати в Німеччину, де він зустрівся з Геккереном, який привіз його в Росію. Зачислення його Миколою І в привілейований кавалергардський гвардійський полк зразу ж офіцером настільки порушувало встановлені традиції, що Пушкін відзначив цей факт у своєму щоденнику, додавши при цьому, що «гвардія ремствує». Взимку 1835 року Наталія Миколаївна познайомилася з вродливим молодим офіцером, своїм ровесником, який почав наполегливо залицятися до неї.
Пушкін не запідозрював дружину в невірності, але розголос, якого набуло в товаристві ставлення Миколи І і Дантеса до його дружини, глибоко його ображав, компрометував його честь і добре ім'я.
Чаша прикростей і образ Пушкіна переповнилась до краю, коли він на початку листопада 1836 року одержав анонімного образливого листа.
Текст цього листа, в подвійних конвертах — зовнішніх на ім'я основного адресата і внутрішніх — на ім'я Пушкіна, розіслано було деяким друзям і знайомим Пушкіна, і ті, не здогадуючись про те, що було в конвертах, адресованих Пушкіну, передали їх йому. Таким чином пасквіль, сфабрикований великосвітськими мерзотниками, було поширено і Пушкін повинен був особливо гостро і негайно реагувати на нього. Підозріваючи в розісланні пасквіля Геккерена і зваживши на світські балачки, що доходили до нього, про інтимні взаємини Наталії Миколаївни і Дантеса, він наступного ж дня послав Дантесу виклик на дуель. Дантес у цей час був на службі і схвильований Геккерен приїхав до Пушкіна з проханням відкласти дуель на двадцять чотири години. Потім, в результаті втручання головним чином Жуковського, дуель була відкладена ще на два тижні. Тимчасом, вчитавшись у текст пасквіля, Пушкін не міг не зрозуміти, що в пасквілі натякалося насамперед на ставлення до Наталії Миколаївни самого царя, якого він, природно, не міг викликати на поєдинок. Але, щоб почувати себе звільненим від будь-яких царських милостей, він зважився на один лише доступний йому крок — звернувся до міністра фінансів з проханням, на покриття його боргу казні в сорок п'ять тисяч, прийняти його Нижегородський маєток Кистенівку, що насправді коштував значно більше. В цьому клопотанні йому, проте, було відмовлено.
Дуель з Дантесом для Пушкіна здавалась єдино можливим виходом із становища, яке стало для нього зовсім нестерпним. Вона повинна була так чи інакше розрубати туго затягнутий вузол, який зав'язували навколо його шиї вороги і недоброзичливці, починаючи від Миколи І і кінчаючи придворною та колопридворною світською челяддю, яка не тільки не щадила російського генія, але й зловтішно стежила за тим, як мучиться він у нестерпних душевних стражданнях. Результатом дуелі могла бути або смерть, що не лякала остаточно змученого життям Пушкіна, або неминучий розрив з Петербургом, з царем і царським двором і вислання в село, що давно вже його приваблювало. І те й інше для нього було більш бажаним, ніж те, в що перетворилося тепер його життя.
Проте, щоб реабілітувати себе і відвести підозру в прихильності до Наталії Миколаївни, Дантес вирішив одружитися з її сестрою Катериною, з якою він був у зв'язку і яка була в нього закохана. Сватання це обеззброїло Пушкіна, і він погодився відмовитись від дуелі з Дантесом, до якого все-таки й далі ставився з неприхованою підозрою. 10 січня 1837 року відбувся шлюб, але Дантес не припиняв і після цього своїх залицянь до Наталії Миколаївни, які тепер полегшувались для нього родинними стосунками з нею, а Наталія Миколаївна, як і раніше, не уникала цього залицяння. Доведений до невимовного обурення і роздратування, Пушкін 26 січня написав Геккерену дуже образливого листа, обвинувачуючи його в пособництві Дантесу, у звідництві, й вимагаючи від нього впливу на свого приймака-сина, який не перестає заявляти Наталії Миколаївні про своє нещасне кохання і говорити їй «казармені каламбури». Самого Дантеса він назвав у цьому листі негідником і мерзотником.
У відповідь на цей лист Дантес того ж дня послав Пушкіну виклик. Дуель призначена була на наступний день — 27 січня. Пушкін, виливши все своє обурення проти обох своїх ворогів і зробивши поєдинок після цього неминучим, зразу ж відчув душевну бадьорість і твердий спокій. В найближчій перспективі в нього було звільнення, хоча б ціною життя, від пут, що сковували його, і це допомогло йому відчути в собі внутрішню зосередженість і стійкість духу.
Дуель відбулася о 4 годині 30 хвилин після полудня в околицях Петербурга, за Чорною річкою, біля так званої Комендантської дачі. Для кривавої суперечки зійшлись «невільник честі» — великий росіянин, світовий геній, слава і гордість батьківщини, і нікчемний чужоземець, нахабний пройдисвіт, який приїхав у Росію «ловити щастя і чини» і пригрітий був «жадібною юрбою», що стояла біля трону. Дантес вистрілив перший, і Пушкін був тяжко поранений у живіт, але, зібравши останні сили, він зробив свій постріл, легко поранивши Дантеса в руку.
Рана Пушкіна виявилась смертельною. Намагання лікарів урятувати йому життя були марні. Протягом майже двох діб він поступово згасав, зазнаючи нестерпних фізичних мук, але намагаючись приховати їх від дружини, яку й на смертному одрі він щадив, говорячи, що вона чиста і ні в чому не винна. На квартирі його в цей час перебували його друзі і близькі знайомі, юрби народу, глибоко схвильовані дуеллю, зібралися біля будинку, в якому жив Пушкін, жадібно ловлячи відомості про стан його здоров'я.
Пушкін прекрасно розумів всю серйозність свого становища, не мав надії повернутися до життя і безстрашно дивився в очі смерті.
29 січня (10 лютого за новим стилем) 1837 року о 2 годині 45 хвилин дня він помер, попрощавшись перед смертю з сім'єю і з своїми друзями.
Смерть великого російського поета глибоко схвилювала всі прогресивні сили російського суспільства, аж до простих людей, які десятками тисяч приходили до труни Пушкіна.
Байдужими до загибелі Пушкіна залишалися тільки верхи вищого світу, які висловлювали своє гаряче співчуття Дантесу і Геккерену. Уряд дуже побоювався, що народна любов до Пушкіна й обурення народу проти прямих і побічних винуватців його смерті може вилитись у внутрішню протиурядову демонстрацію, і тому вжив відповідних запобіжних заходів. Щоб заспокоїти збуджену громадську думку, Микола І зажадав відставки Геккерена і виїзду його за кордон. Дантеса віддано було під суд, розжалувано в солдати і також вислано за кордон, куди його супроводжувала дружина. Фактично він не тільки не постраждав, але й зробив у Франції вигідну для себе політичну кар'єру.
Щоб запобігти великому скупченню народу під час похорону Пушкіна, тіло його, несподівано для багатьох, вночі, в супроводі великого загону жандармів, перевезли не в ту церкву, де спочатку призначено було похоронну відправу, а в іншу. І все-таки площа біля церкви і навколишні вулиці заповнені були натовпом народу. Газетам і журналам запропоновано було додержуватись «належної поміркованості» в некрологах.
Пушкіна вирішено було поховати поблизу Михайловського, біля стін Святогорського монастиря, де менше року перед тим він поховав свою матір і тоді ж поряд з її могилою придбав місце і для своєї могили.
Вночі 3 лютого труну з тілом Пушкіна в супроводі його друга О. І. Тургенєва, старого слуги поета Микити Козлова та жандармського офіцера відвезено було для поховання біля Святогорського монастиря. Псковському губернаторові Бенкендорф перед тим послав негайне розпорядження, щоб під час похорону Пушкіна не робилось нічого іншого, «крім того, що робиться для всякого дворянина», і щоб при цьому не було «ніякої зустрічі, ніякої церемонії».
6 лютого рано-вранці Пушкіна було поховано в присутності О.І. Тургенєва, кількох селян і жандармського офіцера.
Звістка про загибель Пушкіна швидко рознеслась по всій кращі, дійшла й за кордон і викликала в найширших колах глибокий сум з приводу втрати генія російської і світової літератури. Тільки урядові кола намагалися всіляко протидіяти вияву громадського обурення з приводу вбивства Пушкіна і боротися з високою оцінкою його як поета, що знаходила собі місце в пресі.
Обурення і скорбота, викликані загибеллю Пушкіна, найяскравіше виявились у вірші Лєрмонтова «На смерть поета», за який він поплатився засланням на Кавказ.

 

VII


Пушкін загинув у розквіті своїх творчих сил, на 38-му році життя, далеко не завершивши усіх своїх літературних задумів, і, незважаючи на велику душевну втому, повний невичерпної енергії, готовий збагатити російську і світову літературу новими художніми досягненнями.
Письменницький подвиг Пушкіна величезний. В усіх родах художньої творчості — у віршах і в прозі, в епосі, ліриці і драматургії він дав неперевершені зразки, що залишаться такими на віки, Він поставив рідну йому літературу на таку височінь і надав їй такої сили, що забезпечив дальший надзвичайно швидкий поступальний її рух, її світове звучання і світовий вплив.
Він став учителем і натхненником російських письменників, які продовжували його справу і черпали в нього уроки того справді високого і прекрасного мистецтва, яке служить найбільш насущним інтересам людини. Чернишевський писав про нього: «Значення Пушкіна незмірно велике... Він перший підняв у нас літературу на височінь національної справи... Він був першим поетом, який став в очах всієї російської публіки на те високе місце, яке повинен посідати в своїй країні великий письменник. Вся можливість дальшого розвитку російської літератури була підготовлена і почасти ще готується Пушкіним».
Пушкін у своїй творчості і світогляді не міг не відбити впливу того соціального середовища, до якого він належав своїм походженням і вихованням, але якраз велич його в тому й полягає, що, завдяки широті своїх поглядів і могутності свого художнього генія, він об'єктивно вмів переборювати історично неминучу обмеженість своїх класових позицій. Горький говорив про Пушкіна: «Ми повинні вміти відокремити від нього те, що в ньому випадкове, те, що пояснюється умовами часу й особистими, успадкованими якостями; все дворянське, все тимчасове — це не наше, це чуже і непотрібне нам. Але саме тоді, коли ми відкинемо все це набік, — саме тоді перед нами постане великий російський народний поет, творець захоплюючих красою і розумом казок, автор кращої нашої історичної драми «Борис Годунов», поет, до цього дня ніким не перевершений ні в красі вірша, ні в силі виразу почуття і думки, поет — родоначальник великої російської літератури».
Пушкін був не тільки родоначальником нової російської літератури, але й творцем російської літературної мови. Він використав у своїй творчості всі ті багатства, які мала книжна російська мова, збагативши її живою стихією мови народної. В цьому йому допомогло його прекрасне знання російської народної поезії і гаряча любов до неї. «Вивчення старовинних пісень, казок і т. п., — говорив він, — необхідне для досконалого знання властивостей російської мови». «Що за розкіш, що за зміст, який розум у кожній приказці нашій! Що за золото!» — з захватом писав Пушкін. Звертаючись до початкуючих письменників, він радив їм: «Вслухайтесь у простонародну говірку, молоді письменники, — ви в ній можете навчитись багато такого, чого не знайдете в наших журналах». Він прагнув звільнити російську мову від тих обтяжливих норм, які встановлювала для неї салонна традиція, і наполягав на тому, що «не можна перешкоджати свободі нашої багатої і прекрасної мови».
Мова Пушкіна в самій своїй основі дуже близька до сучасної російської мови. Й. В. Сталін говорить: «Від часу смерті Пушкіна минуло понад сто років. За цей час були ліквідовані в Росії феодальний лад, капіталістичний лад і виник третій, соціалістичний лад. Виходить, були ліквідовані два базиси з їх надбудовами і виник новий, соціалістичний базис з його новою надбудовою. Проте, коли взяти, наприклад, російську мову, то вона за цей великий проміжок часу не зазнала будь-якої ломки, і сучасна російська мова по своїй структурі мало чим відрізняється від мови Пушкіна.
Що змінилося за цей час в російській мові? Серйозно поновився за цей час словниковий склад російської мови; випала із словникового складу велика кількість застарілих слів; змінилося смислове значення значної кількості слів; поліпшилася граматична будова мови. Щодо структури пушкінської мови з її граматичною будовою і основним словниковим фондом, то вона збереглася в усьому істотному, як основа сучасної російської мови».
Природжений реаліст за своїм світоглядом, виразник передових ідей свого часу, друг декабристів, Пушкін був, поруч з Гоголем, і основоположником критичного реалізму в російській літературі. Реалістичні тенденції Пушкіна обумовлювались його культом людського розуму, тверезістю його мислення, чужого всякій містиці, захмарній мрійливості, розпливчастій емоції, не стримуваній суворим контролем Розуму. Він знав, що

...блимає мудрість фальшива і тліє
Під сонцем безсмертним ума.

і в своїй «Вакхічній пісні» співав гімн во славу розуму, який був для нього «сонцем», що перемагає «пітьму».
Перед письменником Пушкін ставив великі ідейні завдання, вимагав від мистецтва серйозного внутрішнього змісту, що відповідав би на живі потреби сучасності:

Служіння муз не знає суєти,
Прекрасне мусить бути величавим... —

говорив він. Ще в ранній молодості він писав: «Не шкодило б нашим поетам мати суму ідей набагато значнішу, ніж у них звичайно водиться; із спогадами про минулу юність література наша далеко вперед не посунеться». «Освіта віку вимагає важливих предметів роздуму для живлення умів, які вже не можуть задовольнятися блискучою грою уяви і гармонії», — говорив він пізніше.
Пушкін — великий гуманіст. Неодноразово захищаючи поета-творця від зазіхань на його внутрішню свободу, сам обороняючись від тих, хто намагався приписувати поезії повчальні завдання і вимагав від неї «користі», він, закінчуючи свій життєвий шлях, значення й ціну своєї поетичної творчості визначав саме тією користю, яку вона принесла людям:

І довго буду тим я дорогий народу,
Що добрість у серцях піснями викликав,
Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу
І за упалих обставав.

В розумінні Пушкіним своєї літературної спадщини, як такої, яка зв'язана була з самими насущними народними інтересами, — його дорогоцінний заповіт, залишений ним пізнішій російській літературі, заповіт, який вона свято берегла і береже в кращих своїх творах.
Ще в молодості, прославивши свободу «слідом за Радіщевим», як сказав Пушкін в попередній редакції цього чотирирядкового вірша, він, який до кінця життя залишався поетом-громадянином, всім єством своїм був виразником високих ідей свободолюбства, ворогом і ненависником деспотизму, заступником перед царем за засланих декабристів.
«Добрість у серцях» Пушкін викликав насамперед своєю щедрою доброзичливістю, своєю любов'ю до людини і співчуттям до неї, якщо вона справді заслуговувала на це. Сам позбавлений навіть найменших ознак заздрощів до людей, одвертий, простий, прямий і довірливий з ними, не терплячий ніякої пози, нічого напускного й фальшивого, він і улюблених героїв своїх творів наділив такими ж рисами характеру. Все це люди, яким властиві природність, простота, високі думки і почуття.
Пушкіну властиве було почуття чистого і високого кохання. Зазнавши і перемог, і гірких поразок в своєму сердечному житті, він не раз бився

...мов яструб молодий
В оманливих сітях, що розкида Кіпріда,

і все-таки він не міг

...дивитись на красу без милування,
Без ніжного чуття й німого хвилювання.

Скорений пристрастю, він кохав,

Благоговіючи побожно
Перед святинею краси.

Тій, якій він відданий був серцем безмовно і безнадійно, він в одному чорновому своєму начерку признавався:

Я твій по-давньому, тебе люблю я знов,
І без бажань, і без надії,
Як жертовний огонь, свята моя любов
І світ незайманої мрії.

Інший його вірш близький до цього проймаючим його почуттям нерозділеного, але відданого кохання:

Я вас любив, а може, і люблю я,
Огонь у серці не погас моїм;
Та ця любов нехай вас не хвилює,
Не хочу я печалить вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
То ревнував, то ніжно вірив знов,
Я вас любив сердечно так і мрійно, —
Дай боже вам ще раз таку любов!

Пушкін перший у російській літературі дав так багато морально прекрасних жіночих образів, він високо підніс образи російських жінок — Татьяни в «Євгенії Онєгіні», Марії Іванівни в «Капітанській Дочці», Поліни в «Рославлєві».
Пушкіну вищою мірою властиве було й почуття безкорисливої і вірної дружби, що не згасала з роками і не порушувалась життєвими катастрофами, яких зазнавали його старі друзі. До кінця своїх Днів він зберігав теплу приязнь до своїх ліцейських товаришів; він ніколи не переставав уболівати над трагічною долею повішених і засланих декабристів, які в юності і молодості були його однодумцями, хоч пізніше і стали для нього тільки рицарями громадянського обов'язку і честі, а не політичними діячами, що історично виправдали себе. Він, користуючись безроздільною славою, як перший поет в Росії, з надзвичайною прихильністю і душевною чуйністю ставився .до своїх собратів по перу, завжди радіючи з їх літературних успіхів і навіть віддаючи їм іноді пальму першості перед собою, як це було, наприклад, в його оцінці Дельвіга.
Для нього доля російської літератури, її зростання і процвітання були його кровною справою, і з своїх поетичних удач він радів так само, як з успіхів інших російських письменників.
Як ніхто з його попередників, Пушкін зумів оцінити і показати внутрішню красу і душевну привабливість простої російської людини, вільної від усяких наносних впливів світського етикету і світських умовностей. Пушкіну милі й близькі були люди, в яких не було ніякої фальші, бундючності, нічого чисто зовнішнього і показного.
Так само як і простих людей, любив Пушкін і просту, скромну російську природу. Йому милий тихий і спокійний північний російський пейзаж, він прив'язаний до нього. Він дав незрівнянні картини російської природи, змальовані в тому самому реалістичному стилі, в якому він зображував і людські характери, і обстановку, що їх оточувала.
Бєлінський мав усі підстави для того, щоб сказати: «Є завжди щось особливо благородне, лагідне, ніжне, благоуханне і граціозне в усякому почутті Пушкіна. В цьому розумінні, читаючи його твори, можна чудово виховати в собі людину, і таке читання особливо корисне для молодих людей обох статей. Жоден з російських поетів не може бути в такій мірі, як Пушкін, вихователем юнацтва, творцем юного почуття. Поезія його чужа всьому фантастичному, мрійливому, хибному, облудно-ідеальному; вона вся пройнята наскрізь дійсністю; вона не кладе на обличчя життя білил і рум'ян, а показує його в його природній, справжній красі; в поезії Пушкіна є небо, але ним завжди пройнята земля».
Пушкін був переконаним патріотом. З юності до самої смерті він зазнавав утисків царської самодержавної влади, але це не послаблювало його глибокого почуття батьківщини, якого не міг в ньому притупити пануючий в ній реакційний режим. Це почуття народилось в ньому тоді, коли ще хлопчиком-ліцеїстом він переживав великі події Вітчизняної війни 1812 року, що збудили патріотичне піднесення у всіх морально здорових верствах російського суспільства. Пізніше воно підтримувалось і живилося свідомістю його нерозривного зв'язку з своїм народом і любов'ю до його історії. Характерною рисою розумового складу Пушкіна була його здібність до історичного мислення. Сучасне він прагнув осмислити через історичні аналогії з минулим. Він не тільки блискуче знав російську історію, але й сам наполегливо працював як історик і мав великі успіхи в цій своїй праці.
Вивчення російської історії переконало Пушкіна в тому, що його батьківщина пройшла славний шлях, яким слід пишатися кожному росіянинові. Він вірив у її могутність, велич і високу історичну місію. Відгукуючись на «Філософський лист» Чаадаєва, в якому той скептично розцінював минуле і майбутнє Росії, Пушкін, нагадуючи про героїчні сторінки в історії російського народу, писав: «...клянусь честю, нізащо в світі я не хотів би перемінити батьківщину або мати іншу історію, крім історії наших предків...». Він виразно усвідомлював величезну роль своєї вітчизни в справі врятування європейської культури від ворожих їй сил. «Росії визначено було високе призначення, — говорив він, маючи на увазі боротьбу російського народу з татарським ігом. — Її неосяжні рівнини поглинули силу монголів і зупинили їх навалу на самому краю Європи; варвари не насмілились залишити в себе в тилу пригноблену Русь і повернулися в степи свого сходу. Виникаюча цивілізація була врятована пошматованою і конаючою Росією...» Він нагадував ворогам Росії, що у 1812 році

...в безодню ми жбурнули
Над царствами тяжіючий кумир,
І кров'ю здобули й вернули
Європі волю, честь і мир.

Пушкін почував синівську відданість Москві, яка була для нього втіленням російського духу і носієм кращих культурних і історичних традицій російського народу:

Як часто у гіркій розлуці,
Печаль стрічаючи нову,
Я думав потай про Москву !..
Москва!.. О, скільки в цьому звуці
Для серця руського злилось!
О, скільки спогадів зійшлось!

А з яким захопленням у вступі до «Мідного вершника» говорив він про «Петра творіння» — Петербург, опис якого є одною з найдорогоцінніших його поетичних сторінок.
З пристрастю і обуренням заступався Пушкін за честь і гідність своєї батьківщини, коли в її справи намагалися втрутитись іноземні політики, що прагнули дискредитувати Росію.
Він високо цінив духовну культуру російського народу, засвідчену вже найстаровиннішими пам'ятниками його літератури, і з захопленням в останні роки свого життя працював над тлумаченням Дорогоцінного «Слова о полку Ігоревім».
Пушкін схилявся перед чудовими російськими людьми, які вийшли з самої гущі народу, називав Ломоносова «великою людиною», «першим нашим університетом» і говорив, що «імена Мініна і Ломоносова удвох переважать усі наші родоводи».
Творчість Пушкіна в самій своїй основі відображає його оптимізм, віру в життя і в людину. Навіть тоді, коли йому доводилось переживати всякі прикрості, він зберігав любов до життя і не впадав у відчай. Бувши в Михайловському в становищі засланця і піднаглядного, проводячи більшу частину часу у важкій самотності, він не втрачає душевної бадьорості і не піддається песимізмові.
У 30-ті роки, повні для Пушкіна тривог і хвилювань, він признається:

Ні, є в мені життєва сила,
Я хочу жить, я жить люблю.
Душа не зовсім спопеліла,
Згубивши молодість свою.

Навіть думаючи про свою смерть, він свої роздуми закінчує бадьорим акордом на славу радісного життя:

І там, де надмогильні сходи,
Хай молоде життя кипить
І цвіт байдужої природи
Красою вічною блищить!

Пушкін вітає «плем'я і юне й незнайоме» — молодий гай, що розрісся біля трьох старих сосен. Сам він не надіється побачити його «в могутній пізній вік», але тішить себе тим, що його «привітний шум» почує його онук.
Геніальність Пушкіна як художника гармонійно сполучалася з геніальністю його розуму і красою його душевного образу. Йому властива була та глибока всебічність, та жива чутливість до всього, чим жило людство в різні історичні епохи, які властиві лише найвидатнішим, обраним людям.
Пушкін як поет досяг такої величезної висоти не лише тому, що він від природи був надзвичайно обдарований, але й тому, що протягом всього свого життя безперестанку і жадібно прагнув оволодіти знаннями, які він міг здобувати з наполегливого читання книг, що були постійними супутниками його життя і його улюбленими друзями. Він був одним з найбільш освічених і начитаних людей свого часу і прекрасно обізнаний був не тільки з художньою літературою всіх країн, народів і епох, але і в різних галузях наукового знання. Широчінь його розумових інтересів була справді безмежна. Велика бібліотека його містила в собі не лише твори світової літератури, але й твори з історії, мовознавства, фольклору, природничих наук, політичної економії, філософії. Він знав велику кількість іноземних мов, нових і старих; його цікавили і такі мови, як староєврейська, арабська, турецька. Філологи-фахівцї бували вражені його знаннями в галузі мовознавства, присяжні історики високо цінили його історичні дослідження; Маркс і Енгельс цитували судження його з питань політичної економії; у Міцкєвича розмови з Пушкіним викликали щире захоплення.
Досконалість художніх творів Пушкіна пояснюється також тим, що він був невтомним працівником над художнім словом. Чорнові рукописи його свідчать про величезний труд, який він витрачав на свої твори. Тут він виявляв велику вимогливість до себе як письменника, доходячи ідейної і художньої повноцінності всього того, що виходило з-під його пера.
У зв'язку з підготовкою до відзначення століття з дня смерті великого поета в передовій статті «Правды» від 17 грудня 1935 року було сказано: «Пушкін — великий російський національний поет. Але безсмертні твори його художнього слова збагатили людство. Російський народ справедливо пишається своїм поетом. В Пушкіні відбились талановитість, сила натхнення, пристрасть великої країни і трудящих мас».
Творчість Пушкіна справила величезний вплив на розвиток літератури Заходу і зокрема слов'янських країн. Видатніші письменники світу, в тому числі Меріме, Мопассан, Золя, словак Людвіг Штур, чехи Бендл, Пфлегер-Моравський, поети братніх нам народів, а також відомі іноземні критики поставили Пушкіна в один ряд з найвидатнішими світовими поетами і визнали його творчість дорогоцінним надбанням усього людства. Російська мова була мало відома на Заході, переклади творів Пушкіна стояли здебільшого на низькому рівні. Деякі іноземні письменники і критики, зокрема видатний французький письменник Меріме, спеціально вивчали російську мову для того, щоб читати Пушкіна в оригіналі. Ряд західноєвропейських і слов'янських письменників, а також письменники наших братніх народів відчули благотворний вплив Пушкіна.
Український народ свято шанує Пушкіна як поета, кровно йому близького, зв'язаного найтіснішими узами з процесом розвитку українського художнього слова. Українські буржуазні націоналісти намагалися всіляко віддалити Пушкіна від України і від української літератури; вони твердили, що і Пушкіну чужий був український народ, і народові українському, і його літературі чужий був Пушкін.
П. Г. Тичина писав до століття з дня смерті Пушкіна: «Із спадщини Пушкіна черпали ми весь час. Із спадщини Пушкіна черпаємо і зараз. І будемо черпати без кінця, бо ми хочемо розмовляти з співцем радості і щастя, з поетом-титаном... Так отже всупереч усім буржуазним націоналістам... Пушкін для України був, є і вічно буде! Вплив Пушкіна на українську поезію, як і на всю також літературу нашу, — нікому не знищити, нікому не затерти».
Ще за життя Пушкіна твори його перекладали на українську мову Боровиковський і Гребінка. Пізніше — Руданський, П. Грабовський і особливо вдало для свого часу — М. Старицький. Б Галичині І. Франко переклав усі драматичні твори Пушкіна, а також ряд його ліричних віршів, і в своїх критичних статтях широко популяризував його творчість. Але на ту художню височінь, якої гідне ім'я Пушкіна, переклади його творів підняті були лише радянськими українськими поетами. Тут гідно потрудилися — М. Рильський, П. Тичина, М, Бажан, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, М. Терещенко, H. Забіла та ін. Українські літературознавці і критики написали велику кількість праць, що стосуються творчості і біографії Пушкіна. Великий інтерес до Пушкіна на Україні, як і в інших братніх республіках Радянського Союзу, особливо пожвавився в зв'язку з відзначенням пушкінської ювілейної дати 1937 року.
Про любов свою до Пушкіна і про схиляння перед його генієм говорили найбільші українські поети. Великий Шевченко більше всього любив твори Пушкіна — поряд з українськими думами. Вірші його він цитував напам'ять і декотрі з них у вигляді ремінісценцій відбиваються і в його власній творчості. Про читання Пушкіна Шевченко згадує в своєму щоденнику. Збереглися відомості про те, що Шевченко приходив поклонитися гробу Пушкіна, коли тіло його було ще в його квартирі. Дуже високо розцінювали Пушкіна І. Франко, Ю. Федькович, П. Мирний.
М. Рильський, П. Тичина, А. Малишко написали зворушливі вірші, присвячені Пушкіну. Вплив його драматургії особливо позначається в драматичних творах І. Франка і Лесі Українки, лірики — у віршах М. Рильського.
Пушкін в період свого південного заслання немалу сотню верст проїхав по українській землі, жив у Катеринославі, Кам'янці, Одесі, бував у Києві, Тульчині, милувався красою української природи, заслухувався піснями українських кобзарів і лірників. І народна пам'ять до наших днів зберегла перекази і розповіді про життя Пушкіна на Україні, особливо в Кам'янці.
Пушкіну добре були знайомі українська народна поезія і українська історія. Ще в ліцейські роки він пише вірш «Козак», що являє собою наслідування української народної пісні, яку він почув, напевне, від своїх товаришів-українців. В його бібліотеці були збірники, в яких містилися українські народні пісні, в тому числі збірники Цертелєва, Максимовича, Лукашевича. Максимовичу, при зустрічі г ним, він читав окремі рядки з цих пісень і жартома признавався йому; «А я обкрадаю ваші пісні». Одну з пісень збірника Максимовича «Чорна рілля заорана», близьку своїм стилем до «Слова о полку Ігоревім», він записав власноручно. В своїх замітках по російській історії XVIII століття він ставив у вину Катерині II те, що вона «закріпачила вільну Малоросію». В зв'язку з роботою над «Полтавою» Пушкін вивчав чотиритомну «Историю Малой России» Д. М. Бантиша-Каменського. Його дуже цікавила «История Руссов» псевдо-Кониського, з якою він познайомився по рукопису, і в своїй статті про твори Георгія Кониського, надрукованій у «Современнике», розповів про неї читачам, навівши з неї великі уривки. Поділяючи поширене в той час переконання про належність «Истории» Кониському, Пушкін високо розцінював її з погляду літературного, хоч і закидав автору тенденційність.
Користуючись історичними творами Карамзіна, Бантиша-Каменського та «Историей Руссов», Пушкін пише свої незакінчені замітки з історії України, які, очевидно, стали підготовчими начерками для передмови до задуманого ним видання «Истории Руссов».
Великий поет російського народу чим далі, тим більше, у всі» могутності свого генія, розкриватиметься не тільки для рідного йому російського народу, але і для братнього українського народу і для всіх народів радянської землі, бо велика російська література стала тепер спільним надбанням могутньої співдружності всіх народів, що населяють нашу батьківщину.
«Пушкін належить до явищ, які вічно живуть і рухаються, не зупиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, а продовжують розвиватися в свідомості суспільства, — писав Бєлінський. — Кожна епоха говорить про них своє слово, і хоч як би правильно зрозуміла вона їх, але завжди залишиться наступній епосі сказати що-небудь нове і правильніше».
Радянська епоха сказала своє вагоме слово про Пушкіна, що дало нам можливість побачити в його творах те, чого не бачили і не могли бачити раніш читачі Пушкіна. Вона осмислила його творчість і його велике значення в долі російської літератури і російської мови так, як не могла цього зробити епоха дореволюційна. Саме наша епоха найглибше оцінила Пушкіна, бо його могутній дар всією суттю своєю в найбільшій мірі співзвучний ладові нашого, радянського життя.
З любов'ю ставився до Пушкіна Ленін і перечитував його, будучи в сибірському засланні. H. K. Крупська пригадує: «Я привезла з собою в Сибір Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова. Володимир Ілліч поклав їх біля свого ліжка, рядом з Гегелем, і перечитував їх вечорами знов і знов. Найбільше любив він Пушкіна». Й. В. Сталін у своїй історичній промові на засіданні Московської Ради 6 листопада 1941 року згадав Пушкіна в ряду чудових імен великої російської нації, яку намагалися знищити люди, позбавлені совісті і честі, люди з мораллю тварин — німецькі фашисти.
У передовій «Правды» 10 лютого 1937 року, присвяченій сторіччю з дня смерті Пушкіна, було сказано: «Пушкін цілком наш, радянський, бо радянська влада успадкувала все, що є кращого в нашому народі, і сама вона є здійсненням кращих прагнень народних. Зараз, у соті роковини смерті великого російського поета, немає актуальнішої теми, ніж — Пушкін і сучасність. Кінець кінцем творчість Пушкіна злилася з Жовтневою соціалістичною революцією, як ріка вливається в океан».
6 червня 1949 року Радянський Союз відзначав сто п'ятдесят років з дня народження найвизначнішого російського поета, що «відголос» про нього пройшов не тільки по всій Русі великій, але й по всьому світу, поета, що його в нашій багатонаціональній країні, міцній дружбою народів, які населяють її, не тільки «назве», а й уже назвав «всяк сущий в ній язик», бо тільки в радянську епоху творчість Пушкіна, як і творчість інших великих діячів російської культури, могла стати надбанням всього радянського народу. І Україна приєднала свій потужний голос до тих святкових голосів, які прозвучали в знаменний день, зв'язаний з іменем російського поета, чий творчий дар радує і глибоко хвилює серця її синів.

М. К. Гудзій

Повний список статей