О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Вибрані статті

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ЗАПЕРЕЧЕННЯ НА КРИТИКИ




І


Будучи російським письменником, я завжди вважав обов'язком іти за поточною літературою і завжди читав з особливою увагою критики, до яких давав я привід. Щиросердно признаюсь, що похвали зворушували мене як явні і, мабуть, щирі ознаки прихильності й дружелюбності. Читаючи розгляди найнеприязніші, смію сказати, що завжди старався збагнути спосіб думок мого критика і йти за його міркуваннями, не заперечуючи їх з самолюбним нетерпінням, а бажаючи з ним погодитися з найможливішим авторським самозреченням. На лихо, помічав я, що здебільшого ми один одного не розуміли. Щодо критичних статей, написаних з одною метою образити мене яким-небудь способом, скажу тільки, що вони дуже сердили мене, принаймні в перші хвилини, і що, отже, автори їх можуть бути вдоволені. Якщо на протязі шістнадцятилітнього авторського життя я ніколи не відповідав ні на одну критику (не кажу вже про лайки), то це було, звичайно, не з презирства.
Стан критики сам по собі показує ступінь освіченості всієї літератури. Розглядів «Вестника Европы» і вироків «Северной пчелы» досить для нас. Ми не маємо ще потреби ні в Шлегелях, ні навіть у Аагарпах. Зневажати критику тому тільки, що вона ще перебуває в дитячому віці, означає зневажати юну літературу за те, що вона ще не змужніла. Це було б несправедливо. Але як наша словесність з гордістю може виставити перед Європою Історію Карамзіна, кілька од Державіна, байок Крилова, пеан 12-го року і кілька квіток північної елегійної поезії,— так і наша критика може подати кілька окремих статей, сповнених ясних думок, глибоких поглядів і поважної дотепності. Але вони з'являлися окремо, на відстані одна від одної, і не мають ще ваги й постійного впливу. Час їх ще не наспів.
Не відповідав я моїм критикам не тому також, щоб бракувало мені охоти, веселості чи педантства; не тому, щоб я не вбачав у цих критиках ніякого впливу на читаючу публіку. Але, признаюсь, мені було ніяково для заперечення їх повторювати шкільні чи пошлі істини, розводитися про граматику, риторику і абетку, виправдуватися там, де не було обвинувачень, і поважно говорити: Et moi je vous soutiens que mes vers sont tres bons (1), або знічев'я йти судитися перед публікою і старатися насмішити її (до чого ані найменшої не маю схильності). Наприклад, один з моїх критиків, людина, проте, добра й благонамірена, розглядаючи, здається, Полтаву, виставив кілька уривків і замість усякої критики запевняв, що такі вірші самі себе погано рекомендують. Що міг би я відповідати йому на це! А так чинили майже всі його товариші. Критики наші кажуть звичайно: це добре тому, що прекрасне, а це погане тому, що кепське. Звідси їх ніяк не виманиш.
Ще одна причина і головна: лінощі. Ніколи не міг я так розсердитися на безглуздя і недобросовісність, щоб узяти перо й заходитися заперечувати. Нині в нестерпний час карантинного ув'язнення, не маючи з собою ні книг, ні товариша, надумав я для розваги писати заперечення на всі критики, які міг тільки пригадати, і власні зауваження на власні ж твори. Смію запевнити мого читача (якщо бог пошле мені читача), що дурнішої від цієї роботи зроду нічого не міг я видумати.

————

«Руслана і Людмилу» взагалі прийняли прихильно. Крім однієї статті в «Вестнике Европы», в якій її вилаяли дуже необґрунтоване, і дуже слушних питань, що виявляли слабість створення поеми, здається, не було про неї сказано поганого слова. Ніхто не помітив навіть, що вона холодна. Обвинувачували її в неморальності за деякі трохи любо-страсні описи, за вірші, мною викреслені в другому виданні:

О, жах який! чаклун безсилий
Рукою пестить etc.

За вступ, не пам'ятаю якої пісні:

Даремно ви в тіні снувались etc.

і за пародію «Дванадцяти сплячих дів»; за останнє можна було мене покартати як слід, як за недостачу естетичного почуття. Непрощенно було (особливо в мої літа) пародіювати на догоду черні невинний поетичний твір. Інші докори були досить пусті. Чи є в «Руслані» хоч одне місце, яке щодо вільності жартів могло б бути порівняне з жартами хоч, наприклад, Аріоста, про якого раз у раз твердили мені? Та й викреслене мною місце було дуже, дуже пом'якшене наслідування Аріоста (Orlando, canto V, o. VIІI) (2).

————

«Кавказький бранець» — перша невдала спроба характеру, з якою я насилу справився; він був прийнятий найкраще за все, що я написав, завдяки деяким елегійним і описовим віршам. Але зате Микола і Олександр Раєвські та я, ми досить з нього насміялись.

————

«Бахчисарайський фонтан» слабіший за «Бранця» і, як він, тхне читанням Байрона, від якого я божеволів. Сцена Зареми з Марією має драматичну вартість. Його, здається, не критикували. О. Раєвський реготав з таких віршів:

Не раз, ллючи ворожу кров,
Підійме шаблю він — і з маху
Застигне, ніби кам'яний,
Безумно зводить зір німий
І полотніє etc.

Молоді письменники взагалі не вміють змальовувати фізичні вияви пристрастей, їх герої завжди здригаються, регочуть дико, скрегочуть зубами тощо. Все це смішне, як мелодрама.

————

Не пам'ятаю, хто зауважив мені, що неймовірно, щоб сковані разом розбійники могли перепливти ріку. Вся ця подія правдива й трапилася в 1820 році, коли я був у Катеринославі.

————

Наші критики довго давали мені спокій. Це робить їм честь: я був далеко і в обставинах несприятливих. За звичкою вважали мене все ще дуже молодою людиною. Перші неприязні статті, пригадується, стали з'являтися після надрукування четвертої і п'ятої пісні «Євгенія Онєгіна».
Розділ цих глав, надрукований в «Атенее», здивував мене добрим тоном, добрим стилем і дивністю причіпок. Найзвичайніші риторичні фігури і тропи спиняли критика: чи можна сказати склянка шипить замість вино шипить у склянці? камін дихає замість пара йде з каміна? Чи не занадто сміливо ревнива підозра? непевна крига? Як думаєте, що таке означало б:

хлоп’ята
Вже креслять ковзанками лід!

Критик здогадувався, одначе, що це означає: хлопчики бігають по кризі на ковзанках.
Замість:


Гусак там на червоних лапках
(По лону вод пливти схотів)
На кригу повагом ступив —
критик читав:
Гусак там на червоних лапках
По лону вод пливти схотів —

і справедливо зауважував, що недалеко запливеш на червоних лапках.
Деякі віршувальницькі вільності: після заперечної частки не знахідний, а не родовий відмінок; времян замість времен (як, наприклад, у Батюшкова:
То древню Русь и нравы
Владимира времян)

мого критика дуже дивували. А найбільше роздратував його вірш:
Людскую молвь и конский топ.
«Чи так розмовляємо ми, що вчилися за старими граматиками, чи можна так перекручувати російську мову?» З цього вірша жорстоко потім насміялися і в «Вестнике Европы». Молвь (мова) слово корінне російське. Топ замість топот таке ж уживане, як і шип замість шипение (3) (отже, і хлоп замість хлопание зовсім не перечить духові російської мови). Як на лихо, і вірш той весь не мій, а взятий цілком з російської казки:
«И вышел он за врата градские, и услышал конский топ и людскую молвь». Бова Королевич.
Вивчання старовинних пісень, казок тощо конче потрібне для цілковитого знання властивостей російської мови. Критики наші даремно ними нехтують.
Вірш:
Два века ссорить не хочу
критикові здався неправильним. Що каже граматика? Що активне дієслово, кероване заперечною часткою, вимагає вже не знахідного, а родового відмінка. Наприклад: я не пишу стихов. Але в моєму вірші дієслово ссорить кероване не часткою не, а дієсловом хочу. Ergo (4) правило цього не стосується. Візьмімо, наприклад, таке речення: Я не могу вам позволить начать писать... стихи, а вже, звичайно, не стихов. Невже електрична сила заперечної частки повинна пройти крізь весь цей ланцюг дієслів і відгукнутися в іменнику? Не думаю.

————

До речі про граматику. Я пишу цыганы, а не цыгане, татаре, а не татары. Чому? тому, що всі іменники, які закінчуються на анин, янин, арин і ярин, мають свій родовий у множині на ан, ян, ар і яр, а називний множини на ане, яне, аре і яре. Всі ж іменники, які закінчуються на ан і ян, ар і яр, мають у множині називний на аны, яны, ары і яры, а родовий на анов, янов, аров і яров.
Єдиний виняток: імена власні. Нащадки пана Булгаріна будуть пп. Булгаріни, а не Булгаре.

————

У нас багато хто (між іншим і п. Каченовський, якому, здається, не можна закинути незнання російської мови) відмінює: решаю, решаешь, решает, решаем, решаете, решают. Замість решу, решишь та ін. Решу відмінюється, як грешу.

————

Іншомовні власні імена, що закінчуються на е, и, о, у, не відміняються. Ті, що закінчуються на а, ъ, ь, відміняються в чоловічому роді, а в жіночому ні, і проти цього багато хто в нас грішить. Пишуть: книга, сочиненная Гётем, тощо.

————

Як треба писати: турков чи турок? І те і інше правильно. Турок і турка однаково вживані.

————

От уже шістнадцять років, як я друкую, і критики зауважили в моїх віршах п'ять граматичних помилок (і справедливо):
1. Остановлял взор на отдаленные громады.
2. Ha теме гор (темени).
3. Воил замість выл.
4. Был отказан замість ему отказали.
6. Игумену замість игумну.
Я завжди був їм щиро вдячний і завжди виправляв помічене місце. Прозою я пишу значно неправильніше, а говорю ще гірше і майже так, як пише п. **.

————

Багато хто пише юпка, сватьба, замість юбка, свадьба. Ніколи в похідних словах т не змінюється на д, ні п на б, а ми говоримо юбочница, свадебный.

————

Двенадцать, а не двЪнадцать. Две скорочено з двоє, як тре з троє.

————

Пишуть: тЪлега, телЪга. Чи не правильніше: телега (від слова телец — теліги запряжені волами)?

————

Розмовна мова простого люду (що не читає іншомовних книг і, слава богу, не висловлює, як ми, своїх думок французькою мовою) варта також найглибших досліджень. Альфієрі вивчав італійську мову на флорентійському базарі: не погано б нам інколи прислухатися до московських проскурниць. Вони говорять напрочуд чистою й правильною мовою.

————

Московська вимова надзвичайно зніжена й вибаглива. Звучні букви щ і ч перед іншими приголосними в ній змінені. Ми навіть говоримо женшины, нослег (див. Богдановича).

————

Шпигуни подібні до букви ъ. Вони потрібні в деяких тільки випадках, але й тут можна без них обійтися, а вони звикли всюди соватися.

————

Пропущені строфи подавали не раз привід для осуду. Що є строфи в «Євгенії Онєгіні», яких я не міг чи не хотів надрукувати, з цього дивуватися нема чого. Але, бувши викреслені, вони переривають зв'язок розповіді, і тому позначається місце, де їм бути належало. Краще було б заміняти ці строфи іншими чи переправляти і з'єднувати мною збережені. Але пробачте, на це я дуже лінивий. Смиренно признаюсь також, що в «Дон-Жуані» є 2 викреслені строфи.

————

П. Федоров у журналі, який почав був видавати, розглядаючи досить прихильно 4 і 5-у главу «Онєгіна», зауважив, однак, мені, що в описові осені кілька віршів поспіль починаються в мене часткою уж, що й називав він ужами, але що називається в риториці єдиноначаттям. Засудив він також слово корова і ганив мене за те, що я панночок благородних і, мабуть, чиновних, назвав дівчинками (що, звичайно, нечемно). Тимчасом як просту сільську дівку назвав дівою:
З піснями діва у хатині
Пряде...

Шостої пісні не розглядали, навіть не помітили в «Вестнике Европы» латинської помилки. До речі: з того часу, як вийшов з ліцею, я не розгортав латинської книги й зовсім забув латинську мову.—Життя коротке; перечитувати нема коли. Чудові книги тиснуться одна за одною, а ніхто нині по-латині їх не пише. В XIV столітті, навпаки, латинська мова була необхідна і справедливо її вважали першою ознакою освіченої людини.

————

Критику 7-ї пісні в «Северной пчеле» переглянув я в гостях і в таку хвилину, коли мені було не до Онєгіна... Я помітив тільки дуже добре написані вірші і досить смішний жарт про хруща. В мене сказано:
Був вечір. Небо меркло. Води
Струмились тихо. Хрущ гудів.

Критик радів появі цієї нової особи й чекав від неї характеру, краще витриманого за інших. Проте, здається, жодного слушного зауваження чи думки критичної не було. Інших критик я не читав, бо, справді, мені було не до них.
N3. Цю критику «Северной пчелы» даремно приписували п. Булгаріну: 1) вірші в ній занадто добрі, 2) проза занадто слаба, 3) п. Булгарін не сказав би, що опис Москви взято з Івана Вижигіна, бо п. Булгарін не каже, що трагедія «Борис Годунов» узята з його романа.

————

Жарти наших критиків дивують іноді своєю невинністю. Ось справжній анекдот: в ліцеї один з молодших наших товаришів, і, не тим будь згаданий, добрий хлопець, але досить простий і в усіх класах останній, склав одного разу два віршики, відомі всьому ліцею:
Xa xa ха, хи хи хи
Дельвиг пишет стихи.

Як же воно було нам, Дельвігу і мені, в минулому 1830 році в першій книжці поважного «Вестника Европы» знайти такий жарт: «Альманах «Северные цветы» поділяється на прозу і стихи — хи-хи!» Уявіть собі, як зраділи ми старій нашій знайомій! Цього не досить. Це хи хи здалося, видно, таким кумедним, що його передрукували з великою похвалою в «Северной пчеле»: «Хи хи, як дуже дотепно сказано було в «Вестнике Европы» etc.

————

Молодий Кіреєвський у красномовному й сповненому думок огляді нашої словесності, говорячи про Дельвіга, вжив цей вишуканий вислів: «Древня муза його покривається іноді душогрійкою найновішого суму». Вислів, звичайно, смішний. Чому не сказати було просто: «У віршах Дельвіга чути іноді сум новітньої поезії»? Журналісти наші, про яких п. Кіреєвський відгукнувся досить нешанобливо, зраділи, підхопили цю душогрійку, розірвали на дрібні клаптики і от уже рік, як ними хизуються, стараючись насмішити свою публіку. Припустімо, все той самий жарт кожного разу їм і вдається; але яка їм з того користь? публіці майже діла нема до літератури, а мале число аматорів вірить, нарешті, не жартові, безперестанку повторюваному, а думкам здорової критики і безсторонності, що постійно, хоч і повільно, пробиваються.

————

Сам з'їж (5). Цим висловом в енергійній говірці нашого народу заміняється шанобливіший, але такий самий химерний вислів: застосуйте це до себе. Те і інше вживається нецеремонними людьми, які користуються вдало жартами й ущипливими словами своїх же супротивників. Сам з'їж є нині головна пружина нашої журнальної полеміки.— З'являється ущипливий вірш, в якому сказано, що Феб, посадивши було такого-там, звелів його потім вивести лакеєві за поганий тон і бундючність, нестерпну в доброму товаристві,— і зразу ж у відповідь з'явилася епіграма, де те ж саме переказано трохи гірше з написом: сам з'їж.
Поетові здумалось описати цікаве зборище комашок.— Сам ти комашка, закричали меткі журнали, і вірші твої комашки, і друзі твої комашки. Сам з'їж.
Панове чиновні журналісти здумали були напасти на одного із своїх собратів за те, що він не дворянин. Інші літератори дозволили собі посміятися з нетерпимості дворян-журналістів.— Насмілилися списати, хто ції феодальнї барони, ції невідомі рицарі, що гордо вимагають гербів і грамот від смиренної братії нашої? А що вони у відповідь? Помовчавши трохи, панове чиновні журналісти з запалом відказали, що в літературі дворянства нема, що чванитися своїм дворянством перед своєю братією (особливо міщанам у дворянстві) прекумедна річ, що й справжньому дворянинові 600-літні його грамоти не допоможуть у поганій прозі, чи в посередніх віршах. Жахливе сам з'їж! На лихо, в «Литературной газете» відшукали, хто були аристократичні літератори, які розпочали гоніння на недворянство. А публіка ж що? а публіка, як суддя безсторонній і розсудливий, завжди погоджується з тим, хто останній скаржиться їй. Наприклад, у цю хвилину, вона, поки що, цілком згодна з нашою думкою: тобто що сам з’їж взагалі показує або мало дотепності, або велику надію на непам'ятливість читачів і що фіглярство й несумлінність принижують поважне звання літераторів, як сказано в китайському анекдоті № 1.

————

Чому видавця «Литературной газеты» і його співробітників називають аристократами (певна річ, в іронічному розумінні, пишуть дотепно журналісти). В чому полягає їх аристократія? Чи в тому, що вони дворяни? —Ні; всі журналісти забожилися вже, що зі звання ніхто й не мав наміру сміятися. Виходить, у дворянському гонорі? Ні; в «Литературной газете» доведено, що головні співробітники її самі й озброїлися проти цього смішного чванства і примусили чиновних літераторів шанувати собратів-міщан. Може, в претензіях на тон вищого товариства? Ні; вони стараються зберегти тон доброго товариства; проповідують цей тон і іншим собратам, але проповідують у пустелі. Не вони гидують просторіччям і замінюють його простодумністю (niaiserie). N3: не лише просторіччя). Не вони щохвилини визнають один вислів бурлацьким, другий мужицьким, третій непристойним для дамських вух, тощо. Не вони балакають вічно про будуарних читачок, про паркетних (?) дам. Не вони проголосили себе опікунами вищого товариства; не вони вічно пишуть солоденькі статейки, де стараються підробитись під світський тон так само вдало, як покоївки і камердинери переповідають розмови своїх панів. Не вони comme un homme de noblerace outragent et ne se battent pas (6). Не вони розглядають дворянські грамоти і проголошують такого-то міщанином, а такого-то аристократом; не вони вважають 600-літнє дворянство за міщанство; не вони друкують свої портрети з гербами дуже сумнівними. Чому ж вони аристократи (певна річ, в іронічному розумінні)?

————

В одній газеті (майже офіціальній) сказано було, що прадід мій Абрам Петрович Ганнібал, хрещеник і вихованець Петра Великого, наперсник його (як видно з власноручного листа Катерини II (7)), батько Ганнібала, що підкорив Наварін (див. пам'ятник, споруджений у Царському Селі гр. Ф. Г. Орлову), генерал-аншеф та ін.— був куплений шкіпером за пляшку рому. Прадід мій, якщо був куплений, то, мабуть, дешево, але дістався шкіперові, що його ім'я кожен росіянин вимовляє з пошаною і не всує.
Можна простити вихідцеві не любити ні росіян, ні Росії, ні історії її, ні слави її. Але не похвально йому за російську ласку бруднити гряззю священні сторінки наших літописів, ганьбити кращих співгромадян і, не задовольняючись сучасниками, знущатися з прабатьківських гробів.

————

Вернувшись з-під Арзруму, написав я послання до князя Юсупова. У світі воно зразу ж було помічене і... Юсупови були мною невдоволені. Світські люди мають у високій мірі цього роду чуття. Один журналіст вважав моє послання за лестощі італійського абата,— і в статейці, запозиченій у Мерсьє, примусив вельможу кликати мене по четвергах обідати. Отак почувають вони речі і отак описують світські звичаї.

ІІ


Про «Циган» одна дама зауважила, що в усій поемі одна тільки чесна людина, і то ведмідь. Покійний Рилєєв обурювався, навіщо Алеко водить ведмедя та й ще збирає гроші з публіки, яка лупає очима. Вяземський повторив те саме зауваження. (Рилєєв просив мене зробити з Алеко хоч коваля, що було б куди благородніше). Найкраще б зробити з нього чиновника восьмого класу або поміщика, а не цигана. В такому разі, правда, не було б і всієї поеми, ma tanto meglio (8).
Мабуть, трагедія моя не матиме ніякого успіху. Журнали на мене озлоблені. Для публіки я вже не маю головної привабливості—молодості і новизни літературного імені. До того ж головні сцени вже надруковані або перекручені в чужих наслідуваннях. Розгорнувши навмання історичний роман п. Булгаріна, виявив я, що й у нього про появу Самозванця приходить оголошувати цареві кн. В. Шуйський. У мене Борис Годунов говорить наодинці з Басмановим про знищення місництва, в Булгаріна так само. Все це — драматичний вимисел, а не історична розповідь.

————

Між іншими літературними обвинуваченнями закидали мені занадто дорогу ціну «Євгенія Онєгіна» і бачили в ній жахливу користолюбність. Це добре говорити тому, хто зроду творів своїх не продавав або чиї твори не продавалися, але як могли повторювати те саме миле обвинувачення видавці «Северной пчелы?» Ціна встановлюється не письменником, а книгопродавцями. Щодо віршів число покупців обмежене. Воно складається з тих самих осіб, які платять по 5 карбованців за місце в театрі. Книгопродавці, купивши, припустімо, ціле видання по карбованцю за екземпляр, все-таки продавали б по 5 карбованців.— Правда, в такому разі автор міг би почати друге дешеве видання, але й книгопродавець міг би тоді сам знизити свою ціну й таким чином завдати шкоди новому виданню. Ці торговельні обіги нам, міщанам-письменникам, дуже відомі. Ми знаємо, що дешевизна книги не доводить некорисливості автора, а або більший попит на неї, або цілковиту зупинку в продажу. Питаю: що вигідніше надрукувати—20 000 екземплярів одної книги і продати по 50 копійок, чи надрукувати 200 екземплярів і продавати по 50 карбованців?
Ціна останнього видання байок Крилова, з усіх поглядів найбільш народного нашого поета (le plus national et 1 plus populaire (9)), не суперечить нами сказаному. Байки (як і романи) читає і літератор, і купець, і світська людина, і дами, і покоївка, і діти. А вірш ліричний читає тільки аматор поезії. А чи багато їх?

————

Ми так звикли читати дитячі критики, що вони нас навіть і не смішать. Але що сказали б ми, прочитавши, наприклад, такий розгляд Расінової «Федри» (якби, на лихо, написав її росіянин і в наш час).
«Нема нічого огиднішого за предмет, вибраний автором. Жінка заміжня, мати родини, закохана в молодого телепня, побічного сина її чоловіка (!!!) Яка непристойність! Вона не соромиться в очі йому признаватися в розпутній пристрасті своїй (!!!) Цього не досить: ця фурія, вживаючи на зло дурну легковірність чоловіка свого, вигадує на невинного Іпполита ганебну небувальщину, про яку з пошани до наших читачок не сміємо навіть говорити!!! Злий стариганчик, не зважаючи на обставини, не розібравши справи, проклинає свого власного сина (!!!)—після чого Іпполита розбивають коні (!!!); Федра отруюється, її ганебна наперсниця втеплюється — і крапка. І ось що пишуть, не червоніючи, письменники, які... та ін. (тут особисті образи і лайки); ось до якої розпусти дійшла в нас література — кровожерна, розпусна відьма з поприщеним обличчям!» — Посилаюсь на совість самих критиків. Чи не так, хоч і кучерявішим стилем, розглядають вони щодня твори, звичайно, не рівні цінністю творам Расіна, але, певно, нітрохи не більше негожі за них у моральному відношенні. Питаємо: чи треба серйозно відповідати на такі критики, хоч би вони були писані й по-латині, а приятелі називали це глибокодумністю?

————

Якби «Недоросток», ця єдина пам'ятка народної сатири, «Недоросток», яким колись захоплювалась Катерина і весь її блискучий двір, якби «Недоросток» з'явився в наш час, то в наших журналах, посміявшись з правопису Фонвізіна, з жахом зауважили б, що Простакова лає Палашку каналією і собачою дочкою, a себе порівнює з сукою (!!). «Що скажуть дами! —вигукнув би критик,— адже ця комедія може попастися дамам!»—Справді страшно! Яку ніжну й розбірливу мову повинні вживати ці панове з дамами! Де б, якби послухати! А дами наші (бог їм суддя) їх і не слухають і не читають, а читають цього грубого Вальтер Скотта, який ніяк не вміє заміняти просторіччя простодумністю.

ПІ


«Граф Нулін» наробив мені багато клопоту. Визнали його (з дозволу сказати) похабним,— розуміється, в журналах, у світі прийняли його прихильно, і ніхто з журналістів не захотів за нього заступитися. Молодий чоловік уночі насмілився увійти до спальні молодої жінки й дістав від неї ляпаса! Який жах! як можна сміти писати таку мерзенну гидоту! Автор питав, що б на місці Наталії Павлівни зробили петербурзькі дами: яка зухвалість! До речі про мою бідолашну казку (писану, хай буде сказано мимохідь, найтверезішим і найблагопристойнішим способом)—підняла проти мене всю класичну старовину і всю європейську літературу. Вірю сором'язливості моїх критиків; вірю, що «Граф Нулін» справді здається їм негожим. Але як же згадувати про стародавніх, коли йдеться про благопристойність? І невже творці жартівливих повістей Аріост, Бокаччіо, Лафонтен, Касті, Спенсер, Чаусер, Віланд, Байрон відомі їм по самих тільки іменах! Невже принаймні не читали вони Богдановича і Дмитрієва? Який нещасний педант насмілиться закинути «Душеньці» неморальність і неблагопристойність? Який же похмурий дурень стане поважно засуджувати «Модну жону», цей чарівний зразок легкого й жартівливого оповідання? А еротичні вірші Державіна, невинного, великого Державіна! Але відкинемо нерівність поетичної цінності. «Граф Нулін» мусить перед ними поступитися і у вільності, і в жвавості жартів.
Ці п. критики знайшли дивний спосіб міркувати про ступінь моральності якого-небудь вірша. У одного з них є 15-літня племінниця, у другого 15-літня знайома — і все, що за розсудом батьків ще не дозволяється їм читати, оголошено непристойним, неморальним, похабним etc! Начебто література й існує тільки для 16-літніх дівчат! Благорозумний наставник, мабуть, не дасть до рук ні їм, ні навіть їхнім братікам жодного з повних творів класичного поета, особливо стародавнього. На те видаються хрестоматії, вибрані місця тощо. Але публіка не 15-літня дівчина і не 13-лігпій хлопчик. Вона, слава богу, може собі прочитати без побоювання і казки доброго Лафонтена, і еклогу доброго Віргілія, і все, що про себе читають самі п. критики, якщо критики наші що-небудь читають, крім коректурних аркушів своїх журналів.
Усі ці пани, такі делікатні щодо благопристойності, нагадують Тартюфа, який соромливо накидає хустину на відкриті груди Доріни, і заслуговує забавного заперечення покоївки :
Vous etes donc bien tendre a la tentation.
Et la chair sur vos sens grande impression!
Certes, je ne sais pas quelle chaleur vous monte:
Mais a convoiter, moi, je ne suis point si prompte,
Et je vous verrais nu, du haut jusques en bas
Que toute votre peau ne me tenterait pas (10).
В журналі «Вестник Европы» з обуренням говорили про порівняння Нуліна з котом, який цапцарапствує кішку (забавне дієслово: цапцарапствую, цапцарапствуєш, цапцарапствує). Правда, в усьому «Графі Нуліні» цього порівняння немає, так само як і дієслова цапцарапствую; та хоч би й було, що за біда?

————


Неморальним твором є той, що його метою чи дією буває потрясіння правил, на яких ґрунтується суспільне щастя або людська гідність, — Вірші, мета яких розпалювати уяву любострасними описами, принижують поезію, перетворюючи її божественний нектар у запалювальну речовину, а музу — в огидну Канідію. Але жарт, натхнений щирою веселістю й хвилинною грою уяви, може здатися неморальним тільки тим, які про моральність мають дитяче або темне розуміння, змішуючи її з моральним повчанням, і бачать в літературі саме педагогічне заняття.

————

До речі: почав я писати з 13-літнього віку і друкувати майже з того самого часу. Багато що бажав би я знищити, як недостойне навіть і мого обдаровання, хоч би яке воно було. Дещо тяжить, як докір, на совісті моїй. — Принаймні не повинен я відповідати за передрук гріхів мого отроцтва, а тим паче за чужі штуки. В альманаху, виданому паном Федоровим, між знайденими бог знає де віршами моїми, надрукована Ідилія, писана стилем переписувача віршів пана Панаєва. П. Бестужев, у передмові до якогось альманаха, дякує якомусь панові Ап. за те, що він доставив вірші, оповіщаючи, що не всі удостоїлися надрукування.
Цей пан Ап. не мав ніякого права розпоряджатися моїми віршами, поправляти їх по-своєму й відсилати в альманах п. Бестужева разом з власними творами вірші, від дані мною забуттю або написані не для друку (наприклад Вона мила, скажу між нами), або які прощенно було мені написати на 19 році, але непрощенно визнати публічно у віці, більш дозрілому і статечному (наприклад, Послання до Юр'єва).

————

Перечитуючи найлайливіші критики, я вважаю їх такими забавними, що не розумію, як я міг на них досадувати; здається, коли б я хотів над ними посміятися, то нічого не міг би кращого придумати, як тільки їх передрукувати без усякого зауваження. Проте я бачив, що найдурніша лайка набирає ваги від чарівного впливу друкарні. Нам досі ще друкований аркуш здається святим. Ми досі думаєм: як може це бути безглузде чи несправедливе? адже це надруковано!

————

Habent sua fata libelli (11). Полтава не мала успіху. Мабуть, вона й не варта була його; але я був розпещений прийомом, що його робили моїм попереднім, значно слабішим творам; до того ж цей твір цілком оригінальний, а ми за те й б'ємося.
Наші критики взялися пояснити мені причину моєї невдачі —і ось яким способом.
Вони, по-перше, оголосили мені, що зроду ніхто не бачив, щоб жінка закохалася в старика і що, отже, любов Марії до старого гетьмана (N3; історично доведена) не могла існувати.
«Ну що ж, що ти Честон? Хоч знаю, та не вірю». Я не міг задовольнятися цим поясненням: любов є найпримхливіша пристрасть. Не кажучи вже про потворність і дурість, яким щодня віддається перевага перед молодістю, розумом і красою. Згадайте перекази міфологічні, перетворення Овідієві, Леду; Філіру, Пазіфаю, Пігмаліона — і признайтесь, що всі ці вимисли не чужі поезії. А Отелло, старий негр, що полонив Дездемону оповіданнями про свої мандрівки й битви?.. А Мірра, яка навіяла італійському поетові одну з найкращих його трагедій?..
Марія (чи Мотрона) захоплена була, казали мені, марнославством, а не любов'ю: велика честь для дочки генерального судді бути наложницею гетьмана!—Далі казали мені, що мій Мазепа злий і дурний дідуган. Що змалював я Мазепу злим, в тому я каюсь: добрим я його не вважаю, особливо в ту хвилину, коли він клопочеться про страту батька дівчини, яку він звів. А дурість людини виявляється або з її дій, або з її слів: Мазепа діє в моїй поемі точнісінько як і в історії, а слова його пояснюють його історичний характер.— Зауважили мені, що Мазепа занадто в мене злопам'ятний, що малоросійський гетьман не студент і за ляпас чи за смикання за вуса мститися не захоче. Знову історія, спростована літературною критикою,—знову хоч знаю, та не вірю! Мазепа, вихований в Європі в той час, коли поняття про дворянську честь були на вищому ступені сили, Мазепа міг пам'ятати довго образу московського царя й помститися йому при нагоді. У цій рисі весь його характер, потайний, жорстокий, сталий. Смикнути ляха або козака за вуса те саме було, що схопити росіянина за бороду. Хмельницький за всі кривди, зазнані ним, пам'ятається, від Чаплицького, одержав у відплату, за вироком Речі Посполитої, обстрижений вус свого ворога (див. Літопис Кониського).
Старий гетьман, передбачаючи невдачу, наодинці з наперсником лає в моїй поемі молодого Карла і називає його, пам'ятається, хлопчиськом і навіженим: критики поважно докоряли мені за безпідставну думку про шведського короля. У мене сказано десь, що Мазепа ні до кого не був прив'язаний: критики посилалися на власні слова гетьмана, який запевняв Марію, що він любить її більше за славу, більше за владу. Як відповідати на такі критики?
Слова вуси, вищати, вставай, Мазепа, ого, пора — здалися критикам низькими, бурлацькими виразами. Як бути!
У «Вестнике Европы» зауважили, що заголовок поеми помилковий, і що, напевно, не назвав я її Мазепою, щоб не нагадати про Байрона. Справедливо, але була тут і інша причина: епіграф. Так і «Бахчисарайський Фонтан» у рукопису названий був Харемом, але меланхолійний епіграф (який, звичайно, кращий за всю поему) спокусив мене.
До речі про «Полтаву» критики згадали, одначе, про Байронового «Мазепу»; але як вони розуміли його! Байрон знав Мазепу тільки по Вольтеровій «Історії Карла XII». Він вражений був тільки картиною людини, прив'язаної до дикого коня, що мчить степами. Картина, звичайно, поетична, і зате подивіться, що він з неї зробив. Але не шукайте тут ні Мазепи, ні Карла, ні цієї похмурої, ненависної, нестерпної особи, яка проявляється в усіх майже творах Байрона, але якої (на біду одного з моїх критиків), як навмисно, в «Мазепі» саме й нема. Байрон і не думав про нього: він виставив ряд картин, одну за другу разючіших — от і все, але який полум'яний твір! який широкий, бистрий пензель! Якби ж йому під перо трапилася історія зведеної дочки і страченого батька, то, напевно, ніхто б не насмілився після нього торкнутися цього жахливого предмета.

————

Прочитавши вперше у «Войнаровському» ці вірші:
Жону страждальця Кочубея
І ним спокушену дочку,

я здивувався, як міг поет пройти мимо такої страшної обставини.
Обтяжувати вигаданими страхіттями історичні характери і не важко і не великодушно. Наклеп і в поемах завжди здавався мені непохвальним. Але в описові Мазепи пропустити таку разючу історичну рису ще більш непрощенно. Проте який огидний предмет! ні одного доброго, привітного почуття! ні одної втішливої риси! спокуса, ворожість, зрада, лукавство, малодушність, лютість... Дельвіг дивувався, як я міг зайнятися таким предметом. Сильні характери і глибока, трагічна тінь, накидана на всі ці страхіття, ось що захопило мене. «Полтаву» написав я за кілька днів, довше не міг би нею займатися, і кинув би все.

————

В одній газеті офіціально сказано було, що я міщанин у дворянстві. Справедливіше було б сказати дворянин у міщанстві.
Рід мій один з найстаровинніших дворянських. Ми походимо від пруського вихідця Радші або Рачі, людини знатної (мужа честна, каже літописець), що приїхав у Росію під час князювання святого Олександра Ярославича Невського (див. «Русский Летописец» і «Историю Российского Государства»). Від нього пішли Пушкіни, Мусіни-Пушкіни, Бобрищеви-Пушкіни, Бутурліни, Мятлеви, Поводови та інші. Карамзін згадує про самих Мусіних-Пушкіних (з чемності до покійного графа Олексія Івановича). В малому числі знатних родів, що врятувалися від кривавих опал царя Івана Васильовича, історіограф іменує й Пушкіних. За царювання Бориса Годунова Пушкіни були гнані і явним способом кривджені в суперечках місництва. Г. Г. Пушкін, той самий, який виведений у моїй трагедії, належить до числа найвизначніших осіб тієї епохи, такої багатої історичними характерами. Другий Пушкін під час міжцарів'я, начальствуючи над окремим військом, за словами Карамзіна, один з Ізмайловим, зробив чесно свою справу. При обранні Романових на царство четверо Пушкіних підписалися під виборчою грамотою, а один з них, окольничий, під соборним діянням про знищення місництва (що мало робить йому честі). При Петрі вони були в опозиції, і один з них, стольник Федір, Олексійович, був причетний до змови Ціклера і страчений разом з ним і Соковніним. Прадід мій був одружений меншою дочкою адмірала графа Головіна, першого в Росії андріївського кавалера та ін. Він помер дуже молодим і ув'язненні, в нападі ревнощів чи божевілля зарізавши свою дружину, що саме родила.— Єдиний його син, дід мій Лев Олександрович, під час заколоту 1762 року лишився вірним Петру III, не хотів присягнути Катерині і був посаджений у фортецю разом з Ізмайловим (дивна доля цих імен). Див. Рюлієра і Кастера. Через 2 роки випущений з наказу Катерини і завжди користувався її пошаною, він уже ніколи не вступав на службу і жив у Москві та в своїх селах.
Якщо бути старовинним дворянином означає наслідування англійського поета, то це наслідування дуже мимовільне. Але що є спільного між прив'язаністю лорда до своїх феодальних переваг і некорисливою пошаною до мертвих прадідів, що їх минула знаменитість не може дати нам ні чинів, ні заступництва? Бо нині знать нашу здебільшого становлять роди нові, що почали існувати вже за імператорів.
Та хоч би від кого я походив — від різночинців, що вийшли в дворяни, чи від історичного боярського роду, одного з найстаровинніших російських родів; від предків, що їх ім'я зустрічається майже на кожній сторінці історії нашої, спосіб думок моїх від цього ніяк би не залежав; і хоч ніде донині я його не виявляв і нікому до нього діла нема, але відмовлятися від нього я анітрохи не маю наміру.
Хоч би який був спосіб моїх думок, ніколи не поділяв я хоч би з ким демократичної ненависті до дворянства. Воно завжди здавалося мені необхідним і природним станом великого освіченого народу. Дивлячись навколо себе і читаючи старі наші літописи, я жалів, бачачи, як стародавні дворянські роди знищилися, як інші занепадають і зникають, як нові фамілії, нові історичні імена, заступивши місце попередніх, уже занепадають, нічим не захищені, і як ім'я дворянина, час від часу більше принижене, стало нарешті за притчу і посміяння різночинцям, що вийшли в дворяни, і навіть гулящим балакунам!
Освічений француз чи англієць дорожить рядком старого літописця, в якому згадано ім'я його предка, чесного рицаря, що поліг у такій там битві чи в такому там році повернувся з Палестіни, але калмики не мають ні дворянства, ні історії. Дикість, підлість і невігластво не шанує минулого, плазуючи перед самим теперішнім. І у нас інший потомок Рюрика більше дорожить зіркою двоюрідного дядечка, ніж історією свого дому, тобто історією вітчизни. І це ставите ви йому за достоїнство! Звичайно, є достоїнство вище за знатність роду, а саме: достоїнство особисте, але я бачив родовід Суворова, писаний ним самим; Суворов не нехтував своїм дворянським походженням.
Імена Мініна і Ломоносова удвох переважать, можливо, всі наші старовинні родоводи — але невже потомству їх смішно було б пишатися цими іменами!
Примітка. Будьмо справедливі: п. Полевому не можна закинути низької підлесливості перед знатними, навпаки, ми ладні обвинуватити його в юнацькій зарозумілості, яка не шанує ні років, ні звання, ні слави і ображає однаково пам'ять мертвих і ставлення до живих.

————

В іншій газеті оповістили, що я собою дуже не благообразний і що портрети мої занадто підлесливі.— На цю вихватку я не відповідав, хоч вона глибоко мене зачепила.

————

Інший каже: яке діло критикові або читачеві, хороший я з себе чи поганий, старовинний дворянин чи з різночинців, добрий чи лихий, плазую я в ногах у сильних чи їм навіть не кланяюсь, чи граю я в карти і таке інше.— Майбутній мій біограф, якщо бог пошле мені біографа, про це подбає. А критикові і читачеві є діло тільки до моєї книги та й годі. Міркування, здається, поверхове. Напади на письменника і виправдування, для яких вони дають привід,— є важливий крок до гласності дебатів про дії так званих громадських осіб (hommes publics), до одної з найголовніших умов високоосвічених товариств. В цьому відношенні і письменники, що справедливо заслуговують презирства нашого, лайливці й наклепники, дають справжню користь: помалу утворюється й пошана до особистої честі громадянина і зростає могутність загальної думки, на якій в освіченому народі засновано чистоту його звичаїв.
Таким чином дружина вчених і письменників, якого б роду вони не були, завжди попереду в усіх набігах освіти, на всіх приступах освіченості. Не слід їм малодушно обурюватися з того, що вічно їм визначено зносити перші постріли та всі злигодні, всі небезпеки.

 

1 А я запевняю, що мої вірші дуже добрі (франц.).

2 «Орландо», пісня V, октава VIII (італ.).

3 Он шип пустил по-змеиному. «Древние русские стихотворения». (Прим. Пушкіна).

4 Отже (лат.).

5 Походження цього слова: дотепна людина дає дулю й каже уїдливо: з'їж, а здогадливий супротивник відповідає: сам з'їж. (Зауваження для будуарних або навіть для паркетних дам, як журналісти називають дам, їм незнайомих). (Прим. Пушкіна).

6 Як людина благородного походження, ображають і не б'ються (франц.).

7 Голіков каже, що він був раніше камердинером у царя, але що Петро, помітивши в нього обдаровання тощо... Голіков помилився. В Петра І не було камердинерів, прислужували йому денщики, між іншими Орлов і Румянцев — родоначальники історичних фамілій. (Прим. Пушкіна).

8 Але тим краще (італ.).

9 Найбільш національного і найпопулярнішого (франц.).

10 - Однак, ви дуже піддаєтеся спокусам,
І тіло дуже впливає на ваші почуття!
Не розумію, справді, який це шал вас охопив.
Я зовсім не так скоро піддаюся плотським бажанням.
І коли б я побачила вас голим з ніг до голови —
Все ваше тіло мене б не спокусило (франц.).

11 Книги мають свою долю (лат.).

 

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна