О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Вольтер

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ВОЛЬТЕР




(Correspondance inedite de Voltaire avec le president
de Brosses, etc. Paris, 1836 (1)).


Недавно видано в Парижі листування Вольтера з президентом де-Броссом. Воно стосується купівлі землі Вольтером в 1758 році.
Усякий рядок великого письменника стає дорогоцінним для потомства. Ми з цікавістю розглядаємо автографи, хоч би вони були не що інше, як уривок із зшитка витрат чи записки до кравця про відстрочку платежу. Нас мимоволі вражає думка, що рука, яка накидала ці смиренні цифри, ці незначні слова, тим же самим почерком і, можливо, тим же самим пером написала й великі твори, предмет наших вивчень і захватів. Але, здається, самому Вольтеру дано було скласти з ділового листування про купівлю землі книгу, яка на кожній сторінці примушує вас сміятися, і надати угодам і купчим всю принадність дотепного памфлета. Доля на такого забавного покупця наслала продавця не менш забавного. Президент де-Бросс є один з найвидатніших письменників минулого століття. Він відомий багатьма вченими творами (2), але найкращими з його творів ми вважаємо листи, ним написані з Італії в 1739—1740 і недавно видані під заголовком: «L'Italie il y a cent ans» (3).
У цих дружніх листах де-Бросс виявив надзвичайний талант. Ученість справжня, але ніколи не обтяжена педантизмом, глибокодумність, жартівлива дотепність, картини, накидані недбало, але живо і сміливо, ставлять його книгу вище за все, що писано було в цьому ж роді.
Вольтер, вигнаний з Парижа, змушений тікати з Берліна, шукав притулку на березі Женевського озера. Слава не рятувала його від турбот. Особиста свобода його була не небезпечна; він боявся за свої капітали, роздані ним у різні руки. Заступництво маленької міщанської республіки не дуже його підбадьорювало. Він хотів про всякий випадок помиритися з своєю вітчизною й бажав (пише він сам) мати одну ногу в монархії, другу в республіці — аби переступати туди й сюди, зважаючи на обставини. Містечко Турне (Tournoy), що належало президентові де-Броссу, привернуло його увагу. Він знав президента як людину безтурботну, марнотратну, що завжди потребує грошей, і зайшов з ним у переговори таким листом:
«Я прочитав з величезною приємністю те, що ви пишете про Австралію; але дозвольте зробити вам пропозицію, яка стосується твердої землі. Ви не така людина, щоб Турне могло давати вам прибуток. Шуе, ваш орендар, думає знищити свій контракт. Чи хочете продати мені землю вашу на все життя? Я старий і хворий. Я знаю, що ця справа для мене невигідна; але вам вона буде корисна, а мені приємна — і ось умови, які здумалося мені подати на ваш розсуд.
Зобов'язуюсь з матеріалів вашого прегидкого замка збудувати гарненький будиночок Думаю на те витратити 25 000 ліврів. Решту 25 000 ліврів заплачу вам готовими грішми.
Все, чим прикрашу землю, всю худобу, все землеробське знаряддя, яке придбаю для господарства, буде вам належати. Якщо помру, не встигнувши збудувати будинок, то у вас залишаться в руках 25 000 ліврів, і ви добудуєте його, якщо ви схочете. Але я постараюся прожити ще два роки, і тоді ви матимете даром дуже порядний будиночок.
Крім того зобов'язуюсь прожити не більше чотирьох або п'яти років.
Взамін цих чесних пропозицій, вимагаю вступити в повне володіння вашим рухомим і нерухомим майном, правами, лісом, худобою і навіть каноником, аж до того часу, як він мене поховає. Якщо цей забавний торг здасться вам вигідним, то ви одним словом можете затвердити його не на жарт. Життя занадто коротке: справи не повинні тягтися. Додам іще слово. Я прикрасив мою нірку, прозвану les Delices (4); я прикрасив будинок у Лозанні; те і друге тепер коштує вдвоє проти колишньої їх ціни: те саме зроблю й з вашою землею. В теперішньому її стані ви ніколи її з рук не збудете.
В кожному разі прошу вас зберегти все це в таємниці, і честь маю», та ін.


Де-Бросс не забарився з відповіддю. Лист його, як і Вольтерів, повний розуму і веселості.

«Якби я був з вами в сусідстві (пише він) у той час, як ви оселилися так близько до міста (5), то, захоплюючись разом з вами фізичною красою берегів вашого озера, я б мав честь шепнути вам на вухо, що моральний характер жителів вимагав, щоб ви оселилися у Франції з двох важливих причин: по-перше, тому що треба жити в себе дома, по-друге, тому що не треба жити в чужих. Ви не можете уявити, як ця республіка примушує мене любити монархії... Я б вам і тоді запропонував свій замок, якби він був вас вартий; але замок мій не має навіть честі бути старовиною: це просто мотлох. Ви здумали повернути йому юність, як Мемнону: я дуже схвалюю ваше припущення. Ви не знаєте, можливо, що д'Аржанталь мав для вас той самий намір.— Візьмемось до діла».

Тут де-Бросс розглядає одну по одній усі умови, пропоновані Вольтером; з деякими погоджується, інші заперечує, виявляючи кмітливість і тонкощі, яких Вольтер від президента, здається, не сподівався. Це підбурило його самолюбство. Він почав хитрувати; листування зав'язалося жвавіше. Нарешті 15 грудня купчу було укладено.
Ці листи, що містять у собі переговори тих, що торгувалися, і кілька інших, писаних після закінчення торгу, становлять найкращу частину листування Вольтера з де-Броссом. Обидва один перед одним кокетують; обидва щохвилини покидають ділові вимоги для жартів найнесподіваніших, для міркувань найщиріших про людей і події сучасні. В цих листах Вольтер є Вольтером, тобто найчемнішим співрозмовником; де-Бросс — тим гострим письменником, який так оригінальне описав Італію, в її правлінні і звичках, в її житті художньому і любострасному.
Та скоро згода між новим хазяїном землі і попереднім її власником була перервана. Війна, як і багато інших воєн, почалася з причин маловажних. Зрубані дерева розсердили нетерпеливого Вольтера; він посварився з президентом, не менше за нього дратівливим. Треба бачити, що таке гнів Вольтера! Він уже дивиться на де-Бросса, як на ворога, як на Фрерона, як на великого інквізитора. Він збирається його згубити: «qu'il tremble! - вигукує він несамовито,— il ne s'agit pas de le rendre ridicule: il s'agit de le deshonorer!»(6) Він скаржиться, він плаче, він скрегоче... а вся справа в двохстах франках. Де-Бросс зі свого боку не хоче поступитися перед запальним філософом; у відповідь на його скарги він пише знаменитому старикові бундючного листа, докоряє йому за природну зухвалість, радить йому в хвилини божевілля утримуватися від пера, аби не червоніти, опам'ятавшись згодом, і закінчує листа бажанням Ювенала:
Mens sana in corpore sano (7):
Сторонні втручаються в чвари сусідів. Спільний їх приятель, п. Рюфе, старається усовістити Вольтера й пише до нього дошкульного листа (що, мабуть, продиктований самим де-Броссом):
«Ви боїтесь бути обманутим,— каже п. Рюфе, — але з двох ролей це краща... Ви не мали ніколи позвів: вони розорюють, навіть коли їх і виграємо... Згадайте устрицю Лафонтена і п'яту сцену другої дії в «Скапінових обманах» (8). Крім адвокатів, ви повинні ще боятися й літературної черні, яка рада буде на вас кинутися...»
Вольтер перший утомився й поступився. Він довго дувся на впертого президента і був причиною того, що де-Бросс не потрапив до Академії (що в той час багато важило). Крім того, Вольтер мав приємність його пережити: де-Бросс, молодший з двох на п'ятнадцять років, помер у 1777 році, на рік раніше за Вольтера.
Незважаючи на безліч матеріалів, зібраних для історії Вольтера (їх ціла бібліотека), як людина ділова, капіталіст і власник, він ще дуже мало відомий. Нині видане листування відкриває багато чого.
«Треба бачити,— пише видавець у своїй передмов!, — як улюбленець Європи, співрозмовник Катерини Великої і Фрідеріка II, займається останніми дрібницями, щоб підтримувати свою місцеву поважність; треба бачити, як він у святковому каптані в'їжджає в своє графство, супроводжуваний своїми обома племінницями (які всі в брильянтах); як слухає він промову свого священика і як нові піддані вітають його пальбою з гармат, узятих напрокат у Женевської республіки. Він у вічних чварах з усім місцевим духовенством. Габель (податок на сіль) має в ньому тонкого й діяльного супротивника. Він хоче бути банкіром своєї провінції. От він пускається в спекуляції на сіль. В нього свої дворяни: він шле їх посланниками до Швейцарії. І все це його непокоїть: він щиро тривожиться про все з тією дратівливістю пристрастей, виключно йому властивою. Він розкидає то майстерні міркування адвоката, то причіпки прокурора, то хитрощі купця, то гіперболи віршувальника, то пориви справжнього красномовства. Лист його до президента про бійку в шинку, справді, нагадує його заступання за родину Каласа».
В одному з цих листів зустріли ми невідомі вірші Вольтера. На них легкий відбиток його незрівнянного таланту. Вони писані сусідові, який прислав йому троянди.
Vos rosiers sont dans mes jardins,
Et leurs fleurs vont bientot paraitre.
Doux asile ou je suis mon maitre!
Je renonce aux lauriers si vains,
Qu'a Paris j'aimais trop peut-etre.
Je me suis trop pique les mains
Aux epines qu'ils ont fait naitre (9).

Признаємося, в rococo нашого запізнілого смаку: в цих семи рядках ми знаходимо більше стилю, більше життя, більше думки, ніж у піадюжині довгих французьких віршів, писаних на теперішній смак, де думка замінюється спотвореним висловом, ясна мова Вольтера — пишномовністю Ронсара, живість його — нестерпною одноманітністю, а дотепність — неподобним цинізмом або в'ялою меланхолією.
Взагалі листування Вольтера з де-Броссом показує нам творця «Меропи» і «Кандіда» з його милого боку. Його домагання, його слабості, його дитяча дратівливість — все це не шкодить йому в нашій уяві. Ми охоче пробачаємо йому й ладні йти за всіма рухами палкої його душі й неспокійної чутливості. Але не таке почуття народжується при читанні листів, доданих видавцем у кінці книги, яку ми розглядаємо. Ці нові листи знайдені в паперах п. де ла Туша, що був французьким посланником при дворі Фрідеріка II (в 1752 році).
У цей час Вольтер не ладнав з Північним Соломоном (10), своїм колишнім учнем. Мопертюї, президент Берлінської Академії, посварився з професором Кенігом. Король став на бік свого президента; Вольтер заступився за професора. З'явився твір без імені автора, під заголовком Лист до публіки. В ньому засуджували Кеніга і зачіпали Вольтера. Вольтер відповів і надрукував свою гостру відповідь у німецьких журналах. Через якийсь час «Лист до публіки» був передрукований у Берліні з малюнком корони, скіпетра і пруського орла на заголовному листку. Вольтер тільки тоді догадався, з ким він мав необережність змагатися, і став подумувати про розсудливий відступ. Він бачив у вчинках короля явне до нього охолодження й передчував опалу. «Я стараюсь тому не вірити,— писав він у Париж до д Аржанталя,— але боюся бути подібним до рогатих чоловіків, які силкуються запевнити себе у вірності своїх дружин. Бідолахи потай почувають своє горе!» Незважаючи на свою журбу, він, одначе, не міг стриматися, щоб іще раз не зачепити своїх супротивників. Він написав найдошкульнішу з своїх сатир (La Diatribe du Dr. Akakia (11)) j надрукував її, виманивши обманом дозвіл на те від самого короля.
Наслідки відомі. Сатира, з веління Фрідеріка, спалена була рукою ката. Вольтер виїхав з Берліна, затриманий був у Франкфурті пруськими приставами, кілька днів перебував під арештом і змушений був видати надруковані для небагатьох вірші Фрідеріка, між якими була й сатирична поема проти Людовіка XV та його двору.
Вся ця жалюгідна історія мало дає честі філософії. Вольтер, протягом всього довгого свого життя, ніколи не міг зберегти своєї власної гідності. Замолоду ув'язнення його в Бастілію, вигнання й переслідування не могли привернути до його особи жалю і співчуття, в яких майже ніколи не відмовляли стражденному талантові. Наперсник царів, кумир Європи, перший письменник свого часу, проводир умів і тогочасної думки, Вольтер і в старості не мав пошани до своєї сивини: лаври, що її вкривали, були забризкані гряззю. Наклепи, що переслідували знаменитість, але завжди знищувались перед лицем істини, всупереч загальному законові, для нього не зникали, бо були завжди правдоподібні. Він не мав самоповаги і не почував потреби в пошані людей. Що вабило його до Берліна? Навіщо йому було промінювати свою незалежність на примхливі ласки государя, для нього чужого, що не мав ніякого права його до того примусити?..
На честь Фрідеріка II скажемо, що сам від себе король, всупереч природній своїй глузливості, не став би принижувати свого старого вчителя, не надів би на першого з французьких поетів блазенського каптана, не віддав би його на посміх світові, якби сам Вольтер не напрошувався на таку жалюгідну наругу.
Досі вважали, що Вольтер сам від себе, в пориві благородного засмучення, відіслав Фрідерікові камергерський ключ і пруський орден, ознаки несталої його ласки; але тепер виявляється, що король сам їх зажадав назад. Роль змінена: Фрідерік обурюється й загрожує, Вольтер плаче й благає...
Який з цього зробити висновок? що геній має свої слабості, які втішають посередність, але печалять благородні серця, нагадуючи їм про недосконалість людства; що справжнє місце письменника є його вчений кабінет, і що нарешті незалежність і самоповага тільки й можуть нас піднести над дрібницями життя і над бурями долі.

 

1 Невидане листування Вольтера з президентом де-Броссом та ін., Париж, 1836 (франц.).

2 Histoire des navigations aux terres australes; Traite de la formation mecanique des langues; Histoire du VII siecle de la Republique Romaine; Traite du culte des dieux fetiches, тa ін. (Прим. Пушкіна).
Переклад: Історія морських плавань у південні землі; Трактат про механічне утворення мов; Історія VII століття Римської республіки; Трактат про богів-фетишів (франц.).

3 «Італія сто років тому» (франц.).

4 Відрада (франц.).

5 Вольтер у 1755 році купив les Delices sur St. Jean поблизу самої Женеви. (Прим. Пушкіна.).

6 Хай він тремтить! Річ не в тому, щоб його висміяти, а в тому, щоб його збезчестити (франц.).

7 Здоровий дух у здоровому тілі (лат.).

8 Сцену, в якій Леандр примушує Скапіна на колінах признаватися в усіх своїх крутійствах. (Прим. Пушкіна).

9 Ваші кущі троянд — у моїх садах,
І на них скоро з'являться квіти,—
Приємний притулок, де я сам собі хазяїн!
Я зрікаюся суєтних лаврів.
Що їх дуже, можливо, любив у Парижі.
Поколов собі дуже я руки
Колючками, що зросли на них (франц.).

10 Так називав Вольтер Фрідеріка II у хвалебних своїх посланнях. (Прим. Пушкіна).

11 Памфлет доктора Акакія (франц.).


 

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна