О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Вибрані статті

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ПРО ПЕРЕДМОВУ ПАНА ЛЕМОНТЕ
ДО ПЕРЕКЛАДУ БАЙОК
І. А. КРИЛОВА



Аматори нашої словесності були обрадувані заходом графа Орлова, хоч і догадувалися, що спосіб перекладу, такий блискучий і такий недостатній, завдасть деякої шкоди байкам незрівнянного нашого поета. Багато хто з великим нетерпінням чекав передмови пана Лемонте; вона й справді дуже варта уваги, хоч і не зовсім задовільна. Взагалі там, де автор повинен був неминуче писати з чуток, міркування його можуть часом здатися помилковими; навпаки, власні здогади і висновки напрочуд правильні. Шкода, що цей знаменитий письменник ледве торкнувся таких предметів, про які думки його мали б бути дуже цікаві. Читаєш його статтю* з мимовільною досадою, як іноді слухаєш розмову дуже розумної людини, яка, бувши зв'язана якимись пристойностями, дуже багато чого не договорює і дуже часто відмовчується.
Кинувши побіжний погляд на історію нашої словесності, автор говорить кілька слів про нашу мову, визнає її первісною, не має сумніву в тому, що вона спроможна вдосконалюватись, і, посилаючись на запевнення росіян, вважає, що вона багата, милозвучна й рясніє різноманітними зворотами.
Думки ці неважко було виправдати. Як матеріал словесності, мова слов'яно-російська має незаперечну перевагу перед усіма європейськими: доля її була надзвичайно щаслива. В XI столітті стародавня грецька мова раптом відкрила їй свій лексикон, скарбницю гармонії, подарувала їй закони обдуманої своєї граматики, свої прекрасні звороти, величний плин мови; одно слово, удочерила її, врятувавши таким чином від повільних удосконалень часу. Сама по собі вже звучна й виразна, звідси запозичає вона гнучкість і правильність. Простонародна говірка неминуче повинна була відокремитися від книжної, але згодом вони зблизились і така стихія, дана нам для викладу наших думок.
П. Лемонте даремно думає, що панування татар залишило іржу на російській мові. Чужа мова поширюється не шаблею і пожежами, а власним багатством і перевагою. Які ж нові поняття, що вимагали нових слів, могло принести нам кочове плем'я варварів, які не мали ні словесності, ні торгівлі, ні законодавства? Їх навала не залишила ніяких слідів у мові освічених китайців, і предки наші, протягом двох століть стогнучи під татарським ярмом, мовою рідною молилися руському богові, проклинали грізних владарів і переказували один одному свої нарікання. Такий самий приклад бачили ми в новітній Греції. Який вплив має на поневолений народ збереження його мови? Розгляд цього питання завів би нас дуже далеко. Як би там не було, ледве чи півсотні татарських слів перейшло в російську мову. Війни литовські не мали також впливу на долю нашої мови; вона одна лишалася недоторканою власністю нещасної нашої вітчизни.
За царювання Петра 1-го почала вона помітно спотворюватися від потреби запровадження голландських, німецьких і французьких слів. Ця мода поширювала свій вплив і на письменників, яким у той час покровительствували государі та вельможі; на щастя, з'явився Ломоносов.
П. Лемонте в одному зауваженні говорить про всеосяжний геній Ломоносова; але він глянув не з тієї точки на великого сподвижника великого Петра.
Поєднуючи надзвичайну силу волі з надзвичайною силою розуміння, Ломоносов охопив усі галузі освіти. Жадоба-науки була найсильнішою пристрастю цієї душі, сповненої-пристрастей. Історик, ритор, механік, хімік, мінеролог, художник і віршотворець, він усе випробував, в усе проник: перший заглиблюється в історію вітчизни, утверджує правила суспільної мови її, дає закони і зразки класичного красномовства, з нещасним Ріхтером передбачає відкриття Франкліна, засновує фабрику, сам споруджує махини, обдаровує мистецтва мозаїчними творами і нарешті відкриває нам справжні джерела нашої поетичної мови.
Поезія буває винятковою пристрастю небагатьох, що народилися поетами; вона обіймає і поглинає всі спостереження, всі зусилля, всі враження їх життя; але якщо ми-станемо досліджувати життя Ломоносова, то виявимо, що науки точні були завжди головним і улюбленим його заняттям, віршування ж часом забавою, а частіше службовою вправою. Ми марно шукали б у першому нашому лірикові полум'яних поривів почуття і уяви. Стиль його, рівний, квітучий і мальовничий, запозичає головну цінність від глибокого знання книжної слов'янської мови і від щасливого злиття її з мовою простонародною. Ось чому переклади псалмів та інші сильні і близькі наслідування високої поезії священних книг суть його найкращі твори **. Вони залишаться вічними пам'ятниками російської словесності; по них довго ще повинні ми будемо навчатися віршованої мови нашої; але дивно скаржитися, що світські люди не читають; Ломоносова, і вимагати, щоб людина, яка померла 70 років тому, залишалася й нині улюбленцем публіки. Начебто потрібні для слави великого Ломоносова дріб'язкові почесті модного письменника!
Згадавши про виключне вживання французької мови в освіченому колі наших товариств, п. Лемонте настільки ж дотепно, як і справедливо, зауважує, що російська мова через те повинна була неодмінно зберегти дорогоцінну свіжість, простоту і, так би мовити, щиросердість висловів. Не хочу виправдувати нашої байдужості до успіхів вітчизняної літератури, але немає сумніву, що коли наші письменники через те втрачають багато задоволення, принаймні мова і словесність багато виграють. Хто відхилив французьку поезію від зразків класичної старовини? Хто напудрив і нарум'янив Мельпомену Расіна і навіть сувору музу старого Корнеля? Придворні Людовіка XIV. Що навело холодний полиск чемності і дотепності на всі твори письменників XVIII століття? Товариство М-е du Deffand, Boufflers, d'Epinay*** , дуже милих і освічених жінок. Але Мільтон і Данте писали не для поблажливої усмішки прекрасної статі. Суворий і справедливий вирок французькій мові робить-честь безсторонності автора. Істинна освіченість безстороння. Наводячи, як приклад, долю цієї прозаїчної мови, п Лемонте запевняє, що і наша мова, не стільки від. своїх поетів, скільки від прозаїків, повинна сподіватися європейського свою загальновживаних. Російський перекладач образився з цього вислову; але якщо в оригіналі сказано civilisation Europeenne**** , то мало чи не авторова правда.
Припустімо, що російська поезія досягла вже високого-ступеня освіченості: освіта віку вимагає поживи для роздуму, уми не можуть задовольнятися самими іграми гармонії і уяви, але вченість, політика і філософія ще по-російськи не висловлювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує. Проза наша так ще мало опрацьована, що навіть у простому листуванні ми змушені створювати звороти для визначення понять звичайнісіньких, отже, лінощі наші більш охоче висловлюються мовою чужою, механічні форми якої давно готові і всім відомі.
П. Лемонте, вдаючись у деякі подробиці щодо життя і звичок нашого Крилова, сказав, що він не розмовляє ніякою іноземною мовою і тільки розуміє по-французьки. Неправда! різко відказує перекладач у своїй примітці. Справді, Крилов знає головні європейські мови, і, крім того, він, як Альфієрі, в п'ятдесят років вивчився стародавньої грецької. В інших землях така характеристична риса відомої людини була б прославлена в усіх журналах; але ми в біографії славних письменників наших задовольняємось означенням року їх народження і подробицями послужного списку, та самі ж потім і скаржимось на незнання іноземцями всього, що нас стосується.
На закінчення скажу, що ми повинні дякувати графові Орлову, який вибрав істинно-народного поета, аби познайомити Європу з літературою півночі. Звичайно, ні один француз не насмілиться хоч би кого поставити вище за Лафонтена, але ми, здається, можемо віддати перевагу перед ним Крилову. Обидва вони вічно залишаться улюбленцями своїх єдиноземців. Хтось справедливо зауважив, що простодушність (naivete, bonhomie) є вроджена властивість французького народу; навпаки, відмінна риса в наших звичаях є якесь веселе лукавство розуму, насмішкуватість і мальовничий спосіб висловлюватися; Лафонтен і Крилов представники духу обох народів.

Н.К.

12 серпня

P. S. Мені здалося зайвим відзначати деякі явні помилки, прощенні для іноземця, наприклад, зближення Крилова з Карамзіним (зближення, ні на чому не засноване), нібито непридатність мови нашої для віршування цілком метричного тощо.

 

 

* Принаймні в перекладі, надрукованому в «Сыне Отечества» Ми не мали нагоди бачити французький оригінал. (Прим. Пушкіна).

**Цікаво бачити, як тонко насміхається Тредьяковський зі слов'яншизмів Ломоносова, як поважно радить він йому переймати легкість і вишуканість речень порядної компанії! Але дивно, що Сумароков з більшою точністю визначив в одному піввірші справжню цінність Ломоносова-поета.
Він справжній наш Мальгерб, він Піндару подібне.
Enfin Malherbe vint, et, le premier en France, etc.
(Прим. Пушкіна)

***Пані дю Дефан, Буфлер, д'Епіне (франц.).

**** Європейська цивілізованість (франц.).

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна