О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Вибрані статті

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ПРО НАРОДНУ ДРАМУ І ПРО ДРАМУ «МАРФА ПОСАДНИЦЯ





Тоді як естетика з часів Канта і Лессінга розвинена з такою ясністю й широтою, ми все ще залишаємось при поняттях тяжкого педанта Готшеда; ми все ще повторюємо, що прекрасне є наслідування гарної природи, і що головна цінність мистецтва є користь. Чому ж статуї розфарбовані подобаються нам менше, ніж чисто мармурові і мідні? Чому поет воліє висловлювати думки свої віршами? І яка користь у Тіціановій Венері та в Аполлон! Бельведерському?
Правдоподібність усе ще вважається головною умовою і основою драматичного мистецтва. Що коли доведуть нам, що й сама суть драматичного мистецтва саме виключає правдоподібність? Читаючи поему, роман, ми часто можемо забутися і вважати, що описувана подія не є вимисел, а істина. В оді, в елегії можемо думати, що поет змальовував свої справжні почуття, в справжніх обставинах. Але де правдоподібність у споруді, поділеній на дві частини, з яких одна заповнена глядачами, що умовились etc.

————

Якщо ми вважатимемо правдоподібність у суворому додержанні костюму, барв, часу і місця, то й тут ми побачимо, що найбільші драматичні письменники не корилися цьому правилу. У Шекспіра римські ліктори зберігають звичаї лондонських алдерманів. У Кальдерона хоробрий Коріолан викликає консула на дуель і кидає йому рукавичку. У Расіна напівскіф Іпполит говорить мовою молодого добре вихованого маркіза. Римляни Корнеля є або іспанські рицарі, або гасконські барони, а Корнелеву Клітемнестру супроводжує швейцарська гвардія. Разом з тим Кальдерон, Шекспір і Расін стоять на висоті недосяжній, і їхні твори становлять вічний предмет наших вивчань і захоплень.
Якої ж правдоподібності вимагати маємо ми від драматичного письменника? Щоб розв'язати це питання, розгляньмо спочатку, що таке драма і яка її мета.
Драма народилася на площі й становила розвагу народну. Народ, як діти, вимагає цікавості, дії. Драма подає йому незвичайну, чудну подію. Народ вимагає сильних відчувань, для нього і страти — видовище. Сміх, жаль і жах— це три струни нашої уяви, потрясені драматичним чаклунством. Але сміх скоро слабне, і на ньому самому не можна заснувати повної драматичної дії. Стародавні трагіки нexтували цією пружиною. Народна сатира заволоділа нею винятково і набула форми драматичної, більше як пародії. Таким чином народилася комедія,— з часом так удосконалена. Зауважимо, що висока комедія не заснована тільки на сміхові, а на розвитку характерів, і що вона нерідко близько підходить до трагедії.
Трагедія переважно виводила тяжкі злочини, страждання надприродні, навіть фізичні (напр. Філоктет, Едіп, Лір). Але звичка притуплює відчування—уява звикає до вбивств і страт, дивиться на них уже байдуже, а зображення пристрастей і виявів душі людської для нього завжди нове, завжди цікаве, велике і повчальне. Драма стала завідувати пристрастями і душею людською.
Істина пристрастей, правдоподібність почувань у припущених обставинах — ось чого вимагає наш розум від драматичного письменника.
Драма залишила площу й перенеслася в палаци з вимоги освіченого, вибраного товариства. Поети переселилися до двору. Тимчасом драма залишається вірною первісному своєму призначенню — впливати на багатьох, захоплювати їх цікавість. Але тут драма облишила мову загальновживану і прийняла говірку модну, образну, витончену.

————

Звідси важлива різниця між трагедією народною, Шекспіровою і драмою придворною, Расіновою.
Творець трагедії народної був освіченіший за своїх глядачів, він це знав, давав їм свої вільні твори з певністю своєї вищості і з визнанням публіки, безперечно відчутним. При дворі, навпаки, поет почував себе нижчим за свою публіку. Глядачі були освіченіші за нього, принаймні так думав і він і вони. Він не віддавався вільно й сміливо своїм вимислам. Він старався вгадувати вимоги витонченого смаку людей, чужих йому за станом. Він боявся принизити таке там високе звання, образити таких там пихатих своїх глядачів — звідси несмілива манірність, смішна набундюченість, що стала прислівям (un heros, un roi de comedie (1)),звичка дивитися на людей вищого стану з якоюсь запобігливістю й надавати їм дивного нелюдського способу розмовляти. У Расіна, наприклад, Нерон не скаже просто: je serai cache dans ce cabinet (2), a: «Cache pres de ces lieux je vous verrai, Madame»(3). Агамемнон будить свого наперсника, і каже, йому з набундюченістю: Oui, c'est Agamemnon... (4).
Ми до цього звикли, нам здається, що так і повинно бути.—Але треба признатись, коли герої висловлюються в трагедіях Шекспіра як конюхи, то нам це не дивно, бо ми почуваємо, що й знатні повинні висловлювати прості поняття, як прості люди.

————

Не маю на меті і не смію визначати вигоди й невигоди тієї чи іншої трагедії—розвивати істотну різницю систем Расіна і Шекспіра, Кальдерона і Гете. Спішу оглянути історію драматичного мистецтва в Росії.
Драма ніколи не була у нас потребою народною. Містерії Ростовського, трагедії царівни Софії Олексіївни виставлялися при царському дворі та в палатах ближніх бояр— і були незвичайним святом, а не постійною розвагою. Перші трупи, що з'явилися в Росії, не приваблювали народу, який не розумів драматичного мистецтва і не звик до його умов. З'явився Сумароков, найнещасніший з наслідувачів. Трагедії його, сповнені проти змісту, писані варварською зніженою мовою, подобалися дворові Єлисавети, як новина, як наслідування паризьких розваг. Ції мляві, холодні твори не могли мати ніякого впливу на народну пристрасть. Озеров це почував. Він спробував дати нам трагедію народну — і уявив, що для цього досить буде, якщо вибере предмет з народної історії, забувши, що поет Франції брав усі предмети для своїх трагедій з римської, грецької і єврейської історії і що самі народні трагедії Шекспіра запозичені ним з італійських новел.
Після «Дмитрія Донського», після «Пожарського», твори незрілого таланту, ми все не мали трагедії. «Андромаха» Катеніна (може, найкращий твір нашої Мельпомени силою справжніх почуттів, духом істинно трагічним) не розбудила, однак, від сну сцену, спустілу після Семенової.
Ідеалізований «Єрмак», ліричний твір палкого юнацького натхнення, не є твір драматичний. В ньому все чуже нашим звичаям і духові, все, навіть сама чарівна принадність поезії.
Комедія була щасливішою.—Ми маємо дві драматичні сатири.

————

Чому ж у нас нема народної трагедії? Не погано було б вирішити, чи може вона й бути. Ми бачили, що народна трагедія народилася на площі, утворилася й потім уже була покликана в аристократичне товариство. У нас було б навпаки. Ми захотіли б придворну, Сумароковську трагедію ввести на площу — але які перешкоди!
Трагедія наша, утворена за зразком трагедії Расінової, хіба може одвикнути від аристократичних своїх звичок? Як їй перейти до грубої одвертості народних пристрастей, до вільності суджень площі,— як їй раптом відстати від запобігливості, як їй обійтися без правил, до яких вона звикла, насильного пристосування всього російського до всього європейського. Де, в кого навчитися говірки, зрозумілої народові? Які є пристрасті цього народу, які струни його серця, де знайде вона собі співзвучність — одно слово, де глядачі, де публіка?
Замість публіки зустріне вона те саме мале, обмежене коло — і образить бундючні його звички (dedaigneux), замість співзвучності, відгомону і оплесків, почує вона дріб'язкову, причіпливу критику. Перед нею постануть нездоланні перешкоди —для того, щоб вона могла розставити свої підмостки, треба було б перемінити й повалити звичаї, норови і поняття цілих століть...
Перед нами, проте, спроба народної трагедії...

————

Перше ніж станемо судити «Марфу Посадницю», подякуємо невідомому авторові за добросовісність його праці, за поруку справжнього таланту. Він написав свою трагедію не з розрахунків самолюбства, яке прагне хвилинного успіху, не на догоду загальній масі читачів, не тільки не приготовлених до романтичної драми, а рішуче їй несприяючих (5). Він писав свою трагедію внаслідок сильного внутрішнього переконання, цілком віддавшись незалежному натхненню, усамотнившись у своїй праці. — Без цього самозречення в нинішньому стані нашої літератури нічого не можна створити справді гідного уваги.

————

Автор «Марфи Посадниці» мав на меті розвиток важливої історичної події: падіння Новагорода, що вирішило питання про єдинодержавність Росії. Дві великі особи представлені йому були історією. Перша — Іоанн, уже начертаний Карамзіним, у всій його грізній і холодній величі, друга — Новгород, що його риси треба було вгадати.
Драматичний поет — безсторонній, як доля, повинен був змалювати, — остільки ж щиро, оскільки глибоке, сумлінне дослідження істини і жвавість уяви юної, полум'яної йому прислужилися,— відсіч гинучої вільності, як глибоко обдуманий удар, що утвердив Росію на її величезній основі. Він не повинен був хитрувати й хилитися на один бік, жертвуючи другим. Не він, не його політичний спосіб думок, не його таємна чи явна пристрасть повинна була говорити в трагедії, а люди минулих днів, їх уми, їх забобони. Не його діло виправдувати, обвинувачувати, підказувати слова. Його діло воскресити минулий вік у всій його істині. Чи виконав ції перші, необхідні умови автор «Марфи Посадниці»?
Відповідаємо: виконав — і якщо не скрізь, то зрадило його не бажання, не переконання, не совість, а природа людська, завжди недосконала.

————

Іоанн заповнює трагедію. Думка його приводить у рух усю махину, всі пристрасті, всі пружини. В першій сцені Новгород дізнається про властолюбні його зазіхання і про несподіваний похід. Обурення, жах, незгоди, сум'яття, справлене цією звісткою, дають уже поняття про його могутність. Все ще не з'являвся, але вже тут,— як Марфа, ми вже почуваємо його присутність. Поет переносить нас у московський табір, між невдоволених князів, між боярів і воєвод. І тут думка про Іоанна панує і керує всіма думками, всіма пристрастями. Тут бачимо могутність його владарювання, приборкану бентежність удільних князів, страх, наведений на них Іоанном, сліпу віру в його всемогутність. Князі вільно і ясно розуміють його дії, передбачають і пояснюють високі задуми; посли новгородські чекають його. З'являється Іоанн. Промова його до послів не зменшує поняття, яке поет устиг вселити. Холодна, тверда рішучість, обвинувачення сильні, удавана великодушність, хитрий виклад кривд. Ми чуємо справді Іоанна, ми впізнаємо могутній державний його сенс, ми чуємо дух його віку. Новгород відповідає йому в особі своїх послів. Яка сцена! Яка правдивість історична! Як угадано дипломатику руського вільного міста! Іоанн не турбується тим, правду вони кажуть чи ні. Він пропонує свої останні умови,— тимчасом готується до рішучої битви. Але не самою зброєю орудує обережний Іоанн. Зрада допомагає силі. Сцена між Іоанном і вигаданим Борецьким здається нам невитриманою. Поетові не хотілося зовсім принизити новгородського запроданця — звідси задерикуватість його мови і недраматична (тобто неправдоподібна) поблажливість Іоанна. Скажуть: він терпить, бо йому потрібен Борецький — правда. Але перед його лицем не смів би забутися Борецький, і зрадник не говорив би вже вільною мовою новгородця. Зате з якою повнотою, з яким спокоєм розгортає Іоанн державні свої думки! — і зауважимо, одвертість — ось найкращі лестощі владаря і єдино його гідні. Остання промова Іоаннова —
Російськії бояри.
Вожді, князі та ін.
здається нам не в дусі владарювання Іоанна. Йому нетреба запалювати їх усердя, він не стане їм пояснювати причини своїх дій. Досить, якщо він скаже їм — завтра битва, будьте готові.

————

Ми розстаємося з Іоанном, дізнавшись про його наміри, його думки, його могутню волю — і вже бачимо його знову, коли мовчки виїжджає він переможцем у відданий йому Новгород. Його розпорядження, переказані нам історією, збережені і в трагедії без додатків вигадливих, без пояснень. Марфа віщує йому родинні лиха й загибель його роду. Він відповідає:
Господь чого захоче — хай так буде!
Спокійний я, здійснивши подвиг свій.

————

Таке зображення Іоанна, зображення, згідне з історією, майже скрізь витримане. В ньому трагік не нижчий за свій предмет. Він його розуміє ясно, правильно, знає добре — і подає нам без театральних перебільшень, без суперечності змісту, без шарлатанства.

 

 

1 Герой, король комедії (франц.).

2 Я сховаюся в цій кімнаті (франц.).

3 Схований поблизу, я вас бачитиму, пані (франц.).

4 Так, це Агамемнон... (франц.).

5 Не говоримо вже про журнали, вироки яких мають вплив не тільки на публіку, а навіть на письменників, які, хоч ними нехтують, але побоюються друкованих глузувань і лайки. (Прим. Пушкіна).

 


 

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна