О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Подорож із Москви в Петербург

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ПОДОРОЖ ІЗ МОСКВИ В ПЕТЕРБУРГ




Шосе



Дізнавшись, що нова московська дорога зовсім закінчена, я здумав поїхати в Петербург, де не був понад п'ятнадцять років. Я записався в конторі спішних диліжансів (які здалися мені спокійнішими за колишні поштові карети) і 15 жовтня, о десятій годині ранку, виїхав з Тверської застави.
Їдучи гладеньким шосе, в спокійному екіпажі, не дбаючи ні про його міцність, ні про прогони, ні про коней, я згадав про останню свою подорож старою дорогою. Не наважившись мчати перепряжними, я купив тоді дешеву коляску І з самим слугою вирушив у дорогу. Не знаю, хто з нас, Іван чи я, согрішив перед виїздом, але подорож наша була нещаслива. Проклята коляска вимагала щохвилини лагодження. Ковалі мене утискували, вибої і подекуди дерев'яна мостова зовсім змучили. Цілих шість днів тягся я нестерпною дорогою і приїхав до Петербурга напівмертвий. Мої приятелі сміялися з моєї зніженості, але я й не маю претензій на фельд'єгерське геройство, і, зимовою дорогою повернувшись у Москву, з того часу вже нікуди не виїжджав.
Взагалі дороги в Росії (завдяки просторові) добрі і були б ще кращі, якби губернатори менше про них дбали. Наприклад, дерн уже є природна мостова; навіщо його здирати й замінювати наносною землею, яка при першому ж дощику перетворюється в грязюку? Лагодження доріг, одна з найважчих повинностей, не дає майже ніякої користі і є здебільшого привід для утисків і хабарів. Візьміть першого мужика, хоч трошечки тямущого, і примусьте його провести нову дорогу: він почне, мабуть, з того, що прокопає два паралельні рови, щоб стікала дощова вода. Років 40 тому один воєвода, замість ровів, поробив парапети, отож дороги робилися ящиками для грязі. Улітку дороги прекрасні; але весною і восени подорожні змушені їздити ланами і полями, бо екіпажі загрузають і тонуть на великій дорозі, тимчасом як пішоходи, гуляючи по парапетах, благословляють пам'ять мудрого воєводи. Таких воєвод на Русі дуже багато.
Чудове московське шосе почате з повеління імператора Олександра; диліжанси запроваджені товариством приватних людей. Так повинно бути і в усьому: уряд відкриває дорогу, приватні люди знаходять найзручніші способи нею користуватися.
Не можу не відзначити, що з часу вшестя на престол дому Романових у нас уряд завжди попереду на полі освіченості й освіти. Народ іде за ним завжди ліниво, а часом і неохоче.
Зібравшись у дорогу, замість пирогів і холодної телятини, я хотів запастися книгою, поклавшись досить легковажно на трактири і боячись розмов з поштовими товаришами. В тюрмі і в дорозі всяка книга є божий дар, і та, якої не наважитесь ви й розгорнути, вертаючись з Англійського клубу чи збираючись на бал, здасться вам цікавою, як арабська казка, якщо трапиться вам в казематі чи в спішному диліжансі. Скажу більше: в таких випадках що книга нудніша, то вона вартніша. — Книгу цікаву ви проковтнете занадто скоро, вона занадто вріжеться вам у пам'ять і уяву; перечитати її вже неможливо. Книга нудна, навпаки, читається з зупинками, з відпочинком — залишає вам здатність забутися, мріяти; опам'ятавшись, ви знову до неї беретесь, перечитуєте місця, вами пропущені без уваги, etc. Книга нудна дає більше розваги. Поняття про нудьгу дуже відносне. Книга нудна може бути дуже хороша; не кажу про книги вчені, але й про книги, писані з метою просто літературною. Багато хто з читачів погодиться зі мною, що «Клариса» дуже втомна і нудна, але разом з тим роман Річардсонів має незвичайну цінність.
Ось чому добрі подорожі.
Отже, зібравшись у дорогу, зайшов я до старого мого приятеля **, бібліотекою якого звик я користуватися. Я просив у нього книжки нудної, але цікавої з будь-якого погляду. Приятель мій хотів був мені дати морально-сатиричний роман, запевняючи, що нічого нуднішого бути не може, а що книга дуже цікава щодо її долі серед публіки, але я йому подякував, знаючи вже з досвіду нездоланність морально-сатиричних романів. «Зажди,— сказав мені **. — є в мене для тебе книжка». З цими словами дістав він з-за повного збірника творів Олександра Сумарокова і Михайла Хераскова книгу, очевидно, видану в кінці минулого століття. «Прошу берегти її,— сказав він таємничим голосом.— Сподіваюся, що ти цілком оціниш і виправдаєш мою довіру». Я розгорнув її й прочитав заголовок: Подорож з Петербурга в Москву. С. П. Б. 1790 року.
З епіграфом:
Чудище обло, озорно, огромно, стозівно і лаяй.
Тілемахіда. Кн. XVIII. cт. 514.

Книга, що колись наробила шуму спокусою й накликала на автора гнів Катерини, смертний вирок і заслання до Сибіру, нині друкарська рідкість, що втратила свою привабливість, випадково трапляється на запорошеній полиці бібліомана чи в мішку в бородатого рознощика.
Я щиро дякував ** і взяв з собою Подорож. Зміст її всім відомий. Радіщев написав кілька уривків, давши кожному як заголовок назву однієї зі станції, що є по дорозі з Петербурга в Москву. У них виклав він свої думки без усякого зв'язку й порядку. У Чорній Грязі, поки переміняли коней, я почав книгу з останнього розділу і таким чином примусив Радіщева подорожувати зі мною з Москви в Петербург.

Москва


Москва! Москва!..— вигукує Радіщев на останній сторінці своєї книги й покидає жовчю насичене перо, начебто похмурі картини його уяви розвіялися при погляді на золоті маківки Москви білокам'яної. Ось уже Всесвятське... Він прощається з утомленим читачем; він просить свого супутника почекати його на околиці; вертаючись назад, він візьметься знову за свої гіркі напівістини, за свої зухвалі мрії... Тепер йому ніколи: він мчить заспокоїтися в сім ї рідних, забутися у вихорі московських розваг. До побачення, читачу! Ямщику, поганяй! Москва! Москва!..
Багато чого змінилося з часів Радіщева: нині, покидаючи смиренну Москву й готуючись побачити блискучий Петербург, я заздалегідь стривожений при думці перемінити мій тихий спосіб життя на вихор і шум, що чекає мене; голова моя заздалегідь наморочиться...
Fuit Troja, fuimus Trojani (1). Колись суперництво між Москвою і Петербургом справді було. Колись у Москві перебувало багате неслужиле боярство, вельможі, що залишили двір, люди незалежні, безтурботні, палкі до нешкідливого лихослів'я й дешевої гостинності; колись Москва була збірним місцем для всього російського дворянства, яке з усіх провінцій з'їжджалося до неї на зиму. Блискуча гвардійська молодь налітала туди ж з Петербурга. У всіх кінцях стародавньої столиці гриміла музика, і скрізь був натовп. В залі Благородного зібрання два рази на тиждень було близько п'яти тисяч народу. Тут молоді люди знайомилися між собою; влаштовувалися шлюби. Москва славилася нареченими, як Вязьма пряниками; московські обіди (так оригінальне описані князем Долгоруким) увійшли в прислів’я. Невинні химери москвичів були ознакою їх незалежності. Вони жили по-своєму, розважались, як хотіли, мало дбаючи про думку ближнього. Бувало багатий дивак збудує собі на одній з головних вулиць китайський дім з зеленими драконами, з дерев'яними мандаринами під позолоченими зонтиками. Другий виїде в Мар'їну Рощу в кареті з кованого срібла 84 проби. Третій на зап'ятки чотиримісних саней поставить чоловіка з п'ять арапів, єгерів і скороходів і цугом їде по літній мостовій. Чепурухи, переймаючи петербурзькі моди, накладали й на вбрання незгладний відбиток. Бундючний Петербург здаля сміявся й не втручався у витівки старушки Москви. Але куди поділося це гомінке, бездіяльне, безтурботне життя? Куди поділися бали, бенкети, диваки і бешкетники — все зникло: залишилися самі наречені, до яких не можна принаймні застосувати грубого прислів'я: vieilles comme les rues (2): московські вулиці, завдяки 1812 рокові, молодші за московських красунь, які все ще квітнуть трояндами! Нині в присмирілій Москві величезні боярські будинки стоять сумно між широким двором, зарослим травою, і садом, занедбаним і здичавілим. Під визолоченим гербом стирчить вивіска кравця, який платить хазяїнові 30 карбованців у місяць за квартиру; чудовий бельетаж найнятий мадамою для пансіону— і то слава богу! На всіх воротях прибито оголошення, що будинок продається і здається внайми, і ніхто його не купує і не наймає. Вулиці мертві; рідко по бруку проторохтить карета; панночки біжать до вікон, коли їде один з поліцмейстерів зі своїми козаками. Підмосковні села теж порожні й сумні. Рогова музика не гримить у гаях Свирлова і Останкіна; плошки і кольорові ліхтарі не освітлюють англійських доріжок, які нині позаростали травою, а бували позаставлювані миртовими і померанцовими деревами. Запорошені куліси домашнього театру беруться тліном у залі, залишеній після останньої вистави французької комедії. Панський будинок дряхліє. У флігелі живе німець-управитель і клопочеться про дротяний завод. Обіди дають уже не хлібосоли старовинного крою, в день хазяйських іменин чи на догоду веселим ненажерам, на честь вельможі, що відійшов від двору, а дає товариство гравців, які задумали обібрати напевно юнака, що вийшов з-під опіки, або саратовського відкупщика. Московські бали... Шкода! Подивіться на ці домашні зачіски, на ці білі черевички, майстерно забілені крейдою... Кавалери набрані то тут, то там —що за кавалери! «Лихо з розуму» є вже картина застаріла, сумний анахронізм. Ви в Москві вже не знайдете ні Фамусова, який кожному, ти знаєш, радий — і князеві Петрові Іллічу, і французові з Бордо, і Загорєцькому, і Скалозубові, і Чацькому; ні Татьяни Юріївни, яка
Бали дає щонайбагатші
До посту з самого Різдва,
А влітку свята все на дачі.

Хлестова — у могилі, Репетилов — на селі. Бідна Москва!..
Петро І не любив Москви, де на кожному кроці зустрічав пам'ятки заколотів і страт, закоренілу старовину і впертий опір марновірства і забобонів. Він покинув Кремль, де йому було не душно, але тісно; і на далекому березі Балтійського моря шукав дозвілля, простору і свободи для своєї могутньої і неспокійної діяльності. Після нього, коли стара наша аристократія повернула свою попередню силу і вплив, Долгорукі мало були не повернули Москві своїх государів; але смерть молодого Петра II знову затвердила за Петербургом його недавні права.
Занепад Москви є неминучий наслідок піднесення Петербурга. Дві столиці не можуть у рівній мірі процвітати в одній і тій самій державі, як двоє сердець не існує в тілі людському. Але збіднення Москви доводить і інше: збіднення російського дворянства, що сталося почасти від роздрібнення маєтків, які зникають з страшенною швидкістю, почасти з інших причин, про які встигнемо ще поговорити.
Але Москва, втративши свій блиск аристократичний, процвітає в інших відношеннях: промисловість, дуже покровительствувана, в ній оживилась і розвинулась з незвичайною силою. Купецтво багатіє й починає селитися в палацах, що їх покидає дворянство. З другого боку, освіта любить місто, де Шувалов заснував університет за визначенням Ломоносова.
Літератори петербурзькі, здебільшого не літератори, а заповзятливі й кмітливі літературні відкупщики. Вченість, любов до мистецтва і таланти незаперечне на боці Москви. Московський журналізм уб'є журналізм петербурзький.
Московська критика з честю відрізняється від петербурзької. Шевирьов, Киреєвський, Погодін та інші написали кілька досліджень, які достойні стати поряд з кращими статтями англійських Reviews (3), тимчасом як петербурзькі журнали судять про літературу, як про музику; про музику, як про політичну економію, тобто навмання і сяк-так, часом влучно й дотепно, але здебільшого необґрунтоване і поверхово.
Філософія німецька, яка знайшла в Москві, можливо, занадто багато молодих послідовників, здається, починає поступатися перед духом більш практичним. І проте вплив її був благотворний: вона врятувала нашу молодь від холодного скептицизму французької філософії і віддалила її від захоплюючих і шкідливих мрій, що справляли такий шкідливий вплив на кращий цвіт попереднього покоління!
До речі: я знайшов у моїх паперах цікаве порівняння між обома столицями. Воно написане одним з моїх приятелів, великим меланхоліком, що має часом свої світлі хвилини веселості.

Ломоносов

Наприкінці книги своєї Радіщев умістив слово про Ломоносова. Воно писане стилем надутим і важким. Радіщев мав таємний намір завдати удару недоторканій славі Росського Піндара. Варто відзначити й те, що Радіщев ретельно прикрив цей намір вивертами пошани й повівся зі славою Ломоносова значно обережніше, ніж з верховною владою, на яку напав з такою безумною зухвалістю. Він понад тридцять сторінок заповнив пошлими похвалами віршувальникові, риторові і граматикові, щоб наприкінці свого слова вмістити такі бунтівні рядки:

Ми хочемо показати, що у відношенні російської словесності той, хто шлях до храму слави проклав, є перший провинний у набутті слави, хоч би він увійти в храм не міг. Бакон Веруламський не вартий хіба нагадування, що міг тільки сказати, як можна поширювати науки? Не варті хіба подяки мужні письменники, що повстають проти згубництва й всесильства тому, що не могли звільнити людство від пут і полону? І ми не пошануємо Ломоносова, тому що не розумів правил законів видовищного віршоскладання і нудився в епопеї, що цурався у віршах чулості, що не завжди був проникливий у судженнях і що в самих одах своїх вміщував інколи більше слів, ніж думок

Ломоносов був великою людиною. Між Петром І і Катериною II він один є самобутнім сподвижником освіти. Він створив перший університет. Він, краще сказати, сам був першим нашим університетом. Але в цьому університеті професор поезії і елоквенції не що інше, як справжній чиновник, а не поет, натхненний з неба, не оратор, що сильно захоплює. Одноманітні й обтяжливі форми, в які відливав він свої думки, дають його прозі хід утомний і важкий. Ця схоластична величавість, напівслов'янська, напівлатинська, зробилася була необхідністю; на щастя, Карамзін визволив мову від чужого ярма і повернув їй свободу, повернувши її до живих джерел народного слова. У Ломоносові нема ні почуття, ні уяви. Оди його, писані за зразком тодішніх німецьких віршувальників, давно вже забутих у самій Німеччині, втомні й надуті, його вплив на словесність був шкідливий і досі на ній позначається. Пишномовність, вишуканість, одвернення від простоти й точності, відсутність усякої народності й оригінальності — ось сліди, залишені Ломоносовим. Ломоносов сам не дорожив своєю поезією і значно більше дбав про свої хімічні досліди, ніж про обов'язкові оди на високоурочистий день тезоіменитства тощо. З яким презирством говорить він про Сумарокова, пристрасного до свого мистецтва, про цю людину, яка ні про що, крім як про вбоге своє римування не думає!.. Зате з яким запалом говорить він про науки, про освіту. Дивіться листи його до Шувалова, до Воронцова та ін.
Ніщо не може дати кращого поняття про Ломоносова, як ось цей рапорт, поданий ним Шувалову, про свої вправи з 1751 року по 1757:

«За ордером вашого сіятельства велено всім академічним професорам і ад'юнктам, щоб рапортували вашому сіятельству про свої праці і вправи в науках з 1751 року донині. Внаслідок цього рапортую, що з того часу до нинішнього числа за моєю професією та в інших науках я учинив по роках.
В 1751 році.
В хімії. 1) Проведено багато дослідів хімічних, здебільшого вогнем для дослідження натури барв, що доводить того ж року журнал лабораторії на 12 аркушах та інші записки. 2) Виголошував складену свою промову про користь хімії російською мовою. 3) Видумав деякі нові інструменти для фізичної хімії.
У фізиці. 1) Робив досліди у великі морози для виявлення: в якій пропорції повітря стискається і розширяється по всіх градусах термометра. 2) Влітку роблено досліди запалювальним склом і термометром, наскільки високо підіймається ртуть на різних відстанях від запалювальної точки. 3) Зроблено досліди, як відокремлювати олово від свинцю самим плавленням, без будь-яких сторонніх матерій, простою механікою, що чималий успіх має і вельми дешево коштує.
В історії. Читав книги для збирання матерій до написання російської історії: Нестора, закони Ярославові, Великий літописець, Татіщева перший том, Кромера, Вейселя, Гелмолда, Арнолда та інші, з яких брав потрібні ексцерпти або виписки і примітки, усіх числом 653 статті, на 15 аркушах.
У словесних науках. 1) Написав трагедію, що Демофонт називається. 2) Писав вірші на ілюмінації. 3) Зібрані раніше матеріали для написання граматики почав упорядковувати. Давав приватні лекції студентам з російського віршування; а особливо Поповському, який нині професором. 4) Диктував студентам написаний мною початок третьої книги красномовства — про віршування взагалі.
В 1752 році.
В хімії. 1) Роблено багато хімічних дослідів для теорії барв, про що видно з журналу цього року на 25 аркушах. 2) Показував студентам хімічні досліди тим курсом, як сам навчався у Генкеля. 3) Для ясного поняття і короткого пізнання всієї хімії диктував студентам і тлумачив написані мною з фізичної хімії пролегомени латинською мовою, які містяться на 13 аркушах, в 150 параграфах, з багатьма фігурами, на шести піваркушах. 4) Винайшов способи і практикою довів, як складати мусію. 5) За канцелярським указом навчав складати різнобарвні стекла присланого з канцелярії будівництв учня Дружиніна для тутешніх скляних заводів.
У фізиці. 1) Робив електричні повітряні спостереження з чималою небезпекою. 2) Взимку повторював досліди про різний протяг повітря за градусами термометра.
В історії. Для збирання матеріалів для російської історії читав Кранца, Преторія, Мураторія, Йорнанда, Прокопія, Павла диякона, Зонара, Феофана Сповідника, Леона Граматика та інших ексцерптів потрібних на 5 аркушах в 161 статті.
У словесних науках. 1) Написав оду на вшестя на престол її імператорської величності. 2) Лист про користь скла. 3) Винаходив ілюмінації й писав до них вірші: на 25 квітня, на 5 вересня, на 25 листопада. 4) Ораторії, другої частини красномовства, написав 10 аркушів.
В 1753 році,
В хімії. 1) Тривали досліди щодо натури барв, що доводить журнал того ж року на 56 аркушах. 2) По закінченні лекцій робив нові хіміко-фізичні досліди, аби привести хімію скільки мога до філософського пізнання й зробити частиною основної фізики; з тих численних дослідів, де міра, вага та їх пропорції показані, складено багато цифрових таблиць, на 24 піваркушевих сторінках, де кожен рядок цілий дослід містить.
У фізиці. 1) 3 покійним професором Ріхманом робив хіміко-фізичні досліди в лабораторії для дослідження градусу тепла, який на себе вода бере від погашених у ній матеріалів, перше розпечених. 2) Робив спостереження електричної сили в повітрі з великою небезпекою. 3) Говорив на прилюдних зборах промову про явища повітряні, що від електричної сили походять, з витлумаченням багатьох інших властивостей натури. 4) Робив досліди, з яких виявилось, що барви, а особливо червона, на морозі яскравіші, ніж у теплі.
В історії. 1) Записки із згаданих раніше авторів приводив під статті числами. 2) Читав Російські Академічні Літописці, без записок, щоб загальне поняття мати широко про діяння російські.
У словесних науках. 1) Для російської граматики дієслова упорядкував. 2) П'ять проектів з віршами на ілюмінації і фейєрверки: на 1 січня, на 25 квітня, на 5 вересня, на 25 листопада і на 18 грудня.
(Далі в статті О. С. Пушкіна наводиться рапорт-звіт Ломоносова за роки 1754, /755, /756).

Сумароков був блазнем у всіх тодішніх вельмож: у Шувалова, у Паніна; його дражнили, під’юджували й забавлялися його вихватками. Фонвізін, характер якого має потребу у виправданні, забавляв знатних, передражнюючи Олександра Петровича якнайдосконаліше. Державін нишком писав сатири на Сумарокова і приїжджав, ніби нічого і не було, тішитись його люттю. Ломоносов був іншого крою. З ним жартувати було невигідно. Він скрізь був той самий: дома, де всі його боялись; в палаці, де він скуб за вуха пажів; в Академії, де, як свідчить Шлецер, не сміли при ньому й писнути. Мало кому відома віршована його перепалка з Дмитрієм Сєченовим з приводу Гімна бороді, не надрукованого в жодному збірнику його творів. Вона може дати поняття про зарозумілість поета, як і про нетерпимість проповідника. При всьому тому Ломоносов був добродушний. Який хороший його лист про родину нещасного Ріхмана! Щодо самого себе він був дуже безтурботний, і, здається, дружина його хоч була й німкеня, але мало тямила в хазяйстві. Вдова старого професора, почувши, що мова йде про Ломоносова, спитала: «Про якого Ломоносова говорите ви? чи не про Михайла Васильовича? Ото була пуста людина! бувало від нього завжди бігали до нас по кофейник. От Тредьяковський, Василь Кирилович — ось цей був шановна і порядна людина». Тредьяковський був, звичайно, шановна й порядна людина, його філологічні і граматичні розвідки дуже визначні. Він мав про російське віршування ширші поняття, ніж Ломоносов і Сумароков. Любов його до Фенелонового епосу робить йому честь, а думка перекласти його віршами і самий вибір вірша доводить незвичайне почуття прекрасного. В Тілемахіді багато є хороших віршів і щасливих зворотів. Радіщев написав про них цілу статтю (див. збірник творів О. Радіщева). Дельвіг наводив часто такий вірш як зразок прекрасного гекзаметра:
Корабель Одісеїв
Бігом хвилі ділив, зник із очей, заховався.

Взагалі вивчення Тредьяковського дає більше користі, ніж вивчення інших наших старих письменників. Сумароков і Херасков справді не варті Тредьяковського,— habent sua fata libelli (4).
Радіщев докоряє Ломоносову за підлесливість і тут-таки пробачає йому. Ломоносов заповнив урочисті свої оди пишномовною хвалою; він прямо називає благодійника свого графа Шувалова своїм благодійником; він у якійсь придворній ідилії оспівує графа К. Разумовського під ім'ям Полідора; він віршами поздоровляє графа Орлова з поверненням його з Фінляндії; він пише: Його сіятельство граф М. Л. Воронцов по своїй високій до мене милості звалив узяти від мене проби мозаїчних сполук для того, щоб показати її величності.— Нині все це вивелося із звичаю. Річ у тім, що відстань від одного стану до другого в той час ще існувала. Ломоносов, народжений в низькому стані, не думав підвищити себе зухвалістю й панібратством з людьми вищого стану (хоч, проте, за чином він міг бути їм і рівня). Але зате вмів він за себе постояти й не дорожив ні заступництвом своїх меценатів, ні своїм добробутом, коли йшлося про його честь чи про торжество його улюблених ідей. Послухайте, як пише він цьому самому Шувалову, заступникові муз, високому своєму патронові, який здумав був з нього пожартувати: «Я, ваше високопревосходительство. не тільки у вельмож, а й навіть у господа мого бога дурнем бути не хочу» (5).
Іншим разом, засперечавшись з тим самим вельможею, Ломоносов так його розсердив, що Шувалов закричав: «Я відставлю тебе від Академії!» — «Ні,— відказав гордо Ломоносов,— хіба Академію від мене відставлять». Ось який був цей принижений складач похвальних од і придворних ідилій!
Patronage (покровительство) досі зберігається у звичаях англійської літератури. Шановний Кребб, що помер торік, подарував усі свої прекрасні поеми to his Grace the Duke etc (6). У своїх покірних присвятах він шанобливо згадує про ласки і високе протегуваня, яких він удостоївся, etc. В Росії ви не зустрінете нічого подібного. У нас, як зауважила m-me de Stael, словесністю займалися здебільшого дворяни (En Russie quelques gentilshommes se sont occupes de litterature (7)). Це надало особливої фізіономії нашій літературі; у нас письменники не можуть шукати ласка і покровительства у людей, яких вважають собі рівнею, і дарувати свої твори вельможі чи багатієві, сподіваючись одержати від нього 500 карбованців або перстень, прикрашений дорогими самоцвітами. Що ж із цього виходить? що нинішні письменники благородніше мислять і почувають, ніж мислив і почував Ломоносов і Костров? Дозвольте мати щодо цього сумнів.
Тепер письменник, що червоніє при самій думці присвятити книгу свою людині, яка вища за нього на два чи три чини, не соромиться прилюдно потискати руку журналістові, ошельмованому загальною думкою, але який може пошкодити продажеві книги або хвалебним оголошенням заманути покупців. Нині останній з писак, готовий на всяку приватну підлоту, гучно проповідує незалежність і пише безіменні пасквілі на людей, перед якими плазує в їх кабінеті.
До того ж з деякого часу література стала в нас ремеслом вигідним і публіка спроможна дати більше грошей, ніж його сіятельство такий-то, чи його превосходительство такий-то. Хоч би як там було, повторюю, що форми нічого не важать; Ломоносов і Кребб достойні пошани всіх чесних людей, незважаючи на їхні покірні посвяти, а пани NN все-таки варті презирства—дарма, що в своїх книжках вони проповідують незалежність і що вони свої твори присвячують не доброму й розумному вельможі, а якій-небудь шельмі і брехунові, подібному до них.

Шлюби

Радіщев у розділі Чорна Грязь говорить про шлюби мимоволі й гірко картає самовладдя панів і потурання градодержців (городничих?). Взагалі нещастя життя родинного є прикметна риса в звичаях російського народу. Посилаюсь на російські пісні: звичайний їх зміст — або скарги красуні, виданої заміж силою, або докори молодого чоловіка осоружній дружині. Весільні пісні наші сумні, як голосіння похоронне. Питали одного разу в старої селянки, чи з пристрасті вийшла вона заміж? «З пристрасті,— відповіла стара:—я стала була опиратися, та староста загрожував мене відшмагати».— Такі «пристрасті» звичайні. Силувані шлюби давнє лихо. Недавно уряд звернув увагу на роки тих, що беруть шлюб: це вже крок до поліпшення. Насмілюся сказати одно: вік, визначений законним строком для вступу в шлюб, міг би для жіночої статі бути зменшений. П'ятнадцятилітня дівка і в нашому кліматі вже на відданні, а селянські родини потребують робітниць.

Російська ізба

У Пешках (на станції, нині знищеній) Радіщев з'їв шматок яловичини й випив чашку кофію. Він користується цією нагодою, щоб згадати про нещасних африканських невільників, і тужить про долю російського селянина, який не вживає цукру. Все це було тодішнім модним красномовством. Але чудовий опис російської ізби:

Чотири стіни, до половини вкриті так, як і вся стеля, сажею; підлога в щілинах, на вершок принаймні поросла брудом; піч без димаря, але добрий захист від холоду, і дим, який щоранку зимою і влітку наповнює хату; віконця з натягненим пузирем, який робив присмерк і опівдні і ледве пропускав світло; горшків два чи три (щаслива ізба, коли в одному з них є щодня рідкі шті!); дерев'яна миска і кружки, тарілками називані; стіл, сокирою зроблений, який вискрібають скребачкою на свята. Корито годувати свиней або телят, коли є, спати з ними разом, ковтаючи повітря, в якому запалена свічка начебто в тумані чи за запоною здається. На щастя, є діжка з квасом, на оцет схожим і надворі баня, в якій, коли не паряться, то спить худоба. Плоскінна сорочка, взуття, дане природою, онучки з личаками для виходу.

Зовнішній вигляд російської ізби мало змінився з часів Мейєрберга. Подивіться на малюнки, додані до його Подорожі Ніщо так не схоже на російське село в 1662 році, як російське село в 1833 році. Ізба, млин, огорожа,— навіть ця ялина, це сумне тавро північної природи — ніщо, здається, не змінилось. Одначе, сталися поліпшення принаймні на великих шляхах: димар у кожній хаті; скло заступило натягнутий пузир; взагалі більше чистоти, вигод, що англійці називають comfort (8).
Очевидно, що Радіщев намалював карикатуру; але він згадує про баню і про квас як про необхідності російського побуту. Це вже ознака достатку. Варте уваги й те, що Радіщев, примусивши свою хазяйку скаржитися на голод і неврожай, закінчує картину злиднів і лиха цією рисою: і почала садовити хліб у піч.
Фонвізін, який років за п'ятнадцять перед тим подорожував по Франції, говорить, що, по чистій совісті, доля російського селянина здалася йому щасливішою за долю французького землероба. Вірю. Згадаймо опис Лабрієра (9); слова пані Севіньє ще сильніші тим, що вона говорить без обурення і гіркоти, а просто розказує, що бачить і до чого звикла. Доля французького селянина не поліпшилася за царювання Людовіка XV та його наступника...
Прочитайте скарги англійських фабричних робітників: волосся стане дибом від жаху. Скільки огидних мордувань, незрозумілих мук! яке холодне варварство з одного боку, з другого—яка страшна бідність! Ви подумаєте, що йдеться про будування фараонових пірамід, про євреїв, які працюють під бичами єгиптян. Зовсім ні: йдеться про сукна пана Сміта або про голки пана Джаксона. І зауважте, що все це є не зловживання, не злочин, а робиться в суворих межах закону. Здається, що нема в світі нещасніших за англійського робітника, але подивіться, що робиться там, коли винайдуть нову машину, яка визволяє раптом від каторжної роботи тисяч п'ять чи шість народу і позбавляє їх останнього шматка хліба… У нас нема нічого подібного. Повинності взагалі не обтяжливі. Подушне платиться громадою; панщина визначена законом; оброк не руйнівний (крім як поблизу Москви і Петербурга, де різноманітність оборотів промисловості посилює і подразнює користолюбність власників). Поміщик, наклавши оброк, залишає на волю свого селянина діставати його, як і де він хоче. Селянин промишляє, чим задумає, і йде іноді за 2000 верст заробляти собі гроші... Зловживань скрізь багато; карні справи скрізь жахливі.
Гляньте на російського селянина: чи є хоч тінь рабського приниження в його ході і мові? Про його сміливість і кмітливість і казати нема чого. Перейнятливість його відома. Проворність і вправність гідні подиву. Мандрівник їздить з краю в край по Росії, не знаючи жодного слова по-російськи, і скрізь його розуміють, виконують його вимоги, укладають з ним умови. Ніколи не зустрінете ви в нашому народі того, що французи називають un badaud (10); ніколи не помітите в нього ні грубого подиву, ні неуцького презирства до чужого. В Росії нема людини, яка б не мала свого власного житла. Жебрак, ідучи блукати по світу, залишає свою хату. Цього нема в чужих краях. Мати корову скрізь у Європі є ознака розкоші; у нас не мати корови є ознака жахливої бідності. Наш селянин охайний за звичкою і за правилом: щосуботи ходить він у баню; вмивається по кілька разів на день... Доля селянина поліпшується з кожним днем в міру поширення освіти... Добробут селян тісно зв'язаний з добробутом поміщиків; це очевидно для всякого. Звичайно: мають ще статися великі зміни; але не треба квапити час і без того вже досить діяльний. Найкращі і найміцніші зміни ті, які виникають від самого поліпшення звичаїв, без насильних струсів політичних, страшних для людства...

Сліпий

Сліпий старик співає вірш про Олексія, божого чоловіка. Селяни плачуть; Радіщев ридає слідом за ямським зібранням... О природо! яка ж ти владна! Селяни дають старикові милостиню. Радіщев тремтячою рукою дає йому карбованець. Старик відмовляється від нього, бо Радіщев дворянин. Він розповідає, що замолоду позбувся він очей на війні на покару за свою жорстокість. Тимчасом баба підносить йому пирога. Старик бере його з захватом. Ось справжня благостиня,— вигукує він. Радіщев, нарешті, дарує йому хустку на шию і сповіщає нас, що старик помер кілька днів пізніше і похований з цією хусткою на шиї.— Ім'я Вертера, зустрінуте на початку розділу, пояснює загадку.
Замість усього цього пустослів'я, краще було б, якби Радіщев, до речі про старий і всім відомий Вірш, поговорив з нами про наші народні легенди, які досі ще не надруковані і які містять у собі так багато справжньої поезії. М. М. Язиков і П. В. Киреєвський зібрали їх кілька etc.

Рекрутство

Городня. — В'їжджаючи в це село,— пише Радіщев,— не віршувальницьким співом слух мій був уражений, а зойком жінок, дітей і стариків, що проймав серце. Вставши з моєї кибитки, відпустив я її до поштового двору, цікавлячись дізнатися про причину помітного на вулиці сум'яття.
Підійшовши до однієї купи, дізнався я, що рекрутський набір був причиною ридання і сліз багатьох з натовпу. З багатьох селищ казенних і поміщицьких зійшлися ті, що їх виряджали, щоб віддати в рекрути.
В одному натовпі стара жінка років п'ятдесяти, тримаючи за голову двадцятилітнього парубка, голосила: «Люба моя дитинко, на кого ти мене покидаєш? Кому ти доручаєш дім батьківський? Поля наші поростуть травою, мохом наша хижка. Я, бідна, стара мати твоя, тинятися маю по світу. Хто зігріє мою дряхлість від холоду, хто вкриє її від спеки? Хто напоїть мене й нагодує? Та все те не таке серцю тяжке; хто закриє мої очі, коли помиратиму? Хто прийме моє материнське благословення? Хто тіло віддасть спільній нашій матері — сирій землі? Хто прийде спом'янути мене над могилою? Не капне на неї твоя гаряча сльоза; не буде мені відради тієї».
Біля старої стояла дівка, вже доросла. Вона теж голосила: «Прости, мій друже щирий, прости, моє ясне сонечко. Мені, твоїй нареченій, не буде більше ні втіхи, ні веселощів. Не позаздрять мені подруги мої. Не зійде наді мною сонце на радість. Тужити ти мене покидаєш ні вдовою, ні мужньою жоною. Хоч би нелюди наші старости, хоч дали б нам повінчатися; хоч би ти, мій милий друже, хоч би заснув одну ніченьку, заснув би на моїх білих грудях. А може б, бог наді мною змилувався і дав би мені хлопчика на розраду».
Парубок їм говорив: «Перестаньте плакати, перестаньте краяти моє серце. Кличе нас государ на службу. На мене впав жеребок. Воля божа. Кому не вмирати, той живий буде. А може-таки я з полком до вас прийду. А може-таки дослужусь до чину. Не журися, моя матінко рідна. Бережи для мене Парасков'юшку».— Рекрута цього віддавали з економічного селища.
Зовсім іншого роду слова почув я в натовпі, що стояв поблизу. Серед нього я побачив чоловіка, років тридцяти, середнього зросту, що стояв бадьоро й весело поглядав на тих, які стояли навколо.
«Почув господь бог молитву мою,— казав він.— Дійшли сльози нещасного до утішителя всіх. Тепер буду хоч знати, що доля моя залежати може від доброї чи поганої моєї поведінки. Досі залежала вона від свавілля жіночого. Одна думка тішить, що без суду батогами покараний не буду!»
Дізнавшись з його слів, що він панський був дворак, я цікавився від нього дізнатися про причину незвичайного задоволення. На запитання моє про це він відповів: «Якби, пане мій, з одного боку поставлено було шибеницю, а з другого була глибока річка, і, стоячи між двома загибелями, неминуче треба було б іти праворуч чи ліворуч, в петлю чи у воду, то що вибрали б ви, чого б примусив бажати розум і почуття? Я думаю, та й усякий інший, вибрав би кинутися в річку, сподіваючись, що, перепливши на другий берег, небезпека вже минеться. Ніхто не погодився б випробувати, чи міцна петля, на своїй шиї. Так оце воно і зі мною. Важке солдатське життя, але краще за петлю. Добре б і те, якби на тому й кінець був, а вмирати тяжкою смертю, під батогом, під кішками, в кайданах, у льоху, голому, босому, голодному, спраглому, при повсякчасній нарузі; пане мій, хоч холопів своїх вважаєте ви своїм майном, часто гіршим за худобу, але, на нещастя їхнє гірке, вони почуття не позбавлені. Вам дивно, бачу я, чути такі слова в устах селянина; але, чувши їх, чому не дивуєтеся з жорстокосердя своїх братів, дворян».

Необхіднішою й найтяжчою з повинностей народних є рекрутський набір. Спосіб набору скрізь різний і скрізь тягне за собою великі невигоди. Італійський прес підпадає щороку під гіркі вихватки опозиції, і проте, існує в усій своїй силі. Пруське Landwehr (11) система міцна і вміло пристосована до держави, але ще не виправдана досвідом, збуджує все ремство серед терплячих пруссаків. Наполеонівська конскрипція провадилася при гучному риданні і прокльонах усієї Франції.
Потвора, до малих схилившися дітей,
Лічила роки їх кривавими перстами,
Сини в дому батьків хвилинними гостями
Були тоді etc.

Рекрутство наше тяжке; лицемірити нічого. Досить згадати про закони проти селян, які калічать себе, щоб уникнути солдатства. Скільки праці доклав Петро Великий, щоб привчити народ до рекрутства! Але чи може держава обійтися без постійного війська? Півзаходи ні до чого доброго не приводять. Конскрипція через короткочасність служби, протягом 15 років, робить з усякого народу самих солдатів. В разі народних заколотів міщани б'ються, як солдати; солдати плачуть і міркують, як міщани. Обидві сторони одна з другою тісно зв'язані. Російський солдат, на 24 роки відірваний від середовища своїх співгромадян, робиться чужим усьому, крім свого обов'язку. Він повертається на батьківщину вже старим. Саме його повернення вже є запорука його доброї моральності: бо відставка дається тільки за безпорочну службу. Він прагне тільки спокою. На батьківщині знаходить він лише кілька знайомих стариків. Нове покоління його не знає і з ним не братається.
Черга, що її додержуються деякі поміщики-філантропи, не повинна існувати, поки існують наші дворянські права. Краще вжити ці права на користь нашим селянам і, усуваючи з середовища їх шкідливих негідників, людей, що заслужили вищу кару тощо, робити з них корисних членів громади. Нерозсудливо жертвувати корисним селянином, трудолюбивим, добрим батьком родини, а щадити злодія і п'яницю зубожілого — з пошани до якогось там правила, самовільно нами визнаного. І що означає ця жалюгідна пародія законності!
Радіщев дуже нападає на продаж рекрутів та інші зловживання. Продаж рекрутів був у той час уже заборонений, але провадився ще при нагоді. Простодум у комедії Княжніна каже, що
Три тисячі зібрав він дома літ в десяток
Не хлібом, не скотом, не виводом теляток
А влучно в рекрути продаючи людей.

Але заборона ця мала свій невигідний бік: багатий селянин позбавлявся змоги позбутися рекрутства, а доля бідняків, якими торгував безжалісний поміщик, навряд чи через те поліпшилась.

Російське віршування

Твер.— Віршування в нас, говорив товариш мій по трактирному обіду, в різному розумінні як воно сприймається, далеко ще стоїть від величності. Поезія була прокинулась, але нині знову дрімає, а віршування ступило один крок, та й стало як пень.
Ломоносов, зрозумівши смішне в польському одінні наших віршів, скинув з них невластивий їм півкаптан. Давши хороші зразки нових віршів, надів на послідовників своїх узду великого прикладу, і ніхто досі відсахнутися від нього не насмілився. На нещастя, трапилося, що Сумароков у той самий час був; і був неабиякий віршописець. Він застосовував вірші за прикладом Ломоносова, і нині всі слідом за ними не уявляють, щоб інші вірші бути могли, як ямби, як такі, якими писали обидва ці знамениті мужі. Хоч обидва ці віршувальники подавали правила інших віршувань, а Сумароков і в усіх родах залишив зразки, але вони так маловажні, що ні від кого наслідування не заслужили. Якби Ломоносов переклав Іова або псалмопівця дактилями, або якби Сумароков Семіру чи Димитрія написав хореями, то й Херасков додумався б, що можна писати іншими віршами крім ямбів, і більше б слави за восьмилітню свою працю придбав, описавши взяття Казані властивим епопеї віршем. Не дивуюся, що стародавній треух на Віргілія надітий за ломоносовським покроєм; але бажав би я, щоб Омір між нами не в ямбах з'явився, а у віршах, таких як у нього, гекзаметрах, і Костров, хоч і не віршувальник, а перекладач, зробив би епоху в нашому віршуванні, прискоривши хід самої поезії цілим поколінням.
Та не самі Ломоносов і Сумароков спинили російське віршування. Невтомний ваговіз Тредьяковський чимало тому сприяв своєю Телемахідою. Тепер дати зразок нового віршування дуже важко, де зразки в доброму і поганому віршуванні глибокий пустили корінь. Парнас оточений ямбами, і рими стоять всюди на караулі. Хоч би хто задумав писати дактилями, до того зразу ж приставлять Тредьяковського за наглядача, і найпрекрасніше дитя довго здаватиметься виродком, поки не народяться Мільтон, Шекспір чи Вольтер. Тоді й Тредьяковського викопають з порослої мохом забуття могили, в Телемахіді знайдуться добрі вірші, і їх за взірець ставитимуть.
Довго добрій зміні у віршуванні перешкоджатиме звикле вухо до краєслів'я. Чувши довгий час однозвучне у віршах закінчення, безрим'я вважатимемо грубим, недоладним і неструнким. Таким воно й буде, поки французька мова буде в Росії більше за інші вживатися. Почуття наші, як гнучке й молоде дерево, можна виростити і рівно і криво, як волітимемо. А крім того, у вірші, так, як і в усіх речах, може панувати мода, і якщо вона хоч скільки має в собі природного, то прийнята буде без заперечення. Але все модне не тривале, а особливо у віршуванні. Блиск зовнішній може заіржавіти, а справжня краса не змарніє ніколи. Омір, Віргілій, Мільтон, Расін, Вольтер, Шекспір, Tacco i багато інших читатимуться, поки не знищиться рід людський.
Зайвим вважаю я розмовляти з вами про різні вірші, російській мові властиві. Що таке ямб, хорей, дактиль чи анапест, усяк знає, якщо хоч трохи розуміє правила віршування. Але те було б не зайвим, якби я міг подати приклади, в різних родах достатні. Та сили мої і розуміння короткі. Якщо порада моя може що-небудь зробити, то я б сказав, що російське віршування, та й сама російська мова значно збагатилися б, якби переклади віршованих творів робили не завжди ямбами; Значно б епічній поемі властивіше було, якби переклад Генріади не був у ямбах, а ямби некраєслівні гірші за прозу.

Радіщев, бувши новозапроваджувачем у душі, силкувався змінити й російське віршування. Його вивчення Тілемахіди варті уваги. Він перший у нас писав стародавніми ліричними розмірами. Вірші його кращі за його прозу. Прочитайте його Осьмнадцяте століття, Сафічні строфи, байку, чи, певніше, елегію Журавлі — все це має вартість. У розділі, з якого я виписав наведений уривок, вміщена його відома ода. У ній багато сильних віршів.
Звертаюсь до російського віршування. Думаю, що з часом ми звернемося до білого вірша. Рим у російській мові дуже мало. Одна викликає другу. Пламень неминуче тягне за собою камень. З-за чувства виглядає неодмінно искусство. Кому не набридли любовь і кровь, трудный і чудный, верный и лицемерный, та ін.
Багато говорили про нинішній російський вірш. О. X. Boстоков визначив його з великою вченістю і кмітливістю. Напевно, майбутній наш епічний поет вибере його й зробить народним.

Мідне (Рабство)


Мідне. — «У полі береза стояла, в полі кучерявая стояла, ой люлі, люлі, люлі, люлі...» Хоровод молодиць і дівок — танцюють — підійдемо ближче, казав я сам собі, розгортаючи знайдені папери мого приятеля.— Але я читав ось таке. Не міг дійти до хороводу. Вуха мої запнулися печаллю, і радісний голос немудрих веселощів до серця мені не дійшов. О, мій друже! де б ти не був, слухай і суди.
Кожного тижня два рази вся Російська імперія сповіщається, що Н.Н. чи Б.Б. неспроможний чи не хоче заплатити того, що позичав, чи взяв, або чого від нього вимагають. Позичене або програне, проїжджене, прожите, проїдене, пропите, про... або роздароване, втрачене у вогні чи воді, або Н.Н. чи Б.Б. з іншого якого-небудь випадку зайшов у борг чи під стягання. Те і інше нарівні в відомостях приймається.— Публікується: «Цього... дня опівночі о десятій годині, за визначенням повітового суду чи міського магістрату, продаватиметься з публічного торгу відставного капітана Г. . нерухоме майно, будинок, що стоїть у... часті, під №... і при ньому шість душ чоловіків і жіночої статі; продаж буде при тому будинку... Ті, що бажають, можуть оглянути завчасно»

Далі йде картина, жахлива тим, що вона правдоподібна. Не стану розгублюватися слідом за Радіщевим в його надутих, але щирих мріях... з якими цього разу погоджуюся мимоволі...

Про цензуру


Розташувавшись обідати в славному трактирі Пожарського, я прочитав статтю під заголовком Торжок. У ній мовиться про свободу книгодрукування; цікаво бачити щодо цього міркування людини, яка цілком дозволила собі цю свободу, надрукувавши у власній друкарні книгу, в якій сміливість думок і висловів виходить за всі межі.
Один з французьких публіцистів дотепним софізмом захотів довести нерозсудливість цензури. Якби, каже він, здібність говорити була найновішим винаходом, то нема сумніву, що уряди не забарилися б запровадити цензуру і на мову: видали б певні правила, і двоє людей, щоб поговорити між собою про погоду, мусили б одержати попередній на те дозвіл.
Звичайно: якби слово не було загальною належністю всього людського роду, а тільки мільйонної частини його,— то уряди конче повинні були б обмежити законами права потужного стану людей, що говорять, Але грамота не є природна здатність, дарована богом всьому людству, як мова чи зір. Людина неграмотна не є виродок і не перебуває поза вічними законами природи. І між грамотіями не всі однаково мають можливість і саму здатність писати книги чи журнальні статті. Друкований аркуш коштує близько 35 карбованців; папір теж скількись там коштує. Отже друк доступний не кожному. (Не кажу вже про талант etc.). Письменники в усіх країнах світу є клас наймалочисленіший з усього населення. Очевидно, що аристократія найдужча, найбезпечніша — є аристократія людей, які на цілі покоління, на цілі століття накладають свій спосіб думання, свої пристрасті, свої забобони. Що значить аристократія породи і багатства в порівнянні з аристократією талантів, що пишуть. Ніяке багатство не може перекупити вплив обнародуваної думки. Ніяка влада, ніяке правління не може встояти проти всеруйнівного впливу друкарського снаряда. Поважайте клас письменників, але не допускайте ж його заволодіти вами зовсім.
Думка! велике слово! Що ж і становить велич людини, як не думка? Хай же буде вона вільна, як повинна бути вільна людина: в межах закону, при цілковитому додержанні умов, що їх накладає суспільство.
«Ми в тому й не сперечаємось,— говорять супротивники цензури.—Але книги, як і громадяни, відповідають за себе. Є закони для тих і для інших. Для чого ж попередня цензура? Нехай книга спочатку вийде з друкарні, і тоді, якщо визнаєте її злочинною, ви можете її ловити, хапати і карати, а автора чи видавця присудити до ув'язнення і до встановленого штрафу».
Але думка вже стала громадянином, вже відповідає за себе, як тільки вона народилася й висловилась. Хіба мова і рукопис не підлягають законові? Усякий уряд має право не дозволяти проповідувати на площах, що кому на думку спаде, і може спинити роздачу рукопису, хоч рядки його написані пером, а не відтиснуті верстатом друкарським. Закон не тільки карає, але й попереджає. Це навіть його благодійна сторона.
Дія людини раптова і одна (isole); дія книги багаторазова й повсюдна. Закони проти зловживань книгодруку не досягають мети закону: не запобігають лихові, рідко його припиняючи. Тільки цензура може виконати те і інше.

Етикет


Владу і свободу поєднати слід на взаємну користь.
Істина незаперечна, якою Радіщев закінчує накреслення про знищення придворних чинів, сповнене думок здебільшого неправдивих, хоч і пошлих.
Припускати приниження в обрядах, установлених етикетом, є просто дурість. Англійський лорд, представляючись своєму королеві, стає навколішки й цілує йому руку. Це не заважає йому бути в опозиції, якщо він того не хоче. Ми щодня підписуємося покірними слугами, і здається, ніхто з цього ще не робив висновку, щоб ми просилися в камердинери.
Придворні звичаї, що їх додержували колись при дворі наших царів, знищені в нас Петром Великим при загальному перевороті. Катерина II взялася й до цього кодексу і встановила новий етикет. Він мав перед етикетом, якого додержували в інших державах, ту перевагу, що був заснований на правилах здорового розуму і чемності загальнозрозумілої, а не на забутих переказах і звичаях, що давно змінилися. Покійний цар любив простоту й невимушеність. Він послабив знову етикет, який, у кожному разі, не погано було б відновити. Звичайно, царі не мають потреби в обрядах, часто для них утомних; але етикет є теж закон; до того ж він при дворі необхідний, бо всякому, хто має честь наближатися до царських осіб, необхідно знати свій обов'язок і межі служби. Де нема етикету, там придворні перебувають у щохвилинному побоюванні зробити що-небудь непристойне. Недобре уславитися невігласом; неприємно здаватися й прислужливим вискочкою.

Шлюзи


У Вишньому Волочку Радіщев милується шлюзами — благословляє пам'ять того, хто, уподібнившись природі в її доброчинстві, зробив ріку рукодільною і всі кінці єдиної області з'єднав. З насолодою дивиться він на канал, заповнений навантаженими барками; він бачить тут справжнє землі багатство, додаток землероба і в усьому його блиску потужного пробудника людських діянь, користолюбство. Та скоро думки його набувають звичайного свого напряму. Темними барвами малює становище російського землероба й розповідає таке:
«Хтось, не знайшовши у службі, як то просто кажуть, щастя, чи не бажаючи його в ній знайти, виїхав з столиці, придбав невелике село, наприклад, у сто чи двісті душ, визначив собі шукати прибутку в землеробстві. Не сам він себе призначав до сохи, а намірився найдійовішим способом всіляке зробити застосування природних сил своїх селян, застосовуючи їх для обробітку землі. Способом для цього найнадійнішим визнав він уподібнити селян своїх знаряддю, що ні волі, ні бажань не мають; і уподібнив їх справді з деякого погляду нинішнього віку воїнам, що керують ними купою, що кидаються на бій купою, а поодинці нічого не важать. Для досягнення своєї мети, він відібрав у них малий наділ поля і сінокосів, які їм на необхідний прожиток дають звичайно дворяни, як винагороду за всі вимушені роботи, яких вони від селян вимагають. Одно слово, цей дворянин хтось усіх селян, дружин їх і дітей примусив всі дні року працювати на себе. А щоб вони не вмирали з голоду, то видавав він їм певну кількість хліба, під назвою місячини відому. Ті, що не мали родин, місячини не одержували, а за звичаєм лакедемонян бенкетували разом на панському дворі, вживаючи для заповнення шлунку в м'ясоїд рідкі шті. а в пости і в пісні дні хліб з квасом. Справжнє розговляння було хіба що на великодньому тижні.
Таким працівникам видавалося також відповідну і гідну їхніх статків одежу. Взуття на зиму, тобто личаки, робили вони самі; онучі одержували від пана свого; а влітку ходили босі. Отож у таких в'язнів не було ні корови, ні коня, ні вівці, ні барана. Дозволу тримати їх пан не відбирав, а тільки позбавляв способу до того. Хто був заможніший. хто був поміркованіший у їжі, той держав кілька птиць, що їх пан часом забирав собі, платячи за них ціну, яку сам хотів.
При такому порядку не дивно, що землеробство в селі п. хтось було в квітучому стані. Коли в усіх був поганий урожай, в нього родив хліб сам-четверть; коли в інших добрий був урожай, то в нього збирали хліба сам-десять і більше. Незабаром до двохсот душ він ще купив двісті жертв своєму користолюбству; а поводячись з ними так само, як і з першими, щороку збільшував свій маєток, побільшуючи кількість тих, що стогнали на його нивах. Тепер він лічить їх уже тисячами і має славу знаменитого землероба».

Поміщик, описаний Радіщевим, нагадав мені іншого, якого я знав років з 15 тому. Молодий мій спосіб думок і палкість тодішніх почуттів одвернули мене від нього й перешкодили мені вивчити один з найбільш вартих уваги характерів, які вдалося мені зустріти. Цей поміщик був ніби маленький Людовік XI. Він був тиран, але тиран за системою і за переконанням,— мав мету, до якої йшов він з силою душі незвичайною і з презирством до людства, що його й не думав приховувати. Зробившись поміщиком двох тисяч душ, він вважав своїх селян, як то кажуть, розпещеними слабим і безтурботним своїм попередником. Першим старанням його було загальне й цілковите розорення. Він негайно розпочав здійснювати своє накреслення і за три роки довів селян до скрутного становища. Селянин не мав ніякої власності — він орав панською сохою, запряженою панською шкапою, худобу його було всю продано, він сідав за спартанську трапезу на панському дворі; дома вій не мав ні штів, ні хліба. Одежа, взуття видавались йому від пана,— одно слово, стаття Радіщева здається картиною господарства мого поміщика.— Як би ви думали? Мучитель мав плани філантропічні. Привчивши своїх селян до злиднів, терпіння і праці, він думав поступово їх збагатити, повернути їм власність, дарувати їм права! Доля не дозволила йому виконати його накреслення. Він був убитий своїми селянами під час пожежі.

 

1 Була колись Троя, були і ми, троянці (лат.).

2 Старі, як вулиці (франц.).

3 Оглядів (франц.).

4 Книги мають свою долю (лат.),

5 Див. його лист до графа Шувалова. (Прим. Пушкіна).

6 Його світлості герцогові і т. д. (англ.).

7 В Росії кілька дворян зайнялися літературою (франц.).

8 Комфорт (англ.).

9 L'on voit certains animaux farouches, des males et des femelles, repandus pas la campagne, noirs, livides et tout brules du soleil, attaches a la terre qu'ils fouillent et qu'ils remuent avec une opi niatrete invincible; ils ont comme une voix articulee, et quand ils se levent sur leurs pieds, ils montrent une face humaine, et en effet its sont des hommes. Ils se retirent la nuit dans des tannieres ou ils vivent de pain noir, d'eau et de racines; ils epargnent aux autres hommes la peine de semer, de labourer et de recueillir pour vivre, et meritent ainsi de ne pas manquer de ce pain qu'ils ont seme». Les Caracteres. (Прим. Пушкіна). (По полях розсіяні дикі тварини, самці і самиці, чорні, побагровілі, засмалені сонцем, похилені до землі, яку вони копають і копирсаються в ній з нездоланною впертістю; між ними начебто чути членороздільну мову, а коли вони випростуються, то ми бачимо людське обличчя; справді — це люди. На ніч вони йдуть у свої лігва, де живляться чорним хлібом, водою і корінням; вони звільняють інших людей від труду сіяти, обробляти і збирати для харчування, і в нагороду за все це позбавлені змоги їсти той хліб, який самі сіють. Характери (франц.).

10 Роззява (франц.).

11 Ополчення (нім.).

 

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна