О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Вибрані статті

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ЛИСТ ДО ВИДАВЦЯ «МОСКОВСКОГО ВЕСТНИКА»



Дякую вам за ваші турботи про долю «Годунова»: ваше нетерпіння бачити його дуже приємне для мого самолюбства; але тепер, коли, через збіг сприятливих обставин, відкрилась передо мною можливість його надрукувати, передбачаю нові труднощі, яких перше я й не підозрівав.
З 1820 року, бувши віддалений від московських і петербурзьких товариств, я тільки в журналах міг стежити напрямом нашої словесності. Читаючи палкі суперечки про романтизм, я уявив, що й справді нам надокучила правильність і досконалість класичної старовини та бліді, одноманітні списки її наслідувачів, що стомлений смак вимагає інших, сильніших відчуттів і шукає їх у каламутних, але кипучих джерелах нової, народної поезії. Мені здавалось, проте, досить дивним, що дитяча наша словесність, яка ні в якому роді не становить ніяких зразків, вже встигла небагатьма спробами притупити смак читаючої публіки; але, думав я, французька словесність, усім нам з дитинства і так близько знайома, мабуть, є причиною цього явища. Щиро признаюсь, що я вихований у страху перед вельмишановною публікою і що не бачу ніякого сорому догоджати їй і йти за духом часу. Це перше признання веде до другого, більш важливого: нехай так, каюся, що я в літературі скептик (щоб не сказати гірше) і що всі її секти для мене рівні, виявляючи кожна свій вигідний і невигідний бік. Обряди і форми хіба повинні забобонне поневолювати літературну совість? Чому письменникові не скорятися заведеним звичаям в словесності свого народу, як він скоряється законам своєї мови? Він повинен володіти своїм предметом, незважаючи на утрудненість правил, як він повинен володіти мовою, незважаючи на граматичні окови.

––––––

Твердо певний, що застарілі форми нашого театру вимагають перетворення, я побудував свою трагедію за системою батька нашого Шекспіра і приніс йому в жертву перед його вівтарем дві класичні єдності, ледве зберігши останню. Крім цієї горезвісної троїстості є єдність, про яку французька критика й не згадує (мабуть, не припускаючи, що можна заперечувати її необхідність), єдність стилю—цієї четвертої необхідної умови французької трагедії, якої позбавлений театр іспанський, англійський і німецький. Ви почуваєте, що і я пішов за таким спокусливим зразком.
Що сказати ще? Поважний александрійський вірш перемінив я на п'ятистопний білий, в деяких сценах принизився навіть до нікчемної прози, не поділив своєї трагедії на дії,— і думав уже, що публіка скаже мені велике спасибі.
Відмовившись добровільно від вигод, мені надаваних системою мистецтва, виправданою спробами, ствердженою звичкою, я старався замінити цю відчутну ваду вірним зображенням осіб, часу, розвитком історичних характерів і подій,— словом, написав трагедію істинно романтичну.
Тимчасом, уважно розглядаючи критичні статті, вміщувані в журналах, я почав підозрівати, що я жорстоко помилився, думаючи, що в нашій словесності виявилося прагнення романтичного перетворення. Я побачив, що під загальним словом романтизму розуміють твори, які мають відбиток суму або мрійливості, що, ідучи за цим самовільним визначенням, один з найоригінальніших письменників нашого часу, не завжди правий, але завжди виправданий задоволенням зачарованих читачів, не завагався включити Озерова в число поетів романтичних, що, нарешті, наші журнальні Арістархи без церемонії ставлять на одну дошку Dante i Ламартіна, самовладно поділяють Європу літературну на класичну і романтичну, віддаючи першій —мови латинського Півдня і приписуючи другій германські племена Півночі, отже Dante (il gran padre Alighieri*), Аріосто, Лопе де Vega, Кальдерой і Сервантес потрапили в класичну фалангу, якій перемога, завдяки цій несподіваній допомозі, наданій видавцем «Московского Телеграфа», здається, безперечно належатиме.

––––––

Все це дуже захитало мою авторську певність. Я почав підозрівати, що трагедія моя є анахронізм.

Тимчасом, читаючи дрібні вірші, що їх величають романтичними, я в них не бачив і сліду щирого і вільного ходу романтичної поезії, а манірність лжекласицизму французького. Скоро я в тому впевнився.
Ви читали в першій книзі «Московского Вестника» уривок з «Бориса Годунова», сцену літописця. Характер Пимена не є мій винахід. В ньому зібрав я риси, що полонили мене в наших старих літописах: простодушність, зворушлива лагідність, щось дитяче і разом з тим мудре, щирість, можна сказати, набожна до влади царя, даної йому богом, цілковита відсутність суєтності, упередженості — дихають цих дорогоцінних пам'ятках часів давно минулих, між якими озлоблений літопис князя Курбського відрізняється від інших літописів, як бурхливе життя Іоаннового вигнанця відрізнялося від смиренного життя спокійних іноків.
Мені здавалося, що цей характер весь разом новий і знайомий для російського серця; що зворушлива добродушність древніх літописців, яку так живо збагнув Карамзін і відобразив у своєму безсмертному творі, прикрасить простоту моїх віршів і заслужить поблажливу усмішку читача; що ж вийшло? Люди розумні звернули увагу на політичні думки Пимена й визнали їх запізнілими; інші висловлювали сумнів, чи можуть вірші без рим називатися віршами. Пан З. запропонував проміняти сцену «Бориса Годунова» на картинки «Дамського Журналу». Тим і скінчився суворий суд вельмишановної публіки.
Що ж з цього виходить? Що пан З. і публіка мають рацію, але що пп. журналісти винні, помилковими звістками ввівши мене в спокусу. Виховані під впливом французької літератури, росіяни звикли до правил, затверджених її критикою, і неохоче дивляться на все, що не підходить під ці закони. Нововведення небезпечні і, здається, не потрібні.
Чи хочете знати, що іще стримує мене від надрукування моєї трагедії? Ті місця, які в ній можуть дати привід для застосувань, натяків, allusions. Завдяки французам ми не розуміємо, як драматичний автор може зовсім відмовитись від свого способу думок, аби зовсім переселитися у вік, ним зображуваний. Француз пише свою трагедію з Constitutionnel чи з Quotidienne перед очима, аби шестистопними віршами примусили Сціллу, Тіберія, Леоніда висловити його думку про Віллеля чи про Кеннінга. Від цього вигадливого способу на нинішній французькій сцені чути багато красномовних журнальних вихваток, але трагедії істинної не існує. Зауважте, що в Корнелі ви застосувань не зустрічаєте, що, крім Есфірі і Вереніки, нема їх і у Расіна. Літопис французького театру бачив у Британіку сміливий натяк на розваги двору Людовіка XIV.

Il ne dit, il ne fait que ce qu'on lui prescrit etc **.

Ta чи ймовірно, щоб тонкий, придворний Расін насмілився зробити таке лайливе застосування Людовіка до Нерона? Бувши справжнім поетом, Расін, написавши ції прекрасні вірші, був сповнений Тацітом, духом Рима; він зображав ветхий Рим і двір тирана, не думаючи про версальські балети, як Юм чи Walpoll (не пам'ятаю хто) зауважує про Шекспіра в подібному ж випадку. Сама зухвалість цього застосування є доказом, що Расін про нього й не думав.

 

* Великий отець Алігієрі (італ.).

**Він говорить і робить лише те, що йому наказують і т. д. (франц.).

 

 

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна