О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Джон Теннер

ВИБРАНІ СТАТТІ

 


ДЖОН ТЕННЕР




З деякого часу Північно-Американські Штати звертають на себе в Європі увагу людей найбільш мислячих. Не політичні події тому виною: Америка спокійно йде своєю дорогою, досі безпечна й квітуча, сильна миром, закріпленим для неї географічним її розташуванням, горда своїми установами. Але кілька глибоких умів недавнього часу взялися досліджувати звичаї і постанови американські, і їх спостереження здійняли знову питання, які вважали давно вже розв'язаними. Пошана до цього нового народу та до його ладу, плоду новітньої освіти дуже похитнулась. З подивом побачили демократію в її огидному цинізмі, в її жорстоких забобонах, в її нестерпному тиранстві. Все благородне, некорисливе, все, що підносить душу людську — пригнічене невблаганним егоїзмом і пристрастю до достатків (comfort); більшість, що зухвало утискує суспільство; рабство негрів серед освіченості і свободи; родовідні гоніння в народі, що не має дворянства; з боку виборців зажерливість і заздрість; з боку управляючих боязкість і запобігливість; талант, що з пошани до рівності, примушений до добровільного остракізму; багатій, що надіває обідраний каптан, аби на вулиці не образити бундючної злидоти, яку він потай зневажає: така картина Американських Штатів, недавно виставлена перед нами.
Ставлення Штатів до індійських племен, стародавніх володарів землі, нині заселеної європейськими виходцями, зазнало також суворого розгляду нових спостережників. Явна несправедливість, ябеда і нелюдськість Американського Конгресу засуджені з обуренням; так чи інакше, через меч і вогонь, чи від рому і ябеди, чи засобами більш моральними, але дикість повинна зникнути при наближенні цивілізації. Такий неминучий закон. Рештки стародавніх мешканців Америки скоро зовсім знищаться; і просторі степи, неоглядні ріки, на яких сітями і стрілами вони здобували собі їжу, перетворяться на оброблені поля, всіяні селами, і на торговельні гавані, де задимлять піроскафи й замає прапор американський.
Звичаї північно-американських дикунів відомі нам з опису знаменитих романістів. Але Шатобріан і Купер обидва показали нам індійців з їх поетичного боку і забарвили істину фарбами своєї уяви. «Дикуни, виставлені в романах,— пише Вашінгтон Ірвінг,— такі ж схожі на справжніх дикунів, як ідилічні пастухи на пастухів звичайних». Це саме підозрівали й читачі; і недовірливість до слів заманливих оповідачів зменшувала задоволення, яке давали с їх блискучі твори.
В Нью-Йорку недавно видані «Записки Джона Теннера», який провів тридцять літ в пустелях Північної Америки, між дикими її мешканцями. Ці «Записки» дорогоцінні з усякого погляду. Вони найповніший, і, мабуть, останній, документ буття народу, що його скоро не залишиться й слідів. Літописи племен безграмотних, вони кидають справжнє світло на те, що деякі філософи називають природним станом людини; свідчення простодушні й безсторонні, вони нарешті свідчитимуть перед світом про способи, які Сполучені Штати застосовували в XIX столітті для поширення свого панування і християнської цивілізації. Достовірність цих «Записок» не підлягає ніякому сумніву. Джон Теннер ще живий; багато осіб (між ними Токвіль, автор славетної книги «De la democratie en Amerique» (1)) бачили його і купили в нього самого його книгу. На їх думку, підробки тут бути не може. Та й досить прочитати кілька сторінок, щоб у тому переконатися: відсутність будь-якої штучності і смиренна простота оповідання ручаться за істину.
Батько Джона Теннера, виходець з Віргінії, був священиком. Після смерті дружини своєї він оселився в одному місці, що називається Ельк-Горн, на недалекій відстані від Цінціннаті.
Ельк-Горн зазнавав нападів індійців. Дядько Джона Теннера якось уночі, змовившись зі своїми сусідами, наблизився до табору індійців і застрелив одного з них. Інші кинулися в річку й попливли...
Батько Теннера, ідучи одного разу ранком в далеке селище, наказав своїм обом дочкам відіслати маленького Джона до школи. Вони згадали про це вже після обіду. Але йшов дощ, і Джон лишився дома. Увечері батько вернувся і, дізнавшись, що він до школи не ходив, послав його самого по лозину і боляче його відшмагав. З того часу батьківський дім остогид маленькому Теннеру; він часто думав і говорив: «Мені б хотілося втекти до диких!»
«Батько мій,— пише Теннер,— покинув Ельк-Горн і подався до гирла Біг-Міамі, де він мав заснувати нове поселення. Там на березі знайшли ми оброблену землю і кілька хижок, покинутих поселенцями через побоювання диких. Батько мій полагодив хижки і обніс їх огорожею. Це було весною. Він узявся до хліборобства.— Днів через десять після свого прибуття на місце, він сказав нам, що коні його непокояться, почуваючи близькість індійців, які, напевне, никають по лісу. «Джон,— додав він, звертаючись до мене,— ти сьогодні сиди дома». Потім пішов він засівати поля зі своїми неграми і старшим моїм братом.
Нас залишилося дома четверо дітей. Мачуха, щоб певніше мене затримати, доручила мені доглядати за меншим, якому не було ще й року. Я скоро занудьгував і став щипати його, щоб примусити кричати. Мачуха звеліла мені взяти його на руки і з ним гуляти по кімнатах. Я послухався, але не перестав його щипати. Нарешті вона стала його годувати груддю, а я побіг швидко надвір і вислизнув у хвіртку, звідти на поле. На недалекій відстані від дому і близько самого поля стояло горіхове дерево, під яке я бігав збирати торішні горіхи. Я обережно до нього добрався, щоб не бути поміченим ні батьком, ні його робітниками... Як тепер бачу батька мого, що стояв з рушницею на сторожі посеред поля. Я сховався за дерево й думав про себе: «Мені б дуже хотілося побачити індійців!»
Уже мій солом'яний капелюх був майже повен горіхів, коли раптом почув я шарудіння. Я оглянувся: індійці! Старик і молодий чоловік схопили мене й потягли. Один з них викинув з мого капелюха горіхи й надів мені його на голову. Після того нічого не пам'ятаю. Мабуть, я знепритомнів, бо не закричав. Нарешті я опам'ятався під високим деревом. Старика не було. Я був між молодим чоловіком і іншим індійцем, широкоплечим і низькорослим. Напевне я його чим-небудь таки розсердив, бо він потяг мене набік, схопив свій томагаук (дрючок) і знаками звелів мені дивитися вгору. Я зрозумів, що він мені наказував востаннє глянути на небо, бо готувався мене вбити. Я скорився; але молодий індієць, що схопив мене, затримав удар, занесений над моєю головою. Обидва почали жваво сперечатися. Заступник мій закричав. Кілька голосів йому відповіло. Старик і чотири інші індійці прибігли поспішно. Старий начальник, здавалося, суворо говорив до того, хто загрожував мені смертю. Потім він і молодий чоловік взяли мене, кожен за руку, і потягли знову. Тимчасом жахливий індієць ішов за нами. Я уповільнював їх відступ і помітно було, що вони боялися, щоб їх не наздогнали.
На відстані одної милі від нашого дому, біля берега річки, в кущах схований був ними човен з деревної кори. Вони сіли в нього всі семеро, взяли мене з собою і переправилися на другий берег, біля самого гирла Біг-Міамі. Човен спинили. В лісі сховані були ковдри (шкіряні) і запаси; вони запропонували мені дичини і ведмежого жиру. Та я не міг їсти. Наш будинок звідси було ще видно; вони дивилися на нього, і потім зверталися до мене зі сміхом. Не знаю, що вони говорили.
Пообідавши, вони пішли вгору берегом, тягнучи мене з собою, як і раніше, і скинули з мене черевики, гадаючи, що вони заважали бігти. Я не втрачав ще надії від них урятуватися, незважаючи на нагляд, і помічав усі предмети, щоб по них спрямувати свою втечу назад; упирався також ногами в високу траву і в м'яку землю, щоб залишити сліди. Я сподівався втекти під час їх сну. Настала ніч; старик і молодий індієць лягли зі мною під одну ковдру й міцно притиснули мене. Я так стомився, що зразу ж заснув. Другого дня я прокинувся на світанку. Індійці вже встали й готові були в дорогу. Таким способом ми йшли чотири дні. Мене годували скудно; я все сподівався втекти, але коли наставала ніч, сон кожного разу мене опановував зовсім. Ноги в мене розпухли і були всі в ранах і в колючках. Старик мені поміг сяк-так і дав пару мокасинів (щось ніби шкіряні личаки), які полегшили мене трохи.
Я йшов звичайно між стариком і молодим індійцем. Часто примушували вони мене бігати, поки не впаду. Кілька днів я майже нічого не їв. Ми натрапили на широку ріку, що впадає (думаю) в Міамі. Вона була така глибока, що мені не можна було її перейти. Старик узяв мене собі на плечі і переніс на другий берег. Вода доходила йому під пахви; я побачив, що самому мені перейти цю ріку було неможливо, і втратив усяку надію на те, що скоро врятуюсь. Я проворно видерся на берег, став бігати по лісу і сполохав з гнізда дикого птаха. Гніздо було повне яєць; я забрав їх у хустку й вернувся до ріки. Індійці стали сміятись, побачивши мене з моєю здобиччю, розпалили вогонь і заходилися варити яйця в маленькому казанку. Я був дуже голодний і жадібно дивився на це готування. Раптом прибіг старик, схопив казан і вилив воду на вогонь разом з яйцями. Він нашвидку щось шепнув молодому чоловікові. Індійці поспішно зібрали яйця і розбіглися по лісах. Двоє з них повели мене з найбільшою швидкістю. Я думав, що за нами гналися і згодом дізнався, що не помилився. Напевно мене шукали на тому березі ріки...
Через два чи три дні після того зустріли ми загін індійців, що складався з двадцяти чи тридцяти чоловік. Вони йшли в європейські селища. Старик довго з ними розмовляв. Дізнавшись (як потім мені сказали), що білі люди за нами гналися, вони пішли їм назустріч. Стався гарячий бій, і з обох боків полягло багато мертвих.
Похід наш крізь ліси був важкий і нудний. Через десять днів прийшли ми на берег Маумі. Індійці розсипалися по лісу й стали оглядати дерева, перегукуючись між собою. Вибрали одне горіхове дерево (hickory) зрубали його, зняли кору і зшили з неї човен, в якому ми всі вмістилися; попливли за течією ріки, і вийшли на берег біля великого індійського села, побудованого поблизу гирла іншої якоїсь ріки. Жителі вибігли до нас назустріч. Молода жінка з криком кинулася на мене й била по голові. Здавалося, багато хто з жителів хотів мене вбити; одначе старик і молодий чоловік умовили їх мене облишити. Як видно, я часто був предметом розмов, але не розумів їх мови. Старик знав кілька англійських слів. Він іноді наказував мені піти по воду, розпалити вогонь тощо, починаючи таким способом вимагати від мене різних послуг.
Ми подалися далі. На деякій відстані від індійського села була американська контора. Тут кілька купців зі мною довго розмовляли. Вони хотіли мене викупити; але старик на те не погодився. Вони пояснили мені, що я в старого заступлю місце його сина, який помер недавно; повелися зі мною ласкаво, і добре мене годували весь час нашого перебування. Коли ми розлучилися, я став кричати — вперше після мого викрадення з дому батьківського. Купці втішили мене, обіцявши через десять днів викупити з неволі».

Нарешті човен причалив до місця, де мешкали викрадачі бідолашного Джона. Старуха вийшла з дерев'яного куреня й побігла до них назустріч. Старик сказав їй кілька слів; вона закричала, обняла, пригорнула до серця свого маленького бранця й потягла в курінь.
Викрадач Джона Теннера звався Маніто-о-гезик. Молодший з його синів помер незадовго перед подією, тут описаною. Дружина його оголосила, що не буде жива, якщо їй не знайдуть її сина. Тобто вона вимагала молодого невільника на те, щоб його усиновити. Старий Маніто-о-гезик з сином своїм Киш-кау-ко і з двома єдиноплемінниками, жителями Гуронського озера, зразу ж вирушили в путь, щоб тільки задовольнити бажання старої. Троє молодих людей, родичі старика, приєдналися до нього. Всі семеро прийшли до селищ, розташованих на берегах Ойо. Напередодні викрадення індійці переправилися через ріку й сховалися поблизу Теннерового дому. Молоді люди з нетерпінням чекали появи хлопчика, і кілька разів готові були вистрілити на робітників. Старик насилу міг їх втримати.
Вернувшись щасливо додому зі своєю здобиччю, старий Маніто-о-гезик другого ж дня скликав своїх рідних і знайомих, і Джон Теннер був урочисто всиновлений на самій могилі маленького дикуна.
Була весна. Індійці покинули свої селища і всі подалися на лови звірів. Вибравши собі зручне місце, вони стали обносити його огорожею з зеленого гілля і молодих дерев, з-за яких мали стріляти. Джону доручили обламувати сухі гіллячки і обривати листя з того боку, де ховалися мисливці. Маленький бранець, стомлений спекою і працею, завжди голодний і сумний, ліниво виконував свою роботу. Старий Маніто-о-гезик, заставши одного разу його сплячим, ударив хлопчика по голові своїм томагауком й кинув замертво у кущі. Вернувшись до табору, старик сказав своїй дружині: «Стара! хлопчик, якого я тобі привів, ні до чого не здатний: я його убив. Ти знайдеш його отам». Стара з дочкою прибігли, знайшли Теннера ще живого й привели його до пам'яті.
Життя маленького приймака було щонайгіркіше. Його примушували працювати над силу; старий і сини його били бідолашного хлопчика щохвилини, їсти йому майже нічого не давали; вночі він спав звичайно між дверима і вогнищем, і всякий, входячи й виходячи, неодмінно давав йому ногою стусана. Старик зненавидів його і поводився з ним надзвичайно жорстоко. Теннер ніколи не міг забути такої події.
Одного разу Маніто-о-гезик, вийшовши з своєї хижки, раптом вернувся, схопив хлопчика за волосся, потяг за двері і ткнув як кішку лицем у купу гною. «Подібно до всіх індійців,— говорить американський видавець його записок,— Теннер має звичку приховувати свої почуття. Та коли розказував він мені цю пригоду, блиск його погляду і судорожне тремтіння верхньої губи доводили, що жадоба помсти — прикметна властивість людей, з якими він провів своє життя — не чужа була і йому. Через тридцять років бажав він ще змити образу, якої зазнав він на дванадцятому році!»
Зимою почалися воєнні готування. Маніто-о-гезик, вирушаючи в похід, сказав Теннеру: «Іду вбити твого батька, братів і всіх твоїх родичів...» Через кілька днів він вернувся і показав Джону білий, старий капелюх, що його той зразу впізнав: він належав братові його. Старик запевнив його, що додержав свого слова, і що нікого з його рідних уже більше не існує.
Час минав, і Джон Теннер почав звикати до долі своєї. Хоч Маніто-о-гезик усе поводився з ним суворо, але стара любила його щиро й старалася полегшити його долю.— Через два роки сталася важлива зміна. Начальниця племені Отавуавів, Нет-но-куа, родичка старого індійця, викрадача Джона Теннера, купила його, щоб замінити собі втраченого сина. Джон Теннер був вимінений на барильце горілки і на кілька фунтів тютюну.
Вдруге всиновлений, Теннер знайшов у новій матері своїй ласкаву й добру покровительку. Він щиро до неї прив'язався; скоро відвик від звичок своєї дитячої освіченості й зробився цілковитим індійцем,— і тепер, коли доля привела його знову в товариство, від якого він був відірваний у дитинстві, Джон Теннер зберіг вигляд, характер і забобони дикунів, що його всиновили.
«Записки» Теннера являють живу й сумну картину. В них є якась одноманітність, якась сонна безладність і відсутність думки, що дають деяке поняття про життя американських дикунів. Це довга повість про застрелених звірів, про заметілі, про голодні, далекі мандри, про мисливців, що замерзли в дорозі, про тваринні оргії, про чвари, про ворожість, про життя бідне й важке, про потреби, незрозумілі для чад освіченості.
Американські дикуни всі взагалі звіролови. Цивілізація європейська, витиснувши їх з спадкових пустель, подарувала їм порох і свинець: тим і обмежився її благодійний вплив. Вправний стрілець вважається між ними за велику людину. Теннер розказує першу свою спробу на поприщі, на якому потім прославився.
«Я зроду ще не стріляв. Мати моя (Нет-но-куа) тільки що купила барильце пороху. Підбадьорений її поблажливістю, я попросив у неї пістолет, щоб іти в ліс стріляти голубів. Мати моя погодилася, кажучи: «Пора тобі бути мисливцем». Мені дали заряджений пістолет і сказали, що коли вдасться застрелити птаха, то дадуть рушницю й стануть учити полювати.
З того часу я змужнів і кілька разів перебував у скрутному стані; але ніколи жадоба успіху не була в мене така палка. Ледве вийшов я з табору, як побачив голубів на близькій відстані. Я звів курок і підняв пістолет майже до самого носа; прицілився й вистрілив. У той же час мені почулося дзижчання, подібне до свисту кинутого каменя; пістолет полетів через мою голову, а голуб лежав під деревом, на якому сидів.
Не турбуючись про моє зранене обличчя, я побіг до табору з застреленим голубом. Рани мої оглянули; мені дали рушницю, порох і дріб і дозволили стріляти на птахів. З того часу стали зі мною поводитися шанобливо».

Скоро після того молодий мисливець відзначився новим подвигом.
«Дичини ставало рідко; натовп наш (загін мисливців з дружинами й дітьми) голодував. Ватажок наш радив перенести табір до іншого місця. Напередодні призначеного для походу дня, мати моя довго говорила про наші невдачі і про жахливу бідність, що нас спіткала. Я ліг спати; але її спів та молитви збудили мене. Стара голосно молилась більшу частину ночі.
Другого дня, рано-вранці, вона розбудила нас, звеліла взуватися й бути готовими до походу. Потім прикликала свого сина, Уа-ме-гон-е-б'ю, і сказала йому: «Сину мій, цієї ночі я молилася великому духові. Він з'явився мені в образі людському й сказав: Нет-но-куа! завтра буде вам ведмідь для обіду. Ви зустрінете на шляху вашому (в такому ось напрямі) круглу долину і в долині стежку: ведмідь перебуває на тій стежці.
Але молодий чоловік, який не завжди шанував слова своєї матері, вийшов з хижки і розказав сон її іншим індійцям. «Стара запевняє,— сказав він, сміючись,— що ми сьогодні їстимемо ведмедя; але не знаю, хто саме його вб'є». — Нет-но-куа його за те вилаяла, але не могла умовити йти на ведмедя.
Ми пішли в похід. Мужчини йшли попереду й несли наші пожитки. Прийшовши на місце, вони подалися на лови, а діти залишилися стерегти поклажу до прибуття жінок Я був тут-таки; рушниця була при мені. Я все думав про те, що говорила стара, і наважився піти шукати долину, що приснилася їй; зарядив рушницю кулею і, не кажучи нікому й слова, вернувся назад.
Я прибув до одного місця, де, мабуть, колись був ставок, і побачив круглу, малу просторінь посеред лісу. Ось,— подумав я,— долина, визначена старою. Скоро я знайшов ніби стежку, мабуть, річище висохлого струмка. Все вкрите було глибоким снігом.
Мати казала також, що уві сні бачила вона дим на тому місці, де був ведмідь. Я був певен, що знайшов долину, нею описану, і довго чекав появи диму. Одначе дим не з'являвся. Набридло мені марне чекання, ступив я кілька кроків там, де, здавалося, була стежка, і раптом загруз по пояс у снігу.
Виборсавшись проворно, пройшов я ще кілька кроків, як згадав раптом оповідання індійців про ведмедів, і мені спало на думку, що, можливо, місце, куди я провалився, був ведмежий барліг. Я вернувся, і в глибині западини побачив голову ведмедя; приставив йому дуло рушниці між очима й вистрілив. Як тільки дим розійшовся, я взяв палицю і кілька разів устромив її кінець в очі і в рану; потім, упевнившись, що ведмідь убитий, став тягти його з барлогу, але не зміг, і вернувся до табору по своїх слідах.
Увійшов до куреня своєї матері. Стара сказала мені: «Сину мій, вийми з казана шматок бобрового м'яса, якого мені дали сьогодні; та залиши половину братові, який з полювання ще не вернувся і сьогодні нічого не їв»... Я з'їв свій шматок і, бачачи, що стара сама, підійшов до неї й сказав їй на вухо: «Мамо! я вбив ведмедя!» — Що ти кажеш?— «Я вбив ведмедя!» — Чи справді він убитий? — «Справді».— Вона якийсь час дивилась на мене нерухомо; потім обняла мене з ніжністю й довго пестила. Пішли по вбитого ведмедя; і що це був ще перший, то, за звичаєм індійців, його засмажили цілого, і всі мисливці запрошені були з'їсти разом з нами».

Опис різних полювань і пригод під час переслідування звірів займає багато місця в «Записках» Джона Теннера. Історії про самих убитих ведмедів становлять цілий роман. Те, що він каже про муза, американського оленя (cervus alces), варте дослідження натуралістів.
«Індійці певні, що муз між іншим обдарований здатністю довго залишатися під водою. Двоє з моїх знайомих, люди не брехливі, вернулись одного вечора з полювання й розказали нам, що молодий муз, загнаний ними в маленький ставок, впірнув усередину. Вони до вечора стерегли його на березі, курячи тютюн; весь час не бачили вони ані найменшого руху води, ні іншої якої-небудь ознаки зниклого муза ?, втративши надію на успіх, нарешті повернулись.
Через кілька хвилин після їх прибуття з'явився одинокий мисливець зі свіжою здобиччю. Він розказав, що звіриний слід привів його до берегів ставка, де знайшов він сліди двох чоловіків, що, як видно, прибули туди з музом майже в один час. Він зробив висновок, що муз був ними вбитий; сів на берег, і скоро побачив муза, що підвівся тихо над неглибокою водою, і застрелив його в ставку.
Індійці вважають, що муз тварина найобережніша, і що дістати його дуже важко. Він пильніший, ніж дикий буйвол (bison, bos americanus) і канадський олень (каribou), і має гостріше чуття. Він швидший за лося, обережніший і хитріший за дику козу (l'antilope). В найстрашнішу бурю, коли вітер і грім зливають свій тривалий рев з безперестанним шумом зливи, якщо сухий прутик хрусне в лісі під ногою чи рукою людською, муз уже чує. Він не завжди тікає, але перестає їсти й прислухається до всіх звуків. Якщо протягом цілої години людина не зробить ніякого шуму, то муз починає їсти знову, але вже не забуває звуку, що почув, і на кілька годин обережність його залишається діяльнішою».

Легкість і невтомність індійців у переслідуванні звірів майже неймовірні. Ось як Теннер описує полювання на лосів:
«Холодна погода тільки що починалась. Сніг був ще не глибший одного фута; а ми вже почували голод. Нам зустрівся табун лосів, і ми вбили чотирьох в один день.
Ось як індійці полюють лосів. Сполохавши з місця, вони переслідують їх рівним кроком протягом кількох годин. Злякані звірі згарячу випереджають їх на кілька миль; але індійці, ідучі слідом за ними все тим самим кроком, нарешті наздоганяють їх; табун лосів, побачивши їх, тікає з новим зусиллям і зникає знову на годину чи на дві. Мисливці починають виявляти їх швидше і швидше, і лосі все довше і довше залишаються в них на видноті; нарешті мисливці вже ні на хвилину не спускають їх з очей. Стомлені лосі тікають тихою риссю; потім ідуть повільно. Тоді й мисливці бувають майже зовсім знеможені. Одначе вони звичайно можуть ще дати залп з рушниць по табуну лосів; та постріли надають звірам нової сили; а мисливці, якщо сніг неглибокий, рідко мають дух і можливість вистрілити більше одного чи двох раз. Довго тікаючи, лось не легко визволяє копито своє; в глибоких снігах його дістати легко. Є індійці, які можуть переслідувати лосів по степу й безсніжному; але таких мало».

Перешкоди, злигодні, що на них натрапляють індійці в цих заходах, переважають усе, що можна собі уявити. Перебуваючи в постійному русі, вони не їдять цілими добами і змушені іноді, після такого примусового посту, задовольнятися вареним шкіряним взуттям. Провалюючись у прірви, вкриті снігом, переправляючись через бурхливі ріки на легкій деревній корі, вони перебувають у повсякчасній небезпеці втратити або життя, або засоби для його підтримування. Підмочивши гниле дерево, з якого видобувають собі вогонь, часто мисливці замерзають у сніговому степу. Сам Теннер кілька разів почував наближення крижаної смерті.
«Одного разу ранком,— каже він,— я погнав лося й переслідував його до ночі; уже ось-ось мав його наздогнати, та раптом утратив сили й надії. Одяг мій, дарма що був мороз, був весь мокрий. Скоро він заледенів. Мої суконні мітаси (штани) порвались на клапті, коли я біг через чагарники. Я відчув, що замерзаю... Близько опівночі досяг місця, де стояла наша хижка; її вже там не було: стара перенесла її на інше місце.. Я пішов по слідах моєї сім’ї, і скоро холод став невідчутний: мене опанувала сонливість, звичайна ознака, що передує смерті. Я подвоїв зусилля: і хоч був зовсім при пам'яті й розумів дуже добре небезпечність свого стану, але насилу міг стримати бажання прилягти на землю. Нарешті зовсім забувся, не знаю, чи надовго, і, прокинувшись як від сну, побачив, що крутився на одному місці.
Я став шукати своїх слідів, і раптом вдалині побачив вогонь; але знову знепритомнів. Якби я впав, то вже ніколи б не підвівся. Я став знову крутитися на одному місці; нарешті досяг нашої хижки. Увійшовши в неї, я впав, одначе не знепритомнів. Як тепер бачу вогонь, що освітлював яскраво нашу хижку, і кригу, що її вкривала; як тепер чую слова старої: вона говорила, що чекала мене задовго до настання ночі, не думаючи, щоб я так довго був на полюванні... Цілий місяць я не міг вийти: обличчя, руки і стегна були в мене дуже відморожені...»

Зазнаючи такої праці і небезпек, індійці мають на меті заготовляння бобрового хутра, буйволових шкір та іншого, аби продати й проміняти їх купцям американським. Та рідко дістають вони вигоду в торговельних своїх оборотах: купці, звичайно, користуються їх простотою і схильністю до міцних напоїв. Вимінявши частину товарів на ром і горілку, бідолашні індійці віддають і решту за безцінь; після тривалого пияцтва настають голод і злидні, і нещасні дикуни змушені скоро знову звернутися до вбогої й злиденної своєї промисловості. Джон Теннер так описує одну з цих оргій.
«Торг наш скінчився. Стара подарувала купцеві десять шкірок прекрасного бобрового хутра. Замість подарунку звичайно одержувала вона одно плаття, срібні оздоби, ознаки її володарства, і бочку рому. Коли купець послав по неї, щоб вручити свій подарунок, вона така була п'яна, що не могла стояти на ногах. Я прийшов замість неї, і був трошки напідпитку; вбрався в її одяг, надів на себе й срібні оздоби; потім, узявши бочку на плечі, приніс її до хижки. Тут я поставив бочку на землю й пробив дно обухом. «Я не з тих начальників,— сказав я,— які тягнуть ром ротом з дірочки: пий хто хоче і скільки хоче!» Стара прибігла з трьома казанами,— і за п'ять хвилин усе було випито. Я пиячив з індійцями вдруге зроду; у мене схований був ром; потай ходив я пити, і був п’яний два дні поспіль. Рештки пішов допивати з племінником старої... Він не був ще п'яний; але дружина його лежала перед вогнем зовсім без пам'яті...
Ми сіли пити. В цей час індієць, з племені Ожібуай, увійшов, хитаючись, і повалився перед вогнем. Вже було пізно; але весь табір галасував і пиячив. Я з товаришем вийшов, щоб побенкетувати з тими, які захочуть нас запросити; не бувши ще дуже п'яні, ми сховали казан з рештою горілки. Погулявши якийсь час, ми вернулись. Дружина товариша мого все ще лежала перед вогнем; але на ній уже не було її срібних оздоб. Ми кинулись до нашого казана: казан зник; індієць, залишений нами перед вогнем, зник: і з багатьох причин ми підозрівали його в цій крадіжці. Дійшло до мене, що він розказував, ніби я його поїв. Другого дня пішов я до його хижки й зажадав казана. Він звелів своїй дружині принести його. Таким чином злодій знайшовся, і брат мій одержав назад срібні оздоби!..»

Залишаємо читачеві судити, яке поліпшення в звичаях дикунів дає зіткнення з цивілізацією!
Легковажність, нездержливість, лукавство і жорстокість — головні пороки диких американців. Убивство між ними не вважається за злочин; але родичі і друзі вбитого звичайно мстяться за його смерть. Джон Теннер викликав проти себе ненависть одного індійця і кілька разів зазнавав його удару. «Ти давно міг би мене вбити,— сказав йому одного разу Теннер,— але ти не мужчина, у тебе нема навіть серця жіночого, ні сміливості собачої. Ніколи не прощу тобі, що ти на мене замахнувся ножем, і не мав духу вдарити».— Хоробрість вважається між індійцями головною людською чеснотою: боягуза зневажають вони так само, як ледаря чи слабого мисливця. Іноді, якщо вбивство сталося в пиятиці чи ненавмисно, родичі урочисто прощають душогубцеві. Теннер розповідає цікавий випадок.
«Юнак, з племені Оттовауа, що жив у мене під час моєї хвороба, відлучився в табір новоприбулих індійців, які в той час пиячили. Опівночі його привели до нас п'яного. Один з тих, що привели, впхнув його в хижку, сказавши: «Дивіться за ним: юнак наробив бешкету».
Ми розпалили вогонь і побачили юнака, що стояв з ножем у руці, всього закривавленого. Його не могли вкласти; я наказав йому лягти, і він скорився. Я заборонив робити допит і згадувати йому про закривавлений ніж.
Ранком, прокинувшись від глибокого сну, він нічого не пам’ятав. Юнак сказав нам, що напередодні, здається, він напився п'яний, що дуже голодний і хоче готувати собі обід. Він здивувався, коли я сказав йому, що він убив людину. Він знав тільки, що під час пияцтва кричав, згадавши про батька свого, убитого колись на тому самому місці білими людьми. Він дуже зажурився й зразу побіг глянути на того, кого зарізав. Нещасний був ще живий. Ми дізналися, що коли був він уражений, тоді лежав п'яний без пам'яті, і що сам убивця напевно не знав, хто був його жертва. Родичі не говорили нічого; але перекладач (американського губернатора) дуже йому докоряв.
Ясно було, що поранений не міг жити і що останній час його був уже близький. Убивця вернувся до нас. Ми приготували значні подарунки: хто дав ковдру, хто шматок сукна, хто те, хто інше. Він поніс їх зразу ж і поклав перед пораненим. Потім, звернувшись до родичів, сказав їм: Друзі мої, ви бачите, що я вбив вашого брата; але я сам не знав, що робив. Я не мав лихого наміру, і недавно приходив він до нашого табору, і я з ним зустрівся дружелюбно; але в пияцтві я знесамовитів, і життя моє вам належить. Я бідний і живу в чужих; але вони готові відвести мене до моєї родини і прислали вам ці подарунки. Життя моє у ваших руках; подарунки перед вами: вибирайте, що хочете. Друзі мої скаржитися не стануть».
З цими словами він сів, нахиливши голову й закривши очі руками в чеканні смертельного удару. Та стара мати вбитого вийшла наперед і сказала йому: «Ні я, ні діти мої смерті твоєї не хочуть. Не відповідаю за мого чоловіка: його тут нема; одначе подарунки твої приймаю, і старатимусь одвернути від тебе чоловікову помсту. Це нещастя сталося не навмисно. За що ж твоя мати плакатиме, як я?»
Другого дня молодий чоловік помер, і багато хто з нас допоміг убивці викопати могилу. Коли все було готове, губернатор подарував мерцеві багаті укривала, одяг та інше (що, за звичаєм індійців, мало бути поховане разом з тілом). Ці подарунки покладені були на купу на краю могили. Але стара, замість того, щоб їх закопати, запропонувала молодим людям розіграти їх між собою.
Різні ігри йшли одна за одною: стріляли в ціль, стрибали, боролися тощо. Але найкращий шматок сукна був призначений у нагороду переможцеві в бігу наввипередки. Сам убивця його виграв. Стара підкликала його і сказала: «Юначе! Син мій був дуже мені дорогий; боюся, що довго й часто його оплакуватиму; я була б щаслива, якби ти заступив його місце, і любив і беріг мене, подібно до нього. Боюся тільки мого чоловіка».— Юнак, вдячний за її заступництво, прийняв зразу ж пропозицію. Він був усиновлений, і родичі вбитого завжди поводилися з ним ласкаво і дружелюбно».

Не всі сварки і вбивства кінчаються так миролюбно. Джон Теннер описав одну сварку, де жахливе і смішне дивним способом перемішані між собою.
«Брат мій Уа-ме-гон-е-б'ю увійшов до куреня, де молодий чоловік бив одну стару жінку. Брат затримав його за руку. В цей самий час п'яний старик на ім'я Та-бу-шиш, теж увійшов туди, і, мабуть, не розібравши гаразд, у чому річ, схопив брата за волосся й відкусив йому носа. Люди збіглися; сталося сум'яття. Багатьох поранили. Бег-уа-із, один з старих начальників, що був завжди до нас прихильний, прибіг на галас і вважав за свій обов'язок втрутитися в справу. Тимчасом брат мій, помітивши свою втрату, підняв руки, не підводячи очей, вчепився у волосся першої голови, що попалась йому, і зразу відкусив їй носа. Це був ніс нашого друга, старого Бег-уа-іза! Задовольнивши трохи свою лють. Уа-ме-гон-е-б'ю впізнав його й закричав: «Дядьку! це ти!»—Бег-уа-із був людина добра і смирна; він знав, що брат відкусив йому носа зовсім ненавмисно. Він нітрохи не розсердився і сказав: «Я старий: не довго сміятимуться з утрати мого носа».
З свого боку я був обурений старим, який спотворив брата мого. Я увійшов у хижку до Уа-ме-гон-є-б'ю й сів біля нього. Він весь був закривавлений; якийсь час мовчав, і коли заговорив, я побачив, що він був при повному своєму розумі. «Завтра,— сказав він,— я плакатиму з моїми дітьми; післязавтра піду до Та-бу-шиша (ворога свого), і ми обидва помремо: я не хочу жити, щоб бути вічно посміховиськом». Я обіцяв йому помогти в його заході й приготувався до справи. Але проспавшись і проплакавши цілий день зі своїми дітьми, він облишив свої злобні наміри й вирішив як-небудь обійтися без носа, так само як і Бег-уа-із.
Через кілька днів Та-бу-шиш небезпечно занедужав на гарячку. Він страшенно схуд і, здавалося, вмирав. Нарешті прислав він до Уа-ме-гон-е-б'ю два казани та інші значні подарунки й звелів йому сказати: «Друже мій, я тебе спотворив, а ти наслав на мене хворобу. Я багато страждав, а коли помру, то діти мої страждатимуть ще більше. Посилаю тобі подарунки, щоб ти залишив мені життя...» Уа-ме-гон-е-б'ю відповів йому через посланого: «Не я наслав на тебе хворобу; вилікувати тебе не можу, подарунків твоїх не хочу». Та-бу-шиш мучився близько місяця; волосся в нього вилізло; потім він почав одужувати, і ми всі пішли в степи в різних напрямах, відходячи один від одного якомога далі...
Одного разу ми розташувалися табором поблизу сільця, до якого переселився Та-бу-шиш, і готові були вже знову виступити, як раптом побачили його. Він був весь голий, розмальований і прикрашений, як для битви, і тримав у руках зброю. Він поволі до нас наближався і здавався глибоко роздратованим. Але ніхто з нас не зрозумів його наміру аж до тієї хвилини, коли він наставив дуло своєї рушниці в спину моєму братові. «Друже мій,— сказав він йому,— ми досить пожили; ми досить один одного помучили. Тебе просили від мого імені задовольнитися тим, що я вже витерпів; ти не погодився; через тебе я все ще страждаю; життя мені нестерпне; нам слід разом померти». Два молоді індійці, бачачи його намір, зразу ж натягли свої луки і націлилися на нього своїми стрілами; але Та-бу-шиш не звернув на них ніякої уваги. Уа-ме-гон-е-б'ю злякався й не смів підняти голови. Та-бу-шиш готовий був битися з ним на смерть; але він не прийняв виклику. З того часу я зовсім перестав його поважати; останній індієць був хоробріший і великодушніший за нього».

Якщо окремі чвари індійців жорстокі й кровопролитні, то війни їх, зате, зовсім не згубні, і обмежуються здебільшого втомними походами. Начальники не користуються ніякою владою, а дикуни не знають, що таке слухняність військова. Вони, коли їм набридне похід, покидають військо один за одним і повертаються кожен до своєї хижки, не встигнувши побачити ворога. Старшини опираються якийсь час; але, залишившись самі без воїнів, ідуть за загальним прикладом, і війна закінчується без будь-якого наслідку.
Джон Теннер розказує з видимим задоволенням один зі своїх воєнних подвигів, який трохи скидається на злодійство, але, проте, доводить його заповзятливість і безстрашність. Якісь індійці викрали в нього коня. Він подався з наміром або відшукати його, або замінити. Відвідуючи індійські селища, в одному з них він не зустрів ніякої гостинності. Це його образило, і помітивши доброго коня, що належав старшині, він з помсти вирішив узяти його собі.
«У мене під ковдрою,— каже він,— схований був аркан. Я вправно накинув його на шию коневі — і не поскакав, а полетів. Коли кінь почав задихатися, я спинився, щоб оглянутись: хижки негостинного селища було ледве видно, і вони здавалися маленькими цятками на далекій долині...
Тут я подумав, що недобре чиню, викрадаючи улюбленого коня людини, що не зробила мені ніякого лиха, хоч і не виявила мені належної гостинності. Я зіскочив з коня й пустив його на волю. Але в ту ж хвилину побачив юрбу індійців, які мчали з-за горба. Я ледве встиг утекти в ближчий горішник. Вони шукали мене якийсь час у різних напрямах, а я тимчасом сховався з великою обережністю. Вони розсіялись. Багато з них пройшло близесенько від мене; але я так добре сховався, що міг безпечно спостерігати всі їх рухи. Один молодий чоловік роздягся догола як для бою, заспівав своєї бойової пісні, кинув рушницю, і з простою ломакою в руках пішов просто до місця, де я був схований. Він уже був від мене кроків за двадцять. Курок рушниці моєї був зведений і я цілився в серце... Та він вернувся. Він, звичайно, не бачив мене; але думка бути під наглядом невидимого ворога, озброєного рушницею, мабуть, примусила його завагатися. Мене шукали до ночі, і тоді коня поведено було назад.
Я зразу ж пустився назад, радіючи, що врятувався від такої небезпеки; ішов день і ніч, і на третю добу прибув до ріки Мауз. Купці з тамтешньої контори докоряли, що я випустив з рук украденого мною коня, і сказали, що дали б за нього добру ціну.
За двадцять миль від цієї контори жив один з моїх друзів на ім'я Бе-на. Я просив його довідатися про мого коня і про його викрадача. Бе-на впустив мене в курінь, де жили дві старі жінки, і крізь щілинку показав ту хижку, де жив Ба-гіс-кун-нунг з чотирма своїми синами. Коні їх паслися біля хижки. Бе-на показав на прекрасного чорного коня, якого виміняли вони на мого коня... Я зразу ж подався до Ба-гіс-кун-нунга й сказав йому: «Мені потрібен кінь».— У мене нема зайвого коня. — «То я ж одного заберу». — А я тебе уб'ю.— Ми розійшлись. Я приготувався на ранок вирушити в дорогу. Бена дав мені буйволову шкіру замість сідла; а стара продала мені ремінь за заміну аркана, мною залишеного на шиї в коня індійського старшини. Рано-вранці увійшов я в хижку Бе-на, який ще спав, і вкрив його тихенько зовсім новою ковдрою, що мені належала. Потім пішов далі.
Наближаючись до хижки Ба-гіс-кун-нунга, побачив я старшого його сина, що сидів на порозі... Помітивши мене, він закричав скільки сили... Все село збентежилось... Люди зібралися коло мене... Ніхто, здавалося, не хотів втручатися в цю справу. Тільки родина мого кривдника виявляла явну ворожість.
Я такий був схвильований, що не почував під собою землі; здається, однак, я не був зляканий. Накинувши петлю на чорного коня, я все ще не сідав верхи, бо цей рух позбавив би мене на хвилину змоги захищатися,— і можна було б напасти на мене з тилу. Подумавши, однак, що вигляд найменшої нерішучості був би для мене дуже невигідним, я хотів вискочити на коня, але зробив занадто велике зусилля, перестрибнув через коня й простягнувся на тому боці, з рушницею в одній руці, з луком і стрілами в другій. Я встав поспішно, оглядаючись навколо, щоб стежити за рухами моїх ворогів. Усі реготали на все горло, крім родини Ба-гіс-кун-нунга. Це підбадьорило мене, і я сів верхи з більшою рішучістю. Я бачив, що якби справді хотіли на мене напасти, то скористувалися б хвилиною мого падіння. До того ж веселий регіт індійців доводив, що захід мій зовсім їх не ображав».

Джон Теннер одбився від погоні й залишився спокійним володарем геройськи викраденого коня.
Він інколи видає себе за людину недоступну забобонам; але щохвилини виявляє свій індійський забобон. Теннер вірить снам і пророкуванням старух: ті і інші для нього завжди збуваються. Коли голодний, йому сняться жирні ведмеді, смачна риба, і через якийсь час справді вдається йому застрелити дику козу або спіймати осетра. В скрутних обставинах йому завжди з'являється уві сні якийсь молодий чоловік, що дає добру пораду або підбадьорює його. Теннер поетично описує одне видіння, яке мав він у пустелі на березі Малого Сас-Кау.
«На березі цієї ріки є місце, навмисно створене для індійського табору: прекрасна пристань, маленька долина, густий ліс, що тулився до горба... Але це місце нагадує жахливу подію: тут сталося братовбивство, злочин такий нечуваний, що саме місце вважають проклятим. Жоден індієць не причалить човника свого до долини «Двох убитих»; ніхто не наважиться там ночувати. Переказ говорить, що колись в індійському таборі, який тут зупинився, два брати (що мали сокола своїм тотемом (2)) посварились між собою, і один з них убив другого. Свідки були такі вражені цим жахливим злочином, що тут-таки умертвили братовбивцю. Обидва брати поховані разом.
Наближаючись до цього місця, я багато думав про двох братів, які мали один зі мною тотем і яких я вважав родичами матері моєї (Нет-но-куа). Я чув, що коли розташовувались на їх могилі (що кілька разів і траплялось), вони виходили з-під землі й відновляли сварку і вбивство. Принаймні мені певно відомо, що вони непокоїли відвідувачів і заважали їм спати. Цікавість моя була стривожена. Мені хотілося розказати індійцям не тільки, що я зупинявся в цьому страшному місці, а що ще там і ночував.
Сонце сідало, коли я туди прибув. Я витяг свій човен на берег, розпалив вогонь і, повечерявши, заснув.
Минуло кілька хвилин, і я побачив обох мерців, що вставали з могили. Вони прийшли й сіли біля вогню просто проти мене. Очі їх були нерухомо спрямовані на мене. Вони не усміхнулись і не сказали й слова. Я прокинувся. Ніч була темна і буряна. Я нікого не бачив, не почув жодного звуку, крім шуму розхитуваних дерев. Напевно я заснув знову, бо мерці знову з'явились. Вони, здається, стояли внизу, на березі ріки, бо голови їх були нарівні з землею, на якій я розпалив вогонь. Очі їх усе були спрямовані на мене. Скоро вони встали знову, один за одним, сіли знову проти мене. Але тут уже вони сміялись, били мене паличками й мучили різними способами. Я хотів їм сказати слово, але не стало голосу; спробував тікати: ноги не рухались. Цілу ніч я хвилювався й був у безперестанному страху. Один з них сказав мені між іншим, щоб я глянув на підніжжя ближчого горба. Я побачив зв'язаного коня, який дивився на мене. «Ось тобі, брат,— сказав мені жебі (3),— кінь для завтрашньої дороги. Коли ти поїдеш додому, тобі можна буде взяти його знову, а з нами перебути ще одну ніч».
Нарешті розвиднілось, і я з великим задоволенням помітив, що ці страшні привиди зникли з нічною темрявою. Але, пробувши довго між індійцями і знаючи багато прикладів того, що сни часто збуваються, я став не на жарт подумувати про коня, даного мені мерцем; пішов до горба, і побачив кінські сліди та інші приміти, а на деякій відстані знайшов і коня, якого зразу ж упізнав; він належав купцеві, з яким я мав діло. Дорога суходолом була на кілька миль коротша за дорогу водою. Я покинув човен, нав'ючив коня, і подався до контори, куди другого дня й прибув. Після цього я завжди старався обминати могилу обох братів; а розповідь про моє видіння і страждання нічні збільшила в індійців їх забобонний жах».

Джон Теннер був двічі одружений. Опис першого його кохання має в його «Записках» якусь дику красу. Красуня його звалася на ім'я, яке мало дуже поетичне значення, але яке насилу вмістилося б в елегії: вона звалась Міс-куа-бун-о-куа, що по-індійськи означає зоря.
«Якось увечері,— каже Теннер,— сидячи перед нашою хижкою, побачив я молоду дівчину. Вона, гуляючи, курила тютюн і зрідка на мене поглядала; нарешті підійшла до мене й запропонувала мені курити з своєї люльки. Я відповів, що не курю. «Ти тому,— сказала вона,— відмовляєшся, що не хочеш торкнутися моєї люльки». Я взяв люльку з її рук і покурив трохи,— справді вперше зроду. Вона зі мною розговорилась і сподобалася мені. Відтоді ми часто бачились, і я до неї прив'язався.
Говорю про ці подробиці, бо в індійців таким способом не знайомляться. У них звичайно юнак одружується з дівчиною, зовсім йому незнайомою. Вони бачились; можливо, глянули одно на одного; але напевно ніколи між собою не говорили; шлюб вирішили старі, і рідко молода пара опирається волі батьківській. Обоє знають, що, коли спілка ця буде неприємна одному з двох, або обом зразу, то легко можна буде її розірвати.
Розмови мої з Міс-куа-бун-о-куа скоро наробили багато галасу в нашому селищі. Одного разу старий Очук-ку-кон увійшов до мене в хижку, тримаючи за руку одну з численних своїх внучок. Він, за чутками, гадав, що я хотів одружитися. «Ось тобі,— сказав він моїй матері,— найдобріша і найпрекрасніша з моїх внучок: я віддаю її твоєму синові». З цим словом він пішов, залишивши її в нас у хижці...
Мати моя завжди любила молоду дівчину, яка вважалася красунею. Одначе стара збентежилась і сказала мені на самоті: «Сину, дівчина прекрасна й добра; але не бери її за себе: вона хвора й через рік помре. Тобі потрібна дружина сильна і здорова, отож запропонуємо їй добрий подарунок і відішлемо її до батьків». Дівчина вернулася з багатими подарунками, а через рік пророкування старої здійснилось.
З кожним днем любов наша посилювалась. Мати моя, напевно, не засуджувала нашої схильності. Я нічого їй не говорив; але вона знала все, і скоро я в тому переконався. Одного разу, провівши вперше більшу частину ночі з моєю коханкою, я вернувся пізно й заснув. На світанку стара розбудила мене, вдаривши прутом по голих ногах.
«Вставай,— сказала вона,— вставай, молодий жених, іди на полювання. Дружина твоя буде тебе більше шанувати, коли рано повернешся до неї зі здобиччю, ніж коли станеш величатися, гуляючи по селищу без мисливців». Я мовчки взяв рушницю й вийшов. Опівдні вернувся, несучи на плечах жирного муза, мною застреленого, і скинув його біля ніг матері, сказавши їй грубим голосом: «Ось тобі, стара, що ти сьогодні ранком від мене вимагала». Вона була дуже задоволена і похвалила мене. З цього я зробив висновок, що зв'язок мій з молодою дівчиною не був їй огидним, і дуже був тому радий. Багато індійців цураються своїх старих батьків; але хоч Нет-но-куа була вже дряхла і немічна, я зберігав до неї давню безумовну шанобу.
Я з запалом захоплювався полюванням і майже завжди повертався рано, чи принаймні завидна обтяжений здобиччю. Я дбайливо вбирався і походжав по селищу, граючи на індійській сопілці, називаній пі-бе-гвун. Протягом якогось часу Міс-куа-бун-о-куа вдавано цуралася мене. Я став байдужішати; тоді вона забула все своє вдавання... З мого боку бажання привести дружину до нас у хижку зменшилось. Я хотів розірвати з нею всякі стосунки. Побачивши явну байдужість, вона хотіла зворушити моє серце то слізьми, то докорами, але я нічого не говорив про неї старій, і з кожним днем байдужість моя ставала сильнішою.
Близько того часу мені треба було побувати на Червоній Ріці, і я вирушив з одним індійцем, в якого був дужий і легкий кінь. Перед нами була дорога на сімдесят миль. Ми по черзі їхали верхи, а піший тимчасом біг, тримаючи коня за хвіст. Ми були в дорозі одну добу. Повертався назад я сам і йшов пішки. Темрява ночі й утома примусила мене ночувати за десять миль від нашої хижки.
Прийшовши додому на другий день, я побачив Мис-куа-бун-о-куа. яка сиділа на моєму місці. Я спинився біля дверей здивований. Вона похилила голову. Стара сказала мені з виглядом сердитим: «Що ж? хіба обернешся ти спиною до нашої хижки і знеславиш цю бідолашну дівчину, якої ти не вартий? Все, що сталося між вами, зробилося з твоєї ж волі, а не з моєї і не з її згоди. Ти сам за нею бігав усюди; а тепер невже проженеш її, начебто вона до тебе причепилась?..» Докори материні здалися мені не зовсім несправедливими. Я увійшов і сів біля дівчини.. Таким чином ми стали чоловік і жінка».

Джон Теннер покинув свою дружину і взяв іншу, від якої мав троє дітей. Всупереч своїй довгочасній звичці і палкій любові до життя мисливського, життя трудівничого, небезпечного, сповненого захоплень незрозумілих і незбагненних, здичавілий американець завжди подумував про повернення в родинне лоно, від якого так довго був насильно відірваний. Нарешті наважився виконати давній свій намір і подався до берегів Біг-Міамі, до місця перебування колишньої своєї родини.
Прийшовши в одно з тамтешніх поселень, зустрів він старого індійця й упізнав у ньому молодого дикуна, що колись його викрав. Вони по-дружньому обнялися. Теннер дізнався від нього про смерть старика, що так страшно з ним познайомився. Індієць розказав йому про подробиці його викрадення, про які Теннер мав тільки невиразне поняття. На запитання його: чи правда, що старий Теннер і вся його родина зробилися жертвою індійців, як колись Маніто-о-гезик запевняв свого маленького бранця,— індієць відповів, що старий збрехав, і розказав йому ось що:
«Через рік після викрадення Джона Теннера Маніто-о-гезик вернувся до того місця, де зробив перший свій подвиг. Тут з ранку до полудня він підстерігав старого Теннера і його робітників. Вони всі разом увійшли в дім; в полі залишився тільки старший син, що орав землю сохою, запряженою кіньми. Індійці на нього накинулись; коні смикнули; брат Джона Теннера заплутався в мотузках, упав і був схоплений. Коней убили стрілами. Індійці затягли молодого Теннера в ліси, переправившись до ночі через Оно. Бранця прив'язали до дерева вірьовками; але він устиг перегризти вузол, визволяв руку, вийняв ножичок з кишені, перерізав свої узи, зразу ж побіг до ріки й кинувся вплав. Індійці, почувши шум, прокинулися, погнались були за ним; та ніч була темна і він устиг втекти, залишивши їм на пам'ять свій капелюх».
Батько Теннера помер тому років з десять, залишивши майно своє старшому синові й не забувши в своїй духівниці того, чия доля була йому невідома.
Нарешті Джон Теннер побачив свою родину, яка прийняла його з великою радістю. Брат його обняв з захватом, обрізав йому волосся і доклав всілякого старання, щоб затримати його в себе дома. Здичавілий американець, зі свого боку, кликав його до себе, до Лісового озера, вихваляючи йому через перекладача дике життя і роздолля степів. Брати його були жонаті; сестра Люсі мала десятеро дітей. Нарешті просьби рідних на нього вплинули: він вирішив покинути індійців і зі своїми дітьми переселитися в громаду, до якої належав за правом народження.
Але пригоди Теннера тим ще не скінчилися. Доля призначала йому ще нові випробування. Вернувшись до диких своїх знайомих і оповістивши їм про свій намір, він викликав сильне обурення. Індійці не погоджувались видати йому дітей. Дружина відмовлялася йти за ним до людей чужих і ненависних. Влада американська змушена була втрутитися в родинні справи Джона Теннера. Погрозою і ласкою умовили індійців відпустити його додому з усією родиною. Він ще востаннє подався з рідними до Червоної Ріки на полювання за буйволами, прощаючись назавжди з диким життям, яке мало для нього стільки принад. Вернувшись, він став готуватися в дорогу.
Індійці попрощалися з ним дружелюбно. Син його не захотів за ним іти і залишився вільним дикуном. Теннер вирушив з двома дочками та з їх матір'ю, яка не хотіла з ними розлучитися. Послухаємо, як Теннер описує свою останню подорож.
«По дорозі назад я волів їхати Недоброю Рікою, що мало скоротити дорогу на кілька миль. Поблизу гирла ріки Осетра в той час стояв табір або селище з шести чи семи хижок. Тут був молодий чоловік, на ім'я Омчу-гвут-он. Він був вишмаганий, з наказу американського начальства, за справжню чи мниму вину, і глибоко за те злостився. Дізнавшись про мій проїзд, він приїхав до мене своїм човником.
Досить дивним способом він став шукати розмови зі мною, і здумав запевняти, що між нами були стосунки родинні; ночував з нами разом, і ранком ми з ним вирушили в один час. Причаливши до берега, я помітив, що він шукав нагоди зустрітися в лісі з одною з моїх дочок, яка зразу ж вернулась, трохи стривожена. Мати її також кілька разів протягом дня мала з нею таємні розмови; та дівчинка все була сумна й кілька разів скрикувала.
На ніч, коли розташувалися ми ночувати, молодий чоловік зразу ж пішов собі. Я удавано займався своїми розпорядженнями, а тимчасом не випускав його з очей;— раптом наблизився до нього й побачив його посеред усього спорядження мисливського. Він обмотував навколо кулі оленячу жилу завдовжки близько п'яти вершків. Я сказав йому: «Брате мій (так називав він мене сам), якщо у тебе не вистачає пороху, куль чи кременів, то візьми в мене, скільки тобі треба буде». Він відповів, що нічого не потребує, і я вернувся собі на нічліг.
Якийсь час я його не бачив. Раптом з'явився він в убранні і прикрасах воїна, що йде у бій. В першу половину ночі він стежив за всіма моїми рухами з дивною увагою: підозріння мої, вже й без того дуже збуджені, збільшилися ще дужче. Одначе він і далі зі мною розмовляв багато і приязно й попросив у мене ножика, щоб нарізати тютюну; але замість того, щоб вернути його, сунув собі за пояс. Я гадав, що він віддасть мені його ранком.
Я ліг як звичайно, не бажаючи показати йому свої підозріння. Намету в мене не було, і я лежав під фарбованим полотнищем. Розтягнувшись на землі, я ліг так, щоб міг бачити кожен його рух. Настала гроза. Він, здавалося, став ще неспокійнішим і не терплячішим. При перших дощових краплях я запропонував йому поділити зі мною притулок. Він погодився. Дощ ішов великий; вогонь наш був залитий; скоро після того мустики (рід комарів) напали на нас. Він знову розпалив вогонь і став обмахувати мене гілкою.
Я почував, що мені не слід було засинати; але засинання починало опановувати мене. Раптом вибухла нова гроза, сильніша за першу. Я залишався як приспаний, не розкриваючи очей, не ворушачись і не гублячи з ока молодого чоловіка. Одного разу сильний удар грому, здавалося, збентежив його. Я побачив, що він кидав у вогонь трохи тютюну ніби в жертву. Другим разом, коли сон, здавалося, зовсім мене опановував, я побачив, що він стеріг мене, як кішка, готова кинутися на свою жертву; одначе я все опирався дрімоті.
Ранком він з нами поснідав, як звичайно, і пішов уперед раніше, ніж я встиг зібратися. Дочка моя, з якою розмовляв він у лісі, здавалася ще більше зляканою і довго не хотіла увійти в човник; мати умовляла її і старалася приховати від мене її збентеження. Нарешті ми поїхали. Молодий чоловік плив біля берега, не на далекій від нас відстані, до десятої години ранку. Тоді при досить небезпечному й швидкому повороті, звідки перед зором відкривався далекий простір, і він і його човник зникли, що дуже мене здивувало.
На цьому місці ріка має близько 80 вержів ширини, а за десять— від повороту, про який я згадував,— є маленький, скелястий острів. Я був роздягнутий і з зусиллям правив човном проти бурхливої течії (що примушувало мене триматися якомога ближче до берега), як раптом поблизу пролунав рушничний постріл; куля просвистіла в мене над головою. Я відчув ніби удар у бік. Весло випало в мене з правої руки, яка сама повисла. Дим від пострілу затемнював кущі; але з другого погляду я впізнав тікаючого Ом-чу-гвут-она.
Дочки мої закричали. Я звернув увагу на човен: він був весь закривавлений. Я старався лівою рукою спрямувати його до берега, щоб переслідувати молодого чоловіка; але течія була занадто сильна для мене: вона принесла нас на скелястий острівець. Я ступив на нього і, витягнувши лівою рукою човен на камінь, спробував зарядити рушницю; та не встиг я того зробити, і впав непритомний. Опам'ятавшись, я побачив, що був сам на острові. Човен з моїми дочками зникав вдалині, вертаючись назад за течією. Я знову знепритомнів; але нарешті опам'ятався.
Гадаючи, що мій убивця стежив за мною з якого-небудь прихованого місця, я оглянув свої рани. Права рука була в дуже поганому стані: куля, увійшовши в бік поблизу легені, залишилася в мені. Я зневірився в житті й став кликати Ом-чу-гвут-она, просячи його вкоротити мені віку й припинити муки «Ти вбив мене,— кричав я,— але хоч я й смертельно поранений, одначе боюся прожити кілька днів. Прийди ж, якщо ти муж, і вистрель у мене ще раз». Кликав я його кілька раз, але не дістав відповіді.
Я був майже голий: в ту хвилину, як мене поранили, на мені, крім штанів, була сама сорочка, та й та вся подерта під час зусиль при плаванні. Я лежав на голій скелі, на спеці літнього дня; земляні й чорні мухи кусали мене; в майбутньому я бачив тільки повільну смерть. Але після заходу сонця сила і надія повернулись; я доплив до того берега Вийшовши з води, міг стати на ноги й видав крик войовничий, ще називався сассакуі, на знак радості й виклику. Але втрата крові і зусилля під час плавання знову відібрали у мене притомність.
Прийшовши до пам'ять я сховався поблизу берега, щоб стежити за моїм ворогом. Скоро побачив я Ом-чу-гвут-она, який виходив зі своєї схованки; він пустив на воду свій човник, поплив униз річкою і проплив близесенько біля мене. Мені дуже хотілось кинутися на нього, щоб схопити й задушити його у воді; та я не покладався на свою силу й таким чином пропустив його, не виявляючи себе.
Скоро пекуча спрага почала мене мучити. Береги ріки були круті й кам'янисті. Я не міг лежачи напитися через поранену руку, на яку не мав сили спертися. Треба було зайти у воду по самі губи. Вечір холоднішав більше й більше, і сили мої разом з тим відновлювались. Кров, здавалось, текла вільніше; я взявся до своєї рани. Незважаючи на опух м'яса, я постарався з'єднати розтрощені кісточки; спершу розірвав на бинти рештки своєї сорочки, потім зубами і лівою рукою став ними обгортати руку спочатку злегка, э потім усе тугіше, тугіше, поки нарешті встиг її досить добре перев'язати. Замість лубків прив'язав я прутики і повісив руку на мотузочку, накинуту на шию.
Після того узяв кору з дерева, схожого на вишневе, і, розжувавши її, приклав до моїх ран, сподіваючись тим спинити кровотечу. Кущі, що відділяли мене від ржи, були всі закривавлені. Настала ніч. Я вибрав для ночівлі поросле мохом місце. Пень був у мене в головах. Я не хотів віддалитися від берега, щоб стежити за всім, що трапиться, і щоб у разі спраги мати змогу її утолити. Я знав, що човен, який належав купцям, мав близько того часу проїхати в цьому самому місці, і чекав від них допомоги. Індійських хижок не було ближче від тих, звідки до нас приєднався Ом-чу-гвут-он, і я мав причину думати, що крім нього, дочок моїх і дружини, нікого навколо не було.
Простертий на землі, я став молитися великому духові, просячи його змилуватися наді мною й послати поміч у годину скорботи. Закінчуючи молитви, помітив я, що мустики, які роєм обліпили голе тіло моє, посилюючи страждання, стали відлітати, покружляли наді мною і нарешті зникли. Я не вважав це за безпосередній вплив великого духа: вечір ставав холодним, і, отже, це був вплив повітря. Я був, однак, певен, як і завжди під час лиха і небезпеки, що владика днів моїх невидимо перебував поблизу мене, могутньо мене захищаючи. Я спав тихо й спокійно; але часто прокидався, і кожного разу пам'ятав, прокидаючись, що снився мені човен з білими людьми.
Десь опівночі почув я на тому боці ріки жіночі голоси, і мені здалися вони голосами моїх дочок. Я подумав, що Ом-чу-гвут-он виявив місце, де вони сховалися, і як-небудь їх кривдив, бо крики їх свідчили про страждання. Але я не мав сили встати й іти до них на допомогу.
Другого дня, раніше десятої години ранку, почув я на ріці людські голоси, і побачив човен, заповнений білими людьми, подібний до того, який бачив уві сні. Ці люди вийшли на берег, на недалекій відстані від місця, де я лежав, і стали готувати сніданок. Я впізнав човен п. Стюарта, гудзонського купця, якого чекали близько того часу. Вважаючи, що поява моя справить на них враження неприємне, я дочекався кінця їхнього сніданку.
Коли приготувались вони відпливати, я зайшов у обрід, щоб звернути на себе їх увагу. Побачивши мене, французи перестали веслувати, і всі спрямували на мене очі з виглядом сумніву й жаху. Течія швидко їх відносила, і поклик мій, виголошений індійською мовою, не справляв ніякого враження. Нарешті я став кликати п. Стюарта на ім'я і, згадавши кілька англійських слів, благав мандрівників вернутися за мною. В одну хвилину весла опустились і човен під'їхав так близько, що я міг у нього ввійти.
Ніхто не впізнав мене, хоч пп. Стюарт і Грант були мені дуже знайомі. Я був весь закривавлений, і, напевно, страждання дуже мене змінили. Мене засипали запитаннями. Скоро дізналися, хто я такий і що зі мною трапилося. Приготували мені постіль у човні. Я благав купців їхати за моїми дітьми в тому напрямі, звідки чути було їх крики, і боявся знайти їх мертвими. Але всі розшуки були марні...
Дізнавшись про ім'я мого вбивці, купці вирішили зразу ж податися в село, де жив Ом-чу-гвут-он, і обіцяли вбити його на місці, якщо встигнуть спіймати. Мене сховали аж на дно човна. Коли причалили ми до хижок, старик вийшов до нас назустріч, питаючи: «Що нового?» — Все гаразд,— відповів п. Стюарт,— іншої новини нема.— «Білі люди,— відказав старий, — ніколи нам правди не скажуть. Я знаю, що в тій країні, звідки ви прибули, є новини. Один з наших молодих людей, Ом-чу-гвут-он, був там і розказував, що Сокіл (індійське прізвисько Д. Теннера), який днів кілька тому проїжджав тут з дружиною і з дітьми, усіх їх перерізав. Але, здається, Ом-чу-гвут-он зробив сам що-небудь недобре: він чогось неспокійний, а побачивши вас, утік».
Пп. Стюарт і Грант стали, одначе, шукати Ом-чу-гвут-она по всіх хижках і, упевнившись, що він утік, сказали старикові: «Правда, він зробив недобре діло; але той, кого хотів він убити, з нами; не відомо, чи буде він ще живий...» Тоді показали мене індійцям, що зібралися на березі.
Тут ми якийсь час відпочивали. Оглянули мої рани. Я упевнився, що куля, розтрощивши кістку руки, увійшла в бік поблизу ребра, і просив п. Гранта вийняти її; але ні він, ні п. Стюарт на те не погодились. Я змушений був сам почати операцію лівою рукою. Ланцет, що його дав мені п. Грант, переломився. Я взяв складеного ножика, і той переломився, бо в цьому місці м'ясо дуже затвердло. Нарешті дали мені широку бритву, і я вийняв кулю; вона була дуже сплющена. Оленяча жила та інше залишилося в рані. Як тільки побачив я, що куля нижче ребер не опустилася, став сподіватися на одужання; але, маючи причину вважати, що рана моя була отруєна ядом, передбачав повільне одужання.
Після того вирушили ми в село, в якому старшиною був рідний брат мого вбивці. Тут п. Стюарт виявив передбачливість, сховавши мене знову. Жителі покликані були один по одному; їм роздали тютюну. Але всі розшуки знову були марні. Нарешті мене показали, і сказано було старшині, що мій убивця був його рідний брат. Він опустив голову і відмовився відповідати на запитання білих людей. Але ми дізналися від інших індійців, що дружина моя з дочками зупинялися в цьому селі по дорозі до Дощового озера.
Ми зразу ж туди вирушили, і знайшли їх затриманих у конторі. Підозру тамтешніх купців було викликано їх неспокоєм і жахом, так само й моєю відсутністю. Як тільки мене побачили, стара втекла в ліс; але купці послали за нею погоню; її піймали й привели.
Пп. Стюарт і Грант доручили мені самому виголосити вирок над дружиною, явно винною в замаху на моє життя. Вони оголосили її злочин рівним злочинові Ом-чу-гвут-она і вартим смерті або всякої іншої кари. Але я зажадав, щоб її тільки прогнали з контори без припасів і заборонили б туди з'являтися. Вона була мати моїх дітей: я не хотів, щоб вона була повішена або забита до смерті (як пропонували мені купці); але дивитися мені на неї ставало нестерпно: на прохання моє, її прогнали без покарання.
Дочки сказали, що в ту хвилину, як упав я без пам'яті на камінь, вони, вважаючи мене мертвим і скоряючись наказові матері, пустилися назад і почали тікати. На деякій відстані від острівця, де я лежав, стара причалила до чагарника сховала там мій одяг і після довгого переходу сховалась у лісі; але потім, подумавши, що краще б зробила, якби привласнила собі мою власність, вернулася. Ось тоді саме почув я крики дочок, що супроводжували стару, яка забирала мій одяг на березі...»

Нині Джон Теннер живе між освіченими своїми співвітчизниками. Він позивається зі своєю мачухою за кількох негрів, залишених йому в спадщину. Він дуже вигідно продав свої цікаві «Записки» і цими днями буде, напевно, членом Товариства Здержливості (4). Одно слово, є надія, що Теннер з часом зробиться справжнім yankee (5) (янкі), з чим і поздоровляємо його від щирого серця.

The Reviewer (6).

 

1 Про демократію в Америці (франц.).

2 Рід герба. Сокіл був також тотемом і Д. Теннера. (Прим. Пушкіна).

3 Мрець (індійське).

4 Товариство, мета якого — знищення пияцтва. Члени зобов'язуються не вживати й не купувати ніяких міцних напоїв. Видавец». (Прим. Пушкіна).

5 Прізвисько, дане американцям; зміст його нам невідомий. Видавець. (Прим. Пушкіна).

6 Оглядач (англ.). .


 

 

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна