О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > ПОДОРОЖ В АРЗРУМ. Розділ І

ПОДОРОЖ В АРЗРУМ

ПІД ЧАС ПОХОДУ 1829 РОКУ

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 Степи. Калмицька кибитка. Кавказькі води. Воєнна Грузинська дорога. Владикавказ. Осетинський похорон. Терек. Даріяльська ущелина. Переїзд через снігові гори. Перший погляд на Грузію. Водопроводи. Хозрев-Мірза. Душетський городничий.

 


...З Москви поїхав я на Калугу, Бєльов та Орел, і зробив таким чином 200 верст зайвих; зате побачив Єрмолова. Він живе в Орлі, біля якого лежить його село. Я приїхав до нього о восьмій годині ранку і не застав його дома. Візник мій сказав мені, що Єрмолов ні в кого не буває, крім як у батька свого, простого, побожного старика, що він не приймає тільки міських чиновників, а що всякому іншому доступ вільний. Через годину я знов до нього приїхав. Єрмолов прийняв мене із звичайною своєю привітністю. З першого погляду я не знайшов у ньому ані найменшої схожості з його портретами, писаними звичайно профілем. Обличчя кругле, вогненні сірі очі, сиве волосся дибом. Голова тигра на Геркулесовім торсі. Посмішка неприємна, тому що не природна. Коли ж він задумується і хмуриться, то стає прекрасним і разюче нагадує поетичний портрет, писаний Довом. Він був у зеленому черкеському чекмені. На стінах його кабінету висіли шаблі й кинджали, пам'ятки його владарювання на Кавказі. Він, очевидно, нетерпеливо переносить свою бездіяльність. Кілька разів починав він говорити про Паскевича і завжди в’їдливо; говорячи про легкість його перемог, він порівнював його з Навіном, перед яким стіни падали від трубного звуку, і називав графа Єріванського графом Єріхонським. «Хай нападе він,— говорив Єрмолов,—на пашу не розумного, не вмілого, але тільки впертого, наприклад, на пашу, який був начальником у Шумлі,— і Паскевич пропав». Я передав Єрмолову слова гр. Толстого, що Паскевич так добре діяв у перську кампанію, що розумній людині залишилося б тільки діяти гірше, щоб відрізнитись від нього. Єрмолов засміявся, але не погодився. «Можна було б зберегти людей і витрати»,— сказав він. Думаю, що він пише або хоче писати свої записки. Він незадоволений Історією Карамзіна; він хотів би, щоб полум'яне перо змалювало перехід російського народу з нікчемності до слави і могутності. Про записки кн. Курбського він говорив con amore* Німцям дісталось. «Років через 50,— сказав він,— подумають, що в нинішньому поході була допоміжна пруська або австрійська армія, керована такими-то німецькими генералами». Я пробув у нього години зо дві. Йому було прикро, що він не пам'ятав мого повного імені. Він просив вибачення компліментами. Розмова кілька разів торкалась літератури. Про вірші Грибоєдова говорив він, що від їх читання щелепи болять. Про уряд і політику не було ні слова.
Мені треба було їхати через Курськ і Харків: але я звернув на пряму тифліську дорогу, жертвуючи хорошим обідом у курському трактирі (що не дрібниця в наших подорожах) і не цікавлячись відвідати Харківський університет, який не вартий курської ресторації.
До Єльця дороги жахливі. Кілька разів коляска моя загрузала в грязі, гідній грязі одеської. Мені траплялося за добу проїхати не більше п'ятдесяти верст. Нарешті побачив я воронезькі степи і вільно покотився по зеленій рівнині. В Новочеркаську знайшов я графа Пушкіна, який їхав теж у Тифліс, і ми умовилися подорожувати разом.
Перехід від Європи до Азії відчувається все більше і більше: ліси зникають, горби згладжуються, трава густішає і являє більшу силу зростання; появляються птахи, невідомі в наших лісах; орли сидять на купинах, що відзначають великий шлях, мов на сторожі, і гордо дивляться на мандрівника; на тучних пасовищах

Кобилиць неугамовних
Гордо бродять табуни.

Калмики розташовуються біля станційних хат. Біля кибиток їхніх пасуться потворні, кошлаті коні, знайомі вам з прекрасних малюнків Орловського.
Цими днями побував я у калмицькій кибитці (клітчастий пліт, обтягнутий білим войлоком). Вся сім'я збиралася снідати. Казан варився посередині, і дим виходив у отвір, зроблений вгорі у кибитці. Молода калмичка, собою досить непогана, шила, покурюючи тютюн. Я сів біля неї. «Як тебе звати?»—***.—«Скільки тобі років?»—«Десять і вісім?».— «Що ти шиєш?» — «Портка».— «Кому?» — «Собе». — Вона подала мені свою люльку і стала снідати. В казані варився чай з баранячим жиром і сіллю. Вона запропонувала мені свій ківшик. Я не хотів відмовитись і сьорбнув, стараючись не переводити духу. Не думаю, щоб інша народна кухня могла приготувати щось гидкіше. Я попросив чим-небудь це заїсти. Мені дали шматочок сушеної кобилятини; я був і тому радий. Калмицьке кокетство злякало мене: я швидше вибрався з кибитки і поїхав від степової Цірцеї.

У Ставрополі побачив я на краю неба хмари, які вразили мої очі якраз дев'ять років тому. Вони були все ті ж самі, все на тому ж місці. Це—снігові вершини Кавказького хребта.
З Георгієвська я заїхав на Гарячі води. Тут знайшов я велику зміну. В мій час ванни були в халупках, нашвидку побудованих. Джерела, здебільшого в первісному своєму вигляді, били, димились і стікали з гір в різних напрямах, залишаючи по собі білі і червонуваті сліди. Ми черпали кипучу воду ківшиком з кори або дном розбитої пляшки. Тепер побудовані чудові ванни й будинки. Бульвар, обсаджений липками, проведений по схилу Машука. Всюди чистенькі доріжки, зелені лавочки, правильні квітники, мостики, павільйони. Джерела оброблені, викладені каменем; на стінах ванн прибиті розпорядження від поліції; всюди порядок, чистота, красивість...
Признаюсь: кавказькі води мають нині більше вигід; але мені жаль їх колишнього дикого стану; мені було жаль крутих кам'яних стежинок, кущів і неогороджених проваль, над якими бувало я видирався. З смутком покинув я води і поїхав назад у Георгієвськ. Скоро настала ніч. Чисте небо усіялось мільйонами зірок. Я їхав берегом Підкумка. Тут бувало сидів зі мною О. Раєвський, прислухаючись до мелодії вод. Величавий Бешту чорніше й чорніше вимальовувався вдалині, оточений горами, своїми васалами, і, нарешті зник у темряві...
На другий день ми вирушили далі і прибули в Єкатериноград, який був колись намісницьким містом.
Від Єкатеринограда починається Воєнна Грузинська дорога; поштовий тракт закінчується. Наймають коней до Владикавказа. Дається конвой козачий і піхотний та одна гармата. Пошта відправляється два рази на тиждень, і приїжджі до неї приєднуються: це зветься оказією. Ми дожидали недовго. Пошта прийшла на другий день, а на третій ранок о 9 годині ми були готові вирушити в дорогу. На збірному місці з'єднався весь караван, який складався з п'ятисот чоловік або близько того. Вдарили в барабан. Ми рушили. Попереду поїхала гармата, оточена піхотними солдатами. За нею потяглися коляски, брички, кибитки солдаток, що переїжджали з однієї кріпості в другу; за ними заскрипіла валка двоколісних гарб. По боках бігли кінські табуни і гурти волів. Біля них скакали ногайські провідники в бурках і з арканами. Все це спочатку мені дуже подобалось, але скоро набридло. Гармата їхала повільно, пальник курився, і солдати розкурювали ним свої люльки. Повільність нашого походу (першого дня ми пройшли тільки п’ятнадцять верст), нестерпна жара, нестача припасів, неспокійні нічліги, нарешті безперервний скрип ногайських гарб виводили мене з терпіння. Татари пишаються цим скрипом, кажучи, що вони роз'їжджають як чесні люди, не маючи потреби критися. На цей раз приємніше було б мені подорожувати не в такому поважному товаристві. Дорога досить одноманітна: рівнина; по боках горби. На краю неба вершини Кавказу, що кожен день показуються вище і вище. Кріпості, достатні для тутешнього краю, з ровом, який кожен із нас перескочив би в старовину, не розганяючись, з заіржавленими гарматами, що не стріляли з часів графа Гудовича, з розваленим валом, по якому бродить гарнізон курей і гусей. В кріпостях кілька халупин, де з трудом можна дістати десяток яєць і кислого молока.
Перше варте уваги місце — кріпость Мінарет. Наближаючись до неї, наш караван їхав по прекрасній долині, між курганами, порослими липою і чинаром. Це могили кількох тисяч померлих від чуми. Рясніли квіти, породжені зараженим попелом. Праворуч сяяв сніговий Кавказ; попереду височіла величезна лісиста гора; за нею була кріпость: навколо неї видно сліди розореного аулу, що звався Татар-тубом, і який був колись головним у Великій Кабарді. Легкий, самотній мінарет свідчить про існування зниклого селища. Він струнко височіє між купами каміння, на березі висохлого потоку. Внутрішні сходи ще не обвалились. Я вибрався по них на площадку, з якої вже не лунає голос мулли. Там знайшов я кілька невідомих імен, надряпаних на цеглинах славолюбними мандрівниками.
Дорога наша стала більш мальовничою. Гори тяглися над нами. На їх вершинах повзали ледве видні отари і здавались комахами. Ми розгледіли і пастуха, можливо, росіянина, колись взятого в полон і постарілого в неволі. Ми зустріли ще кургани, ще руїни. Два, три надгробних пам'ятники стояли край дороги. Там, за звичаєм черкесів, поховані їх наїзники. Татарський напис, зображення шаблі, танга, висічені на камені, лишилися хижим онукам на пам'ять про хижого предка.
Черкеси нас ненавидять. Ми витіснили їх з привільних пасовищ; аули їх розорені, цілі племена знищені. Вони все далі і далі заглиблюються в гори і звідти готують свої наскоки. Дружба мирних черкесів ненадійна: вони завжди готові допомогти буйним своїм одноплемінникам. Дух дикого їх рицарства помітно підупав. Вони рідко нападають e рівному числі на козаків, ніколи на піхоту і тікають, побачивши гармату. Зате ніколи не пропустять нагоди напасти на малий загін або на беззахисного. Тутешня сторона повна чуток про їх злочинства. Майже немає ніякого способу їх усмирити, доки їх не роззброять, як роззброїли кримських татар, що надзвичайно трудно зробити через спадкові чвари і помсту крові, які панують між ними. Кинджал і шабля є члени їх тіла, і немовля починає володіти ними раніше, ніж лепетати. У них убивство — звичайний рух тіла. Полонених вони зберігають в надії на викуп, але поводяться з ними з нелюдською жорстокістю, змушують працювати понад сили, годують сирим тістом, б'ють, коли здумають, і приставляють до них для варти своїх хлопчаків, які за одне слово мають право їх порубати своїми дитячими шаблями. Недавно піймали мирного черкеса, який вистрілив у солдата. Він виправдувався тим, що рушниця його надто довго була заряджена. Що робити з таким народом? Слід однак сподіватися, що здобуття східного краю Чорного моря, відрізавши черкесів від торгівлі з Туреччиною, змусить з нами зблизитися. Вплив розкошів може сприяти їх приборканню: самовар був би важливим нововведенням. Є засіб більш сильний, більш моральний, більш відповідний до освіти нашого віку: проповідування євангелія. Черкеси дуже недавно прийняли магометанську віру. Вони були захоплені діяльним фанатизмом апостолів Корана, між якими відзначався Мансур, людина незвичайна, який довго підбурював Кавказ проти російського владарювання, нарешті був схоплений нами і помер у Соловецькому монастирі. Кавказ чекає християнських місіонерів. Та легше для наших лінощів замість живого слова виливати мертві букви і посилати німі книги людям, які не знають грамоти.
Ми досягли Владикавказа, колишнього Капкая, переддвер'я гір. Він оточений осетинськими аулами. Я відвідав один з них і попав на похорон. Біля саклі юрмився народ. На дворі стояла гарба, запряжена двома волами. Рідня ні друзі померлого з’їжджалися з усіх боків і з голосним плачем ішли в саклю, б'ючи себе кулаками в лоб. Жінки стояли тихо. Мерця винесли на бурці.

...like a warrior taking his rest
With his martial cloak around him *.

Поклали його на гарбу. Один з гостей взяв рушницю покійника, здув з полички порох і поклав її біля тіла. Воли рушили. Гості поїхали слідом. Тіло мало бути поховане в горах, верст за тридцять від аулу. На жаль, ніхто не міг пояснити мені цих обрядів.
Осетинці—найбідніше плем'я з народів, які живуть на Кавказі; жінки їх прекрасні і, як говорять, вельми прихильні до мандрівників. Біля воріт кріпості зустрів я жінку й дочку ув'язненого осетинця. Вони несли йому обід. Обидві здавались спокійними і сміливими; одначе при моєму наближенні обидві потупили голови і закрилися своїми порваними чадрами. В кріпості бачив я черкеських аманатів, веселих i гарних хлопчиків. Вони щохвилини пустують і вибігають з кріпості. їх тримають в жалюгідному становищі. Вони ходять у лахмітті, напівголі і в огидній нечистоті. На інших бачив я дерев'яні колодки. Ймовірно, що аманати, випущені на волю, не шкодують про своє перебування у Владикавказі.
Гармата покинула нас. Ми вирушили з піхотою і козаками. Кавказ нас прийняв у своє святилище. Ми почули глухий шум і побачили Терек, який розливався в різних напрямах. Ми поїхали по його лівому березі. Шумливі хвилі його рухають колеса низеньких осетинських млинів, схожих на собачі конури. Чим далі заглиблювались ми в гори, тим вужча ставала ущелина. Стиснений Терек з ревом кидає свої каламутні хвилі через скелі, що перегороджують йому шлях. Ущелина в'ється вздовж його течії. Кам'яні підніжжя гір обточені його хвилями. Я йшов пішки і щохвилини зупинявся, вражений похмурою красою природи. Погода була похмура; хмари важко тяглися біля чорних вершин. Граф Пушкін і Шернваль, дивлячись на Терек, пригадували Іматру і віддавали перевагу ріці на Півночі гримучій. Але я ні з чим не міг зрівняти видовище, яке постало передо мною.
Не доходячи до Ларса, я відстав від конвою, задивившись на величезні скелі, між якими вирує Терек з лютістю незбагненною. Раптом біжить до мене солдат, гукаючи здалеку: не зупиняйтесь, ваше благородіє, вб'ють! Ця пересторога з незвички здалась мені надто дивною. Річ у тому, що осетинські розбійники, безпечні в цьому вузькому місці, стріляють через Терек у подорожніх. Напередодні нашого переходу вони напали таким способом на генерала Бековича, який проскочив через їх постріли. На скелі видно руїни якогось замку: вони обліплені саклями мирних осетинців, ніби гніздами ластівок
В Ларсі спинились ми ночувати. Тут знайшли ми подорожнього француза, який налякав нас наступною дорогою. Він радив нам кинути екіпажі в Кобі і їхати верхи. З ним випили ми вперше кахетинського вина з смердючого бурдюка, пригадуючи бенкетування Іліади:

І в козячих міхах вино, утіху нашу!

Тут знайшов я засмальцьований список «Кавказького Бранця» і. признаюсь, прочитав його з великим задоволенням. Все це слабе, молоде, неповне; але багато вгадано і висловлено вірно.
Наступного дня зранку рушили ми далі. Турецькі полонені розробляли дорогу. Вони скаржились на їжу, яку видавали їм. Вони ніяк не могли звикнути до російського чорного хліба. Це нагадало мені слова мого приятеля Шереметєва, після його повернення з Парижа: «Погано, брат, жити в Парижі: їсти нічого; чорного хліба не допросишся!»
За сім верст від Ларса знаходиться Даріальський пост. Ущелина має ту саму назву. Скелі з обох боків стоять паралельними стінами. Тут так вузько, так вузько, пише один мандрівник, що не тільки бачиш, але, здається, чуєш тісноту, Клаптик неба, мов стрічка, синіє над вашою головою. Ручаї, що падають з гірської висоти дрібними і розбризканими струмками, нагадують мені викрадення Ганімеда, дивну картину Рембрандта. До того ж і ущелина освітлена цілком на його смак. В інших місцях Терек підмиває саму підошву скель, і на дорозі, у вигляді греблі, навалене каміння. Недалеко від поста місток сміливо перекинутий через ріку. На ньому стоїш як на млині. Місток весь так і трясеться, а Терек шумить, мов колеса, що рухають жорна. Проти Даріала, на крутій скелі видно руїни кріпості. Переказ говорить, що в ній ховалась якась цариця Дарія, яка дала ім'я своє ущелині: казка. Даріал на старій перській мові означає ворота. За свідченням Плінія, Кавказькі ворота, помилково називані Каспійськими, були тут. Ущелина замкнута була справжніми воротами, дерев'яними, окованими залізом. Під ними, пише Пліній, тече ріка Діріодоріс. Тут була збудована і кріпость для затримання наскоків диких племен, та ін. Дивіться подорож графа І. Потоцького, вчені дослідження якого такі ж цікаві, як і іспанські романи.
З Даріала рушили ми до Казбека. Ми побачили Троїцькі ворота (арка, утворена в скелі вибухом пороху) — під ними йшла колись дорога, а нині протікає Терек, який часто міняє своє русло.
Недалеко від селища Казбек переїхали ми через Скажену Балку, яр, що під час сильних дощів перетворюється в оскаженілий потік. Він у цей час був зовсім сухий і гучний тільки своїм іменем.
Село Казбек лежить у підніжжі гори Казбек і належить князю Казбеку. Князь, мужчина років сорока п'яти, на зріст вищий за преображенського флігельмана. Ми знайшли його в духані (так звуться грузинські харчевні, які далеко бідніші і не чистіші від російських). На порозі лежав пузатий бурдюк (воловий міх), розчепіривши свої чотири ноги. Велетень тягнув з нього чихір і задав мені кілька запитань, на які відповів я з повагою, відповідно до його звання і зросту. Ми розійшлися великими приятелями.
Швидко притупляються враження. Пройшла тільки доба, а вже рев Терека і його потворні водоспади, вже скелі і провалля не приваблювали моєї уваги. Нетерпіння доїхати до Тифліса цілком оволоділо мною. Я так само байдуже їхав мимо Казбека, як колись плив мимо Чатирдага. Правда й те, що дощова і туманна погода перешкоджала мені бачити його снігову груду, яка, за виразом поета, підпирає небосхил.
Чекали перського принца. На деякій віддалі від Казбека попались нам назустріч кілька колясок і утруднили вузьку дорогу. Поки екіпажі роз'їжджались, конвойний офіцер об'явив нам, що він проводжає придворного перського поета і, на моє бажання, представив мене Фазіл-Хану. Я, з допомогою перекладача, розпочав був пишномовне східне привітання; але як же мені стало ніяково, коли Фазіл-Хан відповів на мою недоречну велемовність простою, розумною ввічливістю порядної людини. Він сподівався побачити мене в Петербурзі; він шкодував, що знайомство наше буде не довге і т. д. Із соромом змушений я був залишити поважно-жартівливий тон і з їхати на звичайні європейські фрази. Ось урок нашій російській глузливості. Надалі не стану судити про людину по її баранячій папасі* і по фарбованих нігтях.
Пост Кобі розташований біля підніжжя Хрестової гори, через яку має бути наш перехід. Ми тут зупинилися ночувати і почали думати, яким би чином зробити цей жахливий подвиг: чи сісти, кинувши екіпажі, на козачих коней, чи послати за осетинськими волами? На всяк випадок я написав від імені всього нашого каравану офіціальну просьбу до п. Чиляєва, який начальствував у тутешній стороні, і ми лягли спати в чеканні підвод.
Другого дня десь о 12-й годині почули ми шум, крики, і побачили видовище незвичайне: 18 пар худих, малорослих волів, яких поганяла юрба напівголих осетинців, насилу тягли легку, віденську коляску приятеля мого О***. Це видовище враз розсіяло всі мої сумніви. Я вирішив відправити мою важку петербурзьку коляску назад у Владикавказ і їхати верхи до Тифліса. Граф Пушкін не хотів іти за моїм прикладом. Він вважав за краще впрягти цілий гурт волів у свою бричку, навантажену всякими запасами, і з торжеством переїхати через сніговий хребет. Ми розсталися, і я поїхав з полковником Огарьовим, який оглядав тутешні дороги.
Дорога йшла через обвал, який обрушився в кінці червня 1827 року. Такі випадки бувають звичайно раз через кожні сім років. Величезна брила, звалившись, засипала ущелину на цілу версту і загатила Терек. Вартові, що стояли нижче, чули жахливий гуркіт і побачили, що річка швидко міліла і за чверть години зовсім затихла й вичерпалась. Терек прорився крізь обвал не раніше, як через дві години. І жахливий же він був!
Ми круто підіймалися вище і вище. Наші коні грузли в пухкому снігу, під яким шуміли струмки. Я з здивуванням дивився на дорогу і не бачив можливості їзди на колесах.
В цю мить почув я глухий гуркіт. «Це обвал»,— сказав мені п. Огарьов. Я оглянувся і побачив осторонь купу снігу, яка осипалась і повільно з'їжджала з кручі. Малі обвали тут бувають не рідко. В минулому році російський візник їхав по Хрестовій горі. Обвал обірвався; страшна брила звалилася на його повозку, поглинула коня й мужика, перепалилась через дорогу і покотилася в безодню з своєю здобиччю. Ми досягли самої вершини гори. Тут поставлено гранітний хрест, старий пам'ятник, поновлений Єрмоловим. Тут подорожні звичайно виходять з екіпажів і йдуть пішки. Недавно проїжджав якийсь іноземний консул: він був такий слабкий, що велів зав'язати собі очі; його вели під руки, і коли зняли з нього пов'язку, тоді він став на коліна, дякував богу та ін., що дуже здивувало провідників.
Раптовий перехід від грізного Кавказу до миловидної Грузії чарівний. Південне повітря вмить починає повівати на подорожнього. З висоти Гут-гори відкривається Кайшаурська долина з її заселеними скелями, з її садами, з її ясною Арагвою, яка в'ється мов срібна стрічка,— і все це у зменшеному вигляді, на дні триверстного провалля, по якому іде небезпечна дорога.
Ми спускались у долину. Молодий місяць показався на ясному небі. Вечірнє повітря було тихе й тепле. Я ночував на березі Арагви, в будинку п. Чиляєва. На другий день я попрощався з ласкавим господарем і вирушив далі.
Тут починається Грузія. Світлі долини, зрошувані веселою Арагвою, змінили похмурі ущелини і грізний Терек. Замість голих скель я бачив біля себе зелені гори і плодоносні дерева. Водопроводи свідчили про освіченість. Один з них вразив мене довершеністю оптичного обману: вода, здається, має свою течію по горі знизу вгору.
В Пайсанаурі зупинився я для переміни коней. Тут я зустрів російського офіцера, що супроводив перського принца. Скоро почув я звук дзвіночків, і цілий ряд катарів (мулів), прив'язаних один до одного і нав'ючених по-азіатському, потяглися по дорозі. Я пішов пішки, не дочекавшись коней; і за півверсти від Ананура, на повороті дороги, зустрів Хозрев-Мірзу. Екіпажі його стояли. Сам він виглянув з своєї коляски і кивнув мені головою. Через кілька годин після нашої зустрічі на принца напали горці. Почувши свист куль, Хозрев вискочив з своєї коляски, сів на коня і поскакав. Росіяни, що були при ньому, здивувались його сміливості. Річ у тому, що молодий азіатець, не звиклий до коляски, бачив у ній скоріше пастку, ніж сховище.
Я дійшов до Ананура, не відчуваючи втоми. Коні мої не приходили. Мені сказали, що до міста Душета залишалось не більше як десять верст, і я знову рушив пішки. Але я не знав, що дорога йшла на гору. Ці десять верст були варті добрих двадцяти.
Настав вечір; я йшов уперед, підіймаючись все вище і вище. З дороги збитись було неможливо; але місцями глиняста грязь, утворювана джерелами, доходила мені до коліна. Я зовсім стомився. Темнота збільшувалась. Я чув виття і гавкання собак і радів, гадаючи, що місто недалеко. Але помилявся: гавкали собаки грузинських пастухів, а вили шакали, звірі в тій стороні звичайні. Я проклинав своє нетерпіння, але робити було нічого. Нарешті побачив я вогні i десь опівночі опинився біля будинків, затінених деревами. Перший зустрічний взявся провести мене до городничого і вимагав за те з мене абаз.
Поява моя у городничого, старого офіцера з грузин, справила велике враження. Я вимагав, по-перше, кімнати, де б міг роздягнутися, по-друге, склянку вина, по-третє, абаза для мого провідника. Городничий не знав, як мене прийняти, і поглядав на мене з непевністю. Дивлячись, що він не квапиться виконати мої прохання, я почав перед ним роздягатись, прохаючи вибачення de la liberte grande *. Нa щастя, знайшов я в кишені подорожню, яка доводила, що я мирний мандрівник, а не Рінальдо Рінальдіні. Благословенна хартія викликала вмить належну дію: кімната була мені відведена, склянка вина принесена і абаз виданий моєму провідникові з батьківською доганою за його користолюбство. Я кинувся на диван, сподіваючись після мого подвигу заснути богатирським сном: та де там! блохи, які далеко небезпечніші від шакалів, напали на мене і всю ніч не дали мені спокою. Ранком з'явився до мене мій слуга і сповістив, що граф Пушкін благополучно переправився на волах через снігові гори і прибув у Душет. Треба було мені поспішати! Граф Пушкін і Шернваль відвідали мене і запропонували знову їхати разом у дорогу. Я залишив Душет з приємною думкою, що ночую в Тифлісі.
Дорога була така ж приємна і мальовнича, хоч рідко бачили ми сліди населення. За кілька верст від Гарціскала ми переправились через Куру по стародавньому мосту пам’ятнику римських походів, і швидкою риссю, а іноді і вскач, поїхали до Тифліса, в якому непомітно й опинилися годині об одинадцятій вечора.

.

      

Передмова || Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна