О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > Розділ IX

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

 

РОЗДІЛ IX

РОЗЛУКА 

Із красунею спізнатись
Солодко було в житті.
Тяжко, тяжко розлучатись
У сумному почутті.

Херасков.

Рано-вранці розбудив мене барабан. Я пішов на збірне місце. Там шикувалися вже юрми пугачовські біля шибениці, де ще висіли вчорашні жертви. Козаки стояли верхи, солдати під рушницею. Прапори маяли. Кілька гармат, між якими пізнав я й нашу, поставлені були на похідні лафети. Всі жителі були тут же, чекаючи самозванця. Біля ґанку комендантського будинку козак тримав за вуздечку чудового білого коня киргизької породи. Я шукав очима тіло комендантші. Воно було віднесене трохи набік і прикрите рогожею. Нарешті Пугачов вийшов із сіней. Народ поскидав шапки. Пугачов спинився на ґанку і з усіма привітався. Один із старшин подав йому мішок з мідними грошима, і він став кидати їх пригорщами. Народ з криком кинувся їх підбирати, і діло не обійшлося без каліцтва. Пугачова оточили головні з його спільників. Між ними стояв і Швабрін. Погляди наші зустрілись; у моєму він міг прочитати презирство, і він відвернувся з виразом щирої злоби і удаваної глузливості. Пугачов, побачивши мене в натовпі, кивнув мені головою і підкликав до себе. «Слухай,— сказав він мені.— Рушай негайно ж в Оренбург і оповісти від мене губернатора і всіх генералів, щоб ждали мене до себе через тиждень. Порадь їм зустріти мене з дитячою любов'ю та слухняністю; інакше їм не уникнути лютої кари. Щасливої дороги, ваше благородіє!» Потім звернувся він до народу сказав, показуючи на Швабріна: — «Ось вам, діточки, новий командир: слухайте його в усьому, а він відповідає мені за вас і за кріпость». З жахом почув я ці слова: Швабрін ставав начальником кріпості; Марія Іванівна залишалася в його владі! Боже, що з нею буде! Пугачов зійшов з ґанку. Йому підвели коня. Він проворно скочив у сідло, не дочекавшись козаків, які хотіли були підсадити його.
В цей час, з юрми народу, бачу, виступив мій Савельїч, підходить до Пугачова і подає йому аркуш паперу. Я не міг уявити, що з того вийде. «Це що?» —спитав поважно Пугачов.— Прочитай, так побачиш,— відповів Савельїч. Пугачов узяв папір і довго розглядав його з виглядом значущим. «Що ти так мудро пишеш? — сказав він нарешті.— Наші ясні очі не можуть тут нічого розібрати. Де мій обер-секретар?»
Молодий хлопець у капральському мундирі проворно підбіг до Пугачова. «Читай вголос»,— сказав самозванець, віддаючи йому папір. Я надзвичайно цікавився, про що Савельїч надумав писати до Пугачова. Обер-секретар голосно став по складах читати таке:
«Два халати, міткалевий і шовковий в смужку, на шість карбованців».
— Це що значить? — сказав, нахмурившись, Пугачов. Накажи читати далі,— відповів спокійно Савельїч.
Обер-секретар продовжував:
«Мундир із тонкого зеленого сукна, на сім карбованців».
«Штани білі сукняні, на п'ять карбованців».
«Дванадцять сорочок полотняних голландських з манжетами, на десять карбованців».
«Погрібець з чайним посудом, на два карбованці п'ятдесят...»
— Що це за бредня?—перебив Пугачов.— Яке мені Діло до погребців та до штанів з манжетами?
Савельїч крякнув і став пояснювати. «Це, батечку, зволиш бачити, реєстр панського добра, розкраденого лиходіями...»
— Якими лиходіями? — спитав грізно Пугачов.
— Винен: помилився,— відповів Савельїч.— Лиходії не лиходії, а твої хлопці таки понишпорили та порозтягали. Не гнівайся: кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Накажи вже дочитати.
— Дочитуй,— сказав Пугачов. Секретар продовжував: «Ковдра ситцьова, друга тафтяна на ваті, чотири карбованці!»
«Шуба лисяча, крита червоним ратином, 40 карбованців».
«Ще заячий кожушок, подарований твоїй милості на постоялому дворі, 15 карбованців».
— Це що таке! — скрикнув Пугачов, блиснувши вогняними очима.
Признаюся, я злякався за бідолашного мого слугу. Він хотів був почати знову все пояснювати, але Пугачов його перебив: «Як ти посмів лізти до мене з такими дрібницями?—закричав він, вихоплюючи папір із рук секретаря і кинувши його в обличчя Савельїчу.— Старий дурень! їх обібрано: велике діло! Та ти повинен, старий шкарбун, повік бога молити за мене та за моїх хлопців за те, що ти і з паном своїм не висите тут разом з моїми ослушниками... Заячий кожух! Я тобі дам заячий кожух! Та чи знаєш ти, що я з тебе живого шкіру звелю зідрати на кожухи?»
— Як зволиш,— відповів Савельїч,— а я людина підневільна і за панське добро повинен відповідати.
Пугачов був, видно, в припадку великодушності. Він одвернувся і від'їхав, не сказавши більше й слова. Швабрін і старшини пішли слідом за ним. Зграя вирушила з кріпості в порядку. Народ пішов проводити Пугачова. Я залишився на майдані сам із Савельїчем. Слуга мій держав у руках свій реєстр і розглядав його з виразом великого жалю.
Бачивши мою добру злагоду з Пугачовим, він думав здобути з неї користь; та мудрий намір йому не вдався. Я став був його лаяти за недоречне старання і не зміг стриматися від сміху. «Смійся, паничу,— відповів Савельїч,— смійся; а як доведеться нам знову заводити все хазяйство, то побачимо, чи смішно буде».
Я поспішав у будинок священика побачитися з Марією Іванівною. Попадя зустріла мене з сумною звісткою. Вночі у Марії Іванівни почалася сильна гарячка. Вона лежала непритомна і марила. Попадя ввела мене в її кімнату. Я тихо підійшов до її ліжка. Зміна в її обличчі вразила мене. Хвора мене не пізнала. Довго стояв я над нею, не слухаючи ні отця Герасима, ні доброї жінки його, котрі, здається, мене втішали. Похмурі думки хвилювали мене. Стан бідної, беззахисної сироти, залишеної серед злобних заколотників, власне моє безсилля устрашали мене. Швабрін, Швабрін найбільше терзав мою уяву. Наділений владою від самозванця, бувши за старшого в кріпості, де залишалася нещасна дівчина — безневинний предмет його ненависті, він міг наважитися на все. Що мені було робити? Як подати їй допомогу? Як визволити її з рук лиходія? Лишався один засіб: я вирішив негайно ж їхати в Оренбург, щоб прискорити визволення Бєлогорської кріпості і по змозі тому допомагати. Я попрощався з священиком і з Акулиною Памфилівною, палко доручаючи їй ту, котру вважав уже за свою дружину. Я взяв руку бідної дівчини і поцілував її, зрошуючи сльозами. «Прощайте,— казала мені попадя, проводячи мене; — прощайте, Петре Андрійовичу. Може, побачимося в кращі часи. Не забувайте нас і пишіть нам частіше. Бідна Марія Іванівна, крім вас, не має тепер ні розради, ні покровителя».
Вийшовши на майдан, я зупинився на хвилину, глянув на шибеницю, уклонився їй, вийшов з кріпості і пішов по Оренбурзькій дорозі в супроводі Савельїча, який од мене не відставав.
Я йшов, заклопотаний своїми думками, як раптом почув за собою кінський тупіт Оглянувся; бачу: з кріпості скаче козак, тримаючи башкирського коня за повід і роблячи здалеку мені знаки. Я зупинився і скоро пізнав нашого урядника. Він, під'їхавши, зліз з свого коня і сказав, віддаючи мені повід другого: «Ваше благородіє! Батько наш вам дарує коня й шубу з свого плеча (до сідла прив'язаний був овчинний кожух). Та ще,— промовив запинаючись урядник,— дарує він вам... полтиник грошей... та я розгубив їх дорогою; простіть великодушно». Савельїч подивився на нього косо і буркнув: «Розгубив дорогою! А що ж у тебе брязкає за пазухою? Безсовісний!» — «Що у мене за пазухою брязкає? — спитав урядник, і трохи не розгубившись.— Бог з тобою, старенький! Це бряжчить уздечка, а не полтиник».— Гаразд,— сказав я, уриваючи суперечку.— Дякуй від мене тому, хто тебе послав; а розгублені гроші постарайся, повертаючись назад, підібрати і візьми собі на горілку.— «Дуже вдячний, ваше благородіє,— відповів він, повертаючи свого коня; — вік за вас бога молитиму». З цими словами він помчав назад, держачися однією рукою за пазуху, і через хвилину зник з очей.
Я надів кожух і сів верхи, посадивши за собою Савельїча. «Ось бачиш, паничу,— сказав старик,— що я недаром подав шахраєві чолобитну: злодюзі, бач, стало совісно, хоч башкирська довгов'яза шкапа та овчинний кожух не варті й половини того, що вони, шахраї, у нас украли, і того, що ти йому сам зволив подарувати; та все ж у пригоді стане, а з поганої вівці хоч вовни жмут».

 

      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV||Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна