О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > Розділ VII

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

 

РОЗДІЛ VII

ПРИСТУП 

Голова моя, голівонько,
Голова ти служивая!
Прослужила моя голівонька
Рівно тридцять літ і три літа.
Гей не вислужила голівонька
Ні користі собі, ні радості,
Ані слова собі доброго,
Ані рангу собі високого,
Тільки вислужила голівонька
Два високії стовпчики,
Та кленову перекладинку,
Ще й петельку шовковую.

Народна пісня.

Цієї ночі я не спав і не роздягався. Я хотів піти на світанку до кріпосних воріт, звідки Марія Іванівна мала виїхати, і там попрощатися з нею востаннє. Я відчував у собі велику зміну: хвилювання душі моєї було мені значно менш тяжким, ніж та безрадісність, яка ще недавно мене пригнічувала. З сумом розлуки зливалися в мені і невиразні, але солодкі надії, і нетерпеливе чекання небезпеки, і почуття благородного честолюбства. Ніч минула непомітно. Я хотів був уже вийти з дому, як двері мої відчинилися, і до мене з явився капрал з донесенням, що наші козаки вночі виступили з кріпості, взявши силоміць з собою Юлая, і що біля кріпості їздять невідомі люди. Думка, що Марія Іванівна не встигне виїхати, жахнула мене; я поспішно дав капралові кілька вказівок і зразу ж кинувся до коменданта.
Вже розвиднялося. Я летів по вулиці, коли почув, що кличуть мене. Я зупинився.— «Куди ви? —сказав Іван Гнатович, наздоганяючи мене.—Іван Кузьмич на валу і послав мене по вас. Пугач прийшов».— Чи поїхала Марія Іванівна? — спитав я з сердечним трепетом.— «Не встигла,— відповів Іван Гнатович: — дорогу з Оренбург перетято; кріпость оточена. Погано, Петре Андрійовичу!»
Ми пішли на вал, підвищення, утворене природою і укріплене частоколом. Там уже товпилися всі жителі кріпості. Гарнізон стояв під рушницею. Гармату туди перетягли напередодні. Комендант ходив перед своїм нечисленним строєм. Близькість небезпеки одушевляла старого воїна бадьорістю незвичайною. По степу, не на далекій відстані од кріпості, їздило чоловік з двадцять верхи. Це, здавалось, були козаки, але між ними були й башкирці, яких легко було пізнати по їх рисячих шапках і по сагайдаках. Комендант обійшов своє військо, кажучи солдатам: «Ну, дітки, постоїмо сьогодні за матінку государиню, і покажемо всьому світові, що ми люди браві й присяжні!» Солдати голосно висловили своє старання. Швабрін стояв біля мене і пильно дивився на ворога. Люди, що їздили по степу, помітивши рух у кріпості, з'їхалися в купку і стали між гобою радитися. Комендант звелів Іванові Гнатовичу націлити гармату на їх товпище і сам підніс гніт. Ядро задзижчало і пролетіло над ними, не заподіявши ніякої шкоди. Вершники, кинувшися врозтіч, зникли з очей, і степ опустів.
Тут з'явилася на валу Василіса Єгорівна і з нею Маша, що не хотіла відстати від неї.— «Ну, що? — сказала комендантша.— Як іде баталія? Де ж ворог?» — Ворог недалечко,— відповів Іван Кузьмич.— Бог дасть, все буде гаразд. Що, Маша, страшно тобі? — «Ні, таточку,— відповіла Марія Іванівна;— дома самій страшніше». Тут вона глянула на мене і з зусиллям посміхнулася. Я мимохіть стиснув рукоять моєї шпаги, згадавши, що напередодні одержав її з її рук, начебто на захист своєї милої. Серце моє палало. Я уявляв себе її рицарем. Я прагнув довести, що був гідний її довіри, і нетерпляче став чекати рішучої хвилини. В цей час з-за висоти, що була за півверсти від кріпості, з’явилися нові кінні юрми, і незабаром степ укрився безліччю людей, озброєних списами і сайдаками. Між ними на білому коні їхав чоловік у червоному каптані, з голою шаблею в руці: це був сам Пугачов. Він зупинився; його оточили і, як видно, з його наказу, чотири чоловіка відділились і з усієї сили підскакали під саму кріпость. Ми в них пізнали своїх зрадників. Один з них держав під шапкою аркуш паперу; у другого на спис наткнута була голова Юлая, яку, струснувши, перекинув він до нас через частокіл. Голова бідолашного калмика впала до ніг комендантові. Зрадники кричали: «Не стріляйте; виходьте до государя. Государ тут!»
«Ось я вам! — закричав Іван Кузьмич.— Хлопці! Стріляй!» Солдати наші дали залп. Козак, який держав лист, захитався і упав з коня; інші помчали назад. Я глянув на Марію Іванівну. Вражена виглядом закривавленої голови Юлая, оглушена залпом, вона здавалася непритомною. Комендант підкликав капрала і звелів йому взяти лист з рук убитого козака. Капрал вийшов .у поле і повернувся, ведучи за вудила коня вбитого. Він віддав комендантові листа. Іван Кузьмич прочитав його сам собі і розірвав потім на шматочки. Тимчасом заколотники, очевидно, приготувалися до дії. Незабаром кулі стали свистіти коло наших ушей, і кілька стріл увіткнулося біля нас у землю і в частокіл. «Василісо Єгорівно! — сказав комендант.— Тут не жіноче діло; забери Машу; глянь: дівчина ні жива, ні мертва».
Василіса Єгорівна, що присмиріла під кулями, глянула на степ, де помітний був великий рух; потім обернулась до чоловіка і сказала йому: «Іване Кузьмичу, і життя і смерть від бога: благослови Машу. Машо, підійди до батька».
Маша, бліда й тремтяча, підійшла до Івана Кузьмича, стала навколішки і поклонилася йому до землі. Старий комендант перехрестив її тричі; потім підвів, і, поцілувавши, сказав їй схвильованим голосом: «Ну, Машо, будь щаслива. Молись богу: він тебе не кине. Якщо знайдеться добра людина, дай боже вам любов та злагоду. Живіть, як жили ми з Василісою Єгорівною. Ну, прощай, Машо. Василісо Єгорівно, відведи її мерщій». (Маша кинулася йому на шию і заридала.).— Поцілуймося ж і ми,— сказала, заплакавши, комендантша.— Прощай, мій Іване Кузьмичу. Прости мене, коли я чим тобі досадила! — «Прощай, прощай, матінко! — сказав комендант, обнявши свою стареньку.— Ну, годі! Ідіть, ідіть додому; та коли встигнеш, надінь на Машу сарафан». Комендантша з дочкою пішли. Я дивився вслід Марії Іванівні; вона оглянулася і кивнула мені головою. Тут Іван Кузьмич обернувся до нас, і всю увагу спою спрямував на ворога. Бунтівники з'їжджалися навколо свого ватажка і раптом почали злазити з коней. «Тепер стійте міцно,— сказав комендант:—буде приступ...» У цю хвилину розлігся страшенний вереск і крик, бунтівники бігом бігли до кріпості. Гармата наша заряджена була картеччю. Комендант підпустив їх на найближчу відстань і раптом випалив знову. Картеч влучила в саму середину натовпу. Бунтівники кинулись в обидва боки і позадкували. Ватажок їх залишився сам попереду... Він махав шаблею і, здавалося, палко їх умовляв... Крик і вереск, що були стихли на хвилину, зараз же почалися знову. «Ну, хлопці,— сказав комендант,— тепер відчиняйте ворота, бий в барабан. Хлопці! вперед, на вилазку, за мною!»
Комендант, Іван Гнатович і я вмить опинилися за кріпосним валом; але оторопілий гарнізон не рушив з місця. «Чого ж ви, дітки, стоїте?—закричав Іван Кузьмич.— Умирати, так умирати: така служба!» В цей момент бунтівники набігли на нас і вдерлися в кріпость. Барабан стих; гарнізон кинув рушниці; мене збили були з ніг, але я встав і разом із бунтівниками ввійшов у кріпость. Комендант, поранений в голову, стояв у купці лиходіїв, які вимагали від нього ключів. Я кинувся був йому на допомогу: кілька дужих козаків схопили мене і зв'язали поясами, приказуючи: «Oт уже вам буде, государевим ослушникам!» Нас потягли вулицями; жителі виходили з домів з хлібом і сіллю. Калатали дзвони. Раптом закричали в натовпі, що государ на майдані чекає полонених і приймає присягу. Народ посунув на майдан; нас погнали туди ж.
Пугачов сидів у кріслі на ґанку комендантського будинку. На ньому був гарний козацький каптан, обшитий галунами. Висока соболина шапка з золотими китицями була насунута на виблискуючі очі. Обличчя його здалося мені знайомим. Козацькі старшини оточували його. Отець Герасим, блідий і тремтячий, стояв біля ґанку, з хрестом у руках, і здавалося, мовчки благав його за наступні жертви. На майдані ставили нашвидку шибеницю. Коли ми наблизились, башкирці розігнали народ і нас поставили перед Пугачовим. Дзвони стихли; запала глибока тиша. «Котрий комендант?»— спитав самозванець. Наш урядник виступив з юрми і показав на Івана Кузьмича. Пугачов грізно глянув на старика і сказав йому: «Як ти посмів опиратися мені, своєму государеві?» Комендант, знемагаючи від рани, зібрав останні сили і відповів твердим голосом: «Ти мені не государ, ти лиходій і самозванець, чуєш?» Пугачов похмуро насупився і махнув білою хусткою. Кілька козаків підхопили старого капітана і потягли до шибениці. На її перекладині опинився верхи покалічений башкирець, якого допитували ми напередодні. Він держав у руці вірьовку, і через хвилину побачив я бідолашного Івана Кузьмича, піднятого в повітря. Тоді привели до Пугачова Івана Гнатовича. «Присягай,— сказав йому Пугачов,— государеві Петрові Федоровичу!» — Ти нам не государ,—відповів Іван Гнатович, повторюючи слова свого капітана.— Ти, дядечку, лиходій і самозванець! — Пугачов махнув знову хусткою, і добрий поручик повис біля свого старого начальника.
Надійшла моя черга. Я дивився сміливо на Пугачова, готуючися повторити відповідь великодушних моїх товаришів. Тоді, на невимовний мій подив, побачив я серед повсталих старшин Швабріна, постриженого кружком і в козацькому каптані. Він підійшов до Пугачова і сказав йому на вухо кілька слів. «Вішати його!» — сказав Пугачов, не глянувши вже на мене. Мені накинули на шию петлю. Я став читати тихо молитву, приносячи богові щире каяття в усіх своїх гріхах і благаючи його врятувати всіх близьких моєму серцю. Мене притягли під шибеницю. «Не бійся, не бійся»,— повторяли мої губителі, може, й справді бажаючи мене підбадьорити. Раптом почув я крик: «Стривайте, окаянні! підождіть!» Кати спинилися. Дивлюся: Савельїч лежить у ногах Пугачова. «Батьку рідний! — казав бідолашний дядька.— Що тобі з смерті панського дитяти? Відпусти його; за нього тобі викуп дадуть; а для прикладу і страху ради, звели повісити хоч мене старого!» Пугачов подав знак, і мене зразу розв'язали й пустили. «Батечко наш тебе милує», говорили мені. В цю мить не можу сказати, щоб я зрадів своєму визволенню, не скажу одначе ж, щоб я про нього і шкодував. Почуття мої були дуже невиразні. Мене знову привели до самозванця і поставили перед ним на коліна. Пугачов простяг мені жилаву свою руку. «Цілуй руку, цілуй руку!» — говорили біля мене. Але я вважав би за краще прийняти найлютішу кару, ніж так підло принижуватися. «Батечку, Петре Андрійовичу! — шепотів Савельїч, стоячи надо мною і штовхаючи мене.— Не опирайся! Що тобі з того? плюнь та поцілуй у лиход... (тьху!) поцілуй у нього ручку». Я не ворушився. Пугачов опустив руку, сказавши з посмішкою: «Його благородіє, мабуть, одурів з радості. Підведіть його!»—Мене підвели і залишили на волі. Я став дивитися на продовження жахливої комедії.
Жителі почали присягати. Вони підходили один по одному, цілуючи розп'яття і потім вклоняючися самозванцеві. Гарнізонні солдати стояли тут же. Ротний кравець, озброєний тупими своїми ножицями, обрізав у них коси. Вони, обтрушуючись, підходили до руки Пугачова, котрий оголошував їм прощення і приймав до своєї зграї. Все це тривало близько трьох годин. Нарешті Пугачов встав з крісла і зійшов з ганку в супроводі своїх старшин. Йому підвели білого коня, прикрашеного багатою збруєю. Два козаки взяла його під руки і посадили на сідло. Він сказав отцю Герасимові, що обідатиме у нього. В цю мить почувся жіночий крик. Кілька розбишак витягли на ґанок Василісу Єгорівну, розшарпану і роздягнену догола. Один з них встиг уже вирядитися в її тілогрійку. Інші тягли перини, скрині, чайний посуд, білизну і все начиння. «Людоньки добрі! — кричала бідолашна старенька.— Відпустіть душу на покаяння. Батьки рідні, відведіть мене до Івана Кузьмича». Раптом вона глянула на шибеницю і пізнала свого чоловіка. «Лиходії!— закричала вона несамовито.— Що ви з ним зробили? Голубе ти мій, Іване Кузьмичу, буйна солдатська голівонько! не зачепили тебе ні штики пруські, ні кулі турецькі; не в чесному бою наклав ти головою, а загинув від утеклого каторжника!»—Вгамуйте стару відьму!—сказав Пугачов. Тут молодий козак ударив її шаблею по голові, і вона впала мертва на східці ґанку. Пугачов поїхав, народ кинувся за ним.

 

      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV||Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна