О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > Розділ V

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

 

РОЗДІЛ V

ЛЮБОВ 

Ах ти, дівко, красна дівчино!
Не виходь, дівко, молода заміж;
Ти спитай, дівко, батька-матері,
Батька-матері, роду-племені;
Наберись, дівко, ума-розуму,
Ума-розуму, та на придане.

Пісня народна.

Якщо кращу за мене знайдеш, то забудеш,
Коли ж гіршу за мене знайдеш, то згадаєш.

Пісня народна

 

Опритомнівши, я не міг якийсь час отямитися і не розумів, що зо мною сталося. Я лежав на ліжку у незнайомій горниці і почував себе дуже слабим. Передо мною стояв Савельїч із свічкою в руках. Хтось обережно розвивав перев’язь, якою груди й плече були в мене стягнуті. Помалу думки мої прояснилися. Я згадав свій поєдинок і догадався, Що був поранений. В цю мить рипнули двері. «Що? Як він?» — промовив пошепки голос, від якого я затремтів. «Все в тому ж стані,— відповів Савельїч з зітханням; — все непритомний ось уже п'яту добу». Я хотів обернутися, але не міг. «Де я? хто тут?» —сказав я з зусиллям. Марія Іванівна підійшла до мого ліжка і нахилилася до мене. «Що? як ви себе почуваєте?»—сказала вона. «Слава богу,—відповів я тихим голосом.— Це ви, Маріє Іванівно? скажіть мені...»—я не мав сили казати далі і замовк. Савельїч ахнув. Радість відбилась на його обличчі. «Опритомнів! Опритомнів! — повторював він.— Слава тобі, владико! Ну, батечку, Петре Андрійовичу! налякав ти мене! легко сказати? п'яту добу!..» Марія Іванівна перебила його розмову. «Не говори з ним багато, Савельїчу,— сказала вона.— Він ще слабий». Вони вийшли і тихенько причинили двері. Думки мої хвилювались. Отже, я був у домі коменданта. Марія Іванівна заходила до мене. Я хотів дещо спитати в Савельїча, але старик захитав головою і заткнув собі вуха. Я з досадою закрив очі і скоро забувся сном.
Прокинувшись, покликав я Савельїча, і замість нього побачив я Марію Іванівну; ангельський голос її мене привітав. Не можу висловити солодкого почуття, що опанувало мене в ту мить. Я схопив її руку і припав до неї, обливаючи сльозами розчулення. Маша не відривала її... і раптом її губки торкнулися моєї щоки, і я відчув їх палкий і свіжий поцілунок. Огонь пробіг по мені. «Люба, добра Маріє Іванівно,— сказав я їй,— будь моєю жінкою, дай згоду на мов щастя». Вона опам'яталася. «Ради бога заспокойтеся,— сказала вона, віднявши у мене свою руку.— Ви ще в небезпеці: рана може відкритися. Побережіть себе хоч для мене». З цими словами вона пішла, залишивши мене в сп'янінні захвату. Щастя воскресило мене. Вона буде моя! вона мене любить! Ця думка сповнювала всю мою істоту.
З тієї пори мені дедалі кращало. Мене лікував полковий цирюльник, бо в кріпості іншого лікаря не було, і, слава богу, не мудрував. Молодість і природа прискорили моє одужання. Вся родина коменданта мене доглядала. Марія Іванівна від мене не відходила. Зрозуміло, при першій зручній нагоді я узявся до перерваної розмови, і Марія Іванівна вислухала мене терпеливіше. Вона без всякої манірності призналася мені в щирій прихильності і сказала, що її батьки, звичайно, раді будуть її щастю. «Але подумай добре,— додала вона; — чи не буде перешкод від твоїх рідних?».
Я задумався. В ніжності матінки я не сумнівався, але знаючи вдачу і думки батькові, я відчував, що любов моя не дуже його зворушить і що він буде на неї дивитися, Я1 на примху юнака. Я щиро признався в цьому Марії Іванівні і вирішив одначе писати батечкові якомога красномовніше, просячи батьківського благословення. Я показав лист Марії Іванівні, яка визнала його таким переконливим і зворушливим, що не сумнівалася в успіху його і віддалася по чуттям ніжного свого серця з усією довірливістю молодості й кохання.
Із Швабріним я помирився в перші дні мого одужання. Іван Кузьмич, ганячи мене за поєдинок, сказав мені: «Ех, Петре Андрійовичу! слід було б мені посадити тебе під арешт, та ти вже й без того покараний. А Олексій Іванович у мене таки сидить в хлібному магазині під караулом, і шпага його під замком у Василіси Єгорівни. Хай він собі надумається та розкається». Я надто був щасливий, щоб затаїти в серці почуття неприязні. Я став просити за Швабріна, і добрий комендант, за згодою своєї дружини, вирішив його звільнити. Швабрін прийшов до мене; він висловив глибокий жаль з приводу того, що сталося між нами; визнав, що був кругом винен, і просив мене забути про минуле. Бувши від природи не злопам'ятний, я щиро простив йому і нашу сварку і рану, яку я дістав від нього. В наклепі його я бачив досаду ображеного самолюбства і знехтуваного кохання і великодушно прощав свого нещасливого суперника.
Незабаром я одужав, і міг перебратися на мою квартиру. Нетерпляче чекав я відповіді на надісланий лист, не сміючи надіятись і намагаючись заглушити смутні передчуття. З Василісою Єгорівною і з її чоловіком я ще не говорив; але освідчення моє не повинно було їх здивувати. Ні я, ні Марія Іванівна не намагалися приховувати від них своїх почуттів, і ми заздалегідь були вже впевнені в їх згоді.
Нарешті якось вранці Савельїч ввійшов до мене, тримаючи в руках лист. Я схопив його з трепетом. Адреса була написана рукою батечка. Це підготовило мене до чогось важливого, бо звичайно листи писала мені матінка, а він в кінці приписував кілька рядків. Довго не розпечатував я пакета і перечитував урочистий напис: «Синові моєму Петрові Андрійовичу Гриньову в Оренбурзьку губернію, в Бєлогорську кріпость». Я намагався з почерку угадати настрій, в якому написано було лист; нарешті наважився його розпечатати, і з перших рядків побачив, що вся справа пішла до дідька. Зміст листа був такий:
«Сину мій Петре! Листа твого, в якому просиш ти нас про батьківське наше благословення і згоду на шлюб з Марією Іванівною дочкою Мироновою, ми одержали 15-го цього місяця, і не тільки ні мого благословення, ні моєї згоди дати я тобі не маю наміру, але ще і збираюся до тебе добратися та за вихватки твої провчити тебе добре, як школяра, незважаючи на твій офіцерський чин: бо ти довів, що шпагу носити ще не гідний, яка дана тобі на захист батьківщини, а не для дуелей з такими ж шибениками, як ти сам. Негайно буду писати Андрію Карловичу, просячи його перевести тебе з Бєлогорської кріпості куди-небудь подалі, де б дур у тебе пройшов. Матінка твоя, довідавшися про твій поєдинок і про те, що ти поранений, з горя занедужала і тепер лежить. Що з тебе буде? Молю бога, щоб ти виправився, хоч і не смію сподіватися на його велику милость.
Батько твій А. Г.»
Читання цього листа викликало в мене різні почуття. Жорстокі вирази, на які батечко не поскупився, глибоко образили мене. Зневага, з якою він згадував про Марію Іванівну, здавалася мені такою ж непристойною, як і несправедливою. Думка про переведення моє з Бєлогорської кріпості мене жахала; та найбільше засмутила мене звістка про хворобу матері. Я обурювався на Савельїча, не сумніваючися, що поєдинок мій став відомий батькам через нього. Ходячи туди й сюди, по тісній своїй кімнаті, я зупинився проти нього і сказав, глянувши на нього грізно:—Видно, тобі не досить того, що я, завдяки тобі, поранений і цілий місяць був на краю могили: ти й матір мою хочеш уморити.— Савельїч був вражений як громом. «Схаменися, паничу,— сказав він, мало не заплакавши,— що ти зволиш говорити? Я причина, що ти був поранений! Богом присягаюсь, біг я заслонити тебе своїми грудьми від шпаги Олексія Івановича! Старість клята перешкодила. Та що ж я зробив з матінкою твоєю?» — Що ти зробив? — відповів я.— Хто просив тебе писати на мене доноси? Хіба тебе настановлено до мене шпигуном? — «Я? писав на тебе доноси? — відповів Савельїч з сльозами.—Господи царю небесний! Так зволь лишень прочитай, що пише мені пан: побачиш, як я доносив на тебе». Тут він витяг з кишені лист, і я прочитав таке:
«Сором тобі, старий пес, що ти, незважаючи на мої суворі накази мені не доніс про сина мого Петра Андрійовича і що сторонні змушені повідомити мене про його вихватки. Тож отак ти виконуєш свої обов'язки і панську волю? Я тебе, старого пса! пошлю свиней пасти за приховання правди і за поблажливість до юнака. З одержанням цього, наказую тобі негайно відписати мені, як тепер його здоров'я, про яке пишуть мені, що поправилося; та в яке саме місце він поранений і чи добре його заліковано».
Очевидно було, що Савельїч передо мною був правий і що я даремно образив його докором і підозрою. Я попросив у нього прощення; але старик був безутішний. «Ось до чого я дожив,— повторював він;—ось якої ласки дослужився від своїх панів! Я і старий пес, і свинопас, та я ж і причина твоєї рани? Ні, батечку, Петре Андрійовичу! не я, проклятий мусьє всьому винен: він навчив тебе тикатися залізними рожнами та притупувати, наче тиканням та притупуванням вбережешся від лихої людини! Треба було брати мусьє та витрачати зайві гроші!»
Але хто ж брав на себе клопіт повідомити батька мого про мою поведінку? Генерал? Але він, здається, про мене не дуже турбувався; а Іван Кузьмич не визнав за потрібне рапортувати про мою поведінку. Я не знав, що думати. Підозри мої спинилися на Швабріні. Тільки він і мав користь з доносу, якого наслідком могло бути вислання моє з кріпості і розрив з комендантською родиною. Я пішов розповісти про все Марії Іванівні. Вона зустріла мене на ґанку. «Що це з вами сталося?— сказала вона, побачивши мене.— Які ви бліді!» — Всьому кінець! — відповів я і віддав їй батечків лист. Вона зблідла також. Прочитавши, вона повернула мені лист тремтячою рукою і сказала тремтячим голосом: «Мабуть, доля моя така... Рідні ваші не хочуть мене в свою сім ю. Хай буде в усьому воля господня! Бог краще за нас знає, що нам треба. Робити нема чого, Петре Андрійовичу; будьте хоч ви щасливі...»— Цьому не бути!— крикнув я. схопивши її за руку,— ти мене любиш; я готовий на все. Ходімо, впадемо до ніг твоїм батькам; вони люди прості, не жорстокосерді гордівники... Вони нас благословлять; ми повінчаємося... а потім, згодом, я переконаний, ми вблагаємо батька мого; матінка буде за нас; він мене простить... «Ні, Петре Андрійовичу,—відповіла Маша,—я не піду за тебе без благословення твоїх батьків. Без їх благословення не буде тобі щастя. Скоримося волі божій. Коли знайдеш собі суджену, коли полюбиш іншу — бог з тобою, Петре Андрійовичу; а я за вас обох...» Тут вона заплакала і пішла від мене; я хотів був піти за нею в кімнату, але почував, що не мав сили опанувати себе, і повернувся додому.
Я сидів, поринувши в глибоку задумливість, як несподівано Савельїч перебив мої міркування. «Ось, пане,—сказав він, подаючи мені списаний аркуш паперу; глянь, чи донощик я на свого пана і чи стараюся я помутити сина а батьком». Я взяв з рук його папір: це була відповідь Савельїча на одержаний ним лист. Ось вона від слова до слова:
«Добродію Андрію Петровичу,
батьку наш милостивий!
Милостиве писання ваше я одержав, в якому зволиш гніватися на мене, раба вашого, що, мовляв, сором мені не виконувати панських наказів:— а я не старий пес, а вірний ваш слуга, панських наказів слухаю і щиро вам завжди служив і дожив до сивого волосся. Я ж про рану Петра Андрійовича нічого вам не писав, щоб не налякати даремно і, чути, пані, мати наша Авдотія Василівна і так з переляку занедужала, і за її здоров'я бога буду молити. А Петро Андрійович поранений був під праве плече, в груди під саму кісточку, в глибину на півтора вершка, і лежав він дома у коменданта, куди принесли ми його з берега, і лікував його тутешній цирюльник Степан Парамонов; і тепер Петро Андрійович, слава богу, здоровий, і про нього крім хорошого нічого й писати. Командири, чути, ним задоволені; а у Василіси Єгорівни він як рідний син. А що з ним трапилася така оказія, то з ким замолоду не буває: кінь і на чотирьох ногах, та спотикається. А зволите ви писати, що зашлете мене свиней пасти, і на те ваша панська воля. По цьому уклоняюся по-рабському.
Вірний холоп ваш
Архип Савельїв».

Я не міг кілька разів не посміхнутися, читаючи грамоту доброго старика. Відповідати батечкові я не мав сили; а щоб заспокоїти матінку, лист Савельїча мені здався достатнім.
З того часу становище моє змінилося. Марія Іванівна зо мною майже не говорила і всяко старалася уникати мене. Дім коменданта став мені осоружний. Поволі привчився я сидіти сам у себе дома. Василіса Єгорівна спочатку за те мені дорікала; та помітивши мою упертість, дала мені спокій. З Іваном Кузьмичем бачився я тільки, коли того вимагала служба. Із Швабріним зустрічався рідко й неохоче, тим більше, що помічав у ньому приховану до себе неприязнь, що й утверджувало мене в моїх підозрах. Життя моє стало для мене нестерпне. Я впав у похмуру задумливість, яку живили самотність і бездіяльність. Любов моя розгорялася на самоті і з кожною годиною ставала для мене тяжчою. Я втратив охоту до читання і словесності. Дух мій занепав. Я боявся або збожеволіти або вдатися до розпусти. Несподівані події, які мали важливий вплив на все моє життя, дали раптом душі моїй сильне й благе потрясіння.

 


      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV||Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна