О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > Розділ ІV

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

 

РОЗДІЛ ІV

ПОЄДИНОК 

— То ж, будь ласка, стань у позитуру.
От побачиш, проколю як я твою фігуру!

Княжнін

 

Минуло кілька тижнів, і життя моє в Бєлогорській кріпості зробилося для мене не тільки стерпним, але навіть і приємним. В домі коменданта я був прийнятий як рідний. Чоловік і жінка були люди вельми шановні. Іван Кузьмич, що вийшов у офіцери з солдатських дітей, був людиною неосвіченою і простою, але найчеснішою і найдобрішою. Жінка його ним управляла, що відповідало його безтурботності. Василіса Єгорівна і на справи служби дивилася, як на свої хазяйські, і управляла кріпостю так само, як і своїм домом. Марія Іванівна скоро перестала мене соромитися. Ми познайомились. Я в ній знайшов розумну і чутливу дівчину. Непомітно я прив'язався до доброї родини, навіть до Івана Гнатовича, одноокого гарнізонного поручика, про якого Швабрін вигадав, ніби він був у недозволенному зв'язку з Василісою Єгорівною, в чому не було й тіні правди; та Швабрін про те не турбувався.
Мені було надано звання офіцера. Служба мене не обтяжувала. В богохранимій кріпості не було ні оглядів, ні навчань, ні караулів. Комендант з власного бажання вчив інколи своїх солдатів; але ще не міг добитися, щоб усі вони знали, який бік правий, який лівий, хоч багато хто з них, щоб У тому не помилитися, перед кожним поворотом знаменували себе хрестом. У Швабріна було кілька французьких книг. Я став читати, і в мене прокинулася охота до літератури. Ранками я читав, вправлявся в перекладах, а інколи і в складанні віршів. Обідав майже завжди в коменданта, де звичайно проводив решту дня, і куди ввечері інколи приходив панотець Герасим з жінкою Акулиною Памфилівною, першою вістоношею на всю округу. З О. І. Швабріним, зрозуміло, бачився я щодня; але раз від разу розмова його ставала для мене менш приємною. Постійні жарти його про сім'ю коменданта мені дуже не подобалися, особливо ущипливі зауваження про Марію Іванівну. Іншого товариства в кріпості не було, але я іншого й не бажав.
Незважаючи на провіщання, башкирці не повставали. Спокій панував навколо нашої кріпості. Та мир був порушений раптовою міжусобицею.
Я вже казав, що я займався літературою. Спроби мої, для тодішнього часу, були непогані, і Олександр Петрович Сумароков, кілька років згодом, дуже їх похваляв. Якось пощастило мені написати пісеньку, якою я був задоволений. Відомо, що письменники інколи, під виглядом прохання порад, шукають прихильного слухача. Отже, переписавши свою пісеньку, я поніс її до Швабріна, котрий один на всю кріпость міг оцінити твори віршувальника. Після маленької передмови, вийняв я з кишені свій зошит і прочитав йому такі віршики:

Мисль любовну одганяю,
Тщусь прекрасну забувать,
І ах. Машу уникаю,
Хочу вольність я дістать!

Але очі, що вразили,
У душі моїй сумній;
Вони дух мій розбудили,
Сокрушили спокій мій

Машо, ти узнай про болі,
Серцем пожалій своїм,
Зри мене у лютій долі,
У полоні я твоїм.

— Як тобі це подобається?—спитав я Швабріна, чекаючи похвали, як дані, мені неодмінно належної. Та на превелику мою досаду, Швабрін, звичайно поблажливий, рішуче заявив, що пісня моя нехороша.
— Чому ж саме? — спитав я його, ховаючи свою досаду.
— Тому,— відповів він,— що такі вірші гідні учителя мого, Василя Кириловича Тредьяковського, і дуже нагадують мені його любовні куплетики.
Тут він взяв у мене зошит і став немилосердно розбирати кожен вірш і кожне слово, якнайдошкульніше з мене глузуючи. Я не стерпів, вихопив з його рук свій зошит і сказав, що зроду не покажу йому своїх творів. Швабрін посміявся з цієї погрози.— «Побачимо,— сказав він,— чи одержиш ти свого слова: віршотворцям потрібен слухач, як Іванові Кузьмичеві графинчик горілки перед обідом. А хто ця Маша, перед котрою ти освідчуєшся в ніжній страсті і в любовній напасті? Чи це не Марія Іванівна?»
— Не твоє діло,— відповів я нахмурившись,— хто б не була ця Маша. Не потребую ні твоєї думки, ні твоїх здогадів.
— Oгo! Гонористий віршотворець і скромний любовник! — продовжував Швабрін, з кожним разом більше роздратовуючи мене,— але послухай товариської поради: коли ти хочеш мати успіх, то раджу діяти не пісеньками.
— Що це, пане, значить? Будь ласка, з'ясуй.
— Охоче. Це значить, що коли хочеш, щоб Маша Миронова ходила до тебе смерком, то замість ніжних віршиків подаруй їй пару сережок.
Кров моя закипіла.— А чому ти про неї такої думки? — спитав я, ледве стримуючи своє обурення.
— А тому,— відповів він з пекельною посмішкою,— що знаю з досвіду її вдачу і звичай.
— Ти брешеш, мерзотнику!—закричав я люто,— ти безсовісно брешеш.
Швабрін змінився на обличчі. «Це тобі так не мине,— сказав він, стиснувши мені руку.— Ви мені дасте сатисфакцію».
— Будь ласка; коли хочеш! — відповів я, зрадівши. В цю мить я готовий був розтерзати його.
Я зразу пішов до Івана Гнатовича і застав його з голкою в руках: за дорученням комендантші він нанизував гриби для сушіння на зиму. «А, Петро Андрійович! — сказав він, побачивши мене,— ласкаво просимо! Як це вас бог приніс? в якій справі, наважусь спитати?» Я в коротких словах розповів йому, що я посварився з Олексієм Івановичем, з його, Івана Гнатовича, прошу бути моїм секундантом. Іван Гнатович вислухав мене з увагою, витріщивши на мене своє єдине око. «Ви зволите говорити,— сказав він мені,— ви хочете Олексія Івановича заколоти і бажаєте, щоб я при цьому був свідком? Так чи що? смію спитати?»
— Точно гак.
— Схаменіться, Петре Андрійовичу! Що це ви затіяли! Ви з Олексієм Івановичем полаялися? Що з того? Лайка на комір не пристане. Він на вас полихословив, а ви його вилайте; він вас у пику, а ви його у вухо, в друге, в третє — і розійдіться; а ми вас уже помиримо. А то: чи добре ж діло заколоти свого ближнього, смію спитати? І хоч би вже закололи ви його: бог з ним, з Олексієм Івановичем; я й сам до нього не охочий. Ну, а якщо він вас просвердлить! На що це буде схоже? Хто пошиється в дурні, смію спитати?
Міркування розсудливого поручика не похитнули мене. Я залишився при своєму намірі. «Як вам завгодно,— сказав Іван Гнатович; робіть, як знаєте. Та чого ж мені тут бути за свідка? З якої речі? Люди б'ються, що за дивовижа, смію спитати? Слава богу, ходив я під шведа й під турка: всього надивився».
Я так-сяк став пояснювати йому обов'язки секунданта, але Іван Гнатович не міг мене зрозуміти. «Як хочете,— сказав він.— Коли вже мені і втручатися в цю справу, так хіба піти до Івана Кузьмича та доповісти йому з обов'язку служби, що в фортеці замишляється лиходійство, не сумісне з казенним інтересом: чи не завгодно буде панові комендантові вжити належних заходів...»
Я злякався і став просити Івана Гнатовича нічого не говорити комендантові; насилу його умовив; він дав мені слово, і я вирішив од нього відступитися.
Вечір провів я, за звичаєм своїм, у коменданта. Я намагався бути веселим і спокійним, щоб не викликати ніякої підозри й уникнути надокучливих запитань; та, признаюся, я не мав тої холоднокровності, якою похваляються майже завжди ті, що були в моєму становищі. В той вечір я схильний був до ніжності й розчулення. Марія Іванівна подобалася мені більш, ніж звичайно. Думка, що, може, бачу її востаннє, надавала їй в моїх очах якоїсь зворушливості. Швабрін прийшов теж. Я одвів його набік і повідомив його про свою розмову з Іваном Гнатовичем. «Навіщо нам секунданти,— сказав він мені сухо: — без них обійдемося». Ми умовилися битися за скиртами, що стояли в кріпості, і з'явитися туди на другий день, о сьомій годині ранку. Ми розмовляли, як видно, так дружелюбно, що Іван Гнатович з радості проговорився. «Давно б отак,— сказав він мені з задоволеним виглядом;—краще солом'яна згода, ніж золота звада, хоч і безчесна, так здорова».
— Що, що, Іване Гнатовичу?—сказала комендантша, яка в кутку ворожила на картах,— я недочула.
Іван Гнатович, помітивши мої знаки незадоволення і згадавши свою обіцянку, зніяковів і не знав, що відповідати. Швабрін поспішив йому на допомогу.
— Іван Гнатович,— сказав він,— схвалює нашу мирову.
— А з ким це, мій батечку, ти сварився?
— Ми були посперечалися досить гостро з Петром Андрійовичем.
— За що ж то?
— За сущу дрібницю: за пісеньку, Василісо Єгорівно.
— Знайшли за що сваритися! за пісеньку!., та як же це сталося?
— Та ось як: Петро Андрійович склав недавно пісню і сьогодні заспівав ЇЇ при мені, а я завів свою улюблену:
Капітанськая дочка,
Ти на гулянки метка.
Вийшло не в лад. Петро Андрійович був навіть розсердився; але потім погодився, що кожному вільно співати, що йому завгодно. На тому й кінчилося.
Безсоромність Швабрі на мало мене не розлютувала; але ніхто, крім мене, не зрозумів грубих його натяків; принаймні ніхто не звернув на них уваги. Від пісень розмова перейшла до віршотворців, і комендант зауважив, що всі вони люди безпутні й гіркі п'яниці, і по-дружньому радив мені залишити віршування, як справу для служби шкідливу, що ні до чого доброго не призводить.
Присутність Швабріна була для мене нестерпна. Я скоро-попрощався з комендантом і з його родиною; прийшовши додому, оглянув свою шпагу, попробував її кінчик, і ліг спати, наказавши Савельїчу розбудити мене о сьомій годині.
На другий день в призначену годину я стояв уже за скиртами, чекаючи мого противника. Незабаром і він з'явився. «Нас можуть застати,— сказав він мені; —треба поспішити». Ми поскидали мундири, залишилися в самих камзолах і витягли шпаги. В цю мить з-за скирти з'явився Іван Гнатович і чоловіка з п'ять інвалідів. Він наказав нам іти до коменданта. Ми підкорилися з досадою; солдати нас оточили, і ми рушили в кріпость слідом за Іваном Гнатовичем, який вів нас урочисто, ступаючи з надзвичайною поважністю.
Ми ввійшли в комендантський дім. Іван Гнатович відчинив двері, оголосивши урочисто: «привів!» Нас зустріла Василіса Єгорівна. «Ох ти ж лишенько! Та на що ж це схоже? як? що? в нашій кріпості заводити смертогубство! Іване Кузьмичу, негайно ж їх під арешт! Петре Андрійовичу! Олексію Івановичу! давайте сюди ваші шпаги, давайте, давайте! Палашко, віднеси ці шпаги в хижку. Петро Андрійовичу! Цього я від тебе не сподівалася. Як тобі не совісно? Хай вже Олексій Іванович; його за душогубство і з гвардії виписано, він і в господа бога не вірить; а ти що? теж туди лізеш?»
Іван Кузьмич цілком погоджувався з своєю дружиною і примовляв: «А бач, Василіса Єгорівна правду каже. Поєдинки формально заборонені у військовому артикулі». Тимчасом Палашка взяла у нас наші шпаги і віднесла в хижку. Я не міг не засміятися. Швабрін зберіг свою важність. «При всій моїй повазі до вас,— сказав він їй з холодним спокоєм,— не можу не зауважити, що даремно ви зволите непокоїтися, караючи нас вашим судом. Залиште це Іванові Кузьмичу: це його справа».— Ох! лишенько моє! - заперечила комендантша; — та хіба муж і жона не один дух і одна плоть? Іване Кузьмичу! Чого ти дивишся? Зараз посади їх в різних кутках на хліб та на воду, щоб з них дур вийшов; та хай отець Герасим накладе на них епітимію, щоб молили у бога прощення та каялись перед людьми.
Іван Кузьмич не знав, на що зважитися. Марія Іванівна була надзвичайно бліда. Поволі буря стихла; комендантша заспокоїлася і змусила нас один одного поцілувати. Палашка принесла нам наші шпаги. Ми вийшли від коменданта видимо примирені. Іван Гнатович нас супроводив.— Як вам не соромно було,— сказав я йому сердито,— доносити на нас комендантові після того, як дали мені слово цього не робити? — «Як бог свят, я Іванові Кузьмичу цього не казав,—відповів він;—Василіса Єгорівна випитала все в мене. Вона і всім розпорядилась без відома коменданта. Зрештою, слава богу, що все так кінчилося». З цим словом він повернув додому, а Швабрін і я залишились на самоті.— Наша справа цим кінчиться не може,— сказав я йому.— «Звичайно,— відповів Швабрін; — ви своєю кров'ю відповідатимете мені за вашу зухвалість; але за нами, мабуть, стануть наглядати. Кілька днів нам треба буде прикидатися. До побачення!» — І ми розійшлися, мов нічого не сталося.
Повернувшись до коменданта, я за звичаєм своїм підсів до Марії Іванівни. Івана Кузьмича не було дома; Василіса Єгорівна поралася по хазяйству. Ми розмовляли впівголоса. Марія Іванівна з ніжністю дорікала мені за неспокій, що я завдав всім своєю сваркою з Швабріним. «Я так і похолола,— сказала вона,— коли сказали нам, що ви маєте намір битися на шпагах. Які мужчини дивні! За одне слово, про яке через тиждень певно б вони забули, вони ладні різатися і жертвувати не тільки життям, але й совістю і щастям тих, які... Але я певна, що не ви почали сварку. Мабуть, винен Олексій Іванович».
— А чому ж ви так думаєте, Маріє Іванівно?
— Та так... він такий насмішник! Я не люблю Олексія Івановича. Він дуже мені бридкий; а дивно: ні за що б я не хотіла, щоб і я йому так само не подобалась. Це мене турбувало б страх як.
— А як ви думаєте, Маріє Іванівно? Подобаєтеся ви йому чи ні?
Марія Іванівна запнулася і почервоніла.— Мені здається,— сказала вона,— я думаю, що подобаюся. —
Чому ж вам так здається? —
Тому, що він сватав мене.
— Сватав! Він вас сватав? Коли ж?
— Минулого року. Місяців за два до вашого приїзду.
— І ви не пішли?
— Як зволите бачити. Олексій Іванович, звичайно, розумна людина, і хорошого роду, і має достатки; але як подумаю, що треба буде під вінцем при всіх з ним поцілуватися... Ні за що! Ні за які блага!
Слова Марії Іванівни відкрили мені очі і з'ясували мені багато чого. Я зрозумів уперте лихослів'я, яким Швабрін її переслідував. Мабуть, помічав він нашу взаємну прихильність і намагався відштовхнути нас одне від одного. Слова, які стали приводом до нашої сварки, здалися мені ще мерзеннішими, коли, замість грубої і непристойної насмішки, побачив я в них обміркований наклеп. Бажання покарати зухвалого наклепника зросло в мені ще дужче, і я нетерпляче став ждати зручної нагоди.
Я ждав недовго. На другий день, коли я сидів над елегією і гриз перо в чеканні рими, Швабрін постукав під моїм вікном. Я покинув перо, взяв шпагу і до нього вийшов. «Навіщо відкладати? — сказав мені Швабрін,— за нами не стежать. Спустімося до річки. Там ніхто нам не перешкодить». Ми пішли мовчки. Спустившися по крутій стежці, ми зупинилися біля самої річки і витягли шпаги. Швабрін був майстерніший за мене, але я дужчий і сміливіший, і monsieur Бопре, який був колись солдатом, дав мені кілька уроків з фехтування, якими я й скористався. Швабрін не сподівався зустріти в мені такого небезпечного супротивника. Довго ми не могли заподіяти один одному ніякої шкоди; нарешті, помітивши, що Швабрін знесилюється, я став жваво на нього наступати і загнав його майже в саму річку. Раптом почув я своє ім'я, голосно проказане. Я оглянувся і побачив Савельїча, що збігав до мене по нагірній стежці... В цю ж саму мить мене сильно кольнуло в груди нижче правого плеча; я впав і знепритомнів.

 


      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV||Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна