О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > Розділ XIII

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

 

РОЗДІЛ XIII

АРЕШТ

Прошу не гніватись. Обов'язок велить
Відправити в тюрму, мій пане, вас умить.
Будь ласка, я готов; та хочу я по праву,
Щоб з'ясували ви мені спочатку справу.

Княжнін

З'єднаний так випадково з любою дівчиною, про яку я ще вранці так болісно непокоївся, я не вірив самому собі і гадав, ніби все, що трапилося зо мною, було пустим сном. Марія Іванівна дивилася задумливо то на мене, то на дорогу, і здавалося, не встигла ще отямитися і прийти до пам'яті. Ми мовчали. Серця наші надто були стомлені. Непомітно годин через дві опинилися ми в ближній кріпості, теж підвладній Пугачову. Тут ми перемінили коней. З швидкості, з якою їх запрягали, з поквапливої послужливості бородатого козака, поставленого Пугачовим комендантом, я побачив, що, завдяки балакучості ямщика, який привіз нас, мене приймали за придворного временщика.
Ми поїхали далі. Стало смеркати. Ми наближалися до містечка, де, за словами бородатого коменданта, був сильний загін, що йшов на з'єднання до самозванця. Нас зупинили караульні. На запитання: хто їде? ямщик відповів громогласно: «Государів кум із своєю хазяєчкою». Раптом натовп гусарів оточив нас з страшною лайкою. «Виходь, бісів куме,— сказав мені вусатий вахмістр.— Ох, і буде ж тобі, з твоєю хазяєчкою!»
Я вийшов з кибитки і звелів, щоб відвели мене до їхнього начальника. Побачивши офіцера, солдати припинили лайку. Вахмістр повів мене до майора. Савельїч від мене не відставав, промовляючи про себе: «Ось тобі й государів кум! З вогню та в полум'я... Господи владико! чим все це кінчиться?» Кибитка помалу поїхала за нами.
Через п'ять хвилин ми підійшли до будиночка, яскраво освітленого. Вахмістр залишив мене при караулі і пішов про мене доповісти. Він зразу ж повернувся, заявивши мені, що його високоблагородію ніколи мене прийняти, а що він велів одвести мене в острог, а хазяєчку до себе привести.
— Що це значить? — закричав я в нестямі.— Та хіба він збожеволів?
— Не можу знати, ваше благородіє,— відповів вахмістр.— Тільки його високоблагородіє наказав ваше благородіє відвести в острог, а її благородіє наказано привести до його високоблагородія, ваше благородіє!
Я кинувся на ґанок. Караульні не думали мене затримувати, і я прямо вбіг у кімнату, де чоловіка шість гусарських офіцерів грали в банк. Майор метав. Який був мій подив, коли, глянувши на нього, пізнав я Івана Івановича Зуріна, що колись обіграв мене в Сімбірському трактирі!
— Чи може бути!—скрикнув я — Іване Івановичу! це ти?
— Ба, ба, ба, Петро Андрійович! Яким вітром? Звідки ти? Здорово, брат. Чи не хочеш поставити карточку? — Дякую. Накажи краще дати мені квартиру. Яку тобі квартиру? Залишайся в мене.
— Не можу: я не сам.
— Ну, давай сюди й товариша.
— Я не з товаришем; я... з дамою.
— З дамою! Де ж ти її підчепив? Еге, брат! — (При Цих словах Зурін свиснув так виразно, що всі зареготали, а я зовсім зніяковів).
— Ну,— продовжував Зурін,— так і бути. Буде тобі і квартира. А шкода... Ми б гульнули по-давньому... Гей! Хлопче! Та чого ж сюди не ведуть кумасю Пугачова? чи вона опирається? Сказати їй, щоб вона не боялася: пан, мовляв, чудовий; нічим не скривдить, та добре її в потилицю.
— Що це ти? —сказав я Зуріну.— Яка кумася Пугачова? Це дочка покійного капітана Миронова. Я вивіз її з полону і тепер проводжаю до батькового села, де й залишу.
— Як! Так це про тебе мені зараз доповідали? Стривай! що ж це значить?
— Потім все розкажу. А тепер, бога ради, заспокой бідну дівчину, яку гусари твої перелякали.
Зурін зразу дав розпорядження. Він сам вийшов на вулицю, попросив пробачення у Марії Іванівни за мимовільне непорозуміння і наказав вахмістрові дати їй найкращу квартиру в місті. Я залишився ночувати у нього.
Ми повечеряли, і, коли залишилися вдвох, я розповів йому про свої пригоди. Зурін слухав мене з великою увагою. Коли я кінчив, він похитав головою і сказав: «Все це, брат, добре; одно недобре: навіщо тебе чорт несе одружуватися? Я чесний офіцер, не хочу тебе обманювати: але повір ти мені, що одруження дурість. Ну, де тобі возитися з жінкою та няньчитися з дітьми? Гей, плюнь! Послухай мене: розв'яжися ти з капітанською дочкою. Дорогу в Сімбірськ я розчистив, там безпечно. Відправ її завтра ж до батьків своїх: а сам залишайся у мене в загоні. В Оренбург повертатися тобі нічого. Попадеш знову в руки до бунтівників, то навряд від них ще раз викрутишся. Таким чином любовна дурість зникне сама собою, і все буде гаразд».
Хоч я не зовсім був з ним згоден, проте почував, що обов’язок честі вимагав моєї присутності у війську імператриці. Я вирішив зробити, як радив Зурін: відправити Марію Іванівну в село і залишитися в його загоні.
Савельїч прийшов мене роздягати; я сказав йому, щоб на другий же день готовий він був їхати далі з Марією Іванівною. Він почав був опиратися. «Що ти, паничу? Як же я тебе покину? Хто буде біля тебе ходити? Що скажуть! батьки твої?»
Знаючи упертість слуги мого, я вирішив переконати його ласкою й щирістю. «Друже ти мій, Архипе Савельїчу!—сказав я йому.— Не відмов, будь мені благодійником; прислуга тут мені не потрібна, а я не буду спокійний, якщо Марія Іванівна поїде в дорогу без тебе. Служачи їй, служиш ти й мені, бо я твердо вирішив, як тільки обставини дозволять, одружитися з нею».
Тут Савельїч сплеснув руками з виразом здивування невимовного. «Одружитися! — повторив він.— Дитя хоче одружитися! А що скаже батечко, а матінка що подумає?»
— Погодяться, певно погодяться,— відповів я,— коли узнають Марію Іванівну. Я надіюсь і на тебе. Батечко й матінка тобі вірять: ти будеш нашим заступником, правда ж?
Старий був зворушений. «Ох, батечку ти мій, Петре Андрійовичу! — відповів він.— Хоч раненько надумав ти щенитися, та зате Марія Іванівна така добра панночка, що гріх пропустити оказію Хай буде по-твоєму! Довезу її, ангела божого, і по-рабському буду доповідати твоїм батькам, що такій нареченій не треба й приданого».
Я подякував Савельїчу і ліг спати в одній кімнаті з Зуріним. Розгарячений і схвильований, я розбалакався. Зурін спочатку зі мною розмовляв охоче; але поволі слова його стали рідкіші й не зв'язніші; нарешті, замість відповіді на якесь запитання, він захропів і присвиснув. Я замовк і скоро взяв з нього приклад.
На другий день вранці прийшов я до Марії Іванівни. Я розповів їй про своє вирішення. Вона визнала його благорозумним і зразу зо мною погодилась. Загін Зуріна повинен був виступити з міста того ж дня. Нічого було зволікати. Я тут же і попрощався з Марією Іванівною, доручивши її Савельїчу і давши їй листа до моїх батьків. Марія Іванівна заплакала. «Прощайте, Петре Андрійовичу! — сказала вона тихим голосом.— Чи доведеться нам побачитися чи ні, бог тільки це знає; та повік не забуду вас; до могили ти один зостанешся в моїм серці». Я нічого не міг відповідати. Люди нас оточували. Я не хотів при них віддаватися почуттям, які мене хвилювали. Нарешті вона поїхала. Я повернувся до Зуріна, сумний і мовчазний. Він хотів мене розвеселити; я думав себе розважити: ми провели день шумливо і буйно і ввечері виступили в похід.
Це було наприкінці лютого. Зима, що утрудняла дії, минала, і наші генерали готувалися до дружної взаємодії. Пугачов все ще стояв під Оренбургом. Тимчасом навколо нього загони з’єднувалися і з усіх боків наближалися до злочинницького гнізда. Повсталі села, побачивши наше військо, підкорялися; зграї розбійників скрізь тікали від нас, і все передвіщало швидке й благополучне закінчення. Незабаром князь Голіцин, під кріпостю Татіщевою, розбив Пугачова, розігнав його юрми, визволив Оренбург, і, здавалося, завдав бунту останнього і вирішального удару. Зурін був у той час відряджений проти зграї повсталих башкирців, які порозбігалися раніше, ніж ми їх побачили. Весна взяла нас в облогу в татарському сільці. Річки розлилися, і дороги стали непрохідні. Ми заспокоювали себе в нашій бездіяльності думкою про швидке припинення нудної і дріб'язкової війни з розбійниками і дикунами.
Та Пугачов не був пійманий. Він з'явився на Сибірських, заводах, зібрав там нові зграї і знову почав лиходіяти. Чутки про його успіхи знову поширилися. Ми довідалися про зруйнування Сибірських кріпостей. Незабаром звістка про взяття Казані і про похід самозванця на Москву стривожила начальників військ, що безтурботно дрімали в надії на безсилля мерзенного бунтівника. Зурін дістав наказ переправитися через Волгу .
Не буду описувати нашого походу і закінчення війни. Скажу коротко, що бідування доходило до краю. Ми проходили через селища, спустошені бунтівниками, і мимоволі відбирали у бідних жителів те, що встигли вони врятувати. Правління було всюди припинене: поміщики ховалися по лісах. Зграї розбійників бешкетували скрізь; начальники окремих загонів самовільно карали й милували; стан всього широкого краю, де лютувала пожежа, був жахливий... Не доведи господи бачити російський бунт, безглуздий і безпощадний!
Пугачов тікав, переслідуваний Іваном Івановичем Міхельсоном. Незабаром дізналися ми, що його остаточно розбито. Нарешті Зурін одержав повідомлення про захоплення самозванця, а разом з тим і наказ зупинитися. Війна була закінчена. Нарешті можна було їхати до моїх батьків! Думка їх обійняти, побачити Марію Іванівну, від якої я не мав ніяких звісток, викликала у мене захват. Я стрибав, як дитина. Зурін сміявся і казав, знизуючи плечима: «Ні, тобі не минути лиха! Одружишся — ні за що пропадеш!»
Тимчасом дивне почуття отруювало мою радість: думка про лиходія, забризканого кров'ю стількох безневинних жертв, та про кару, яка на нього чекала, тривожила мене мимоволі: «Ємелю, Ємелю!—думав я з досадою,— чому не наткнувся ти на штик або не потрапив під картеч? Кращого нічого не міг би ти придумати». Що накажете робити? Думка про нього нерозлучна була в мене з думкою про пощаду, яку він дав мені в одну із найжахливіших хвилин його життя, і про визволення моєї нареченої з рук мерзенного Швабріна.
Зурін дав мені відпуск. Через кілька днів мав я знову опинитися в моїй сім'ї, побачити знову мою Марію Іванівну... Раптом несподівана гроза мене вразила.
В день, призначений для виїзду, в саму ту хвилину, коли готувався я рушити в дорогу, Зурін увійшов до мене в хату, тримаючи в руках папір, з виразом надзвичайно заклопотаним. Щось кольнуло мене в серце. Я злякався, сам не знаючи чого. Він вислав мого денщика і сказав, що має до мене діло.— Що таке? — спитав я з неспокоєм.—«Маленька неприємність,— відповів він, подаючи мені папір.— Прочитай, що зараз я одержав». Я став його читати: це був секретний наказ до всіх окремих начальників арештувати мене, де б не попався, і негайно відправити під караулом у Казань в Слідчу Комісію, засновану в справі Пугачова.
Папір мало не випав з моїх рук. «Робити нічого! — сказав Зурін.— Обов'язок мій коритися наказу. Мабуть, чутка про твої товариські подорожі з Пугачовим якось та дійшла до уряду. Сподіваюся, що справа не буде мати ніяких наслідків і що ти виправдаєшся перед комісією. Не сумуй і рушай». Совість моя була чиста; я суду не боявся; але думка відстрочити хвилину солодкого побачення, може, на кілька ще місяців—страхала мене. Візок був готовий. Зурін по-дружньому зі мною попрощався. Мене посадили у візок. Зі мною сіли два гусари з шаблями наголо, і я поїхав по великій дорозі.

 

      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV||Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна