О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > Розділ І

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

1833- 1836 


Бережи честь змолоду.
Прислів'я  

РОЗДІЛ I

СЕРЖАНТ ГВАРДІЇ 

— Був би гвардії він завтра ж капітан.
— То непотрібна річ; хай в армії послужить.
— Чудово сказано! Нехай собі потужить...
………………………………………………..
Та батько хто його?

Княжнін

 


Батько мій Андрій Петрович Гриньов замолоду служив при графі Мініху і вийшов у відставку прем'єр-майором в 17... році. З того часу жив у своєму Симбірському селі, де й одружився з панною Авдотією Василівною Ю., дочкою бідного тамтешнього дворянина. Нас було дев'ятеро чоловік дітей. Всі мої брати і сестри померли в дитинстві.
Матінка була ще мною вагітна, як вже я був записаний в Семенівський полк сержантом, з ласки майора гвардії князя Б., близького нашого родича. Коли б над усяку сподіванку матінка народила дочку, то батечко заявив би куди належало про смерть сержанта, що не з явився, і справа на тому й скінчилася б. Вважалося, що я у відпустці до закінчення наук. В ті часи виховувалися ми не по-теперішньому. З п'ятилітнього віку віддано мене було під нагляд стременному Савельїчу, за тверезу поведінку призначеному мені за слугу. Під його наглядом дванадцяти років навчився я російської грамоти і міг дуже розумно говорити про властивості хорта. В цей час батечко найняв для мене француза, мосьє Бопре, якого виписали з Москви разом з річним запасом вина і прованської олії. Приїзд його дуже не сподобався Савельїчу. «Слава богу,— бурчав він про себе,— здається, дитя вимите, причесане, нагодоване. Дуже десь потрібно витрачати зайві гроші і наймати мусьє, начебто і своїх людей невистачає!»
Бопре на батьківщині своїй був перукарем, потім у Пруссії солдатом, потім приїхав у Росію pour etre outchitel*, не дуже розуміючи значення цього слова. Він був добрий хлопець, але легковажний і безпутний до краю. Головною його вадою була пристрасть до прекрасної статі; частенько за свої ніжності діставав він стусани, від яких охав цілу добу. До того ж не був він (за його висловом) і ворогом пляшки, тобто (кажучи по-російському) любив хильнути над міру. А тому, що вино подавалося у нас тільки на обід, та й то по чарочці, причому вчителя звичайно й проминали, то мій Бопре дуже швидко звик до російської настійки і навіть почав віддавати їй перевагу перед винами своєї батьківщини, як незрівнянно кориснішій для шлунку. Ми зразу ж порозумілися, і хоч за контрактом мусив він був учити мене пo-французькому, по-німецькому і всіх наук, та він вирішив за краще нашвидку навчитися від мене так-сяк балакати по-російському,— і потім кожен з нас займався вже своєю справою. Ми жили душа в душу. Іншого ментора я й не бажав. Але незабаром доля нас розлучила, і ось через який випадок:
Праля Палашка, товста й ряба дівка, і сліпа на одне око керівниця Акулька якось умовилися одночасно кинутися матінці до ніг; вони повинилися в злочинній слабості і з плачем скаржилися на мусьє, що спокусив їх, недосвідчених. Матінка жартувати з цим не любила і поскаржилася батечкові. У нього розправа була коротка. Він звелів негайно покликати каналію француза. Доповіли, що мусьє давав мені свій урок. Батечко пішов у мою кімнату. В цей час Бопре спав на ліжку сном безневинності. Я був зайнятий ділом. Треба знати, що для мене виписана була з Москви географічна карта. Вона висіла на стіні без усякого вжитку і давно спокушала мене шириною і добротністю паперу. Я вирішив зробити з неї змія і, користуючись сном Бопре, взявся до роботи. Батечко увійшов у той самий час, коли я прилагоджував мочальний хвіст до Мису Доброї Надії. Побачивши мої вправи з географії, батечко скубнув мене за вухо, потім підбіг до Бопре, розбудив його дуже необережно і став обсипати докорами. Бопре в замішанні хотів був підвестися й не міг: бідолашний француз був п’яний, як ніч. Сім бід — один одвіт. Батечко за комір підняв його з ліжка, виштовхав з дверей і того ж дня вигнав з двору, на невимовну радість Савельїча. Тим і кінчилося моє виховання.
Я жив недоуком, ганяючи голубів і граючи в довгої лози з дворовими хлоп'ятами. Тимчасом минуло мені шістнадцять років. Тут доля моя змінилася.
Якось восени матінка варила в вітальні медове варення, а я, облизуючися, дивився на киплячу пінку. Батечко біля вікна читав Придворний календар, який він щороку одержував. Ця книга мала завжди великий на нього вплив: ніколи не перечитував він її без особливої цікавості, і читання це викликало в нього завжди незвичайне хвилювання жовчі. Матінка, знавши напам'ять всі його звички і звичаї, завжди старалася засунути нещасну книгу якомога далі, і таким чином Придворний календар не потрапляв йому на очі інколи цілими місяцями. Зате, коли він випадково його знаходив, то було цілими годинами не випускав уже з своїх рук. Отже, батечко читав Придворний календар, час від часу знизуючи плечима і проказуючи впівголоса: «Генерал-поручик!.. Він у мене в роті був сержантом!.. Обох російських орденів кавалер!.. А чи давно ми...» Нарешті батечко шпурнув календар на диван і поринув у задуму, що не провіщала нічого доброго.
Раптом він звернувся до матінки: «Авдотіє Василівно, а скільки років Петруші?»
— Та оце пішло сімнадцяте літечко,— відповіла матінка.— Петруша народився того самого року, коли осліпла на одно око тіточка Настасія Герасимівна, і коли ще...
«Гаразд,— перебив батечко,— пора його на службу. Годі йому бігати по дівочих та лазити по голубниках».
Думка про скору розлуку зі мною так вразила матінку, Що вона впустила ложку в каструльку, і сльози потекли по її обличчі. Навпаки, важко описати моє захоплення. Думка про службу зливалася в мене з думками про свободу, про розваги петербурзького життя. Я уявляв себе офіцером гвардії, що на думку мою було верхом благополуччя людського.
Батечко не любив ні зміняти своїх намірів, ні відкладати їх виконання. День від'їзду мого був призначений. Напередодні батечко сказав, що має намір писати зі мною До майбутнього мого начальника, і звелів подати перо і папір.
Не забудь, Андрію Петровичу,— сказала матінка,— вклонитися і від мене князеві Б.; я, мовляв, сподіваюся, що він не залишить Петрушу без своєї ласки.
— Що за дурниці!—відповів батечко, нахмурившись.— З якої речі буду я писати князеві Б.?
— Але ж ти сказав, що зволиш писати до начальника Петруші.
— Ну, а далі?
— Таж начальник Петруші — князь Б. Адже Петруша записаний в Семеновський полк.
— Записаний! А яке мені діло, що він записаний? Петруша в Петербург не поїде. Чого навчиться він, служачи в Петербурзі? тринькати гроші та волочитися? Ні, хай він послужить в армії, та потягне лямку, та понюхає пороху, та буде солдат, а не шаматон. Записаний у гвардію! Де його паспорт? дай його сюди.
Матінка знайшла мій паспорт, що лежав у її шкатулці разом з сорочкою, в якій мене хрещено, і подала його батечкові тремтячою рукою. Батечко прочитав його з увагою, поклав перед собою на стіл і почав свій лист.
Цікавість мене мучила: куди ж відправлять мене, якщо вже не в Петербург? Я не зводив очей з пера батечкового, яке рухалося досить повільно. Нарешті він кінчив, запечатав листа в одному пакеті з паспортом, скинув окуляри і, підкликавши мене, сказав: «Ось тобі лист до Андрія Карловича P., мого давнього товариша й друга. Ти їдеш в Оренбург служити під його начальством».
Отже, всі мої блискучі надії загинули! Замість веселого петербурзького життя чекала на мене нудьга в краю глухому й віддаленому. Служба, про яку за хвилину думав я з таким захопленням, здалася мені тяжким нещастям. Та спорити було марно! На другий день вранці підвезено було до ґанку дорожню кибитку; поклали в неї чемодан, погрібець з чайним прибором і клунки з булками й пирогами, останніми знаками домашніх пестощів. Батьки мої благословили мене. Батечко сказав мені: «Прощай, Петре, служи вірно, кому присягнеш; слухай начальників; за їх ласкою не ганяйся; на службу не напрошуйся; від служби не відмовляйся; і пам'ятай прислів'я: «бережи одежину знову, а честь змолоду». Матінка в сльозах наказувала мені берегти моє здоров'я, а Савельїчу дивитися за дитиною. Наділи на мене заячий кожух, а зверху лисячу шубу. Я сів у кибитку з Савельїчем і рушив у дорогу, заливаючись сльозами.
Тієї ж ночі приїхав я в Сімбірськ, де мав пробути добу, для закупівлі потрібних речей, що й було доручено Савельїчу. Я зупинився в трактирі. Савельїч зранку пішов по крамницях. Дивитися з вікна на брудний провулок надокучило і я пішов блукати по всіх кімнатах. Зайшовши в більярдну, побачив я високого пана, років тридцяти п'яти, з довгими чорними вусами, в халаті, з києм у руці і з люлькою в зубах. Він грав з маркером, котрий, як вигравав, випивав чарку горілки, а програвши, мусив лізти під більярд рачки. Я став дивитися на їх гру. Що далі вона тривала, то прогулянок рачки ставало все більше, поки нарешті маркер зостався під більярдом. Пан виголосив над ним кілька сильних виразів на зразок надгробного слова і запропонував мені зіграти партію. Я відмовився через невміння. Це здалося йому, очевидно, дивним. Він подивився на мене начебто з жалем; одначе ми розговорилися. Я довідався, що його звати Іван Іванович Зурін, що він ротмістр ** гусарського полку і пробував в Сімбірську при прийомі рекрутів, а стоїть в трактирі. Зурін запросив мене пообідати з ним разом чим бог послав, по-солдатському. Я охоче погодився. Ми сіли за стіл. Зурін пив багато і частував і мене, кажучи, що треба звикати до служби; він розповідав мені армійські анекдоти, від яких я зо сміху мало не падав, і ми встали з-за столу справжніми приятелями. Тут взявся він навчити мене грати на більярді. «Це,— казав він,— потрібне для нашого брата служивого. В поході, наприклад, прийдеш в містечко — чим скажеш зайнятися? Не все ж бити жидів. Мимоволі підеш в трактир і станеш грати на більярді; а для цього треба вміти грати!» Я цілковито був переконаний і з великою старанністю узявся до навчання. Зурін голосно підбадьорював мене, дивувався з моїх швидких успіхів і, після кількох уроків, запропонував мені грати на гроші, по півкопійки, не для виграшу, а так, Щоб тільки не грати даром, бо це, за його словами, найгірша звичка. Я погодився і на це, а Зурін звелів подати пуншу і умовив мене покуштувати, знов кажучи, що до служби треба мені звикати, а без пуншу яка й служба! Я послухав його. Тимчасом гра наша тривала. Чим частіше потягав я з своєї склянки, тим ставав відважніший. Кулі щохвилини летіли в мене через борт; я гарячився, лаяв маркера, який рахував господь відає як, раз у раз помножував гру, словом —поводився, як хлоп'я, що вирвалося на волю. Тимчасом години збігли непомітно. Зурін глянув на годинник, поклав кий, і сказав мені, що я програв сто карбованців. Це трохи мене збентежило. Гроші мої були у Савельїча. Я став просити пробачення. Зурін мене перебив: «Годі-бо! Не зволь і турбуватися. Я можу й почекати, а поки що їдьмо до Аринушки».
Що поробиш? День я кінчив так само безпутно, як і почав. Ми повечеряли в Аринушки. Зурін раз у раз мені підливав, повторюючи, що до служби треба звикати. Вставши з-за стола, я ледве тримався на ногах; опівночі Зурін одвіз мене в трактир.
Савельїч зустрів нас на ґанку. Він ахнув, побачивши безсумнівні ознаки моєї ретельності до служби. «Що це, паничу, з тобою сталося?—сказав він жалібним голосом,— де це ти набрався? Ох ти, господи! Зроду такого гріха не бувало!» — Мовчи, старий шкарбун! — відповів я йому, запинаючись; — ти, мабуть, п'яний, іди спати... і вклади мене.
На другий день я прокинувся з болем у голові, невиразно пригадуючи собі вчорашні події. Думки мої перебив Савельїч, що ввійшов до мене з чашкою чаю. «Рано, Петре Андрійовичу,— сказав він мені, хитаючи головою,— рано починаєш гуляти. І в кого ти вдався? Здається, ні батечко, ні дідусь п'яницями не були; про матінку й казати нічого: зроду, крім квасу, в рот нічого не зволила брати. А хто всьому винен? проклятий мусьє. Тільки й знав, що до Антипівни біжить: «Мадам, же ву прі** горількю». От тобі й же ву прі! Нічого сказати: на добре напутив, собачий син. І треба ж було наймати за дядьку бусурмана, наче у пана немає й своїх людей!»
Мені було соромно. Я відвернувся і сказав йому: «Іди собі, Савельїч; я чаю не хочу». Але Савельїча не легко було спинити, коли він візьметься за проповідь. «Ось бач, Петре Андрійовичу, як воно ото гуляти. І голівоньці важко, і їсти не хочеться. Чоловік питущий ні на що не придатний... Випий лишень огіркового розсолу, а найкраще похмелитися півскляночкою настойки. Чи не звелиш?»
В цей час хлопчик увійшов і подав мені записку від І. І. Зуріна. Я розгорнув її і прочитав такі рядки:

«Шановний Петре Андрійовичу, будь ласка, пришли мені з моїм хлопцем сто карбованців, які ти мені вчора програв. Мені вкрай потрібні гроші.
Готовий до послуг
Іван Зурін».

Робити було нічого. Я взяв на себе вигляд байдужий і, звертаючись до Савельїча, котрий був і грошей, і білизни, і справ моїх ревнитель, наказав віддати хлопчикові сто карбованців. «Як! навіщо?» — спитав здивований Савельїч.— Я їх йому винен,— відповів я з можливою холодністю.— «Винен!— заперечив Савельїч, який дедалі все більше дивувався,— та коли ж, паничу, встигти заборгувати йому? Справа якась непевна. Воля твоя, паничу, а грошей я не дам».
Я подумав, що коли цієї рішучої хвилини не переспорю впертого старого, то вже згодом важко мені буде звільнитися від його опіки, і глянувши на нього гордо, сказав:— Я твій пан, а ти мій слуга. Гроші мої. Я їх програв, бо так мені схотілося. А тобі раджу не мудрувати і робити те, що тобі наказують.
Савельїч так був уражений моїми словами, що сплеснув руками і остовпів.— Чого ж ти стоїш!—закричав я сердито. Савельїч заплакав. «Батечку, Петре Андрійовичу,—промовив він тремтячим голосом,— не дай померти мені з туги. Світочку мій! послухай мене, старого: напиши отому розбишаці, що ти пожартував, що у нас і грошей таких не водиться. Сто карбованців! Боже ти милостивий! Скажи, що тобі батьки рішуче заборонили грати, хіба що на горіхи...»— Годі патякати,— перебив я суворо,— давай сюди гроші, або я тебе в шию прожену.
Савельїч подивився на мене з глибокою тугою і пішов по мій борг. Мені було шкода бідолашного старика; але я хотів вирватися на волю і довести, що я вже не дитина. Гроші були віддані Зуріну. Савельїч поспішив вивезти мене з проклятого трактиру. Він прийшов із звісткою, що коні запряжені. З неспокійною совістю і з безмовним каяттям виїхав я з Сімбірська, не попрощавшися з моїм учителем і не гадаючи з ним коли-небудь побачитися.

 

 

*Щоб бути вчителем (франц.).

**Прошу вас (франц.).

      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV||Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна