О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > КАПІТАНСЬКА ДОЧКА > ДОДАТОК ( ПРОПУЩЕНИЙ РОЗДІЛ )

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

 

ДОДАТОК (ПРОПУЩЕНИЙ РОЗДІЛ)

 

Розділ цей не включено в остаточну редакцію «Капітанської Дочки» і зберігся в чорновому рукопису. В тексті розділу Гриньов називається Буланіним, а Зурін — Грнньовим.

 

Ми наближалися до берегів Волги; полк наш увійшов у село** і зупинився в ньому ночувати. Староста сказав мені, що по той бік усі села збунтувалися, зграї пугачовські бродять скрізь. Ця звістка мене дуже стурбувала. Ми повинні були переправитися на другий день вранці. Нетерпіння опанувало мене. Село батька мого лежало за 30 верст по той бік річки. Я спитав, чи не знайдеться перевізника. Всі селяни були рибалки; човнів було багато. Я прийшов до Гриньова і повідомив його про свій намір. «Бережися,— сказав він мені.—Одному їхати небезпечно. Дождися ранку. Ми переправимося перші і приведемо в гості до твоїх батьків 50 чоловік гусарів на всякий випадок».
Я настояв на своєму. Човен був готовий. Я сів у нього з двома гребцями. Вони відчалили і вдарили у весла.
Небо було ясне. Місяць сяяв. Погода була тиха. Волга бігла рівно й спокійно. Човен, плавно гойдаючись, швидко линув по темних хвилях. Я поринув у мрії. Минуло з півгодини. Ми вже досягли середини ріки... раптом гребці почали перешіптуватися між собою. «Що там?»—спитав я, розбуркавшись. «Не знаємо, бог відає»,— відповіли гребці, Дивлячись в один бік. Очі мої взяли той самий напрям, і я побачив у пітьмі щось таке, що пливло вниз по Волзі. Незнайомий предмет наближався. Я звелів гребцям зупинитися і ждати його. Місяць зайшов за хмару. Пливучий привид зробився ще невиразнішим. Він був від мене вже близько, і я все ще не міг розгледіти. «Що б це було,— говорили гребці.— Парус не парус, щогли не щогли...»—Раптом місяць вийшов з-за хмари і осяяв видовище жахливе. Нам назустріч пливла шибениця, поставлена на плоту. Три тіла висіли на перекладці. Болісна цікавість опанувала мене. Я захотів глянути на обличчя повішених.
За моїм наказом гребці зачепили пліт гаком човен мій ткнувся у пливучу шибеницю. Я вистрибнув і опинився між жахливими стовпами. Яскравий місяць осяював спотворені обличчя нещасних. Один з них був старий чуваш, другий російський селянин, сильний і здоровий парубок років 20-ти. Але глянувши на третього, я дуже був уражений і не міг стриматися від жалісного вигуку: це був Ванька, бідолашний мій Ванька, що з нерозуму свого пристав до Пугачова. Над ними прибита була чорна дошка, на якій білими великими літерами було написано: Лиходії й бунтівники. Гребці дивилися байдуже і ждали мене, удержуючи пліт гаком. Я сів знову в човен. Пліт поплив униз по річці. Шибениця довго чорніла в темряві. Нарешті вона зникла — і човен мій причалив до високого й крутого берега...
Я щедро розплатився з гребцями. Один з них повів мене до виборного села, що стояло біля перевозу Я ввійшов а ним разом у хату. Виборний, почувши, що я вимагаю коней, прийняв мене досить грубо, але мій вожатий сказав йому тихо кілька слів, і його суворість зразу обернулась у квапливу послужливість. За одну хвилину тройка була готова, я сів у візок і звелів себе везти у наше село
Я мчав великим шляхом, повз сонні села. Я боявся одного: бути спиненим на шляху. Якщо нічна зустріч моя на Волзі свідчила про присутність бунтівників, то вона заразом була доказом і сильної протидії уряду. На всякий випадок я мав у кишені пропуск, виданий мені Пугачовим, і наказ полковника Гриньова. Але ніхто мені не зустрівся і над ранок я побачив ріку і ялиновий гай, за яким стояло наше село. Ямщик ударив по конях, і за чверть години я в'їхав у **.
Панський будинок стояв на другім кінці села. Коні мчали скільки сили. Раптом посеред села ямщик почав їх стримувати. «Що там?»—спитав я нетерпляче. «Застава, пане»,— відповів ямщик, насилу зупиняючи розлютованих своїх коней. Справді, я побачив рогатку і вартового з києм. Мужик підійшов до мене і скинув бриля, питаючи паспорта. «Що це значить?—спитав я його,—чого тут рогатка? Кого ти стережеш?» — «Та ми, батечку, бунтуємо»,— відповів він, чухаючись.
— А де ваші пани? —спитав я з сердечним завмиранням..
— Пани наші де?—повторив мужик.— Пани наші у хлібній коморі.
— Як у коморі?
— Та Андрюха, земський, посадив, бач, їх в колодки і хоче везти до батечка-государя.
— Боже мій! Відвертай, дурню, рогатку. Чого ж ти гав ловиш?
Вартовий барився. Я вискочив з воза, зацідив (вибачте) у вухо і сам відсунув рогатку. Мужик мій дививсь на мене з безглуздим подивом. Я сів знову на воза і звелів мчати до панського будинку. Хлібна комора стояла в дворі. Біля замкнених дверей стояли два мужики теж з киями. Віз спинився прямо перед ними. Я вискочив і кинувся прямо на них. «Відчиняйте двері!» — сказав я їм. Мабуть, вигляд мій був страшний. Принаймні вони повтікали, кинувши киї. Я спробував збити замок, а двері виламати, але двері були дубові, а величезний замок несокрушенний. В цю мить ставний молодий мужик вийшов з-за хати для челяді і з виглядом гордовитим спитав мене, як я смію бешкетувати. «Де Андрюшка земський,— закричав я йому. — Гукнути його до мене».
— Я сам Андрій Афанасійович, а не Андрюшка,— відповів він мені, погордо взявшися в боки. — Що треба?
Замість відповіді я схопив його за комір і, притягши До дверей комори, звелів їх відмикати. Земський був уперся, але батьківська кара вплинула і на нього. Він вийняв ключ і відімкнув комору. Я кинувся через поріг і в темному кутку, слабо освітленім вузьким отвором, прорубаним у стелі, побачив матір і батька. Руки їх були зв'язані, на ноги набиті були колодки. Я кинувся їх обіймати і не міг вимовити й слова. Обоє поглядали на мене з подивом,— три роки військового життя так змінили мене, що вони не могли мене пізнати. Матінка ахнула і залилася сльозами.
Раптом почув я любий знайомий голос. «Петре Андрійовичу! Це ви!» Я остовпів... оглянувся і бачу в іншому кутку Марію Іванівну, теж зв'язану.
Батько дивився на мене мовчки, не сміючи вірити самому собі. Радість сяяла на обличчі його. Я спішив шаблею порозрізувати вузли їх вірьовок.
— Здрастуй, здрастуй, Петрушо,— говорив батько мені, притискаючи мене до серця,— слава богу, діждалися тебе...
— Петрушо, голубе мій,— говорила матінка.— Як тебе господь привів! Чи здоровий ти?
Я поспішав вивести їх з ув’язнення,— але, підійшовши до дверей, я побачив, що їх замкнено. «Андрюшко,— закричав я,— відімкни!»
— Ще б пак,— відповів з-за дверей земський.— Сиди лишень сам тут. От уже навчимо тебе бешкетувати та за комір шарпати государевих чиновників!
Я став оглядати комору, шукаючи, чи не було якого-небудь способу вибратися.
— Не турбуйся,— сказав мені батечко,— не такий я хазяїн, щоб можна було в комори мої входити й виходити злодійськими пролазками.
Матінка, на хвилину обрадувана моєю появою, впала у відчай, побачивши, що довелося й мені поділити загин усієї сім'ї. Але я був спокійніший з того часу, як перебував з ними і з Марією Іванівною. Зо мною була шабля і два пістолети, я міг ще витримати облогу. Гриньов повинен був наспіти над вечір і нас визволити. Я розповів про все це моїм батькам і встиг заспокоїти матінку. Вони віддалися цілком радості побачення.
— Ну, Петре,— сказав мені батько,— доволі ти витворяв, і я на тебе дуже таки був сердитий. Та нема чого згадувати про старе. Маю надію, що тепер ти виправився і переказився. Знаю, що ти служив, як належить чесному офіцерові. Дякую. Потішив мене, старого. Коли тобі зобов'язаний я буду визволенням, то життя мені вдвічі буде приємніше.
Я з сльозами цілував його руку і дивився на Марію Іванівну, яка так зраділа з моєї присутності, що здавалася цілком щасливою і спокійною.
Близько обіду почули ми незвичайний галас і крик. «Що це значить,— сказав батько,— вже чи не твій полковник наспів?»—«Неможливо,— відповів я.— Він не буде раніше вечора». Галас ставав більшим. Били на ґвалт. По двору ганяли кінні люди; в цю мить у вузький отвір, прорубаний в стіні, просунулася сива голова Савельїча, і мій бідолашний слуга промовив жалісним голосом: «Андрію Петровичу, Авдотіє Василівно, батечку ти мій, Петре Андрійовичу, матінко Маріє Іванівно, біда! лиходії увійшли в село. І чи знаєш, Петре Андрійовичу, хто їх привів? Швабрін, Олексій Іванович, дідько б його взяв!» Почувши ненависне ім’я, Марія Іванівна сплеснула руками і застигла нерухомо.
— Слухай,— сказав я Савельїчу,— пошли кого-небудь верхи до перевозу, назустріч гусарському полку; і звели дати знати полковникові про нашу небезпеку.
— Та кого ж послати, паничу! Всі хлопці бунтують, а коней всіх захоплено! Лишенько! Ось уже в дворі — до комори добираються.
В цей час за дверима обізвалося кілька голосів. Я мовчки дав знак матінці і Марії Іванівні відійти в куток, оголив шаблю і притулився до стіни біля самих дверей. Батечко взяв пістолети і на обох звів курки і став біля мене. Забряжчав замок, двері відчинилися і голова земського просунулась. Я вдарив по ній шаблею, і він упав, загородивши вхід. В ту ж мить батечко вистрілив у двері з пістолета. Натовп, що взяв нас в облогу, відбіг з прокляттями. Я перетяг через поріг пораненого і замкнув двері внутрішньою петлею. Двір був повен озброєних людей. Між ними пізнав я Швабріна.
— Не бійтеся, — сказав я жінкам,— є надія.— А ви, батечку, вже більше не стріляйте. Побережемо останній заряд.
Матінка мовчки молилася богові; Марія Іванівна стояла біля неї, з ангельським спокоєм ждучи вирішення долі нашої. За дверима лунали загрози, лайка й прокляття. Я стояв на своєму місці, готуючись порубати першого сміливця. Раптом лиходії змовкли. Я почув голос Швабріна, що кликав мене на ім'я.
— Я тут, чого ти хочеш?
— Здайся, Буланій, опиратися річ марна. Пожалій своїх стариків. Упертістю себе не врятуєш. Я до вас доберусь!
— Спробуй, зраднику!
— Не стану ні сам сунутися даремно, ні своїх людей втрачати. А звелю підпалити комору і тоді побачимо, що ти робитимеш, Дон-Кіхоте бєлогорський. Тепер час обідати. Поки що сиди та думай на дозвіллі. До побачення, Маріє Іванівно, не прошу у вас вибачення: вам, мабуть, не нудно в потемках з вашим рицарем.
Швабрін пішов і залишив варту біля комори. Ми мовчали. Кожен з нас думав сам собі, не сміючи передати іншому своїх думок. Я уявляв собі все, що спроможний був учинити озлоблений Швабрін. Про себе я майже не турбувався. Признатися? І доля батьків моїх не так жахала мене, як доля Марії Іванівни. Я знав, що матінку палко любили селяни і дворові люди, батечка, незважаючи на його строгість, також любили, бо був справедливий і знав справжні нужди підвладних йому людей. Бунт їх був помилка, миттєве сп'яніння, а не вияв обурення. Тут пощада була можлива. Але Марія Іванівна? Яку долю готувала їй розбещена я безсовісна людина! Я не наважувався зупинитися на цій жахливій думці і готувався, прости господи, скоріше умертвити її, ніж вдруге побачити в руках жорстокого недруга. Минуло ще з годину. В селі лунали пісні п'яних. Вартові наші їм заздрили і, досадуючи на нас, лаялися і страхали нас мордуванням і смертю. Нарешті утворився великий рух у дворі, і ми знову почули голос Швабріна.
— Що, чи надумалися ви? Чи віддаєтеся добровільно в мої руки?
Ніхто йому не відповів. Підождавши трохи, Швабрін звелів принести соломи. Через кілька хвилин спалахнув вогонь і освітив темну комору, і дим почав пробиватися з-під щілин порога. Тоді Марія Іванівна підійшла до мене і тихо, взявши мене за руку, сказала:
— Годі, Петре Андрійовичу! Не губіть за мене і себе й батьків. Випустіть мене. Швабрін мене послухає.
— Ні за що,— закричав я гнівно.— Чи знаєте ви, що вас чекає?
— Безчестя я не переживу,— відповіла вона спокійно.— Але, може, я врятую мого визволителя і сім'ю, яка так великодушно зглянулася на моє бідне сирітство. Прощайте, Андрію Петровичу. Прощайте, Авдотіє Василівно. Ви були для мене більше, ніж благодійники. Благословіть мене. Простіть же й ви, Петре Андрійовичу. Будьте впевнені, що... що...—тут вона заплакала... і затулила обличчя руками... Я був як божевільний. Матінка плакала.
— Годі вигадувати, Маріє Іванівно,— сказав мій батько.— Хто тебе пустить одну до розбійників! Сиди тут і мовчи. Помирати, так помирати вже разом.
— Слухай, що там ще кажуть?
— Чи здаєтеся?—кричав Швабрін.— Бачите? через п'ять хвилин вас засмажать.
— Не здамося, лиходію!— відповів йому батечко твердим голосом.
Обличчя його, вкрите зморшками, оживлене було дивовижною бадьорістю, очі грізно блискали з-під сивих брів. І, звернувшись до мене, сказав: «Тепер пора!»
Він відімкнув двері. Вогонь влетів і шугнув по брусах, законопачених сухим мохом. Батечко вистрілив з пістолета і ступив за палаючий поріг, закричавши: «Всі за мною». Я схопив за руки матінку і Марію Іванівну і швидко вивів їх на повітря. Біля порога лежав Швабрін, прострелений дряхлою рукою батька мого; юрма розбійників, що тікала від несподіваної нашої вилазки, зразу підбадьорилася і почала нас оточувати. Я встиг завдати ще кілька ударів, але цеглина, вдало кинута, попала мені прямо в груди. Я впав і на хвилину знепритомнів. Опам’ятавшись, побачив я Швабріна, що сидів на скривавленій траві, і перед ним всю нашу родину. Мене підтримували під руки. Натовп селян, козаків і башкирців оточував нас. Швабрін був страшенно блідий. Однією рукою притискав він поранений бік. На обличчі його був вираз болю і злості. Він повільно підвів голову, глянув на мене і промовив слабим і нерозбірливим голосом:
— Вішати його... і всіх... крім неї...
Зразу натовп лиходіїв оточив нас і з криком потяг до воріт. Та раптом вони нас залишили і порозбігалися; у ворота в'їхав Гриньов і за ним цілий ескадрон з шаблями наголо.

Бунтівники тікали на всі боки; гусари їх переслідували, рубали і хапали в полон. Гриньов скочив з коня, уклонився батечкові й матінці і міцно потис мені руку. «Вчасно я наспів,— сказав він нам.—А! ось і твоя наречена». Марія Іванівна почервоніла по вуха. Батечко до нього підійшов і no-Дякував йому з виглядом спокійним, хоч і зворушеним. Матінка обіймала його, називаючи ангелом-визволителем. «Ласкаво запрошуємо до нас»,— сказав йому батечко і повів його до нас у дім.
Проходячи біля Швабріна, Гриньов зупинився. «Це хто?»—спитав він, дивлячись на пораненого. «Це сам ватажок, начальник зграї,— відповів мій батько з деякою гордістю, що виказувала старого воїна,— бог допоміг дряхлій руці моїй покарати молодого лиходія і відомстити йому за кров мого сина». —
Це Швабрін,— сказав я Гриньову.
Швабрін! Дуже радий. Гусари! візьміть його! Та сказати нашому лікареві, щоб він перев'язав йому рану і беріг, як зіницю ока. Швабріна треба неодмінно відправити в секретну Казанську комісію. Він один з головних злочинців, і свідчення його повинні бути важливі.
Швабрін відкрив темний погляд. На обличчі його нічого не відображалося, крім фізичної муки. Гусари віднесли його на плащі.
Ми ввійшли в кімнати. З трепетом дивився я навколо себе, пригадуючи свої дитячі роки. Нічого дома не змінилося, все було на старому місці. Швабрін не дозволив його розграбувати, зберігаючи в самому своєму приниженні мимовільну огиду від безчесного користолюбства. Слуги з'явились в передню. Вони не брали участі в бунті і від щирого серця раділи з нашого визволення. Савельїч торжествував. Треба знати, що під час тривоги, вчиненої нападом розбійників, він побіг у конюшню, де стояв Швабріна кінь, осідлав його, вивів тихенько і, завдяки метушні, непомітно помчав до перевозу. Він зустрів полк, що відпочивав по цей бік Волги — Гриньов, дізнавшися від нього про нашу небезпеку, звелів сідати, скомандував марш, марш в галоп — і, слава богу, примчав вчасно,
Гриньов настояв на тому, щоб голова земського на кілька годин була виставлена біля шинку.
Гусари повернулися з погоні, захопивши в полон кілька чоловік, їх замкнули в ту саму комору, в якій витримали ми достопам'ятну облогу.
Ми розійшлися кожен у свої кімнати. Старим потрібний був відпочинок. Не спавши цілу ніч, я кинувся в постіль і міцно заснув. Гриньов пішов робити свої розпорядження.
Ввечері ми зустрілись у вітальні коло самовара, весело розмовляючи про недавню небезпеку. Марія Іванівна наливала чай, я сів біля неї і зайнявся нею виключно. Батьки мої, здається, прихильно дивилися на ніжність наших взаємин. Досі цей вечір живе в моєму спогаді. Я був щасливий, щасливий цілковито, а чи багато таких хвилин у бідному житті людському?
На другий день доповіли батечкові, що селяни прийшли на панський двір з повинною. Батько вийшов до них на ґанок. При його появі мужики стали на коліна.
— Ну що, дурні,— сказав він їм,— чого ви надумали бунтувати?
— Винні, паночку наш,— відповіли вони вголос.
— Отож, винні. Нашкодять, та й самі не раді. Прощаю вас задля радості, що бог дав мені побачитися з сином, Петром Андрійовичем. Ну, гаразд: повинну голову меч не рубає.
— Винні! Звісно, винні.
— Бог дав годину, пора сіно косити: а ви, дурні, цілі три дні що робили? Старосто! Нарядити всіх до одного на сінокіс: та, дивися, руда бестіє, щоб у мене до Іллі все сіно було в копицях. Забирайтеся.
Мужики поклонилися і пішли на панщину, наче й не було нічого.
Рана Швабріна була не смертельна, його з конвоєм відправили в Казань. Я бачив з вікна, як його поклали на воза. Погляди наші зустрілися, він похнюпив голову, а я похапцем відійшов од вікна. Я боявся показувати, що торжествую над нещастям і приниженням недруга.
Гриньов повинен був відправитися далі. Я вирішив рушити за ним, незважаючи на своє бажання побути ще кілька днів серед своєї родини. Напередодні походу я прийшов до своїх батьків і за тодішнім звичаєм уклонився їм у ноги, просячи їх благословити на одруження з Марією Іванівною. Старики мене підвели і в радісних сльозах дали свою згоду. Я привів до них Марію Іванівну, бліду й тремтячу. Нас благословили... Що почував я, того не стану описувати. Хто був у моєму становищі, той і без цього мене зрозуміє,— хто не був, про це тільки можу пошкодувати і радити, поки ще час не збіг, закохатися і дістати від батьків благословення.
На другий день полк зібрався. Гриньов попрощався з нашою родиною. Всі ми були певні, що воєнні дії скоро будуть припинені; через місяць я сподівався бути одруженим. Марія Іванівна, прощаючися зо мною, поцілувала мене при всіх. Я сів верхи, Савельїч знову за мною поїхав— і полк вирушив.
Довго дивився я здалеку на сільський будинок, що я його знов покидав. Похмуре передчуття тривожило мене. Хтось мені шепотів, що не всі злигодні для мене минули. Серце чуло нову бурю.
Не стану описувати нашого походу і закінчення Пугачовської війни. Ми проходили через селища, розорені Пугачовим, і мимохіть відбирали у бідних жителів те, що залишили їм розбійники.
Вони не знали, кому коритися. Правління було скрізь припинене. Поміщики ховалися в лісах. Зграї розбійників бешкетували скрізь. Начальники окремих загонів, посланих в погоню за Пугачовим, що тоді тікав до Астрахані, свавільно карали винних і невинних... Становище всього краю, де лютувала пожежа, було жахливе. Не доведи боже бачити російський бунт,— безглуздий і безпощадний. Ті, що замишляють у нас неможливі перевороти, або молоді і не знають нашого народу, або вже люди жорстокосерді, яким чужа душка полушка, та й своя шийка копійка.
Пугачов тікав, переслідуваний Ів. Ів. Міхельсоном. Незабаром дізналися ми про цілковите його розбиття. Нарешті Гриньов дістав від свого генерала звістку, що самозванця піймано, а разом і наказ зупинитися. Нарешті мені можна було їхати додому. Я був у захваті, але дивне почуття затьмарювало мою радість.

 

 

      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ || Розділ VIІІ|| Розділ ІX || Розділ X || Розділ XI || Розділ XII || Розділ XIII || Розділ XІV|| Додаток (Пропущений розділ)


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна

Смотрите описание что такое nasdaq тут.