О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > ДУБРОВСЬКИЙ ТОМ 2

ДУБРОВСЬКИЙ

1832 - 1833



ТОМ ДРУГИЙ

 

РОЗДІЛ ІХ

Напередодні свята гості почали з'їжджатись, одні зупинялись в панському домі й у флігелях, інші у прикажчика, треті у священика, четверті у заможних селян. У стайнях повно було дорожних коней, двори й сараї заставлені різними екіпажами. О дев'ятій годині ранку задзвонили до обідні, і все потяглося до нової кам'яної церкви, збудованої Кирилом Петровичем і щороку прикрашуваної його дарами. Зібралась така сила почесних богомольців, що прості селяни не могли вміститися в церкві і стояли на паперті та в ограді. Обідня не починалась, чекали Кирила Петровича. Він приїхав у колясці шестернею і урочисто пішов на своє місце, супроводжуваний Марією Кирилівною. Погляди чоловіків і жінок звернулись на неї; перші дивувались її красі, другі з уважністю оглянули її вбрання. Почалась обідня, домашня півча співала на криласі, Кирило Петрович сам підтягав, молився, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і з гордою смиренністю вклонився до землі, коли диякон громогласно згадав і про засновника храму цього.
Обідня скінчилась. Кирило Петрович перший підійшов до хреста. Всі рушили за ним, потім сусіди підійшли до нього з шануванням. Дами оточили Машу. Кирило Петрович, виходячи з церкви, запросив усіх до себе обідати, сів у коляску і рушив додому. Всі поїхали слідом за ним. Кімнати наповнились гостями. Щохвилини входили нові особи, і насилу могли пробратись до господаря. Панії сіли статечним півколом, одягнуті по запізнілій моді, в приношених і дорогих убраннях, всі в перлах та брильянтах, чоловіки товпилися біля ікри та горілки, з гучним різноголоссям розмовляючи між собою. В залі накривали стіл на 80 приборів. Слуги метушились, розставляючи пляшки й графини і поправляючи скатерки. Нарешті дворецький проголосив: «страви подано»,— і Кирило Петрович перший пішов сідати за стіл, за ним рушили дами і поважно зайняли свої місця, дотримуючись певного старшинства, панночки скупчились між собою як полохливе стадо кізочок і вибрали собі місця одна біля одної. Проти них розмістились чоловіки. Кінець столу сів учитель біля маленького Саші.
Слуги почали розносити тарілки за чинами, а якщо виникав сумнів, керувались лафатерськими догадками, і майже завжди безпомилково. Брязкіт тарілок і ложок злився з гомінкою розмовою гостей. Кирило Петрович весело оглядав свою трапезу і сповна втішався щастям хлібосола. В цей час в'їхала на подвір'я коляска, запряжена шестериком. «Це хто?» —спитав господар. «Антон Пафнутійович» —відповіло кілька голосів. Двері відчинились, і Антон Пафнутійович Спицин, товстий чоловік років п'ятдесяти, з круглим і рябим обличчям, прикрашеним потрійним підборіддям, ввалився в їдальню, кланяючись, усміхаючись і вже збираючись просити пробачення... «Прибор сюди,— закричав Кирило Петрович,— будь ласка, Антоне Пафнутійовичу, сідай, та скажи нам, що це значить: не був на моїй обідні і на обід спізнився. Це на тебе не схоже: ти і богомольний і поїсти любиш».— «Вибачте,— відповів Антон Пафнутійович, прив'язуючи серветку в петельку горохового каптана,—вибачте, батечку Кирило Петровичу, я було рано вирушив у дорогу, та не встиг від'їхати і десяти верст, як раптом шина на передньому колесі пополам — що тут скажеш? На щастя, недалеко було від села; поки до нього добрались, та відшукали коваля, та все сяк-так полагодили, минуло рівно гри години, робити було нічого, їхати близьким шляхом через Кістеньовський ліс я не наважився, а подався в об’їзд...»
— Еге! — перебив Кирило Петрович,— та ти, видно, не з хороброго десятка: чого ти боїшся?
— Як чого боюсь, батечку Кирило Петровичу, а Дубровського; так і дивись, щоб не потрапити йому в лабети. Він хлопець не промах, нікому не попустить, а з мене, мабуть, і дві шкури здере.
— За що ж, братіку, така шана?
— Як за що, батечку Кирило Петровичу? а за позов покійника Андрія Гавриловича. Чи не я в догоду вам, тобто по совісті і справедливості, засвідчив, що Дубровські володіють Кістеньовкою без усякого на те права, а єдино з ласки вашої. І покійник (царство йому небесне) обіцяв зі мною по-своєму розквитатись, а синок, мабуть, дотримає слова батькового. Досі бог милував. Всього-навсього пограбували в мене один амбар, та так і дивись, що й до садиби доберуться.
— А в садибі буде їм роздолля,— зауважив Кирило Петрович,— певно, червона шкатулочка повнісінька...
— Де там, батечку Кирило Петровичу. Була повна, а нині зовсім спорожніла!
— Годі брехати, Антоне Пафнутійовичу. Знаємо ми вас; куди тобі гроші витрачати, дома живеш свиня свинею, нікого не приймаєш, своїх мужиків обдираєш, знай складаєш та й тільки.
— Ви все зволите жартувати, батечку Кирило Петровичу, — пробурмотів, усміхаючись, Антон Пафнутійович,— а ми, їй-богу, розорились,— і Антон Пафнутійович почав заїдати панський жарт господаря жирним шматком кулеб'яки. Кирило Петрович залишив його і звернувся до нового справника, який вперше завітав до нього і сидів на другому кінці стола біля вчителя.
— А що, піймаєте хоч ви Дубровського, пане справнику?
Справник злякався, вклонився, усміхнувся, заїкнувся і вимовив нарешті: —Постараємось, ваше превосходительство.
— Гм, постараємось. Давно, давно стараються, а пуття все-таки нема. Та правда, навіщо й ловити його. Розбої Дубровського благодать для справників: роз'їзди, слідства, підводи, а грошики в кишеню. Як такого благодійника погубити? Хіба не правда, пане справнику?
— Суща правда, ваше превосходительство, — відповів зовсім зніяковілий справник.
Гості зареготали.
— Люблю молодця за щирість,— сказав Кирило Петрович,— а жаль покійного нашого справника Тараса Олексійовича; якби не спалили його, то в околиці було б тихіше. А що чути про Дубровського? де його бачили востаннє?
— У мене, Кирило Петровичу,— пропищав товстий дамський голос,— минулого вівторка обідав він у мене...
Всі погляди звернулись на Анну Савівну Глобову, досить простодушну вдову, яку всі любили за добру і веселу вдачу. Всі з цікавістю приготувались почути її розповідь.
— Треба знати, що три тижні тому послала я прикажчика на пошту з грошима для мого Ванюші. Сина я не балую, та й не спроможна балувати, хоч би й хотіла; та все ж самі зволите знати: офіцерові гвардії треба утримувати себе пристойно, і я з Ванюшею ділюсь, як можу, своїми прибуточками. Ось і послала йому 2000 карбованців, хоч Дубровський не раз спадав мені на думку, та думаю: місто близько, всього сім верст, може, таки бог пронесе. Дивлюсь: увечері мій прикажчик повертається, блідий, обірваний і пішки — я так і ахнула.— «Що таке? Що з тобою трапилося?» Він мені: «Матінко Анно Савівно, розбійники пограбували; самого мало не вбили, сам Дубровський був тут, хотів повісити мене, та зглянувся і відпустив, зате всього обібрав, забрав і коня і воза». Я обмерла; царю мій небесний, що буде з моїм Ванюшею? Робити нічого: написала я синові листа, розповіла йому все і послала йому своє благословення без копійки грошей.
Минув тиждень, другий — раптом в'їжджає до мене на подвір'я коляска. Якийсь генерал просить зі мною побачитись: ласкаво просимо; входить до мене чоловік років 35-ти, смуглявий, чорноволосий, з вусами, з бородою, чистий портрет Кульнєва, рекомендується мені, як друг і товариш по службі покійного чоловіка Івана Андрійовича; він, мовляв, їхав мимо і не міг не заїхати до його вдови, знаючи, що я тут живу. Я пригостила його чим бог послав, розговорилися про те, про се, нарешті і про Дубровського. Я розповіла йому своє горе. Генерал мій нахмурився. «Це дивно,— сказав він,— я чув, що Дубровський нападає не на всякого, а на відомих багачів, але й тут ділиться з ними, а не грабує дочиста, а в убивствах ніхто його не обвинувачує; чи нема тут шахрайства, накажіть лишень покликати вашого прикажчика». Пішли по прикажчика, він з'явився; тільки побачив генерала, він так і остовпів. «Розкажи-но мені, братіку, як це тебе Дубровський пограбував і як він хотів тебе повісити». Прикажчик мій затремтів і впав генералові в ноги.— Батечку, пробачте,— лихий попутав — збрехав.— «Коли так,— відповів генерал,— так розкажи ж пані, як усе трапилось, а я послухаю». Прикажчик не міг отямитись. «Ну що ж,— продовжував генерал,— розповідай: де ти зустрівся з Дубровським?»— Біля двох сосон, батечку, біля двох сосон.— «Що ж сказав він тобі?» - Він спитав у мене, чий ти, куди їдеш і чого?—«Ну, а потім?»— А потім вимагав він листа і грошей.— «Ну». —Я віддав йому листа і гроші.— «А він?.. Ну — а він?» — Батечку, винен.—«Ну, що ж він зробив?»—Він повернув мені гроші й листа та й сказав: іди собі з богом, здай це на пошту.— «Ну, а ти?»— Батечку, винен.— «Я тобі, голубчику, покажу,— сказав грізно генерал,— а ви, пані, накажіть обшукати скриню цього шахрая, і віддайте його мені на руки, а я його провчу. Знайте, що Дубровський сам був гвардійським офіцером, він не захоче скривдити товариша». Я догадувалась, хто був його превосходительство, нічого мені було з ним говорити. Кучери прив’язали прикажчика до козлів коляски. Гроші знайшли; генерал у мене пообідав, потім зразу ж поїхав і забрав з собою прикажчика. Прикажчика мого знайшли другого дня в лісі, прив'язаного до дуба і обдертого, як липку.
Всі слухали мовчки розповідь Анни Савівни, особливо панночки. Багато з них потай йому співчували, вбачаючи в ньому героя романічного, особливо Марія Кирилівна, палка мрійниця, перейнята таємничими страхіттями Радкліф.
— І ти, Анно Савівно, гадаєш, що у тебе був сам Дубровський?— спитав Кирило Петрович.— Дуже ж ти помилилась. Не знаю, хто був у тебе в гостях, а тільки не Дубровський.
— Як, батечку, не Дубровський, та хто ж, як не він, виїде на дорогу і почне спиняти прохожих та їх обшукувати.
— Не знаю, а вже певно не Дубровський. Я пам'ятаю його дитиною; не знаю, чи почорніло в нього волосся, а тоді він був кучерявий білявенький хлопчик, але знаю напевно, що Дубровський на п'ять років старший від моєї Маті, і що, виходить, йому не 35 років, а близько 23-х.
— А так, ваше превосходительство,— промовив справник,— у мене в кишені і прикмети Володимира Дубровського. В них точно сказано, що йому 23-ій рік.
— А!— сказав Кирило Петрович,— до речі: прочитай-но, а ми послухаємо; не погано нам знати його прикмети; може, на очі попадеться, то не викрутиться.
Справник витяг з кишені досить брудний аркуш паперу, розгорнув його поважно і почав читати протягом:
«Прикмети Володимира Дубровського, складені за свідченням колишніх його дворових людей.
«З народження 23 років, зросту середнього, обличчя чисте, бороду голить, очі має карі, волосся русяве, ніс прямий. Прикмети особливі: таких не виявлено».
— І тільки?—сказав Кирило Петрович.
—Тільки,— відповів справник, згортаючи папір.
— Вітаю, пане справнику. Оце так папір! за цими прикметами неважко буде вам відшукати Дубровського. Та хто ж не середнього зросту, у кого не русяве волосся, не прямий ніс, та не карі очі! Б'юсь об заклад, три години підряд говоритимеш із самим Дубровським, а не догадаєшся, з ким бог тебе звів. Нічого сказати, розумні голівоньки приказні!
Справник смиренно поклав у кишеню свій папір і мовчки взявся за гуску з капустою. Тимчасом слуги встигли вже кілька разів обійти гостей, наливаючи кожному його чарку. Кілька пляшок горського й цимлянського гучно були вже відкупорені і прийняті прихильно під назвою шампанського, обличчя починали червоніти, розмови ставали дзвінкішими, безладнішими й веселішими.
— Ну,— продовжував Кирило Петрович,— вже не бачити нам такого справника, як був покійник Тарас Олексійович! Цей був не промах, не роззява. Шкода, що спалили молодця, а то б від нього не втік би жодний з усієї зграї. Він би всіх до єдиного переловив, та й сам Дубровський не викрутився б і не відкупився. Тарас Олексійович гроші з нього взяти б узяв, та й самого б не випустив: такий був звичай у покійника. Нічого не вдієш, мабуть, треба мені втрутитися в цю справу та піти на розбійників з моїми домашніми. На перший випадок відряджу чоловік з двадцять, то вони й очистять злодійський гай; народ не боязкий, кожен сам один на ведмедя ходить, від розбійників не накивають п'ятами.
— Чи здоровий ваш ведмідь, батечку Кирило Петровичу,— сказав Антон Пафнутійович, згадавши при цих словах про свого кошлатого знайомця і про деякі жарти, яких і він був колись жертвою.
— Мишка наказав довго жити,— відповів Кирило Петрович.— Помер славною смертю, від руки супротивника. Ось його переможець,— Кирило Петрович показував на Дефоржа; — виміняй образ мого француза. Він помстився за твою... з дозволу сказати... Пам'ятаєш?
— Як не пам'ятати,— сказав Антон Пафнутійович, почухуючись,— добре пам'ятаю. Так Мишка помер. Шкода Мишки, їй-богу шкода! який був забавник! який розумний! такого ведмедя іншого не знайдеш. Та навіщо мусьє вбив його?
Кирило Петрович з великим задоволенням почав розповідати про подвиг свого француза, бо мав щасливу властивість чванитись усім, що тільки не оточувало його. Гості з увагою слухали розповідь про Мишкину смерть і з подивом поглядали на Дефоржа, який, не підозріваючи, що мова йшла про його хоробрість, спокійно сидів на своєму місці і робив повчальні зауваження жвавому своєму вихованцеві.
Обід, що тривав близько трьох годин, закінчився; господар поклав серветку на стіл, всі встали і пішли до вітальні, де чекав їх кофій, карти й продовження пиятики, яка так славно почалася в їдальні.

РОЗДІЛ X


Близько сьомої години вечора дехто з гостей хотів їхати, але господар, якого розвеселив пунш, наказав замкнути ворота і оповістив, що до наступного ранку нікого з двору не випустить. Незабаром загриміла музика, двері в залу відчинились, і бал почався. Господар і його близькі сиділи в кутку, випиваючи склянку за склянкою і любуючись веселощами молоді. Старушки грали в карти. Кавалерів, як і всюди, де не квартирує яка-небудь уланська бригада, було менше, ніж дам, усі чоловіки, придатні на те, були завербовані. Учитель між усіма відзначався, він танцював більше за всіх. Усі панночки обирали його і вважали, що з ним дуже зручно вальсувати. Кілька разів кружляв він з Марією Кирилівною, і панночки насмішкувато за ними стежили. Нарешті десь близько півночі стомлений господар припинив танці, наказав подавати вечерю, а сам пішов спати.
Відсутність Кирила Петровича надала товариству більше волі і жвавості. Кавалери насмілились зайняти місце біля дам. Панночки сміялися і перешіптувалися з своїми сусідами; дами голосно розмовляли через стіл. Чоловіки пили, сперечались і реготали;— словом, вечеря була надзвичайно весела і залишила після себе багато приємних спогадів.
Одна тільки людина не брала участі в загальній радості —Антон Пафнутійович сидів похмурий і мовчазний на своєму місці, їв неуважно і здавався дуже стурбованим. Розмови про розбійників схвилювали його уяву. Ми незабаром побачимо, що він мав достатню причину їх побоюватись.
Антон Пафнутійович, закликаючи бога в свідки в тому, що червона шкатулка його була порожня, не брехав і не грішив — червона шкатулка справді була порожня, гроші, що колись у ній зберігались, перейшли в шкіряну торбину, яку носив він на грудях під сорочкою. Цією тільки обережністю заспокоював він свою недовірливість до всього і вічну боязнь. Змушений залишитися ночувати в чужому домі, він боявся, щоб не влаштували його на ніч де-небудь у відокремленій кімнаті, куди б легко могли забратись злодії, він шукав очима надійного товариша і вибрав нарешті Дефоржа. Його зовнішність, що виявляла силу, а більше хоробрість, яку він виявив при зустрічі з ведмедем, про якого бідний Антон Пафнутійович не міг згадати без трепету, вирішили його вибір. Коли встали з-за стола, Антон Пафнутійович почав вертітись біля молодого француза, покрякуючи й відкашлюючись, і нарешті звернувся до нього з словами:
— Гм, гм, чи не можна, мусьє, переночувати мені у вашій конурці, бо бачите...
— Que desire monsieur?* —спитав Дефорж, чемно йому вклонившись.
— От біда, ти, мусьє, по-російському ще не навчився. Же ве, муа, ше ву куше*, розумієш?
— Monsieur, tres volontiers, — відповів Дефорж, -veuillez donner des ordres en consequence*.
Антон Пафнутійович, дуже задоволений своїм знанням французької мови, пішов зразу ж розпоряджатися.
Гості почали прощатися між собою і кожен йшов у кімнату, йому призначену. А Антон Пафнутійович пішов з учителем у флігель. Ніч була темна. Дефорж освітлював дорогу ліхтарем, Антон Пафнутійович ішов за ним досить бадьоро, притискуючи зрідка до грудей потайну торбину, щоб переконатися, чи гроші його ще при ньому.
Прийшовши у флігель, учитель засвітив свічку, і обидва почали роздягатись; тимчасом Антон Пафнутійович походжав по кімнаті, оглядаючи замки й вікна і похитуючи головою при цьому невтішному огляді. Двері замикались самою засувкою, на вікнах не було ще подвійних рам. Він спробував було жалітись на те Дефоржу, але знання його французької мови були надто обмежені для такої складної розмови; француз його не зрозумів, і Антон Пафнутійович змушений був залишити свої скарги. Ліжка їх стояли одне проти одного, обидва лягли, і вчитель погасив свічку.
— Пуркуа ву туше, пуркуа ву туше*,—закричав Антон Пафнутійович, відмінюючи сяк-так російське дієслово тушу на французький лад.— Я не можу дормір* у темряві.— Дефорж не зрозумів його вигуку і побажав йому доброї ночі.
— Проклятий бусурман,— пробурчав Спицин, кутаючись у ковдру.— Треба йому було свічку гасити, йому ж гірше. Я спати не можу без світла.— Мусьє, мусьє,— продовжував він,— же ве авек ву парле*.— Але француз не відповідав і незабаром захропів.
— Хропе бестія француз,— подумав Антон Пафнутійович,— а мені так сон і в голову не йде. Так і дивись, щоб злодії не ввійшли у відчинені двері або не влізли у вікно — а його, бестію, і гарматами не добудишся.— Мусьє! а мусьє!— дідько б тебе забрав.
Антон Пафнутійович замовк, втома і винні пари потроху перемогли його боязливість,— він почав дрімати, і незабаром глибокий сон опанував його цілком.
Дивне готувалось йому пробудження. Він почував крізь сон, що хтось тихенько сіпав його за комір сорочки. Антон Пафнутійович розплющив очі і при блідому світлі осіннього ранку побачив перед собою Дефоржа: француз в одній руці тримав кишеньковий пістолет, а другою відстібав заповітну торбину. Антон Пафнутійович обмер.
- Кесь ке се, мусьє, кесь ке се*?—вимовив він тремтячим голосом.
Тихше, мовчіть,— відповів учитель чистою російською мовою,— мовчіть або ви пропали. Я Дубровський.

РОЗДІЛ XI


Тепер попросимо в читача дозволу пояснити останні події повісті нашої попередніми обставинами, які не встигли ми ще розповісти.
На станції ** в будинку доглядача, про якого ми вже згадали, сидів у кутку проїжджий, з виглядом смиренним і терпеливим — що видає різночинця або іноземця, тобто людину, яка не має голосу на поштовому тракті. Бричка його стояла на подвір'ї, ждучи підмазки. В ній лежав маленький чемодан, убогий доказ не дуже великого достатку. Проїжджий не просив собі ні чаю, ні кофію, поглядав у вікно і посвистував на велике незадоволення доглядачки, що сиділа за перегородкою.
— От бог послав свистуна,— говорила вона впівголоса,— як посвистує, щоб він луснув, окаянний бусурман.
— А що?—сказав доглядач,— що за біда, нехай собі свистить.
— Що за біда?—заперечила сердита дружина.— А хіба не знаєш прикмети?
— Якої прикмети? що свист гроші виживає. Ет! Пахомівно, в нас хоч свисти, хоч ні: а грошей усе нема та й нема.
— Та відпусти ти його, Сидоровичу. Охота тобі його держати. Дай йому коней, та хай і забирається він до дідька.
— Підожде, Пахомівно; на стайні всього три тройки, четверта відпочиває. Так і дивись, наспіють хороші проїжджі; не хочу своєю шиєю відповідати за француза. О, так і є! Ось мчать. Еге-ге, та як швидко; чи не генерал?
Коляска зупинилась біля ґанку. Слуга зіскочив з козел, відкрив дверцята, і через хвилину молодий чоловік у військовій шинелі і в білому картузі зайшов до доглядача — слідом за ним слуга заніс шкатулку і поставив її на вікно.
— Коней,— сказав офіцер владним голосом.
— Зараз,— відповів доглядач.— Будь ласка, дайте подорожню.
— Нема у мене подорожньої. Я їду в сторону... Хіба ти мене не впізнаєш?
Доглядач заметушився і кинувся підганяти ямщиків. Молодий чоловік почав ходити сюди й туди по кімнаті, зайшов за перегородку і спитав тихо у жінки доглядача: хто цей проїжджий.
— Бог його знає,— відказала жінка,— якийсь француз. Ось уже п'ять годин, як чекає коней, та все свище. Набрид, проклятий.
Молодий чоловік заговорив з проїжджим по-французьки.
— Куди зволите ви їхати?—запитав він.
— В найближче місто,— відповів француз,— звідти поїду до одного поміщика, який найняв мене заочно учителем. Я думав, що сьогодні буду вже на місці, але пан доглядач, здається, вирішив інакше. В цій землі важко дістати коней, пане офіцер.
— А до кого з тутешніх поміщиків улаштувались ви? — запитав офіцер.
— До пана Троєкурова,— відповів француз.
— До Троєкурова? хто такий цей Троєкуров?
— Ma foi, mon officier...* я чув про нього мало хорошого. Кажуть, що він пан гордий і свавільний, жорстокий в поводженні з своїми домашніми — що ніхто не може з ним ужитися, що всі тремтять, коли згадують його ім'я, що з учителями (avec les outchitels) він не церемониться і вже двох засік до смерті.
— Невже! і ви зважились піти на службу до такого страховища.
— Що ж робити, пане офіцер. Він пропонує мені добру платню, 3000 карбованців у рік на всьому готовому. Можливо, я буду щасливіший за інших. У мене старенька мати, половину платні відсилатиму їй на прожиття, з решти грошей за п'ять років можу збити маленький капітал, достатній для майбутньої моєї незалежності — і тоді bonsoir*, їду в Париж і пускаюсь у комерційні справи.
— Чи знає вас хто-небудь у домі Троєкурова?—спитав він.
— Ніхто, — відповів учитель,— мене він виписав з Москви через одного з своїх приятелів, кухар якого, мій співвітчизник, мене рекомендував. Треба вам знати, що я готувався був не на вчителя, а на кондитера, але мені сказали, що у вашій землі звання вчителя значно вигідніше...
Офіцер замислився.
— Послухайте,— перебив він,— що якби замість цього майбутнього запропонували вам 10000 чистими грошима, з тим, щоб зараз же ви їхали назад до Парижа.
Француз подивився на офіцера з подивом, усміхнувся і похитав головою.
— Коні готові,— сказав, увійшовши, доглядач. Слуга підтвердив те ж саме.
— Зараз,— відповів офіцер,— вийдіть на хвилину.— Доглядач і слуга вийшли.—Я не жартую,—продовжував він по-французьки,— 10000 можу я вам дати, мені потрібна тільки ваша відсутність і ваші папери.— 3 цими словами він відімкнув шкатулку і витяг кілька пачок асигнацій.
Француз витріщив очі. Він не знав, що й думати.
— Моя відсутність... мої папери,— повторював він здивовано.— Ось мої папери... але ви жартуєте: для чого вам мої папери?
— Вам діла нема до того. Питаю, згодні ви чи ні? Француз, все ще не вірячи своїм ушам, подав папери свої молодому офіцерові, який швидко їх переглянув.
— Ваш паспорт... добре. Лист рекомендаційний, подивимось. Свідоцтво про народження, чудово. Ну, ось же вам ваші гроші, рушайте назад. Прощайте.
Француз стояв, як вкопаний. Офіцер вернувся.
— Я забув найважливіше: дайте мені слово честі, що все це залишиться між нами, ваше слово честі.
— Слово честі,— відповів француз.— Але мої папери, що мені робити без них?
— У першому місті заявите, що вас пограбував Дубровський. Вам повірять і дадуть потрібні свідоцтва. Прощайте, дай бог вам скоріше доїхати до Парижа і знайти матусю в доброму здоров'ї.
Дубровський вийшов з кімнати, сів у коляску і помчав.
Доглядач дивився у вікно, і коли коляска від'їхала, звернувся до жінки з вигуком: «Пахомівно, чи знаєш ти що? це ж був Дубровський».
Пахомівна прожогом кинулась до віконця, але було вже пізно: Дубровський був уже далеко. Вона почала лаяти чоловіка:
— Бога ти не боїшся, Сидоровичу, чому ти не сказав мені того раніше, я б хоч глянула на Дубровського, а тепер жди, щоб він знову заїхав. Безсовісний ти, безсовісний!
Француз стояв, як вкопаний.
Договір з офіцером, гроші, все здавалось йому сном. Але пачка асигнацій була тут у нього в кишені і красномовно підтверджувала дійсність незвичайної події.
Він вирішив найняти коней до міста. Ямщик повіз його ходою, і вночі дотягся він де міста.
Не доїжджаючи до застави, біля якої, замість вартового, стояла розвалена будка, француз звелів зупинитись, зліз з брички і пішов пішки, пояснивши знаками ямщикові, що бричку і чемодан дарує йому на горілку. Ямщик був так само здивований його щедрістю, як і сам француз пропозицією Дубровського. Але, зробивши з того висновок, що німець збожеволів, ямщик подякував йому щирим поклоном, і, не вважаючи за благо в'їхати до міста, подався у відоме йому веселе місце, господар якого був добре йому знайомий. Там пробув він цілу ніч, а другого дня порожньою тройкою повернувся додому без брички і без чемодана, з опухлим обличчям і червоними очима.
Дубровський, заволодівши паперами француза, сміливо з'явився, як ми вже бачили, до Троєкурова і оселився в його домі. Які б не були його таємні наміри (ми про них довідаємося згодом), але в його поводженні не виявилось нічого непохвального. Правда, він мало займався вихованням маленького Саші, давав йому повну волю байдикувати, і не дуже карав за уроки, які задавав тільки для форми, зате з великим старанням стежив за музичними успіхами своєї учениці і часто цілими годинами сидів з нею за фортепіано. Всі любили молодого учителя—Кирило Петрович за його сміливу моторність на полюванні, Марія Кирилівна за безмежне старання і несміливу уважність, Саша — за поблажливість до його пустощів, домашні за доброту і щедрість, очевидно, несполучну з його достатком. Сам він, здавалося, прив'язаний був до всієї сім'ї і вважав уже себе членом її.
Минуло близько місяця з дня його вступу в звання учителя до достопам'ятного святкування, і ніхто не підозрівав, що в скромному молодому французі таївся грізний розбійник, ім’я якого наводило жах на всіх навколишніх поміщиків. За весь цей час Дубровський не відлучався з Покровського, але чутки про розбої його не вщухали, завдяки винахідливій уяві сільських жителів, але могло трапиться і те, що ватага його продовжувала свої дії і в відсутність начальника.
Ночуючи в одній кімнаті з людиною, яку міг він вважати своїм особистим ворогом і одним з винуватців його бідування, Дубровський не міг утриматись від спокуси. Він знав про існування торбини і вирішив нею заволодіти. Ми бачили, як здивував він бідолашного Антона Пафнутійовича несподіваним своїм перетворенням з учителів у розбійники.
О 9-ій годині ранку гості, що ночували в Покровському, зібралися один за одним у вітальні, де кипів уже самовар, перед яким у ранковому платті сиділа Марія Кирилівна,— Кирило Петрович в байковому сюртуку і в туфлях випивав свою широку чашку, схожу на полоскальницю. Останнім з'явився Антон Пафнутійович; він був такий блідий і здавався таким збентеженим, що вигляд його всіх вразив і що Кирило Петрович спитав його про здоров'я. Спицин відповідав дуже безладно і з жахом поглядав на вчителя, який тут же сидів, ніби нічого й не було. Через кілька хвилин слуга зайшов і оповістив Спицина, що коляска його готова; Антон Пафнутійович поспішив відкланятись і, незважаючи на умовляння господаря, вийшов поспішно з кімнати і зразу ж поїхав. Не розуміли, що з ним сталося, і Кирило Петрович вирішив, що він об'ївся. Після чаю і прощального сніданку інші гості почали роз'їжджатись; незабаром Покровське спустіло, і все пішло звичайним порядком.

РОЗДІЛ XII


Минуло кілька днів, і не трапилось нічого визначного. Життя мешканців Покровського було одноманітним. Кирило Петрович щодня виїжджав на полювання; читання, прогулянки і музикальні уроки захоплювали Марію Кирилівну, особливо музикальні уроки. Вона починала розуміти власне серце і признавалася з мимовільною досадою, що воно не було байдуже до достоїнств молодого француза. Він з свого боку не виходив з рамок пошани і суворої пристойності і тим заспокоював її гордість і боязкі сумніви. Вона все з більшою і більшою довірою віддавалась принадній звичці. Вона нудьгувала без Дефоржа, в його присутності щохвилини зверталась до нього, про все хотіла знати його думку і завжди з ним згоджувалась. Можливо, вона ще не була закохана, але при першій випадковій перешкоді чи несподіваному повороті долі полум'я пристрасті повинно було спалахнути в її серці.
Одного разу, прийшовши до зали, де чекав її вчитель, Марія Кирилівна з подивом помітила збентеженість на блідому його обличчі. Вона відкрила фортепіано, проспівала кілька нот, але Дубровський під приводом головного болю попросив вибачення, припинив урок і, закриваючи ноти, подав їй крадькома записку. Марія Кирилівна, не встигши опам'ятатись, взяла її і розкаялась зразу ж, але Дубровського не було вже в залі. Марія Кирилівна пішла в свою кімнату, розгорнула записку і прочитала таке:
«Будьте сьогодні о 7 годині в альтанці біля струмка.— Мені треба з вами поговорити».
Цікавість її була дуже збуджена. Вона давно чекала признання, бажаючи і побоюючись його, їй приємно було почути підтвердження того, про що вона догадувалась, але вона почувала, що їй не годилося б чути таке освідчення від людини, яка за станом своїм не могла сподіватися коли-небудь одружитися з нею. Вона вирішила іти на побачення, але вагалась в одному: як сприйме вона освідчення учителя, чи з аристократичним обуренням, чи з запевненнями дружби, чи з веселими жартами, чи з безмовним співчуттям. Тимчасом вона раз у раз поглядала на годинник. Смеркло, подали свічки, Кирило Петрович сів грати в бостон з приїжджими сусідами. Годинник у їдальні пробив третю чверть на сьому, і Марія Кирилівна тихенько вийшла на ґанок,— оглянулась навколо і побігла в сад.
Ніч була темна, небо вкрите хмарами, за два кроки від себе не можна було нічого бачити, але Марія Кирилівна йшла в темряві знайомими доріжками і через хвилину опинилась біля альтанки; тут зупинилась вона, щоб перевести подих і з'явитись перед Дефоржем з виглядом байдужим і неквапливим. Але Дефорж стояв уже перед нею.
— Дякую вам,— сказав він їй тихим і сумним голосом,— що ви не відмовили мені в моєму проханні. Я був би у відчаї, якби ви на те не згодились.
Марія Кирилівна відповіла заготовленою фразою:
— Сподіваюсь, що ви не примусите мене розкаятись в моїй поблажливості.
Він мовчав і, здавалось, збирався з духом.
— Обставини вимагають... я повинен вас залишити,— сказав він нарешті,— ви скоро, можливо, почуєте... Але перед розлукою я повинен з вами сам поговорити...
Марія Кирилівна не відповіла нічого. В цих словах бачила вона передмову до очікуваного освідчення.
— Я не те, що ви гадаєте,— продовжував він, похиливши голову,— я не француз Дефорж, я Дубровський.
Марія Кирилівна скрикнула.
— Не бійтесь, ради бога, ви не повинні боятись мого імені. Так, я той нещасний, якого ваш батько позбавив шматка хліба, вигнав з отчого дому і послав грабувати на великих дорогах. Але вам не треба мене боятись — ні за себе, ні за нього. Всьому кінець. Я його простив. Слухайте, ви врятували його. Перший мій кривавий подвиг мав початися з нього. Я ходив круг його дому, призначаючи, де спалахне пожежа, звідки зайти в його спальню, як перетяти йому всі шляхи до втечі, в ту хвилину ви пройшли повз мене, як небесне видіння, і серце моє смирилося. Я зрозумів, що дім, де пробуваєте ви, священний, що жодна істота, зв'язана з вами узами крові, не підлягає моєму прокляттю. Я відмовився від помсти, як від безумства. Цілі дні бродив я біля садів Покровського, сподіваючись побачити здалека ваше біле плаття. У ваших необережних прогулянках я стежив за вами, крадучись від куща до куща, щасливий думкою, що вас оберігаю, що для вас немає небезпеки там, де я перебуваю таємно. Нарешті нагода трапилась. Я оселився у вашому домі. Ці три тижні були для мене днями щастя. Спогад про них буде відрадою сумного мого життя... Сьогодні я одержав звістку, після якої мені неможливо далі тут залишатися. Я розлучаюсь з вами сьогодні... цю ж мить... Але перше я мусив вам відкритися, щоб ви не проклинали мене, не зневажали. Думайте іноді про Дубровського. Знайте, що він народжений був для іншого призначення, що душа його уміла вас любити, що ніколи...
Тут почувся легкий свист, і Дубровський замовк. Він схопив її руку і притиснув до палаючих уст. Свист повторився.
— Прощайте,— сказав Дубровський,— мене кличуть, хвилина може погубити мене.— Він відійшов, Марія Кирилівна стояла нерухомо. Дубровський вернувся і знову взяв її руку.— Якщо коли-небудь,— сказав він їй ніжним і зворушливим голосом,— якщо коли-небудь нещастя вас спіткає і ви ні від кого не будете ждати ні допомоги, ні заступництва, в такому разі чи обіцяєте ви звернутися до мене, вимагати від мене всього — для вашого врятування? Чи обіцяєте ви не відкинути моєї відданості?
Марія Кирилівна плакала мовчки. Свист почувся втретє.
— Ви мене губите!— закричав Дубровський.— Я не залишу вас, доки не дасте мені відповіді, обіцяєте ви чи ні?
— Обіцяю,— прошепотіла бідна красуня. Схвильована побаченням з Дубровським, Марія Кирилівна поверталася з саду, їй здалося, що всі люди розбігались, в будинку була метушня, на подвір'ї було багато людей, біля ґанку стояла тройка, здалека почула вона голос Кирила Петровича, і поспішила зайти в кімнати, побоюючись, щоб її відсутність не була помічена. В залі зустрів її Кирило Петрович, гості оточували справника, нашого знайомого, і засипали його запитаннями. Справник в дорожньому вбранні, озброєний з ніг до голови, відповідав їм з виглядом таємничим і метушливим.
— Де ти була, Машо,— спитав Кирило Петрович,— чи не зустріла ти m-r Дефоржа?—Маша насилу могла відповісти заперечливо.
— Уяви,— продовжував Кирило Петрович,— справник приїхав його схопити і запевняє мене, що це сам Дубровський.
— Усі прикмети, ваше превосходительство,— сказав шанобливо справник.
— Ех, братіку!— перебив Кирило Петрович,— забирайся звідси, знаєш куди, зі своїми прикметами. Я тобі мого француза не видам, доки сам не розберу справи. Як можна вірити на слово Антонові Пафнутійовичу, боягузові і брехуну: йому привиділось, що вчитель хотів пограбувати його. Чому ж він тоді вранці не сказав мені про те ні слова?
— Француз залякав його, ваше превосходительство,— відповів справник,— і взяв з нього клятву мовчати...
— Брехня,— вирішив Кирило Петрович,— зараз я все виведу на чисту воду. Де ж учитель?—спитав він слугу, що зайшов до залу.
— Ніде не знайдуть,— відповів слуга.
— Так розшукати його,— закричав Троєкуров, починаючи сумніватись.— Покажи мені твої хвалені прикмети,— сказав він справникові, який зразу ж і подав йому папери.— Гм, гм, 23 роки... Воно-то й так, та це ще нічого не доводить. Що ж учитель?
— Не знайдуть,— була знову відповідь. Кирило Петрович починав непокоїтись. Марія Кирилівна була ні жива, ні мертва.
— Ти бліда, Машо,— зауважив їй батько,— тебе перелякали.
— Ні, татоньку,— відповіла Маша,— у мене голова болить.
— Іди, Машо, в свою кімнату і не турбуйся.— Маша поцілувала у нього руку і пішла швидше до своєї кімнати; там вона упала на постіль і заридала в істеричному припадку. Служниці збіглися, роздягли її, ледве-ледве змогли її заспокоїти холодною водою і всілякими спиртами, її вклали і вона поринула в сон.
Тимчасом француза не знаходили. Кирило Петрович ходив сюди й туди по залу, грізно насвистуючи Перемоги грім лунає. Гості перешіптувались між собою, справник, здавалося, пошився в дурні — француза не знайшли. Очевидно, він устиг зникнути, бувши попередженим. Але-ким і як? це лишалося таємницею.
Било 11, проте ніхто не думав про сон. Нарешті Кирило Петрович сказав сердито справникові:
— Ну, що ж? не до світанку ж тобі тут залишатись, дім мій не харчевня, не з твоїм проворством, братіку, піймати Дубровського, якщо це вже Дубровський. Їдь-но собі додому, та надалі будь розторопнішим. Та й вам пора додому,— продовжував він, звертаючись до гостей.— Звеліть запрягати, а я хочу спати.
Так неласкаве розпрощався Троєкуров із своїми гостями!


РОЗДІЛ XIII

Минуло кілька часу без будь-якого значного випадку. Але на початку наступного літа сталося багато змін в сімейному побуті Кирила Петровича.
За 30 верст від нього був багатий маєток князя Верейського. Князь довгий час перебував у чужих краях, всім маєтком його управляв відставний майор, і ніяких зносин не було між Покровським і Арбатовим. Але в кінці травня місяця князь повернувся з-за кордону і приїхав у своє село, якого зроду ще не бачив. Звикнувши до розваг, він не міг винести самотності і на третій день після свого приїзду, поїхав обідати до Троєкурова, з ким був колись знайомий.
Князю було близько 50 років, але він здавався набагато старішим. Надуживання всякого роду виснажили його здоров’я і поклали на ньому свій незгладний відбиток. Незважаючи на це, зовнішність його була приємна, показна, а звичка бути завжди в товаристві надавала йому якоїсь люб'язності, особливо з жінками. Він мав постійну потребу в розвагах і завжди нудьгував. Кирило Петрович був надзвичайно задоволений його відвідинами, прийнявши їх за знак пошани від людини, що знає світ; він за звичкою своєю став пригощати його оглядом своїх господарських закладів і повів на псарний двір. Але князь мало не задихнувся в собачій атмосфері і поспішав вийти геть, затуляючи носа хусткою, оббризканою духами. Старовинний сад з його стриженими липами, чотирикутним ставом і правильними алеями йому не сподобався; він любив англійські сади і так звану природу, але хвалив і захоплювався; слуга прийшов доповісти, що страва на столі. Вони пішли обідати. Князь накульгував, втомившись від своєї прогулянки, і вже розкаювався в своєму візиті.
Але в залі зустріла їх Марія Кирилівна, і старий зальотник був вражений її красою. Троєкуров посадив гостя біля неї. Князь пожвавішав у її присутності, був веселий і встиг кілька разів привернути її увагу цікавими своїми оповіданнями. Після обіду Кирило Петрович запропонував їхати верхи, але князь попросив пробачення, показуючи на свої бархатні чоботи і жартуючи над своєю подагрою; він віддавав перевагу прогулянці в лінійці, з тим, щоб не розлучатися з милою своєю сусідкою. Лінійку запрягли. Старики і красуня сіли втрьох і поїхали. Розмова не припинялася. Марія Кирилівна з приємністю слухала улесливі і веселі слова світської людини, коли раптом Верейський, звернувшись до Кирила Петровича, запитав у нього, що означає ця погоріла будівля, і чи йому вона належить?.. Кирило Петрович нахмурився; спогади, що їх збуджувала в ньому погоріла садиба, були йому неприємні. Він відповів, що земля тепер його і що раніше належала вона Дубровському.
— Дубровському,— повторив Верейський,— як, цьому славетному розбійникові?
— Батькові його,—відповів Троєкуров,— та й батько ж був чималий розбійник.
— Куди ж подівся наш Рінальдо? чи живий він, чи схоплено його?
— І живий і на волі, і поки у нас будуть справники заодно з лиходіями, до того часу не буде він спійманий; до речі, князю, Дубровський побував же у тебе в Арбатові?
— Так, минулого року він, здається, щось спалив чи-пограбував... Правда, Маріє Кирилівно, що було б цікаво познайомитися ближче з цим романтичним героєм?
— Що там цікаво!—сказав Троєкуров,— вона знайома з ним: він цілих три тижні вчив її музики, та слава богу не взяв нічого за уроки.— Тут Кирило Петрович почав розказувати повість про свого француза-вчителя. Марія Кирилівна сиділа як на голках, Верейський вислухав з глибокою увагою, визнав усе це дуже дивним і перемінив розмову. Повернувшись, він звелів подавати свою карету і, незважаючи на наполегливі прохання Кирила Петровича залишитись ночувати, поїхав зразу ж після чаю. Але перше просив Кирила Петровича приїхати до нього в гості з Марією Кирилівною, і гордовитий Троєкуров обіцяв, бо, взявши до уваги князівське достоїнство, дві зірки і 3000 душ родового маєтку, він до деякої міри вважав князя Верейського собі рівним.
Через два дні після цих відвідин Кирило Петрович поїхав з дочкою в гості до князя Верейського. Під'їжджаючи до Арбатова, він не міг не милуватися чистими і веселими хатами селян і кам’яним панським будинком, збудованим на зразок англійських замків. Перед будинком розстилався густозелений луг, на якому паслись швейцарські корови, подзвонюючи своїми дзвіночками. Просторий парк оточував будинок з усіх боків. Господар зустрів гостей біля ґанку і подав руку молодій красуні. Вони увійшли в розкішну залу, де стіл був накритий на три прибори. Князь підвів гостей до вікна, і їм відкрився чарівний краєвид. Волга протікала перед вікнами, по ній ішли навантажені барки під напнутими парусами і снували рибальські човни, так виразно прозвані душогубками. За річкою тяглися горби і поля, кілька сіл оживляли місцевість. Потім вони зайнялися оглядом галерей картин, куплених князем у чужих краях. Князь пояснював Марії Кирилівні їх різний зміст, історію живописців, відзначав достоїнства і недоліки. Він говорив про картини не умовними фразами педантичного знавця, але з почуттям і уявою. Марія Кирилівна слухала його з приємністю. Пішли за стіл. Троєкуров повністю віддав належне винам свого Амфітріона і майстерності його кухаря, а Марія Кирилівна не почувала й найменшого збентеження або вимушеності в розмові з людиною, яку бачила вона тільки вдруге зроду. Після обіду господар запропонував гостям піти в сад. Вони пили кофій в альтанці на березі широкого озера, усіяного островами. Раптом залунала духова музика, і шестивесельний човен причалив до самої альтанки. Вони поїхали по озеру, коло островів, виходили на деякі з них, на одному знаходили мармурову статую, на другому відлюдну печеру, на третьому пам'ятник з таємничим написом, що збуджував у Марії Кирилівни дівочу цікавість, не зовсім задоволену чемними недомовками князя; час пройшов непомітно, почало смеркати. Князь, посилаючись на прохолоду і росу, поспішав вернутись додому; самовар їх чекав. Князь просив Марію Кирилівну господарювати в домі старого холостяка. Вона розливала чай, слухаючи нескінченні розповіді люб'язного говоруна; раптом почувся постріл, і ракетка освітила небо. Князь подав Марії Кирилівні шаль і покликав її і Троєкурова на балкон. Перед будинком в темряві різнобарвні вогні спалахнули, закрутились, знялись угору колоссям, пальмами, фонтанами, посипались дощем, зірками, гасли і знову спалахували. Марія Кирилівна веселилась, як дитя. Князь Верейський радів з її захоплення, а Троєкуров був надзвичайно ним задоволений, бо приймав tous les frais* князя, як ознаки пошани і бажання йому догодити.
Вечеря своєю якістю нічим не поступалася обідові. Гості пішли в кімнати, для них відведені, і другого дня вранці розпрощалися з привітним господарем, давши один одному обіцянку незабаром знову побачитись.

РОЗДІЛ XIV


Марія Кирилівна сиділа в своїй кімнаті, вишиваючи на п'яльцях перед відкритим вікном. Вона не плутала шовків, подібно до коханки Конрада, яка в любовній неуважності вишила троянду зеленим шовком. Під її голкою канва повторювала безпомилково узор оригіналу, незважаючи на те, її думки не стежили за роботою, вони були далеко.
Раптом у вікно простяглася рука, хтось поклав на п'яльці листа і зник, перш ніж Марія Кирилівна встигла опам'ятатись. В цей самий час слуга до неї зайшов і покликав її до Кирила Петровича. Вона з трепетом сховала листа за косинку і поспішила до батька в кабінет.
Кирило Петрович був не сам. Князь Верейський сидів у нього. При появі Марії Кирилівни князь підвівся і мовчки вклонився їй з збентеженням для нього незвичайним.
— Підійди сюди, Машо,— сказав Кирило Петрович,— скажу тобі новину, яка, надіюсь, тебе порадує. Ось тобі жених, князь тебе сватає.
Маша остовпіла, смертельна блідість укрила її лице. Вона мовчала. Князь до неї підійшов, взяв її руку і з виглядом зворушеним спитав: чи згодна вона зробити його щасливим. Маша мовчала.
— Згодна, звичайно, згодна,— сказав Кирило Петрович,— але знаєш, князю: дівчині важко вимовити це слово. Ну, діти, поцілуйтесь і будьте щасливі.
Маша стояла нерухомо, старий князь поцілував її руку, раптом сльози побігли по її блідому обличчю. Князь злегка похмурнів.
— Іди, іди, іди,— сказав Кирило Петрович,— осуши свої сльози і вернись до нас веселенька. Вони всі плачуть на заручинах,— продовжував він, звертаючись до Верейського, — це у них вже так заведено... Тепер, князю, поговоримо про справу, тобто про придане.
Марія Кирилівна жадібно скористалась дозволом вийти. Вона побігла до своєї кімнати, замкнулась і дала волю своїм сльозам, уявляючи себе дружиною старого князя; він раптом здався їй огидним і ненависним... шлюб лякав її, як плаха, як могила... «Ні, ні,— повторювала вона у відчаї,— краще померти, краще в монастир, краще піду за Дубровського». Тут вона згадала про лист і жадібно кинулась його читати, передчуваючи, що він був від нього. Справді він був писаний ним, і були там тільки такі слова: «Увечері о 10 годині на тому ж місці».

РОЗДІЛ XV


Місяць сяяв, липнева ніч була тиха, зрідка знімався вітерець, і легкий шелест пробігав по всьому саду.
Мов легка тінь, молода красуня наблизилась до місця призначеного побачення. Ще нікого не було видно, раптом із-за альтанки з'явився Дубровський перед нею.
— Я все знаю,— сказав він тихим і сумним голосом.— Згадайте вашу обіцянку.
— Ви пропонуєте мені своє покровительство,— відповіла Маша,— але не гнівайтесь: воно лякає мене. Яким чином подасте ви мені допомогу?
— Я б міг звільнити вас від ненависної людини.
— Ради бога, не займайте його, не смійте його займати, якщо ви мене любите; я не хочу бути причиною якогось страхіття...
— Я не займу його, воля ваша для мене священна. Вам завдячує він життям. Ніколи злочинство не буде вчинене в ім'я ваше. Ви повинні бути чисті навіть і в моїх злочинах. Але як же врятую вас від жорстокого батька?
— Є ще надія. Я сподіваюся зворушити його моїми сльозами і відчаєм. Він упертий, але він так мене любить.
— Не надійтесь даремно: в цих сльозах побачить він тільки звичайну боязливість і огиду, властиву всім молодим дівчатам, коли ідуть вони заміж не з любові, а з благорозумного розрахунку; що коли візьме він собі в голову зробити щастя ваше всупереч вам самим; якщо силою повезуть вас під вінець, щоб навіки віддати долю вашу під владу старого мужа...
— Тоді, тоді робити нічого, з’явіться за мною — я буду вашою дружиною.
Дубровський затрепетав, бліде обличчя вкрилось багровим рум'янцем і в ту ж мить зробилося блідішим ніж перше. Він довго мовчав, похиливши голову.
— Зберіться з усіма силами душі, благайте батька, киньтесь йому до ніг: змалюйте йому весь жах майбутнього, вашу молодість, що в’янутиме біля немічного і розбещеного старика, зважтесь на жорстоку розмову: скажіть, що коли він залишиться невблаганним, то... то ви знайдете жахливу оборону.., скажіть, що багатство не принесе вам жодної хвилини щастя; розкоші тішать тільки бідність, і то з незвички, на одну мить; не відступайтесь від нього, не лякайтесь ні його гніву, ні загроз, поки залишиться хоч тінь надії, ради бога, не відступайтесь. А якщо не буде вже іншого виходу...
Тут Дубровський закрив обличчя руками, він, здавалось, задихався. Маша плакала.
— Лиха, лиха моя доля,—сказав він, гірко зітхнувши.— За вас віддав би я життя, бачити вас здаля, торкнутись руки вашої було для мене щастям. І коли відкривається для мене можливість пригорнути вас до схвильованого серця і сказати: Ангел, умрімо! бідний, я повинен остерігатись блаженства, я мушу віддаляти його всіма силами... Я не смію впасти до ваших ніг, дякувати небу за незрозумілу незаслужену нагороду. О, як повинен я ненавидіти того, але почуваю, тепер у серці моєму немає місця для ненависті.
Він тихо обняв стрункий її стан і тихо пригорнув її до свого серця. Довірливо схилила вона голову на плече молодого розбійника. Обоє мовчали.
Час летів. «Пора»,— сказала нарешті Маша. Дубровський ніби прокинувся від сну. Він узяв її руку і надів їй на палець перстень.
— Якщо зважитесь звернутися до мене,— сказав він,— то принесіть перстень сюди, опустіть його в дупло цього дуба, я знатиму, що робити.
Дубровський поцілував її руку і зник між деревами.

РОЗДІЛ XVI


Сватання князя Верейського не було вже таємницею для сусідства. Кирило Петрович приймав поздоровлення, весілля готувалося. Маша з кожним днем відкладала остаточну розмову. Тимчасом поводження її з старим нареченим було холодним і вимушеним. Князя це не турбувало. Він про кохання не думав, задоволений її безмовною згодою.
Та час минав. Маша нарешті зважилась діяти і написала листа князю Верейському; вона намагалася збудити в його серці почуття великодушності, відверто признавалась, що не мала до нього найменшої приязні, благала його відмовитись від її руки і самому захистити її від влади батьківської. Вона потай вручила листа князеві Верейському, той прочитав його на самоті і нітрохи не був зворушений відвертістю своєї нареченої. Навпаки, він побачив необхідність прискорити весілля і для того визнав за потрібне показати листа майбутньому тестеві.
Кирило Петрович розлютувався; насилу князь міг умовити його нічим не виказувати перед Машею, що він знає про лист. Кирило Петрович згодився їй про це не говорити, але вирішив не гаяти часу і призначив бути весіллю другого ж дня. Князь визнав це дуже розумним, пішов до своєї нареченої, сказав їй, що лист його дуже засмутив, але що він надіється з часом заслужити її прихильність, що думка її втратити надто для нього тяжка і що він не має сили згодитись на свій смертний вирок. Після цього він чемно поцілував її руку і поїхав, не сказавши їй ні слова про вирішення Кирила Петровича.
Та ледве встиг він виїхати з двору, як батько її зайшов і просто звелів їй бути готовою на завтрашній день. Марія Кирилівна, уже схвильована розмовою з князем Верейським, залилась сльозами і кинулась до ніг батькові.
— Татоньку,— закричала вона жалібним голосом,— татоньку, не губіть мене, я не люблю князя, я не хочу бути його дружиною...
— Що це значить,— сказав грізно Кирило Петрович,— до цього часу ти мовчала і була згодна, а тепер, коли все вирішено, ти задумала вередувати й зрікатися. Будь ласка, не дурій; цим ти зі мною нічого не виграєш.
— Не губіть мене,— повторювала бідна Маша,— за що женете мене від себе геть і віддаєте чоловікові нелюбому? хіба я вам набридла? я хочу залишитися з вами, як раніш. Татоньку, вам без мене буде сумно, ще сумніше, коли подумаєте, що я нещасна, татоньку: не силуйте мене, я не хочу йти заміж...
Кирило Петрович був зворушений, але приховав своє збентеження і, відштовхнувши її, сказав суворо:
— Все це дурниці, чуєш. Я знаю краще за тебе, що потрібно для твого щастя. Сльози тобі не поможуть, післязавтра буде твоє весілля.
— Післязавтра,— скрикнула Маша,— боже мій! Ні, ні, неможливо, цьому не бути. Татоньку, послухайте, якщо вже ви вирішили погубити мене, то я знайду захисника, про якого ви й не думаєте, ви побачите, ви жахнетесь, до чого ви мене довели.
— Що? що? — сказав Троєкуров, — погрози! мені погрози, зухвале дівчисько! Та чи знаєш ти, що я з тобою зроблю те, чого ти й не уявляєш. Ти смієш мене залякувати захисником. Подивимось, хто буде цим захисником.
— Володимир Дубровський,— відказала Маша у відчаї. Кирило Петрович подумав, що вона збожеволіла, і дивився на неї з подивом.
— Добре,—сказав він їй після деякого мовчання,—жди собі кого хочеш у визволителі, а поки що сиди в цій кімнаті, ти з неї не вийдеш до самого вінчання.— 3 цим словом Кирило Петрович вийшов і замкнув за собою двері.
Довго плакала бідолашна дівчина, уявляючи все, що чекало її, але бурхлива розмова полегшила їй душу, і вона спокійніше могла міркувати про свою долю і про те, що треба було їй робити. Головне було для неї: позбутись ненависного шлюбу, доля дружини розбійника здавалась для неї раєм в порівнянні з долею, їй уготованою. Вона глянула на перстень, залишений їй Дубровським. Палко бажала вона побачитись з ним на самоті і ще раз перед вирішальної хвилиною довго порадитись. Передчуття підказувало їй, що увечері знайде вона Дубровського в саду біля альтанки; вона вирішила піти чекати його там — як тільки почне сутеніти. Смеркло. Маша приготувалась, але двері її замкнуті на ключ. Покоївка відповіла їй з-за дверей, що Кирило Петрович не звелів її випускати. Вона була під арештом. Глибоко ображена, вона сіла біля вікна і до пізньої ночі сиділа, не роздягаючись, нерухомо дивлячись на темне небо. На світанку вона задрімала, але чуйний сон її був стривожений сумними видіннями, і промені сонця, що сходило, вже розбудили її.

РОЗДІЛ XVII


Вона прокинулась, і з першою думкою встав перед нею весь жах її становища. Вона подзвонила, служниця зайшла і на її питання відповіла, що Кирило Петрович увечері їздив до Арбатова і повернувся пізно, що він дав суворий наказ не випускати її з її кімнати і дивитись, щоб ніхто з нею не говорив, що проте не видно ніяких особливих приготувань до весілля, крім того, що велено було попові не відлучатися з села ні під яким приводом. Після цих звісток служниця залишила Марію Кирилівну і знову замкнула двері.
Її слова розлютили молоду затворницю; голова її кипіла, кров хвилювалась; вона вирішила повідомити про все Дубровського і стала шукати способу переслати перстень в дупло заповітного дуба. В цей час камінець ударився в вікно її, шибка задзвеніла, і Марія Кирилівна глянула на подвір'я і побачила маленького Сашу, що робив їй таємничі знаки. Вона знала про його прихильність і зраділа йому. Вона відчинила вікно.
— Здрастуй, Саша,— сказала вона,— чого ти мене кличеш?
— Я прийшов, сестрице, довідатись від вас, чи не треба вам чого-небудь. Татко сердитий і заборонив усьому дому вас слухатися, але звеліть мені зробити, що вам треба, і я для вас усе зроблю.
— Спасибі, любий мій Сашенько, слухай: ти знаєш старий дуб з дуплом, що біля альтанки?
— Знаю, сестрице.
— То якщо ти мене любиш, побіжи туди швидше і поклади в дупло ось цей перстень, та дивись же, щоб ніхто тебе не бачив.
З цими словами вона кинула йому перстень і зачинила вікно.
Хлопчик підняв перстень, щодуху кинувся бігти — і за три хвилини опинився біля заповітного дерева. Тут він зупинився, задихавшись, оглянувся на всі боки і поклав перстень у дупло. Скінчивши справу щасливо, хотів він ту ж мить доповісти про те Марії Кирилівні, як раптом рудий і косоокий обідраний хлопчисько майнув із-за альтанки, кинувся до дуба і запустив руку в дупло. Саша прудкіше за білку кинувся до нього і вчепився в нього обома руками.
— Що ти тут робиш?—сказав він грізно.
— Тобі яке діло? — відповів хлопчисько, намагаючись від нього визволитись.
— Покинь цей перстень, рудий зайцю,— кричав Саша,— а то я тебе провчу по-свойому.
Замість відповіді той ударив його кулаком по обличчю, але Саша його не випустив — і закричав на все горло: «Злодії, злодії! сюди, сюди...»
Хлопчина силкувався від нього викрутитись. Він був, як видно, на два роки старший за Сашу і значно від нього дужчий, але Саша був вивертливіший. Вони боролися кілька хвилин, нарешті рудий хлопчик переміг. Він повалив Сашу на землю і схопив його за горло.
Але в цей час дужа рука вчепилась в його руде й щетинисте волосся, і садівник Степан підняв його на піваршина від землі.
— Ах, ти, руда бестіє,— говорив садівник,— та як ти смієш бити маленького панича...
Саша встиг схопитись і передихнути.
— Ти мене схопив під пахви,— сказав він,— а то б ніколи мене не звалив. Віддай зараз же перстень і забирайся геть.
— Аякже,— відповів рудий і, раптом крутнувшись на одному місці, звільнив свою щетину від руки Степанової. Тут він пустився був тікати, але Саша догнав його, штовхнув у спину і хлопчисько впав з усієї сили; садівник знову його схопив і зв'язав поясом.
— Віддай перстень! —закричав Саша.
— Постривай, паничу,— сказав Степан,— ми поведемо його на розправу до прикажчика.
Садівник повів полоненого на панське подвір'я, а Саша його супроводжував, з тривогою поглядаючи на свої шаровари, розірвані і замазані зеленню. Раптом усі троє опинились перед Кирилом Петровичем, що йшов оглядати свою стайню.
— Це що? — спитав він Степана.
Степан коротко описав усю подію. Кирило Петрович вислухав його з увагою.
— Ти, бешкетнику,—сказав він, звернувшись до Саші,— за що ти з ним зчепився?
— Він украв з дупла перстень, татоньку, накажіть, хай віддасть перстень.
— Який перстень, з якого дупла?
Та мені Марія Кирилівна... та той перстень...
Саша зніяковів, заплутався. Кирило Петрович нахмурився і сказав, хитаючи головою:
— Тут замішана Марія Кирилівна. Признавайся у всьому, а то так відшмагаю тебе різкою, що ти й своїх не впізнаєш.
— Їй-богу, татоньку, я, татоньку... Мені Марія Кирилівна нічого не наказувала, татоньку.
— Степане, ану піди та зріж мені гарненьку, свіжу березову різку...
— Чекайте, татоньку, я все вам розповім. Я сьогодні бігав по двору, а сестриця Марія Кирилівна відкрила віконце, і я підбіг, і сестриця ненароком впустила перстень, а я сховав його в дупло, і-і... цей рудий хлопець хотів перстень украсти.
— Ненароком впустила, а ти хотів сховати... Степане, іди по різки.
— Татоньку, чекайте, я все розкажу. Сестриця Марія Кирилівна веліла мені побігти до дуба і покласти перстень в дупло, я побіг і поклав перстень, а цей поганий хлопець...
— Кирило Петрович звернувся до поганого хлопця — і спитав його грізно: «Чий ти?»
— Я дворовий панів Дубровських,— відповів рудий хлопець.
Обличчя Кирила Петровича похмурніло.
— Ти, здається, мене паном не визнаєш, добре,— відповів він.— А що ти робив у моєму саду?
— Малину крав,— відповів хлопчик з великою байдужістю.
— Ага, слуга такий, як і пан: який піп, така й парафія, а малина хіба росте у мене на дубах? Хлопчик нічого не відповідав.
— Татоньку, накажіть йому віддати перстень,— сказав Саша.
— Мовчи, Олександре,— відповів Кирило Петрович,— не забудь, що я збираюся з тобою розправитись. Іди до своєї кімнати. Ти, косий, ти, мені здається, хлопець не промах.— Віддай перстень і йди додому.
Хлопець розтулив кулак і показав, що в його руці не було нічого.
— Якщо ти мені у всьому признаєшся, так я тебе не відшмагаю, дам ще п'ятака на горіхи. А ні, то я з тобою зроблю те, чого ти й не сподіваєшся. Ну!
Хлопчик не відповів ні слова і стояв, понуривши голову і прибравши вигляд справжнього дурника.
— Добре,— сказав Кирило Петрович,— замкнути його куди-небудь, та дивитись, щоб він не втік, а то з усього дому шкуру спущу.
Степан відвів хлопчика на голубник, замкнув його там і приставив дивитись за ним стару пташницю Агафію.
— Зараз їхати до міста за справником,— сказав Кирило Петрович, провівши хлопчика очима,— та як можна швидше.
«Тут немає ніякого сумніву. У неї й досі зносини з проклятим Дубровським. Та невже і справді вона кликала його на допомогу? — думав Кирило Петрович, походжаючи по кімнаті і сердито насвистуючи Перемоги грім.— Може, я нарешті напав на його гарячі сліди, і він від нас не викрутиться. Ми скористаємося цим випадком. Ага! дзвінок, слава богу, це справник».
— Гей, привести сюди хлопчиська спійманого. Тимчасом візок в'їхав на подвір'я і знайомий нам уже справник зайшов у кімнату весь запорошений.
— Славна звістка,— сказав йому Кирило Петрович,— я спіймав Дубровського.
— Слава богу, ваше превосходительство,— сказав справник з виглядом зраділим,— де ж він?
— Тобто не Дубровського, а одного з його зграї. Зараз його приведуть. Він допоможе нам піймати самого отамана. Ось його і привели.
Справник, що чекав грізного розбійника, був здивований, побачивши 13-літнього хлопчика, досить кволого на вигляд. Він здивовано повернувся до Кирила Петровича і чекав пояснення. Кирило Петрович став тут-таки розповідати вранішню подію, не згадуючи однак про Марію Кирилівну.
Справник вислухав його з увагою, щохвилини поглядаючи на маленького негідника, який, прикинувшись дурником, здавалось, не звертав ніякої уваги на все, що діялось навколо нього.
— Дозвольте, ваше превосходительство, переговорити з вами на самоті,— сказав нарешті справник.
Кирило Петрович повів його в другу кімнату і замкнув за собою двері.
Через півгодини вони вийшли знову в залу, де невільник чекав вироку своєї долі.
— Пан хотів,— сказав йому справник,— посадити тебе в міський острог, відшмагати нагаями і заслати потім на поселення, але я заступився за тебе і попросив тобі прощення. Розв'язати його.
Хлопчика розв'язали.
— Дякуй же панові,— сказав справник. Хлопчик підійшов до Кирила Петровича і поцілував у нього руку.
— Іди собі додому,— сказав йому Кирило Петрович,— та надалі не крадь малини по дуплах.
Хлопчик вийшов, весело стрибнув з ґанку і пустився бігцем, не оглядаючись, через поле в Кістеньовку. Добігши до села, він зупинився біля напіврозваленої хатини, першої з краю, і постукав у віконце; віконце піднялось, і стара жінка виглянула.
— Бабусю, хліба,— сказав хлопчик,— я зранку нічого не їв, помираю з голоду.
— Ах, це ти, Митю, та де ж ти пропадав, бісеня,— відповіла стара.
— Після розповім, бабусю, ради бога, хліба.
— Та зайди ж до хати.
— Ніколи, бабусю, мені треба побігти ще в одне місце. Хліба, ради Христа, хліба.
— Який непосидючий,— пробурчала стара,— на ось тобі скибочку,— і сунула у віконце шматок чорного хліба. Хлопчик жадібно його вкусив і жуючи миттю подався далі.
Починало смеркати. Митя пробирався токами і городами до Кістеньовського гаю. Дійшовши до двох сосон, що стояли передовою сторожею гаю, він зупинився, оглянувся на всі боки, свиснув свистом пронизливим і уривчасто і став слухати; легкий і протяжний свист почувся йому у відповідь, хтось вийшов із гаю і наблизився до нього.

РОЗДІЛ XVIII


Кирило Петрович ходив туди й сюди по залу, голосніше, ніж звичайно, насвистуючи свою пісню; весь дім був у русі, слуги бігали, дівки метушилися, у сараї кучери запрягали карету, на подвір'ї юрмився народ. У вбиральній панночки перед дзеркалом дама, оточена служницями, вбирала бліду, нерухому Марію Кирилівну, голова її млосно хилилась під вагою брильянтів, вона злегка здригалась, коли необережна рука колола її, але мовчала, безтямно дивлячись у дзеркало.
— Чи скоро? — почувся під дверима голос Кирила Петровича.
— Зараз,—відповіла дама,—Маріє Кирилівно, встаньте, подивіться; чи гарно?
Марія Кирилівна встала і не відповіла нічого. Двері відчинились.
— Молода готова,— сказала дама Кирилові Петровичу,— накажіть сідати в карету.
— З богом,— відказав Кирило Петрович і, взявши зі столу образ,— підійди до мене, Машо,— сказав він їй розчуленим голосом,— благословляю тебе...— Бідна дівчина упала йому в ноги і заридала:
— Татоньку... татоньку...— говорила вона в сльозах, і голос її завмирав. Кирило Петрович спішив її благословити, її підняли і майже понесли в карету. З нею сіла весільна мати і одна із служниць. Вони поїхали до церкви. Там наречений вже їх чекав. Він вийшов назустріч молодій і його вразила її блідість і дивний вигляд. Вони разом зайшли в холодну, порожню церкву, за ними замкнули двері. Священик вийшов з вівтаря і зараз же почав. Марія Кирилівна нічого не бачила, нічого не чула, думала про одне; з самого ранку вона чекала Дубровського, надія ні на хвилину її не покидала, та коли священик звернувся до неї з звичайними запитаннями, вона здригнулась і обмерла — але ще зволікала, ще чекала; священик, не дочекавшись її відповіді, вимовив безповоротні слова.
Обряд було скінчено. Вона почувала холодний поцілунок нелюбого чоловіка, вона чула веселі поздоровлення присутніх і все ще не могла повірити, що життя її навіки було сковане, що Дубровський не прилетів визволити її. Князь звернувся до неї з ласкавими словами, вона їх не зрозуміла, вони вийшли з церкви, на паперті юрмились селяни з Покровського. Погляд її швидко їх оббіг і знову став таким же безтямним. Молоді сіли разом в карету і поїхали до Арбатова; туди ж вирушив і Кирило Петрович, щоб зустріти там молодих. На самоті з молодою дружиною князь нітрохи не був збентежений її холодним виглядом. Він не став докучати їй солодкими признаннями і смішним захопленням, слова його були прості і не вимагали відповіді. Таким чином проїхали вони близько десяти верст, коні мчали швидко по вибоях польової дороги, і карета майже не хиталася на своїх англійських ресорах. Раптом почулись крики погоні, карета зупинилась, юрба озброєних людей оточила її, і чоловік у півмасці, відчинивши дверцята з боку, де сиділа молода княгиня, сказав їй: «Ви вільні, виходьте». «Що це значить,— закричав князь,— хто ти такий?..» «Це Дубровський»,— сказала княгиня. Князь, не розгубившись, вихопив з бокової кишені дорожній пістолет і вистрілив у маскованого розбійника. Княгиня скрикнула і з жахом закрила обличчя обома руками. Дубровський був поранений у плече, кров показалась. Князь, не гаючи ні хвилини, вийняв другий пістолет, але йому не дали часу вистрілити, дверцята відчинились, і кілька дужих рук витягли його з карети і вирвали у нього пістолет. Над ним заблищали ножі.
— Не займати його!—закричав Дубровський, і похмурі його спільники відступили.
— Ви вільні,— продовжував Дубровський, звертаючись до блідої княгині.
— Ні,— відповіла вона.— Пізно, я обвінчана, я дружина князя Верейського.
— Що ви кажете,— закричав у відчаї Дубровський,— ні, ви не дружина його, вас було приневолено, ви ніколи не могли згодитись...
— Я згодилась, я дала клятву,— заперечила вона з твердістю,— князь мій чоловік, накажіть звільнити його і залиште мене з ним. Я не обманювала. Я чекала вас до останньої хвилини... але тепер, кажу вам, тепер пізно. Пустіть нас.
Але Дубровський вже її не чув, біль рани і сильні хвилювання душі позбавили його сили. Він упав біля колеса, розбійники оточили його. Він встиг сказати їм кілька слів, вони посадили його верхи, двоє з них його підтримували, третій взяв коня за повід, і всі поїхали в сторону, лишивши карету посеред дороги, людей зв'язаних, коней випряжених, але не пограбувавши нічого і не проливши жодної краплі крові у відплату за кров свого отамана.

РОЗДІЛ XIX


Посеред дрімучого лісу, на вузькій галявинці здіймалось маленьке земляне укріплення, що складалося з валу й рову, за якими було кілька куренів і землянок.
Надворі безліч людей, в яких за різноманітністю одежі і загального озброєння можна було зразу ж пізнати розбійників, обідали, сидячи без шапок, навколо братського казана. На валу біля маленької гармати сидів вартовий, підібгавши під себе ноги; він пришивав латку на певну частину свого одягу, орудуючи голкою з майстерністю, що виявляла досвідченого кравця, і щохвилини поглядав на всі боки.
Хоч якийсь ківшик кілька разів переходив з рук у руки, дивне мовчання панувало в цій юрбі; розбійники пообідали, один по одному вставав і молився богу, деякі розійшлись по куренях, а інші розбрелись по лісі або прилягли заснути, за російським звичаєм.
Вартовий кінчив свою роботу, струснув свою одежину, помилувався на латку, приколов до рукава голку, сів на гармату верхи і заспівав на все горло меланхолійну старовинну пісню:

Не шуми, мати, зелена дібровонько,
Не заважай молодцеві думу думати.

В цей час двері одного з куренів відчинилися, і бабуся в білому чепці, охайно й манірно одягнута, показалась на порозі.— «Годі тобі, Стьопко,— сказала вона сердито,— пан спочиває, а ти, знай, горлаєш; нема у вас ні совісті, ні жалості». «Вибач, Єгорівно,— відповів Стьопка,— гаразд, більше не буду, нехай він собі, наш батечко, спочиває та видужує». Бабуся пішла, а Стьопка став походжати по валу.
В курені, з якого вийшла стара, за перегородкою поранений Дубровський лежав на похідному ліжку. Перед ним на столику лежали його пістолети, а шабля висіла в головах. Землянка застелена і обвішана була багатими килимами, в кутку стояв жіночий срібний туалет і трюмо. Дубровський тримав у руці розкриту книгу, але очі його були закриті. І старенька, поглядаючи на нього з-за перегородки, не могла знати, чи заснув він, чи тільки задумався.
Раптом Дубровський здригнувся: в укріпленні знялася тривога, і Стьопка просунув до нього голову у віконце. «Батечку, Володимире Андрійовичу,—закричав він,—наші знак подають, нас шукають». Дубровський скочив з ліжка, схопив зброю, і вийшов з куреня. Розбійники галасливо юрмились на дворі, при його появі настало глибоке мовчання. «Чи всі тут?»—спитав Дубровський. «Всі крім дозорців»— відповіли йому. «По місцях» — закричав Дубровський. І розбійники зайняли кожен певне місце. В цей час троє дозорців прибігли до воріт. Дубровський пішов їм назустріч. «Що таке?»—спитав він їх. «Солдати в лісі,— відповіли вони,— нас оточують». Дубровський звелів замкнути ворота і сам пішов оглянути гарматку. По лісу залунало кілька голосів і стали наближатися; розбійники чекали в мовчанні. Раптом три чи чотири солдати появилися з лісу і зразу ж подалися назад, пострілами давши знати товаришам. «Готуватись до бою»,—сказав Дубровський, і між розбійниками пройшов шерхіт, знову все стихло. Тоді почули шум команди, що наближалася, рушниці блиснули між деревами, чоловік з півтораста солдатів висипало з лісу і з криком посунули на вал. Дубровський приставив пальник, постріл був влучний: одному відірвало голову, двоє були поранені. Між солдатами виникло замішання, але офіцер кинувся вперед, солдати за ним рушили і збігли в рів; розбійники вистрілили в них з рушниць та пістолетів і стали з сокирами в руках обороняти вал, на який лізли оскаженілі солдати, залишивши в рові чоловік з двадцять поранених товаришів. Рукопашний бій зав'язався, солдати вже були на валу, розбійники почали відступати, але Дубровський, підійшовши до офіцера, приставив йому пістолет до грудей і вистрілив, офіцер брязнув навзнак, кілька солдатів підхопили його на руки і поспішили віднести в ліс, інші, втративши начальника, спинились. Підбадьорені розбійники скористувались цією хвилиною вагання, зім'яли їх, потіснили в рів, солдати побігли, розбійники з криком кинулись за ними. Перемога була вирішена. Дубровський, покладаючись на цілковитий розлад ворога, зупинив своїх і замкнувся в фортеці, наказавши підібрати поранених, подвоївши караули і нікому не дозволивши відлучатись.
Останні події звернули вже не на жарт увагу уряду на зухвалі розбої Дубровського. Зібрані були відомості про його місцеперебування. Відправлена була рота солдатів, щоб узяти його мертвого чи живого. Піймали кілька чоловік з його ватаги і дізнались від них, що Дубровського вже між ними не було. Через кілька днів після бою він зібрав усіх своїх спільників, оголосив їм, що має намір назавжди їх залишити, радив і їм змінити життя. «Ви розбагатіли під моїм начальством, кожен з вас має папір, з яким безпечно може пробратись до якої-небудь віддаленої губернії і там провести решту життя в чесних трудах і в достатку. Але ви всі шахраї, і, мабуть, не схочете покинути ваше ремесло». Після цієї розмови він покинув їх, взявши з собою лише**. Ніхто не знав, куди він подівся. Спочатку сумнівалися в істині цих свідчень: відданість розбійників отаманові була відома. Гадали, що вони дбали про його врятування. Але дальші події їх виправдали; грізні відвідини, пожежі і грабування припинились. Шляхи стали вільні. З інших вістей дізнались, що Дубровський зник за кордон.


 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна