О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > ДУБРОВСЬКИЙ ТОМ 1

ДУБРОВСЬКИЙ

1832 - 1833



ТОМ ПЕРШИЙ

 

РОЗДІЛ І


Кілька років тому в одному із своїх маєтків жив старовинний російський пан, Кирило Петрович Троєкуров. Його багатство, знатний рід і зв'язки давали йому велику вагу в губерніях, де був його маєток. Сусіди раді були догоджати найменшим його примхам; губернські чиновники тремтіли, почувши його ім'я. Кирило Петрович приймав знаки догідливості, як належну дань; в його домі завжди було повно гостей, готових тішити його панське неробство, поділяючи гучні, а інколи й буйні його розваги. Ніхто не наважувався відмовлятись від його запрошення або в певні дні не з'являтися з належною шаною в село Покровське. В домашньому побуті Кирило Петрович виявляв усі пороки людини неосвіченої. Розпещений усім, що тільки оточувало його, він звик давати повну волю всім поривам палкої своєї вдачі і всім вигадкам досить обмеженого розуму. Незважаючи на незвичайну силу фізичних здібностей, він разів зо два на тиждень слабував від обжерливості і щовечора бував напідпитку. В одному з флігелів його будинку жило 16 покоївок, що займалися рукоділлями, властивими їх статі. Вікна у флігелі були загороджені дерев'яними ґратами, двері замикались на замки, ключі від яких зберігались у Кирила Петровича. Молоді затворниці в призначені години сходили в сад і прогулювались під наглядом двох старух. Час від часу Кирило Петрович віддавав деяких з них заміж, і нові вступали на їх місце. З селянами і дворовими поводився він суворо і свавільно: незважаючи на Це, вони були йому віддані: вони пишались багатством і славою свого пана і в свою чергу дозволяли собі багато чого в ставленні до їх сусідів, надіючись на його сильне покровительство.
Повсякденні заняття Троєкурова полягали в роз'їздах навколо обширних його володінь, в тривалих бенкетах і витівках, які щоденно при тому ж вигадувались і жертвою яких бував звичайно який-небудь новий знайомий; хоч і давні приятелі не завжди їх уникали, за винятком одного Андрія Гавриловича Дубровського. Цей Дубровський, відставний поручик гвардії, був йому найближчим сусідом і володів сімдесятьма душами. Троєкуров, пихатий у стосунках з людьми найвищого звання, поважав Дубровського, незважаючи на його смиренне становище. Колись були вони товаришами по службі, і Троєкуров знав з досвіду нетерпеливість і рішучість його характеру. Обставини розлучили їх надовго. Дубровський з розладнаним статком змушений був піти у відставку і оселитися в останньому своєму селі. Кирило Петрович, дізнавшися про це, пропонував йому своє покровительство, але Дубровський подякував йому і залишився бідним і незалежним. Через кілька років Троєкуров, відставний генерал-аншеф, приїхав у свій маєток, вони побачились і зраділи один одному. Відтоді вони щодня бували разом, і Кирило Петрович, який зроду не вшановував нікого своїми відвідинами, заїжджав запросто в убогий будиночок свого старого товариша. Бувши ровесниками, народжені в одному стані, виховані однаково, вони схожі були почасти і характерами і нахилами. Де в чому і доля їх була однакова: обидва одружилися з любові, обидва скоро овдовіли, в обох залишилось по дитині.— Син Дубровського виховувався в Петербурзі, дочка Кирила Петровича росла на очах у батька, і Троєкуров часто говорив Дубровському: «Слухай, брат, Андрію Гавриловичу; коли з твого Володьки буде пуття, то віддам за нього Машу, дарма, що він голий, як бубон». Андрій Гаврилович хитав головою і відповідав звичайно: «Ні, Кириле Петровичу: мій Володька не жених Марії Кирилівні. Бідному дворянинові, як він, краще одружитись з бідною дворяночкою, та бути главою в домі, ніж зробитись прикажчиком розпещеної молодички».
Всі заздрили згоді, яка панувала між пихатим Троєкуровим і бідним його сусідом, і дивувались сміливості цього останнього, коли він за столом у Кирила Петровича прямо висловлював свою думку, не турбуючись про те, чи суперечила вона поглядам хазяїна. Декотрі пробували були його наслідувати і вийти за межі належної покори, але Кирило Петрович так їх настрахав, що назавжди відбив у них охоту до таких спроб, і Дубровський один лишився поза загальним законом. Несподіваний випадок усе розладнав і змінив. Якось на початку осені Кирило Петрович збирався на полювання. Напередодні було дано наказ псарям і стременним бути готовими на п'яту годину ранку. Намет і кухня відправлені були вперед на місце, де Кирило Петрович мав обідати. Хазяїн і гості пішли на псарний двір, де понад п'ятсот гончаків і хортів жили в достатку й теплі, прославляючи щедрість Кирила Петровича своєю собачою мовою. Тут же був і лазарет для хворих собак, під наглядом штаб-лікаря Тимошки, і відділ, де благородні суки щенились і годували своїх щенят. Кирило Петрович пишався цим прекрасним закладом, і ніколи не пропускав нагоди похвалитися ним перед своїми гостями, з яких кожен оглядав його принаймні вже вдвадцяте. Він походжав по псарні, оточений своїми гостями і супроводжуваний Тимошкою та головними псарями; зупинявся перед деякими конурами, то розпитуючи про здоров'я хворих, то роблячи зауваження більш чи менш суворі і справедливі, то підкликаючи до себе знайомих собак і лагідно з ними розмовляючи. Гості вважали за свій обов'язок захоплюватися псарнею Кирила Петровича. Тільки Дубровський мовчав і хмурився. Він був завзятим мисливцем. Його достатки дозволяли йому тримати тільки двох гончаків і одну пару хортів, він не міг стриматись від деякої заздрості, бачачи цей чудовий заклад. «Чого ж ти хмуришся, брат,— запитав його Кирило Петрович,— чи псарня моя тобі не подобається?» «Ні,— відповів він суворо,— псарня чудова, навряд чи людям вашим життя таке ж, як вашим собакам». Один з псарів образився. «Ми на своє життя,— сказав він,— дякуючи богові й панові, не скаржимося, а що правда, то правда, іншому дворянинові не зле було б проміняти садибу на будь-яку тутешню конурку. Йому було б і ситніше і тепліше». Кирило Петрович голосно засміявся на зухвале зауваження свого холопа, а гості слідом за ним зареготали, хоч і почували, що жарт псаря міг стосуватися і їх. Дубровський зблід і не сказав ні слова. В цей час піднесли в луб'янці Кирилові Петровичу новонароджених щенят; він зайнявся ними, вибрав собі двох, інших звелів утопити. Тимчасом Андрій Гаврилович зник, і ніхто нічого не помітив.
Повернувшися з гостями з псарного двору, Кирило Петрович сів вечеряти і тоді тільки, не бачачи Дубровського, спохватився, де він. Люди відповіли, що Андрій Гаврилович поїхав додому. Троєкуров звелів негайно його догнати, і повернути неодмінно. Зроду не виїжджав він на полювання без Дубровського, досвідченого і тонкого цінителя псових якостей і безпомилкового розв'язувача всіляких мисливських суперечок. Слуга, що помчав за ним, повернувся, коли ще сиділи за столом, і доповів своєму панові, що, мовляв, Андрій Гаврилович не послухався і не хотів повернутися. Кирило Петрович, як звичайно, розпалений наливками, розгнівався і вдруге послав того самого слугу сказати Андрію Гавриловичу, що коли він зараз же не приїде ночувати в Покровське, то він, Троєкуров, з ним навіки посвариться. Слуга знову помчав, Кирило Петрович, вставши з-за столу, відпустив гостей і пішов спати.
На другий день першим його запитанням було: чи тут Андрій Гаврилович? Замість відповіді йому подали листа, складеного трикутником; Кирило Петрович наказав своєму писареві читати його вголос і почув таке:

«Добродію мій премилостивий,

Я до того часу не маю наміру їхати в Покровське, поки не вишлете Ви мені псаря Парамошку з повинною, а буде моя воля покарати його чи помилувати, а я терпіти глузувань від ваших холопів не маю наміру, та й від вас їх не стерплю, бо я не блазень, а старовинний дворянин.— З цим залишаюсь покірним до послуг

Андрій Дубровський».


За нинішніми поняттями про етикет лист цей був би дуже непристойним, але він розсердив Кирила Петровича не дивним складом і настроєм, а тільки своєю суттю. «Як,— загримів Троєкуров, скочивши з постелі босий, — висилати до нього моїх людей з повинною, він у праві їх милувати, карати!—та що це він справді задумав; та чи знає він, з ким зв'язується? Ось я ж його... Наплачеться він у мене, знатиме, як іти на Троєкурова!»
Кирило Петрович одягнувся і виїхав на полювання із звичайною своєю пишнотою,— але полювання не вдалося. За весь день бачили одного тільки зайця, і того упустили. Обід у полі під наметом також не вдався, або принаймні був не до смаку Кирилові Петровичу, який побив кухаря, вилаяв гостей і, повертаючись додому, з усіма своїми ловчими навмисне поїхав полями Дубровського.
Минуло кілька днів, і ворожнеча між двома сусідами не вщухала. Андрій Гаврилович не повертався в Покровське, Кирило Петрович без нього нудьгував, і досада його голосно виливалася в найобразливіших висловах, які завдяки старанням тамтешніх дворян, доходили до Дубровського виправлені і доповнені. Нова обставина знищила й останню надію на примирення.
Дубровський об'їжджав якось мале своє володіння; наближаючись до березового гаю, почув він удари сокири і за хвилину тріск поваленого дерева. Він поспішив у гай і наїхав на покровських мужиків, що спокійно крали в нього ліс. Побачивши його, вони кинулись було тікати. Дубровський з своїм кучером піймав із них двох і привіз їх зв'язаних до себе в двір. Троє коней, що належали ворогові, стали тут же здобиччю переможця. Дубровський був дуже розгніваний; досі ніколи люди Троєкурова, відомі розбійники, не насмілювались бешкетувати в межах його володінь, знаючи про приятельський зв'язок його з їхнім паном. Дубровський бачив, що тепер користувалися вони розривом, що стався, і вирішив, всупереч усім поняттям про право війни, провчити своїх полонених пруттям, яким запаслись вони в його ж таки гаю, коней віддати в роботу, приписавши до панської худоби.
Чутка про цю подію того ж дня дійшла до Кирила Петровича. Він спаленів і в першу хвилину гніву хотів було з усіма своїми дворовими вчинити напад на Кістеньовку (так звалося село його сусіда), зруйнувати її дощенту і обложити самого поміщика в його садибі. Такі подвиги були йому не вдивовижу. Але думки його незабаром набрали іншого напряму.
Походжаючи важкими кроками туди й сюди по залі, він глянув ненароком у вікно і побачив, що біля воріт зупинилася тройка; маленький чоловік у шкіряному кашкеті і фризовій шинелі зійшов з візка і пішов у флігель до прикажчика; Троєкуров пізнав засідателя Шабашкіна і звелів його покликати. Через хвилину Шабашкін уже стояв перед Кирилом Петровичем, кланяючись раз по раз і з благоговінням ждучи його наказів.
— Здоров, як пак тебе звати,— сказав йому Троєкуров,— чого завітав?
— Я їхав до міста, ваше превосходительство,— відповів Шабашкін,— та й зайшов до Івана Дем'яновича дізнатися, чи не буде якого наказу від вашого превосходительства.
— Якраз до речі заїхав, як пак тебе звати; ти мені потрібен. Випий горілки та вислухай.
Така ласкава зустріч приємно здивувала засідателя. Він відмовився від горілки і став слухати Кирила Петровича з найбільшою увагою.
— У мене сусід є, — сказав Троєкуров,— дрібнопомісний грубіян, я хочу відібрати у нього маєток — як ти про це думаєш?
— Ваше превосходительство, коли є які-небудь документи або...
— Брешеш, братіку, які тобі документи. На те укази. В тому-то й сила, щоб без усякого права відібрати маєток. Стривай, однак. Цей маєток належав колись нам, був куплений у якогось Спицина і проданий потім батькові Дубровського. Чи не можна б до цього причепитися?
— Важко, ваше високопревосходительство; певно цей продаж проведений законним порядком.
— Подумай, братіку, пошукай гарненько.
— Якби, приміром, ваше превосходительство могли яким-небудь чином добути від вашого сусіда запис або купчу, в силу якої володіє він своїм маєтком, то звичайно...
— Розумію, та ж біда —у нього всі папери згоріли під час пожежі.
— Як, ваше превосходительство, папери його згоріли! чо-чого ж вам краще?—в такому разі звольте діяти за законами, і без усякого сумніву матимете ваше цілковите задоволення.
— Ти гадаєш? Ну, гляди ж. Я покладаюсь на старанність, а щодо подяки моєї, можеш бути певен.
Шабашкін уклонився майже до землі, вийшов геть, і з того ж дня почав клопотатися в задуманій справі, і, завдяки його спритності, рівно через два тижні Дубровський одержав з міста запрошення дати негайно належні пояснення щодо його володіння сільцем Кістеньовкою.
Андрій Гаврилович, здивований несподіваним запитом, того ж дня написав у відповідь досить грубого листа, в якому повідомляв він, що сільце Кістеньовка дісталось йому після смерті покійного його батька, що він володіє ним за правом спадщини, що Троекурову до нього діла ніякого нема і що всяке стороннє зазіхання на цю його власність є ябеда і шахрайство.
Лист цей справив дуже приємне враження на душу засідателя Шабашкіна. Він побачив, по-1), що Дубровський мало тямить у справах, по-2), що людину таку запальну й необачну неважко буде поставити в найневигідніше становище.
Андрій Гаврилович, розглянувши спокійно запитання засідателя, побачив необхідність відповісти докладніше. Він написав досить ділову відповідь, хоч згодом вона виявилась недостатньою.
Справа почала тягтися. Впевнений у своїй правоті, Андрій Гаврилович мало про неї турбувався, не мав ні охоти, ні можливості сипати навколо себе грішми, і хоч він бувало завжди перший глузував з продажної совісті чорнильного кодла, але думка стати жертвою ябеди не приходила йому в голову. З свого боку Троєкуров так само мало дбав про виграш справи, яку він затіяв, Шабашкін за нього клопотався, діючи від його імені, страхаючи та підкупаючи суддів і тлумачачи так і сяк всілякі укази. Як би там не було, 18... року, лютого 9-го дня, Дубровський одержав через міську поліцію запрошення з'явитись до ** земського судді, щоб вислухати його рішення в справі спірного маєтку між ним, поручиком Дубровським, і генерал-аншефом Троєкуровим, і підписати своє вдоволення чи невдоволення. Того ж дня Дубровський вирушив до міста; по дорозі перегнав його Троєкуров. Вони згорда глянули один на одного, і Дубровський помітив злобну посмішку на обличчі свого супротивника.

РОЗДІЛ II


Приїхавши до міста, Андрій Гаврилович зупинився у знайомого купця, ночував у нього і другого дня вранці з'явився в присутствіє повітового суду. Ніхто не звернув на нього уваги. Слідом за ним приїхав і Кирило Петрович. Писарі встали і заклали пера за вуха. Члени зустріли його виявленням глибокої догідливості, присунули йому крісло-з пошани до його чину, літ і огрядності; він сів коло відчинених дверей,— Андрій Гаврилович стоячи прихилився до стінки,— настала глибока тиша, і секретар дзвінким голосом почав читати ухвалу суду.
Ми вміщуємо її повністю, гадаючи, що кожному приємно буде побачити один із засобів, якими на Русі можемо ми позбутися маєтку, володіти яким маємо незаперечне право.

18.. року жовтня 27 дня ** повітовий суд розглядав справу про неправильне володіння гвардії поручиком Андрієм Гавриловим сином Дубровським маєтком, який належить генерал-аншефу Кирилу Петрову сину Троєкурову, розташованим у ** губернії в сільці Кістеньовці, чоловічої статі ** душами, та землі з луками та угіддями **десятин. З якої справи видно: означений генерал-аншеф Троєкуров минулого 18.. року 9 червня дня звернувся в цей суд з проханням про те, що покійний його батько колезький асесор і кавалер Петро Єфимов син Троєкуров у 17.. році серпня 14 дня, служивши в той час у ** намісницькому правлінні провінціальним секретарем, купив із дворян у канцеляриста Фадея Єгорова Спицина маєток, розташований в ** окрузі, в згаданому сільці Кістеньовці (котре селище тоді за ** ревізією називалося Кістеньовськими виселками), всього, що значаться за 4 ревізією, чоловічої статі ** душ з усім їх селянським майном, з садибою, з орною і неорною землею, лісами, сіножатями, рибними ловлями по річці, званій Кістеньовці, і з усіма належними до цього маєтку вгіддями та панським дерев'яним будинком, і, словом, усе без остатку, що йому після батька його, із дворян урядника Єгора Терентійова сина Спицина, в спадщину дісталося і у володінні його було, не залишаючи з людей жодної душі, а з землі жодної четвертини, ціною за 2500 крб., на що й купча того ж дня в ** палаті суду і розправи вчинена і батька його тоді ж серпня 26 дня ** земським судом введено було у володіння і вчинено за нього увід. А на кінець 17.. року вересня 6-го дня батько його з волі божої помер, а тимчасом він, прохач генерал-аншеф Троєкуров, з 17.. року майже з малолітства перебував на військовій службі і здебільшого був у походах за границями, через що він і не міг мати відомості, як про смерть батька його, так і про маєток, що залишився після нього. Нині ж після виходу зовсім з тієї служби у відставку і після повернення в маєтки батька його, розташовані в ** та ** губерніях, ** і ** повітах, у різних селищах, всього до 3000 душ, застає, що з числа тих маєтків вищезазначеними ** душами (яких за нинішньою** ревізією значиться в тому сільці всього ** душ) землею і з усіма угіддями володіє без будь-яких кріпостей вищезазначений гвардії поручик Андрій Дубровський, чому, подаючи при тому проханні ту справжню купчу, дану батькові його продавцем Спициним, прохає, відібравши згаданий маєток з неправильного володіння Дубровського, віддати за належністю в повне його, Троєкурова, розпорядження. А за несправедливе його привласнення, з якого він користувався одержуваними доходами, по вчиненні про них належного дізнання, покласти з нього, Дубровського, належне за законами стягнення і тим його, Троєкурова, задовольнити.
А по вчиненні ** земським судом за цим проханням розслідувань відкрилося: що згаданий нинішній власник спірного маєтку гвардії поручик Дубровський дав на місці дворянському засідателеві пояснення, що маєток, яким він нині володіє і який міститься в означеному сільці Кістеньовці ** душ з землею і вгіддями, дістався йому в спадщину після смерті батька його, артилерії підпоручика Гаврила Євграфова сина Дубровського, а йому перейшов за купівлею від батька цього прохача, колишнього провінціального секретаря, а потім колезького асесора Троєкурова, за довіреністю, даною від нього в 17.. році серпня 30 дня, засвідченою в ** повітовому суді, титулярному радникові Григорію Васильєву сину Соболеву, за якою повинна бути від нього на маєток цей батькові його купча, бо в ній саме сказано, що він, Троєкуров, увесь маєток, що дістався йому по купчій від канцеляриста Спицина, ** душ з землею, продав батькові його, Дубровського, і належні за договором гроші, 3200 карбованців, усі сповна з батька його без повороту одержав і просив того довіреного Соболева видати батькові його указну купчу. А тимчасом батькові його в тій самій довіреності з огляду виплати всієї суми володіти тим купленим у нього маєтком і розпоряджатися надалі до вчинення тієї кріпості, як справжньому власникові, і йому, продавцеві Троєкурову, надалі й нікому в той маєток уже не вступатися. Та коли саме і в якому присутственому місці таку купчу від повіреного Соболева дано його батькові,— йому, Андрієві Дубровському, не відомо, бо він в той час був зовсім малолітнім і після смерті його батька такої купчої відшукати не міг, а гадає, чи не згоріла з іншими паперами і майном під час пожежі, яка була в 17.. році в домі їхньому, про що відомо було й жителям того селища. А що оним маєтком з дня продажу Троєкуровим або видачі Соболеву довіреності, тобто з 17.. року, а після смерті батька його з 17.. року і понині, вони, Дубровські, безсуперечно володіли, в тому свідчать навколишні жителі — котрі, всього 52 чоловіка, при опитуванні під присягою показали, що справді, наскільки вони можуть пам'ятати, зазначеним спірним маєтком почали володіти згадані пп. Дубровські тому років із 70 без усякої від будь-кого суперечки, але за яким саме актом чи купчою,— їм не відомо. А згаданий у цій справі попередній покупець цього маєтку, колишній провінціальний секретар Петро Троєкуров, чи володів цим маєтком, вони не пам'ятають. Будинок же пп. Дубровських років 30 тому від пожежі, що трапилася в їхньому селищі нічною порою, згорів, причому сторонні люди припускали, що прибутку зазначений спірний маєток може давати, рахуючи з того часу загалом, щорічно не менше як до 2000 крб.
А всупереч цьому генерал-аншеф Кирило Петрів син Троєкуров 3-гo січня цього року звернувся до цього суду з проханням, що хоч згаданий гвардії поручик Андрій Дубровський і подав при вчиненому слідстві до справи цієї видану покійним його батьком Гаврилом Дубровським титулярному радникові Соболеву довіреність на запроданий йому маєток, але за нею не тільки справжньої купчої, навіть і на вчинення будь-коли такої ніяких ясних доказів в силу генерального регламенту 19-ої глави і указу 1752 року листопада 29 дня не подав. Отже, сама довіреність нині через смерть самого давця оної, батька його, за указом 1818 року травня... дня, зовсім касується. А крім цього — велено спірні маєтки віддавати у володіння, кріпосні по купчих, а некріпосні по розшуку.
І на той маєток, що належав батькові його, поданий уже від нього на доказ купчий акт, за яким і належить на підставі зазначених законів, із неправильного володіння згаданого Дубровського відібравши, віддати йому за правом спадщини. І як згадані поміщики, маючи у володінні не належний їм маєток і без усякої кріпості, і користувались ним неправильно і не належними їм доходами, то по обчисленні, скільки таких припадатиме в силу... стягнути з поміщика Дубровського і його, Троєкурова, ними задовольнити.— По розгляді цієї справи та вчиненої з оної та із законів виписки в ** повітовому суді ухвалено:
Як із справи цієї видно, що генерал-аншеф Кирило Петрів син Троєкуров на означений спірний маєток, що перебуває нині у володінні гвардії поручика Андрія Гаврилова сина Дубровського, розташований в сільці Кістеньовці, за нинішньою ... ревізією всього чоловічої статі ** душ, з землею й угіддями, подав справжню купчу на продаж оного покійному батькові його, провінціальному секретареві, який потім був колезьким асесором, у 17.. році з дворян канцеляристом Фадеєм Спициним, і що, крім того, цей покупець, Троєкуров, як із учиненого на тій купчій напису видно, був того ж року ** земським судом введений у володіння, який маєток уже й за ним відписаний, і хоч всупереч цьому з боку гвардії поручика Андрія Дубровського і подана довіреність, дана тим померлим покупцем Троєкуровим титулярному раднику Соболеву для вчинення купчої на ім'я батька його, Дубровського, але за такими угодами не тільки затверджувати кріпосне нерухоме майно, а навіть і тимчасово володіти за указом... заборонено, до того ж і сама довіреність смертю давця її цілком касується.— Та щоб крім цього дійсно була за тією довіреністю вчинена де і коли на означений спірний маєток купча, з боку Дубровського ніяких ясних доказів до справи з початку судочинення, тобто з 18.. року, і до цього часу не подано. А тому цей суд і вважає: означений маєток, ** душ, з землею й угіддями, в якому нині стані він виявиться, затвердити за поданою на нього купчою за генерал-аншефом Троєкуровим; про усунення від розпорядження ним гвардії поручика Дубровського і про належне введення у володіння ним п. Троєкурова, і про затвердження за ним, як такого, що дістався йому в спадщину, наказати ** земському суду.— А хоч крім цього генерал-аншеф Троєкуров і просить про стягнення з гвардії поручика Дубровського за несправедливе володіння спадковим його маєтком використовуваних з нього доходів.— Та як той маєток, за свідченням старожилих людей, був у пп. Дубровських у безсуперечному володінні, і з справи цієї не видно, щоб з боку п. Троєкурова були якісь до цього часу прохання про таке неправильне володіння Дубровськими тим маєтком, до того ж за уложенням
велено, якщо хто чужу землю засіє чи садибу загородить, і на того про неправильне заволодіння стануть бити чолом, і про те з'ясується напевно, тоді правому віддавати ту землю і з посіяним хлібом, і горожею, і будівлями,
а тому генерал-аншефові Троєкурову в заявленому на гвардії поручика Дубровського позові відмовити, бо належний йому маєток повертається в його володіння, не вилучивши з нього нічого. А що при введенні за ним виявитися може все без остачі, надаючи тимчасом генерал-аншефові Троєкурову, якщо він має про таку свою претензію які-небудь ясні й законні докази, може просити, де слід окремо.— Цю ухвалу наперед оголосити, як позивачеві, так і відповідачеві, на законній підставі, апеляційним порядком, котрих і викликати в цей суд для вислухання цієї ухвали і підписання вдоволення чи невдоволення через поліцію.

А означену ухвалу підписали всі присутні того суду.


Секретар замовк, засідатель підвівся і з низьким поклоном звернувся до Троєкурова, запрошуючи його підписати поданий папір, і торжествуючий Троєкуров, взявши від нього перо, підписав під ухвалою суду цілковите своє вдоволення.
Черга була за Дубровським. Секретар підніс йому папір. Але Дубровський стояв нерухомо, похиливши голову.
Секретар повторив йому своє запрошення підписати своє повне і цілковите вдоволення чи явне невдоволення, якщо понад сподівання почуває по совісті, що справа його є справедлива і має намір у визначений законами час просити по апеляції, куди слід. Дубровський мовчав. Раптом він підняв голову, очі його заблищали, він тупнув ногою, відштовхнув секретаря з такою силою, що той упав, і, схопивши чорнильницю, шпурнув нею в засідателя. Всі жахнулись. «Як! не шанувати церкву божу! геть, хамове кодло!» Потім, звернувшись до Кирила Петровича: «Чи чувана річ, ваше превосходительство,— продовжував він,— псарі вводять собак у божу церкву! собаки бігають по церкві. От я вас провчу...» Сторожі збіглись на шум і насилу з ним упорались. Його вивели і посадили в сани. Троєкуров вийшов слідом за ним, в супроводі всього суду. Несподіване божевілля Дубровського дуже вплинуло на його уяву і отруїло його торжество.
Суддів, що сподівались на його подяку, не удостоїв він жодним привітним словом. Того ж дня поїхав він у Покровське. Дубровський тимчасом лежав у постелі; повітовий лікар, на щастя, не цілковитий неук, встиг пустити йому кров, приставити п'явки і шпанські мухи. Надвечір йому полегшало, хворий прийшов до пам'яті. Другого дня його повезли в Кістеньовку, яка вже йому майже не належала.

РОЗДІЛ III

Минув якийсь час, а здоров'я бідного Дубровського все ще було погане; правда, припадки божевілля вже не відновлювались, але сили його помітно слабшали. Він забував свої колишні заняття, рідко виходив із своєї кімнати і замислювався на цілі дні. Єгорівна, добра бабуся, яка колись доглядала його сина, тепер зробилась і його нянькою. Вона ходила за ним, як за дитиною, нагадувала йому про час їжі і сну, годувала його, вкладала спати. Андрій Гаврилович тихо корився їй і, крім неї, не мав ні з ким стосунків. Він не міг і думати про свої справи, господарські розпорядження, і Єгорівна побачила, що необхідно повідомити про все молодого Дубровського, який служив в одному з гвардійських піхотних полків і перебував на той час у Петербурзі. Отже, вирвавши сторінку з видаткової книги, вона продиктувала повару Харитонові, єдиному кістеньовському грамотієві, листа, якого того ж дня і відіслала в місто на пошту.
Та час познайомити читача з справжнім героєм нашої повісті.
Володимир Дубровський виховувався в Кадетському корпусі і випущений був корнетом у гвардію; батько не шкодував нічого для пристойного його утримання, і юнак одержував з дому більше, ніж міг сподіватися. Бувши марнотратним і честолюбним, він дозволяв собі розкішні примхи; грав у карти і робив борги, не турбуючись про майбутнє і передбачаючи для себе рано чи пізно багату наречену, мрію бідної молодості.
Якось увечері, коли кілька офіцерів сиділи в нього, розсівшись на диванах і курячи з його янтарів, Гриша, його камердинер, подав йому листа, напис на якому і печатка зразу ж вразили молодого чоловіка. Він поспішно його розпечатав і прочитав таке:

«Добродію ти наш, Володимире Андрійовичу,—я, твоя стара нянька, зважилась тобі доповісти про здоров'я батечка! Він дуже слабий, інколи заговорюється, і цілий день сидить, як дитя нерозумне, а в житті і смерті божа воля. Приїжджай до нас, соколику мій ясний, ми тобі й коней вишлемо на Пісочне. Кажуть, земський суд до нас їде віддати нас під начало Кирилові Петровичу Троєкурову, бо ми, мовляв, їхні, а ми споконвіку ваші,— і зроду того не чували.— Ти б міг, живучи в Петербурзі, доповісти про те царю-батюшці, а він би не дав нас скривдити.— Зостаюсь твоя вірна раба, нянька

Орина Єгорівна Бузирьова.

Посилаю моє материнське благословення Гриші; чи добре він тобі служить?— У нас дощі йдуть ось уже другий тиждень, і пастух Родя помер перед Миколиним днем».

Володимир Дубровський кілька разів підряд перечитав ці досить безладні рядки з надзвичайним хвилюванням. Він утратив матір змалку і, майже не знаючи батька свого, був привезений до Петербурга на восьмому році свого віку; незважаючи на все це, він романтично був до нього прив'язаний і тим більше любив родинне життя, чим менше встиг натішитися його тихими радощами.
Думка втратити батька свого тяжко краяла його серце, а стан бідного хворого, про який догадувався він з листа своєї няні, жахав його. Він уявляв собі батька, покинутого в глухому селі, на руках дурної старухи і двірні, якому загрожує якесь лихо і який згасає без допомоги в муках тілесних і душевних. Володимир докоряв собі за злочинну неуважність. Довго він не одержував від батька листів і не подумав довідатись про нього, гадаючи, що він у роз'їздах чи в господарських клопотах.
Він вирішив до нього їхати і навіть вийти у відставку, якщо хвороба батька вимагатиме його присутності. Товариші, помітивши його тривогу, пішли. Володимир, залишившись сам, написав прохання про відпустку,— закурив люльку і поринув у глибокі роздуми.
Того ж дня почав він клопотатися про відпустку, і через три дні був уже в дорозі.
Володимир Андрійович наближався до тієї станції, звідки мав звернути на Кістеньовку. Серце його сповнене було сумних передчуттів, він боявся вже не застати батька живим, він уявляв сумне життя, що чекає його в селі, глушину, безлюддя, убозтво і турботи в справах, в яких він нічого не тямив. Приїхавши на станцію, він зайшов до доглядача і велів подати вільних коней. Доглядач поцікавився, куди треба було йому їхати, і повідомив, що коні, прислані з Кістеньовки, чекали його вже четверту добу. Незабаром з'явився до Володимира Андрійовича старий кучер Антон, який колись водив його по стайні і доглядав його маленького коника. Антон пустив сльозу, побачивши його, вклонився йому до землі, сказав йому, що старий його пан ще живий, і побіг запрягати коней. Володимир Андрійович відмовився від запропонованого йому сніданку і поспішив виїхати. Антон повіз його польовими дорогами, і між ними зав'язалась розмова.
— Скажи, будь ласка, Антоне, яка справа у батька мого з Троєкуровим?
— А бог їх знає, батечку Володимире Андрійовичу... Пан, бач, не поладив з Кирилом Петровичем, а той і подав до суду — хоч часто він сам собі судія. Не наше холопське діло розбирати панську волю, а, їй-богу, даремно батечко ваш пішов на Кирила Петровича, батогом обуха не переб'єш.
— Так, видно, цей Кирило Петрович у вас робить, що хоче?
— А звісно, пане: засідателя, бач, він за ніщо має, справник у нього в попихачах. Пани з'їжджаються до нього на поклон, та й те сказати, було б корито, а свині будуть.
— Чи правда, що відбирає він у нас маєток?
— Ох, пане, чули таке й ми. Днями покровський паламар сказав на хрестинах у нашого старости: годі вам гуляти; ото вже прибере вас до рук Кирило Петрович. Микита-коваль і скажи йому: та годі, Савелійовичу, не смути кума, не баламуть гостей. Кирило Петрович сам по собі, а Андрій Гаврилович сам по собі, а всі ми божі та государеві; але ж на чужого рота ґудзика не нашиєш.
— Значить, ви не хочете перейти у володіння до Троєкурова?
— У володіння до Кирила Петровича! Господи, спаси й помилуй — у нього часом і своїм гірко приходиться, а дістануться чужі, так він з них не тільки шкурку, а й м’ясо здере. Ні, дай боже довгого віку Андрієві Гавриловичу, а коли вже бог його візьме, то не треба нам нікого, крім тебе, наш батечку. Не кидай ти нас, а ми вже за тебе станемо.— При цих словах Антон махнув батогом, смикнув віжками, і коні його побігли швидкою риссю.
Зворушений відданістю старого кучера, Дубровський замовк і поринув знов у роздуми. Минуло більше години, раптом Гриша пробудив його вигуком: «Ось Покровське!» Дубровський підвів голову. Він їхав берегом широкого озера, з якого витікала річка і вдалині звивалась між горбами; на одному з них над густою зеленню гаю височіла зелена покрівля і бельведер величезного кам'яного будинку, на другому—п'ятиверха церква і старовинна дзвіниця; навколо розкидані були сільські хати з їх городами й колодязями. Дубровський пізнав ці місця; він згадав, що на цьому самому горбі грався він з маленькою Машею Троєкуровою, яка була на два роки від нього молодша і тоді вже обіцяла бути красунею. Він хотів про неї запитати в Антона, але якась соромливість утримала його.
Під'їхавши до панського будинку, він побачив біле плаття, що майоріло між деревами саду. В цей час Антон ударив по конях і, піддаючись честолюбству, властивому і сільським кучерам як і візникам, пустився щодуху через міст і мимо села. Виїхавши з села, піднялись вони на гору, і Володимир побачив березовий гай і ліворуч на відкритому місці сіренький будиночок з червоною покрівлею; серце в нього забилося; перед собою бачив він Кістеньовку і бідну оселю свого батька.
Через десять хвилин в'їхав він на панське подвір'я. Він дивився навколо себе з хвилюванням невимовним. Дванадцять років не бачив він своєї батьківщини. Берізки, що при ньому тільки-но були посаджені біля огорожі, виросли і стали тепер високими гіллястими деревами. Подвір'я, колись прикрашене трьома правильними квітниками, між якими йшла широка чисто виметена дорога, перетворилося в некошений луг, на якому пасся спутаний кінь. Собаки були загавкали, але, пізнавши Антона, замовкли і замахали кошлатими хвостами. Двірня висипала з людських хат і оточила молодого пана з гучними виявленнями радості. Насилу він міг продертися крізь їхню запопадливу юрбу і вибіг на ветхий ганок; в сінях зустріла його Єгорівна і з плачем обняла свого вихованця. «Здрастуй, здрастуй, няню,— повторював він, пригортаючи до серця добру бабусю,— як батечко, де він? який він?»
В цю хвилину в залу ввійшов, насилу пересуваючи ноги, старик, високий на зріст, блідий і худий, у халаті й ковпаку.
— Здрастуй, Володько!—сказав він слабим голосом, і Володимир палко обняв батька свого. Радість занадто зворушила хворого, він ослаб, ноги під ним підломились, і він би впав, якби син не підтримав його.
— Чого ти встав з постелі,— говорила йому Єгорівна,— на ногах не стоїш, а туди ж пнешся, куди й люди.
Старого віднесли в спальню. Він силкувався з ним розмовляти, але думки плуталися в його голові, і слова не мали ніякого зв'язку. Він замовк і поринув у сон. Володимир вражений був його станом. Він примістився в йога спальні і просив залишити його на самоті з батьком. Домашні скорились, і тоді всі звернулись до Гриші і повели в людську, де й почастували його по-сільському, з усією можливою гостинністю, замучивши його розпитуваннями і вітаннями.

РОЗДІЛ IV


Де стіл був страв, труна стоїть
.


Через кілька днів після свого приїзду молодий Дубровський хотів узятися до справ, але батько його був не в силі дати йому потрібні пояснення; у Андрія Гавриловича не було повіреного. Розбираючи його папери, знайшов він тільки перший лист засідателя і чорнову відповідь на нього; із цього не міг він дістати ясного уявлення про позов і вирішив чекати наслідків, надіючись на правоту самої справи.
Тимчасом здоров'я Андрія Гавриловича з кожною годиною гіршало. Володимир передбачав його близький кінець-і не відходив від старого, що цілком впав у дитинство.
Тимчасом визначений термін минув, і апеляція не була подана. Кістеньовка належала Троєкурову. Шабашкін з'явився до нього з поклонами й поздоровленнями і з проханням призначити час, коли бажано буде його високопревосходительству вступити у володіння новопридбаним маєтком — самому чи кому звелить він дати на те довіреність. Кирило Петрович зніяковів. З природи не був він користолюбним, бажання помсти завело його надто далеко, сумління його ремствувало. Він знав, в якому стані був його супротивник, давній товариш його молодості, і перемога не тішила його серце. Він грізно глянув на Шабашкіна, шукаючи, до чого причепитися, щоб його вилаяти, але не знайшовши достатнього до того приводу, сказав йому сердито: «Забирайся геть, не до тебе».
Шабашкін, побачивши, що він не в настрої, вклонився і поспішив піти собі. А Кирило Петрович, залишившись на самоті, став походжати туди й сюди, насвистуючи: «Перемоги грім лунає», що завжди означало в ньому незвичайне хвилювання думок.
Нарешті він звелів запрягти бігову дрожку, одягся тепліше (це було вже в кінці вересня) і, сам правлячи, виїхав з двору.
Незабаром забачив він будинок Андрія Гавриловича, і суперечливі почуття сповнили душу його. Задоволена помста і властолюбство заглушали до певної міри почуття благородніші, але останні нарешті перемогли. Він вирішив помиритися з старим своїм сусідом, знищити й сліди сварки, повернувши йому його власність. Полегшивши душу цим добрим наміром, Кирило Петрович пустився риссю до садиби свого сусіда і в'їхав прямо на подвір я.
В цей час хворий сидів у спальні біля вікна. Він пізнав Кирила Петровича, і жахливе збентеження відбилося на обличчі його: багровий рум'янець заступив місце звичайної блідості, очі спалахнули, він вимовляв нерозбірливі звуки. Син його, який сидів тут же за господарськими книгами, підвів голову і вражений був його станом. Хворий вказував пальцем на двір з виразом жаху і гніву. Він поспішно підбирав поли свого халата, збираючись встати з крісла, підвівся... і раптом упав. Син кинувся до нього, старий лежав без пам'яті і без дихання — параліч його розбив. «Швидше, швидше в місто по лікаря!» — кричав Володимир.— «Кирило Петрович питає вас», — сказав, увійшовши, слуга. Володимир кинув на нього жахливий погляд.
— Скажи Кирилові Петровичу, щоб він швидше забирався геть, доки я не звелів його вигнати з двору... іди геть!— Слуга радісно побіг, щоб виконати наказ свого пана; Єгорівна сплеснула руками. «Батечку ти наш,— сказала вона пискливим голосом,— занапастиш ти свою голівоньку! Кирило Петрович з'їсть нас».— «Мовчи, няню,— сказав у гніві Володимир,— зараз пошли Антона до міста по лікаря».— Єгорівна вийшла.
В передпокої нікого не було, всі люди збіглись на подвір'я дивитися на Кирила Петровича. Вона вийшла на ґанок і почула відповідь слуги, який доповідав від імені молодого пана. Кирило Петрович вислухав його, сидячи на дрожці. Обличчя його стало темніше ночі, він презирливо усміхнувся, грізно глянув на двірню і повільно поїхав вздовж двору. Він глянув і в віконце, де за хвилину перед цим сидів Андрій Гаврилович, але де його вже не було. Няня стояла на ґанку, забувши про наказ пана. Двірня гомінливо міркувала про цю подію. Раптом Володимир з'явився між людьми і уривчасто промовив: «Не треба лікаря, батечко помер».
Зчинилося сум'яття. Всі кинулись у кімнату старого пана. Він лежав у кріслі, на яке переніс його Володимир; права рука його звисала до підлоги, голова опущена була на груди, не було вже й ознаки життя в цьому тілі, ще не охололому, але вже спотвореному смертю. Єгорівна заголосила; слуги оточили труп, залишений на їхнє піклування, обмили його, одягли в мундир, пошитий ще в 1797 році, і поклали на той самий стіл, за яким стільки років вони служили своєму панові.

РОЗДІЛ V


Похорон відбувся на третій день. Тіло бідолашного старика лежало на столі, вкрите саваном і оточене свічками. В їдальні повно було дворових. Готувались до виносу. Володимир і троє слуг підняли труну. Священик пішов попереду, дяк супроводжував його, співаючи похоронні молитви. Хазяїн Кістеньовки востаннє перейшов за поріг свого дому. Труну понесли гаєм. Церква стояла за ним. День був ясний і холодний. Осіннє листя падало з дерев.
Виходячи з гаю, побачили кістеньовську дерев'яну церкву і цвинтар, затінений старими липами. Там спочивало тіло Володимирової матері; там біля могили її напередодні викопана була свіжа яма.
В церкві повно було кістеньовських селян, що прийшли віддати останню шану панові своєму. Молодий Дубровський став біля криласа; він не плакав і не молився, але обличчя його було страшне. Сумний обряд закінчився. Володимир перший пішов прощатися з тілом, за ним і всі дворові. Принесли віко і забили труну. Жінки голосно тужили, чоловіки зрідка втирали сльози кулаком. Володимир і троє тих самих слуг понесли її на цвинтар у супроводі всього села. Труну опустили в могилу, всі присутні кинули в неї по жмені піску, яму засипали, вклонились їй і розійшлися. Володимир поспішно пішов, усіх випередив і зник у Кістеньовському гаї.
Єгорівна від імені його запросила попа і весь причет церковний на похоронний обід, оповістивши, що молодий пан не має наміру на ньому бути, і таким чином отець Антон, попадя Федотівна і дячок пішки подалися на панський двір, розмірковуючи з Єгорівною про чесноти покійника і про те, що, очевидно, чекало його спадкоємця. (Про приїзд Троєкурова і про те, як його вітали, було вже відомо всій околиці, і тамтешні політики провіщали важливі з цього наслідки).
— Що буде, те й буде,— сказала попадя,— а жаль, якщо не Володимир Андрійович буде нашим паном. Молодець, нема чого казати.
— А кому ж, як не йому, й бути у нас паном,— перебила Єгорівна.— Даремно Кирило Петрович і гарячиться. Не на боязкого напав: мій соколик і сам за себе постоїть, та й, бог дасть, благодійники його не залишать. Занадто чванливий Кирило Петрович! а таки підібгав хвоста, коли Гришка мій закричав йому: Геть, старий пес!—геть з двору!
— Ох, лишенько, Єгорівно,— сказав дячок,— та як у Григорія і язик повернувся; я швидше ладен, здається, лаяти владику, ніж скоса глянути на Кирила Петровича. Як побачиш його, страх і трепет, і піт котиться, а спина сама так і гнеться, так і гнеться...
— Суєта суєт,— сказав священик,— і Кирилові Петровичу проспівають вічну пам'ять, усе як нині й Андрієві Гавриловичу, хіба що похорон буде багатший, та гостей накличуть більше, а богові чи не однаково!
— Ах, батюшко! і ми хотіли закликати всю околицю, та Володимир Андрійович не захотів. Адже в нас усього доволі,— є чим пригостити, та що робитимеш. Принаймні, коли нема людей, так уже хоч вас почастую, дорогі гості наші.
Ця ласкава обіцянка і надія знайти ласий пиріг прискорили ходу співбесідників, і вони щасливо прибули в панський дім, де стіл був уже накритий і горілка подана.
Тимчасом Володимир заглиблювався в гущавину дерев, ходою і втомою намагаючись заглушати душевну скорботу. Він ішов не розбираючи дороги; гілки щохвилини зачіпали й дряпали його, нога його щохвилини грузла в болоті,— він нічого не помічав. Нарешті добрався він до маленької лощини, з усіх боків оточеної лісом; струмочок звивався мовчки біля дерев, напівоголених осінню. Володимир зупинився, сів на холодний дерен, і думки одна за одну похмуріші стиснулися в душі його... Гостро відчував він свою самотність. Майбутнє поставало для нього вкрите грізними хмарами. Ворожнеча з Троєкуровим віщувала йому нові нещастя. Бідний його маєток міг відійти від нього в чужі руки; в такому разі злидні чекали його. Довго сидів він нерухомо на тому ж місці, дивлячись на тихий плин струмка, що ніс кілька побляклих листків і живо нагадував йому вірну подобу життя — подобу таку звичайну. Нарешті помітив він, що почало смеркати; він підвівся і пішов шукати дорогу додому, та ще довго блукав у незнайомому лісі, доки не натрапив на стежку, яка й привела його просто до воріт його дому.
Назустріч Дубровському попався піп з усім причтом. Спало на думку, що це нещаслива прикмета. Він мимоволі пішов стороною і зник за деревами. Вони його не помітили і з запалом розмовляли між собою, проходячи мимо нього.
— Відійди від зла і сотвори благо, — говорив піп попаді, — нічого нам тут залишатися. Не твоя біда, чим би справа не скінчилася.— Попадя щось відповіла, але Володимир не міг її розчути.
Наближаючись, побачив він силу народу; селяни й дворові люди товпилися на панському дворі. Здалека почув Володимир незвичайний шум і гомін. Біля сарая стояли дві тройки. На ґанку кілька незнайомих людей у мундирних сюртуках, здавалося, про щось радились.
— Що це значить?—спитав він сердито Антона, який біг йому назустріч.— Це хто такі, і що їм треба?
— Ах, батечку Володимире Андрійовичу,— відказав старий, задихаючись.— Суд приїхав. Віддають нас Троєкурову, відбирають нас від твоєї милості!..
Володимир понурив голову, люди його оточили нещасного свого господаря. «Батьку ти наш,— кричали вони, цілуючи йому руки,— не хочемо іншого пана, крім тебе, накажи, паночку, з судом ми впораємося. Помремо, а не відступимось».—Володимир дивився на них, і дивні почуття хвилювали його. «Стійте тихо»,— сказав він їм,— а я з приказними переговорю». — «Переговори, батечку, — закричали йому з юрби, — та всовісти окаянних».
Володимир підійшов до чиновників. Шабашкін, з картузом на голові, стояв, узявшись у боки, і гордо позирав навколо себе. Справник, високий і гладкий чоловік, років п'ятдесяти, з червоним обличчям і з вусами, побачивши, що наближається Дубровський, крякнув і вимовив охриплим голосом: «Отже, я вам повторюю те, що вже сказав: за ухвалою повітового суду віднині належите ви Кирилові Петровичу Троєкурову, особу якого представляє тут п. Шабашкін. Слухайтеся його в усьому, що тільки накаже, а ви, жінки, любіть і шануйте його, а він до вас дуже охочий».— При цьому дотепі справник зареготав, а Шабашкін та інші члени за ним услід. Володимир кипів від обурення. «Дозвольте дізнатися, що це значить?»—запитав він з удаваною байдужістю у веселого справника. «А це те значить,— відповів хитромудрий чиновник,— що ми приїхали вводити у володіння цього Кирила Петровича Троєкурова і просити всіх інших забиратися звідси, поки живі здорові».— «Але ви могли б, здається, звернутися до мене перше, ніж до моїх селян, і об'явити поміщикові про усунення від влади...» «А ти хто такий?— сказав Шабашкін з зухвалим поглядом.— Колишній поміщик Андрій Гаврилів син Дубровський з волі божої помер,— ми вас не знаємо, та й знати не хочемо».
— Володимир Андрійович наш молодий пан,— почувся голос із натовпу.
— Хто там посмів рота роззявити, — сказав грізно справник,— який пан, який Володимир Андрійович?— пан ваш Кирило Петрович Троєкуров, чи чуєте, йолопи.
— Як би не так,— сказав той самий голос.
— Та це бунт!—закричав справник.— Гей, старосто, сюди!
Староста виступив наперед.
— Відшукай зараз же, хто смів зі мною розмовляти, я його!
Староста звернувся до натовпу, питаючи, хто говорив? але всі мовчали; незабаром у задніх рядах знявся гомін, почав дужчати і в одну хвилину перетворився в найжахливіші зойки. Справник стишив голос і хотів було їх умовляти. «Та що на нього дивитись,— закричали дворові,— хлопці! геть їх!»— і весь натовп посунув. Шабашкін та інші чиновники поспішно кинулись у сіни — і замкнули за собою двері.
«Хлопці, в'язати!» — закричав той же голос,— і натовп почав налягати... «Стійте,— крикнув Дубровський,— Дурні! що це ви? ви губите і себе і мене.— Ідіть по дворах, і дайте мені спокій. Не бійтесь, государ милостивий, я буду просити його. Він нас не скривдить. Ми всі його діти. А як йому за вас заступатися, коли ви почнете бунтувати та розбійничати».
Слова молодого Дубровського, його гучний голос і величний вигляд справили бажаний вплив. Народ затих, розійшовся, подвір'я спустіло. Члени сиділи в сінях. Нарешті Шабашкін тихенько відімкнув двері, вийшов на ґанок і з принизливими поклонами став дякувати Дубровському за його милостиве заступництво. Володимир слухав його з презирством і нічого не відповідав. «Ми вирішили,— вів далі засідатель,— з вашого дозволу залишитись тут ночувати; а то вже темно і ваші мужики можуть напасти на нас по дорозі. Зробіть таку ласку: накажіть постелити нам хоч сіна у вітальні; вдосвіта ми поїдемо собі».
— Робіть, що хочете,— відповів їм сухо Дубровський,— я тут уже не хазяїн.— 3 цим словом він пішов у кімнату батька свого, і замкнув за собою двері.

РОЗДІЛ VI


«Отже, все скінчено, — сказав він сам до себе;— ще вранці мав я куток і шматок хліба. Завтра повинен я буду залишити оселю, де я народився і де помер мій батько, винуватцеві його смерті і моїх злиднів». І очі його нерухомо спинились на портреті його матері. Живописець змалював її схиленою на поруччя, в білому ранковому платті з червоною трояндою у волоссі. «І портрет цей дістанеться ворогові моєї сім'ї,— подумав Володимир,— його закинуть у комору разом з поламаними стільцями або повісять у передпокої, як об'єкт насмішок і зауважень його псарів, а в її спальні, в кімнаті, де помер батько, оселиться його прикажчик, або розміститься його гарем. Ні! ні! нехай же і йому не дістанеться сумний дім, з якого він виганяє мене». Володимир зціпив зуби, страшні думки виникали в голові його. Голоси под'ячих доходили до нього, вони хазяйнували, вимагали то того, то іншого і неприємно заважали йому серед сумних його роздумів. Нарешті все стихло.
Володимир відімкнув комоди й шухляди, заходився розбирати папери покійного. Вони здебільшого складались із господарських рахунків і листування в різних справах. Володимир розірвав їх, не читаючи. Між ними натрапив він на пакунок з написом: листи моєї Дружини. З великим хвилюванням Володимир узявся за них: вони написані були під час турецького походу і були адресовані в армію із Кістеньовки. Вона описувала йому своє самотнє життя, господарські заняття, з ніжністю нарікала на розлуку і закликала його додому, в обійми доброї подруги; в одному з них вона висловлювала йому свій неспокій щодо здоров'я маленького Володимира; в іншому вона раділа його раннім здібностям і передбачала для нього щасливе й блискуче майбутнє. Володимир зачитався і забув усе на світі, поринувши душею в світ родинного щастя, і не помітив, як минув час. Стінний годинник пробив одинадцять. Володимир поклав листи в кишеню, взяв свічку і вийшов з кабінету. В залі приказні спали на підлозі. На столі стояли склянки, які вони спорожнили, і міцний дух рому було чути по всій кімнаті. Володимир з огидою пройшов мимо них до передпокою.— Двері були замкнуті. Не знайшовши ключа, Володимир вернувся в залу,— ключ лежав на столі, Володимир відімкнув двері і наткнувся на чоловіка, що причаївся в кутку; сокира блищала в нього, і, повернувшись до нього з свічкою, Володимир пізнав Архипа-коваля. «Ти чого тут?»—спитав він.— Ох, Володимире Андрійовичу, це ви,— відповів Архип пошепки,— господи, помилуй і спаси! добре, що ви йшли з свічкою!— Володимир дивився на нього з подивом.— «Чого ти тут причаївся?»—запитав він коваля.
— Я хотів... я прийшов... було провідати, чи всі дома,— тихо відповів Архип, запинаючись.
— А навіщо з тобою сокира?
— Сокира навіщо? Та як же без сокири нині й ходити. Ці приказні такі, бач, бешкетники,— так і дивись...
— Ти п'яний, кинь сокиру, піди виспись.
— Я п'яний? Батечку Володимире Андрійовичу, бог свідок, жодної краплини в роті не було... та й чи до вина тепер, чи це чувана річ — под'ячі задумали нами володіти, под'ячі женуть наших панів з панського двору... Ач як вони хропуть, окаянні; всіх би разом, та й кінці в воду.
Дубровський нахмурився. «Слухай, Архипе,— сказав він, трохи помовчавши,— не діло ти затіяв. Не приказні винні. Засвіти-но ти ліхтаря, іди за мною»,
Архип узяв свічку з рук пана, відшукав за пічкою ліхтар, засвітив його, і обидва тихо зійшли з ґанку і пішли навколо двору. Сторож почав бити в чавунну дошку, собаки загавкали. «Хто сторожі?» — запитав Дубровський.—«Ми, батечку,— відгукнувся тонкий голос,— Василиса та Лукерія».— «Ідіть собі додому,— сказав їм Дубровський, — вас не треба».— «Шабаш»,— промовив Архип.— «Спасибі, кормителю»,— відповіли баби і зразу ж подалися додому.
Дубровський пішов далі. Двоє людей наблизились до нього; вони його гукнули. Дубровський пізнав голос Антона і Гриші. «Чому ви не спите?»—спитав він їх.— «Чи до сну нам,— відповів Антон. — До чого ми дожили, хто б подумав...»
— Тихше!— перепинив Дубровський,— де Єгорівна?
— В панському домі, в своїй світлиці,—відповів Гриша.
— Піди, приведи її сюди, та виведи з будинку всіх наших людей, щоб жодної душі в ньому не залишалось, крім приказних,— а ти, Антоне, запряжи воза.
Гриша пішов і через хвилину з явився з своєю матір'ю... Стара не роздягалась цієї ночі; крім приказних, ніхто в домі не стуляв очей.
— Чи всі тут?— спитав Дубровський,— чи не лишилося кого в домі?
— Нікого, крім под'ячих,— відказав Гриша.
— Давайте сюди сіна або соломи,— сказав Дубровський.
Люди побігли до стайні й вернулися, несучи оберемки сіна.
— Підкладіть під ґанок. Отак. Ну, хлопці, вогню! Архип відкрив ліхтар — Дубровський запалив скіпку.
— Чекай,— сказав він Архипові,— здається, кваплячись, я замкнув двері в передпокій, піди швидше відімкни їх.
Архип побіг у сіни—двері були відімкнуті. Архип замкнув їх на ключ, примовляючи напівголосно: як би не так, відімкни! — і вернувся до Дубровського.
Дубровський підніс скіпку, сіно спалахнуло, полум'я шугнуло вгору і освітило все подвір'я.
— Ой лишенько,— жалібно закричала Єгорівна,— Володимире Андрійовичу, що ти робиш!
— Мовчи,— сказав Дубровський.— Ну, діти, прощайте, іду, куди бог поведе; будьте щасливі з новим вашим паном.
— Батечку наш, кормителю,— відповідали люди,— помремо, не залишимо тебе, ідемо з тобою.
Коней було подано; Дубровський сів з Гришею на воза і призначив їм місцем побачення Кістеньовський гай. Антон ударив по конях, і вони виїхали з двору.
Знявся вітер. За хвилину полум'я охопило весь будинок. Червоний дим звивався над покрівлею. Шибки тріщали, сипались, палаючі колоди стали падати, розлігся жалібний зойк і крики: «горимо, рятуйте, рятуйте».—«Ще б пак»,— сказав Архип, дивлячись із злобною усмішкою на пожежу.— «Архипушко,— говорила йому Єгорівна,— порятуй їх, окаянних, бог тобі віддячить».
— Ще б пак,— відповів коваль.
В цю хвилину приказні показались у вікні, силкуючись виламати подвійні рами. Але тут покрівля з тріском завалилась, і зойки стихли.
Незабаром уся двірня висипала на подвір'я. Жінки з криком поспішали рятувати своє манаття, дітвора стрибала, милуючись пожежею. Іскри полетіли вогненною заметіллю, хати зайнялися.
— Тепер усе гаразд,— сказав Архип,— як горить, га? Мабуть, із Покровського гарно дивитись.
В цю хвилину нове видовище привернуло його увагу; кішка бігала по покрівлі палаючого сарая, не знаючи, куди стрибнути — з усіх боків оточувало її полум'я. Бідна тварина жалісним нявчанням кликала на допомогу. Хлопчаки заходилися від сміху, дивлячись на її відчай. «Чого смієтеся, чортенята,— сказав їм сердито коваль.— Бога не боїтеся; божа тварина гине, а ви здуру радієте»,— і, поставивши драбину на покрівлю, що вже зайнялася, він поліз за кішкою. Вона зрозуміла його намір і з виглядом квапливої вдячності вчепилася за його рукав. Напівобгорілий коваль зі своєю здобиччю поліз униз. «Ну, хлопці, прощайте,— сказав він збентеженій двірні,— мені тут робити нема чого. Щасливо, не згадуйте мене лихом».
Коваль пішов; пожежа лютувала ще якийсь час. Нарешті, вщухла, і купи жару без полум'я ясно жевріли в темряві ночі, і побіля них бродили погорілі жителі Кістеньовки.

 

РОЗДІЛ VII


На другий день звістка про пожежу рознеслася по всій околиці. Всі говорили про неї з різними догадками й припущеннями. Одні запевняли, що люди Дубровського, напившись п'яними на похороні, запалили будинок з необережності, інші обвинувачували приказних, які підгуляли на новосіллі, багато хто запевняв, що він сам згорів із земським судом і з усіма дворовими. Дехто догадувався про істину і твердив, що винуватцем цього жахливого лиха був сам Дубровський, спонуканий злобою і відчаєм. Троєкуров приїжджав другого дня на місце пожежі і сам чинив слідство. Виявилося, що справник, засідатель земського суду, стряпчий і писар, так само як Володимир Дубровський, няня Єгорівна, дворовий чоловік Григорій, кучер Антон і коваль Архип пропали невідомо куди. Всі дворові засвідчили, що приказні згоріли в той час, як завалилась покрівля; обгорілі кістки їхні були знайдені. Баби Василиса і Лукерія сказали, що Дубровського і Архипа-коваля бачили вони за кілька хвилин перед пожежею. Коваль Архип, за загальним свідченням, був живий і, можливо, головний, якщо не єдиний, винуватець пожежі. На Дубровського були великі підозри. Кирило Петрович послав губернаторові докладний опис усієї події, і нова справа зав'язалась.
Незабаром інші вісті дали іншу поживу цікавості й балачкам. В ** з’явились розбійники і нагнали жаху по всіх околицях. Заходи, вжиті проти них урядом, виявились недостатніми. Грабування, чим далі дивовижніші, відбувалися одне за одним. Не було безпеки ні по шляхах, ні по селах. Кілька тройок, на яких повно було розбійників, роз'їжджали вдень по всій губернії, зупиняли подорожніх і пошту, приїжджали в села, грабували поміщицькі будинки і знищували їх вогнем. Начальник ватаги славився розумом, відважністю і якоюсь великодушністю. Розповідали про нього чудеса; ім'я Дубровського було в усіх на устах, всі були певні, що він, а не хто інший стояв на чолі відважних злочинців. Дивувало одне — маєтки Троєкурова були помилувані; розбійники не пограбували у нього жодного сарая, не зупинили жодного воза. З звичайною своєю пихою Троєкуров приписував цей виняток страхові, який умів він вселити всій губернії, а також і чудовій поліції, заведеній ним у його селах. Спочатку сусіди сміялись між собою із зарозумілості Троєкурова і кожен день чекали, щоб непрохані гості відвідали Покровське, де було їм чим поживитися, але зрештою змушені були з ним погодитись і визнати, що й розбійники виявляли до нього незрозумілу пошану... Троєкуров тріумфував, і при кожній звістці про нове пограбування Дубровського розсипався в насмішках відносно губернатора, справників та ротних командирів, від яких Дубровський зникав завжди без будь-якої шкоди.
Тимчасом настало 1-е жовтня — день храмового свята в селі Троєкурова. Але перш ніж приступимо до опису цього торжества і подальших подій, ми повинні познайомити читача з особами для нього новими, або про які ми злегка тільки згадали на початку нашої повісті.

РОЗДІЛ VIII


Читач, певно, вже догадався, що дочка Кирила Петровича, про яку сказали ми лише кілька слів, є героїня нашої повісті. В епоху, яку ми описуємо, їй було 17 літ, і краса її була в повному розквіті. Батько любив її до нестями, але поводився з нею з властивим йому свавіллям, то стараючись догоджати найменшим її примхам, то лякаючи її суворим, а інколи й жорстоким поводженням. Впевнений у її прив'язаності, ніколи не міг він добитися її довір'я. Вона звикла таїти від нього свої почуття й думки, бо ніколи не могла знати напевно, як будуть вони сприйняті. Вона не мала подруг і виросла в самотині. Жінки й дочки сусідів рідко їздили до Кирила Петровича, звичайні розмови і розваги якого вимагали товариства чоловіків, а не присутності дам. Рідко наша красуня з являлась серед гостей, що бенкетували у Кирила Петровича. Величезна бібліотека, складена здебільшого з творів французьких письменників XVIII століття, була віддана в її розпорядження. Батько її, який ніколи не читав нічого, крім «Досконалої Куховарки», не міг керувати нею у виборі книг, і Маша, природно, перекидавши твори всякого роду, спинилась на романах. Таким чином довершила вона своє виховання, розпочате колись під керівництвом мамзель Мімі, якій Кирило Петрович виявляв велике довір'я і прихильність і яку змушений був, нарешті, вислати нишком до іншого маєтку, коли наслідки цієї приязні стали надто явними. Мамзель Мімі залишила після себе згадку досить приємну. Вона була добра дівчина і ніколи не зловживала впливом, який видимо мала над Кирилом Петровичем, чим відрізнялася вона від інших наперсниць, яких він раз у раз міняв. Сам Кирило Петрович, здавалося, любив її більше за інших, і чорноокий хлопчик, пустун років дев'яти, який нагадував південні риси m-lle Мімі, виховувався при ньому і визнаний був за його сина, незважаючи на те, що безліч босих дітлахів, як дві краплини води схожих на Кирила Петровича, бігали перед його вікнами і вважались дворовими. Кирило Петрович виписав із Москви для свого маленького Саші француза-вчителя, який і прибув у Покровське під час подій, які ми тепер описуємо.
Цей учитель сподобався Кирилові Петровичу своєю приємною зовнішністю і простим поводженням. Він подав Кирилові Петровичу свої атестати і лист від одного з родичів Троєкурова, у якого чотири роки жив він гувернером. Кирило Петрович все це переглянув і був невдоволений тільки молодістю свого француза —не тому, що вважав би цю милу ваду несумісною з терпінням і досвідченістю, такими потрібними в нещасному званні учителя, але в нього були свої сумніви, які зараз же й вирішив йому пояснити. Для цього велів він покликати до себе Машу (Кирило Петрович по-французьки не говорив, і вона була йому за перекладача).
— Підійди сюди, Машо: скажи ти цьому мусьє, що так тому й бути, приймаю його; тільки з умовою, щоб він у мене до моїх дівчат не посмів залицятися, а то я його, собачого сина... переклади це йому, Машо.
Маша почервоніла і, звернувшись до вчителя, сказала йому по-французьки, що батько її сподівається на його скромність і порядну поведінку.
Француз їй вклонився і відповів, що він сподівається заслужити повагу, навіть якщо відмовлять йому у прихильності.
Маша слово в слово переклала його відповідь.
— Добре, добре,— сказав Кирило Петрович,— не треба йому ні прихильності, ні поваги. Діло його доглядати Сашу і вчити граматики та географії, переклади це йому.
Марія Кирилівна пом'якшила в своєму перекладі грубі вислови батька, і Кирило Петрович відпустив свого француза у флігель, де призначена була йому кімната.
Маша не звернула ніякої уваги на молодого француза, вихована в аристократичних забобонах, учитель був для неї щось подібне до слуги чи майстрового, а слуга чи майстровий не здавався їй мужчиною. Вона не помітила і враження, яке вона справила на m-r Дефоржа, ні його збентеження, ні його трепету, ні того, як змінився голос. Кілька днів підряд після того вона зустрічала його досить часто, не вшановуючи більшою увагою. Несподівано дістала вона про нього зовсім нове уявлення.
Надворі в Кирила Петровича виховувалося звичайно кілька ведмежат і становили вони одну з головних розваг покровського поміщика. В першій їхній молодості ведмежат приводили щоденно до вітальні, де Кирило Петрович цілими годинами возився з ними, нацьковуючи їх на кішок і щенят. Коли вони мужніли, прив'язували їх на цеп у чеканні справжнього цькування. Зрідка виводили перед вікна панського дому і підкочували їм порожню винну бочку, з набитими гвіздками; ведмідь обнюхував її, потім тихенько об неї торкався, колов собі лапи, розсердившись, штовхав її дужче, і дужчим ставав біль. Він зовсім шаленів, з ревом кидався на бочку, доки не відбирали у бідного звіра предмет марної його люті. Траплялось, що у віз впрягали пару ведмедів, волею чи неволею садовили в нього гостей, і пускали їх мчати на волю божу. Але найкращим жартом вважався у Кирила Петровича такий.
Зголоднілого ведмедя замкнуть бувало в порожній кімнаті, прив'язавши його вірьовкою до кільця, вгвинченого в стіну. Вірьовка була завдовжки майже через усю кімнату, так що один тільки протилежний куток міг бути безпечним від нападу страшного звіра. Приводили звичайно новачка до дверей цієї кімнати, ненароком вштовхували його до ведмедя, двері замикались і нещасну жертву залишали сам на сам з кошлатим пустельником. Бідний гість, з обірваною полою і до крові подряпаний, скоро відшукував безпечний куток, але змушений був, інколи на протязі трьох годин, стояти, притиснувшись до стіни і бачити, як розлючений звір за два кроки від нього ревів, стрибав, ставав дибки, рвався і силкувався до нього дотягтися. Такі були благородні розваги російського барина! Через кілька днів після приїзду вчителя Троєкуров згадав про нього і вирішив угостити його у ведмежій кімнаті: для цього, покликавши його якось уранці, повів він його з собою темними коридорами; раптом бічні двері відчинились, двоє слуг вштовхують у них француза і замикають їх на ключ. Опам'ятавшись, учитель побачив прив'язаного ведмедя, звір почав пирхати, здалека обнюхуючи свого гостя, і раптом, піднявшись на задні лапи, пішов на нього... Француз не збентежився, не побіг і чекав нападу. Ведмідь наближався. Дефорж витяг з кишені маленький пістолет, вклав його в вухо голодному звіру і вистрілив. Ведмідь повалився. Всі збіглися, двері відчинились, Кирило Петрович увійшов, здивований розв'язкою свого жарту. Кирило Петрович хотів неодмінно з'ясувати всю справу: хто попередив Дефоржа про жарт, для нього приготований, або для чого в нього в кишені був заряджений пістолет. Він послав по Машу. Маша прибігла і переклала французові запитання батька.
— Я не чув про ведмедя,— відповів Дефорж,— але я завжди ношу при собі пістолети, бо не маю наміру терпіти образу, за яку, в моєму званні, не можу вимагати задоволення.
Маша дивилася на нього з подивом, і переклала слова його Кирилові Петровичу. Кирило Петрович нічого не відповів, звелів витягти ведмедя і зняти з нього шкуру; потім, звернувшись до своїх людей, сказав: «От так молодець! не злякався, їй-богу, не злякався». З тієї хвилини він Дефоржа полюбив і не думав уже його випробовувати.
Але випадок цей справив ще більше враження на Марію Кирилівну. Уява її була вражена: вона бачила мертвого ведмедя і Дефоржа, який спокійно стояв над ним і спокійно з нею розмовляв. Вона побачила, що хоробрість і горде самолюбство не виключно належать одному станові, і з того часу почала виявляти до молодого вчителя пошану, яка дедалі ставала все уважнішою. Між ними завелись деякі стосунки. У Маші був прекрасний голос і великі музикальні здібності; Дефорж узявся давати їй уроки. Після цього читачеві вже нетрудно догадатися, що Маша в нього закохалася, сама ще в тому собі не признаючись.

 

Продовження. Том другий.

 


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна

http://vodnasos.ru/ пнд Фитинги для соединения труб. Фитинги для пнд труб.