О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 4 > Арап Петра Великого > Розділ ІІІ

 

РОЗДІЛ ІІI

Мов хмари серед неба.
Так думи в нас легкий міняють oбраз,
Що любимо, те завтра ненавидим.
В. Кюхельбекер.

Другого дня Петро за своєю обіцянкою розбудив Ібрагіма і поздоровив його капітан-лейтенантом бомбардирської роти Преображенського полку, в якій він сам був капітаном. Придворні оточили Ібрагіма, кожен по-своєму старався привітати нового улюбленця. Пихатий князь Меншиков дружньо потиснув йому руку. Шереметєв запитав про своїх паризьких знайомих, а Головін покликав обідати. Цей останній приклад наслідували й інші, так що Ібрагім дістав запрошень принаймні на цілий місяць.
Ібрагім проводив дні одноманітні, але діяльні,— отже, не знав нудьги. Він день від дня більше прихилявся до государя, краще пізнавав його високу душу. Стежити за думками великої людини є наука найцікавіша. Ібрагім бачив Петра в Сенаті, де з ним сперечались Бутурлін і Долгорукий, де розглядав він важливі потреби законодавства, в адміралтейській колегії, де утверждав морську велич Росії, бачив його з Феофаном, Гаврилом Бужинським і Копієвичем, у часи відпочинку, коли він розглядав переклади іноземних публіцистів або відвідував фабрику купця, робочу кімнату ремісника і кабінет ученого. Росія здавалась Ібрагімові величезною майстернею, де рухаються самі машини, де кожен робітник, підлягаючи заведеному ладу, зайнятий своєю справою. Він вважав і себе зобов'язаним трудитись біля власного верстата і намагався як можна менше шкодувати про розваги паризького життя. Найважче було йому віддалити від себе іншу, милу згадку: часто думав він про графиню Д., уявляв її справедливе обурення, сльози і смуток... але іноді думка жахлива стискала йому груди: розваги великого світу, нове кохання, інший щасливець— він здригався; ревнощі починали вирувати в африканській його крові, і гарячі сльози готові були текти по його чорному обличчю.
Одного ранку сидів він у своєму кабінеті, оточений діловими паперами, як раптом почув голосне вітання французькою мовою; Ібрагім швидко обернувся, і молодий Корсаков, якого покинув він у Парижі, у вихорі великого світу, обняв його з радісними вигуками. «Я тільки що приїхав,— сказав Корсаков,— і прямо прибіг до тебе. Усі наші паризькі знайомі тобі кланяються, шкодують, що ти відсутній; графиня Д. наказала кликати тебе неодмінно, і ось тобі від неї лист». Ібрагім схопив його з трепетом і дивився на знайомий почерк напису, не сміючи вірити своїм очам. «Який я радий,— продовжував Корсаков,— що ти ще не вмер від нудьги в цьому варварському Петербурзі! що тут роблять? чим займаються? хто твій кравець? чи заведена у вас хоч опера?» Ібрагім неуважно відповів, що, мабуть, государ працює тепер на корабельній верфі. Корсаков засміявся. «Бачу,— сказав він,— що тобі тепер не до мене; іншим часом наговоримось досхочу; їду представлятись государю». З цими словами він обкрутнувся на одній ніжці і вибіг з кімнати.
Ібрагім, лишившись на самоті, швидко розпечатав листа. Графиня ніжно йому жалілась, дорікаючи за нещирість і недовірливість. «Ти кажеш,— писала вона,— що мій спокій дорожчий тобі над усе на світі. Ібрагіме! коли б це була правда, чи міг би ти допустити мене до такого стану, до якого призвела мене несподівана звістка про твій від'їзд? Ти боявся, щоб я тебе не затримала; будь певний, що, незважаючи на моє кохання, я вміла б ним пожертвувати заради твого щастя і того, що ти вважаєш своїм обов’язком». Графиня закінчувала лист пристрасними запевненнями в коханні і заклинала його хоч зрідка їй писати, якщо вже немає для них надії знову побачитись коли-небудь.
Ібрагім двадцять разів перечитав цей лист, у захваті цілуючи безцінні рядки. Він палав від нетерплячки почути що-небудь про графиню і зібрався їхати до адміралтейства, сподіваючись там застати ще Корсакова, але двері відчинились, і сам Корсаков з'явився знову; він уже представлявся государю — і за своїм звичаєм, здавалося, був дуже задоволений собою. «Entre nous*, — сказав він Ібрагімові,— государ дуже дивна людина; уяви, що я застав його в якійсь полотняній фуфайці, на щоглі нового корабля, куди змушений я був видиратися з моїми депешами. Я стояв на мотузяній драбині і не мав досить місця, щоб зробити пристойний реверанс, і зовсім зніяковів, чого зроду зі мною не траплялось. Але ж государ, прочитавши папери, подивився на мене з голови до ніг і, мабуть, був приємно вражений смаком і пишнотою мого вбрання; принаймні він посміхнувся і запросив мене на сьогоднішню асамблею. Але я в Петербурзі справжній чужинець, під час шестирічної відсутності я зовсім забув тутешні звичаї, будь ласка, будь моїм ментором, заїжджай за мною і представ мене». Ібрагім погодився і поспішив обернути розмову на предмет, більш для нього цікавий. «Ну, що графиня Д..?» — «Графиня? вона, розуміється, спочатку була дуже засмучена з твого від'їзду; потім, розуміється, помалу втішилась і взяла собі нового коханця; знаєш кого? довготелесого маркіза R.; що ж ти витріщив свої арапські білки? чи все це здається тобі дивним; хіба ти не знаєш, що довгий сум не в природі людській, особливо жіночій; подумай про це гарненько, а я піду, спочину з дороги; не забудь же за мною заїхати».
Які почуття наповнили душу Ібрагіма? ревнощі? шал? відчай? ні; але глибокий, пригнічений смуток. Він повторював собі: це я передбачав, це повинно було трапитись. Потім відкрив лист графині, перечитав його знов, повісив голову і гірко заплакав. Він плакав довго. Сльози полегшили його серце. Поглянувши на годинник, побачив він, що час їхати. Ібрагім був би дуже радий уникнути цього, але асамблея була справа службова, і государ суворо вимагав присутності своїх близьких осіб. Він одягнувся і поїхав за Корсаковим.
Корсаков сидів у шлафроці, читаючи французьку книгу. «Так рано?»—сказав він Ібрагімові, побачивши його. «Що ти,— відповів той,— вже пів на шосту; ми спізнимось, швидше одягайся і поїдемо». Корсаков заметушився, став дзвонити щосили; люди збіглись; він став поспішно одягатись. Француз камердинер подав йому черевики з червоними каблуками, блакитні бархатні штани, рожевий кафтан, шитий блискітками; у передпокої нашвидку пудрили парик, його принесли. Корсаков всунув у нього стрижену голівку, наказав дати шпагу й рукавички, разів десять крутнувся перед дзеркалом і оголосив Ібрагімові, що він готовий. Гайдуки подали їм ведмежі шуби, і вони поїхали до Зимового палацу.
Корсаков закидав Ібрагіма питаннями, хто в Петербурзі перша красуня? хто уславився, як перший танцюрист? який танець нині в моді? Ібрагім дуже неохоче задовольняв його цікавість. Тимчасом вони під'їхали до палацу. Безліч довгих саней, старих колимаг і роззолочених карет стояло вже на лузі. Біля ґанку товпились кучери в лівреї і з вусами, скороходи, що виблискували мішурою, в перах і з булавами, гусари, пажі, незграбні гайдуки, нав'ючені шубами і муфтами своїх панів: почет необхідний, як вважали бояри тодішніх часів. З появою Ібрагіма почувся між ними загальний шепіт: «арап, арап, царський арап!» Він швидше провів Корсакова крізь цю строкату челядь. Придворний лакей розчинив їм двері навстіж, і вони увійшли до зали. Корсаков остовпів... У великій кімнаті, освітленій лойовими свічками, що тьмяно горіли у хмарах тютюнового диму, вельможі з блакитними стрічками через плече, посланники, іноземні купці, офіцери гвардії в зелених мундирах, корабельні майстри в куртках і смугастих панталонах юрбою рухались туди і сюди під безперервні звуки духової музики. Дами сиділи біля стін; молоді виблискували усією пишнотою моди. Золото і срібло блищало на їх робах; з пишних фіжм здіймалась, як стеблина, їхня вузька талія, алмази блищали у вухах, в довгих локонах і біля шиї. Вони весело повертались праворуч і ліворуч, чекаючи кавалерів і початку танців. Пані літні намагалися хитро сполучити новий зразок одягу з переслідуваною старовиною: чепці скидалися на соболеву шапочку цариці Наталії Кирилівни, а робронди і мантильї якось нагадували сарафан і тілогрійку. Здавалося, вони більше із здивуванням, ніж із задоволенням, брали участь у цих новозаведених ігрищах і з досадою скоса поглядали на дружин і дочок голландських шкіперів, які в каніфасових спідницях і в червоних кофточках плели свою панчоху, поміж собою сміючись і розмовляючи, ніби вдома. Корсаков не міг опам'ятатися. Помітивши нових гостей, слуга підійшов до них із пивом і склянками на підносі. «Que diable est-ce que tout cela?»* — запитував Корсаков півголосом у Ібрагіма. Ібрагім не міг не посміхнутись. Імператриця і великі княжни, виблискуючи красою і вбранням, проходжувались поміж рядами гостей, привітно з ними розмовляючи. Государ був у другій кімнаті. Корсаков, бажаючи йому показатись, насилу міг туди пробратися крізь натовп, що рухався безупинно. Там сиділи здебільшого іноземці, поважно покурюючи свої глиняні люльки і спорожняючи глиняні кухлі. На столах розставлені були пляшки пива й вина, шкіряні капшуки з тютюном, склянки з пуншем і шахові дошки. За одним із цих столів Петро грав у шашки з одним широкоплечим англійським шкіпером. Вони старанно салютували один одному залпами тютюнового диму, і государ так був спантеличений несподіваним ходом свого супротивника, що не помітив Корсакова, хоч як той біля них крутився. У цей час товстий пан, з товстим букетом на грудях, метушливо увійшов, оповістив голосно, що танці почалися — і одразу пішов; слідом за ним рушило багато гостей, серед них і Корсаков.
Несподіване видовище його вразило. На всю довжину танцювальної зали, під звуки найтужнішої музики, дами й кавалери стояли в два ряди один проти одного; кавалери низько вклонялись, дами ще нижче присідали, спочатку прямо проти себе, потім повернувшись праворуч, потім ліворуч, потім знову прямо, знову праворуч і так далі. Корсаков, дивлячись на це химерне проводження часу, витріщав очі і кусав собі губи. Присідання і поклони тривали з півгодини; нарешті вони припинилися, і товстий пан з букетом оголосив, що церемоніальні танці скінчилися, і наказав музикантам грати менует. Корсаков зрадів і приготувався відзначитись. Серед молодих гостей одна особливо йому сподобалась, їй було близько 16 років, вона була одягнена пишно, але з смаком, і сиділа біля літнього чоловіка, на вигляд поважного й суворого. Корсаков до неї розлетівся і просив зробити честь піти з ним танцювати. Молода красуня дивилась на нього збентежено і, здавалося, не знала, що йому сказати. Чоловік, що сидів біля неї, нахмурився Ще більше. Корсаков ждав її рішення, але пан з букетом підійшов до нього, відвів на середину і поважно сказав: «Государю мій, ти провинився, по-перше, підійшов до цієї молодої персони, не віддавши їй три належні реверанси; а по-друге, взявши на себе самого її обрати, тоді як у менуетах право це належить дамі, а не кавалеру; ради цього маєш ти бути вельми покараний, саме повинен випити кубок великого орла». Корсаков дедалі все більше дивувався. В одну мить гості його оточили, галасливо вимагаючи негайного виконання закону. Петро, почувши регіт і ці вигуки, вийшов з другої кімнати, будучи великим охотником особисто бути присутнім під час такого покарання. Перед ним натовп розступився, і він увійшов у коло, де стояв засуджений і перед ним маршал асамблеї з величезним кубком, наповненим мальвазією. Він марно умовляв злочинця добровільно скоритися закону. «Ага,— сказав Петро, побачивши Корсакова,— попався, брат, так, будь ласка, мосьє, пити і не кривитись». Робити було нічого. Бідний франт одним духом осушив весь кубок і віддав його маршалові. «Послухай, Корсаков,— сказав йому Петро,— штани от на тобі бархатні, яких і я не ношу, а я далеко багатший від тебе. Це марнотратство; дивись, щоб я з тобою не посварився». Вислухавши цю догану, Корсаков хотів вийти з кола, але захитався і мало не впав на невимовне задоволення государя і всієї веселої компанії. Цей епізод не тільки не пошкодив єдності й цікавості головної дії, але ще пожвавив її. Кавалери почали шаркати і вклонятися, а дами присідати й постукувати каблучками більш старанно і вже зовсім не додержуючи кадансу. Корсаков не міг брати участі в загальних розвагах. Дама, ним обрана, за наказом батька свого, Гаврила Афанасійовича, підійшла до Ібрагіма і, опустивши блакитні очі, несміло подала йому руку. Ібрагім протанцював з нею менует і одвів її на те саме місце; потім, розшукавши Корсакова, вивів його з зали, посадив у карету і повіз додому. По дорозі Корсаков спочатку невиразно белькотав: «Проклята асамблея!., проклятий кубок великого орла!..» — але незабаром міцно заснув, не чув, як він приїхав додому, як його роздягли і поклали; і прокинувся на другий день з головним болем, невиразно пам'ятаючи шаркання, присідання, тютюновий дим, пана з букетом і кубок великого орла.

      

Розділ І || Розділ ІІ|| Розділ ІІІ || Розділ ІV|| Розділ V || Розділ VІ|| Розділ VIІ ||


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
Про О.С. Пушкіна