О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 3 > Примітки до 3-го тому

ПРИМІТКИ

Євгеній Онєгін
Борис Годунов
Скупий рицар
Моцарт і Сальєрі
Камінний гість
Бенкет у чуму
Русалка
Сцени з рицарських часів

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН

Робота Пушкіна над романом тривала більше 7 років. Почато роман 9 травня 1823 р. в Кишиневі і закінчено 25 вересня 1830 р. в Болдіні. Восени 1831 р. Пушкін переробив останню главу і написав лист Онєгіна до Татьяни (5 жовтня).

Глава перша
Пушкін почав главу 9 травня 1823 p., 28 травня приступив до переписування і переробки написаного. З цього дня він безперервно працював над своїм твором. Главу було закінчено 22 жовтня в Одесі. Первісний текст згодом був перероблений. Ряд строф Пушкін виключив, деякі нові вніс до вже закінченого тексту глави. Главу було надруковано окремою книжкою в 1825 р. (вийшла в світ 18 лютого); друге видання вийшло в кінці березня 1829 р.

Строфа II. Останній рядок — натяк на заслання Пушкіна на південь.

Строфа XII. Фоблас — герой серії романів Луве де-Кувре, тип розбещеного француза-дворянина XVIII ст.

Строфа XVI. Каверін (1794 — 1855), приятель Пушкіна в 1816 — 1820 pp., член Союзу благоденствія.

Строфи XVIIIXIX написані після закінчення глави, у жовтні 1824 р.

Строфи XXXIX, XL тa XLI  Пушкін позначив як пропущені; проте в рукописах Пушкіна нема ніяких слідів того, що в даному місці був якийсь пропуск. Очевидно цих строф Пушкін і не писав.

Строфа XLIX. «Горда ліра Альбіона» — Байрон. Пушкін має на увазі IV пісню «Мандрувань Чайльд-Гарольда», де описано Венецію.

Строфа LVII. Пушкін має на увазі свої поеми «Кавказький бранець» та «Бахчисарайський фонтан».

 

Глава друга
Писалася безпосередньо після закінчення першої. До 3 листопада 1823 р. були написані перші 17 строф. Закінчена глава була 8 грудня 1823 р. і складалася з 39 строф, а в 1824 р. Пушкін доробив і доповнив її новими строфами. Окремою книжкою глава була надрукована в 1826 р. (вийшла в світ у жовтні) з зазначенням: «Писано в 1823 році» — і перевидана в травні 1830 р.

Епіграф побудований на подібності слів rus (село) і Русь.

Строфа II. У рукопису — примітка до рядка 7: «Для цензури: Дідів портрети на стінах». У такому вигляді вірш з'явився в друку.

 

Глава третя
Розпочата 8 лютого 1824 р. в Одесі і написана до листа Татьяни вже на початку червня. Дальша частина глави писалася в Михайловському. Під XXXII строфою дата 5 вересня 1824 р. Вся глава закінчена 2 жовтня 1824 р. У друку з'явилась в 1827 р. На початку глави надруковано:

«Перша глава Євгенія Онєгіна, написана в 1823 році, з'явилася в 1825 р. Через два роки видана друга. Ця повільність виникла внаслідок незалежних обставин. Віднині видання буде йти в безперервному порядку: одна глава зразу ж за другою».

Строфа X. Перелічуються героїні романів: «Кларіса Гарлоу» Річардсона, «Нова Елоїза» Руссо, «Дельфіна» м-м де-Сталь.

Строфа XXXI «Фрейшіц» — «Чарівний стрілець», опера Вебера (1821).

 

Глава четверта
Пушкін почав писати цю главу в кінці жовтня 1824 р. у Михайловському і писав її з перервами, бо в цей же час працював над «Борисом Годуновим», «Графом Нуліним» та ін. До 1 січня 1825 р. була написана строфа XXIII. Закінчувалася глава вже в кінці року. Останню строфу Пушкін написав 6 січня 1826 р. Пізніше, вже в кінці року, він переробив главу.

Четверта глава була видана разом з п'ятою і вийшла в світ 31 січня 1828 р. Главі передувала присвята П. Плетньову («Не світ хотівши звеселити»), пізніше перенесена на початок романа.

Строфа XXXII. «Критик строгий» — В. Кюхельбекер, який нападав на елегічний напрям в російській поезії і пропонував звернутися до оди («Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиріччя», «Мнемозина», 11, 1824 р.)

Строфа XXXIII. «Чужої тями» лірик — бездарний одописець, зображений І. Дмитрієвим в сатиричному вірші «Чужой толк» (1794). Строфа XXXVIІ. «Співець Гюльнари» — Байрон. (Гюльнара — героїня поеми «Корсар»). У примітці до строфи 105 другої глави «Дон Жуана» Байрон описував, як він переплив Геллеспонт (Дарданелли) 3 травня 1810 р.

Строфа XLIII. Початок строфи друкується за варіантом білового рукопису.

 

Глава п'ята
Цю главу розпочато за два дні до закінчення попередньої — 4 січня 1826 р. Писалася вона з перервами: спершу до XXI строфи, потім решта. Глава закінчена і переписана 22 листопада 1826 р. Видано її разом з главою четвертою в одній книжці.

Епіграф взято з балади Жуковського «Світлана».

Строфа XXIII. «Мальвіна» — роман Коттен (французької письменниці).

Строфа XXXII — Зізі — Євпраксія Вульф, з родини Осипових, що жила в Тригорському в сусідстві з Михайловським.

 

Глава шоста
Писалася в Михайловському в 1826 р. Точні дати невідомі, бо рукопис глави не зберігся. Строфа XLV, якою Пушкін мав намір закінчити главу, датована 10 серпня 1827 р. і, очевидно, написана через великий проміжок часу після закінчення всієї глави.

Глава була видана в 1828 р. Після тексту стоїть: «Кінець першої частини». У кінці глави є примітка: «Протягом видання І частини Євгенія Онєгіна вкралось у неї кілька значних помилок. Найважливіші з них вміщуємо тут». Насправді у прикладеному списку були не тільки виправлення помилок, але і ряд істотних редакційних змін тексту.

Епіграф узято з канцони Петрарки «Джакомо Колонна» («Вірші на різні теми», канцона І).

Строфа XLVI. У першому виданні за цією строфою ішла ще одна, але потім Пушкін переніс її в примітки до романа (див. прим. 40).

 

Глава сьома
Цю главу Пушкін почав писати, очевидно, зараз же після закінчення шостої, тобто в серпні 1827 р. Писав він її з перервами. До 19 лютого 1828 р. було написано 12 строф. Закінчив главу в Малинниках 4 листопада 1828 р. Окремою книжкою глава була видана в 1830 р.

Епіграфи взято з вірша І.І. Дмитрієва «Звільнення Москви» (1795), з поеми Є. А. Баратинського «Бенкети» (1820) та з «Лиха з розуму» Грибоєдова.

Строфа XXII. «Співець Гяура та Жуана» — Байрон

Строфа XXXIII. «Із мудро складених таблиць». Судячи по рукопису, Пушкін мав на увазі книгу французького статистика Шарля Дюпена «Виробничі і торговельні сили Франції» (1827), де дано порівняльні статистичні таблиці, що показують економіку європейських держав, у тому числі і Росії.

Строфа XLIX. «Архівні юнаки» — молоді люди, що служили в архіві Міністерства закордонних справ. Серед них були «любомудри» (Д. В Веневітінов. В. Ф. Одоєвський, Іван і Петро Киреєвські та ін.)

 

Глава восьма
Спочатку їй передувала глава про подорож Онєгіна, а тому глава була означена дев'ятою. Пушкін почав працювати над нею 24 грудня 1829 р. і закінчив її 25 вересня 1830 р. в Болдіні. Проте, пізніше Пушкін ще працював над нею. Вирішивши виключити первісну восьму главу, він переніс з неї в дану главу строфи IX—XIII. Пізніше (5 жовтня 1831 р. в Царському селі) був написаний лист Онєгіна до Татьяни.

Глава була видана в 1832 р. На обкладинці стоїть: «Остання глава Євгенія Онєгіна».

Епіграф до глави взято з вірша Байрона «Fare the well» із збірки «Домашні твори» 1816 р.

Строфа IV. Початок строфи друкується за варіантом білового рукопису. Ленора — героїня одноіменної балади Бюргера.

Строфа LI. «Одних нема, а ті не з нами, Як Саді те давно сказав». Тут Пушкін говорить про свій епіграф до «Бахчисарайського фонтана», згадуючи в цих рядках засланих і страчених декабристів.

Примітки Пушкіна. Прим. 5. «Один із наших романтичних «письменників», як це видно з чернеток, — сам Пушкін.

Прим. 11. Біографія Ганнібала, надрукована в першому виданні «Євгенія Онєгіна», наведена в примітках до строфи L першої глави.

Прим. 14. Грандісон — герой романа англійського письменника С. Річардсона «Історія Чарльза Грандісона» (1753); автор наділив Грандісона всіма чеснотами. Ловлас — герой романа того самого автора «Історія Кларіси Гарлоу» (1748) — тип розбещеного спокусника.

Прим. 15. Цитата з повісті Шатобріана «Рене» (1802).

Прим. 20. Вірш з «Пекла» Данте: напис над входом у пекло.

Прим. 23. Пушкін мав на увазі рецензію Б. Федорова в журналі «Санкт-Петербургский зритель», 1828 p.

Прим. 24. Пушкін відповідає тут на розбір IV і V глав «Онєгіна», надрукований в журналі «Атеней», 1828 p., за підписом В. (М. Дмитрієв).

Прим. 31. Також є відповіддю на рецензію в «Атенеї».

Прим. 32, 33 і 36. Пушкін відповідає тут на рецензію Б. Федорова.

 

Уривки з Подорожі Онєгіна
Частково строфи «Подорожі» були написані ще в 1825 p. y Михайловському (опис Одеси). Автор мав намір включити їх до VII глави. Строфи ці були надруковані в «Московском Вестнике», як уривок з сьомої глави «Євгенія Онєгіна», в березні 1827 р. Інші уривки (опис Криму) з'явились в «Литературной газете» 1 січня 1830 р. як самостійна восьма глава, вони були оброблені Пушкіним у Болдіні восени 1830 р.

Відносно даної глави П. Катенін писав П. Анненкову в 1853 p.: «Про восьму главу «Онєгіна» чув я від небіжчика в 1832 році, що окрім Нижегородського ярмарку та Одеської пристані Євгеній бачив військові поселення, закладені гр. Аракчеєвим, і тут були зауваження, міркування, вирази, надто різкі для обнародування, і тому він вирішив за краще забути їх, і заразом викинути з повісті всю главу, без них дуже коротку і якось ніби оскуділу».

Цим пояснюється вираз Пушкіна, вжитий ним у передмові до уривків з «Подорожі»: «Автор... вирішив вилучити цю главу з причин, важливіших для нього, а не для публіки». В паперах Пушкіна ця первісна редакція восьмої глави не збереглась. Лишились напівчорнові начерки, по яких можна відновити цю главу в її скороченому вигляді. Частину строф з неї Пушкін переніс в останню (VIII) главу.

Стор. 173. Макар'їв — Нижегородський ярмарок, переведений з міста Макар'єва, де він збирався до 1817 р.

Стор. 174. «З Атрідом там змагавсь Пілад». Натяк на міф про Ореста і Пілада і про храм Діани, що, як гадали, знаходився в Криму, недалеко від Балаклави (де згодом був Георгієвський монастир).

Стоp. 176. Моралі (Maure Ali, тобто мавр Алі) — Одеський знайомий Пушкіна, родом з Єгипта. Про нього розповідали, що колись він був піратом і цим нажив багатство.

 

Уривки з десятої глави
Ця глава дійшла до нас у формі уривків і недороблених чернеток.

Про намір Пушкіна продовжувати «Євгенія Онєгіна» ми знаємо із спогадів М. В. Юзефовича про перебування Пушкіна на Кавказі в 1829 р. У цих спогадах розповідається:

«Він пояснював нам досить докладно все, що входило до первісного його задуму, за яким, між іншим, Онєгін мав або загинути на Кавказі, або стати декабристом». Це писалося через 50 років (у липні 1880 р.) і слово «або» слід розуміти, як вказівку на неясність спогадів Юзефовича. Пушкін, мабуть, розповідав, що Онєгін внаслідок подій 1825 р. потрапляє на Кавказ, де й гине.

В паперах Пушкіна зберігся запис, що відноситься до 1830 p.: «19 жовтня спалена X пісня».

Слід гадати, що Пушкін спалив лише частину глави, написаної на той час. Насправді ж, перед тим як спалити цей текст, він його зашифрував. Зробив він це тому, що не лишив наміру колись повернутися до цієї глави

У щоденнику П. А. Вяземського під датою 19 грудня 1830 р. читаємо: «Позавчора був у нас Пушкін. Він багато написав у селі: упорядкував і дев'яту главу «Онєгіна». Нею і кінчає; з майбутньої десятої читав мені строфи про 1812 рік і дальші. Славна хроніка». Далі Вяземський цитує два рядки з цієї глави:

«У неспокійного Микити,
  У обережного Іллі».

Останнє згадування про десяту главу ми зустрічаємо в листі О. І. Тургенєва до брата Миколи Івановича від 11 серпня 1832 p.: «Олександр Пушкін не міг видати однієї частини свого «Онєгіна», де він описує подорож його по Росії, повстання 1825 р. і згадує між іншим і про тебе». Після цього О. І. Тургенєв цитує шість останніх рядків строфи XV.

Свідчення О. І. Тургенєва про те, що до цієї глави входила також і подорож Онєгіна, частково підтверджується паперами Пушкіна. Одна з перших строф «Подорожі» у рукопису «Подорожі» (восьмої глави) закреслена і збоку приписано: «у X пісню». Можливо, що в 1832 р. у Пушкіна вже був намір об'єднати в одній главі політичні строфи, що не ввійшли до «Подорожі», і хроніку X глави.

Пушкін зашифрував перші 16 строф глави, переписав з деякими умовними скороченнями спочатку підряд усі перші рядки строф, потім другі, треті і т. д. Ця зашифровка дійшла до нас не повністю: по ній можна відновити лише перші чотири вірші цих строф (і то не всі); крім того, вона містить кілька рядків (мабуть, дев'ятих у строфі), що відносяться, судячи по смислу, до строф VI—IX. Крім цієї зашифровки до нас дійшли перші чернетки строф XV та XVI, але зовсім недороблені (особливо чернетка XVI строфи). Початкові рядки цих чернеток збігаються з відповідними рядками шифру. Нарешті, за чернеткою XVI строфи йде зовсім недороблений начерк однієї строфи, яку умовно приймаємо за строфу XVII. Не скрізь текст шифра і чернеток читається з певністю. Деякі скорочення не зовсім зрозумілі. Чернетка відновлюється з великими труднощами*. Тому пропоноване читання уривків X глави слід вважати приблизним.

Строфи І і II. Йдеться про події, що передували 1812 р.: про аустерліцьку битву (1805) та Тільзітський мир (1807).

Строфа III. «Руський бог» — формула офіціального патріотизму, яка зустрічається у віршах і статтях, написаних під час війни 1812 р.

Строфа VI. Пушкін має на увазі вірш князя І. М. Долгорукого «Авось», написаний у формі оди.

Пушкін називає «авось» шиболетом, основуючись на біблійній легенді, яка говорить, що воюючі єврейські племена пізнавали одне одного по вимові слова «шиболет» («колос»). Пушкін хоче сказати, що слово «авось» є національною ознакою. Далі Пушкін, користуючись словом «авось», висловлює непевні догадки про найближче майбутнє Росії.

Строфа VII. Гадають, що «ханжа» — це Голіцин, міністр народної освіти при Олександрі І, відомий своїм містицизмом. У наступних рядках висловлюється припущення про амністію декабристів.

Строфа IX. Йдеться про революційні рухи початку 20-х років (революція Іспанська, Неаполітанська, Грецьке повстання). «Безрукий князь» — Олександр Іпсіланті, який втратив руку в битві під Дрезденом у 1813 р.

Строфа XI. Мова йде про Семеновський полк; убивство Павла сталось тоді, коли вартував біля палацу Семеновський полк.

Строфи XII і XIV говорять про петербурзькі настрої періоду Союзу спасіння і Союзу благоденствія Микита — Муравйов. Ілля — Долгоруков, декабристи.

Строфа XVI говорить про настрої на півдні в районі другої армії (яка була під командуванням Вітгенштейна). В Тульчині і в Кам'янці були управи Південного товариства декабристів «Спокою повний генерал» — Юшневський. Муравйов — Сергій Муравйов-Апостол, який очолив у 1825 р військове повстання на півдні.

Строфа XVII є, мабуть, переходом до викладу подій 1825 р. Пушкін ніби підбиває підсумок того, що він сказав про підготовчий період таємних товариств, щоб дати безпосереднє зображення настроїв напередодні повстання 14 грудня.

Закінчивши в Болдіні дев'ять глав романа, Пушкін склав такий перелік цих глав, поділений на три частини:

Онєгін

Частина перша. Передмова.

І пісня Хандра Кишинів, Одеса.
II — Поет Одеса 1824.
III — Панночка Одеса. Мих. 1824.

Частина друга

IV пісня Село Михайлов. 1825.
V —Іменини Мих. 1825. 1826.
VI— Поєдинок Мих. 1826.

Частина третя

VII пісня Москва Мих. П. Б. Малини. 1827. 8.
VIII—Мандрівка. Моск. Павл. 1829. Болд.
IX — Великий світ Болд.

Примітки:

1823 рік 9 травня Кишинів — 1830 25 вер. Болдіно — 26 вер. О. П. І жити квапиться і почувать спішить.

К. В.

7 років 4 місяці 17 днів.

У 1833 р. Пушкін видав «Євгенія Онєгіна» в остаточному вигляді і повному складі (однією книгою). Друге видання романа вийшло в січні 1837 р. майже без ніяких змін.

 

 

БОРИС ГОДУНОВ

Пушкін приступив до роботи над «Борисом Годуновим» у листопаді — грудні 1824 р Перед тим як почати трагедію, він конспективно виклав події, про які розповідається в «Истории Государства Российского» Карамзина (тт. X та XI).

Потім він склав такий план трагедії:

Год. у монастирі. Розмови князів — вісті — площа, звістка про обрання. Літописець. Отреп'єв — втеча Отреп'єва.
Год. у монастирі. Його розкаяння — збіглі монахи.— Год. у сім'ї.
Год. у раді. Розмови на площі.— Вісті про зради, смерть Ірини.— Год. і чаклуни.
Самозванець перед боєм.
Смерть Годунова (звістка про першу перемогу, бенкети, поява самозванця), присяга бояр, зрада.
Пушкін і Плещеев на площі — лист Димитрія — віче — убивство царя — самозванець в'їжджає в Москву.

Потім Пушкін приступив до тексту трагедії і написав його до сцени в келії Чудова монастиря. Тут, очевидно, сталась перерва в роботі, бо Пушкін звернувся до четвертої глави «Євгенія Онєгіна». Закінчивши її в березні чи квітні 1825 p., Пушкін повернувся до «Бориса Годунова» і влітку закінчив першу частину.

У рукопису трагедія була озаглавлена: «Комедія про царя Бориса і Гришку Отреп'єва» (у Пушкіна було кілька варіантів цієї назви).

При остаточній обробці Пушкін зняв поділ на три частини, виключив дві сцени (ч. І, сц. 6 і ч. II, сц. 4) та переставив сцени 3 і 4 третьої частини.

Приїхавши в Москву в 1826 p., Пушкін читав трагедію друзям (10 вересня у Соболевського, 29 вересня у Вяземського, 12 жовтня у Веневітінових). Бенкендорф, дізнавшись про ці читання, зажадав у Пушкіна рукопис трагедії (листом 22 листопада, якого Пушкін одержав у Михайловському). Трагедію було передано на розгляд Ф. Булгаріну, який написав відзив про неї і зробив виписки. Записка Булгаріна була подана Миколі І, який наклав на неї резолюцію: «Я вважаю, що мета п. Пушкіна була б виконана, якби він з потрібним очищенням переробив комедію свою на історичну повість або роман на зразок Вальтер Скотта». Резолюція ця, підказана зауваженнями Булгаріна, була повідомлена Пушкіну 14 грудня 1826 р. Пушкін відмовився переробити свій твір, і тому надрукувати його було неможливо. З трагедії у друку з'явились тільки уривки: сцена в келії в журналі «Московский Вестник» (1 січня 1827 p.), «Кордон литовський» в альманаху «Северные Цветы» на 1828 р. (22 грудня 1827 р.) та дві перші сцени з трагедії в альманаху «Денница» на 1830 р. (9 січня 1830).

У 1829 p., перед від'їздом на Кавказ, Пушкін почав знову клопотатися про дозвіл надрукувати трагедію, доручивши цю справу В. А. Жуковському. 10 жовтня 1829 р. він одержав негативну відповідь, проте з зазначенням, що коли будуть виправлені деякі місця трагедії, то можна буде знову представити її для доповіді Миколі І. У 1830 р. Пушкін знову звернувся до Бенкендорфа з проханням про дозвіл друкувати «Бориса Годунова», на що 28 квітня Бенкендорф повідомив Пушкіна про дозвіл друкувати трагедію «на його власну відповідальність». Трагедія друкувалась у відсутність Пушкіна і вийшла в світ у кінці грудня 1830 р. (з датою видання 1831). На прохання дочок Карамзіна Пушкін присвятив видання пам'яті історика. У виданні багато сцен було дуже змінено з цензурних міркувань, а сцена «Дівиче поле. Новодівичий монастир» і зовсім була виключена. Рукопис трагедії дає великі відмінності від остаточної редакції.

У рукопису замість заключної ремарки трагедії «Народ німує»: читаємо:

   Народ

Хай живе цар Димитрій Іванович!

 

 

СКУПИЙ РИЦАР

Задум трагедії виник у Пушкіна ще під час його перебування в Михайловському, в 1826 р. У рукописах цього періоду є короткий запис, який має очевидне відношення до «Скупого рицаря»: «Жид і син. Граф».

Потім «Скупий рицар» згадується в списку драматичних задумів Пушкіна, складеному, очевидно, в 1827 р. Ось цей список:

Скупий.
Ромул і Рем.
Моцарт і Сальєрі.
Дон Жуан.
Іісус.
Беральд Савойський.
Павло І.
Закоханий біс.
Димитрій і Марина.
Курбський.

З цього списку Пушкін написав лише три «маленькі трагедії».— Очевидно, деякі сюжети виходили за межі того, що можна було тоді опублікувати за цензурними умовами.

Рукопис «Скупого рицаря», що дійшов до нас, повністю написаний в Болдіні і датований 23 жовтня 1830 р. Надрукував Пушкін свою трагедію тільки в 1836 р., в першому номері свого журналу «Современник» (вийшов у світ 11 квітня).

П'єса була підготована до постановки на сцені Олександрійського театру і призначена на 1 лютого 1837 р. У зв'язку з смертю Пушкіна спектакль було перенесено на 2 лютого, а «Скупого рицаря» за розпорядженням властей знято з постановки, щоб уникнути політичної демонстрації з боку публіки.

Вказівка Пушкіна, що «Скупий рицар» — сцени з трагікомедії Ченстона, являється містифікацією. Ченстоном у Росії називали англійського письменника Шенстона, хоч у нього твору такого немає. П'єса Пушкіна цілком оригінальна.

 

 

МОЦАРТ і САЛЬЄРІ

Задум п'єси відноситься до перебування Пушкіна в Михайловському в 1826 р. На третій день після приїзду Пушкіна в Москву, 11 вересня 1826 p., Погодін записав у своєму щоденнику: «Веневітінов розповів мені про вчорашній день. Борис Годунов — чудо. У нього ще самозванець, Моцарт і Сальєрі, Наталія Павлівна*, продовження Фауста, 8 пісень Онєгіна і уривки 9-ї та ін.».

Очевидно, задум «Моцарта і Сальєрі» настільки визначився у Пушкіна в цей час, що друзі, з його слів, подумали, що п'єса вже написана. Зустрічається її назва і в списку 1827 року. Проте в основному праця над п'єсою припадає на 1830 р. Пушкін закінчив її 26 жовтня 1830 р. в Болдіні. Рукопис до нас не дійшов, але збереглась обкладинка, на якій стоїть заголовок «Заздрість».

П'єса двічі була поставлена на сцені за життя Пушкіна. Вона була виконана у Великому театрі в Петербурзі 27 січня 1832 р. першою п'єсою спектакля, на якому всього було поставлено три п'єси. Вдруге вона йшла 1 лютого 1832 р.

П'єса створена на основі легенди про те, що композитор Сальєрі отруїв Моцарта. Історична критика цю легенду відкидає. У першій сцені згадується арія Керубіно з опери Моцарта «Весілля Фігаро» («Voi che sapete»).

В останніх словах Сальєрі згадується легенда про те, ніби Мікель Анджело для того, щоб реальніше зобразити Христа на хресті, розп'яв живу людину.

 

 

КАМІННИЙ ГІСТЬ

П’єса була закінчена в Болдіні 4 листопада 1830 р. Задум її відноситься, очевидно, до часу перебування Пушкіна в Михайловському. С. П. Шевирьов у 1841 р. писав про «Камінного гостя» і «Русалку»: «Пушкін ще в 1826 році, після достопам'ятного повернення, мав уже думку написати ці два твори і говорив про це». У 1828 p., 1 березня, Пушкін вписав до альбома піаністки Шимановської вірші з «Камінного гостя»:

«...Із насолод життєвих
Лише кохання вище за музику;
Але й любов — мелодія...»

Проте основна робота над п'єсою відноситься до болдінської осені 1830 р. Рукопис, що дійшов до нас, повністю написаний у Болдіні.

П'єса не друкувалася за життя автора.

В основу п'єси покладено іспанську легенду про розпутного Дон Жуана, яка неодноразово служила сюжетом для драматичних обробок. Зокрема на цю тему написана п'єса Мольєра (вона йшла за часів Пушкіна в Росії під назвою «Дон Жуан, або Камінний гість») та опера Моцарта «Дон Жуан», з лібретто якої Пушкін узяв епіграф. Проте Пушкін скористувався у своїх попередників тільки іменами (за оперою Моцарта) і сценою запрошення статуї. У всьому іншому цей твір Пушкіна цілком самостійний. Характери, хід дії, діалоги ні в чому не нагадують попередніх обробок легенди. Як і інші «маленькі трагедії» Пушкіна, п'єса ця розробляє задумані Пушкіним характери, об'єднані ідеєю «насолоди життям» (натхнення, любов, багатство).

 

 

БЕНКЕТ У ЧУМУ

П'єса ця — переклад однієї сцени з драматичної поеми Джона Вільсона «Чумне місто» (1816). Пісні Мері і Голови належать Пушкіну і нічим не нагадують відповідних пісень Вільсона. П'єса Вільсона була відома Пушкіну у виданні 1829 р.

Переклад закінчено в Болдіні 6 листопада 1830 р. Вибір сцени для перекладу підказаний тим, що в цей час у Росії лютувала епідемія холери, яку часто називали чумою.

Надрукована п'єса в альманаху «Альціона» на 1832 р. і потім була включена до III частини «Віршів» Пушкіна.

 

 

РУСАЛКА

Драму цю задумано, очевидно, тоді ж, коли й «маленькі трагедії», тобто на початку 1826 р., в Михайловському. У листопаді 1829 p., повернувшись до Петербурга з поїздки на Кавказ, Пушкін знову взявся за сюжет «Русалки». Тут він написав сцени «Світлиця» і початок сцени «Дніпро. Ніч» (перший монолог князя і пісня русалок).

Ці початкові стадії роботи дають підставу припустити, що спочатку, за задумом Пушкіна, дія «Русалки» мала розвиватися тільки після одруження князя, а вся попередня історія його зустрічей з русалкою, очевидно, викладалась в оповіданні. Це трохи зближує сюжет «Русалки» з сюжетом популярної в ті роки фантастичної опери Краснопольського «Дніпровська русалка» (для драматичних задумів Пушкіна в Михайловському в 1826 р. характерно, що він вибирав або події, запозичені з історії, або сюжети відомих творів; пор. «Сцену з Фауста», написану в Михайловському). Проте в подальшій роботі він далеко відійшов від цього сюжету. Востаннє Пушкін звернувся до свого задуму в квітні 1832 р. в Петербурзі. Він почав переписувати п'єсу, обробляти її і продовжувати. Проте і на цей раз він її не закінчив.

Сюжет «Русалки» покладений Пушкіним в основу однієї з його «Пісень західних слов'ян» («Яниш-королевич»). У паперах Пушкіна зберігся варіант сцени «Світлиця», писаний народним віршем. Відноситься він до 1830 року. У сцені «Князівський терем» хор дівчат співає весільної пісні, яку Пушкін записав у Михайловському. Так само слова Свата основані на іншій пісні, теж записаній Пушкіним.

Драма у Пушкіна назви не мала. «Русалкою» її назвали пізніші видавці.

 

 

СЦЕНИ З РИЦАРСЬКИХ ЧАСІВ

Ця незакінчена п'єса Пушкіна написана в Петербурзі 15 серпня 1835 р. У рукопису п'єса не має назви. Над текстом є тільки напис «План». Назва дана пізнішими видавцями.

Задум п'єси зв'язаний з міркуваннями Пушкіна про причини падіння феодалізму і має пряме відношення до його роботи над історією французької революції, яку він збирався писати в 1831 році.

Вставлені в сцени пісні являють собою: перша — переробку вірша «Легенда» 1829 p., друга — переклад шотландської пісні.

 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах