О.С. Пушкін. Мандрівник

 

О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1>Мандрівник

 

Мандрівник



I

Мандруючи якось долиною сумною,
Я весь був пойнятий великою журбою
І геть придушений був тягарем важким,
Як той, хто викритий в убивстві навіснім.
Схиливши голову і заломивши руки,
Я в зойках виливав душі сумної муки
І гірко говорив, мов у гарячці тій:
«Що буду я робить? Чим вік скінчу я свій?»

II

І так, схвильований, я повернувсь додому.
Незрозумілий був цей смуток мій нікому.
Я спершу тихий був при дітях і жоні,
Хотів таїть, від них думки свої сумні;
Та у журбі все більш душевні тисли болі,
І серце зрештою розкрив я мимоволі.

«О горе, горе нам! Ви, діти, ти, жона! —
Сказав я,— відайте: моя душа смутна,
Вся жахом сповнена, тягар страшний, безмежний
Гнітить мене. Іде! вже близько час бентежний:
Все місто віддане в нас полум'ю й вітрам,
Лиш вугілля й зола здійматись будуть там,
І ми загинем всі, коли собі добути
Не встигнем захисток; а де? о горе люте!»

III

Мої домашні всі здивовані були,
Непевним розум мій вважати почали.
Але гадали все ж, що ніч і сон цілющий
Зупинить у мені хвороби жар палючий.
Я ліг, та цілу ніч все плакав і зітхав,
І ні на мить очей важких я не стуляв.
Я ранком сам сидів, не міг я зовсім спати.
Аж ось прийшли вони і почали питати,—
Те ж саме я казав. Та ближні тут мої,
Не вірячи, давать напучення свої
Суворо почали. З жорстокою злобою
Вони на праву путь і лайкою й грізьбою
Звертали всі мене. Та я не слухав їх,
Лиш плакав і зітхав, у мареннях страшних.
І зрештою вони від крику натомились
І, вкрай зневірившись, від мене відступились.
Мов од безумного в докучливій марі,
Якого лікувать повинні лікарі.

IV

Пішов я знов бродить у смутку невгамовнім.
Навколо я дививсь із жахом невимовним,
Як в'язень, що з тюрми намислив утекти,
Чи той, що в дім спішить ще до дощу дійти.
Духовний трудівник,— тягаючи веригу,
Я стрінув юнака,— читав він пильно книгу.
Він очі тихо звів —- і в мене запитав,
Чому в самотині так гірко я ридав?
Я відповів йому: «Пізнай моє ти горе:
Приречений на смерть, на суд я стану скоро —
І от про що скорблю: ще не готовий я,
І смерть мене ляка».— «Як доля зла твоя,—
Він відказав,— і ти жахливо так страждаєш,
Чого ж ти ждеш? Чому звідціль ти не втікаєш?»
І я: «Куди ж тікать? де путь лежить мені?»
Тоді: «Поглянь,— скажи, що бачиш вдалині?» —
Прорік мені юнак, перстом у даль повівши.
І я дивиться став, свій хворий зір розкривши,
Мов лікарем від більм врятований сліпець.
«Я бачу світло там,» — сказав я під кінець.
«Іди ж,— він далі вів: —тримайсь його ти всюди
Нехай лише воно тобі метою буде,
Поки ти врат тісних рятунку не досяг,—
Іди ж!» — І я ту ж мить побіг шукати шлях.

V

По втечі у сім'ї зчинилася тривога,
І діти і жона кричали із порога,
Щоб повернувся я мерщій. І крики їх
Зібрали на майдан товаришів моїх;
Один мене ганьбив, а той мою дружину
Втішав порадами, жалів той без упину,
Хто лаяв без кінця, хто з мене кепкував,
Хто силою мене вернути закликав;
А інші гналися за мною; мимоволі
Ще швидше біг тоді я по міському полі,
В жадобі бачити до порятунку путь
І ті вузькі врата, що в вічність нас ведуть.




Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>