О.С. Пушкін. 14. Сестра й брати

 

О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1>14. Сестра й брати

 

14. Сестра й брати (21)



Два дубочки виростали поруч,
Поміж ними тонковерха ялина.
Не два дуби поруч виростали,
Жили разом два братіки рідні:
Старший брат Павло, а той Радула,
А між ними сестра їх Єлиця.
Всім серцем брати сестру любили
І всіляку їй робили ласку,
Наостанку їй ніж подарували,
Позолочений, у срібній оправі.
Молода Павлиха розлютилась
На зовицю, стало їй завидно.
От пита вона Радулову любу:
«Невістонько, по богові сестро!
Чи не знаєш ти зілля такого,
Щоб сестра братам остогидла?»
Відказала Радулова люба:
«Ой, по богові сестро, невістко,
Я не відаю зілля такого;
Хоч би знала, тобі б не сказала;
І мене брати мої любили
І всіляку мені робили ласку».
От Павлиха пішла до водопою,
Та зарізала коня вороного
І господарю своєму сказала:
«Любиш ти сестру собі на лихо,
На біду даруєш подарунки,—
Бо вона коня твого згубила».
Став Павло допитувать Єлицю:
«За що це ти? Скажи бога ради».
А сестра з плачем відповідає:
«Не я, брате, життям присягаюсь,
І твоїм, і моїм життям клянуся!»
На ту пору брат сестрі повірив.
От Павлиха пішла в сад зелений,
Сивого сокола там заколола
І господарю своєму сказала:
«Любиш ти сестру собі на лихо,
На біду даруєш подарунки,
Адже вона сокола заколола».
Став Павло допитувать Єлицю:
«За що це ти? Скажи бога ради».
А сестра з плачем відповідає:
«Не я, брате, життям присягаюсь,
І твоїм, і моїм життям клянуся!»
І на цей раз брат сестрі повірив.
От Павлиха увечері пізно
Вкрала ніж у своєї зовиці
І дитину свою заколола,
Що в золоченій спала колисці.
Рано-вранці голосячи прибігла,
Роздираючи лице, до чоловіка:
«Любиш ти сестру собі на лихо.
На біду даруєш подарунки:
Заколола в нас вона дитину.
А коли ще ти мені не віриш,
На золочений ніж лиш подивися».
Як схопився Павло, це почувши,
Та побіг до Єлиці у світлицю:
На перині Єлиця спочивала,
В головах ніж золочений висів.
Як Павло його витяг із піхов,
Бачить — ніж увесь кров'ю залитий.
Він смикнув сестру за білу руку:
«Ой ти, сестро, вбий тебе боже!
Ти згубила коня вороного,
Сокола в саду ти заколола,
Та за що ти зарізала дитину?»
А сестра з плачем відповідає:
«Не я, брате, життям присягаюсь,
І твоїм, і моїм життям клянуся!
Коли ж ти не віриш моїй клятві,
Виведи мене у чисте поле,
Прив'яжи до хвостів борзих коней.
Хай ті коні моє біле тіло
На чотири шматки розірвуть!»
На ту пору брат сестрі не повірив,
Вивів він її у чисте поле,
Прив'язав до хвостів борзих коней.
І погнав їх по чистому полю.
Де попала крапля її крові,
Виросли там квіти червоні,
Де зосталося її біле тіло,
Церква там над нею спорудилась.
Час недовгий минув опісля того,
Занедужала Павлова дружина.
Дев'ять літ Павлиха все хворіє,—
Крізь кістки її трава проростає,
В тій траві лютий змій гніздиться,
П'є їй очі, сам зника до ночі.
Страждає Павлиха нестерпуче,
Чоловікові своєму вона каже:
«Чуєш ти, господарю мій, Павле,
Веди мене до зовициної церкви,
У тій церкві, може, я зцілюся».
Він повів її до сестриної церкви,
Та як стали підходити близько,
З церкви враз вони голос почули:
«Не заходь, молодая Павлихо,
Собі зцілення тут ти не знайдеш».
Молода Павлиха як почула,
То й сказала чоловікові своєму:
«Мій господарю! Тебе я прохаю,
Не веди мене до білого дому,
А в'яжи до хвостів твоїх коней
І пусти їх по чистому полю».
І Павло тут дружини послухавсь,
Прив'язав до хвостів своїх коней
І погнав їх по чистому полю.
Де попала крапля її крові,
Кропива й терни повиростали;
Де зосталося її біле тіло,
На тім місці озеро провалило.
Вороний кінь серед хвиль випливає,
За конем золочена колиска,
На колисці сидить сокіл-птиця,
У колисці лежить малий хлопчик,
Рука матері в нього під горлом,
В тій руці ніж золочений тітчин.

Примітки*






Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>