О.С. Пушкін. Пісні західних слов'ян

 

О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1>Пісні західних слов'ян

 

ПІСНІ ЗАХІДНИХ СЛОВ'ЯН


1

ВИДІННЯ КОРОЛЯ (1)


Король ходить важкою ходою
Взад і вперед по палатах;
Люди сплять — королю лиш не спиться;
Короля султан облягає,
Голову грозить йому відтяти
І в Стамбул відіслать її хоче.

Часто він підходить до віконця,
Чи не чути там якогось шуму?
Чує, птиця нічна десь виє,
Провіщає біду неминучу,
Скоро їй шукать нової стріхи
Для своїх пташат бідолашних.

Не сова виє в Ключі-граді,
То не місяць на Ключ-город світить,
В церкві божій гримлять барабани,
Вся свічками осяяна церква.

Та ніхто барабанів не чує,
Ніхто світла в церкві божій не бачить,
Лиш король те чув і те бачив;
Із палат своїх він виходить
Та й іде він сам в церкву божу.

Став на паперті, двері відчиняє...
Серце стислося йому від жаху,
Та велику він творить молитву
І спокійно в церкву божу ввіходить.

Тут він бачить дивне видіння:
На помості валяються трупи,
Поміж них кров струмками хлюпоще,
Як потоки дощові осінні,
Кров по кісточки йому доходить.

Горе! В церкві турки і татари
Та ще й зрадники ті, богуміли (2).
На амвоні сам султан безбожний,
Держить він наголо шаблю,
Кров по шаблі свіжа струмує
Од вістря по саму рукоятку.

Короля пойняв раптовий холод:
Тут же бачить він отця і брата.
Що отець від султана праворуч,
Опустився старий на коліна,
Подає йому свою корону;
А ліворуч, теж на колінах,
Його син, Радивой окаянний,

Бусурманською чалмою повитий
(З тою самою мотузкою, що нею
Задушив він нещасного батька),
Край поли у султана цілує,
Мов холоп той, фалангою (3) битий.

І султан безбожний усміхнувся,
Взяв корону, розтоптав ногами
Та й промовив тоді Радивою:
«Будь у Боснії моїй можновладцем,
Для гяур-християн беглербеєм» (4).
І відступник б'є чолом султану,
Тричі діл скривавлений цілує.

І султан своїх слуг покликав
І сказав: «Дать каптан Радивою (5),
Та не з бархату каптан, не парчевий,
А здеріть на каптан Радивою
Шкуру з рідного його брата».
Бусурмани короля оточили,
Роздягли догола його всього,
Ятаганом йому шкіру розпороли,

Стали дерти руками і зубами.
Оголили м'ясо і жили
І до самих костей обідрали,
Одягли вони шкурою Радивоя.

Заволав тоді мученик до бога:
«Правий боже, заслужив я кари!
Плоть мою віддай на розтерзання,
Тільки душу помилуй, Іісусе!»

При тім імені церква задрижала,
Все зненацька затихнуло, померкло,—
Зникло все — немов і не бувало.

І король навпомацки із церкви
Якось вибрався в тьмі глибокій
І з молитвою на вулицю вийшов.

Було тихо. З високого неба
Місяць біле освітлював місто.
Враз метнулась із-за міста бомба (6),
І пішли бусурмани на приступ.


2

ЯНКО МАРНАВИЧ


Чом блукає бей Янко Марнавич?
Чом йому вдома не сидиться?
Чом не може він дві ночі поспіль
Під одною стріхою побути?
Чи у нього недруги могутні?
Чи лякає кривава помста?

Не злякався бей Янко Марнавич.
Ні затятих недругів, ні помсти,—
Він блукає, мов гайдук-нетяга,
З того дня, коли Кирило згинув.

В церкві Спаса вони побратались (7),
Побратимами стали по богу;
Та Кирило нещасливий згинув
Од руки ним обраного брата.

Весело вони бенкетували,
Лляли ріки меду та горілки;
Похмеліли, збожеволіли гості,
Два найбільші беї посварились.

Янко пострілом гримнув із пістоля,
Та рука його п'яна затремтіла,
У свого супротивника він не влучив,
А він влучив у свого друга.
З того часу він у журбі блукає,
Наче віл, ужалений змією.

От нарешті додому він повернувся
І ввійшов до церкви святого Спаса;
Там день цілий він молився богу,
Гірко плакав і тужно побивався.
Уночі прийшов він до хати
І з родиною вкупі повечеряв,
Потім ліг і до жінки промовив:
«Подивися, жінко, у віконце,—
Церкву Спаса звідсіля ти бачиш?»
Жінка встала, поглянула в віконце
І сказала: «Глупа ніч надворі,
За рікою прослались тумани,
Крізь туман анічого не видно».
Одвернувся Янко Марнавич
І молитву став читати нишком.

Помолившись, він сказав їй знову:
«Подивись, що ти бачиш в віконце?»
І сказала, поглянувши, жінка:
«Бачу я малесенький вогник,—
Ледве мріє він у тьмі за рікою».
Посміхнувся Янко Марнавич
І повторювать став він молитву.

Помолився й сказав знову жінці:
«Відчини-но, жінко, ти віконце:
Подивись, що там іще видно?»
І сказала, поглянувши, жінка:
«Бачу я над рікою сяйво,—
Ближчає воно, сюди підходить».
Бей зітхнув і з постелі звалився.
Тут і смерть йому нагодилась.


3

БИТВА БІЛЯ ЗЕНИЦІ-ВЕЛИКОЇ (8)

Радивой зводить прапор свій жовтий,
Воювати йде він бусурмана.
А далмати, стрівши наше військо (9),
Свої вуса довжезні закрутили,
Набакир шапки свої напнули
І сказали: «Візьміть ви нас з собою:
Хочем теж воювать бусурманів».
Радивой їх по-дружньому стрінув
І сказав їм: «Милості просим!»
Перейшли ми заповідану річку,
Стали нищить селища турецькі,
А жидів на гілляках вішать (10).
Беглербей зі своїми бошняками
Проти нас прийшов із Банялуки (11),
Та коли заіржали їх коні
І на сонці їх вигнуті шаблі
Заблищали край Великої Зениці,
Повтікали всі зрадники-далмати;
Обступили ми тоді Радивоя
І сказали: «Господь бог поможе,—
Вкупі ми повернемось додому
І розкажем про цю битву нашим дітям».
Стали битись ми тоді жорстоко,
Кожен з нас був трьох воїнів вартий,
Кров ю вражою вкрились шаблі наші
По держак самісінький од леза.
Та коли через річку стали
Ми малим гуртком переправлятись,
Селіхтар на нас ударив з боку (12)
Свіжим військом, лавами кінноти.
Радивой сказав тоді нам: «Діти,
Збіглось безліч собак-бусурманів,
Нам упоратись з ними неможливо.
Хто вцілів, до лісу подавайся
І рятуйся там од селіхтара».
Нас усіх залишилось двадцять,
Всі — рідня, всі — друзі Радивоя,
Але тут нас впало дев'ятнадцять.
Закричав до Радивоя Юрій:
«Радивою, ти сідай хутчіше
На мого скакуна вороного;
Через річку вплав переправляйся,
Кінь тебе із загибелі вимчить».
Радивой на Юрія не зважив,
Сів на землю, підібгавши ноги.
Тут його вороги оточили,
Радивоєві голову зрубали.


4

ФЕДІР І ОЛЕНА


………………………………..
………………………………..
Стаматі був старий, безсилий,
А Олена молода і жвава;
Вона так його раз відштовхнула,
Що пішов він, кульгаючи, з дому.
Справедливо, старий безстидник!
Ой же баба! Відкараскалась добре!

А Стаматі став думати думу:
Як йому погубить би Олену?
Він до жида-лиходія приходить,
Він у нього вимага поради.
Жид сказав: «Іди на кладовище,
Відшукай під камінням жабу
І в горшку принеси до мене».

Стаматі пішов на кладовище,
Відшукав під камінням жабу (13)
І в горшку її приносить жиду.
Жид на жабу виливає воду,
Називає жабу Іваном
(Гріх великий християнським ім'ям
Нарікать таку гидку істоту!)
Потім жабу всю вони скололи
І її — її ж крівлею напоїли;
Напоївши, примусили жабу
Облизати достиглу сливу.

І Стаматі хлопчику промовив:
«Віднеси цю сливу ти Олені,
Дар це од племінниці моєї».
Приніс хлопчик Олені сливу,
А Олена в ту ж мить її з'їла.

Тільки з'їла ту погану сливу,
Як здалося бідній молодиці,
Що змія всередині в неї.
Тут злякалась молода Олена,
Меншеньку сестру свою гукнула.
Та її молоком напоїла,
А змія в животі все ворушилась.

Пухнуть почала прекрасна Олена.
Всі говорять: Олена вагітна.
Як то буде їй тепер од мужа,
Коли вернеться він із-за моря!
І Олена соромиться й плаче,
І на вулицю вийти боїться,
День сидить, вночі їй не спиться,
Щохвилини сестриці повторяє:
«Що скажу я милому мужу?»

Круглий рік минає, і ось Федір
Повернувся в сторону отецьку.
Вибігає все село назустріч,
Радо всі його поздоровляють;
Та немає в натовпі Олени,
Як він не шукав її очима.
«Де ж Олена?» — він нарешті мовив.
Хто зніяковів, хто посміхнувся,
Та ніхто не проронив ні слова.

Він прийшов до свого дому — бачить:
На постелі сидить його Олена.
«Встань, Олено»,— так сказав їй Федір.
Вона встала — він суворо глянув.
«Мій володарю, клянуся богом
І пречистим іменем Марії,
Що невинна я перед тобою,
Збавили мене злії люди».

Але Федір не повірив жінці:
Відрубав їй голову по плечі.
Відрубавши, сам до себе мовив:

«Не уб'ю невинного дитяти,
З неї вийму я його живого,
При собі виховувати буду.
Я побачу, на кого він схожий,
Так довідаюсь, хто в нього батько,
І уб'ю я ворога свого».

Розпоров тут він мертве тіло.
Що ж! — а замість милої дитини
В животі він жабу знаходить.
Скрикнув Федір: «Горе мені, вбивці!
Погубив Олену я даремно:
Не її вина переді мною,
А збавили її злії люди!»

Підійняв він голову Олени
І почав цілувать з любов'ю,
І одкрились уста ізмертвілі,
Голова Олени говорила:

«Я невинна. То Стаматі з жидом
Жабою мене нагодували».
Тут ізнов уста її зімкнулись
І язик перестав ворушитись.

І Федір Стаматі зарізав,
А жида убив, як собаку,
І по жінці справив панахиду.


5

ВОЛОХ У ВЕНЕЦІЇ (14)


Як покинула мене Парасков'я,
І як я процвиндрився з гризоти,
Підступив к мені далмат лукавий:
«Подайсь, Дмитре, в морське ти місто,
Там цехінів, як у нас каміння.

Там солдати в шовкових каптанах
І тільки, що п'ють та гуляють:
Хутко там ти розбагатієш
І повернешся в шитім долимані
З кинджалом на ланцюжочку сріблянім.

Ген тоді-то вже грай собі на гуслях;
До віконець побіжать красуні
І дарунками тебе закидають.
Ей, чи чуєш-бо! Виправляйся морем;
Повертайсь, коли розбагатієш».

Я послухався підступного далмата.
Ось живу в цім човні мармуровім,
Сумно, хліб їхній мені, мов камінь,
Я невільний, як на прив'язі собака.

Тут із мене жінки сміються,
Коли слово я по-нашому мовлю;
Мову наші тут свою забули,
Призабули вже і звичай наш рідний.
Я зів'яв, як пересаджений кущик.

Як у нас бувало кого стріну,
Чую — «Дмитре Олексичу, здрастуй!»
Тут не чую доброго привіту,
Не діждуся лагідного слова.
Тут я, наче бідна та мурашка,
Що закинула в озеро буря.


6

ГАЙДУК ХРИЗИЧ


В печері на гострім камінні
Притаївсь хоробрий гайдук Хризич (15),
З ним жона його Катерина,
З ним його два сини кохані,
Їм не можна з печери вийти,
Стережуть їх недруги люті.
Якщо тільки хто голову підніме,
В них приціляться сорок мушкетів.
Вони три дні, три ночі не їли,
Пили тільки воду дощовую,
Що впала в западину камінну,
На четвертий зійшло красне сонце,
І води в западині не стало.
Тоді мовила, зітхнувши, Катерина:
«Боже правий! Змилуйся над нами!»
І упала мертвою на землю.

Хризич глянув і без слів заплакав,
А сини плакать при нім не сміли;
Вони тільки очі утирали,
Як від них відвертався було Хризич.
В п'ятий день старший син збожеволів,
Став дивитись на мертву матір,
Ніби вовк на козу заснулу.
Його брат, те уздрівши, злякався.
Закричав він старшому брату:
«Брате мій! не губи свою душу;
Спий же краще мою гарячу крівцю,
А помремо голодною смертю,
Ми почнемо виходить із могили,
Кров смоктать наших недругів сонних» (16).
Хризич звівся й промовив: «Досить!
Краще куля, ніж голод і спрага».
І всі троє із гори в долину
Збігли, як скажені вовчиська.
Семерох убив із них кожен,
Сіма кулями кожен із них прострілен;
Вороги їм голови відтяли
І на списи свої насадили,
Але й тут дивитися не сміли,
Бо страшний був їм Хризич із синами.


8

ПОХОРОННА ПІСНЯ


Іакінфа Маглановича (17)

З богом, в дальню йди дорогу!
Путь ти знайдеш, слава богу.
Світить місяць; ніч ясна;
Чарку випито до дна.

Куля легша від хвороби;
Вільним ти помер, як жив.
Мчавсь твій ворог, повен злоби,
Та твій син його убив.

Згадуй нас за гробом, брате,
Як збіжиться ваша путь;
Батькові низький віддати
Мій поклін ти не забудь!

Ти скажи йому, що рана
Вже загоїлась моя;
Я здоровий,— сина Яна
Від хазяйки маю я.

Він по діду зветься Яном;
Хлопчик з розумом, дужак;
Вже владає атаганом
І стріляти знає як.

А дочка живе в Лізгорі;
З мужем їй не нудно там.
Тварк пішов давно вже в море;
Чи живий,— дізнаєш сам.

З богом, в дальню йди дорогу!
Путь ти знайдеш, слава богу.
Світить місяць, ніч ясна;
Чарку випито до дна.


8

МАРКО ЯКУБОВИЧ


В воротях сидів Марко Якубович;
Перед ним сиділа його Зоя,
А хлоп'ятко їх гралось на порозі.
По шляху до них іде незнайомець,
Сам блідий, ледве ноги волочить,
Просить він напитись, ради бога.
Зоя встала і пішла по воду,
Перехожому винесла ківшик,
Перехожий до дна його випив.
Ось, напившись, мовить він Маркові:
«Що то в вас під горою там видно?»
Каже йому Марко Якубович:
«Родове то наше кладовище».
І тоді ще сказав перехожий:
«Спочивать мені на вашім кладовищі,
Бо лишилося жити недовго».

Тут широкий розвив він пояс
І показує рану криваву.
«Три дні,— мовив,— ношу я під серцем
Бусурманову кулю свинцеву.
Як умру, ти зарий моє тіло,
За горою, де верба зелена,
При мені поклади мою шаблю,
Бо в житті я був воїн славетний».

Підхопила Зоя незнайомця,
А Марко став дивитися рану.
Раптом каже молодая Зоя:
«Поможи ти, Марку, я не в силі
Гостя нашого далі тримати».
Тут побачив Марко Якубович —
На руках її помер перехожий.

Марко сів на коня вороного,
Мертве тіло взяв із собою,
З ним поїхав на кладовище.
Там глибоку вирили могилу
І в молитві мерця поховали.
От минає і тиждень, і другий,
Став худіти синочок у Марка;
Перестав він бігать, веселиться,
Все лежав на рогожці та охкав.
І до Марка калуер приходить,—
Подививсь на дитину і мовив:
«Син слабий твій хворобою страшною;
Подивись на біленьку його шию:
Бачиш ти кривавую ранку?
То є зуб вурдалака, клянуся» (18).

Все поселище за дідом калуером
Вирушило враз на кладовище;
Там могилу померлого розрили,
Бачать — труп рум'яний і свіжий,
Нігті виросли, як ворона кігті,
А лице обросло бородою,
В кров рожеву вимазані губи,
Повна крові глибокая могила.
Бідний Марко кілком замахнувся,

Та мертвяк завищав і проворно
Із могили в ліс бігом подався.
Біг він швидше, аніж кінь у полі,
Стременами вражений під боки;
І кущечки під ним так і гнулись,
А сучки дерев так і тріщали,
Ламлючись, мов гілля перемерзле.

Калуер могильною землею (19)
Хворого хлопчину всього витер,
І весь день творив над ним молитви.
А на спаді красного сонця
Зоя мужу своєму сказала:
«Пам'ятаєш? Це тому два тижні
В цю годину вмер злий перехожий».

Враз собака завив незвичайно,
Відчинились двері без нікого,
Велетень ввійшов, нахилившись,
Сів він, ноги під себе підкурчив,
Головою діткнувшися стелі.
Він на Марка дививсь нерухомо,
Нерухомо дививсь на нього Марко,
Зачарований жахливим його зором;
Але дід, розкривши молитовник,
Запалив кипарисову гілку,
І на велетня дим подмухав.
І затрясся вурдалак проклятий,
В двері кинувся і навтік подався,
Ніби вовк, що гнав його мисливець.

А другого дня і в ту ж годину
Пес загавкав, двері відчинились,
І ввійшов чоловік незнайомий,
Був він зростом як цісарський рекрут,
Сів і мовчки дивиться на Марка,
Та молитвою дід його вигнав.

В третій день ввійшов карлик дрібен,
Міг би верхи він на щурі сидіти,
Та блищали у нього злі очиці.
І дідок в третій раз його вигнав,
І з тих пір вже він не повертався.


9

БОНАПАРТ І ЧОРНОГОРЦІ


«Чорногорці? Що за люди? —
Бонапарте запитав: —
Та невже це плем'я люте
Не боїться наших лав?

Задрижать, як не дрижали:
Об'явіть старшинам їх,
Щоб рушниці і кинджали
Всі знесли до ніг моїх».

От він шле на нас піхоту,
Сто гармат-мортир при ній,
І своїх мамлюків роту,
Й кірасирів грізний стрій.

Здатись їм? Нема охоти,—
Чорногорці не такі!
В нас для коней і піхоти
В горах скелі є стрімкі...

Ми засіли в наші нори
І гостей незваних ждем,—
От вони вступили в гори,
Знищуючи все вогнем.

……………………………
……………………………

От рядами йдуть тісними.
Враз змішався їхній крок.
Бачать ясно, що над ними
Червоніє ряд шапок.

«Стій! стріляй! Хай кожен скине
Чорногорця одного.
Раз не здавсь — так хай загине
Ворог, не щадіть його!»

Б'ють з рушниць — шапки упали
Пурпурові із жердин:
Ми під ними ниць лежали,
Причаївшись, як один.

Дружним залпом зустрічали
Ми французів.— «Щось гуде!»
Тут і там вони кричали:—
«Що, луна це?» Ні, не те!

Сам полковник їх звалився,
З ним сто двадцять душ — вся рать.
І загін весь покотився,
Хто як міг пустивсь тікать.

І французи ненавидять
З тих часів наш вільний край,
Нашу шапку де помітять —
Червоніють, так і знай.


10

СОЛОВЕЙ


Соловей мій, соловейку,
Лісова маленька пташко!
В тебе, пташко невеличка,
Незамінні є три пісні,
А у мене молодого
Є три клопоти великі!
Ой що перший з тих клопотів —
Рано хлопця оженили;
Другий клопіт, що в дорозі
Ворон кінь мій притомився;
Ну, а третій — третій клопіт -
Любу дівчину зі мною
Розлучили злії люди.
Вирийте мені могилу
В чистім полі, на роздоллі,
В головах мені рожеві,
Ярі квіти посадіте,
А в ногах мені криничну
Чисту воду проведіте.
Пройдуть мимо юні кралі,
То сплетуть собі віночки.
Підуть мимо старі люди,
То черпнуть собі водиці.


11

ПІСНЯ ПРО ГЕОРГІЯ ЧОРНОГО

Не два вовки в яру гризуться,
Батько з сином лаються в печері.
Старий Петро сину докоряє:
«Ти розбійник, бунтар проклятий!:
Не боїшся ти господа бога.
Де тобі з султаном змагатись,
Воювать з белградським пашею!
Чи родився ти з двома головами?
Пропадай ти собі, окаянний,
Та нащо ти всю Сербію губиш?»
А Георгій у відповідь каже:
«Ти з ума, старий, мабуть, вижив,
Що безглузді ти речі говориш».
Старий Петро ще більше розгнівавсь,.
Лається ще більше, лютує.
Хоче він поїхати в Белград,
Туркам видать ослушного сина,
Об'явити про схованку сербів.
Він з печери темної виходить;
Георгій старого доганяє:
«Ти вернися, батьку, вернися!
Мимовільне пробач мені слово».
Старий Петро погрожує, не слуха:
«От, розбійнику, тобі вже буде!»
Син йому вперед забігає,
Кланяється старому в ноги.
Не глянув на сина старий Петро.
Доганяє знов його Георгій
І за сиву він хапає косу.
«Та вернись, ради господа бога:
Не введи ти мене у спокусу!»
Відпихнув старий його сердито
І пішов по белградській дорозі.
Гірко, гірко Георгій заплакав,
Пістолет із-за пояса вийняв,
Звів курок, та і вистрілив тут же.
Закричав Петро, захитавшись:
«Поможи, я поранений, сину!»
І упав на дорогу без дихання.
Син бігом в печеру повернувся;
Його мати йде йому назустріч.
«Де, Георгію, подівся Петро?»
І Георгій їй каже суворо:
«За обідом старий випив добре
І заснув на белградській дорозі» (20).
Догадалась вона, закричала:
«Будь же проклятий богом, чорний,
Що убив ти рідного батька!»
З тих часів Георгій Петрович
У людей прозивається Чорний.


12

ВОЄВОДА МИЛОШ


Над Сербією зглянься ти, боже!
Заїдають нас вовки-яничари!
Без вини нам голови ріжуть,
Наших жінок вкривають ганьбою,
У неволю синів забирають,
Красних дів примушують для сміху
Сороміцьких пісень співати,
Танцювати бусурманські танці.
Старі люди згодилися з нами:
Перестали вони нас спиняти,—
Вже і їм не стерпіти насильства.
Гуслярі у вічі дорікають:
Довго вам годити яничарам?
Довго ляпаси вам терпіти?
А чи ви вже не серби,— цигани?
А чи ви не мужчини,— старухи?
Покидайте ваші білі домівки,
Йдіть собі в ущелину Велійську,—
Там гроза готується на турків,
Там дружину свою збирає
Старий сербин, воєвода Милош.


13

ВОВКУЛАК

Був Івась не дуже смілий.
Якось раз він уночі
Через цвинтар, весь спітнілий,
Йшов, від жаху тремтячи.

Йде Івасик, тягне ноги,
Між гробками ледь повзе.
Раптом чує — край дороги
Ніби кістку хтось гризе.

Став Івась, ступнуть не може.
Боже! — думає хлопчак,—
Це напевно кістку гложе
Кровопивця-вовкулак.

Лихо! Я ж не маю сили,
З'їсть упир мене з усім,
Якщо сам землі з могили
Я з молитвою не з'їм.

Що ж це? — замість вовкулака
(Уявіть Івася злість!)
Перед ним в пітьмі собака
На могилі кістку їсть.


14

СЕСТРА Й БРАТИ


Два дубочки виростали поруч,
Поміж ними тонковерха ялина.
Не два дуби поруч виростали,
Жили разом два братіки рідні:
Старший брат Павло, а той Радула,
А між ними сестра їх Єлиця.
Всім серцем брати сестру любили
І всіляку їй робили ласку,
Наостанку їй ніж подарували,
Позолочений, у срібній оправі.
Молода Павлиха розлютилась
На зовицю, стало їй завидно.
От пита вона Радулову любу:
«Невістонько, по богові сестро!
Чи не знаєш ти зілля такого,
Щоб сестра братам остогидла?»
Відказала Радулова люба:
«Ой, по богові сестро, невістко,
Я не відаю зілля такого;
Хоч би знала, тобі б не сказала;
І мене брати мої любили
І всіляку мені робили ласку».
От Павлиха пішла до водопою,
Та зарізала коня вороного
І господарю своєму сказала:
«Любиш ти сестру собі на лихо,
На біду даруєш подарунки,—
Бо вона коня твого згубила».
Став Павло допитувать Єлицю:
«За що це ти? Скажи бога ради».
А сестра з плачем відповідає:
«Не я, брате, життям присягаюсь,
І твоїм, і моїм життям клянуся!»
На ту пору брат сестрі повірив.
От Павлиха пішла в сад зелений,
Сивого сокола там заколола
І господарю своєму сказала:
«Любиш ти сестру собі на лихо,
На біду даруєш подарунки,
Адже вона сокола заколола».
Став Павло допитувать Єлицю:
«За що це ти? Скажи бога ради».
А сестра з плачем відповідає:
«Не я, брате, життям присягаюсь,
І твоїм, і моїм життям клянуся!»
І на цей раз брат сестрі повірив.
От Павлиха увечері пізно
Вкрала ніж у своєї зовиці
І дитину свою заколола,
Що в золоченій спала колисці.
Рано-вранці голосячи прибігла,
Роздираючи лице, до чоловіка:
«Любиш ти сестру собі на лихо.
На біду даруєш подарунки:
Заколола в нас вона дитину.
А коли ще ти мені не віриш,
На золочений ніж лиш подивися».
Як схопився Павло, це почувши,
Та побіг до Єлиці у світлицю:
На перині Єлиця спочивала,
В головах ніж золочений висів.
Як Павло його витяг із піхов,
Бачить — ніж увесь кров'ю залитий.
Він смикнув сестру за білу руку:
«Ой ти, сестро, вбий тебе боже!
Ти згубила коня вороного,
Сокола в саду ти заколола,
Та за що ти зарізала дитину?»
А сестра з плачем відповідає:
«Не я, брате, життям присягаюсь,
І твоїм, і моїм життям клянуся!
Коли ж ти не віриш моїй клятві,
Виведи мене у чисте поле,
Прив'яжи до хвостів борзих коней.
Хай ті коні моє біле тіло
На чотири шматки розірвуть!»
На ту пору брат сестрі не повірив,
Вивів він її у чисте поле,
Прив'язав до хвостів борзих коней.
І погнав їх по чистому полю.
Де попала крапля її крові,
Виросли там квіти червоні,
Де зосталося її біле тіло,
Церква там над нею спорудилась.
Час недовгий минув опісля того,
Занедужала Павлова дружина.
Дев'ять літ Павлиха все хворіє,—
Крізь кістки її трава проростає,
В тій траві лютий змій гніздиться,
П'є їй очі, сам зника до ночі.
Страждає Павлиха нестерпуче,
Чоловікові своєму вона каже:
«Чуєш ти, господарю мій, Павле,
Веди мене до зовициної церкви,
У тій церкві, може, я зцілюся».
Він повів її до сестриної церкви,
Та як стали підходити близько,
З церкви враз вони голос почули:
«Не заходь, молодая Павлихо,
Собі зцілення тут ти не знайдеш».
Молода Павлиха як почула,
То й сказала чоловікові своєму:
«Мій господарю! Тебе я прохаю,
Не веди мене до білого дому,
А в'яжи до хвостів твоїх коней
І пусти їх по чистому полю».
І Павло тут дружини послухавсь,
Прив'язав до хвостів своїх коней
І погнав їх по чистому полю.
Де попала крапля її крові,
Кропива й терни повиростали;
Де зосталося її біле тіло,
На тім місці озеро провалило.
Вороний кінь серед хвиль випливає,
За конем золочена колиска,
На колисці сидить сокіл-птиця,
У колисці лежить малий хлопчик,
Рука матері в нього під горлом,
В тій руці ніж золочений тітчин.


15

ЯНИШ КОРОЛЕВИЧ (22)


Покохав королевич Яниш
Молоденьку красуню Єлицю,
Він кохає її два годочки,
А на третій вирішив женитись
На Любусі, чеській королівні.
І до першої іде він прощатись,
Їй приносить з червінцями черес,
І гримучі золоті сережки,
І жемчужне в три разки намисто;
Сам він почепив їй ті сережки,
Сам на шию намисто повісив,
Дав їй в руки з червінцями черес,
Її в щоки поцілував мовчки
І за тим од неї геть поїхав.
Як сама зосталася Єлиця,
Гроші по землі порозкидала,
Повиймала із ушей сережки,
Надвоє намисто розірвала,
Кинулась сама в ріку Мораву.
Водяною царицею в річці
Молода прокинулась Єлиця,
І маленьку доньку породила,
І дала їй ім'я Водяниця.

Ось минає три роки і більше,
Королевич їде полювати,
Проїздить він берегом Морави;
Захотів він коня вороного
Напоїть студеною водою.
Але тільки запінену морду
Сунув кінь у студену хвилю,
Висунулась рученька з водиці:
Хвать коня за уздечку коштовну!
Кінь, злякавшись, повів головою,
На уздечці висить Водяниця,
Мов на вудці спіймана рибинка,—
Кінь кружляє по чистому лугу,
Потрясає золоту уздечку,
Та стряхнуть не може Водяниці.
Ледь в сідлі усидів королевич,
Ледь удержав коня вороного,
Осадивши сильною рукою.
На траву Водяниця стрибнула.
Промовля до неї королевич:
«Розкажи-бо, що ти за створіння
Чи від жінки ти на світ родилась
Чи від богом проклятої Віли?»
Повідає йому Водяниця:
«Породила мене молода Єлиця,
Батько мій Яниш-королевич,
А імення моє Водяниця».
Королевич, ці слова зачувши,
Враз зіскочив з коня вороного,
Рідну доньку обняв, Водяницю,
І, слізьми заливаючись, мовив:
«Де, скажи, твоя мати Єлиця?
Чув я, ніби вона утопилась».
Водяниця йому відказала:
«Мати в мене водяна цариця;
Над всіма вона панує ріками,
Над ріками і над озерами,
Не панує лише в синім морі,
В синім морі панує Див-риба».
Водяниці мовив королевич:
«До цариці ж піди водяної
І скажи їй: Яниш-королевич
Їй поклін сердечний посилає
І у неї побачення просить
На зеленім березі Морави.
Завтра я заїду за одвітом».
Після того вони розлучились.

Рано-вранці, ледь на світ взялося,
Королевич ходить над рікою;
Раптом із ріки, по білі груди,
Водяна цариця підвелася
І сказала: «Яниш-королевич,
Ти просив побачення у мене,
То кажи: чого іще ти хочеш?»
Як побачив він свою Єлицю,
В ньому знов бажання розпалились,
Став манити він її на берег.
«Люба ти моя, ясна Єлице,
Йди до мене на зелений берег,
Поцілуй так солодко, як перше,
Знову міцно тебе покохаю».
Королевича не слухає Єлиця,
Не слухає, киває головою:
«Ні, не вийду, Яниш-королевич,
Я до тебе на зелений берег.
Як раніше, нам не цілуватись,
І міцніш мене не покохаєш.
Краще розкажи мені гарненько,
Як ся маєш, чи живеш щасливо
З любою жоною молодою?»
Відмовляє Яниш-королевич:
«Проти сонця місяць не пригріє,
Проти милої жона не втішить».


16

КІНЬ


«Чом іржеш, мій коню-друже,
Не гребеш копитом пил,
Шию хилиш, мов недужий,
Не гризеш своїх вудил?
Чи тебе я не шкодую,
Чистим зерном не годую?
Чи то збруя не ясна?
Чи повіддя не шовкове,
Не сріблянії підкови,
Не червлені стремена?»

Промовляє кінь печальний:
«Посмутнів я недарма,
Чую, чую тупіт дальній,
Стріли мчать, звучить сурма!
Тим іржу я, що на волі
Не гуляти довгі дні,
Злотом збруї в чистім полі
Не пишатися мені!
Що враги-злочинці люті
Злоту збрую заберуть,
І підкови, сріблом куті,
З ніг легких моїх здеруть;
Смутно з думоньки тієї,
Що помчу я під врагом,
Вкритий шкірою твоєю,
А не пишним чепраком».


Примітки*





Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>