О.С. Пушкін. Жених

 

О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1> Жених

 

Жених



Наташа — донечка купця —
Три дні десь пропадала,
Вночі, збілівши із лиця,
Прибігла, ледь не впала.
Хотіли в домі запитать
Отець і мати — що казать,
Наташа їм ні слова,
Тремтить — і вся розмова.

Тужили мати і отець
І знов її питали,
І відступились під кінець,
А таїни не взнали.
Зробилася Наташа знов
Рум'яна, жвава до розмов,
Пішла, щоби не нидіть,
За ворітьми посидіть.

Біля воріт, в вечірній час,
З подружками своїми
Сиділа дівчина — і враз
Промчалась перед ними
Весела тройка з молодцем,
А коні дзвонять бубонцем.
Він, в санях ставши, править
І гонить всіх, і давить.

Він, порівнявшись, подививсь,
Наташа погляділа.
Він, наче вихор, мимо звивсь,
Наташа помертвіла.
Мерщій у дім вона біжить:
«Він! він! впізнала!..— всім кричить,—
Він, певне він! — всі чуйте.
Держіть його! Рятуйте!»

Журливо слухає сім'я,
Хитає головою;
Отець їй: «Донечко моя,
Не крийсь переді мною.
Образив хто тебе, скажи,
Хоч тільки слід нам покажи».
Наташа плаче знову
І не веде розмову.

На ранок сваха просто в дім
Негадано заходить,
Наташу хвалить, а по тім
Із батьком річ заводить:
«У вас товар, у нас купець;
Собою хлопець молодець,
Стрункий та ще й моторний,
Проворний і зговорний.

Багатий він, ні перед ким
Не кланяється в ноги,
Боярам рівний він усім,
Живе він без тривоги;
А нареченій дасть у дар
Перлини й шубу і янтар,
І персні золотії,
І плаття парчевії.

Учора бачив молодець
Її з товаришками;
То й по руках ми, та й кінець,
Та в церкву з образами?»
Вона сідає до стола,
Веде розмову спроквола,
А наречена ходить
І місця не знаходить.

«Я згоден,— промовля отець: —
Іди благополучно,
Моя Наташо, під вінець,
Одній в світлиці скучно.
Не вік в дівицях вікувать,
Не все голубці воркувать,
Пора гніздечко мати,
Щоб діток сповивати».

Наташа з лавки підвелась,—
Сказати щось береться,
Враз заридала, затряслась,
І плаче, і сміється.
Руками сваха в поли б'є.
Води стуленої дає
І ллє всі лишки з чаші
На голову Наташі.

В зажурі охкає сім'я.
Отямилась Наташа
І каже всім: «Покірна я,
На те вже воля ваша.
Покличте жениха на пир,
Печіть хліби на люд, на мир,
На славу мед варіте,
Та суд на пир зовіте».

«Бажай, що хочеш, в цюю мить,—
Готов тобі в забаву
З життям віддати!» — Пир гримить,
Готують все на славу.
Ось гості чесні в дім найшли,
За стіл Наташу повели.
Подружки в співах плачуть,
Аж от і сани скачуть.
От і жених — всі за столи
Накриті вже зарані;
Пить за здоров'я почали,
Все шумно, гості п'яні.

Ж е н и х

«А що ж це, друзі, бачу я,
Щось наречена тут моя
Не п'є, не їсть, не служить,
Об чім голубка тужить?»

Наташа глянула з-під вій:
«Дівочу маю вдачу!
Неспокій у душі моїй.
І день і ніч я плачу:
Недобрий сон наснивсь мені»
Отець їй: «Що ж у тому сні?
Все повідай, я прошу,
Дитя моє хороше».

«Приснилося багато див! —
Зайшла я в ліс дрімучий,
Було вже пізно; місяць плив
І сяяв із-за тучі;
Я з стежки збилась; в глушині
Не стрілось ні душі мені,
Лиш сосоння зелене
Шуміло біля мене.

І раптом, ніби наяву,
Хатина в млі туманній.
Я стукаю — мовчать. Зову —
Мовчанка; я в благанні
Ввійшла до хати та й боюсь;
Палає свічка, я дивлюсь —
Там срібло, злото сяє,
Але людей немає».

Ж е н и х

«Яке ж у сні такому зло?
Забудь свою турботу!»

Н а р е ч е н а

«Чекайте, далі що було.
На срібло і на злото
На сукна, килими, парчу,
На новгородську ту камчу
Я мовчки любувалась
І дивом дивувалась.

І раптом крик і кінський топ...
Хтось їде в хату ніччю.
Тож я мерщій дверима хлоп,—
Сховалася за піччю.
Багато чую голосів...
Зайшло дванадцять молодців,
І з ними голубиця
Красуня йде дівиця.

Зайшли усі, юрба густа,
Ікон не помічають.
За стіл сідають без хреста
І шапок не знімають.
На першім місці старший брат,
Молодший поруч, ніби сват,
Ліворуч голубиця
Красуня та дівиця.

Від крику й сміху аж гуло,
Співають, смокчуть брагу...»

Ж е н и х

«Яке ж у сні такому зло?
Віщує він розвагу».

Н а р е ч е н а

«Чекайте, далі що було.
Там все гриміло і гуло.
Пир весело бушує,
Дівиця лиш горює.

Не їсть, не п'є,— за сніг біліш,
І током сльози точить,
А старший брат бере свій ніж,
Присвистуючи точить;
Зирнув на дівчину-красу
І враз хапає за косу
І вроду їй збавляє,
Правицю їй рубає».

Жених їй: «Що там не кажи,
А це вже небилиця,
Твій сон без лиха, не тужи,
Повір, душа-дівиця».
Вона питає напрямки:
«З чиєї перстень цей руки?» —
І стала на помості,
І враз — устали гості.

А перстень котиться й дзвенить,
Жених тремтить, біліє;
У гніві гості. Суд гласить:
«В'яжіте лиходія!»
Розкрили злочин в хвилі тій,
Пішов на страту лиходій.
Прославилась Наташа!
І вся тут пісня наша.






Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>