О.С. Пушкін. Послання цензорові

 

О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1> Послання цензорові

 

Послання цензорові



Похмурий страже муз, гонитель давній мій,
Сьогодні хочу я порушить спокій твій.
Не бійся: умислу лихого я не маю,
Цензуру ганити я зовсім не бажаю;
Що треба Лондону, те рано для Москви.
У нас письменники не всі без голови;
Думок не притісня цензура їм свавільна,
І совісна душа перед тобою вільна.

По-перше, щиро я признаюся тобі,
Нерідко сам тебе пригадую в журбі:
Глупоту світських дам товмачучи у віршах,
Хвостова й Буніну читаючи за інших,
Ти мусиш проглядать, немов за грішні дні,
Бездарні повісті та віршики нудні.
Російських авторів усячина хвилює:
Той англійський роман з французької лицює,
Той оду вимучить і хоче збути з рук,
А той трагедію протискує у друк,—
До них нам справ нема; тобі ж одне — читати,
Хоч позіхай, хоч спи, а мусиш підписати.

Так, цензор мученик; захоче часом він
Свій розум освіжить; Державін, Карамзін,
Руссо, Вольтер, Бюфон — його душі потреба,
Проте він змушений, без користі для себе,
Прогаяти свій час на вірші брехунів,
Що оспівали гай і затишок полів,
Та гублячи зв'язок, читай собі помалу,
Або вимазуй ще з худющого журналу
Глузливі речення, чи лайку при кінці
Дотепників, яким свербить на язиці.

Та цензор має сан святий громадянина:
Отож освічена він мусить буть людина;
Він шанувати звик завжди олтар і трон,
Та розуму й думкам не чинить перепон.
Блюститель тишини, пристойності і правів
Не переходить сам приписаних уставів,
Закону відданий, вітчизни вірний син,
Обов'язки важкі бере на себе він;
Корисній Істині шляху не закриває,
Живій поезії він пустощі прощає.
Свободу маючи, він другом є для муз,
У рішенні твердий, в душі не боягуз.

А ти що робиш нам, наляканий дурепа?
Очима кліпаєш, де розумітись треба,
Не смислячи того, мазюкаєш і рвеш,
Із примхи власної що біле — чорним звеш;
Сатиру — пасквілем, поета — бісом клятим,
Глас правди — бунтарем, Куницина — Маратом.
Сам вирішив, а ви жалійтеся усі.
Хіба це не ганьба, що на святій Русі
Ми через тебе книг потрібних не знайдемо?
Якщо вже говорить по правді розпочнемо,
То, розум вміючи і славу шанувать,
Сам государ велить без тебе друкувать.
Зостались вірші нам, поеми, тріолети,
Балади, баєчки, елегії, куплети,
Дозвілля й любощів безвинні почуття,
Думок рожевий цвіт, що кане в забуття.

О варвар! хто із нас, бідуючи надміру,
Не проклинав твою караючу сокиру?
Докучним євнухом обходиш ти Парнас,
Ні розум, ні думки, які хвилюють нас,
Ні стиль співця Пирів, ні мрії благородні,—
Ніщо не зігріва чуття твої холодні.
Ти скоса дивишся на все, що б не було,
Підозрюєш усіх, в усьому бачиш зло.
Облиш даремний труд, він зовсім не похвальний:
Парнас не монастир і не гарем печальний;
Їй-право, коновал, що добре діло знав,
Ніколи запалу Пегаса не лишав.
Чого злякався ти? адже хто намір має
Осміювать закон і звичай зневажає,—
Своєї пильності не виявиш тому,
Його обходиш ти, ми знаємо чому,—
Рукопис той, повір, у Леті не загине,
Без підпису твого розгулює десь нині.
Барков кумедних од тобі не посилав,
Радіщев, волі друг, цензури не зазнав,
І вірші Пушкіна у друку не бували.
Що з того? їх і так десь люди прочитали.
А ти своє несеш, і в наш премудрий вік
Навряд чи Шаликов надійний чоловік.
Чому ж себе і нас ти мучиш без причини?
Скажи, а ти читав Наказ Єкатерини?
Візьми і прочитай, побачиш в чому суть
Твоїх обов'язків, на іншу звернеш путь.
В очах монархині сатирик благородний
Карав невігласів в комедії народній,
Хоч в голові тупій придворного глупця
Кутейкін і Христос однакові з лиця.
Державін, бич вельмож, коли ще жив на світі,
У віршах розвінчав кумири гордовиті;
Хемніцер істину, всміхаючись, казав,
Наперсник Душеньки двозначно жартував,
Кіпріду іноді являв без покривала —
Цензура їм тоді ніяк не заважала.
Ти щось насупився? скажи тепер мені,
Хіба не рознесли б тебе вони в ці дні?
Кого тепер винить? Взірець ти маєш ясний:
Днів Олександрових початок це прекрасний.
Дізнайся, що змогло тоді письменство дать.
На поприщі ума нам сором відступать.
В старій глупоті нам не варто зізнаватись.
Невже на ті часи ми будемо рівнятись,
Коли вітчизну ми назвати не могли,
А книга і народ ярмо одне тягли?
Ні, ні! минулися оті часи неслави,
Коли Росія в нас жила серед темряви.
Де славний Карамзін міг лаври заслужить,
В цензурі дурня ми не можемо терпіть...
Тож краще схаменись і примирися з нами,

«Все правда,— скажеш ти,— погоджуюся з вами
Та як же цензору по совісті судить?
Я змушений того, а чи того жаліть.
Звичайно, смішно вам, а я буває плачу,
Читаю та хрещусь, мазюкаю навдачу —
На все є мода, смак; були в нас, не тепер,
В пошані і Руссо, й Бентам, і сам Вольтер,
А нині і Міллот потрапив нам на вжиток.
Я бідний чоловік; ще й жінка, купа діток...»

Що жінка й діти, вір, це превелике зло;
Від них усе дурне на світі в нас пішло.
Та чим зарадити? Коли вже неможливо
До власної сім'ї дістатись полохливо,
Коли ти службою потрібен для царя,
Хоч би розумного візьми секретаря.




Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>