О.С. Пушкін. Сон
О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1> Сон

 

Сон



(Уривок)

Нехай поет із найманим кадилом
Ганяється за щастям гомінким,
Цей світ страшний мені. Шляхом стемнілим
Мій вік іде, не вславлений ніким.
Нехай співці шумливими хвалами
Напівбогам несуть безсмертя в дар,
Мій голос тихий. Звучними піснями
Не прожену спокою тихий чар.
Хай про любов веде Овідій спів,
І не дає спокою Цітерея;
Не принесуть амури щасних днів:
Я славлю сон, безцінний дар Морфея.
Я вас навчу, як можна в тишині
Розкошувать в міцнім солодкім сні.

Прийди, о Лінь! прийди в мою пустиню!
Тут прохолода люба й супокій.
В одній тобі вбачаю я богиню;
Тут є притулок гості молодій.
Як тихо скрізь — пішов докучний галас
За мій поріг; розчинене вікно
Прозоре затінило полотно.
У темній ніші сутінь заховалась,
І денне світло ледь сяга туди.
Ось мій диван. Прийди в притулок миру;
Я бранець твій, царице, назавжди.
Все, все твоє. Бери і фарбу й ліру,
Навчай мене, пером моїм води.

А ви, прихильники моєї музи,
Що зрадили любові ніжні узи,
Що, звісно, замість влади на землі,
Воліли б сон в ранковій тихій млі.
О мудреці! Схиляюсь перед вами,
Морфея трон поезії квітками
Лише для вас у пісні обів'ю,
Я тільки вам цю пісню віддаю.
Тож усміхом поблажливої згоди
Прийміть цей спів, пророцтво насолоди.

Чи ви забутись хочете на час,
Призначений природою для вас,
У любій тиші, в сутінках дрімливих,
В обіймах мрій, чудових і грайливих?
В село, в село, під любий мирний дах,
Де можна жити, вік турбот не знавши!
Там просто рай; та що у тих містах,
Де крик і гук лінивців мучать завше!
Так, згоден я: ще можна в них ловить
З красунею розваг коротку мить,
У моднім світі в хустку позіхати,
Ніч на балу в бучній юрбі кружляти,
Та де там скуштувати розкіш снів?
Настала ніч — заснути б я хотів,
Ошуканий примарами нічними,
Та вже дивись — у сяйві ліхтарів
Четвіркою шалених рисаків,
Гримить вночі колісьми золотими,
Летить Пиха під вікнами моїми.
Ледь задрімав — знов вулиця двигтить,
На бал нудний Розвага знов летить...
О боже мій! невже цього ще мало!
Щоб їх безсоння мукою терзало,
Лягають тут. Он сонце вже зійшло,
А де мій сон? В село, мерщій в село!
Там темний гай листочків тріпотінням,
В полях струмки таємним дзюркотінням.
Ланів, долин дрімливий супокій —
Все на селі нам снів навіє рій,
О мирний сон від ночі і до ранку!
Один безсонний півень на світанку,
Прокинувшись, щосили закричить.
Він небезпечний, може він збудить.
Отож нехай пишаються в сералі
Курей султани пишні та зухвалі,
Або селян скликають на лани:
Нас ваблять сни, міцні, солодкі сни.
Щасливий той, хто може міцно спати,
Без цих карет та півнів-крикунів!
Не думайте, проте, блаженством снів
В неробстві цілий вік розкошувати,
Сільські картини бачачи навкруг.
А що ж таке? Я раджу, панство, рух!

Похвальна лінь, та наслідок немилий.
Дивіться, Кліт на подушках, безсилий,
Сидить весь вік, розпещений, слабий,
З нудьги й подагри кволий та сумний.
Настане день; нещасний ледь сповзає
З важким кректанням з ліжка на диван,
Весь день сидить; коли ж нічний туман
І землю й небо в морок повиває,
На ліжко знов повзе з дивана Кліт.
Чи зможе ніч він провести як слід,
В спокійнім сні, у щасті сновидіння?
Ні! сон йому не радість, а боління;
Йому Морфей не маки покладе,
Правицею закриє млосні очі,
Година за годиною пройде —
Повільний час у хмурій пітьмі ночі.
Не хочу вам, як спільний друг Бершу,
Порадить рух, що гоїть всі страждання:
Упертий плуг, невтомне полювання.
Ні, я в гаї лінивця запрошу:
О друже мій, як ранок сходить щасно!
Серед ланів, крізь лісу тьмяну тінь
Як юний день нам сяє гордо, ясно!
Дзюрчать струмки, прямують в далечінь,
Їх береги виблискують безмовні;
Роса на травах срібно блискотить;
Озера сплять, ще сном ранковим повні.
О любі друзі, посох свій візьміть,
Ідіть у ліс, блукайте по долині.
На пагорбку спиніться, на вершині,
І ви вночі заснете, повні сил.

Лиш тільки мла укриє небосхил,
Ми стрінемо п'янку відраду нашу;
Веселий бог наллє нам пінну чашу,
І царствуй, Вакх, з усім двором своїм.
Та стримано чаркуйте, друзі, з ним:
Три склянки іскрометними струмками
Налийте вщерть і випийте до дна,
Та любий Ком з надутими щоками
Хай стукати до нас не почина.
Його вітаю тільки за обідом,
Але опівдні дружньо віддалю
Його дари, хоч як я їх люблю,
Бо ввечері дружу з його сусідом.
Вечерю геть — святий тому закон,
Хто над усе спокійний любить сон.
Тікайте ви, примхливі друзі ліні,
Від сновидінь привабливої тіні!
Не спіть удень: чекає горе вас,
Коли ви спати звикли повсякчас.
Де спокій ваш? Чатує небезпека,
І справжній сон від вас уже далеко.
Не знаєте веселих давніх мрій;
Ваш цілий вік — важка, нестерпна мука,
Сумний ваш сон, сумна із ним розлука.
Минають дні у темряві глухій.

Якщо ж у гаї, біля водоспаду,
Що, із гори спадаючи, кипить,
Чарівний сон, віщуючи відраду,
На дикий берег потай прилетить,
Запне ваш зір заслоною важкою,
Обійме вас, і тихою рукою
На вогкий мох нахилить і приспить,—
Солодку млость навіють шумні води.
Хай спокій ваш триває довгий час,
Позаздрю й я хвилинам. насолоди.

Чи вам узимку трапилось хоч раз,
При тихім світлі пізнім, самотою,
Збувати час вечірньою порою?
Як тихо скрізь; берези більш нема;
Вкриває вікна повагом пітьма,
На стелі тінь, хитаючись, блукає,
Світліє жар, і синюватий дим,
Мов пар легкий, у комині зникає;
І от жезлом невидимим своїм
Морфей усе імлою запинає.
Темніє зір; «Кандід» із ваших рук
Додолу впав; рука на стіл звалилась,
І голова на груди вам скотилась.
Дрімоти мир поволі все укрив:
Цей сон миліший нам від інших снів!

Коханий друже! Любий мій Морфею!
Ти гоїв муки владою своєю!
Тобі складати жертви я любив,
І ти жерця давно благословив.
Чи я забуду час дитинства милий,
І ті хвилини давні, золоті,
Коли в кутку, сховавшись в самоті,
Я закликав, чекав тебе, всесилий?..
Я балакучий, може, та одні
Ці спогади плекаю і донині.
Як про бабусю змовчати мені,
Про ночі таємничі й чарівні,
Коли вона в чіпці, в старім одінні,
Молитвою злих духів прожене,
І перехрестить повагом мене,
І пошепки розповідати стане
Про упирів, про подвиги Бови!
Від жаху я не ворухнусь бувало,
Сховаюся мерщій під простирало,
Не почуваю ніг і голови.
Під образом каганчик простий з глини
Освітлював їй зморшки в ці хвилини,
Антик — прабаби древньої чепець,
І рот, де вже зубів лишилось мало,—
Все страхом мимовільним обіймало.
Я тріпотів — і тихо під кінець
Мене дрімотне щастя повивало.
Тоді юрбою снів крилатих рій
До мене линув, повен юних мрій,
І чаклуни з чаклунками злітали,
Омани уві сні мені снували,
Мене підносив порив дивних дум.
У диких хащах, в муромській пустині
Навстріч Полкани мчали і Добрині.
В химерних снах кружляв дитячий ум…

Та ви минули, ночі дивовижні,
І юності крилатий вік настав...
О дайте-но Альбана пензлі ніжні,
Вже я кохання радощі зазнав...
Та де ж воно? У захваті зростало
1 раптом вмить од захвату розтало.
Прокинувсь я; дивлюся в далечінь,
Шукаю дня; то все в пітьмі пропало,
І навкруги снується ночі тінь.
Мій сон міцний! Безжурний сон Парнаса,
Я з мукою вночі не прагну рим,
Не бачу вік ні Феба, ні Пегаса,
Ні сивих муз із їх двором старим.

Я не герой, без лаврів не сумую,
Спокоєм я щасливим не торгую,
Не видиться мені запеклий бій;
Я не багач — і пес, що з люті виє,
Не прожене тебе, чарівна мріє!
Я не злочинець, в пітьмі мовчазній
До мене в снах не з'являться примари,
Що до дітей їх вбивчі кличуть чари,
І в пізній час блідий, жахливий страх
Не хмуриться понуро в головах.



Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>