О.С. Пушкін. До Жуковського
О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1>До Жуковського

 

До Жуковського




Благослови мене, поете! Мов дитина,
Я перед музами схилив свої коліна,
Шляхами небезпек в надії полетів,
Феб долю визначив, співать мені звелів.
Боюсь безславного падіння, як розплати,
Але пориву я не в силах вгамувати,
Не грізний вирок той на гибель чую я:
Незнаного в віках священний судія *, (Карамзін (прим. Пушкіна).)
Страж вірний давніх літ, наперсник муз коханий.
Блідої заздрості предмет неподоланний
Увагою мене ласкаво окрилив;
І Дмитрєв дар слабкий з усмішкою схвалив;
І славний наш старик, царів співець обраний *. (Державін (прим. Пушкіна))
Що грацією він і генієм вінчанний,
В сльозах обняв мене — чи ж ті забуду дні! —
Незнане щастя він прорік тоді мені.
А ти, приречений на пісню повнозвуку!
Хіба ж не ти мені подав з любов'ю руку?
Чи ж можу я забуть, коли, безмовний, я
Перед тобою став, і враз душа моя
До гордої душі твоєї полетіла,
І, злившись, в захваті таємнім пломеніла,—
Ні, ні! я сміло йти рішив шляхом важким,
І сповнивсь вірою і запалом святим.
Творці безсмертя ви, натхненням незрівнянні!..
Ви вказуєте ціль в далекому тумані,
До невідомого лечу я, повен мрій,
І вірю — геній ваш в душі озвавсь моїй!

І що ж? Під грізною парнаською скалою
Яке видовище відкрилось перед мною?
В жахливій темряві земної глибини
Незгоди й заздрості насуплені сини,
Творців піднесених зоїли ті пихаті
Сидять — безтямності дружини заповзяті.
Далеко диких лір лунає звук різкий,
Варязькі віршики вищить варягів стрій.
Лиш сміх у відповідь; над хмурою юрбою
В імлі два привиди схилились головою.
Один на купи сів віршованих рядків
Та прози — плід безсонь, запівнічних трудів,
Заснулих од, поем забуті вже могили!
І слухає виття стопоскладач похилий,
І стогне перед ним нещасний Тілемах;
Залізнеє перо скрипить в його руках,
І от гекзаметри тарганить він рипучі,
Спондеї шкарубкі і дактилі тягучі.
Баскою музою прославлений співець,
Гордись — ти Мевія бундючного взірець!
А хто там у диму, курінням оповитий,
Стоїть у натовпі між ворогів освіти?
Врочистої хвали до нього лине шум:
А він — він римою зганьбив і смак, і ум;
Це ти хіба, слабке дитя чужих уроків,
О, заздрісний гордій, холодний Сумароков,
Без сили, без вогню, з абияким умом,
Передсудам лише завдячений вінком
І з Пінда скинутий і проклятий Расіном! —
Чи стане вряд пігмей з титанів гордим сином? —
Чи може він зірвать нетлінний той вінець,
В якому засіяв безсмертний наш співець,
Відрада росіян, країн північних диво?..* (Ломоносов (прим. Пушкіна))
Ні! в тихій Леті він потоне мовчазливо,
Так, на чолі його — вже забуття печать,
Вікам майбутнього — що міг він передать?
Лякалась грація сопілки-безсороми,
На лірі пальці враз дубіли від судоми.
Хай Мевій лаврами вінча йому чоло,
Та зникне Шапелен, як прийде Буало.

І що ж? Повік смішне смішним і залишиться;
Сліпим невіглаством невіглас лиш гордиться.
У захистку його, як в тьмі, вони живуть;
І вірші й прозу там відважно всі кують,
Там вороги наук — глухі, та не німують,
Ті в стилі Никона поеми десь друкують,
А ті з слов'янських од високий стос кладуть,
Ці ж — у трагедіях своїх хриплять, гудуть;
Той відданий свому бунтівників союзу,
На кін веде свою, що позіхає, музу,
З Парнаса геніїв жадає поскидать,
Ударом не влуча, та й руки вже тремтять,
Дарма він рветься в бій з завидливим кинджалом,
Куплетом ранений, повергнутий журналом,—
Під висвист критики він до братів біжить...
І маковий вінець Феспісу вже лежить.
І руку всі кладуть на том «Тілемахіди»,
Клянуться тим помстить, хто їм завдав обиди,
Юрбою повстають супроти щирих слів.
Біда, хто народивсь із жаром почуттів!
Хто полонив красунь чарівним звуком ліри,
Хто сміло просвистав хльостким бичем сатири,
Висловлюється хто правдивим язиком
І руській дурості не хоче бить чолом!..
Вітчизни недруг він, моральності він ворог —
І хочуть критики змолоть його на порох.

Повстаньте також ви, парнаськії жерці,
Природою й трудом звеличені співці
В щасливій єресі смаку й науки — владно
Вражайте ворогів освіти безпощадно!
Поете, генія і правди мстивий друг!
Ллючи з небес життя і вічний світ навкруг,
Стрілою гибелі правиця Аполлона
Кінець кінцем вбива жахливого Піфона.
Погляньте, вражений ворожими списами,
З погаслим факелом, з нерушними плечами
Це ж Озерова дух волає: до атак!
Вам знак дало знання й зневажений ваш смак.
Летіть на ворогів: і Феб і музи з вами!
Вражайте варварів кривавими рядками;
Невігластво тепер пустий потупить зір,
Пихатих риторів безграмотний цей збір...

Та бачу: істину казати небезпечно,
Це ж Мевій хмуриться на мене, безперечно,
Талантам вирок свій прорік цей судія.
Невже ж терпіть ганьбу — це доля і моя?
Нехай сміливо в даль, дорогою прямою,
Науці руку дам, підтриманий тобою,
Їх злоби не боюсь: незламний Карамзін
Мені взірець. Що крик безумних цих дружин?
Хай гомонять собі відлучені від Феба;
Їм прози, ні пісень не послано від неба,
Їх слава — їм же стид; їх твори — сміх уму;
Хто появився з тьми, той і піде у тьму.


Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>