О.С. Пушкін. Тінь Фонвізіна
О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1>Тінь Фонвізіна

 

Тінь Фонвізіна



В раю, за тужним Ахероном,
З нудьги зайшовши в гай густий,
Творець, любимий Аполлоном,
Побачить здумав світ земний.
То був письменник знаменитий,
Російський славний весельчак,
Насмішник, лаврами повитий,
Денис, темноти бич і страх.
«Дозволь на час хоч вийти звідси,—
Схиливсь він перед божий трон,—
Набрид похмурий Флегетон,
Я хочу до людей з'явиться».—
«Іди!» — у відповідь Плутон;
І бачить він перед собою:
В човні з шумливою юрбою
Гребе наморщений Харон
Веслом; з папером подорожнім
Герой поплив в човні порожнім
І за якийсь дістався час.
Поете! Просимо до нас!

От мрець в Росії опинився
І став шукати новини,
Та світ ні в чому не змінився,
Все йде по стежці давнини:
Так само люди лицемірять,
Пісні ті самі всюди чуть,
Наклепникам, як завжди, вірять,
Як завжди, всі діла ідуть;
Мільйони у вікно стрибають,
Казну все крадуть у царів,
Ті розкошують, ті ридають,
І мука всім від лікарів.
Архієреї сплять спокійні,
А знать, вельможі лиходійні,
Із сміхом ллє вино в бокал,
Невинних скаргам не вчуває,
Ніч шпарить в карти, вдень куняє
У півімлі сенатських зал.
Страхополохи скрізь, нахаби,
І генерали-брехуни,
І вуличних Кіпрід приваби,
І сивоусі джиґуни.

Зітхнув Денис: «О боже, боже!
Невже новин тут буть не може?
Лакейських Демосфен грізний,
Оратор мій Петрушка — правий:
Весь світ — лише пуста забава,
І жодних змін нема у ній.
Та де ж мої брати-поети,
Парнаські де мої клеврети,
Де учні грацій молодих?
Хотів би дуже бачить їх».
Аж ось до нього, мов стріла,
Летить — на шапці два крила —
З небесних сяючих країв
Моторний посланець богів.
«Ходім,— сказав Ермій піїту,—
Я покажу тобі усе.
Сам Феб просив мене про це;
З тобою встигнемо до світу
В співців російських погостить,
Кого — різками наділить,
Кому — вінком обвить цівниці».
Сказав — злетіли, мов дві птиці.

Вже зник за обрій день ясний,
Густішав морок вже нічний,
До ночі вечір вже схилявся
В блідому сяєві планет,
І всяк, хто тільки не поет,
Морфею в млості віддавався.
Ермій з веселим мертвяком
Влетіли на вузьке горище;
Там Кропов в тишині зловіщій
З папером, склянкою й пером
Сидів в задумі за столом
На стільчику кривім, зотлілім;
Там неподобним дутим стилем
В покару наших всіх провин
Кував і прозу й вірші він.
«Це — видавець той «Демократа»
Що справді видавець смішний!
Не прагне лаврів він піїта,
Аби був інколи п'яний.
Читати в нього вірші тяжко,
А проза, ох! гірка для всіх.
Та що ж? сміятись з бідолашки
Це, брате, далебі, що гріх.
То краще з ним нам розлучитись
І полетіти подивитись
Російських вславлених писак!» —
«Летім, Меркурію, хай так!»
І ось мандрівники пустились
І в дві хвилини опустились
Хвостову просто в кабінет.
Не спав він; добрий наш поет
Винизував з нагоди оду,
Мов божий мученик кректав,
Рипів, і креслив, і впрівав,
Щоб стать сміховищем народу.
Перо в зубах; сопе від дум,
На стрічці анненській тютюн,
Скрізь порозливане чорнило,
Сидить собі Хвостов понило.
«Ба! Хто вночі до мене там?
Чи я не сню? Не вірю снам!
Що із моєю головою?
Фонвізін! Ти переді мною?
Неначе ти?.. Звичайно, він!» —
«Я, справді я; мене з глибин
На слово від Плутона дуже
Почесний член пекельних сил
В хвилину зніс на парі крил.
Хвостов! Мій давній любий друже!
Скажи, як час ти свій ведеш,
Чи ти здоровий, як живеш?» —
«Злощасному поету, леле! —
Похмуро відповів Хвостов,—
Давно життя вже не веселе.
Сказать без зайвих слів готов:
Парнаського завзяття в мене
Хоч задавись — таке шалене.
Що гарний я — клянусь у тім,
Пишу на всякий смак усім.
Хвалили геній мій в газетах,
В «Аспазії» боготворять,
А все ж останній я в поетах,
Старі і діти з мене кплять,
Читати од моїх не хочуть,
Як сунусь де — усюди свист,—
Мій ворог — кожен журналіст,
У вічі всі мені регочуть.
Анастасевич лиш один,
Читач мій, мій хрещений син,
У прозі твердо запевняє,
Що істукан мій увінчає
Потомство лавровим вінцем.
До цього наче ми не йдем,
Та я — доб'юсь кінець кінцем.
Нехай мій перукмахер знову
Зав'є сердешному Хвостову
В його поеми сторінки
Волосся залишок тонкий,
Геройським бойовим манером,—
Життя скінчу я над папером
І буду в пеклі вік писать
Та притчі всім чортам читать».
Денис на те знизав плечима,
Кур'єр богів зареготав,
Згасив свічу крильми своїми
І в тьмі з Фонвізіним пропав.
Хвостов не дуже цим вразився,
Спокійно свічку запалив,
Знов позіхнув, перехрестився,
Свій труд закінчувать пустився,
На ранок оду змайстрував
І нею місто все приспав.

Тоді, покинувши Хвостова,
Творець родини Простакова
Три ночі по тісних кутках
В великих і малих містах
Лякав російських віршодіїв.
В своїм боскеті князь Шальний,
Що сон давно на всіх навіяв,
Сидів при книжці записній,
Малюючи квітки, віночки,
Зітханням коливав листочки
І їх в сльозі мочив гіркій.
Коли ж чудесний привид зрання
Перед закоханим представ,—
Схопивши любу за убрання,
О страх! без пам’яті він впав.
І ти, слов'янорос надутий,
О Безглагольник пресловутий,
Ти мало теж не сполотнів,—
Немов Шишков зирнув нерадо,—
Із рук упала Петріада,
І дикий зір оціпенів.
І ти, годований попами,
Псалтирі навчений дячками,
Жахливий критикам старик!
Ти бачив тіні грізний лик,
Твоя незаймана другиня,
Зів'ялий вже співачок цвіт,
Брехух Петрополя богиня,
Сховала з переляку вид.
Щомісячний зітхач натхненний,
Що має за видань предмет
Кокетки-баби кабінет,
Школяр — писака неписьменний,
Побачив цих гостей нічних;
Амур дитині не поміг;
Дозорний честі муз претвердий
Її картав немилосердо
І вуха бідній накрутив;
Жахливий у Дениса гнів!

«Вже годі з мене! неохота,—
Сказав він,— у писак ізнов
Марудитись; така нудота,
Що вмерти ще раз я готов;
А де ж співець Єкатерини?» —
«На невських берегах співа».—
«Отож стігійської долини
Ще не побачив він?» — «Овва!» —
«А як «овва» це розуміти?» —
«Північний лавр одцвів у нас,
Пройшла весна, минуло й літо;
Денисе, пал в поета згас;
Почуєш все на власні вуха,
Летім до сивого, послухай,
Що заспіває нам старий».
Вони летять і в миті три
В ясній оздобленій світлиці
Побачили співця Феліцй.
Дідусь шановний їх пізнав,
Фонвізін зразу ж розказав
Пригоди всі на тому світі.
«Ти, значить, привид, в тьму сповитий?..—
Сказав Державін,— дуже рад;
Дозволь тебе благословити...
Тпрусь, кицько!., сядь, покійний брат;
Яка ж бо лагідна погода!
До речі, от нівроку ода,—
Послухай, братіку»,— й старик
Покашляв, почесав парик
Та й заспівав, гостям на спиток,
Статей із біблії відбиток;
То був із гімнів гімн прямий.
Безплотні духи, похилившись,
Вчували співові, скривившись,
Ні пари з вуст своїх самі:

«Відкрилась таїна тепер!..
Устав з безодні Луцифер,
Смиренний, та чолоперунний.
Наполеон! Наполеон!
Париж, новітній Вавілон,
І тихий ангел білорунний,
Піднісшися, як дивний Гог,
Упав, мов дух Сатаніїла,
Диявольська ізникла сила!..
Благословен господь наш бог!..»

«Ого!» — не стримавсь мій насмішник,—
І сам небіжчик, пан Бобров,
В цих віршах, далебі, розкішних,
І крихти б змісту не знайшов;
Державін, що таке з тобою?
Невтону рівний ти судьбою,
Ти бог — ти черв, ти день — ти ніч...
Ходім, Ермію, серце ниє;
Ходім,— я мимохіть шалію».
І миттю відлетів він пріч.

«Яка ж проява ця негарна!» —
Денис Меркурію сказав.
«Облиш-но дивуватись марно,—
Той з усміхом відповідав.—
На Пінді славний Ломоносов
З досадою колись уздрів,
Що лірою у сонмі росів
Татарин бритий задзвенів,
І гнівом Піндар Холмогору
І заздрістю в душі горів.
Та Феб почув цей зойк докору
І втішити його схотів,
І розігнався мій Державін
Апокаліпсиса відбить.
Денисе! вік він буде славен,
Та, ах! навіщо стільки жить?»

«Пора вертать,— сказав Ермію
Для віршарів жахливий мрець,—
Облишмо швидше ми Росію,
Блукать стомивсь я під кінець».
Аж ось біля млина шумкого,
У гаї, де густіє тінь,
На березі струмка дзвінкого
Звичайний бачить він курінь:
До хвірточки вузька дорога,
Клен при вікні, замість запон,
І Фальконетів Купідон
Грозить із усміхом з порога.
«Тут, певна річ, живе співець,—
Вирішує зраділий мрець,—
Зайдім!» Зайшли — й кого ж зустріли?
На пишнім ліжку, розімлілий,
Співець пенатів молодий,
Вінок зім'явши запашний,
Ледь-ледь прикрившись одіялом,
З своєю Лілою дрімав
І, підрум'янений фіалом,
В солодкім забутті шептав.
Фонвізін зупинився з дива:
«Це знаний хтось, мій Аполлон!
Та хто ж це? Чи Парні щасливий,
Чи Клейст? чи сам Анакреон?» —
«Він вартий їх,— сказав Меркурій,—
Ерата, грації, амури
Вінчали міртами його,
І Феб цівницею злотою
Відзначив любленця свого;
Але, під лінощів уздою,
Поет лиш спить, сміється, п є
І в іграх з юною красою
Забув призначення своє».—
«То я розбуркаю гульвісу!» —
Розгніваний Денис гукнув
І зразу ж відслонив завісу.
Співець же віщий глас почув,
В пуху весь, з прикрістю проснувся,
Ліниво руки простягнув,
На світло ледве позирнув
І враз до стінки повернувся
Та й знов якнайміцніш заснув.
Що ж має наш герой робити?
Додому повернуть сердито
І щось, похнюпившись, бурчать.
Чував я, начебто з досади
Він гудив руських без пощади
І от що зволив він сказать:
«Коли Хвостов писати стане,
А Батюшков спокійно спать,
Наш геній довго не устане,
І ладу нам повік не знать».




Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>