О.С. Пушкін. Городок
О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1> Городок

 

Городок


(До ***)

Пробач, о друже мій,
Дворічнеє мовчання;
Не міг писать послання,—
Був дуже занятий.
На тройці бистрокрилій
Покинув край свій милий,
Приїхав в град Петрів
І тут у леті днів
Два роки все крутився
Не в клопотах-ділах,
А просто — веселився
В театрі, на балах;
Не відав я покою,
Повір, ні на часок,
Немов біля налою
В великий четверток
Замучений дячок.
Та слава, слава богу!
На рівну вже дорогу
Я свій направив біг,
Прогнавши за поріг
Тривоги і печалі,
Що довго турбували,
Соромлюсь, спокій мій;
І в тишині святій
Філософом лінивим,
В затишному кутку —
Живу я в городку,
Безвісністю щасливім.
Найняв я світлий дім,
Диван і грубка в нім;
Всього три кімнатний —
Немає бронзи в них,
І виписні тканини
Паркет не криють їх.
В веселий сад віконця,
Де липи в сяйві сонця
З черемхою цвітуть,
Мені в часи південні
Берізок крони темні
Холодну тінь дають;
Де цвіт фіалок ніжних,
Конвалій білосніжних,
Де в пахощах квіток
У травах мчить струмок
Невидимий для зору
Біжить побіля двору.
Тут добрий твій піїт
Живе благополучно;
Не ходить в модний світ;
Карет біля воріт
Не чує стук докучний;
Тут шуму зник і слід;
Лиш зрідка віз порожній
Скрипить на мостовій,
Або в будинок мій
Постука подорожній
Десь о порі нічній,
Щоб на ніч попроситься...

Блажен, хто веселиться
У тиші без турбот,
З ним рад і Феб здружиться,
І дружить з ним Ерот;
Блажен, хто на просторі
В затишному кутку
Живе собі не в горі,
Гуляє в ковпаку,
П'є, їсть, коли бажає,
Гостей не пригощає,
Ніхто, ніхто йому
Лінитись одному
Ніяк не заважає;
Захоче — аонід
Юрбу він закликає;
Захоче — спить як слід,
На Рифмова схилившись,
Від рим його втомившись.
Отак твій давній друг
Тепер улаштувався;
З юрбою зайвих слуг
Навіки розпрощався;
Сховавшись в кабінет,
Один я не скучаю
І радо часу лет
І світ я забуваю.
І друзі є — мерці,
Парнаськії жреці;
Над полкою простою,
Під синьою тафтою
Живуть зі мною тут
Співці велеречиві,
Прозаїки смішливі

Прийшли з усіх усюд.
Син Мома і Мінерви,
Фернейський злий крикун,
Поет з поетів первий,
Ти тут, старий пустун.
Він, вихованець Феба,
Поетом рано став;
Його, посланця неба,
Я вже не раз читав;
Суперник Евріпіда,
Ерати первоук,
Арйоста, Тасса внук —
Сказать?.. Отець Кандіда —
Великий всюди він,
У світі лиш один!
На полці за Вольтером
Віргілій, Тасс з Гомером,
Разом усі стоять.
Я ранку золотого
Одного від одного
Люблю їх відривать.
І діти юних грацій,
За ними, в слушну мить,
З Державіним Горацій
Приходять говорить.
І ти, поет люб'язний,
Душі співець прекрасний
Серед ясних імен,
Стоїш, жартливо-гречний,
Мудрець простосердечний,
Ванюшо Лафонтен!
Ти тут — і Дмітрєв мрійний
З Криловим завітав,
Знайшов куток надійний,
З тобою поруч став.
Улюбленець Псіхеї,
Це він наперсник в неї!
О Лафонтен, дивись,—
З тобою він зрівнявся,
Якщо не дивувався,
Дивуйся — і скорись.
Пестовані Амуром,
Верж'є, Парні з Грекуром
Сховалися в куток.
(Не раз вони виходять
І сон з очей відводять
В зимовий вечорок.)
Тут Озеров з Расіном,
Руссо і Карамзін,
З Мольєром, слави сином,
Фонвізін і Княжнін.
Нахмурюючись важно,
Їх грізний Арістарх
З'являється відважно
В шістнадцяти томах.
Хоч страшно віршоткачу
Лагарпа бачить смак,
Та часто, це вже так,
Над ним години трачу.

Поринувши у млу,
Десь на полиці нижче,
Здобули кладовище,
Залежані в пилу,
Візгова віршотління,
Глупона псалмопіння,
Відомі все творіння
Лише мишам одним!
Мир вічний, усипління
Цій прозі, віршам цим!
Та ними я саф'янний
(Це знать повинен ти)
Заставив зошит тайний,
Щоб краще зберегти.
Я згорток цей з піснями.
Збережений віками,—
Ціни ж йому нема,—
В двоюрідного брата,
Драгунського солдата,
Одержав задарма.
Дивуєшся ти дуже,
Почуй же правди звук:
Це твори ті, мій друже,
Що знехтували друк.
Хвала вам, діти слави,
Чужі парнаських уз!
О князю, сину муз,
Люблю твої забави;
Твій гострий вірш, твій сміх
У посланнях твоїх,
В сатирі влучне слово
І стилю чистоту,
Легку строфи будову,
Грайливу гостроту.
І ти із смілим хистом
Там свій заводиш спів,
Що в пеклі гострим свистом
Поетів роздражнив;
Я в роках юні милих
В туманних Лети хвилях
Гуртом їх потопив;
І ти, мастак співати,
Буянова творець,
Картинами багатий,
Смаків тонких взірець;
І ти, жартун натхненний,
Той, що у Мельпомени
Кинджал, котурни взяв,—
Грайливій Тальї дав!
Ніхто так не змалює,
Ніхто не скомпонує,
Як ти скомпонував!
Я бачу, як Чернавка
Й Підщипа сльози ллють;
Тут князь заліз під лавку,
Там радники хропуть;
В трагічнім хвилюванні
Ув'язнені царі,
Забувши війни, брані,
Все грають в кубарі...
Назву іще хлопчину,
Що в добрий час один
Сувою половину
Заповнив щедро він!
О ти, висот Парнаса
Боярин незначний,
Та різвого Пегаса
Наїзник бойовий!
Набазграні ним оди,
Горищ вбрання, покров,
Говорять з роду в роди:
Великий наш Свистов!
Твій дар цінить умію,
Хоч, правда, не знавець;
Але тобі не смію
Сплітать хвали вінець:
Свистовським складом треба
Свистова оспівать;
Збирайся з богом в небо,
Ладен я клятву дать —
Не стану я писать.

О ви, в моїй пустині
Улюблені творці!
Заповніть же віднині
Безжурні дні оці.
Мій друже!
Завжди з ними
Живе душа моя,
І мріями своїми
В Елізій лину я.
Коли ж проміння ясне
Вечірньої зорі
На заході погасне,
І світлії царі
Замріяної ночі
У небі попливуть,
І чути — гай шепоче,
І шерех в лісі чуть,—
В цей час, мов невидимка,
Літає геній мій;
І я в тиші нічній
Зливаю голос свій
Із голосом волинки.
Щасливий той піїт,
Хто ліру в дар від Феба
Візьме в розквіті літ!
Як житель смілий неба,
Звершає він політ,
І вище смертних стане,
І слава всюди гряне:
«Безсмертний він піїт!»

Та чи мені пишатись.
Безсмертям ласуватись?..
До сліз я спорить рад,
Не б'юсь лиш об заклад,
Хто зна — й мені, можливо,
Печать свою щасливу
Поставить Аполлон;
І в гордому сіянні,
В безтрепетнім ширянні
Злечу на Гелікон.
Не весь візьмусь я тлінню;
З моєю, може, тінню
В північний час глухий
Син Феба молодий,
Мій правнук славнойменний,
На бесіду прийде,
Моїм ім'ям натхненний
До ліри припаде.

Тимчасом, друже славний,
Каміном осіянний,
Сиджу я під вікном
З папером і пером,
Не слава править мною,
Я дружбою одною
Захоплений в полон.
Я дружбою радію.
Чому ж сестра — любов
Мою хвилює кров
Даремно, без надії?
Чи дарма я знайшов
Весни рожеві квіти?
Чи вічно сльози лити
В юдолі, де розквіт
Гіркий для мене світ?..
Співця коханко мила,
Мрійливість легкокрила!
Будь вірна все життя,
Дай руку любострастю,
Веди мене до щастя
Тропою забуття.
І в час німої ночі,
Коли лінивий мак
Покриє сонні очі,
Дай, мріє, щастю знак,
В мою тісну хатину
Тихесенько примчись,
Прилинь хоч на хвилину,
З любимцем обіймись!
О мріє, чарівнице!
Яви мені, молю,
Любов мою, зірницю,
Ту діву, що люблю,
І синь очей небесну,
Що ллють вогонь в серця,
І грацій стан чудесний,
І сніг її лиця;
У мене на колінах,—
Ти можеш уявить,—
Вона в рвучких томліннях,
Схилившися, тремтить,
І горнеться до мене,
Устами на устах,
Лице її вогненне
І сльози на очах!..
Чому ж це ти незримо
Уже летиш у даль?
Обдурить — і не жаль,
Втікачу невловимий!
На плач — німа вона,
Де ж мрія чарівна?
Зникає десь зводитель,
І в серці сум-мучитель.

Чи ж завжди, друже мій,
Нам щастя на догоду?
І в тузі дух сумний
Знаходить насолоду:
Люблю один бродить
У літній день з журбою,
Вечірню тінь зустріть
Над тихою рікою
І з теплою сльозою
У даль похмуру зріть;
Люблю з Мароном милим
Під ясним небосхилом
Над озером сидіть,
Де лебідь білосніжний
По гладі вод затишній
З подругою поспіль,
Лишивши берег, трави,
І гордо, й величаво
Пливе у злоті хвиль.
А щоб розвіять скуку,
Лишивши книг науку,
У вільний вечорок
У милої бабусі
Пахучий п'ю чайок;
Не шаркаю, не гнуся,
Щоб ручку цмокнуть їй,
Вона не присідає,
Але звісток-подій
Запас великий має.
Газети добуває
Вона з усіх усюд,
Все відає, все знає:
Хто вмер, хто любить тут,
Кому жона по моді
Вже роги добула
І у чиїм городі
Капуста цвіт дала,
Хома свою хазяйку
Ні за що покарав,
Антошка балалайку,
Догравшись, поламав,—
Старенька все розкаже;
Усе бубнить, як в'яже
Спідницю, а чи шаль;
А я сиджу сумирно,
Не слухаю, і мрійно
Лечу думками в даль.
Отак, скажу до слова,
Колись і я Свистова
Нагоду слухать мав,
Коли свої творіння
Він з пристрастю читав.
Сам бог перевіряв
Тоді моє терпіння!

Або мене сусід
Семидесяти літ,
Що звільнений від служби
Майором відставним,
Запрошує в знак дружби
Хліб-сіль поїсти з ним.
Як тільки звечоріє,
У бесіді живій
За кухлем звеселіє,
Розійдеться старий;
Медаль на грудях в нього
Поранених звиса,
У споминах старого
Та битва воскреса,
Де йшов назустріч славі,
Та, стрінутий вогнем,
Упав на діл кривавий
З булатним палашем.
З ним радо зустрічаюсь,
Приємно бути з ним —
Служакою старим.
Але, о боже, каюсь!
Служителів твоїх,
Попів отих міських,
Не хочу зріть і виду
Й весільного обіду
Тому лиш не терплю,
Що всяких ієреїв,
Як папа іудеїв,
Я зовсім не люблю,
А з ними крючкуватий
Дяківський весь народ,
Лиш з хабарів багатий
І ябеди оплот.

Коли ж побачусь скоро
З тобою, друже мій,
То ми потопим горе
У чаші круговій;
Тоді, клянусь богами,
(І слово це здержу)
З сільськими я попами
Молебень відслужу.


Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>