О.С. Пушкін. Фавн і пастушка
О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1> Фавн і пастушка

 

Фавн і пастушка



Картини

І

П'ятнадцять літ минає —
Красуня розквітає,
Миліша від лілей.
Весь вигляд чарівливий,
І подих уст манливий,
Манливий зір очей,
Рум'янець полохливий,
Несмілий дрож грудей —
Все юність їй дарує.
Вже Лілу не чарує
Танок веселих дів.
Над плином ручаїв
Вона в лісах таїться,
Щоб плакать і журиться, —
Ерот її зустрів.
Коли ж вночі утому
На ліжечку простому
Втишає Лілі сон,
Коли склепить зіниці,
Щоб мрії-чарівниці
Іти без перепон,
Їй сон дає нагоду
Зазнати насолоду,
І з уст летить: «Філон!»

ІІ

То ж хто в печері темній
З тобою спочива,
В знемозі, всім приємній,
Все серце відкрива?
Отож ти вже вкусила
Кохання дивний плід,
Від хвилювання, Ліло,
Пашить твій милий вид.
З бентежного тремтіння
Твоя шумує кров,
І радісно веління
Амура слухать знов.
О ніжності палкої,
Офіро, не згасай
В нічному супокої
І ранок зустрічай!
Для вас ручай грайливий
У темряву сховавсь,
І місяць полохливий
У тумани прибравсь;
Троянди нахилились,
Щоб дахом вкрити вас;
І вітри затаїлись,
Бо це — кохання час...

ІІІ

Хто ж поблизу печери
В рясній траві лежить,
На жертвеник Венери
З досадою зорить?
Нічні зігнулись квіти
До волохатих ніг,
І погляд сумовитий,
Під ріжками заліг.
То фавн, похмурий житель
Лісів і гір крутих,
Набридливий гонитель
Пастушок молодих.
Любимця Купідона —
Прекрасного Філона
Суперником він був...
І от зітхання щастя
З притулку любострастя,
Знемоги зойк почув.
В мовчанці нещасливий
Страждання келих п є,
І в заздрості злостивій
Горючі сльози ллє.
Та ось ночей світило
Зайшло в глибінь лісів,
Денниця провістила,
Що ранку час наспів;
Зефір здійнявсь крилатий —
І фавн біжить крізь бір
Свою печаль сховати
На скелях диких гір.

IV

Сама на ранок Ліла,
Солодких повна мрій,
Отам, де гай густий,
Утомлено ходила.
«О мороку нічний,
О місяцю ясний,
Коли ж ваш час наспіє?
Чи скоро в тумані
Наш праліс засиніє
В західній далині?»
Та шурхіт за плечима
Почувся їй глухий,
Враз — виблиснув очима
Фавн, житель лісовий!
Як вітерець у гаї,
Мерщій вона тікає;
А він жене її.
І ось тремтлива Ліла
Зненацька оголила
Всі таїни свої;
Вітрець цілує ніжно
Розкриті груди їй,
Нога в красі усій
Відкрилась білосніжна.
Пастушка з усіх ніг
Мчить, шелестить травою,
Та чує фавна біг
Все ближче за собою,
І подих вогняний
Вже відчува на спині...
Дарма тікать дівчині:
Піймає фавн лихий!
Та от ручай прудкий,
Красуню хвиля вкрила:
Вода — її могила...
Ні! Є рятунок їй.

V

Ероти легкокрилі
Й Кіпріди ніжний син
На поміч юній Лілі
Летять з усіх сторін;
Всі кинули Цітеру,
І мирних сіл Венеру
Із пінних хвиль беруть,
В відлюднену печеру —
Кохання храм — несуть.
І ось уже з коханим
П'є радощі вона,
І пристрасним зітханням
Відповіда луна...
Заснула тихо Ліла,—
Знемога чарівна.
І вже нічне світило
З-за хмар не вирина.



З сумною головою
Нещасний бог лісів
Вечірньою порою
Над берегом бродив:
«Прощай навік, кохання!
В журбі пролине вік!» —
Він мовив, і зітхання
Летіли над потік.
Та з лісу враз рум'яний
З'явився перед ним
Сатир, страшенно п'яний,
Із глеком круговим;
Додому він дороги
Навпомацки шукав,
Свої козлині ноги
Ледь-ледь пересував;
Ішов, ішов — зіткнувся
Із фавном, подививсь,
Зі сміхом відсахнувся,
До нього прихиливсь...
«О брате мій коханий! —
Гукнув сатир старий:—
Який це край незнаний,
Де шлях прослався мій?» —
«Ох! — мовив фавн: — Дочасно
Мої зів'яли дні!
Я покохав нещасно,
Нема життя мені».—
«Сумуєш ти? Ероту
Скоривсь, як бачу я?
Ввело тебе в турботу
Примхливе немовля?
Чи ж справді? Забуття ти
У глеці почерпай,
Не бійся перелляти,
По вінця наливай!»
І піна засіяла
І на краях шипить,
І з першого фіала
Геть Купідон летить.

VІІ

Хто ж, дерзкий, володіє
Красою у цей час?
Невірна, хто ж то сміє
Торкати раз у раз
Їй груди любострасні,
Зітхати, умлівать,
Служить красі прекрасній
І в захваті вмирать?
Ти зрадила? О Ліло!
Спіши кохати сміло,
А потім зраджуй знов.

VІІІ

Минувся захват, щастя,
Мов ранком тихий сон;
Де тайни любострастя?
Де ніжний Палемон?
О Ліло! в'януть рози —
Кохання цвіт п'янкий:
Скуштуй же смуток, сльози
І терену шпильки.
Роки пливуть рікою,
Летять за днями дні,
І старість з сивиною
Страхає в далині.
Амур уже з поклоном
Сказав «прощай!» красі,
Слідом за Купідоном
Утіхи зникли всі.
Пастушка в лісі бродить
Самотня та сумна,—
І фавна там знаходить.
Побачила вона:
Філософ козлоногий
Під липою лежав,
Вінок надів на роги,
Фіал в руках держав
І ліньки осушав.
Хоч фавн і не принада
Для Ліли був в свій час,
Тепер за фавна радо
Взялась вона ураз:
Підкралася, втопила
У нього погляд свій
І вже було до діла
Не так далеко їй.
Та з посмішкою злою
Фавн свій фіал налив,
Хитнувши головою,
Таке проголосив:
«Ні, марні намагання!
Ти інших обирай;
Є мудрості пора,
Бувало ти мене
Доводила до шалу,
Бувало спокушало
Видіння чарівне,
До тебе з любострастя
Колись мене тягло,
Бувало... та, на щастя,
Минулось, що було».


Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>