О.С. Пушкін. Бова
О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах > Том 1>Бова

 

Бова



(Уривок із поеми)

Часто, часто вів розмову я
З велемовним бардом еллінів
І не смів охриплим голосом
З Шапеленом і з Рифматовим
Славити героїв півночі.
Незрівнянного Віргілія
Я читав і перечитував,
Не силкуючись наслідувать
Його ніжності й гармонії.
Розглядав я німця Клопштока
І не міг збагнуть премудрого!
Не хотів я так, як він, співать;
Хочу бути зрозумілим я
І малому і великому.
За Мільтоном і Камоенсом
Я без крил ширять побоювавсь;
Із гармат лупить, віршуючи,
Серафимів я не важився,
З сатаною в раї мешкати,
Чи святую богородицю
Славить разом з Афродітою.
Не бував я гріховодником!
Вчора ж, у архівах риючись,
Відшукав славетну книжку я,
Золотую, незабутнюю,
Катехизис гострих дотепів,
Словом: Жанну Орлеанськую.
Прочитав,— і взяв захоплено
Про Бову співать царевича.

О Вольтере! о єдиний муж!
Ти, що був у себе в Франції
За якогось бога визнаний,
В Римі знаний за антихриста
І за мавпу у Саксонії!
Ти, що якось на Радіщева
Глянув був з люб'язним усміхом,
Будь тепер моєю музою!
Я співати теж наважився,
Чи зрівняюсь же з Радіщевим?

Не затямлю, через скільки літ
По народженню. Спасителя,
Цар Дадон славетно царствував
В Світомирі, сильнім городі.
Цар Дадон вінець зі скіпетром
Не звичайно взяв, а силою —
Знищивши царя законного,
Бендокіра Слабоумного.
(Так бувало вірнопіддані
Величали королів своїх,
Якщо королі недбайливі
Не в постелі і не нічкою
Спочивали з камергерами).
Цар Дадон не Слабоумного
Був достойний злого прізвиська,
А тирана невсипущого,
Що, між іншим, він не мав його.
Я лінуюся всі гідності,
Вади всі його показувать.
Ви-бо чули, люди добрії,
Про царя, що цілих двадцять літ
Не знімав із себе зброї він,
Не вставав з коня муштрового,
Всюди линув з перемогою,
Мир хрещений потопив в крові,
Не щадив і нехрещеного,
І, в нікчемність раптом скинений
Олександром, грізним ангелом,
Вік вікує свій в приниженні
Нині Ельби імператором: —
Такий самий був і цар Дадон.

Якось він бороданів зібрав
(Безбородих не любив Дадон).
На престолі засмутившися,
Він таку сказав промову їм:
«Ви, що мудрими порадами
Скіпетра вагу полегшили,
Всолодили долю царськую
(Не гірка вона була йому),
Мудрі друзі і сподвижники!
Зважився до вас я вдатися:
Що мені робити? — Слухайте».

Всі звелися, важно хмурячись,
Низько, низько поклонилися,
Вуса, бороди підправивши,
На лавки дубові сіли знов.

«Вам відомо,—далі вів Дадон,—
Що неправдою і хитрістю
Досягнув хиткого трону я
Бендокіра Слабоумного,
І побрався з Мілітрисою,
З Бендокіровою жінкою,
І в темницю засадив Бову,
Принца крові, сина царського.
Легше, легше захопить було
Бендокірів золотий вінець,
Ніж, надівши вже, утримати
Цей вінець на голові своїй.
Вже народ безглуздий святами,
Ходячи навкруг по вулицях,
Чутка є, не раз висловлювавсь:
Помагай бог королевичу.
А Бова вже не малесенький,
Не в отця удався розумом,
Байдуже, що він за гратами,
Для моїх страшний він замислів.
Що ж, скажіть, мені робити з ним?
Чи в тюрмі його залишити?»

Тут все зібрання задумалось,
Всі в мовчанні зір потупили.
То-то рада золота яка!
Не верзли дурниць, а думали:
Арзамор, старий, досвідчений,
Рот роззявив був (порадити,
Мабуть, сивому схотілося),
Гучно крякнув, та роздумався
І в мовчанні прикусив язик.
До чола свій перст приставивши,
Славний лікар, Ескулапа внук,
Езельдорф, оббритий шваб, зітхав,
Табакеркою постукував,
А мовчав — своєї мудрості
Перед людьми не показував.
Вихромах, Полкан з Дубинею,
Стража трону, славні рицарі,
Всі сиділи, наче вкопані.
Громобур, відомий силою,
Та на розум не проникливий,
Думав, думав і нестямився,
Як заснув... і захропів в кутку.
Що впливовіше за приклад є?
Що людьми сильніш орудує?
Позіхнули в рукавички вже
Смілий Мировзор з Івашкою,
І Полкан, і Арзамор-мудрець...
І тихенько буйні голови
Їм на груди посхилялися...
Глядь, з Дадоном рада вся дріма...
Захропли глибокодумники!

Довго б спалось мудрим радникам,
Якби німцеві не трапилось
Табакерку на поміст впустить.
Табакерка покотилася
І об шпору Громобурову,
Що вже міцно спав, ударилась.
Загриміла, розчинилася,
В різні боки розлетілася...
Смілий воїн прокидається,
Оглядає зо сну зібрання...
А тютюн уже розсипався
І піднявсь до носа рицаря.
Тут герой наш чхнув досадливо,
Так, що стеля захиталася,
Вікна брязнули, посипались,
На завісах двері хряпають...
Прокидається все зібрання!

«Що гадати,— закричав герой: —
Царю! Нащо той Бова тобі!
Ну, і к дідьку королевича!
Вирішено: жить не буде він.
Потім, братці, ви розсудите,
Як найкраще з ним розправитись».
І скінчив: хоробрі воїни
Лаконічні люблять вислови.
«Добре! ми тебе послухаєм,—
Цар промовив, потягаючись,—
Завтра, друзі, ми побачимось,
А тепер усі розходьтеся».

Сплохував Дадон з відстрочкою.
Не твердив він, певно, з азбуки:
Відкладать не слід на завтра те,
Що сьогодні можеш виконать.
Розійшлись усі придворнії.
Ось і ніч уже згустилася,
Цар Дадон у постіль царськую
Ліг із милою дружиною,
З чарівною Мілітрисою,
Але ліг до неї спиною:
В ту-бо ніч його величності
Спать хотілось, а не бавитись.

Мілітрисина прислужниця,
Зоя, молоденька дівчина,
Ангел станом, зором, личеньком,
Ручки білі, ніжні ніженьки,
Знявши з пані плаття бархатне
І спідницю, і мережива,
Поховала все під ключ в комод
І в дівочу повернулася.
Там швиденько роздяглась вона,
Підняла з трудом віконечко
І лягла в пухову постільку,
Світозара, пажа царського,
Друга милого чекаючи.
Проти нічки обіцявся він
Крізь вікно в кімнату скочити.
Жде та й жде красуня-дівчина;
Все немає друга милого.
Чш! б'є північ — як же Зоїнька?
Бачить — входять у віконечко...
Хто ж? чи друг серденька ніжного?
Ні! не він то був, читачу мій!
Бачить привид, тінь покійного
Вінценосця бачить з шапкою,
В балахоні замість мантії...
Підперезаний ганчіркою,
Погляд сірий, очі вирячив,
Рот роззявив, зуби вискалив,
Вуха довгі, як в осла того,
Над плечима гучно хляпають.
Зоя дивиться і з трепетом
Пізнає вона, читачу мій,
Бендокіра Слабоумного.

Стрепенувшись перелякано,
На коліна стала Зоїнька,
Тихо склала білі рученьки,
Ясні оченьки понурила,
Прочитала скорим шепотом
Те, чого за вік не вивчив я:
Отче наш і Богородице,
І тихесенько промовила:
«Що я бачу? Боже! Господи!
О Миколо! Саво мученик!
Заступіте беззаступную.
Чи це ти, наш царю батюшко?
Через що, скажи, залишив ти
На сьогодні царство божеє?»

І, безглуздо усміхаючись,
Тінь рекла прекрасній Зоїньці:
«Зоє, зіронько, не бійсь мене,
Не лякати тебе хочу я,
Не на те сюди з'явився я
З того світу тінню, привидом.
Весело лякать живих людей,
Та чи можу веселитись я,
Коли сина мого кревного,
Милого Бову царевича,
Уже завтра на вогні спечуть?»

Бідний цар заплакав жалібно.
Шкода стало добрій дівчині.
«Чим зумію помогти тобі,
Я цілком тобі скоряюся».
— «Ось чого я хочу, Зоїнько!
Із темниці сина вирятуй,
І сама в житло похмуреє
Сядь замісто королевича,
Постраждай ти за невинного.
Я вклонюсь тобі низесенько
І скажу: спасибі, Зоїнько!»

Тут-то Зоїнька задумалась:
За спасибі сісти в яму їй!
Це жорстоко їй здавалося.
Але, бувши м'якосердою,
Зоя потайки погодилась
На цареву пропозицію.

Правда, Франції оракуле,
Що жінки всі серцем кволії,
Проти стріл Ерота юного
Всі, бач, мають душу добрую,
Серце ніжне, неприкидливе.
«Ти скажи, о царю люблений! —
Зоя мовила покійнику: —
Як я можу (розміркуй ти сам)
Перенестися в темницю ту,
Де горює твій коханий син?
П'ятдесят добірних воїнів
День і ніч там стережуть його.
Чи зуміє жінка боязна
Обдурити очі пильнії?»
— «Не турбуйсь, нагода випаде,
Поклянися тільки, милая,
Що нагоди не відкинеш ти,
Якщо трапиться сама вона».
—«Я клянусь!» — сказала дівчина.
Тут примара миттю зникнула,
Вилетівши у віконечко.
І, зітхнувши тихо, Зоїнька
Те віконечко засунула
І, в постелі заспокоївшись,
Скоро, скоро в сні забулася.





Зміст 4-х томника
Зміст 1-го тому
Примітки до 1-го тому
Оригінал твору


Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

return_links(); BufConvert(); ?>