Наші бібліотеки на карті Києва // Карта сайту // Список оновлень матеріалів сайту // Головна сторінка ЦБС // ЦПРБ ім. О.С. Пушкіна
     

 


 
 
 
 

Нові надходження

 

 


 
 
 
 

 

 


Пошук по сайту

 

 

       
 

Заходи

2018 рік

Грудень

(Тем.полиця)

Всесвітній день боротьби зі СНІДом вперше відзначався 1 грудня 1988 року з ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров'я, після того, як на зустрічі міністрів охорони здоров'я всіх країн прозвучав заклик до соціальної терпимості і розширення обміну інформацією щодо ВІЛ/СНІД.

 

З того часу Всесвітній день боротьби зі СНІДом відзначається щорічно. Головна мета Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом — звернути увагу суспільства на цю проблему. За даними ООН, поширення епідемії СНІДу у світі в цілому сповільнилися. Натомість в Україні серед країн Східної Європи і Центральної Азії ступінь поширеності ВІЛ/СНІД найвищий, серед дорослого населення він становить 1,1%. Щодня в Україні реєструється 48 випадків захворювання ВІЛ-інфекцією.

"...Рветься слово коротке луною

В запитаннях із тисячі бід:

Чом це сталося саме зі мною?!

Де він взявся, проклятий цей СНІД?!

В помилках тихо відчай конає,

Обриваючи мій родовід…

Ненароджений син не пізнає

Це жахіття під назвою СНІД..."

(Т.Чорновіл)

(Бесіда) 

Олександр Іванович Олесь (дійсне прізвище Кандиба) (1878 – 1944) - український письменник, поет, драматург, представник символізму. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича.

Основні твори: збірка поезій «З журбою радість обнялась» (1907), драматичний етюд «По дорозі в Казку» (1910), поема «Княжа Україна» (1920), драматична поема «Ніч на полонині» (1941).

Один із найвизначніших майстрів української поезії, Олександр Олесь розширив тематичний, стильовий діапазон лірики, підніс виражальну силу українського слова. Михайло Грушевський вважав його «найбільшим з нині живущих поетів на Україні».

У 1919 р. поет змушений був виїхати з України до Угорщини і залишився за кордоном назавжди. Розлука з рідною землею тяжким болем виливається в його поезії. Олександр Олесь мріяв побачити Україну, але мрія його не здійснилася. «Вигнанець», як він себе називав, помер на чужині 22 липня 1944 р. у Празі, де й був похований. 29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві після панахиди у Володимирському соборі.

Олександр Олесь до останнього прагнув повернутися на батьківщину, і таки повернувся - своєю безсмертною поезією. На капсулі з прахом Олеся написані його рядки:

«Не вірив я в життя по смерті,

Тепер я вірю в диво з див.

Було для мене страшно вмерти,

Умер і нагло знов ожив»

Поезія Олександра Олеся наповнена тонким відчуттям краси і багата на мотиви й почуття. Критики називають її поезією серця, у якій краса природи зливається з красою людської душі. Звертається поет і до проблеми самотньої особистості, яка змушена вести вперед своїх сучасників, значно випереджаючи час. Особистість ця трагічна, не сприйнята іншими. Але справа її залишається на землі, змінюючи дійсність. Олександр Олесь і сам не був сприйнятий сучасниками, загубившись між «народниками» та «неокласиками», які закидали йому то провінціалізм, то надмірну замилуваність чистою красою. Але ця поезія випробувана часом і сяє, як чисте золото.

"Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла,

- Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.»

 

«З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!»

 

"Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх ти бідна і нещасна,

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона."

 

" О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.»

(Олександр Олесь)

(Тем. полиця)

Федір Іванович Тютчев (1803 - 1873) — російський поет, дипломат.

Ранні вірші створював у руслі поетичної традиції XVIII століття. У 1830-х роках у його віршах сильними є традиції європейського (особливо німецького) романтизму. Це філософська (медитативна) лірика, основні теми якої: міркування про світобудову, людську долю, природу. У 40-ві роки написав кілька політичних статей, присвячених проблемі взаємин Росії та Західної цивілізації. У 1850-х роках Тютчев створив низку пронизливих любовних віршів, у яких кохання осмислюється як трагедія. Ці вірші пізніше об'єднані в так званий «денисьєвский цикл», присвячений коханій жінці поета Олені Денисьєвій. У 1860-1870-і роки у творчості Тютчева переважали політичні вірші.

Один із найвідоміших віршів: «Silentium!» — гіркий заклик до мовчання, жаль про те, що одна людина ніколи не зможе до кінця зрозуміти іншу. Рядок «Думка висловлена є неправда» (в оригіналі — «Мысль изреченная есть ложь») — один із часто цитованих афоризмів Тютчева, поряд із «Розумом Росію не зрозуміти» і «Нам не дано вгадати, як слово наше відгукнеться».

Українською мовою вірші Тютчева перекладали Павло Грабовський, Максим Рильський та ін.

«Мовчи, заховуй од життя

I мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини

I сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

 

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Джерел душі не руш вночі:

Живися ними і мовчи.

 

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

I зникнуть, в сяйві дня мручи,

Ти слухай спів їх і мовчи!»

(Ф. Тютчев, переклад М. Вороного)

(Бесіда

Амосов Микола Михайлович (1913- 2002) — радянський та український лікар, учений в галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1969) та Академії медичних наук України (1993), лауреат Ленінської премії (1961), Державної премії УРСР (1978, 1988) і Державної премії України в галузі науки і техніки (1997). Директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983–1988). Доктор медичних наук (1953), Герой України.

 

 

М. М. Амосов — автор понад 400 наукових робіт, включаючи 19 монографій. Ряд монографій перевидано в США, Японії, Німеччині, Болгарії. У створеному ним інституті підготовлено 40 докторів і понад 150 кандидатів наук, багато хто з них очолює великі наукові центри. Микола Михайлович широко відомий як письменник. Його повісті «Думки та серце», «Записки з майбутнього», «ППГ-2266», «Книга про щастя та нещастя» неодноразово видавалися у нас в країні та за кордоном. М. М. Амосов обирався депутатом Верховної Ради СРСР п'яти скликань. Він був удостоєний багатьох високих урядових нагород СРСР і України. У 2003 році Інституту серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України присвоєно ім'я академіка Миколи Михайловича Амосова.

У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки «Великі українці»

Амосов був одним із найталановитіших медиків світу, легендою української кардіохірургії, письменником та мислителем. «Хірургія була моїм стражданням і щастям», - говорив сам Микола Михайлович Амосов. Він зізнавався, що операції йому снилися майже щоночі. І не дивно: хтось підрахував, що за життя Микола Амосов особисто прооперував понад 6 тисяч пацієнтів. Але не відомо, скільки людей взагалі було врятовано завдяки його методикам. Амосов уперше в Україні почав хірургічне лікування вад серця. Він став не лише засновником вітчизняної кардіохірургії та профільного інституту, а й підготував цілу школу фахівців у цій галузі.

«Життя прожите не марно. Якщо б можна було почати все спочатку, я обрав би те ж саме - хірургію.»

«У житті є два міцних якоря — робота і діти. Усі інші негаразди можна перенести.»

«Життя — постійна зміна структури і функції в часі.»

«Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.»

«Ось розумне поєднання, необхідне для збереження і зміцнення здоров'я: правильний гігієнічний режим, фізичні навантаження, загартовування, обмеження в їжі, активний відпочинок. Це необхідно для всіх людей без винятку.»

«Моє щастя зі мною - воно в мисленні і в пошуку істини. Правда, без надії знайти її, але це не головне: важливо шукати ...»

(Микола Амосов)

(Тем. полиця) 

Борис Дмитрович Грінченко (1863 - 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань.

Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один з організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник УРП (1904).

В історії національного відродження українського народу Борис Дмитрович Грінченко зіграв велику роль як публіцист, літератор, учений, людина глибокої віри в правоту свого діла і високих ідеальних настроїв. Він прожив лише 46 років, але його літературна, наукова та педагогічна спадщина вражає не тільки колосальним обсягом, а й своєю фундаментальністю, і це останнє уявляється найбільш дивовижним, особливо коли зважити на те, що він, не маючи університетської освіти, досяг вершин людського духу та наукових знань виключно завдяки самоосвіті. В оповіданнях Грінченка змальовані переважно сумні обставини життя збіднілих селян. Скаржачись на морок і гніт, автор живить надії на краще майбутнє.

«Друзі кохані! І душу, і тіло

Даймо за край свій єдиний,

Кожнеє слово хай буде в нас діло

Задля своєї країни!.»

«Хочеш вік прожить немарно ти?

Вищої шукай собі мети,

Щоб за тебе вищою була:

За великою зростеш і сам,

З нею воля духові й рукам,

І великі на ввесь світ діла.»

«Нас не злякають муки-кайдани:

Будемо дужчі за муки, —

Даймо ж на працю для України

Серце, і розум, і руки!»

«Я не хочу нудно скніти:

Не боротись, то й не жити!»

(Б. Грінченко)

(Бесіда) 

Леонід Федорович Биков (1928 - 1979) — український радянський актор, режисер і сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).

Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо. 2001 року в Києві відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова.

Він - із того покоління, яке «не встигло на війну». Але саме війна стала часовим відліком «дорослого життя» Леоніда Бикова. Ще підлітком він працював на аеродромі, чекаючи прийому до льотного училища. Врешті дочекався: у 1945-му вступив до льотної школи. Невдовзі її розформували - війна скінчилася. А йому залишилися тільки розповіді та пам'ять. Він мріяв зняти фільм про тих, хто не повернувся з війни. Леонід Биков зміг озвучити сприйняття війни не з глибини окопу, а з точки зору людини, яка стоїть у повний зріст, не боїться завтрашньої смерті, живе почуттями і прагненнями, що мають ціну саме зараз.

"У нього душа, як окраєць хліба, - хоч до рани її притули."

(Іван Миколайчук про Л. Бикова)

Як же ви не помітили? Ми сьогодні над моєю Україною билися!

— А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села...

— Е, ні! А повітря? — інше. А небо? — блакитніше. І земля зеленіша...

(З філму «В бій ідуть лише «старі»)

(Бесіда) 

Микола Хвильовий (справжнє ім'я Фітільов Микола Григорович) (1893 - 1933) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Микола Хвильовий — постать далеко не ординарна в історії української літератури. Комуніст за переконаннями, М. Хвильовий у своїх творах залишив вагання і сумніви; він розривався між комунізмом і націоналізмом. М. Хвильовий, одна з наймодерніших постатей 20 ст., у своїй творчості осмислив антиутопічний характер дійсності в образі-утопії «загірної комуни», пов'язаної з ідеєю азіатського ренесансу. У нервовий, динамічний стиль М. Хвильового, його романтичний пафос і віра в прийдешнє, вільне від насильства і ницості, роблять його твори історичними документами епохи, що мають непроминальне значення в історії української літератури.

Перші поетичні збірки Миколи Хвильового — «Молодість» (1921 р.), «Досвітні симфонії» (1922 р.), поема «В електричний вік» (1921 р.), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, отримали доволі високу оцінку тогочасних літературознавців, але якнайповніше свій талант Микола Хвильовий розкрив у жанрі новели (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним або імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923 р.) стала якісно новим етапом у тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною темою Миколи Хвильового залишається проблема людини; людини в її стосунках з історією; людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

Слово Хвильового — слово витонченого імпресіоніста-лірика; з аналітичним підходом до зображення життя пов’язане й застосування ним засобів поетики експресіонізму.

Романтичний пафос новел ніде не відривається від реального грунту свого виникнення, відкриваючи перед очима читача невідповідність між життям та ідеалом, що в одних випадках дає підстави для оптимістичних надій, в інших — ні, але завжди виступає джерелом незадоволення, руху, пошуків правди.

„Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря", - ці слова сучасника Миколи Хвильового виразили загальну думку з приводу його збірки "Камо грядеши". Центральною для Хвильового - полеміста та публіциста - була проблема історичного буття України, української культури. Збірка його прозових творів «Сині етюди» стала новим етапом у розвитку тогочасної української літератури та відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральним у творчості Миколи Хвильового було питання існування людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

"Він хвилюється, і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить."

(Василь Коряк про М. Хвильового)

«Я належу до того художнього напрямку, який зараз не в моді, — я…романтик! Саме звідси йде розхристаність і зворушливість шукання самого себе.»

(М. Хвильовий)

(Тем. перегляд) 

День святого Миколая (також Свято святого Миколая, у народі — День Миколи, Зимовий Миколай) — це день святкування та вшанування пам'яті Святого Миколая у католиків та православних.

В Україні культ святого Миколая з’явився разом із християнською вірою. “Енциклопедія українознавства” так говорить про святого Миколая: “У численних народних переказах Миколай боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебуває у плаванні, тому чорноморські рибалки, виходячи на промисел, брали з собою образ Миколая... У давнину — святий Миколай також заступник перед небезпеками із степів”. В Україні на честь святого Миколая збудовано багато храмів. Відомі його чудотворні ікони. Надзвичайно шанували цього угодника Божого запорізькі козаки.

В сучасні часи з’явилась добра традиція – саме у день святого Миколая опікуватись сиротами та знедоленими дітьми, даруючи їм подарунки.

В Україні в цей день батьки вночі кладуть дітям подарунки під подушки, зберігаючи у таємниці свою причетність до подарунків, для того, щоб діти вірили в чудо, звершуване святим Миколаєм і вчилися милосердя в святого.

В пам'ять про милосердя святого Миколая, в цей день відзначається Міжнародний день допомоги бідним.

"Святий Миколай"

Через поле, через гай

Йде до діток Миколай.

У білесенькій торбинці

Він несе для всіх гостинці.

(М. Пономаренко)

(Тем. полиця) 

Марія Олександрівна Вілінська (прізвище за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; найвідоміший певдонім — Марко Вовчок) (1833 - 1907) — українська та російська письменниця і перекладачка. Вілінська була дружиною українського етнографа Опанаса Маркевича та російського офіцера Михайла Лобача-Жученка, матір'ю російського публіциста Богдана Марковича, троюрідною сестрою російського літературного критика Дмитра Писарєва, старшою сестрою російського письменника Дитра Вілінського та тіткою українського дипломата Олександра Вілінського.

Твори Вілінської, опубліковані під псевдонімом Марко Вовчок, мали антикріпацьке спрямування та описували історичне минуле України. У 1860-их роках Вовчок здобула значної літературної слави в Україні після публікації у 1857 році україномовної збірки «Народні оповідання». До цього часу немає одностайного консенсусу щодо авторства українських творів Марка Вовчка. Зокрема, прибічником теорії, що всі українські твори Вовчка були насправді написані її першим чоловіком, Опанасом Маркевичем, був Пантелеймон Куліш — редактор її magnum opus «Народні оповідання». «Народні оповідання» високо оцінив Тарас Шевченко. У натхненній елегії, присвяченій письменниці, поет називав її своєю донею, своєю молодою силою. Він був для неї не лише другом, а й учителем, наставником. Яскравим свідченням його батьківського піклування стало видання «Кобзаря» 1860 р. з дарчим написом «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Письменниця, у свою чергу, присвятила йому повість «Інститутка». Взагалі, в українській літературі Марія Олександрівна першою почала писати прозові твори для наймолодших читачів. Марко Вовчок - високоталановита художниця слова, надзвичайно чутлива і уважний до всього нового в суспільному і духовному житті народу. «У всесвіті мені відомі лише дві прекрасні речі: зоряне небо над нашими головами і почуття обов'язку в наших серцях». Ці слова розкривають глибини душі видатної української письменниці Марії Олександрівни Вілінської (Марка Вовчка), яка писала твори українською, російською, французькою мовами, розмовляла сімома, а читала - десятьма мовами.

Вона першою познайомила Європу з Україною, видавши свої твори у Франції. Уродженка Росії, Марія Олександрівна понад усе любила Україну. Перебуваючи в Саратові, писала, що «...весь Саратов віддала б за єдину стеблинку чебрецю, що росте на берегах річки Росі».

"З простою красою і ніжністю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих..." ( І. Франко)

«Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною... весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і всі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече - і злічити, здається, не можна...»

(М. Вовчок)

(Тем. полиця)

Адам Бернард Міцкевич (1798 - 1855) — один із найвидатніших польських поетів, засновник романтизму у польській літературі, діяч національно-визвольного руху. Засновник польської романтичної драми.

У Західній Європі його порівнюють з Байроном та Ґете. Під час свого життя у Парижі був професором Слов'янської літератури в Колеж де Франс. В основному відомий як автор поетичної новели «Дзяди» (пол. Dziady) та національного епосу «Пан Тадеуш» (пол. Pan Tadeusz), який вважають останнім великим епосом шляхетної культури Речі Посполитої. Також його вважають національним героєм Польщі.

За організацію і участь у підпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддалені губернії Польщі, а згодом у листопаді прибув до Петербурга, звідки потрапив до Одеси, де працював учителем у Ришельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев'ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балади «Воєвода» і «Дозор».

У 1825 р. при переїзді на роботу до Москви у Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, за рахунок чого вийшла балада «Пані Твардовська» українською мовою. У Москві Адам Міцкевич зайняв посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора.

У журналах і альманахах в період 1826—1830 роках друкувалися твори Міцкевича: балади, «Сонети», «Фарис», «Конрад Валлендор», «Дзяди». Епіграфом до циклу «Кримських сонетів» стали слова Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен відправитися в його країну».

"Країна розкоші прослалась наді мною, вгорі - блакить ясна, тут - лиця чарівні", "Я був вражений українською мовою. Українські простори є столицею ліричної поезії - писав про Україну видатний польський поет Адам Міцкевич, якого Іван Франко назвав " найбільшим поетом польської нації і одним із найгеніальніших людей, яких видало людство".

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори переклали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч. Переклад архітвору Міцкевича, великої епічної поеми «Пан Тадеуш», який здійснював М. Рильський від середини 1920-х до початку 1960-х рр., одноголосно визнаний фахівцями за найкращу інтерпретацію поеми іншою мовою.

 «Проникнення в те, що здійснюється в пориві осяяння, складає основу мистецтва.»

«Свобода є єдиною характерною рисою цивілізації.»

«Література народжується з глибини народної душі.»

(А. Міцкевич)

(Кн. вист.) 

28 грудня світ відзначає Міжнародний день кіно.

Саме в цей день у 1895 році в паризькому кафе на Бульварі капуцинів брати Луї та Огюст Люм’єр (що раніше одержали патент на винайдений ними апарат «Сінематограф») влаштували перший публічний платний кіносеанс. Того дня було продано лише 35 квитків, вартістю один франк. Був показаний ряд знятих ними короткометражок, відкривала показ 46–секундна короткометражка «Вихід робітників з фабрики Люм’єр». З того часу кінематограф пройшов великий шлях в розвитку і зазнав масштабні зміни: від німого кіно до звукового, від чорно-білого до кольорового, від плівкового до цифрового. І, як відомо, фільми бувають різних жанрів: наукові, документальні, публіцистичні, художні. А по всьому світу сьогодні проводиться багато різних кінофестивалів: «Оскар», «Золота пальмова гілка» в Каннах, Венеціанський міжнародний кінофестиваль, «Берлінале», фестиваль імені братів Люм'єр та інші.

"У кіно - дві функції: відображати навколишню дійсність і створювати нову".

(Зігфрід Кракауер)


 

 

 
       
 
   

 
 
 
 

 

 
 
 
 
 

 

 

return_links(); ?>