Наші бібліотеки на карті Києва // Карта сайту // Список оновлень матеріалів сайту // Головна сторінка ЦБС // ЦПРБ ім. О.С. Пушкіна
     

 


 
 
 
 

Нові надходження

 

 


 
 
 
 

 

 


Пошук по сайту

 

 

       
 

Заходи

2017 рік

Березень

(Бесіда)

Леонід Іванович Глібов (1827 - 1893) — український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч.

Його діяльність проходила здебільшого в Чернігові у часи культурного та суспільно-політичного підйому 60-х років 19-го століття. У 1861-1863 рр. Глібов видавав «Чернігівський листок», де сам писав і редагував статті. Але найціннішою частиною його літературної спадщини є байки. «Вовк і ягня», «Ведмідь-пасічник» та інші були спрямовані проти кріпацтва, хабарників та підлабузників. Усього він написав понад сто творів цього жанру. Писав Глібов і ліричні вірші. Один із них - "Журба", - покладений на музику Лисенком, одразу став популярною народною піснею.

"Здається, байка просто бреше,

А справді — правду ясну чеше."

(Л. Глібов)

(Тем. полиця)

Габрієль Хосе де ла Конкордія Гарсія Маркес (1927 - 2014) — колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, видавець і політичний діяч; лауреат Нейштадтської літературної премії 1972 року, лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року. Представник літературного напрямку «магічного реалізму».

Перша повість Гарсіа Маркеса «Опале листя» (1955) відкриває обширний прозаїчний цикл про Макондо, спекотне прибережне містечко, зануреному в атмосферу катастроф, епідемій і чудес. Хроніку Макондо продовжують повість «Полковнику ніхто не пише» (1961) і роман «Лиха година» (1966), а завершує її знаменитий роман «Сто років самотності» (1967). Саме за останню книгу автор отримав премію Ромуло Гальєгоса (1972) і Нобелівську премію з літератури (1982). Перу Гарсіа Маркеса належать також збірка оповідань «Похорон Великої Мами» (1962), романи «Осінь патріарха» (1975), «Хроніка оголошеної смерті» (1981) і «Кохання в час холери» (1986), «Записник з моїми сумними курвами» (2004 ), «Генерал у своєму лабіринті» (1989). Останніми великими роботами письменника стала книга «Жити, щоб розповісти про життя» та збірка «Я тут не для того, щоб говорити промови». Його спадщина - добірка книжок, які поєднують легенди з історією і створюють світ, у якому все можливо, все ймовірно і здійсненно, а написані всі його романи мовою, яка за барвистістю та екзотичністю нагадує південноамериканський карнавал.

"Всяка річ - жива. Треба тільки зуміти розбудити її душу."

"Посміхайся, не давай біді задоволення."

"Справжній друг – це той, хто, тримаючи тебе за руку, відчуває твоє серце."

"Не плач через те, що було. Усміхнись, тому що це було."

"Вік - це не те, скільки тобі років, а те, як ти себе почуваєш."

"Життя – це не ті дні, які минули, а ті, які запам’ятались."

(Г. Гарсія Маркес)

(Кн. виставка) 

Міжнародний жіночий день (англ. International Women's Day) — свято жіноцтва, що відзначається 8 березня.

 

 

Започатковане як пролетарське феміністське свято Міжнародний день жінок-робітниць. Вперше святкувався 1909 року в США з ініціативи Соціалістичної партії Америки. Протягом 20 століття відзначався в СРСР та країнах соцтабору як державне свято. 1977 року, за радянської ініціативи, отримав статус міжнародного дня за рішенням Організацією Об'єднаних Націй. Повна назва: Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир.

"Я жінка! І слабка, і сильна.

Я жінка! І весела, і сумна.

Захочу — буду ніжна і покірна.

Захочу — буду вільна, як весна."

(Бесіда)

Микола Корнилович Пимоненко (1862 — 1912) — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.

 

Ім’я Миколи Пимоненка - академіка живопису - прикрашає сузір’я найталановитіших людей України. Його життя - це приклад надзвичайного працелюбства, без якого будь-яке обдарування тьмяніє. Картини художника вражають реалістичним спрямуванням, пригадаймо такі полотна, як «Чистий четвер», «У розлуці», «Художник», «Весілля в Київській губернії», «Засватана», «Жертва фанатизму», «Страсний четвер», «Перед грозою», «Гопак» та інші.

Творчість майстра його сучасники цінували дуже високо. «Пимоненко, не шукаючи ніякої реклами, спокійно та з любов’ю робить свою справу художнього прославляння рідної України з її життєрадісним і гарним народом», — сказано в одній зі статей про художника (1910). І. Ю. Рєпін, важко переживаючи смерть п’ятдесятирічного живописця, писав: «Він був істинний українець: ніколи не забуде край його правдиві й милі, як Україна, картини…»

(Бесіда)

Тарас Григорович Шевченко (відомий також як Кобзар) (1814 - 1861) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Незважаючи на короткий життєвий шлях, Тарас Шевченко залишив великий відбиток у літературі і художньому мистецтві. Шевченко писав, в основному, в жанрі поеми («Гайдамаки», «Сон», «Катерина» та ін.), балади («Причинна»), повісті («Княгиня», «Музикант»). Загальновідомі збірки його віршів — «Кобзар» (рання творчість), «Три літа», «У казематі» (написані в ув’язненні). Тарас Шевченко — автор більше 1000 художніх робіт, в основному, це пейзажі, портрети, жанрові малюнки. Він досконало володів технікою написання картин олівцем, пером, аквареллю та олією. Шевченку було присвоєно ступінь академіка з гравірування. Випущений альбом картин Тараса Григоровича Шевченка «Живописна Україна».

Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України, Київський національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я видатного сина українського народу — Тараса Шевченка.

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От, де люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.»

(Тарас Шевченко)

(Бесіда)

Валентин Григорович Распутін (1937–2015) — радянський російський письменник.

Распутін відомий як представник так званої сільської прози. Його авторству належать оповідання "Уроки французької" (1973), повісті "Живи і пам'ятай" (1974), "Прощання з Матьорою" (1976) та багато інших творів. Перша книга Распутіна "Край біля самого неба" вийшла у 1966 р.

"Життя - не одяг, його десять раз не приміряють. Живи і пам'ятай."

"Повага до себе - це повага до інших, знання себе - жага пізнання інших, національна сповненість і спроможність - перша умова вселюдяності всякого народу."

(В.Распутін)

(Бесіда)

Джон Хойєр Апдайк (1932 — 2009) — американський письменник.

 

Зв'язаний з журналом «Нью-Йоркер» з 1955 року, він заробив свій авторитет завдяки відточеній прозі, поезії і критичним статтям. Його роботи включають «Кентавр» (1963), «Подружні пари» (1968), «Кролик розбагатів» (1981), «Версія Роджера» (1986), «S.» (1988), у них описується життя сучасного середнього класу Америки і його психологічні нюанси. За своє життя Апдайк отримав дві Пулітцерівські премії і безліч інших нагород. Попри те, що він вважався «інтелектуальним» письменником, його книги завжди були бестселерами.

"Залишайтеся самі собою. Господь не хоче, щоб дерево стало водоспадом, а квітка - каменем. Господь наділяє кожного з нас своїм особливим талантом."

"Життя - це єдине, що ми отримуємо в дар, і дар цей дорогого коштує."

(Д. Апдайк)

(Кн. виставка) 

Всесвітній день поезії — свято, яке відзначається щороку 21 березня.

У 1999 році на 30-й сесії генеральної конференції ЮНЕСКО було вирішено відзначати Всесвітній день поезії 21 березня. Перший Всесвітній день поезії відзначався в Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.

 «Поезія, - йдеться в рішенні ЮНЕСКО, - може стати відповіддю на найгостріші і глибокі духовні питання сучасної людини - але для цього необхідно залучити до неї як можна більш широку громадську увагу. Крім того, Всесвітній День поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, якi відроджують одвічну традицію живого звучного поетичного слова».

"Не вмре поезія, не згине творчість духа,

Поки жива земля, поки на ній живуть,

Поки природи глас людина серцем слуха,—

Клопоти крамарські її ще не заб’ють..."

(В. Самійленко)

(Бесіда) 

Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

 

До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка. Своєю творчістю він вперше спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на основі глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної творчості. У Миколи Віталійовича в серці жила музика, сповнена дівочої зажури, козацьких веселощів, степового вітру й голосу бандури.

"Хто починає розуміти музику, той зрозуміє й людську душу."

(М. Лисенко)

(Кн. виставка) 

Міжнародний день театру встановлений в 1961 році IX конгресом Міжнародного інституту театру (МІТ).

 

Діяльність організації, згідно з її статутом, повинна бути спрямована на «зміцнення миру і дружби між народами, на розширення творчого співробітництва всіх діячів світу». Це не просто професійне свято майстрів сцени, це свято мільйонів глядачів. З-поміж багатьох складових, котрі визначають цивілізаційний та культурний рівень нації, одне із основних належить ставленню її громадян до мистецтва загалом і театру зокрема. Адже театр є джерелом духовності і наснаги, він народжує високі помисли у людини, пробуджує шляхетні почуття та високі пориви, є своєрідним каталізатором морального росту та розвою громадськості, тестом на свідомість та моральність.

"Театр штучно вводить нас в сферу чужих бід і за миттєве страждання нагороджує нас солодкими сльозами і розкішним набуттям мужності і досвіду... Все те, що відчуває наша душа у вигляді туманних, неясних відчуттів, театр підносить нам в гучних словах і яскравих образах, сила яких вражає... Лише в театрі великі світу цього чують щось рідкісне або навіть прямо для них неможливе - правду, і бачать те, чого не ніколи бачать біля себе або зустрічають дуже рідко - людину..."

(Ф. Шиллер)


 

 

 
       
 
   

 
 
 
 

 

 
 
 
 
 

 

 

return_links(); ?>