Косарик Д. М.

Пушкін на Україні

Вперше опубліковано: Косарик Д. М. Пушкін на Україні. - К: Мистецтво, 1937.


Автопортрет Пушкина

 

Здоров будь, Пушкін мій,
землі орган могучий.

Павло Тичина

Він ще дописував першу велику поему „Руслан и Людмила":

На крыльях вымысла носимый
Ум улетал за край земной;
И между тем грозы незримой
Сбиралась туча надо мной...

а уряд Олександра І вже збирався вислати його з столиці. В чому ж провина молодого поета? Від випадку до випадку, від меншого факту до більшого складалася „політично неблагонадійна" лінія поведінки Пушкіна; спрямування його творчості дедалі більше ставало ворожим політиці кріпосницької монархії.

* * *

За останні три роки, після закінчення ліцею, Пушкін уже набув популярності, ода „Вольность" ходила в списках з рук у руки.

...Хочу воспеть Свободу миру,
На тронах поразить порок...
...Тираны мира! Трепещите!
А вы, мужайтесь и внемлите,
Восстаньте, падшие рабы!

Грізно, з пристрастю поет висловив настрої перших гуртків майбутніх декабристів і їх однодумців. Слідом за „Вольностью" він пише перше послання своєму політичному вихователеві і другові Чаадаєву:

Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы.

А повернувшись з села Михайловського, побачивши кріпацьке село, написав „Деревню". Гнівним протестом прозвучала вона в країні рабства.

... Везде невежества губительный позор.
Не видя слез, не внемля стона,
На пагубу людей избранное судьбой,
Здесь барство дикое, без чувства, без закона,
Присвоило себе насильственной лозой
И труд, и собственность, и время земледельца.

Так сміливо до Пушкіна в російській літературі писав лише „Радищев — рабства враг".
Пушкін не ховав свого ставлення до імператора. В Царському Селі якось стався переполох — зірвався з ланцюга ведмідь, а в саду якраз гуляв тоді цар. Усі були збентежені, а Пушкін сміється:
— Знайшлась одна людина, та й та ведмідь...
Поет відверто ставив себе в ряди ворогів Олександра І, в опозицію до монархії, для себе він уже сформулював нову мораль свободолюбця:

Во цвете лет, свободы верный воин,
Перед собой кто смерти не видал,
Тот полного веселья не вкушал...

Прогресивна молодь запалювалась його недрукованими політичними віршами і любила його лірику. В такій атмосфері він закінчує 26 березня 1820 року (Всі біографічні дати йдуть за старим стилем) поему „Руслан Людмила", і стає в центрі літератури, що красномовно потвердив Жуковський написом на своєму портреті: „Переможцеві учню від переможеного вчителя — в той високоурочистий день, в який він закінчив свою поему „Руслан и Людмила".
Таким був поет навесні 1820 року.
„Пушкина надобно сослать... Он наводнил Россию возмутительными стихами. Вся молодежь наизусть их читает", — сказав розгніваний імператор, для якого дошкульна епіграма на його вірного Аракчеєва була останньою краплею. При дворі радились, куди вислати палкого юнака — в Соловецький манастир чи в Сибір. Але Карамзін і Жуковський відрадили царя, і замість півночі поета вислали на південь.
6 травня 1820 року Пушкіна вже мчала кур'єрська поштова трійка з Петербурга на Україну — в Катеринослав. Лише вірний слуга - кріпак Микита Тимофійович Козлов поділяв самотність його і тільки враження від нових країв розважали поета. Проїхавши Псков і Вітебськ, звернувши з Білоруського тракту, опинився на Україні. Добрянка, Борова, Буровка, Роїще і Чернігів були першими українськими станціями, де поет, поки йому перепрягали коні, прислухався до нової мови, придивлявся до нових людей, до їх побуту. Після Чернігова шлях пішов через Горбову, Жуківку, Дрімайлівку, Ніжин, Почекін, Обичів, Прилуки, Махнівку, Пирятин, Іванівку, Лубни, Сотниківку, Хорол, Семенівку, Жуки, Рублівку, Кременчук. Тут уперше Пушкін побачив оспіваний поетами Дніпро, а він ще й розлився тієї весни великою повіддю. Дерев'яним мостом переїхав на правий берег і через переправи на річках Омельничок-Келебердянський та Омельничок-Переволочинський, проїхав Верхнєдніпровськ, Романково і Карнаухівку, а всередині теплого травня прибув до Катеринослава. 1600 верст — це перша така далека мандрівка в житті...
Чимало в ті роки було мандрівників по Україні — з Петербурга й Москви, з числа представників офіціальної царської Росії. Вони оглядали її жадібними очима, як загарбники - колонізатори, декламували про чудову українську природу, хвалили багатство краю, але звисока, з огидою писали про селянина. Найяскравішою з цього погляду була книжка князя Долгорукова:
„Хохол по природі здається створений на те, щоб орати землю, потіти, смагнути на сонці й весь свій вік жити з бронзовим лицем... Проте, він у такому поневоленому стані не тужить: він неспроможний зрозуміти нічого кращого... Він охоче зносить всяку долю і всяку працю, тільки треба його поганяти безнастанно, бо він дуже ледачий : за одну хвилину п'ять разів і віл і він заснуть і проснуться; так, принаймні, я помітив у моїх спостереженнях".
Пушкін бачив тодішню українську дійсність очима автора антикріпосницького віршованого памфлету „Деревня". Бо й тут, на Україні, „барство дикое, без чувства, без закона, присвоило себе насильственной лозой и труду и собственность, и время земледельца".
В окремих районах України було неспокійно, селяни не хотіли покірно нести ярмо кріпацтва. В селі Дорогинка Чернігівської губернії кріпаки вбили пана свого Саливона. Під Кременчуком співалася пісня про чотирирічне повстання в с. Турбаях, хоч жорстока цариця Катерина і знищила це село. На Поділлі відважний Кармалюк гуртував повстанців. Від Ростова майже до Катеринослава сягало полум'я селянських заколотів. Олександр І спеціально командирував генерал - адьютанта Чернишова на розправу. В дніпропетровському архіві знайдено красномовний документ про ці події — лист Олександра І до Чернишова, датований 25 червня 1820 року.
„Господину генералу-адьютанту Чернишеву. Ныне правящий должность Екатеринославского гражданского губернатора, тамошний вице-губернатор Шемиот доносит о распространении духа возмущения в уезде Бахмутском. Признавши необходимым, как и прежде я вам то изъяснил, пресечь с самого начала сей корень зла, поручаю Вам:
1) Сделать немедленно распоряжение об отряде из войска Донского или, если то нужно будет, и из регулярного войска достаточную команду в уезд Бахмутской и куда в том надобность откроется.
2) Предписать начальникам сей вооруженной силы получить на месте надлежащие сведения, от самого управляющего губернии или от нижних земских судов, о возмутившихся селениях; употребить сперва меры кротости для приведения их в повиновение; но вслед за тем и при малейшем со стороны их сопротивлении или ослушании, понудить их к тому силою оружия.
Во всех же случаях военные и гражданские начальники должны непременно захватить зачинщиков и предать их суду.
Как из донесения вице-губернатора, при сем в списке прилагаемого, открывается, что были тайные сношения между крестьянами на землях войска Донского поселенных и крестьянами Бахмутского уезда и что было сообщено последним какое-то оповещение по Донской земле, крестьянами Бахмутского уезда в списках покупаемое, то со всею вероятностью полагать должно, что есть где-нибудь в соседстве люди неблагонамеренные, которые из видов корысти, или иных, стараются вовлекать простой народ в заблуждение...
...Над зачинщиками возмущения производство суда и приведение в действие приговоров, если вы, по характеру движения сил народных и роду дел, признаете, что для пресечения оных и восстановления порядка сие нужно быть может.
Мне приятно в сем случае дать вам новый опыт моей доверенности"'.
В світлі яскравих фактів селянських заколотів ясніше вимальовується образ двох „розбійників", змальованих у поемі Пушкіна „Брати-розбійники", що в кайданах, прикуті один до одного, вирвалися з катеринославської тюрми і кинулися вплав через Дніпро тікати.

По улицам однажды мы,
В цепях, для городской тюрьмы
Сбирали вместе подаянье,
И согласились в тишине
Исполнить давнее желанье;
Река шумела в стороне,
Мы к ней — и с берегов высоких
Бух! поплыли в водах глубоких.
Цепями общими гремим,
Бьем волны дружными ногами,
Песчаный видим островок,
И, рассекая быстрый ток,
Туда стремимся. Вслед за нами
Кричат: „лови ! лови ! уйдут!"

Ця поема, як вказує сам автор, в листі до П. Вяземського, заснована на справжніх фактах:
„Правдива пригода дала мені привід написати цей уривок. В 1820 році під час мого перебування в Катеринославі двоє розбійників, скованих докупи, переплили через Дніпро і врятувались, їх відпочинок на острівку, втоплення одного з стражників мною не видумані"— і тому так реально виглядає цей малюнок у поемі:

Два стража издали плывут,
Но уж на остров мы ступаем,
Оковы камнем разбиваем,
Друг с друга рвем клочки одежд,
Отягощенные водою ...
Погоню видим за собою;
Но смело, полные надежд,
Сидим и ждем. Один уж тонет,
То захлебнется, то застонет
И, как свинец, пошел ко дну.
Другой проплыл уж глубину,
С ружьем в руках, он в брод упрямо,
Не внемля крику моему,
Идет, но в голову ему
Два камня полетели прямо —
И хлынула на волны кровь;
Он утонул — мы в воду вновь,
За нами гнаться не посмели,
Мы берегов достичь успели
И в лес ушли ...

Ця поема являє собою лише уривок більшого твору Пушкіна, який він сам знищив. Цікаво,, що ці двоє сміливих втікачів, вирвавшись з тюрми, втекли саме на лівий берег Дніпра, в степи, де були повстання. Хоч поет і називає їх розбійниками, але змальовує їх з симпатією і натхненням.
Протягом двотижневого перебування в Катеринославі Олександр Пушкін часто бачив арештантів, коли їх водили по місту для збирання милостині на харчування в'язнів.
Тодішній Катеринослав (заснований у 1787 році) був маленьким містом на березі Дніпра, з адміністрацією і тюрмою. Звідси керували недавно завойованою колонією — Новоросією. Тут, у попечителя колоністів південного краю генерал-лейтенанта І. Н. Інзова, і стає на примусову службу поет. Оселився він у „гостиниці" (тепер Караїмська вул., № 2), звичайно ж, тут було людніше й жвавіше місце, ніж у „центрі" міста, хоч власне ніякого особливого центру і не було.
Тяжка самотність, заборона повертатися до столиці гнітили поета. Нічого світлого, ніякої радісної перспективи, і тільки свіжа дніпрова вода вабила до себе. Якийсь сто--рож Іван Григорович часто возив його човном. Але скупавшись, Пушкін захворів. На щастя, до Катеринослава, по дорозі з Києва на кавказькі води, заїхав генерал М. М. Раєвський, що командував четвертим корпусом першої армії. Його молодший син Микола подружився з Пушкіним ще в Петербурзі і, знаючи про заслання друга в Катеринослав, розшукав його тут.
„Приходимо в поганеньку хатку, а там на дивані з дощок сидить молода людина, неголена, бліда і худа",—розповідає лікар Раєвських Рудіковський.
— Ви нездужаєте?—спитав я незнайомого.
— Так, скупався і, здається, простудився. На столі перед ним лежав папір.
— Що ви тут робите?
— Пишу вірші.
Знайшов, думаю, час і місце".
Пушкін ні за яких обставин не кидав писати. Це було його органічною потребою.
Взявши дозвіл в Інзова, Раєвські забрали з собою хворого на Кавказ.
4 червня вони виїхали трьома екіпажами на південь. Проїхавши Канцерополь і Нейєнбург, під'їхали до дніпрової переправи — Кічкас — на лівий берег. Це саме те місце, де тепер гребля Дніпрельстану. Переправившись, минули Олександрівськ (тепер Запоріжжя), а далі рівними степами на південний схід простягся тракт: Павлівка, Комишувата, Оріхів. Тут дорога круто повернула на схід, через Карлівку, Роздори, Бельм'янську, Захар'ївську, Ксангуш — на Маріуполь (Назви взято з географічного атласа Пядишева, карта 1821 року.). Недалеко від міста блиснуло Азовське море, для поета це було перше враження від південного моря. Дівчата, дочки Раєвського, кинулись бігати по піщаному берегу, втікаючи від припливу хвиль, а поет стояв зачарований.
В дорозі Пушкін нездужав. Лікар Рудіковський його лікував.
Повстанці їм по дорозі не попадались, бо генерала Раєвського супроводила озброєна варта.

* * *

Поки Олександр Сергійович їздив з Раєвськими по Кавказу і Криму, його начальника, генерала Інзова, призначили намісником Бесарабської області, і канцелярія його перейшла з Катеринослава до Кишинева. Отже, після тримісячної веселої і творчо багатої подорожі з Раєвськими Пушкіну треба було повертатись на службу в Кишинів. Сюди і виїхав він у вересні через Перекоп, Чаплинку, Чорну Долину, Кахівку, переправився через Дніпро, а далі пішла Херсонщина: Береслав, Дремлюгіна, Дар'ївка, Херсон, Білоозерська, Копані, Миколаїв.
Як Таврія, так і тодішня Херсонщина були степовою пустелею,— ні деревця, ні води, ні справжнього села. Коли подорожувала тут цариця в 1787 році, оглядаючи свою колонію, хитрий князь Потьомкін влаштовував „картонні села, які він показував імператриці Катерині II, коли вона відвідувала Крим". (Маркс і Енгельс. Твори, т. IX, стор. 545).
Сюди на безвіддя засилали політично небезпечних селян. Люди мучились без води. Через одно з таких сіл — Чаплинку переїздив Пушкін цього разу. Саме сюди Катерина заслала турбаївських повстанців, спаливши їх рідне село. Під час подорожі Пушкіна в Чаплинці ще були живі учасники чотирирічного повстання і проклинали царицю Катерину в оповіданнях, піснях і розмовах. Пушкін наочно бачив наслідки царювання Катерини не лише в Чаплинці, а й по всьому краю. Недаремно він саме тепер, перебуваючи на півдні, в записках називає її „Тартюфом у спідниці і короні", гнівно виступає проти письменників, які вихваляють її. „Ще можна було б пробачити іноземному літераторові, який „не міг знати істини", але „підлість російських письменників, — продовжує він,— для мене незрозуміла".
З глибоким обуренням писав він про Катерину, яка „знищила назву „рабство", а роздарувала близько мільйона державних селян... і закріпостила вільну Малоросію".
Річка Буг широко розлилась майже на дві верстви. Переправившися з Миколаєва на поромі до Коренихи, Пушкін пустився вздовж шляху, де по боках адміралтейські поселенці копали канави, ставили кам'яні піраміди, бо тракт цей був першочергової державної ваги, по ньому подорожували важливі іноземні гості і російські царі. За Янчокраком дорога роздвоїлась, ліворуч пішла на Очаків, а Пушкін поїхав через Березанський лиман, за Троїцьким переїхав Тилігульський лиман і через Дофінівку (Анджелік) прибув до Одеси. Але тут, не затримуючись цього разу, поїхав на Дальник, Кучурган, Тирасполь, переправився через Дністер і 21 вересня був уже в Кишиневі.
Між Кишиневом і Одесою Пушкін протягом 1820-24 років їздив кілька разів і надивився на життя людей у цих краях. Особливо зацікавили його цигани.
„В Молдавії цигани складають більшу частину населення,— писав пізніше Пушкін,— але найцікавіше те, що в Бесарабії і Молдавії кріпацтво заведене тільки для них; там немає кріпаків, крім оцих прихильників первісної свободи. Це не заважає їм, проте, вести дике кочове життя... їх данина складає нечиншовий прибуток господаря. Вони відрізняються від інших більшою моральною чистотою: вони так само дикі, так само бідні, так само люблять музику і займаються тими ж грубими ремеслами". Ця передмова до поеми „Цыганы" не була надрукована разом з поемою, як не були надруковані й оці рядки з промови Алеко:

...Пускай цыгана бедный внук
Лишен и неги просвещенья
И пышной суеты наук,
Зато беспечен, здрав и волен,
Тщеславных угрызений чужд.
…………………………………
...Не преклонит он колен
Пред идолом какой-то чести...

Мимохіть порівнюючи огидні звичаї петербурзьких „верхів", царського двору з чистими, вільнолюбними звичаями циган, Пушкін з захопленням знайомився з новим для нього побутом і життям.

* * *

Хоч служба і не обтяжувала Пушкіна в канцелярії поблажливого генерала Інзова, проте все оточення Кишинева для поета було нудне. Його тягло на Київщину, в Кам'янку, до друзів, товаришів по Петербургу, в родину Раєвських-Давидових. Сюди й виїхав він в середині листопада того ж таки 1820 року, взявши дозвіл у свого начальника. Поштовий тракт з Кишинева до Кам'янки пересікав ті місця, де були заведені аракчеєвські військові поселення: Дубосари, Ягорлик, Вамська, Липецька, Познанка, Великий Бобрик, Березка, Ольвіополь, Лиса Гора, Піщаний Брід, Злинка, Виська, Новомиргород.

Новомиргород був одним із центрів військових поселенців, життя в них було вдвоє важче проти кріпацького. Поселенці були одночасно хліборобами і солдатами, косили й орали, не скидаючи душної суконної форми. Аракчеєв, шеф військових поселень, за списком визначав, кому за кого заміж виходити, видав „Краткие правила для матерей крестьянок о кормлении грудных младенцев", брався регулювати навіть інтимні сімейні справи: „У меня всякая баба должна каждый год рожать и лучше сына, чем дочь. Если у кого родится дочь, то буду взыскивать штраф. Если родится мертвый ребенок или выкинет баба, тоже штраф". Важко було придумати щось мерзотніше.
Через отакі села Пушкін проїхав цього разу. Ці 397 верст здалися йому важкими. Народний стогін доходив до нього, і він зненавидів царського пса Аракчеєва, про якого ще в Петербурзі сказав:


... Всей России притеснитель,
Губернаторов мучитель...
А царю он —друг и брат...


Пушкін серед декабристів у Кам’янці. Малюнок худ. Д. Кардовського.


* * *

Виїхавши з Кишинева, Пушкін на третій день прибув у Кам'янку. Тут багата бібліотека, а в ній Байрон і Вальтер-Скотт. Катерина Раєвська допомагала поетові вивчати англійську мову. Все це оточувало творчою атмосферою,— забувалась матеріальна скрута, образа політичного заслання.
Тут, серед південних декабристів, Пушкін відпочивав морально, запалювався в політичних дискусіях, проймався настроями свого покоління, знаходив образи для творчості.
Хоч і віддалена від центру, Кам'янка була культурним місцем, одним з осередків політичного життя. На Україні було три „думи" декабристів: головна — в Тульчині, а Кам'янська і Васильківська формально підлягали їй... До Кам'янки вже з'їжджалися гості, готувалися до іменин господині маєтку Катерини Миколаївни Давидової.

Ось як сам Олександр Сергійович змальовує всю обстанову свого життя в Кам'янці в листі від 4 грудня 1820 р. до Н. Гнєдіча: „Тепер перебуваю в Київській губернії, в селі Давидових, милих і розумних людей, братів генерала Раєвського. Час мій проходить між аристократичними обідами і ... дискусіями. Товариство наше...— різноманітна і весела помісь умів оригінальних людей, відомих у нашій Росії, цікавих для незнайомого спостерігача. Жінок мало, багато шампанського, багато гострих слів, багато книжок, небагато віршів".
Про які ж палкі дискусії пише Олександр Сергійович ? А справа в тому, що В. Л. Давидов, Раєвський, М. Ф. Орлов, К. А. Охотніков, І. Д. Якушкін на іменинах, про людське око, пили, гуляли, а на окремих зборах обмірковували свої пекучі політичні справи. Кріпаччина й монархія стояли в центрі розмов. В оцій атмосфері і жив поет, хоч і не був членом таємної організації.


Будучи в Кам'янці, Олександр Сергійович багато читав, його сучасники дивувалися тій любові до праці, що була в невтомного роботящого юнака.
Нові матеріали, зібрані нами в сімейних архівах Давидових, і перекази старожилів Кам'янки, доповнюють картину тодішнього соціального оточення і яскравіше показують поведінку Пушкіна.
Він ходив до людей на ярмарок, слухав сліпого кобзаря, запрошував його навіть у будинок Давидових, заглядав у хати до селян, розмовляв з одним бувалим дідом, сидячи в гурті дівчат, слухав їх пісні, ласкаво поводився з дітьми, обдаровував їх.
Вставав рано, ходив на скелясті береги річки Тясьмин, що протікала крутими заломами і нагадувала про чарівний Кавказ.



Вид Кам’янки на початку ХІХ сторіччя


Кам’янка. Пушкінська скеля на річці Тясьмин

Дід Іван Кравченко, який служив на кухні Давидових, з гордістю розповідав своєму внукові, нині колгоспникові Йосипу Кравченкові, що Пушкін навчив його читати, і цьому переказові можна вірити, він правдиво характеризує поведінку поета.
Надзвичайно цікавий матеріал зібрали в свій час кам'янські вчителі Т.Т. Теплоухов і К. А. Анунівський. Переглядаючи Давидівську бібліотеку, вивчаючи помітки на полях, звіряючи почерк з автографами Пушкіна, вони встановили, що на одній книжці про добу Олександра І, виданій у Лейпцігу, Пушкін написав на адресу Аракчеєва: „Подлец из подлецов". Вони ж розшукали два рядки вірша, присвяченого Давидовим:
Ваш тихий, милый Каменград
Я покидать совсем не рад.

Значно доповнює картину життя в Кам'янці знайдений в черкаському державному архіві „Журнал исходящих бумаг Каменской конторы за 1821 год".
Записи в цьому журналі, зроблені гусячим пером на синьому і жовтуватобілому грубому папері, реєструють усі розпорядження хазяйки маєтку, її сина — декабриста В. Л. Давидова і управителя маєтку Антона Михайловича. Ці матеріали дають можливість простежити цей побут під час перебування автора „Вольности" і „Деревни" в Кам'янці.
В журналі записані і випадки покарання кріпаків 25 різками за крадіжки панського лісу, але різками шмагали тоді селян по всій Росії. Простежмо ті записи, що відрізняють становище кріпаків у маєтку Давидових, в яких гостював Пушкін. В Тимошівській економії залишилися сиротами двоє дітей,— жінка Мазуренкова після пологів померла. В журналі наказується підшукати двох жінок і, поки вони будуть годувати груддю немовлят, звільнити їх від панщини.
Ось другий запис—від 12 січня за № 497:
«Дійшло до відома контори, що багато селян, належних до цих економій, нуждаються хлібом на прожиток, то й наказуємо по одержанні цього всім таким дозволити і всіх таких примусити молотити скарбовий хліб, який тепер молотиться для заводів,— за одмір". Хліба, як бачимо, не стало вже в січні місяці в усіх селах, підлеглих кам'янській конторі. Це дуже характерна деталь життя кріпаків на Україні взагалі.
Далі йдуть накази видати „девке в положении — пару сапогов", кріпакові Я. Вакторенкові, „пока отыщет себе невестку, дать свободу на неделю". І, нарешті, ось документ, що свідчить про не один гарячий, багатий на розмови вечір у панських світлицях:
„Баландинського заводу смотрителеві панові Стіславському. Села Вербівки селянин Савка Загранишненко подав прохання її превосходительству Катерині Миколаївні, що ви вбили власного його собаку, який у господарстві був вельми добрий, і що він не віддав би його ні за які гроші. На це прохання її превосходительство звеліла наказати вам, щоб по одержанні цього ви негайно заплатили вищезгаданому селянинові за вбитого вами його собаку, з якого ви звеліли здерти шкуру собі на шубу, штрафу 25 карбованців без будьяких виправдань, їх бо не буде взято до уваги. А надалі щоб не допускалися подібних до цього вчинків, а то, опріч того, що стягнеться з вас подвійний штраф, ще і з посади скинуті будете, про що вам наказується цим і нагадується таке: його високоблагородіє Василь Львович, в надписі своєму на проханні між іншим прописати зволили, що коли він дізнається, що ви цьому селянинові не заплатили негайно 25 карбованців, доторкнетеся до нього хоч пальцем чи іншим чимсь, то обіцяє приїхати сам до вас на завод і розправитися".
З цих записів видно тодішнє життя в кріпацькій Кам'янці, яке щоденно оточувало поета і так чи інакше впливало на його поведінку, будило його думки. Працюючи в кімнаті, де його гостинно помістив Давидов, Пушкін, коли писав вірші, безпосередньо з вікна міг спостерігати трудове життя. Прямо перед його очима майстри забивали палі, будували міст через річку Тясьмин,— це ліворуч, а праворуч, біля ополонки, куди ганяли напувати -скотину, впала на льоду трирічна телиця і розбилась. Селянин з плачем прийшов заявити ліберальному панові про своє горе, і в журналі вихідних паперів знаходимо наказ— розбиту телицю прийняти на заріз для панської кухні, а селянинові видати однорічну телицю.
Що ж писав Пушкін тут у Кам'янці? Він ще жив під чарівним враженням чудової природи Кавказа і Криму, де так щасливо провів ціле літо.

Среди зеленых волн, лобзающих Тавриду,
На утренней заре я видел нереиду.
Сокрытый меж дерев, едва я смел дохнуть:
Над ясной влагой полубогиня грудь
Младую, белую, как лебедь, воздымала
И пену из власов струею выжимала.

Ця високопоетична мініатюра написана 4 грудня, як значиться в рукописах автора. Того ж дня наново переписана і оброблена ще одна поезія, під якою рукою Пушкіна підписано: „Каменка, 4 декабря":

Редеет облаков летучая гряда.
Звезда печальная, вечерняя звезда!
Твой луч осеребрил увядшие равнины
И дремлющий залив, и черных скал вершины.
Люблю твой слабый свет в небесной вышине;
Он думы разбудил, уснувшие во мне:
Я помню твой восход, знакомое светило,
Над мирною страной, где все для сердца мило,
Где стройны тополи в долинах вознеслись,
Где дремлет нежный мирт и темный кипарис,
И сладостно шумят полуденные волны.
Там, некогда в горах, сердечной думы полный,
Над морем я влачил задумчивую лень,
Когда на хижины сходила ночи тень,
И дева юная во мгле тебя искала,
И именем своим подругам называла.

Працюючи в Кам'янці, поет читав періодичну пресу тих часів, зокрема журнал „Сын отечества", брав близько до серця столичне літературне життя і намагався активно втручатися в нього. Літературних ворогів у Пушкіна було чимало. Гострою зброєю проти них у поета була епіграма. Особливо дошкуляв він цензурі. Тут, у Кам'янці, і написав він у грудні три епіграми: „Хаврониус, ругатель закоснелый", „Когда б писать ты начал сдуру", „Как брань тебе не надоела".


Кам’янка. Пушкінський грот, де таємно збиралися декабристи


Кам’янка. Млин, біля якого збиралися декабристи


І досі в Кам'янці народна пам'ять зберігає перекази про Пушкіна. Особливо популярні в Кам'янці: будиночок над річкою Тясьмин,— його називають пушкінським, кажуть — там саме й була більярдна, де він писав (хоч це вже на місці старого новий будиночок), в кінці саду показують грот, в якому відбувалися таємні наради декабристів, і водяний млин, біля якого вони купалися, коли підслухав їх шпигун Шервуд. Скелю над Тясьмином теж назвали пушкінською, мовляв, там він купався і складав свої думки, хоч у літературі немає доказів про перебування його в Кам'янці саме влітку. По дорозі на Черкаси вказують могилу,— на неї нібито виходив Олександр Сергійович і, дивлячись у поле, мріяв.

Все село повне легенд про Пушкіна, і кожна з них закінчується так: „гарний був чоловік і гострі книги писав проти царя..."

В 1821 році з 7 січня до 8 лютого, як і щороку, в Києві відбувався контрактовий ярмарок. Сюди з'їжджалися з Польщі, з Росії, з України, з Туреччини комерсанти, шляхтичі для своїх операцій, тут також відбувались гульбища, карточна гра, бали, концерти і вистави. По всіх дорогах до Києва вже в січні на санях і возами везли товари, провіант, їхали кріпаки-лакеї для обслуговування господарів. Тодішня статистика показує, що на кожного приїжджого на контракти пана припадало двоє людей, що обслуговували його.
Давидови, як і інші поміщики Київської губернії, теж їздили на контракти. Журнал вихідних паперів дає можливість простежити виїзди до Києва, а також установити дату, коли Пушкін виїхав з Кам'янки, бо в літературі до цього часу писалося, що він виїхав наприкінці січня. Управитель економії надзвичайно акуратно реєстрував усі від'їзди підвід, і тому можна напевно сказати, переглянувши записи за січень та лютий, коли саме Давидови виїхали до Києва.
Перша підвода, з провіантом, вирушила ще 3 січня, а 27 числа читаємо: „Баландинской экономии. Почтовых тройку лошадей, назначенных в Киев, с получением сего прислать в контору и дать на корм оных четверть овса". І того ж таки числа, слідом, записано другий наказ — економічному магазинові: „для перековки лошадей, кои завтра отправляются в Киев, отпустить на гвозди в здешнюю господскую кузницу железа полосного пять фунтов", і 28 числа зареєстровано: „для мази повозок, едущих в Киев с обозом, отпустить дегтю одно ведро".
На підставі цих трьох записів можна гадати, що саме 28 січня 1821 року Давидови поїхали на контракти до Києва з цілим обозом, на кількох поштових трійках, а з ними, звичайно, виїхав і Пушкін, як це вже відомо з його численних біографій.
По дорозі до Києва Пушкінові доводилося проїжджати через старі історичні українські міста, про які згодом він буде писати і згадувати в статті про історію України: Сміла, Коноплянка, Городище, Корсунь, Москаленська, Богуслав, Каракаші, Вінцетова, Красне, Гребінки, Васильків, Вета, і, нарешті, в'їхав він з либідської сторони до Києва.
— Як ти тут? — спитав Орлов у Пушкіна, зустрівши його в Києві.
— Язик до Києва доведе,—відповів той.
— Бережись, Пушкін, щоб не вислали тебе за Дунай...
—Може бути, і за-Прут".
Останні слова Олександр Сергійович сказав двозначно, бо ж він приїхав до Києва без дозволу уряду.
Тут Давидови і Раєвські гуляли на заручинах М. Орлова з Катериною Раєвською; їх товариство поділяв і Пушкін, бо генерал Орлов був його приятель ще з Петербурга і Кишинева, а з Катериною Раєвською Пушкін працював над вивченням англійської мови, добре знав її вдачу і згодом деякі риси її знайшли відображення в образі Марини Мнішек з „Бориса Годунова".


Будинок декабристів у Києві на вул. Кірова, № 21 а


инок у Києві на садовій вул. № 3, який належав генералові Раєвському, де зупинявся Пушкін

Для розваги публіки, в контрактовому будинку на Подолі і в новозбудованому театрі на Хрещатику (де тепер готель, на вулиці Воровського, № 2) давали концерти і вистави. Цікаво відзначити, що саме в цьому 1821 році сюди приїхав на гастролі, як антрепренер, з своєю трупою з Полтави відомий артист з кріпаків М. С. Щепкін. Пушкін пізніше приятелював з Щепкіним, любив його талант, високо цінив його і весь час намагався примусити видатного актора написати про свій життьовий шлях — від кріпака до видатного класика російської сцени. (Як відомо, в Щепкіна були пізніше теплі дружні стосунки з Т. Г. Шевченком). Пушкін подарував Щепкіну зшиток для автобіографії і навіть написав перший рядок, щоб полегшити йому початок роботи.
У Києві цього року Щепкін ставив твори Шекспіра, Мольера, Расіна, але „патріотичні" кола найбільше вимагали п'єс Коцебу, та це й зрозуміло,— ще й року не минуло, як стратили Карла Занда, німецького студента, що заколов реакціонера Коцебу, цього вірного шпигуна російського монарха в Европі.
У Києві в той час не було другого місця, де можна було б розважитись. На цих виставах напевне бував і Пушкін і тут уперше побачив на сцені свого майбутнього друга Щепкіна.


Друг О.С. Пушкіна і Т.Г. Шевченка – відомий актор Щепкін (портрет роботи Т.Г. Шевченка).


 

Щепкін уже в ті роки був популярною людиною в ліберальних колах, він часто розповідав обурливі випадки про знущання офіцерів з солдатів і особливо цікавився подіями у Семенівському полку, де відбувся в 1820 році відомий солдатський заколот.
Використовуючи ту нагоду, що на контракти збиралося багато людей, майбутні декабристи вже й цього року зустрічались для нарад, для розмови, а наступного року вони зібралися тут вже, як члени єдиної таємної організації, що планувала повстання, розраховувала на Курський полк та інші військові частини, розташовані в околицях міста, а також на артилерійських офіцерів, що працювали в арсеналі.
Хоч Пушкін не був членом організації декабристів, проте він палко брав до серця ці дискусії на теми тодішнього політичного життя і творив серед розпеченої атмосфери. Він уже був відомий поет, його вірші вивчались напам'ять, відігравали роль прокламацій, і взагалі він дивився на своє поетичне слово, як на участь у роботі декабристів.

Нас было много на челне ;
Иные парус напрягали,
Другие дружно упирали
В глубь мощны весла. В тишине,
На руль склонясь, наш кормщик умный
В молчаньи правил грузный челн ;
А я — беспечный, веры полн,
Пловцам я пел ...

Так писав він після розгрому декабристів. У рукопису Пушкіна можна простежити, як, написавши спочатку останні два рядки від першої особи, він потім, згадавши жорстоку реакцію Миколи І і його вороже ставлення до себе, закреслив „я", а натомість зверху надписав: „он", але, кінець-кінцем, він все ж надрукував ці вірші з займенником „я".
Місто Київ було тоді скупчене в трьох місцях: перше місце — навколо Софіївського собору (старий Київ), друге — на Подолі, навколо контрактового будинку, відбудованого після великої пожежі 1811 року, і третє — навколо лаври.
Проти лаври — тодішній старий арсенал, біля нього стояли гармати, бомби, ядра, їх було чимало, вантажили їх на вози і волами везли в Молдавію.
В лаврі Пушкін нічого не знайшов поетичного, бо про життя ченців він уже мав свої думки ще в ліцеї, де склав антицерковну поему „Монах", а після повернення з Києва до Кишинева він написав нову велику антицерковну поему „Гавриилиада".
Побачивши в лаврі могилу Іскри і Кочубея, Пушків зацікавився написом на надгробку: „Року 1708, месяца июля. 15 дня, посечены средь обозу войскового, за Белой Церковью на Борщаговке" і т. д. і використав його, коли писав у 1828 році „Полтаву".
Ходив поет „вдоль берегов Днепра счастливых". Про них він писав ще в Петербурзі, не бачивши Дніпра й Києва, а-знаючи їх лише з літератури. Основна фабула фантастичної поеми „Руслан и Людмила" розгортається тут, де

Днепра стал темен брег отлогой;
С востока льется ночи тень;
Туманы над Днепром глубоким ...

Звіряв свої уявлення про ці краєвиди і простори з натурою. Це ж сюди, до ланів і круч, поривалася з неволі його чарівна Людмила.

... Волю дав своим мечтам,
К родимым киевским полям
В забвеньи сердца улетает...
……………………………..
...Небесный гром на злобу грянет,
И воцарится тишина —
И в светлом Киеве княжна
Перед Владимиром восстанет
От очарованного сна.

Так, оглядаючи місто, поет воскрешав „дела давно минувших дней, преданья старины глубокой".
Кладовище на горі Щекавиці, де поховано князя Олега і де „на холме у брега Днепра лежат благородные кости", було одним з привабливих місць тодішнього Києва. Пушкін знав, що тут похований Олег, з історії Карамзіна, яку він читав. Образи старої Київської Русі його цікавили ще в ліцеї, вже в листопаді і грудні 1815 року він збирався писати поему „Игорь и Ольга". Тепер, коли він гуляв на цьому кладовищі, захоплюючись цілою панорамою Дніпра, в нього, може, вперше з'явився задум написати „Песнь о вещем Олеге". Балада через рік після цього була написана в Кишиневі. Образ „вдохновенного кудесника" особливо імпонував настроям сміливого поета, що й сам хотів бути „заветов грядущего вестником", і тому з таким пафосом звучить відповідь „кудесника" могутньому князеві:

Волхвы не боятся могучих владык,
А княжеский дар им не нужен;
Правдив и свободен их вещий язык ...

Враження від київської природи виявляться згодом у „Полтаві" в такому, наприклад, порівнянні: „как тополь киевских высот, она стройна". Буде згадано в „Полтаві" і про київський шлях, і Дніпро не раз фігуруватиме. А тепер у Києві Пушкін знов ліричним віршем повертається до моря і пише схвильований, високопоетичний твір:

Когда по синеве морей
Зефир скользит и тихо веет
В ветрила гордых караблей
И челны на волнах лелеет,—
Забот и дум слагая груз,
Тогда ленюсь я веселее
И забываю песни муз :
Мне моря сладкий шум милее.
Когда же волны по брегам
Ревут, кипят и пеной плещут,
И гром гремит по небесам,
И молнии во мраке блещут,
Я удаляюсь от морей
В гостеприимные дубровы :
Земля мне кажется верней,
И жалок мне рыбак суровый :
Живет на утлом он челне,
Игралище слепой пучины,
А я в надежной тишине
Внимаю шум ручья долины.

В автографі цей вірш підписаний рукою Пушкіна: „8 февр. 1821. Кіев", і первісний заголовок був йому: „Морской берег", а потім уже змінено автором на „Земля и море". 14 лютого в Києві написана „Муза".

В младенчестве моем она меня любила
И семиствольную цевницу мне вручила;
Она внимала мне с улыбкой; и слегка
По звонким скважинам пустого тростника
Уже наигрывал я слабыми перстами
И гимны важные, внушенные богами,
И песни мирные фригийских пастухов.
С утра до вечера в немой тени дубов
Прилежно я внимал урокам девы тайной;
И, радуя меня наградою случайной,
Откинув локоны от милого чела,
Сама из рук моих свирель она брала.
Тростник был оживлен божественным дыханьем
И сердце наполнял святым очарованьем.

Під останнім рядком наступного твору рукою Пушкіна проведена довга риска і чітко написано цифру „9", що означає: дев'яте число лютого місяця 1821 року. Це чотири рядки незакінченого вірша „Красавица перед зеркалом".

Взгляни на милую, когда свое чело
Она пред зеркалом цветами окружает,
Играет локоном, и верное стекло
Улыбку, хитрый взор и гордость отражает.

Ці три твори дають повне уявлення про ту високу поетичну майстерність, з якою умів висловлювати свої настрої двадцятиоднорічний поет. В цих творах чути відгуки життя і розмов його середовища.
З Києва Олександр Сергійович повернувся знову в Кам'янку в „гостеприимные дубровы", де „в надежной тишине" 20 лютого закінчив поему „Кавказский пленник". Тут же, в Кам'янці, 22 лютого наново переписав „Я пережил свои желанья":

Я пережил свои желанья,
Я разлюбил свои мечты;
Остались мне одни страданья,
Плоды сердечной пустоты.
Под бурями судьбы жестокой
Увял цветущий мой венец;
Живу печальный, одинокой,
И жду: придет ли мой конец?
Так, поздним хладом пораженный,
Как бури слышен зимний свист,
Один на ветке обнаженной
Трепещет запоздалый лист.

Смутком повіває від поезії, це взагалі характерна риса для пушкінської лірики перших років заслання.
В журналі вихідних паперів кам'янської контори 7 березня 1821 року є запис про те, що цього числа було споряджено екіпаж для В. Л. Давидова. Інших записів такого характеру в березні більше немає, отже треба думати, що Пушкін екіпажем Василя Львовича виїхав з Кам'янки. З декабристом Давидовим Пушкін дружив, живучи в Кам'янці. Повернувшись до Кишинева, він ще довго згадує Василя Львовича і переживає кам'янські враження, про що яскраво свідчить написане в Кишиневі послання „В. Л. Давыдову":

... Тебя, Раевских и Орлова,
И память Каменки любя —
Хочу сказать тебе два слова
Про Кишинев и про себя.
На этих днях, тиран собора,
Митрополит, седой обжора,
Перед обедом невзначай
Велел жить долго всей России ...
И с сыном птички и Марии
Пошел христосоваться в рай...
Я стал умен, (я) лицемерю—
Пощусь, молюсь и твердо верю,
Что бог простит мои грехи,
Как государь мои стихи.
Говеет Инзов, и намедни
Я променял парнасски бредни
И лиру, грешный дар судьбы,
На часослов и на обедни,
Да на сушеные грибы.
Однако ж гордый мой рассудок
(Меня порядочно) бранит,
А мой ненабожный желудок
Причастья вовсе не варит...
Еще когда бы кровь Христова
Была хоть, например, лафит...
Иль кло д'вужо, тогда б ни слова,
А то — подумать, так смешно —
С водой молдавское вино.
Но я молюсь и воздыхаю;
Крещусь, не внемлю сатане...
А все невольно вспоминаю,
Давыдов, о твоем вине...
Вот эвхаристия (другая),
Когда и ты, и милый брат,
Перед камином надевая
Демократический халат,
Спасенья чашу наполняли
Беспенной, мерзлою струей,
И за здоровье тех: и той
До дна, до капли выпивали!
Но те в Неаполе шалят,
А та едва ли там воскреснет...
Народы тишины хотят,
И долго их ярем не треснет.
Ужель надежды луч исчез?
Но нет! — мы счастьем насладимся,
Кровавой чашей причастимся —
И я скажу: „Христос воскрес".

В цих рядках найповніше змальовані обставини, які оточували Пушкіна в Кам'янці. Тут і „демократический халат" Давидова, що підкреслює важливу сторону вдачі і поведінки цього декабриста, і тости, виголошувані за столом „за здоровье тех и той": ці два слова розшифровані в літературознавстві, як тости за здоров'я італійських повстанців і за іспанську конституцію.
Крім того, цей вірш показує антицерковні й атеістичні переконання Пушкіна. Ісуса в ньому названо „сыном птички и Марии". Цей сміливий вираз у поета був відгомоном настроїв його покоління. В мемуарах сучасників Пушкіна говориться про те, що вільнолюбні вірші і пісеньки в двадцятих роках минулого сторіччя можна було почути не лише в столиці, а й на периферії, тому атеістичні вірші Пушкіна з таким запалом переписувались і успішно розповсюджувались.
Живучи в Кишиневі, де йому було „нудно і холодно",— „я мерзну під небом південним",— бо „неприємно сидіти в зачині, коли гуляти хочеться", як на це він скаржиться в листах до друзів,— Пушкін знову рветься в Кам'янку, і через рік, в листопаді 1822 року, він приїжджає разом з генералом М. П. Орловим до Києва. Звідси 9 листопада Орлов посилає листа до П. А. Вяземського, в якому пише: „при цьому надсилаю також великого листа від Пушкіна, вилаяного тобою. Я не знаю, що він тобі пише, але ця молода людина зробить багато честі російській словесності".
Докладних відомостей про друге перебування Пушкіна в Києві немає, очевидно, він залишався тут недовго і звідси поїхав, звичайно, у Кам'янку. Тут, у родині Давидових, він почував себе як дома і цього разу написав „В альбом малютке" теплий вірш:

Играй, Адель,
Не знай печали.
……………….
Твоя весна
Тиха, ясна...
………………..
Час упоенья
Лови, лови.

Щасливого дитинства бажає дівчині він, бо сам його не мав. Не довго довелося гостювати вдруге в Кам'янці, треба було знову вертатися на примусову службу до Кишинева. Але на цей раз дорога туди була не пряма. Пушкін зробив великий круг, проїхавши за таким маршрутом: Сміла, Носачово, Шпола, Княжне, Звенигородка, Тальне, Мазине, Умань, Івангород, Гайсин, Н. Кропивна, Брацлав, Тульчин (Був ще другий варіант цього маршруту — через Б. Церкву, Брацлав.). В Тульчині перебував штаб другої армії, якою командував Вітгенштейн, а один з його адьютантів, полковник Павло Пестель, був головою південних декабристів і вміло використовував своє становище в штабі армії для вербування сил для повстання. В щоденнику декабриста С. І. Тургенєва є такий запис за травень 1822 року: „Дух солдатів схильний до непокори в усій другій армії і особливо в 16 дивізії, де багато грамотних та й корпус офіцерів вельми ненадійний" („Временник", 1936, № 1). Роль Пестеля вимальовується, як бачимо, рельєфно. За рік до того Пушкін зустрічався з ним у Кишиневі і записав у щоденнику: „Ранок провів я з Пестелем: розумна людина в повному значенні цього слова... Ми з ним вели розмову метафізичну, політичну, моральну і т. ін. Він один з найоригінальніших умів, яких я знаю".
А коли цього завзятого республіканця, найлівішого з декабристів, автора „Русской Правды", повішали в 1826 році, разом з Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Каховським, Бестужевим-Рюміним, Пушкін, сидячи в роздумі над рукописами, малював на полях шибеницю з п'ятьма трупами, що звисають з неї, і підписував: „И я бы мог"..., цим висловлюючи свою солідарність з декабристами.


Будинок у Тульчині, де жив декабрист Пестель, до якого заїжджав О.С. Пушкін

Отже цей заїзд Пушкіна до Тульчина (а там його бачив декабрист Басаргін на квартирі в генерала Кісельова, який співчував декабристам), хоч це було зовсім не по дорозі до Кишинева, треба відзначити, як один з моментів намагання Пушкіна стати ближче до декабристів, краще знати їх справи. Про справи ці й писав він у десятому розділі „Евгения Онегина", та тільки довелося йому самому знищити написане: уціліло лише небагато зашифрованих рядків, а серед них і оце місце, з якого видно поінформованість Пушкіна в тому, як декабристи підготовляли сили на Україні:

... там, где ранее весна
Блестит над Каменкой тенистой
И над холмами Тульчина,
Где Витгенштейновы дружины
Днепром подмытые равнины
И степи Буга облегли,
Дела иные уж пошли...
Там Пестель . . . для тиранов
И рать . . . набирал
Холоднокровный генерал,
И Муравьев, его склоняя,
Исполнен дерзости и сил,
Минуты вспышки торопил.

У творах Пушкіна було чимало записок, творчих планів щодо діяльності південних декабристів на Україні, але він мусів потім, з великим болем, все це нищити.—„В кінці 1825 року, коли викрили змову, був примушений спалити свої записки, які могли вплутати імена багатьох, а може й збільшити число жертв",—признавався Олександр Сергійович. Від задуманого в 1829 році і нездійсненого плану зберігся лише уривок повісті про декабриста прапорщика Чернігівського полку.
З Тульчина до Кишинева Олександр Сергійович проїхав через Савинці, Жабокрячку, Ольгополь, Перейму, Балту і Дубосари.

* * *

Під час перебування засланого поета в Одесі його боротьба, його політичний конфлікт з царатом досяг найвищих форм. Сили з обох боків збільшилися. Пушкіна перевели з Кишинева до Одеси 3-го липня 1823 року. Це вже був не двадцятирічний юнак.

Будинок де жив поет в Одесі 


Життьовий досвід великий. Знання людей глибоке. Принципи особистої поведінки визріли. Політичні погляди оформились як під впливом міжнародних подій, так і в наслідок спостережень над соціальним життям самої імперії. Ганебні явища кріпацтва, темряви, безправ'я, що оточували Пушкіна тут на Україні, становлять тему його листів до друзів, його розмов, писаних і усних епіграм, відбиваються в його стосунках з урядом. Саме в той час відбувалося повстання греків за національне визволення. Пушкін переживав кожну невдачу повстанців, рвався у Константинополь.
Та й сили ворога змінились. Тепер він уже підлягав не поблажливому Інзову, а суворому, вишколеному на європейський манір сатрапові Воронцову. Про цього державного діяча тодішня преса писала „високим штилем":
„Иностранные известия. С берегов Майна 28 числа сего месяца проехал через Корфу в Одессу российский генерал граф Воронцов".
Не про всякого так урочисто писали і стежили за його переїздами. В Одесі Воронцов зайняв посаду новоросійського генерал-губернатора і уповноваженого намісника Бесарабської області. Всі розпорядження уряду щодо нових колоній імперії переходили через його руки.
Пушкін у нього — лише чиновник десятого класу; а що він став першим поетом в Росії, цього Воронцов не хотів знати. Боротьбу Олександра Сергійовича з Воронцовим треба розглядати, як боротьбу з царським урядом, представником якого був губернатор.
Одеські настрої у вигнанця пригнічені, він з ненавистю пише: „Воронцов — вандал, придворний хам і мізерний егоіст", „Душа моя нудиться з досади, на що не погляну, все така гидота, така підлість, така дурість,— чи довго цьому бути!"
Він рветься за кордон, в Росії йому душно. Хочеться „взяти потихеньку палицю і капелюх та поїхати подивитися на Константинополь. Свята Русь мені стає нестерпна".
Відчуваючи, що його листи» читаються на пошті, він шукає більш конспіративних способів зв'язку.
„Я б хотів довідатись, чи не можна в листуванні нашому обминути як-небудь пошту. Я б тобі переслав дещо надто для неї важке. Зручніше нам в Азії писати по оказії". (Лист до Вяземського).
Популярність його в Одесі була надзвичайна. Серед шкільної молоді, офіцерів, іноземців, чиновників були його захоплені читачі, поклонники його таланту, вони поширювали в рукописах його поезії, передавали з уст в уста епіграми.
Одеса була тоді в Росії вже другим вікном в Европу В порту стояли сотні іноземних кораблів. В усі кінці України радіусами розгорнутого віяла розходилися від Одеси чумацькі торговельні шляхи. Цими артеріями сюди стіка-лися хліб і всяка сировина для експорту. Ось цифри за 1830 рік, які подає „Одесский Вестник":
„В течение 1830 г. к Одесскому порту по заграничному плаванию пришло 913 кораблей и отошло от Одесского порта 882" („Од. Вести.", 3.1 1831 р.). Судна були тоді парусні. Дороги грунтові. Торговельний транспорт на волах. Вулиці міста небруковані, на них — пилюка або болото. Екіпажі загрузали. Одеса страждала від безвіддя. Воду возили аж з Дністра бочками і тут продавали.
Пушкін в цей час почав писати віршований роман „Евгений Онегин". З балкону видно, ліворуч, море, перед очима — театр, казіно.

... Я жил тогда в Одессе пыльной...
Там долго ясны небеса,
Там хлопотливо торг обильный
Свои подъемлет паруса ;
Там все Европой дышет, веет,
Все блещет Югом и пестреет
Разнообразностью живой...
Все хорошо, но дело в том,
Что степь нагая там кругом...
Потоплена, запружена,
В густой грязи погружена,
Все домы на аршин загрязнут,
Лишь на ходулях пешеход
По улице дерзает в брод;
Кареты, люди тонут, вязнут...
... Однако в сей Одессе влажной
Еще есть недостаток важный ;
Чего б вы думали ? — воды...

Приятелював він тут з Олександром Раєвським, чиї критичні присуди завжди високо цінив; з англійцем Гутчінсоном — домашнім лікарем Воронцова, вивезеним з Лондона, Пушкін часто вів розмови.
Розважався стрільбою в тирі,— ніхто з військових не міг його перемогти. Гуляв по місту в чорному капелюсі, з залізною палицею. Візник Береза возив його на дачу барона Рено. Тут широке півколо моря утворювало чарівну панораму.
Барон Рено, як і багато інших представників одеської аристократії (Сікар, герцог Рішельє, граф Ланжерон), належав до тих французів, які емігрували сюди після буржуазної революції кінця XVIII віку. Російський імператор дав їм надійний притулок, посади, владу, гроші і багатства.
В такому оточенні поет писав „Евгения Онегина". Цей твір дійшов до нас не таким, яким Пушкін первісне хотів написати його. Недавно знайдено рядки Пушкіна, де він каже, як мав закінчити своє життя герой роману Ленський:

Он совершить мог грозный путь,
Дабы в последний раз дохнуть
В виду торжественных трофеев,
Как наш Кутузов иль Нельсон,
Иль в ссылке, как Наполеон,
Иль быть повешен, как Рылеев.

Роботу над романом перервав губернатор:
„Колезькому секретареві Пушкіну. Доручаю вам вирушити в повіти Херсонський, Єлісаветградський і Олександрівський... і зажадати від них відомостей, в яких місцях сарана відродилась, в якій кількості, які зроблено розпорядження щодо винищення оної... Про все, що в цій справі вами знайдено буде, доручаю донести мені".
Україна була житницею імперії, від її урожаїв залежало багатство країни. Сарана на панських і казенних землях турбувала уряд. Але в даному разі не ці мотиви керували Воронцовим, коли він відряджав поета. Треба було ізолювати його від одеської публіки на якомога довший час. Тому генерал-губернатор і відрядив небезпечного поета в найвіддаленіші повіти.
Пушкін поїхав. Існує записана з переказів розмова його з селянами на полі, де вони мусіли винищувати сарану. Земля чужа, панська, техніка боротьби — граблі та лопата.
— А чи знаєте ви, що таке сарана? —спитав у селян Пушкін.
— Кара господня, ваше високородіє.
— А можна боротись з божою карою ?
— Звичайно, не можна.
— Ну, то й ідіть собі додому.— І більше їх не кликав.
Пушкін добре зрозумів, для чого висилає його з Одеси начальник краю, і тому швидко повернувся назад. 25 травня 1824 р. виїхав, а на 31 травня вже був в Одесі. Не об'їхав він за п'ять днів усіх трьох повітів, бо з Одеси до Херсона треба було їхати 180 верст, в Єлісаветград з Херсона - 226 верст, а коли б він вирушив з Херсона до Олександрівська, то поштових довелося б проїхати 354 верстви. Кожну цифру треба взяти двічі. Сама подорож без роботи, туди й назад, навіть при кур'єрській тодішній швидкості, забрала 67-8 днів. Та й до Єлісаветграда не було потреби їхати, бо звідти в Херсон щотижня — 26 квітня, 8, 14, 21 і 29 травня і 4 червня 1824 року — рапортами повідомляли, „что насекомые саранчи в течение прошедшего лета пролетели, но по сие время семян их не имеется, почему и должно быть семян своих саранчи не оставляли... Саранчи и признаков по нынешнее время не предвидится". Аж 29 червня „пополудни в 7 часов с западной стороны появилась в большом количестве, по примерному обозрению, сверх покрытия города, на 9 верст... в 9 часу опустилась, имела ночлег... на местных помещичьих землях... и после того появлялась раза три... нею истреблено занимаемое пространство травы, недозрелого хлеба, овса, гречихи и проса... о чем Вашему Превосходительству честь имеем донести". З цих нових документів видно, що їхати в травні до Єлісаветграда Пушкіну не було потреби. Начальство думало, що збулося небажаної людини надовго, а вона вже й повернулась. Прибувши до Одеси, Пушкін написав проти кожного запитання в офіціальному рапорті лаконічну відповідь. Вийшов гострий вірш, скерований проти заходів

Воронцова :
Саранча
Летела,
Летела —
И села.
Сидела,
Сидела,
Все съела,
И вновь улетела.

Через дві години Одеса напам'ять знала вірш. Це було хльостким ляпасом генерал-губернаторові, а до того ще розійшлася по Одесі пушкінська епіграма на нього:

Полу-милорд, полу-купец,
Полу-мудрец, полу-невежда,
Полу-подлец, но есть надежда,
Что будет полный наконец.

До примусової служби Пушкін ставився з огидою. Гроші від уряду він приймав „не як платню чиновника, а як пайок висланого невільника". А в листі до Казначеєва скаржиться: „Мені набридло, що на моїй батьківщині поводяться зо мною з меншою повагою, ніж з першим-ліпшим англійським шалопаем".
Отже атмосфера нагрілась занадто. Воронцов спішно пише до столиці і вимагає „удаления его отсюда", хоче ізолювати поета...від „здешнего опасного общества", а через деякий час настирливо цього домагається : „Повторяю мою просьбу,— избавить меня от Пушкина, мне бы не хотелось иметь его дольше ни в Одессе, ни в Кишиневе".
I ось нарешті відповідь царського уряду: „Правительство повелевает не ограничиться отставкой, выслать Пушкина в имение его родных в Псковскую губернию, подчинив его там надзору местных властей, и приступить к исполнению этого решения немедленно".
А Пушкін у цей час хотів, при допомозі Вяземської, втікати з Одеси за кордон. Вона шукала для нього грошей, силкувалась влаштувати йому посадку на корабель. Але Воронцов довідався про ці „попытки бегства, задуманные этим сумасшедшим шалопаем Пушкиным", як писав він про поета „кинджальщика" (так пізніше називали його у верхах за вірш „Кинжал").
Перед тим, як виїхати з Одеси, зацькований поет прощався з морем, творив „Евгения Онегина" і писав у ліричних відступах про себе:

Придет ли час моей свободы ?
Пора, пора — взываю к ней;
Брожу над морем, жду погоды,
Маню ветрила кораблей.
Под ризой бурь, с волнами споря,
По вольному распутью моря
Когда ж начну я вольный бег?
Пора покинуть скучный брег
Мне неприязненной стихии,
И средь полуденных зыбей,
Под небом Африки моей,
Вздыхать о сумрачной России,
Где я страдал, где я любил,
Где серце я похоронил.

Але воля не прийшла. Не викликав вітрила корабля, не поплив за море, а посадили його знову на трійку — їхати, з одного заслання в друге, в глушину.

Прощай свободная стихия!
В последний раз передо мной
Ты катишь волны голубые
И блещешь гордою красой.

Тринадцята строфа цього вірша „К морю" раніш, з цензурних міркувань друкувалася з крапками:
Мир опустел... Теперь куда ж
Меня б ты вынес, океан ?
Судьба людей повсюду та же:
Где благо, там уже на страже
Иль просвещенье, иль тиран.

І прикінцевий акорд:
Прощай же, море ! Не забуду
Твоей торжественной красы
И долго, долго слышать буду
Твой гул в вечерние часы...

* * *

30 липня 1824 року Пушкін виїхав з Одеси. Знову троє поштових коней мчать його вигорілим і з'їденим сараною степом до Миколаєва (За тих часів існувала сувора регламентація поштових запряжок : кожний чин мав право на певну кількість коней. Пушкінові, як чиновникові X класу, дозволялося їхати трьома кіньми, а Воронцову, наприклад, двадцятьма. Розминаючись, нижчий рангом мав звертати з дороги перед старшим).
Миколаїв завжди цікавив Пушкіна, в його творах знаходимо такий запис про це місто: „Якось Потьомкін, незадоволений запорожцями, сказав одному з них: — Знаєте ви, хохлачі, що в мене в Миколаєві будується така дзвіниця, що як почнуть на ній дзвонити, то аж на Січі буде чути. — То не диво, — відповів запорожець, у нас на Запоріжжі є такі кобзарі, що як заграють, то аж у Петербурзі затанцюють..."
Пам'ять про Пушкіна на Миколаївщині, де він тричі проїжджав, живе і в наші дні. В Інгулі купаються червоно-армійці, один з них, з 15 батальйону зв'язку, т. Петренко, розповідає легенду, яку він чув від батька:
- Поета Пушкіна вбили, і цар приказав спалити його, щоб він не лежав на царській землі, і книги його теж палили. Але тайні експедиції збирали на Кавказі і в глухих місцях те, що уціліло від його писань, і друкували. (Записано автором у 1936 р.)
Проїжджаючи в останній раз через Україну, Пушкін пересік її по самій середині. Через Київ, навпростець, йому не дозволили їхати, бо там граф Вітте рознюхував про діяльність декабристів. Маршрут Пушкінові дали на вісімдесят верст довший. Він дугою обминав Київ і Київщину, де Південне товариство декабристів готувало план повстання і вбивства Олександра І.
З Миколаєва Пушкін поїхав степом на північ уздовж правого берега Інгула. Шлях був чумацький, поштовий і торговельний. Того літа в серпні цим шляхом проїздив, прямуючи з чумаками на південь, десятирічний хлопець Тарасок з батьком своїм Григорієм Шевченком, і тут дороги Пушкіна і Шевченка зустрілися.
Першою станцією від Миколаєва була Кандибіно. В 1891 р. М. Горький мандрував пішки з Єлісаветграда в Миколаїв і в Кандибіно, заступившись за жінку, був по-звірячому побитий п'яною юрбою. Дивний цей шлях, на ньому, в різні часи, перехрещувались путі трьох великих поетів.
За Кандибіном для Пушкіна перепрягали коні у Вейландовій, Водяній, Максимівці, Громоклеї, в чотирьох кілометрах за Бобринцем на річці Сугаклей, в Компаніївці, Єлісаветграді (тепер м. Кірово).
Звідси шлях повертав на Аджамку, Петриківку, Олександрію, Свитину-Балку. Тут знову Пушкін переправився через Дніпро і в'їхав до Кременчука.
За Кременчуком пішла відома дорога, якою він їхав на заслання в 1820 р. Під Хоролом, з нудьги, Пушкін завітав до знайомого поміщика-поета Арк. Родзянка, хоч ставився до нього іронічно. Побувши в нього лише півгодини, Олександр Сергійович попрямував на Лубни, Прилуки, Пирятин, Ніжин. В Чернігові його зустрів поет-початківець Подолінський. Ось що він розповідає про свою зустріч з Пушкіним:
„В 1824 році після випуску з Петербурзького університетського пансіону,— пише він,— я їхав до родичів у Київ. У Чернігові ми заночували в якомусь готелі" (то була „Цареградская гостиница"). „Ранком, увійшовши до залу, я побачив людину, яку за зовнішнім виглядом прийняв за „полового". Одяг на ній був дуже непоказний: жовті, недбайливо надіті шаровари і руська кольорова зім'ята сорочка, підв'язана витертою чорною хусткою. Кучеряве, досить довге густе волосся розвіялось нечесане. Раптом ця особа швидко підходить до мене з запитанням:
— Ви з Царськосельського ліцею? — На мені був ще казенний сюртук, формою схожий на ліцейський.
Не бажаючи зав'язувати розмови, я відповідав досить сухо.
— А, то ви були в одному місці з моїм братом? — сказав співрозмовник.
Це мене здивувало, тоді я ввічливо попросив його назвати мені своє прізвище.
— Я — Пушкін, брат мій Лев був у вашому пансіоні. Слава Пушкіна світила тоді повним сяйвом, і вся молодь схилялась перед цим ім'ям, то легко можна уявити собі, як я, сімнадцятирічний школяр, зрадів від такої несподіваної, зустрічі, зніяковівши від своєї поспішності.
Проте ми швидко розговорились. Він розповів, що їде з Одеси в село, але що примирення його ще не зовсім закінчене, і, сміючись, показав свою подорожну, в якій були перелічені всі міста, через які саме він мусів їхати. Потім він попросив мене передати в Київ записку генералові Раєвському, яку тут же написав" („Русский архив", 1872, стор. 862).
Який вигляд мав Чернігів в ті часи і яке враження справив він на поета? Нерадісні картини розгортались тоді навкруги: „Місто Чернігів я знайшов дуже брудним і погано збудованим... Одні березові гаї вразили мене своєю красою. Народ і тут виглядає бідним і дуже пригніченим своїми володарями",— так записав у своєму щоденникові близький друг Пушкіна А. М. Вульф, що проїхав тут після нього через шість років. Такими очима бачив і Олександр Сергійович тодішню Україну. Його чарувала природа України:

Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.

И тополи, стеснившись в ряд,
Качая тихо головою,
Как судьи, шепчут меж собою;
И летней, теплой ночи тьма
Душна, как черная тюрьма.

Але не тішили картини суспільного життя. Дорога в'ється „как змеиный хвост", а навкруги народ „про свои заботы вечные уже толкует меж собою". Може саме тепер, коли він востаннє проїжджав через Україну, в нього й зародився оцей образ:
Украйна глухо волновалась,
Давно в ней искра разгоралась.
Пролетів через Україну швидко. По 180 — 200 верст на добу проїжджав, на той час це були максимальні темпи на кур'єрських конях. Не хотілось урядові повільно везти через країну свого політичного ворога. Проїхавши цього разу від Одеси до Добрянки 865 верст, він на п'ятий день, 4 серпня 1824 року, прощався з Україною. Хотілося йому ще раз на своєму віку побувати на Україні, вже добровільно. Зимою 1828 року, пишучи поему „Полтава", він написав жартівливого листа до молодшої сестри А. П. Керн, що жила тоді в Лубнах:

Когда помилует нас бог,
Когда не буду я повешен,
То буду я у Ваших ног
В тени украинских черешен.

Але надії не справдились. Цар Микола І, надівши на Пушкіна камер-юнкерський мундир, замкнув його в Петербурзі, оточив шпигунами і нікуди не випускав. Трагічна розв'язка урвала це під'яремне життя великого поета.
Прислів'я каже: „Чим ночі темніші, тим зорі ясніші". В ті часи в усій російській імперії була чорна ніч кріпацтва. „Лише одна дзвінка і широка пісня Пушкіна лунала в долинах рабства і мук"—писав Герцен.
Твори Пушкіна були злободенні, бо поет був активним учасником у прогресивному русі свого покоління.
Творчість його так високо піднеслась, що завжди буде цвісти свіжими росяними пелюстками троянд у чарівному саду соціалістичної літератури. І його:
Поэзии живой и ясной
Высоких дум и простоты
ніколи не забуде народ, бо в творчості Пушкіна відбилися талант, натхнення, сила трудящих мас.

* * *

Зробивши в семи напрямах 19 подорожей по Україні, проїхавши 5700 верст, О. С. Пушкін протягом 1820 — 1824 років ознайомився з Чернігівською, Полтавською, Катеринославською, Таврійською, Херсонською, Подільською, Київською і Волинською губерніями (За тодішнім адміністративним поділом). Поет проїхав через 124 населених пункти. Половину цих міст, містечок, сіл він проїхав двічі або тричі, а маршрути між Кишеневом, Одесою, Миколаєвом він повторив кілька разів. Зупиняючись кожного разу для переміни поштових коней, він перебував у селі не менше двох-трьох годин, а в деяких містах ночував.
В 1824 році поета вислали в Псковську губернію. Враження від України почали оформлюватися в творчі задуми, в художні образи. Олександр Сергійович почав збирати друковані праці про Україну.
Ще в листах з Кишинева і згодом він не раз просив друзів, знайомих, родичів розшукати і прислати йому ту чи іншу книжку, зв'язану з Україною.
Любов до книжок в Олександра Сергійовича була розвинута надзвичайно. Широко відомий його афоризм: „Читання — ось краще навчання".
Прощаючись перед смертю з дітьми і дружиною, він повернув змучене лице до книжкових полиць і промовив: „Прощайте, друзі мої!"
Література про Україну в бібліотеці Пушкіна поділяється на чотири відділи: історія, географія, фольклор і художні твори. Кількісно переважає література історичного характеру. Пушкін читав усе, що тоді було на книжковому ринку, про історичне минуле України. „История государства Российского" Карамзіна дала Пушкінові перше знайомство з історією слов'янських народів на Дніпрі та його притоках. У цьому творі викладена також історія старовинних міст України; головні бойовища, походи й біографії історичних осіб Карамзін висвітлив для свого часу досить вичерпно. Його історія почала виходити в 1818 році, і перші 8 томів Пушкін знав ще перебуваючи на Україні. Повернувшись з Кам'янки до Кишинева, він пише 24 березня 1821 року Н. І. Гнєдічу: „Кланяюсь усім знайомим, які мене ще не забули — обнімаю друзів, з нетерпінням чекаю 9 тома „Русской истории".
Цікаво те, що Пушкін, користуючись історичною літературою, не все брав на віру. Так, пишучи „Песнь о вещем Олеге", він свідомо пішов проти історика Карамзіна, завзятого монархіста.
Карамзін про смерть Олега пише:
„Можемо вірити і не вірити, що Олега насправді вжалила змія на могилі любимого коня його, але мниме пророцтво волхвів чи кудесників —явна народна легенда, варта уваги своєю стародавністю. Багато важливіше те, що літописець переказує про наслідки смерті Олегової: „народ стогнав і проливав сльози". Що можна сказати сильніше і разючіше в похвалу государя покійного!"—підкреслював Карамзін в „Истории государства Российского" (Т. I, стор. 142— 143).
Як же Пушкін поставився до цього матеріалу ? Він завжди з охотою використовував народну творчість і тому взяв темою легенду про смерть Олега і, побудувавши на цій легенді сюжет балади, майстерно змалював незабутні картини. Але поет рішуче відкинув саме те, що для Карамзіна було найголовнішим. У баладі нема й згадки про „стогін народу", про його „плач за покійним государем".

... Из мертвой главы гробовая змея
Шипя между тем выползала;
Как черная лента вкруг ног обвилась;
И вскрикнул внезапно ужаленный князь.

І далі без будьякого „проливання сліз":
Ковши круговые, запенясь, шипят
На тризне плачевной Олега:
Князь Игорь и Ольга на холме сидят;
Дружина пирует у брега ;
Бойцы поминают минувшие дни
И битвы, где вместе рубились они.

І все. Отже, цей яскравий приклад критичного використання історичної літератури можна узагальнити, як характерну рису для творчих принципів великого поета.
Так само поставився він і до збірника з історії Україна „История Руссов". Олександр Сергійович, прочитавши його ще в рукопису, належно оцінив і написав у першому числі свого журнала „Современник" спеціальну статтю про нього, розповів громадськості про цю важливу роботу, вніс пропозицію видрукувати її, але разом з тим висловив і свою критичну думку про неї.
По-перше, він відзначив, що автор її, засліплений патріотизмом, часто відступає від історичної правди: „любов до батьківщини часто заводить його за межі суворої справедливості". Далі чуття підказало Пушкіну, що цей твір писала людина, належна до української шляхти: „видно, що серце дворянина ще б'ється в ньому під рясою інока" („Современник", 1836, І, ст. 97 — 98). Це й дало поштовх дальшим дослідникам заперечити авторство архієпіскопа Кониського в складанні „Истории Руссов".
Бачимо і в цьому разі яскраво виявлений підхід Пушкіна до історичного матеріалу. Він цінить історичні факти й ігнорує або заперечує всілякі монархічно-патріотичні концепції істориків.
Працюючи над „Полтавою", поет користується чотиритомною роботою Д. І. Бантиш-Каменського „История Малороссии", що вийшла з друку в 1822 році. В бібліотеці
Пушкіна зберігся третій том її (в другому виданні — 1830 р.) де висвітлюється період від обрання Мазепи на гетьмана до знищення гетьманства.
Прочитав Пушкін також твори з історії України, написані іноземцями-подорожниками, і поміж ними працю Боплана „Описание Украины". (Перекладена в 1832 році з французької мови). Француз Боплан, інженер, у першій половині XVII віку з доручення польського короля, в якого він був на службі, подорожував по Україні. Дуже спостережливий, освічений і практичний колонізатор намалював без будь-якого романтичного забарвлення жахливі картини життя на Україні, і Пушкінові його твір нагадував усе те, що він сам бачив. Вивчаючи Україну, Пушкін не обійшовся без такої роботи, як „Хронологическое обозрение истории Новороссийского края с 1730 до 1823 года", написане Скальковським і видане в Одесі в 1836 році.
Пушкіну була огидна монархічна позиція Скальковського, особливо його щедрі похвали Катерині, Потьомкіну, Олександрові І, Воронцову, і великий поет використовував лише фактичний матеріал, конспективно, в хронологічному порядку поданий у цій книжці.
Опис подій на Україні давала Пушкіну також „Подробная летопись от начала России до Полтавской баталии".
Охопивши, таким чином, увесь комплекс подій на Україні, поет зацікавлюється окремими епізодами української історії та її характерними постатями. В його бібліотеці була розвідка професора Харківського університету І. І. Срезневського „Запорожская старина", видана в Харкові в 1833 році з епіграфом І. П. Котляревського :
Так вічной пам'яті бувало
У нас в гетьманщині колись.
Запорізька Січ цікавила Пушкіна не лише своєю старовиною. Товариші Пушкіна залишили в своїх мемуарах згадки про Січ, в зв'язку з декабристами. Наприклад, приятель Пушкіна Вульф у щоденнику 1829 року пише: „поміж запорожцями є, кажуть, утікачі після 14 грудня". Самому поетові доводилося спостерігати рештки Запорізької Січі під час подорожей на Тамані, за Дністром і т. ін.
Про Потьомкіна — колонізатора України в бібліотеці поета є: „Жизнь Потемкина", видана в 1808 році, і „Жизнь Павла І, Потемкина, Безбородко", видана в 1831 році. З цієї літератури він брав факти для своїх висновків, що різко засуджували діяльність Потьомкіна по закріпаченню України.
З історії окремих українських міст в бібліотеці письменника збереглася література про Херсон і Ніжин: „Херсон с 1774 до 1794"—А. Скальковського (вид. 1834 p.),— книга, подарована автором з написом „Александру Сергеевичу Пушкину от сочинителя", і „Краткая история построения Нежинского монастыря". В Ніжині і Херсоні Пушкін побував по два рази — в 1820 і 1824 р. р. Його цікавила кожна згадка в літературі про ці міста.
З географії України в бібліотеці Пушкіна є п'ять назв - переважно топографічні плани, карти воєнних походів, карта поштових шляхів від Одеси до Перекопа.
Наявна в бібліотеці Пушкіна художня література про Україну аж ніяк не вичерпує всього того, що він прочитав у цій галузі. Можна з певністю сказати, що прочитав він майже все, написане на той час на цю цікаву для нього тему.
Подорожні записки були тоді дуже поширеним літературним жанром. З такої літератури про Україну в бібліотеці Пушкіна є книжка князя І. М. Долгорукова про другу його подорож по Україні в 1817—1818 р. р.
Знайомство поета і творча дружба з Гоголем саме й почалась з читання йому Миколою Васильовичем „Вечорів на хуторі біля Диканьки". Пушкін перший високо оцінив його талант. Кращі твори Гоголя задумані й написані під прямим впливом Пушкіна. Пушкін залишив нам у листуванні, в щоденнику низку похвальних відгуків на твори Гоголя. В бібліотеці Олександра Сергійовича і тепер зберігається один томик — „Миргорода".
Маловідомий тепер письменник Орест Сомов (П. Байський), що був співробітником Дельвіга по „Літературній газеті", подарував Пушкіну свій „Голос украинца при вести о взятии Варшавы" з стилізованим написом: „Ясновельможному пану гетьманичу найяснішого Аполона А. С. Пушкіну від найнижчого підніжка парнаського Порфирія Байського". Сомов у листах у Полтаву інформував І. П. Котляревського про життя Пушкіна.
Кого ж з українських письменників знав Олександр Сергійович? Котляревський, Гребінка, Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Максимович, Маркевич були відомі йому. З творчістю Котляревського він зустрічався на сторінках журналів. У двох книжках пушкінської бібліотеки — в „Запорожской старине" Срезневського та в пісеннику О. М. Максимовича є епіграфи з „Енеїди". Пісню, що ввійшла до „Наталки Полтавки": „Ой, мати, мати, серце не вважає", Пушкін читав у журналі „Северные цветы" 1830 року, де вона була вміщена під заголовком „Малороссийская песня". Під нею стояв підпис І. П. Котляревського. Цей журнал є в бібліотеці поета. Котляревський, живучи в Полтаві, з свого боку цікавився як життям, так і творами Пушкіна.
Євген Гребінка був особисто знайомий з Пушкіним, він подарував йому свої переклади „Полтави", а також оригінальний твір „Малороссийские приказки", видані в 1834 році.
З творів Квітки-Основ'яненка в бібліотеці Пушкіна є „Дворянские выборы. Комедия в 3-х действиях", видана в 1829 році в Москві.
Олександр Сергійович читав і альманахи, що виходили на Україні, наприклад, „Харківський альманах" — 1836 p., „Надежда" та одеський збірник 1836 року „Подарок бедным".

* * *

Усна творчість українського народу захоплювала великого російського поета. Все, що було видано в першій чверті XIX сторіччя з українського фольклору Пушкін придбав для себе, прочитав, часто використовуючи його в своїх творах.
Він мав усі збірники, де українські пісні становили самостійний розділ, а також окремі збірники: „Простонародные песни малороссийские" — 1798 року, „Малороссийские и червонорусские народные думы и песни" —1836 року, „Всеобщий Российский песенник" (1810 р.), в якому українські пісні зібрані в спеціальний розділ; Збірник українських пісень Цертелєва, „Малороссийские народные песни"—збірник Максимовича (1827 p.) і його ж „Украинские народные песни". Збірник Максимовича Пушкінові показав Гоголь в 1829 році.
Максимович застав одного ранку Пушкіна за столом, перед ним лежав розгорнутий пісенник.
— А я оце обкрадаю ваші пісні,— сказав Олександр Сергійович Максимовичу і, взявши з столу свої виписки, виразно прочитав:
А тютюн та люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться.
Максимович ознайомив Пушкіна з піснею про Мазепу, яка сподобалась поетові. Він двічі прочитав її, а тоді проказав напам'ять особливо виразні рядки:
У Києві на Подолі порубані груші.
Погубив же пес Мазепа невиннії душі.
Після цього Максимович подарував йому свій новий збірник, підписавши: „Александру Сергеевичу Пушкину от Максимовича". В цьому збірнику Пушкін перечитав думи про Хведора Безрідного, втечу трьох братів з Азова, про чорноморську бурю, про повстання Наливайка, похід на поляків, про Хмельницького, Івана Поповича, Палія та Мазепу, тугу сестри за братом, про Морозенка, Марусю Богуславку, Саву Чалого, Нечая, Перебийноса; з побутових пісень — про Сагайдачного, Байду, Чайку, Гордієнка;, запорізькі пісні: „Галка", „Ой, сів пугач на могилі", „Гомін, гомін по діброві", „Засвистали козаченьки", „Що ти милий думаєш, гадаєш", „Ой, поважай стару матір", „У лузі калина", „Кряче чорненький ворон", „Стоїть явір над водою", „Вітер гуде, трава шумить", „Ой, у полі сніжок порошить". Пісня „Чорна рілля заорана" особливо йому сподобалась, і він переписав:
Чорна рілля заорана, гей-гей,
Чорна рілля заорана,
І кулями засіяна,
Білим тілом зволочена, гей-гей,
І кровію сполощена.
і використав образи цієї пісні в перекладі „Слова о полку Ігоревім".

* * *

Серед матеріалів творчої лабораторії Пушкіна, які потверджують ґрунтовне вивчення ним України, є карта України, рисована його рукою 1. Зберігається вона в Москві, у Всесоюзній бібліотеці ім. Леніна. Рукопис № 2367 являє собою загальний робочий зшиток, де на звороті 35 сторінки зроблено рисунок карти України. Сторінка розграфлена лініями географічної сітки. Між 47 і 53 меридіанами в'ється Дніпро, з великими й малими притоками — Пслом, Ворсклою, Самарою, Тясьмином. Особливо детально намічена нижня частина Дніпра, пороги, острів Хортиця, зазначені стара, друга й остання Запорізька Січ. Річки Буг і Донець звиваються по боках карти. Рисунок роблено спочатку олівцем, а потім наведено зверху пером. На Лівобережжі нанесено Полтаву, Харків і Чугуїв. Чугуїв
Пушкін знав у зв'язку з бунтом 1819 року проти аракчеївської тиранії, у військових поселеннях. У літературних колах тоді ходила епіграма невідомого автора про аракчеївську тиранію в Чугуєві (яку знав і Пушкін):

В столице он капрал,
В Чугуєве Нерон,
Кинжала Зандова
Везде достоин он.

На правому ж березі Дніпра на карті Пушкіна нанесено багато міст: Київ, Канів, Черкаси, Білу Церкву, Умань, Н.-Миргород, Новоросійськ (тепер Дніпропетровськ), Єлісаветград (тепер Кірово), Вознесенськ (В рисунку карти помилково названо „Воскресенск"), Очаків. Із сіл на карті одна лише Кам'янка. Ніяк не можна сказати, що ця карта була виготовлена для поеми „Полтава"(В збірнику "Рукою Пушкіна" карта датується умовно 1829 роком, «Полтава» була закінчена вже в 1828 році.), бо найдрібніші деталі нанесені не в тих місцях, де розгортається фабула поеми.
В нижній частині Дніпра і Буга, біля Вознесенська, карта деталізована аж до дрібних переправ через Буг. Рисунок відбиває задуманий Пушкіним твір про заколоти в чугуївських і вознесенських військових поселеннях, зв'язані з рухом декабристів. Це потверджує і нанесення на карту тих пунктів, де були декабристи : Чугуєва, Харкова, Києва, Кам'янки, Н.-Миргорода, Єлісаветграда, Вознесенська, Умані. Очевидно, треба пов'язувати цей задум з розпочатою Пушкіним прозовою повістю, яка тепер умовно зветься „Повесть о прапорщике Черниговского полка". Чернігівський полк відомий своїм збройним повстанням у грудні 1825 року. Офіцери цього полку на чолі з Муравйовим-Апостолом не могли не приваблювати великого художника своїм революційним подвигом. В карті є одна деталь, яка вимагає пояснення. Теперішнє місто Дніпропетровськ Пушкін назвав Новоросійськом. Історія назв цього міста така: місто було закладене Потьомкіним і урочисто назване на честь Катерини — Катеринославом. Новий цар, Павло І, відкинув назву Катеринослав і наказав іменувати місто Новоросійськом, як центр „Новоросійського краю". Зайнявши трон, Олександр І, у 1802 році знову переіменував місто на Катеринослав. Пушкін, проживши тут певний час, знав його офіціальну назву; Значить, назва „Новоросійськ" або взята з атласа часів Павла І, або навмисне протиставлена „Катеринославу"... .

* * *

Грунтовно вивчивши Україну, в 1828 році Пушкін написав поему „Полтава".
Поема „Полтава" показує історичну обізнаність автора, знання українського фольклору і свідчить про великі враження поета від прекрасної природи України.
Пишучи „Полтаву", Олександр Сергійович користувався чотиритомною історією Д. І. Бантиш-Каменського.
Читав про Мазепу у Вольтера, Байрона, В. Гюго. Декабрист К. Ф. Рилєєв своєю поемою „Войнаровський" вплинув на „Полтаву", не зважаючи на протилежні тенденції обох цих творів. З повісті Е. Аладіна „Кочубей" Пушкін запозичив ряд дрібних деталей, а також ім'я героїні — Марія.
Вивчав Олександр Сергійович також портрети історичних осіб згаданих у поемі; такими якраз портретами ілюстрована робота Бантиш-Каменського.
Багато критиків говорили, що „Полтава" була написана Пушкіним нещиро, з наміром демонструвати свою політичну благонадійність. Одначе, таке припущення неправильне; в ідеології поеми нема нічого, що б розходилося з справжніми переконаннями Пушкіна. В передмові до окремого видання „Полтави" він писав:
„Деякі письменники хотіли зробити з нього (Мазепи) героя свободи... Історія представляє його як честолюбця, закоренілого в підступах і злочинах... пам'ять його... не може втекти від прокляття людства".
І справді, слово „Мазепа" в народній мові стало синонімом найпідлішої людини. Художні якості „Полтави" являють собою природний і великий етап у розвитку пушкінської поезії. Сам автор в тридцятих роках уважав „Полтаву" найзрілішим із своїх творів.
Особливо яскраві в поемі картини української зоряної ночі, Дніпра, степів, високих київських тополь —чудової природи України. Тут зі всією силою виявились враження поета від 4-річного перебування на Україні.

* * *

В часи перебування на Україні поет мав уже свої оформлені погляди на панів і кріпаків. Ось як про це розповідає в щоденнику князь П. І. Долгоруков:
„... Сперечалися за столом про рабство наших селян. Перший (Пушкін) палко твердив, що він ніколи кріпаків не матиме, бо не ручиться забезпечити їх добробут, і всякого, хто володіє кріпаками, вважає за безчесного... Пушкін просто заявляє: „раніше народи повставали один проти одного, тепер король неаполітанський воює з народом, пруський —воює з народом, іспанський — так само; — не важко розрахувати, чия сторона візьме гору..." Пушкін розпалювався, лютував і втрачав терпіння. Нарешті, полетіли лайки на всі верстви. Штатські чиновники — негідники й злодії, генерали —найбільше скоти, один клас землеробів — шановний. На дворян російських особливо нападав Пушкін, їх треба всіх повішати, а коли б це сталося, то він з задоволенням затягав би петлі".
Отже чуємо найпередовіші переконання декабристів, з якими Пушкін щиро дружив.
Тому й українських магнатів він таврував своїм влучним вогненним словом.
Пушкін проїздив через землі, належні князеві Кочубею, власникові тисяч кріпаків-рабів на Полтавщині, і бачив, як у його маєтках гнули спини кріпаки. Знав він і особисто Кочубея, як одного з найбільших українських магнатів, і в щоденнику поета ми читаємо: „Кочубей і Нессельроде одержали по 200.000 на харчування своїх голодних селян — оті чотириста тисяч залишаться в їх кишенях... Громадськість ремствує, а в Нессельроде і Кочубея будуть бали". Коли ж Кочубей помер і вся офіціальна столиця носила жалобу, Пушкін називає його в своєму щоденнику „ничтожным человеком" і записує епіграму на нього:

Под камнем сим лежит
Граф Виктор Кочубей.
Что в жизни доброго
Он сделал для людей?
Не знаю, чорт меня убей !

І під нею підписує ремарку: „согласен". Передчуваючи можливі неприємності, він зазначає в щоденнику: „епіграму припишуть мені, і уряд знову на мене надується". Сатиричними рядками гострих епіграм він виступав проти представників української шляхти, що за плазування перед царями одержували тисячі кріпаків, землі, багатства й титули.

Не торговал мой дед блинами,
Не ваксил царских сапогов,
Не пел с придворными дьячками,
В князья не прыгал из хохлов.
(„Моя родословная").

Так їдко він глузував з канцлера Безбородько, який, „стрибнув у князі" з „хохлов" при Катерині II, і з графа Розумовського, що з царських хористів став чоловіком цариці. Обидва вони були великими поміщиками і мали багато земель на Чернігівщині.

* * *

Вивчивши літературні й архівні джерела, Пушкін після закінчення „Полтави" в 1829 році починає нову працю, як про це свідчить його приятель М. П. Погодін 28 квітня 1829 року: „Пушкін збирається писати історію Малоросії".
І своїми оповіданнями про Україну Пушкін так зацікавив друзів, що Погодін разом з цією літературною новиною пише до Шевирьова: „...Я збираюся їхати до Малоросії з Щепкіним". А вже 15 липня 1829р. він повідомляє Шевирьову: „пишу з Ромен у Полтавській губ. Я приїхав сюди на ярмарок з Щепкіним й іншими. Живу тут 2 тижні. Хотілося познайомитися з Малоросією. Сиджу тут над історією цієї цікавої країни..."
У Харкові Погодін познайомився в університеті з Артемовським-Гулаком, у Полтаві—„застав престарілого Котляревського", у Диканьці — гуляв по саду".
Про всі свої зустрічі і враження Погодін і Щепкін не могли не розповідати Пушкіну і цим поширювали його відомості про Україну та її письменників.
Тим часом Пушкін готує матеріал до історії України. Тепер опубліковано план цієї роботи:

„Що нині зветься Малоросією?
Що складало раніше Малоросію?
Коли відторглася вона від Росії?
Чи довго перебувала під владою татар?
Від Гедіміна до Сагайдачного.
Від Сагайдачного до Хмельницького.
Від Хмельницького до Мазепи.
Від Мазепи до Розумовського".

Є й стаття, що має характер, очевидно, попереднього конспекту запланованої роботи. Написана вона французькою мовою, переклад її разом з текстом опубліковано в 6 томі повної збірки творів Пушкіна (1936 р., стор. 157 —166).
Працюючи в архівах, Пушкін старанно збирає і виписує матеріали до історії України.
З усього нам тепер видно, що „не тільки для російського народу писав Пушкін. Йому дорогі були трудящі всіх національностей, дорога була кожна мова, кожна культура. Він підкреслював інтернаціональні риси в своїй поетичній натурі". („Правда", 17.ХІІ 1935).
Тому то й кращі українські письменники любили його, вивчали, брали за зразок його твори і зазнавали його животворного впливу. З найбільшою любов'ю ставився до Пушкіна Т. Г. Шевченко.
Один з сучасників Шевченка свідчить про це: „Нарівні з рідним епосом, любив Тарас... тільки Пушкіна. Розігрівши духа свого думами кобзарськими, почитує, було, напам'ять новоруського Гомера... не знаючи, як і ціну йому зложити за його пишне слово".
Вплив Пушкіна на Шевченка найяскравіше позначився на їх спільній темі—„Декабристи". В поемі „Неофіти", написаній начебто про старовинний Рим, Т. Шевченко пише про декабристів і закликає до повстання проти Нерона російського престолу. Він пише про страту п'яти ватажків декабристського повстання 1825 року та заслання інших до Сибіру :
... Стремглав повісили святого
Того апостола Петра.
А неофітів в Сіракузи
В кайданах одвезли ...
Щоб полегшити читачеві відгадати, що Сіракузи і Скіфія були місцями заслання в Римській державі, автор навіть розшифровує свої слова:
Алкід, твоя дитина,
Єдиная твоя родина,
Любов єдиная твоя,
Гниє в неволі, в кайданах,
А ти, прескорбная, не знаєш,
Де він конає, пропадає.
Ідеш шукать його в Сибір,
Чи теє... в Скіфію.
Для Шевченка тема „Декабристи"—„богатирська тема".
Хвала,
Хвала вам, молодії,
Хвала вам, ллицарі святії,
Во віки-віки похвала!
А Пушкін у своєму вірші, призначеному не для друку,— вірші, який він переслав до Сибіру своєму ліцейському другові І. І. Пущіну, писав:
Но ты счастлив, о, брат любезный,
На избранной среде своей,
Ты победил предразсужденья
В глазах общественного мненья,
Ты от признательных граждан
Умел истребовать почтенья,
Ты возвеличил мирный сон.
Відомі також переклики Пушкіна з Шевченком у творах „В Сибирь" і „Юродивий".
У Пушкіна:
Любов и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.
У Шевченка:
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори
Без дна глибокії, і вас,
Споборники святої волі,—
Із тьми, із смрада, із неволі,
Царям і людям на показ,
На світ вас виведу надалі,
Рядами довгими в кайданах.
„Юродивого" Шевченко писав, повернувшись із заслання, в Н. Новгороді, де він зустрічав декабристів. Це лише початок задуманого твору.
„Я... побудував каркас поеми на зразок „Анджело" Пушкіна... Жаль, що я погано володію російським віршем, а цю оригінальну поему треба неодмінно написати по - російському". (Запис у щоденнику 19.VII 1857).
Треба відзначити одну деталь у поемі „Юродивий". Друзі Пушкіна — декабристи розповідають у своїх мемуарах, що в розмовах між собою вони часто називали П. І. Пестеля, автора „Русской Правды", Вашінгтоном, тобто ім'ям першого президента Сполучених Штатів Америки. Отже образ Пестеля стояв перед очима Шевченка, коли він писав оці рядки:
... Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом.
А діждемось таки колись.
В ці два роки — 1857 і 1858 образи декабристів не сходять з сторінок його щоденника. Він змальовує їх найщирішими, найтеплішими рисами:
„... Зустрівся я і благоговійно познайомився з декабристом Іваном Олександровичем Анненковим, що повертався з Сибіру. Сідий, величний, кроткий вигнанець... Благоговію перед тобою, один з перших наших апостолів... Говорили і багато, і про багатьох і о першій годині ночі розійшлися, сказавши: до побачення".
Пригадаймо, як Пушкін переживав смерть Пестеля, як сприймав усяку звістку, всяку чутку про декабристів, як, роздумуючи над рукописами, малював шибеницю з п'ятьма трупами і в підписах висловлював свою солідарність з декабристами.
Шевченко 3 листопада 1857 року, саме тоді, коли виношував образи „Юродивого" і мріяв про Пестеля і його соратників, записує в щоденнику: „...Побачив я „Полярную Звезду" Іскандера (Герцена) за 1856 p., другий том. Обгортка, себто портрети перших наших апостолів-мучеників, на мене так важко, сумно вплинули, що я досі ще не можу відпочити від цього мрачного враження. Як би хороше було, коли б вибити медаль в пам'ять цієї підлої події. З одного боку — портрети цих великомучеників з написом: „Перші російські благовісники свободи". А на другому боці медалі— портрет неудобозабываемого Тормоза з написом: „Не перший російський коронований кат".
Отже, на темі „Декабристи" найлегше можна простежити близькість двох великих поетів. Ця тема е зв'язковою ланкою їх творчості.
12 грудня 1857 року Шевченко з задоволенням дивився виставу „Станционный смотритель" за Пушкіним. 12 січня 1858 року він читав знайомій артистці „Сцены из рыцарских времен" і „відігрів губернаторським холодом обвіяну душу. Вона прочитала мені „Каменного гостя".
Вечірньою порою в травні в Нижньому Новгороді під однією покрівлею звучала поезія Пушкіна у виконанні актора М. С. Щепкіна, який прочитав монолог з „Скупого рыцаря", і Шевченка, що читав свою поему „Неофіти". Тарас Григорович відзначає в щоденнику цей вечір 18.V 1858 року, як знаменну подію.
Змальовуючи в повісті „Близнецы" своє заслання і примусову подорож по заволзьких степах, Шевченко говорить: - „І поки міняли коней, я пригадував „Капитанскую дочку", і мені як живий уявився грізний Пугачев, у чорній баранячій шапці і в червоній епанчі на білому коні".
Ця виписка показує, як Шевченко читав твори Пушкіна і які мотиви його найбільше вражали. Знаходимо в щоденнику і рядки з „Евгения Онегина":
Вперед, вперед, моя история!
Лицо нас новое зовет.
А в повісті „Прогулка с удовольствием и не без морали" Шевченко докінчує свою думку цитатою з Пушкіна: „Куда умчались эти светлые, эти золотые дни ? Куда девалась прекрасная семья непорочных юношей ?
Иных уж нет, а те далече,
Как Сади некогда сказал.
А вдруге ці ж рядки повторює в листі до С. Артемовського:
... Кінця все таки не бачу своїй сумній перспективі..., а у мене яка протекція? Правда, були деякі люди, та...
Одних уж нет, а те далече,
Как Пушкин некогда сказал.
і мені тепер залишилося ходити тут по степу — довго ще ходити та мурликати:
Доле моя, доле,
Чом ти не такая,
Як інша чужая.
Багато можна було б додати аналогічних цитат з творів Шевченка, але вже наведеного досить для незаперечного висновку, що великий співець українського народу любив поезію великого російського поета, знав напам'ять чимало його творів. Вони обидва могутнім словом боролися проти самодержавства, за звільнення народів Росії від рабства. Недарма в 1859 році в Лейпцігу було видано нелегальний збірник „Новые стихотворения А. Пушкина и Т. Шевченка", в якому твори кожного з обох поетів були надруковані його рідною мовою.
Ще одна обставина ріднила Шевченка з Пушкіним -у них було багато спільних друзів, знайомих і ворогів.
І серед таких друзів, яких любили обидва поети, був відомий артист з кріпаків М. С.Щепкін, класик російської сцени.
Слідом за Шевченком, Пушкіна читали, вчились у нього найвидатніші українські письменники. Про це пише, наприклад, П. Мирний у своєму щоденнику: „а тепер почав „Євгенія Онєгіна". Яка сила поезії!.
Українські письменники не лише самі читали твори великого російського поета, а й популяризували його творчість, перекладаючи Пушкіна на українську мову.
20 травня 1829 року Б(оровиковський) переклав вірш „Два ворони" і вмістив у № 3 „Вестника Европы" за 1830 рік. Це перший переклад Пушкіна на українську мову. Слідом за цим Є. Гребінка 1831 році в 17 номері „Московского Телеграфа" і в „Украинском-альманахе" вмістив свої переклади „Полтави". Цілу поему видав окремою книжкою за рік до смерті Пушкіна. В особистій бібліотеці Олександра Сергійовича зберігається том „Полтави" українською мовою.
Пізніше Пушкіна перекладали П. Мирний, М. Стариць-кий, С. Руданський, Грабовський, Іван Франко та інші.
Царська цензура на кожному кроці ставила перепони. Вона заборонила, наприклад, видати українською мовою Пушкінський збірник, укладений Лотоцьким, і все це робилося „керуючися височайшим повелінням від 26 травня 1876 року", яким „переклади на малоросійське наречіє не допускаються": цензура не дозволила перекладати й видавати твори Пушкіна українською мовою.
Українські націоналісти з свого боку не хотіли популяризувати Пушкіна на Україні. Пани з націоналістичної організації „Оборона України" після збудування пам'ятника Пушкінові в 1904 році в Харкові розкидали листівки такого змісту: „На території Слобідської України, традиції якої сягають аж до часів гетьмана Богдана, немає бути нікому ніякого монумента з чужинців. Пушкін був цілковито діячем для московського народу, і ніякої культурної ваги для нас не має", а під самий пам'ятник підклали бомбу. І пізніше націоналіст-фашист Донцов у брошурі „Мазепа і мазепинство" намагався спаплюжити творчість Пушкіна перед українським читачем, представляючи його, як поета виключно російського з російською душею, як далекого українському народові.
Тільки тепер, після Великої Жовтневої революції твори Пушкіна видаються всіма мовами народів СРСР. За роки революції видано мільйони примірників його творів. На українській мові вже є такі переклади творів Пушкіна, виконані українськими радянськими поетами, як „Євгеній
Онєгін" і „Мідний вершник"—М. Рильського, „Моцарт і Сальєрі" — М. Бажана, „Кавказький бранець" і „Цигани"— В. Сосюри, „Руслан і Людмила"—М. Терещенка, „Полтава"— С. Голованівського тощо.
Всенародне відзначення сторіччя з дня смерті великого російського поета О. С. Пушкіна є святом усіх народів Радянського Союзу, які під проводом геніального вождя трудящих товариша Сталіна будують соціалістичну культуру, будують квітуче, щасливе життя.
Під сонцем наших соціалістичних днів високо розправляє крила орел російської поезії і радісно звучать його пророчі слова:
Слух обо мне пройдет по всей Руси великой,
И назовет меня всяк сущий в ней язык,
И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой
Тунгуз, и друг степей калмык.
Й долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокий век восславил я Свободу
И милость к падшим призывал.
Радянська Україна це вже не та „Малоросія", яку знав Пушкін. На III Надзвичайному З'їзді Рад Київської області один з керівників українського народу тов. П. П. Постишев дає стислу образну характеристику сьогоднішньої Радянської Соціалістичної України („Комуніст", 10.ХІІ 1936):
„Те важке, неминуче минуле — позаду, а сьогоднішній день яскравий, осяяний, дорога нам ясна. Що день грядущий нам готує — ми знаємо, всі знають, від старого до малого... Люди, що сторіччями стояли на колінах, встали з колін".
 



 

Повний список статей