ukenfrdeitptru

 У День вишиванки, 16 травня 2019 року, в Публічній бібліотеці ім. Самеда Вургуна Оболонського району м. Київ відбувся захід присвячений 30-річчю з дня написання відомим письменником, головою Національної спілки письменників України (2011-2014р.р.) Віктором Барановим (14.10.1950-30.07.2014) вірша «До Українців», який згодом став піснею. 

Спогадами про автора поділилися письменники: Борис Кириченко, Sergii LuchkanynТетяна Лемешко. Вірші Віктора Баранова читали учні восьмого класу спеціалізованої школи № 210 м. Києва, які завітали разом із вчителькою – Іриною Бученко і бібліотекаркою Наталією Гаврилюк. Пісня «До Українців» прозвучала у виконанні талановитого співака Євгена Киценка, який бачить світ лише очима душі і серця. Про життя і творчу працю Віктора Баранова розповіла вдова Лідія Баранова.
Вела вечір – завідувачка бібліотеки Галина Чеботарьова. Щиро дякуємо пані Галині і працівникам цього чудового Храму Літератури. Впевнена, хто хоч раз побував у цій бібліотеці, неодмінно протопче туди стежку!

ДО УКРАЇНЦІВ

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, як ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
Віктор БАРАНОВ
1989 р.