"ВИДАТНИЙ ХУДОЖНИК-РЕАЛІСТ"

1



Життя Панаса Яковича Рудченка, відомого в літературі під псевдонімом Панас Мирний, зовні начебто нічим особливим не відзначалося. Народився 13 травня 1849 р. в сім'ї миргородського чиновника. На чотирнадцятому році закінчив Гадяцьке повітове училище і пішов на «свій хліб». Служив по різних канцеляріях спочатку в Гадячі, потім у Прилуках, далі в Миргороді. З 1871 р. і до кінця своїх днів — у Полтаві: спершу бухгалтером губерніального казначейства, згодом — на різних посадах у казенній палаті. За старанність в роботі не раз одержував нагороди і підвищення по службі, дослужившись до дійсного статського радника, що дорівнювався військовому чину генерала. Після Великої Жовтневої революції працював у Полтавському губфінвідділі. Помер 28 січня 1920 р. Та за фасадом чиновницького благополуччя крилося тривожне життя революційно-демократичного письменника, сповнене невсипучої праці й шукань, гірких невдач, творчих злетів і болісної самоти. Все це нагадувало «роздвоєне» життя старшого віком сучасника Панаса Мирного — видатного російського сатирика, революційного демократа, що на державній службі виступав як М. Салтиков, а в літературній роботі, що йшла врозріз з чиновницькою службою, як Н. Щедрін.
Справді, якщо Панас Рудченко своєю офіціальною діяльністю мусив виявляти певну лояльність до основ самодержавства, то Панас Мирний своєю фактично нелегальною літературно-громадською діяльністю підкопувався під ті самі основи. Маючи саме це на увазі, о. Білецький писав: «Дійсний статський радник Панас Якович Рудченко і революційний письменник Панас Мирний, представлені в одній реальній особі, — хіба це не тема для авантюрно-психологічного роману, хіба це не привід для міркувань буржуазних критиків про «трагічний розрив між людиною і художником» у житті і творчості Панаса Мирного?»
І справді, чого тільки не писали буржуазні фальсифікатори різних гатунків про талановитого художника, до яких течій і напрямів його не припасовували. Щоб знецінити спадщину Мирного, витравити з неї революційний дух, вхопилися за біографію письменника, шукаючи в ній ключа для виявлення в його творчості трагічного розриву між людиною і художником. Усе то були злісні вигадки. Насправді Панас Мирний ніколи не переживав ні ідеологічного, ні психологічного роздвоєння; людина й художник жили і розвивались у ньому в цілковитій гармонії. На цьому стоїть радянське літературознавство, представлене працями таких дослідників літературної спадщини Панаса Мирного, як О. Білецький, Є. Кирилюк, М. Пивоваров, В. Євдокименко, С. Зубков, М. Сиваченко.
У майбутнього письменника рано прокинулось почуття людської гідності, непримиренне ставлення до соціальної несправедливості і глибока пошана до людини праці. Це ми бачимо насамперед у його юнацьких щоденникових записах. Ось один з них, зроблений 5 травня 1865 p.: «Отака неправда у людей є — того що він дворянин і пан, йому і дається право давити народ, а народу не дають, поганці, і оборонятись. Постійте, що він ще вам покаже. Будете знать, що пан, що мужик — все одно».
Хвилювала його гірка доля жінки в буржуазно-кріпосницькому суспільстві: у боротьбі за краще життя, принижена й ображена у своїй людській та материнській гідності, вона гинула десь попідтинню. Непокоїло і становище чиновної сіроми, до якої й сам належав. Збурене серце юнака шукало шляхів боротьби із соціальною несправедливістю. І знаходило їх у літературній праці. «О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське! — читаємо в записі від 5 березня 1870 р. — Чим я тобі відомщу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і несправедливе слово? Нічим? Ні, я виставлю тебе напоказ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування чоловічої совісті...»
Всі ці погрози звучать іще наївно. Але те, чого з таким молодечим завзяттям шукав, знайдено: він стане письменником. «Я язик собі вирву, коли він.., не говоритиме так, щоб і каміння завило...»
Таким чином, література стала для П. Я. Рудченка змістом усього життя. Не для слави, не для користі, — для боротьби проти світу експлуатації і гноблення. Творчістю своєю і собою він намагався розпорядитися розумно — не так, як герой його повісті «Лихі люди» письменник Телепень. Попасти в лапи жандармерії і загинути десь у слідчій тюрмі чи на засланні — дуже просто, боротися ж проти лютого ворога і залишатися непоміченим — складніше. Для цього треба законспіруватися, треба знайти таку роботу, яка стала б твоєю «тихою пристанню», де тебе ніхто не помічає, а ти спостерігаєш усіх, де ти сидів би міцно і був потрібною всім людиною. «Вот почему я старался в служебном отношении отыскать такое местечко, которое, обеспечив меня насчет дневного питания, не ставило бы в разлад с совестью», — писав Панас до старшого брата Івана.
Такий прибрав він собі і літературний псевдонім — Панас Мирний. Тільки близькі й знайомі знали, хто криється під цим ім'ям. От чому полтавська жандармерія восени 1915 р. зовсім збилася була з ніг, марно розшукуючи якогось Рудчана чи Рудгана, діяча революційного підпілля, що живе десь, за даними агентури, на провінції нелегально під ім'ям Панас Мирный чи Мырный. Їй і на думку не спадало, що розшукуваний державний злочинець — дійсний статський радник, цивільний генерал Рудченко Панас Якович, відома й авторитетна в Полтаві особа, і живе він цілком легально на мальовничій околиці міста — Кобищанах у власному домі.
Про цей анекдотичний випадок із своєї біографії письменник міг і не знати, як могла не знати і полтавська жандармерія, що два роки перед тим у напівофіціальному журналі «Спутник чиновника» було надруковано замітку до 50-річчя службової діяльності П. Я. Рудченка, в якій недвозначно сказано, що «шановний ювіляр» не хто інший, як талановитий український письменник Панас Мирний, автор відомої драми «Лимерівна» та славнозвісного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».


2


Письменницька праця, крім таланту, вимагає різносторонніх знань, яких ніяка офіціальна освіта дати неспроможна. Розуміючи це, молодий Панас Мирний ревно взявся до самоосвіти — багато читав, вивчав мови. Він уважно знайомився із здобутками української, російської і західноєвропейських літератур. Були в нього улюблені письменники — Т. Шевченко і М. Чернишевський, М. Некрасов і М. Салтиков-Щедрін, О. Островський і У. Шекспір і провідні журнали — «Современник» і «Отечественные записки». Найближчими його серцю книгами були «Кобзар» Т. Шевченка і «Що робити?» М. Чернишевського. Ремінісценціями з них перейняті його юнацькі роздуми.
В розширенні загального кругозору молодого письменника неабияку роль відіграв його старший брат Іван Рудченко, що в літературі виступав під псевдонімом Іван Білик. У вступній замітці до своїх перекладів оповідань І. Тургенєва, опублікованих у львівському журналі «Правда», 1873, № 1-2, він писав: «Українська література, можна сказать, тільки починається. Через те їй не зашкодить і в посестри дещо позичити; тому вона повинна роздивлятись, якою стежкою йшли інші писателі. Тургенівська ж стежка неабияка; недаром став він великоруським любимцем, немарно його «Записи охотника», либонь, чи не на всі європейські мови переложено, його живе слово, його чиста великоруська, як перемита, мова, його уталантована вдача, його мистецькі вирази, освічені широким поглядом, а в кінці всього — непохибна правда, з якою він малює життя людське, заставляє бажати, щоб і наша література повернула на його стежку — од плачу про «долю та волю», од любощів та закохання — на шлях розумної битописі. Тоді вона буде проводирем живої правди у свою рідну країну».
В цих рекомендаціях Білика було багато сущої правди, якщо відносити їх не до української літератури в цілому, а до прози, яка чекала свого реформатора. Час вимагав соціально-психологічної реалістичної повісті, широкого, багатопланового роману, пройнятого духом критики і глибокого соціального аналізу явищ життя. Естетичні погляди Панаса Мирного все більше й більше набували революційно-демократичного змісту. В якійсь точці його художнього бачення світу, людських відносин Тургенєв мусив був відступити перед Чернишевським і Шевченком.
Як і всі великі реалісти, вищою правдою для художника Мирний вважав правду життя. Питання відношення мистецтва до дійсності розв'язувалося для нього цілком матеріалістично. Мистецтво мусить втручатися в життя, приймати на себе бій з недругами народу, бути в ідеалах своїх — конструктивним, в тактиці — наступальним. Інакше кажучи, художник мусить іти «між люди». Він брав участь у нелегальних сходинах «Унії» — народницької організації, що мала зв'язки з Харковом і Києвом. Незабаром поліція натрапила на слід «Унії». Однодумці Панаса Мирного — Р. Стеблін-Каменський, Д. Лизогуб та ін — були арештовані. Навесні 1875 р. у письменника вчинено обшук. Підстав для арешту не виявлено. Повісті «Лихі люди» уже не було в Полтаві. А її одної вистачило б для судового переслідування автора.
Над цією повістю Панас Мирний працював недовго. Але її написанню передували роки складних творчих шукань. Молодий письменник намагався художньо самовизначитись. Спочатку він брався за все: за поезію, прозу й драматургію. Про це свідчать його початківські спроби другої половини 60-х — початку 70-х pp. Писати вірші Панас Мирний не залишав ніколи. Цікаві змістом своїм, вони були свідомим наслідуванням Т. Шевченка. Його переклади з громадянської лірики Пушкіна, Рилєєва, Лєрмонтова, Огарьова, Нікітіна так само засвідчували живучість революційних традицій Т. Шевченка в українській поезії. Переклав Панас Мирний також «Слово о полку Ігоревім», імітуючи стиль українських народних дум, та знамениту «Пісню про Гайявату» Лонгфелло. І все ж поезія не стала його покликанням.
«Чи не драма моє діло, моя робота?» — замислювався над своїми творчими шуканнями молодий письменник. І справді, другою його пристрастю стала драматургія. В доробку письменника нараховується шість викінчених п'єс: «Лимерівна», «Перемудрив», «Згуба», «Спокуса», «У черницях» і «Не вгашай духу!». Дві останні лишилися не опубліковані автором. Крім того, Панас Мирний переклав Шекспірового «Короля Ліра» та (разом з І. Біликом) п'єсу М. Островського — «Гроза».
Ідейно-тематичний діапазон драматургії Мирного дуже широкий. Є серед його п'єс спроби соціальної («Лимерівна») і героїко-філософської («Спокуса», «Не вгашай духу!») драми, є й комедії з сильним сатиричним спрямуванням. Слабкі сторони своєї драматургії Панас Мирний визначив сам, характеризуючи комедію «Перемудрив». У листі від 5 січня 1889 р. до Олександри Шейдеман, яка згодом стала його дружиною, він писав: «Как сценическое произведение «Перемудрив» — слабо. Но я не претендовал и не претендую на роль драматического писателя; я — повествователь, беллетрист. Взялся же за это дело потому, что увидел ложное направление нашей... драматической литературы, пробавляющейся или стариною... или кривлянием. Мне хотелось обратить мысль писателей на серьезные современные темы. Как повествователь я справился со своей задачей: дал несколько мужских и женских новых типов; но как драматический писатель я вышел вполне несостоятелен — у меня мало действия, а все основано на длиннейших монологах с целью лучшей обрисовки типов. Конечно, такое произведение на сцене невозможно».
Навіть найкращий з драматичних творів Панаса Мирного — «Лимерівна» — мав складну сценічну історію, поки здобув у глядача широку популярність. Драма була завершена в 1883 р. З того часу вона посіла постійне місце в репертуарі українського театру. Створена на сюжет романтичної народної балади, «Лимерівна» характером свого конфлікту і реалістичним проникненням в духовний світ своїх героїв яскраво відбивала соціально-класові антагонізми українського пореформеного села. 1 це живило глибокий і тривалий інтерес до неї як театру, так і глядача. «Лимерівна» залишилася жити і на сцені радянського театру. В 1955 р. за її мотивами створено фільм на кіностудії ім. О. Довженка.
Труднощі, що їх зазнав Панас Мирний як драматург, значною мірою пояснювалися тим, що він, в силу виняткових обставин свого життя, не був зв'язаний з театром. З його п'єс тільки одна «Лимерівна» виявилась життєздатною на театрі. Комедія «Перемудрив» (1885) здобула сцену тільки тоді, коли Старицький дав їй нову редакцію, змінивши навіть назву («Крути, та не перекручуй»).

3


Отже, проза була тим полем, на якому могутній талант Панаса Мирного міг на всю потужність розправити свої крила. Як знаємо, діяльність письменника припадає на бурхливий період в історії Росії, що замикається двома поворотними пунктами: реформою 1861 року і буржуазно-демократичною революцією 1905 року. Характеризуючи його, В. І. Ленін підкреслював, що «стара патріархальна Росія після 1861 року почала швидко руйнуватися під впливом світового капіталізму. Селяни голодували, вимирали, розорялися, як ніколи раніше, і тікали в міста, кидаючи землю. Посилено будувалися залізниці, фабрики й заводи, завдяки «дешевій праці» розорених селян. В Росії розвивався великий фінансовий капітал, велика торгівля і промисловість». Досліджуючи ці процеси як художник-реаліст, революційний демократ, що своїми симпатіями стояв на боці трудящих і визискуваних мас, Панас Мирний створив справді грандіозну панораму народного життя, по якому потоптом ішов розбійницький капіталізм, виявив такі характерні прикмети часу, як розклад патріархальних відносин на селі, класове розшарування колись нібито «єдиної» маси хліборобів, жорстокий індивідуалізм, що ставав основою економічних відносин не тільки між лихварями і боржниками, але й між селянами взагалі.
Перше оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав», опубліковане 1872 року в журналі «Правда», тісно зв'язане з традиціями Шевченка і Марка Вовчка в українській літературі. Та ж сама сумна сповідь жінки-покритки про одну з малопомітних «життєвих історій між своїми», історій, що підносяться письменником до висот справжньої людської трагедії.
На І. Франка оповідання «Лихий попутав» справило сильне враження. Видно було, що талант молодого белетриста міг показати себе і на традиційному сюжеті. Скидалося на те, що він експериментує, що затримуватись на старій розповідній манері, тісній і непридатній для великої прозової форми, він не збирається.
1874 р. у тому ж таки журналі «Правда» було надруковано оповідання «П'яниця». Тут письменник перейшов уже до описової розповіді, у якій автор завжди тримається в тіні, одверто не коригуючи вчинків персонажа. Героя для оповідання автор узяв з добре відомого йому чиновницького середовища і розповів про нього якомога об'єктивніше. Це важливо підкреслити тим більше, що в критиці навколо оцінки твору ясно визначились дві невірні тенденції. Одні героя оповідання Івана Левадного одразу ж поєднали з гоголівським Акакієм Акакійовичем Башмачкіним, щоб зв'язати його з проблемою «маленької людини» в літературі. Мирний заперечував це: «Есть, правда, между ними только то общее, что оба лишены боевых способностей. Но Акакий Акакиевич Гоголя — ограниченное существо, тогда как пьяница рвется к чему-то высшему, лучшему и если погибает, то только в силу дурных условий жизни».
Інші намагаються перевести оповідання «П'яниця» в план суто автобіографічний, щоб розширити матеріал для характеристики самого автора. Насправді ж Панас Мирний, як і належить художникові, створює типові характери у типових обставинах. Відбувалося масове пробудження різночинної інтелігенції. Вона висувала з свого середовища слабких і сильних людей, хижаків-набувачів і безкорисливих мрійників, обивателів і справжніх героїв визвольної боротьби. В народних оповідках цей стереотип соціально-психологічного антиподу фігурує як протиставлення двох братів — «розумного» і «дурня». Причім «розумний» — образ негативний, «дурень» — позитивний. Так трактує автор своїх героїв-антиподів братів Левадних, його шляхом підуть Карпенко-Карий в комедії «Розумний і дурень» (1885) і Коцюбинський — в оповіданні «Ціпов'яз» (1893).
Отже, твердження про те, що в особі Івана Левадного автор створив трагічний образ «маленької людини» — не зовсім вірне. Правильніше розглядати Івана Левадного як образ «не здійсненої людини», «пропащої сили», яка самим фактом своєї загибелі кидала виклик «темному царству» сильних і ситих, даючи виразну проекцію на суспільство, де людина людині — вовк.
Усе життя непокоїла Панаса Мирного доля молодого сучасника. Оповідання «П'яниця» зачіпало лише моральний аспект великої важливої теми. Треба було докопатися до її соціального, класового кореня. З цього погляду цікавий твір «Народолюбець», розпочатий так само десь на початку 70-х років. У центрі уваги автора студентська й гімназіальна молодь, ненастанні її суперечки про життєві шляхи молодої інтелігенції, про її обов'язки перед народом, про роль наук у загальному прогресі людства. Сперечаються з однаковим азартом «ідеалісти» і «реалісти», «помірковані» й «зарізяки», і ті, що на всякий випадок дотримуються «нейтралітету». Імена Бокля, Дарвіна й Мілля не сходять з уст. Виділяються із студентського кола антиподи: історик Шатай-Мотай і медик Орел. Вся увага письменника зосереджена на соціальному генезисі образу Петра Петровича Шатая-Мотая. Син куркуля з дитинства ненавидів батька-деспота. Ставши на ноги, збунтувався проти нього. Та зерно егоїзму й індивідуалізму жило в ньому, поки не проросло буйним чортополохом. Він почав захоплюватися культом «дужих», взявши на озброєння ідеї соціального дарвінізму, модні тоді в колах буржуазної інтелігенції. Зрада народних інтересів постає цілком закономірно.
На сторожі тих інтересів стоїть Орел. На скептичні зауваження Шатая-Мотая, як це можна зробити, «щоб не одні пани причащалися святих таїн знання, а всі — і мужики», він дає рішучу відповідь: «А щоб се стало, то треба сей нікчемний економічний строй розломити, розвалити к бісу, треба так зробити, — щоб кожен брав те, що заслужив, треба справедливість водворити на землі, а не неправду». 1 Орел іде «в народ» ламати й валити «нікчемний економічний строй».
Твір залишився незавершеним. І Шатай-Мотай, і Орел збираються йти «в народ», але з різною метою: перший наживатися на злиднях народних, другий — піднімати маси на бій проти «темного царства».

4


Уже зазначалося, що головною темою прози Панаса Мирного було українське село до і пореформеного періоду. З 1872 р. письменник почав шукати правильного підходу до її художнього втілення. Спершу появився своєрідний подорожній репортаж під назвою «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», де є розповідь про розбишаку Гнидку, що діяв на Полтавщині. А восени того ж 1872 р. вже було закінчено чорновий варіант повісті «Чіпка», в якому зроблено перші обриси головного героя майбутнього «роману з народного життя». Не випадає з поля зору художника і багатоликий образ різночинця: «П'яниця», «Народолюбець». Ще не закінчивши роботи над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Панас Мирний пише у 1875 р. свою знамениту повість «Лихі люди» з життя інтелігенції, ідучи гарячими слідами фактів. Саме тоді відбувалося масове «ходіння в народ» і дике поліцейське полювання за інтелігенцією. Заборонена цензурою в Росії, повість «Лихі люди» була видана 1877 року в Женеві. З того часу вона якщо й потрапляла на Україну, то тільки як нелегальна література.
В повісті «Лихі люди» порушено, як відомо, пекучу на той час проблему визвольної боротьби — класове розшарування різночинної інтелігенції. Шкільні товариші — Жук, Телепень, Попенко і Шестірний — вихідці з різного соціального середовища. Обставини життя звели їх докупи. Але це були зовсім різні люди як складом свого характеру, так і моральним вихованням. Ось як тонко і дотепно розкриваються в уяві хворого Телепня риси характеру трьох «товаришів»: «Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій».
Будучи спроектовані в майбутнє, ці риси хлоп'ячої вдачі остаточно визначились, наповнилися соціально-класовим змістом. Прямий, навіть грубуватий, але чесний і правдивий Жук стає типовим революційним народником. Ворог романтичної риторики, екзальтації, балаканини, він на перше місце ставить практичну діяльність і йде «в народ», пориваючи з своїм класом не роздумуючи.
Слабший фізично, м'який вдачею, чесний і довірливий, але затятий у своїх переконаннях, Телепень стає товаришем Жука по боротьбі. Та до практичного здійснення революційних ідеалів він зовсім не пристосований. Зброєю Телепня була художня творчість. Він щиро переконаний, що самодержавно-капіталістичний лад «треба розвіяти, як пил; змести, як нечистоту; вирвати з корінням — як жалку кропиву...». Але у нього не вистачає снаги протистояти Молохові самодержавства, і він гине.
Чистенький, акуратний навіть у підлоті своїй, жорстокий, мстивий егоїст і донощик Шестірний стає запопадливим виконавцем царського закону; морально нечистий, жадний і злодійкуватий Попенко — тюремним попом. Жук і Телепень, поборники інтересів народу, потрапляють у тюрму. Судить їх Шестірний, благословляє на страту Попенко. Повість сповнена глибокої ненависті до самодержавно-бюрократичного ладу, до кріпосницько-капіталістичного гніту і гарячою любов'ю — до людей праці і тих, хто віддає за них своє життя.
Повість охоплює значний життєвий матеріал, на якому письменник міг би створити широко розгорнуте полотно соціального роману. Але він конденсує його, вкладає в тісні рамки невеличкої повісті. Художній засіб спомину дозволяє йому досягти граничної стислості в зображенні подій. Авторові треба розкрити лише ідейно-психологічні основи розколу інтелігенції, що був відбитком глибокого класового розшарування в народі. І тому у творі майже немає описовості і подробиць. В центрі повісті — ув'язнений письменник-різночинець Телепень. Хворий і пригнічений самотністю, Телепень не знаходить собі місця — не від страху, а від безсилля перед ворогом. В напівсонних мареннях живими картинами проходить перед очима в'язня коротке, але яскраве його життя, а разом і життя шкільних товаришів — Жука, Попенка, Шестірного. Малюючи тип зденервованої, неврівноваженої людини і водночас переймаючись її відчуванням, автор створює тривожну, психологічно згущену атмосферу одиночної камери, в якій мордується людина. Такий гнітючий, гранично напружений стан не може тривати довго. І повість скорочується, дія замикається в камінній тісноті камери, розповідь стає лаконічною. Поступово тюрма, заповнена в'язнями, переростає в символ самодержавної імперії. Повість розпочинається й закінчується моторошною візією привиду тюрми, наче перенесеного з відомої тоді пісні каторжан, опублікованої під назвою «Слушай!» у № 2 «Современника» за 1864 рік:

Как дело измены, как совесть тирана,
Осенняя ночка черна,
Чернее той ночки встает из тумана
Видением мрачным тюрьма.

Дослідники небезпідставно схильні розглядати образ Телепня як автобіографічний. Треба тільки остерігатися вульгарного трактування цього дуже тонкого питання, Автор симпатизує Жукові, але не дуже захоплюється його максималізмом. Він розуміє, що програма Жука має утопічний характер. Під натиском капіталізму розпадуться оті спасенні артілі та майстерні, і всі побачать, що селянство — не єдиний клас з «соціалістичними інстинктами», а класово розшарована маса. Тоді Жук шукатиме інших шляхів у боротьбі. А Телепень, який бачить велетенську силу в народі, поступово стане учителем молоді. Але народ ще спить. Од страху навіть перед дрімаючим велетом царат хапає і ховає по тюрмах тих, що хочуть розбудити його. Ось як міркує про це Телепень у своїх споминах-мареннях: «Це не життя!.. ні!., яке наше життя?., що це за життя?» — доноситься до його людський гук, наче реве люте море... Почули той гук високі палати, розкішні будинки — і затіпались від страху... Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтовиків, що сполохнули замлілі та закльовані людські душі... Похапали, як курчат шуліка... Неприступні мури, чорні кам'яниці прийняли «бродяг» у свій захист... Чорне страховище, як крук, закрутилося над їх головами... Де вони тепер? Куди їх заділи?.. Ніхто не скаже. Пропали парості, та не пропав корінь. Настане час — виростуть нові парості; виростуть — і уразять!»
Художньо переосмислюючи разючі зміни в житті пореформеного села, Панас Мирний як революційний демократ, разом із своїм героєм Телепнем, рішуче повстає, кажучи словами В. І. Леніна, не тільки проти «стародворянського (кріпосницького) нашарування» в ньому, а й проти «нашарування новоміщанського (буржуазного)». Він навіть дав своє визначення їм: «Лихо давнє й сьогочасне», — таку назву має одна з його повістей. Народники від того «лиха давнього й сьогочасного» бачили порятунок у якійсь третій силі, що нібито існувала на селі: «соціалістичні інстинкти», «артільний дух», форми землеволодіння. Мирний (як і його герой Телепень) такої сили на селі не бачив. Селянські герої його повістей і романів виступають як сила для суспільства пропаща. Та чи значить це, що художник взагалі не вірив в існування визвольної сили? Вірив і активно шукав її, але за межами села, хоч ще не знаходив. У повісті «Лихі люди» університетські друзі Телепня одверто говорять про певну обмеженість його світогляду: «Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тільки все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував — буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи...» І вони ведуть Телепня в рибальську артіль на Дніпрі, де організатором виявився давній його товариш Жук. Телепень прийняв критику. Вивчивши досконало життя рибалок, він написав твір, з якого стало ясно, що віра Жука в артіль — ілюзія, що нову соціальну силу, здатну утвердити справедливий суспільний лад, треба шукати не на селі. Але де, з якому соціальному середовищі? Цього в силу певних життєвих та історичних обставин так і не зрозуміли ні автор, ні його герой — письменник Телепень.

5


Повість «Чіпка» (1872) — лише перший начерк майбутнього «роману з народного життя». Прочитавши її, І. Білик побачив у братові «явление новое» для української літератури, але в критичних зауваженнях, як завжди, був вимогливий. По-перше, він радив поглибити соціальну основу твору, а, створюючи образ Чіпки, не робити акценту на розбишацтві, уникати натуралістичних сцен, бути реалістичнішим у змалюванні обставин його формування. Таким чином з розбишаки і кримінального злочинця Чіпка мав внутрішньо перетворитися на правдошукача-протестанта. Повість про одного героя мала перерости у багатоплановий соціальний роман.
Мирний розумів слушність критичних рекомендацій Білика. Брати ніби доповнювали один одного. Якщо в одному переважав глибокий психолог, тонкий художник, знавець людської душі, то в другому — смілива думка історика, вдумливість соціолога і пристрасть публіциста. У 1873 році Білик активно підключився до роботи над романом. На основі півдесятка редакцій та численних варіантів він здійснив остаточну редакцію роману, який і здобув назву «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Ось чому авторами роману вважаються обидва брати — Панас Мирний та Іван Білик.
Твір вразив сучасників своєю епічною широтою. Часовий простір його — ціле століття: з середини XVIII до епохи так званих «великих реформ» 60-70-х pp. XIX віку. Дія роману виходить за межі України. Перед нами проходять люди різних поколінь, соціальних прошарків і класів, національностей і віросповідань, звань і професій. Тут ми зустрічаємо кріпосників, ліберальних поміщиків, підприємців, спекулянтів, торговців, шинкарів, судовиків, волосних п'явок, станових, земців, глитаїв, ремісників та сільську голоту. І в цій густо заселеній багатоповерховій суспільній будові образ Чіпки не губиться, а навпаки — виростає в своїй соціальній сутності, стає у центрі, «рухає» сюжет. Події в романі розвиваються і плинуть як ріка, приймаючи то з одного, то з другого боку все нові допливи. Правда, композиція роману з цієї причини стала «схожа на будинок з багатьма прибудовами і надбудовами», — як зауважував з приводу цього Ол. Біленький, — але Чіпка надавав цьому «величезному матеріалу певної єдності»
У дослідників роману Мирного і в сучасного читача не раз виникало питання: чому ж письменник свого героя-протестанта показав «пропащою силою»? Як приклад іншого героя тих часів виступає Микола Джеря І. Нечуя-Левицького. Хто з двох художників правий? Відповідь може бути тільки одна: обидва праві. І. Нечуй-Левицький створив цікавого героя — протестанта-кріпака, хоч і підмалював його трохи відповідно до своєї концепції реалізму. Герой Панаса Мирного та І. Білика не такий симпатичний, але він вражає самобутністю характеру, на формування якого наклали відбиток і складна пореформена доба, і особливості побуту козацького стану, до якого він належить.
В. І. Ленін, характеризуючи селянство часів реформи, писав, що «революційні думки не могли не снувати в головах кріпосних селян». Проте «...віки рабства настільки забили й притупили селянські маси, що вони були нездатні під час реформи ні на що, крім роздроблених, поодиноких повстань, скоріше навіть «бунтів», не освітлених ніякою політичною свідомістю...». Саме такими і постають перед нами в романі селяни часів реформи на чолі з своїм заводієм Чіпкою. «Скрізь неправда... скрізь! — шептав він. — Куди не глянь, де не кинь — всюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..»
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був закінчений наприкінці 1875 р. Цензура сильно почеркала його, проте до друку дозволила. Але так званий Емський указ 1876 p., що заборонив друкувати книжки українською мовою, зірвав видання твору. Тоді рукопис роману було відправлено за кордон до Женеви, де він і вийшов у 1880 p., потрапивши до списку забороненої в Росії літератури. Так знаменитий народний роман не посів належного йому місця в українському літературно-громадському житті останньої чверті XIX століття. Він був опублікований на сторінках «Киевской старины» лише у 1903 p., коли гострота його громадсько-політичної злободенності була втрачена, а відображена в ньому епоха уже відійшла в минуле. Проте прогресивна громадськість високо оцінила творчий подвиг братів Рудченків. І. Франко, наприклад, назвав твір «одним із перлів нашої повістевої літератури».
Критика не раз зв'язувала роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» з «Хронікою села Смуріна» (1874) П. Засодимського. Але виплід народницької ідеології та естетики — герой «Хроніки...» Кряжев штучною «програмністю» дій і вчинків не йде ні в яке порівняння з Чіпкою — образом, створеним на засадах глибокого реалізму. Нагадуючи про наміри Чіпки «виполонити» світ неправди, а на його місці «виростити» світ новий, щоб «правда встала», Білецький справедливо зауважує: «Таких вигуків не чути у народницькій белетристиці». Отже, не у Засодимського слід шукати подібних до Чіпки героїв, а в Т. Шевченка і М. Некрасова.
Від письменників-народників відділяє Панаса Мирного погляд на селянство. Село й до реформи не було «єдиним». В романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» поряд з Чіпкою йде образ Грицька, потенціального глитая. На селі утверджувався капіталізм, зростала буржуазія. Навіть сама реформа 1861 р. викликана була дією сил капіталізму. Але, приймаючи капіталізм як реальність, Панас Мирний не зміг піднестися до розуміння об'єктивних законів його розвитку, будучи неспроможним пояснити собі, як можна боротися з капіталізмом, не затримуючи, а прискорюючи його розвиток.
До теми «лиха давнього й сьогочасного» Панас Мирний звертався не раз. Уже в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» було видно, що й після реформи селянство залишається, кажучи словами Леніна, «нижчим» станом, податним бидлом, чорною кісткою, з якої знущалося поставлене поміщиками начальство, видушувало податі, сікло різками, рукоприкладствувало і бешкетувало». Спеціально ж письменник намагався розробити цю тему в окремій повісті. Наприкінці 70-х pp. він почав роботу над повістю «За водою». Зроблено кілька етюдів, у яких яскраво виступають образи гнобителів — пан, орендатор і піп — та кріпаків. Твір лишився незакінченим. У середині 80-х pp. було розпочато, але так само не закінчено повість з характерною назвою «Голодна воля». Твір мав багатий соціальний зміст і яскраве антиміщанське, антипоміщицьке спрямування. У повісті наводяться слова Олександра II, звернені до селян: «Не буде вам другої волі», що вирвали не один гіркий докір з наболілого кріпацького серця. Справді, виступаючи перед старшинами Полтавської губернії під час свого проїзду через Полтаву влітку 1861 p., цар сказав: «Ко мне доходят слухи, что вы ожидаете другой воли. Никакой другой воли не будет, как та, которую я вам дал. Исполняйте, чего требует закон и Положение. Трудитесь и работайте. Будьте послушны властям и помещикам».
У повісті «Голодна воля» накреслено кілька яскравих образів, зокрема, образ ліберального пана Гамзи-сина, що носив «по-простому» одяг — «матнисті штани» й «червону сорочку на випуск», та кріпака-бунтаря Василя Кучерявого.
У 90-х роках Панас Мирний, нарешті, довів свій задум до кінця, написавши повість «Лихо давне і сьогочасне». Твір складається з двох частин: «життя села до реформи («лихо давнє») і після неї («лихо сьогочасне»). Сильною рукою майстра письменник створив образи пана Башкира та кріпака Федора Проценка, що з волі випадку покумилися. Старий Проценко гине, а знеславлена, потім уласкавлена паном його дочка Марина стає для своїх односельчан справжнім прокляттям.
В уста діда Уласа автор вкладає своєрідне резюме до повісті: «...було тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалось, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо?.. Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо!..»
Цілком зрозуміло, що ні роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», ні повість «Лихо давнє й сьогочасне», в якій також відображено соціальні процеси в українському селі другої половини XIX ст., не дають ніяких підстав ототожнювати світорозуміння автора і його героя діда Уласа. За ілюзорною солідарністю закріпаченого села, якою похваляється старий селянин-філософ, крився гострий класовий антагонізм, що його письменник з такою майстерністю показав на еволюції образу Марини, котра із жертви «лиха давнього» перетворилась на носія «лиха сьогочасного», на ката розпорошеного «голодною волею» села. Роз'яснюючи всі ці питання в полеміці з народниками, В. І. Ленін писав: «....тодішня солідарність викликалася тодішніми матеріальними умовами, які не можуть вернутися: кріпацтво заважало однаково всім — і кріпосному бурмистрові, який назбирав грошенят і хотів пожити по своїй уподобі, і хазяйновитому мужикові, який ненавидів пана за побори, втручання і відривання від господарства, і пролетареві-дворовому, і збіднілому мужикові, якого продавали в кабалу купцеві; від нього терпіли і купець-фабрикант, і робітник, і кустар, і майстрик. Між усіма цими людьми тільки той зв'язок і був, що всі вони були ворожі кріпосництву...»
Капіталізм став фактом. Це «лихо сьогочасне» постає перед нами в романі Панаса Мирного «Повія» у різних аспектах — економічному, соціальному, психологічному, моральному і побутовому.
Першу згадку про роботу над романом зустрічаємо в листі Панаса Мирного до М. Старицького від 15 листопада 1881 р. «Головна ідея моєї праці,— зазначав автор, — виставити пролетаріатку і проститутку свого часу, її побут в селі — І частина, в місті — друга, на слизькому шляху — третя і попідтинню — четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія»... Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність або цільність».
Розпочатий десь ще наприкінці 70-х pp., роман «Повія» за життя письменника був опублікований не повністю. Перші дві частини його, надруковані в альманасі М. Старицького «Рада» (1883 і 1884 pp.), одразу звернули на себе загальну увагу. Польська демократична письменниця Е. Ожешко в листі до Франка писала: «Я бажала б також дуже прочитати продовження повісті «Повія», початої в «Раді». Дуже досконала в ній пластика: бачиться і чується там усе на власні очі й вуха. Знамениті маєте таланти».
Видавці не раз зверталися до автора з проханням прискорити роботу над завершенням роману. Та обставини для творчої праці були дуже несприятливі, служба пожирала і час, і сили. Панас Мирний був дуже вимогливим до себе і хотів на народно-національній основі дати твори, які мали б загальнолюдський інтерес, несли в собі дихання світового поступу... І коли називав себе «великим кунктатором» — неквапливим і надто прискіпливим до себе художником, причина пізнішого ослаблення його творчої активності лежала в іншому: у відсутності потрібних умов. Третя частина «Повії» була надрукована лише в 1919 р., та й то не повністю, а четверта так і лишилася за життя автора не опублікованою.
Щоб уявити ту суспільну атмосферу, в якій склалася трагедія героїні роману «Повія» Христі, слід звернутися до ленінської характеристики пореформеного села. На селянина «почав насуватися новий, невидимий, незрозумілий ворог, що йде звідкись з міста або звідкись з-за кордону, руйнує всі «устої» сільського побуту, несе з собою небачене розорення, злидні, голодну смерть, здичавіння, проституцію, сифіліс — всі лиха «епохи первісного нагромадження», загострені в сто крат перенесенням на російський грунт якнайновіших прийомів грабежу, вироблених паном Купоном». Скрізь пішов розор. На селі запанували дука Грицько Супрун та його підручний жмикрут Карпа Здор. Вони легко об'єднуються з міськими буржуа — крамарем Загнибідою, комерсантом Колісником та пройдисвітом дворянського стану — Лошаковим. У цій «теплій компанії» глитаїв і спекулянтів крутиться й інтелігент, права рука Лошакова — різночинець Проценко, що свого часу віддав дань «модному» народолюбству. Це вони пограбували, споганили й обезчестили, а потім виштовхнули на шлях ганьби й страждань сільську красуню Христю.
І в романі «Повія» дехто з критиків побачив вияв песимізму в трактуванні теми села, протиставлення села місту. І то правда, глитаї Панаса Мирного не співають «тихомовні співи на святі мотиви». І Супрун, і Кравченко, і Лошаков, і Колісник, і Проценко — все це представники української нації, і живуть вони, як раки в мішку, відповідно до законів капіталістичної конкуренції. В одному вони єдині — в класовій ненависті до трудящих, в запереченні самою своєю соціальною суттю теорії «безбуржуазності» української нації.
Панас Мирний показав жах капіталістичного міста, але він не збирається ідеалізувати й села, в якому гинуть кращі сили народу. Змальовуючи непривабливі картини сільського життя, художник ніби підводить читача до єдино можливого висновку про антинародний характер самодержавного, поміщицько-капіталістичного суспільного ладу і про потребу корінної його перебудови. У передсмертному маренні Христі явно проступають образи іншого, кращого життя, навіяні авторові романом М. Чернишевського «Що робити?».
Однією з найхарактерніших особливостей Мирного є те, що він не просто виявляє інтерес до долі своїх героїв, а кревно вболіває за ними, що й породжує ліричний характер розповіді. Про село писали й уславлені західноєвропейські письменники-реалісти. Досить нагадати такі видатні імена, як Бальзак, Золя, Поленц, Реймонт. Їхні романи про селян були об'єктивним дослідженням людського «матеріалу». Говоримо про це не для протиставлення Мирного західноєвропейській літературі, а для глибшого проникнення в характер його творчої індивідуальності та в його громадянські позиції. До подібного висновку доходив ще І. Франко, зіставляючи твори реалістів європейських і російських. Панас Мирний ближчий до російських реалістів, зокрема до Г. Успенського. Він писав кров'ю свого серця, ніби подавав оскарження свого героя, судив і карав напасників народних, не боячись показатися надто тенденційним. Художня творчість була для нього єдиною формою громадської діяльності.
Цікаво підкреслити, що факт «ходіння в народ» інтелігенції не знайшов свого відбиття там, де його саме і можна було сподіватися, — в романах «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія». Сталося це, очевидно, тому, що позиція письменника в цьому питанні зводилась приблизно ось до чого. «Ходіння в народ» — знаменний епізод у розвиткові різночинної інтелігенції, яка спрагло шукала правильних шляхів у визвольній боротьбі. Але в житті села воно пройшло безслідно, як з великої хмари малий дощ.
Народницька література на Україні дала своїх героїв «ходіння в народ». Ці герої розглядали селян як темну, некультурну, забиту віками рабства масу, а себе — як «нових людей», покликаних самою історією нести в ту масу «світло правди і любові». Правда, І. Нечуй-Левицький, наділений особливим талантом виявляти внутрішню фальш навіть тих своїх героїв, яким сам симпатизував, надавав їм дещо пародійного, бутафорського характеру.
Панас Мирний дуже скептично ставився до подібних культуртрегерів. У житті це нерідко були потенціальні шестірні, попенки, процент і подібні до них шатаї-мотаї. Справжніми «новими людьми» того часу для Панаса Мирного були — Орел, Жук і Телепень. В образі цих «нових людей» є дещо від героїв «Що робити?» М. Чернишевського. Вони переконані, що тільки тоді прийде світлий день у житті трудящих, коли гнобительський лад буде повалено. Вони готові стати до бою, піти на подвиг — але де той бій і в чому полягає конкретно сам подвиг? Мов велетенські жорна, капітал перемелював усе: економіку, політику, філософію, культуру, етику, естетику, окремих людей і цілі суспільні прошарки, отже, й інтелігенцію. «Нові люди» Панаса Мирного не впадають у відчай, а мріють про людину майбутнього. Логіка історичного розвитку підказує їм, що цією людиною буде не мужик, тим більше — не інтелігент, який повинен не нав'язуватися в учителі простого робочого люду, а сам учитися в нього ума-розуму. Тоді хто ж? Людиною майбутнього на Україні, як і в Росії, ставав уже робітник, усе більше й більше диференціюючись від буржуазного суспільства. Але героям Панаса Мирного ще не дано було цього знати.
Працюючи над третьою й четвертою частинами «Повії», Панас Мирний вступив у революційне передгроззя початку XX ст. Життя прискорювало свій біг, події розвивалися швидко, в наростаючому темпі. Робітничі страйки по всій Росії, селянські заворушення на Полтавщині, війна на Далекому Сході з Японією — все це провіщало наближення революції. Письменник сміливо йшов назустріч подіям, чекаючи сподіваних змін. Творчість його збагачується новими темами, ідеями та образами, пускаються у творчий переплав і деякі давніші заготовки.
Панас Мирний — весь у пошуках. Він знав, що «скорої роботи не хвалять». Кожен його твір був злободенним. На передній план почала виступати «мала епічна форма». Здавалось, що автор ненастанно експериментує. А насправді він дотримувався незмінного правила: кожна тема, ідея, образ вимагає свого способу виконання, свого методу і стилю. В «Казці про Правду і Кривду» письменник вдається до народнопоетичних форм образного мислення. «Тургенєвські» пейзажі — ці епічні краєвиди рідної землі з подорожнього етюда «Серед степів» — стають раптом контрастним фоном для потрясаючої своєю трагедійністю картини зустрічі з переселенцями. Перейнята злим насміхом, наче винесена з народної оповідки анекдотична історія з поліцейським приставом, що, шукаючи політичного злочинця, натрапив у номері готелю на свою жінку з офіцером, стає сюжетом класичної новели «Лови». І тут же твір в дусі традиційних «різдвяних оповідань» — «Морозенко», тільки не з банальним щасливим кінцем, а з соціально наповненою трагічною розв'язкою. Серед творів малої прозової форми знаходимо й безпосередні відгуки на події революції 1905 р. з глибоким сатиричним підкладом («У тюрмі», «Дурниця»).
Нарешті, спроба своєрідної соціальної утопії — етюд «Сон», написаний у тривожні грудневі дні 1905 р. Панас Мирний і тут вірний М. Чернишевському. Він мріє про такий суспільний лад, який би відповідав заповітним мріям трудящого люду, будучи переконаний, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу звільнить трудящих від гніту і страждань. Минуле життя, що постає перед ним як «темне царство», «глупа ніч», «важкий морок», письменних протиставляє життю майбутнього суспільства щасливих людей, де не буде розподілу на «твоє» і «моє», де всі багатства землі, здобуті високоорганізованою, технічно оснащеною працею людей, стануть громадською власністю, де праця стане життєвою необхідністю кожної людини і мірилом усіх чеснот, умовою гармонійного розвитку особистості, розквіту наук і мистецтв.
Вершиною творчих здобутків Панаса Мирного стали такі його класичні твори: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне». Вони стали надбанням всього радянського народу, видані різними мовами й величезними тиражами. Потрібна була наукова розробка спадщини письменника. П'ятитомник, що вийшов у видавництві Академії наук УРСР в 1954-1955 pp., був першою спробою наукового видання. Семитомник, здійснений цим же видавництвом протягом 1968-1971 pp., продовжив цю важливу справу. Тепер стало зрозуміло, що Панас Мирний не здійснив і половини своїх творчих задумів. Крім незавершених творів, про які вже йшла мова вище, в його архіві зберігаються заготовки до великих епічних полотен у вигляді закінчених етюдів, розділів, начерків чи фрагментів, ось деякі з них: етюди з часів кріпаччини «Струс» і «Карло Карлович»; «[Родина Бородаїв]», «[Головиха]», «Учителька» — фрагменти повістей про «лихо давнє й сьогочасне»; два викінчені розділи («Вечорниці», «Рід») з повісті про інтелігенцію — «Сколихнув», начерки до великих епічних творів з життя села й міста («Халамидник», «[Хома Боровик]», «[Міщани]») та ін.
У вступній статті М. Сиваченка до семитомника докладно сказано про долю літературної спадщини Панаса Мирного, дано не тільки загальну характеристику його творів, а й спеціальний аналіз літературного архіву. Висновки статті дуже повчальні. Не так благополучно протікало творче життя Панаса Мирного, як це могло здатися деяким поверховим його біографам. Коли взяти до уваги, що єдиною формою громадсько-політичної діяльності для Панаса Мирного, змістом його життя, була художня творчість, а державна служба — тільки засобом для існування, то можна зрозуміти, що переживав він як художник, коли служба загрожувала пожерти його творчу снагу. «Не здивуйте, що чоловікові часом ради шматка хліба приходиться нехаяти кращими, його бажаннями, вищими замірами, дорожчими сподіями», — читаємо в листі до невідомої особи за лютий 1881 р.
Та хіба ж тільки це? Скільки треба було авторові мати душевних сил, внутрішньої самодисципліни, щоб не впасти у відчай і довгі роки чекати виходу в світ своїх уже завершених з такими неймовірними труднощами творів, що були вершиною критичного реалізму в українській прозі XIX ст. Дослідники Мирного наводять багато важливих фактів, з творчої біографії письменника. Зібрані разом — вони вражають. Так, наприклад, на три роки з запізненням була опублікована «Казка про Правду і Кривду», на чотири — новела «Лови», на шість — повість «Лихо давнє й сьогочасне», на десять — драма «Лимерівна», на тринадцять — оповідання «Морозенко», на вісімнадцять — нарис «Серед степів». Автор «Очерков истории украинской литературы XIX ст.» (1884) М. Петров знав про існування роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і хвалив його з чужих слів, бо сам не читав,— роман вийшов друком за кордоном. Не читав він так само «Лихий попутав», «П'яниці», а про повість «Лихі люди», яка вийшла 1877 р. в Женеві анонімно, навіть не чув. Літературознавець М. Дашкевич у своєму просторому «Отзыве...» (1888) на згадану працю М. Петрова не говорить зовсім про Мирного, наче такого письменника й не існувало.
Трагедія Панаса Мирного полягала в тому, що йому не судилось зустрітися з читачем. Царська цензура зробила своє ганебне діло. Мабуть, розуміючи це, письменник навіть наприкінці життя вважав зайвим розкривати свій літературний псевдонім. «Что касается вопроса о раскрытии моего псевдонима, то очень бы Вас просил этого не делать, — писав він до одного свого кореспондента в серпні 1919 р. — Хотя многие мои знакомые знают, кто такой «Панас Мирний», но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного... На самом деле я считаю, что сделал так мало, несмотря на намерения, что не стоило бы об этом и говорить. Почему еще и еще буду просить Вас: не делайте попыток к раскрытию моего псевдонима. Зачем это? Еще, кажется, Лермонтов сказал: «Поэт, что в имени твоем?»


Передові українські письменники, а серед них найперший I. Франко, зуміли високо піднести ідейно-естетичні традиції знаменитого романіста, що створив художню історію пореформеної України, відкинувши псевдонаукові теорійки української буржуазно-націоналістичної історіографії.
Перший, хто зазнав глибокого впливу соціально-психологічної прози Панаса Мирного, його реалізму, сповненого лірико-романтичного пафосу, був Михайло Коцюбинський — один із найбільших новаторів української молодої прози початку XX ст., не кажучи вже про С. Васильченка, Л. Яновську, А. Тесленка та ін. На літературних традиціях Панаса Мирного росла й міцніла українська радянська проза, представлена такими іменами, як П. Панч, А. Головко, К. Гордієнко, Г. Коцюба, О. Гончар, М. Стельмах.
Тільки за нашого часу Панас Мирний здобув собі масового читача. Його твори, перекладені російською та іншими мовами, стали культурним здобутком братніх народів Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності.



Петро Колесник

До повного списку статей