Життєвий і творчий шлях

корифея української прози Панаса Мирного

На мальовничій околиці Полтави, в кінці вулиці Панаса Мирного, «серед саду зеленого, на пригір'ї пишному примостився» одноповерховий будинок. Це садиба-музей видатного українського письменника Панаса Яковича Рудченка, відомого в літературі під псевдонімом Панаса Мирного, ім'я його яскраво промениться в сузір'ї імен передових революційно-демократичних письменників Росії другої половини XIX століття.
Продовжуючи традиції російських і українських революціонерів-демократів, Панас Мирний в умовах капіталістичної доби поставив гнівне слово на сторожі інтересів поневоленого трудового народу, слідом за Т. Г. Шевченком скерував свої гучні слова на захист «рабів отих німих, щоб ними в серце кривді влучати».
Осяяна спалахами огненної музи Т. Г. Шевченка, пронизана революційними ідеями передової російської літератури, творчість Панаса Мирного знаменувала новин етап у розвитку реалістичної української прози дожовтневої доби. Глибокий знавець тогочасного життя, вдумливий художник-новатор, Панас Мирний змалював життя українського народу від часів кріпацтва до бурхливого розвитку капіталізму, збагатив літературу новими жанрами і темами.
Зміст всієї багатогранної діяльності Панаса Мирного— служіння інтересам народу. Він писав: «Зачарований та сп'янілий, я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!»
Гостра критика буржуазно-поміщицького ладу, створення яскравих образів борців за волю, майстерне володіння мовою поставили Панаса Мирного в перший ряд видатних письменників світової літератури. Вже не одне покоління читає і перечитує його твори, високо оцінюючи працю й талант полум'яного правдолюбця. Олесь Гончар, звертаючись до сучасних читачів творів Панаса Мирного, писав: «Перечитуючи твори його, ви знову й знову будете відкривати для себе щось нове, раніше не помічене, ви будете захоплюватись, яким тонким психологом був цей письменник, як досконало знав глибини народного життя, які багатства народної мови були йому відкриті, яким могутнім живописом володів, зображуючи колоритні народні характери... Перечитуючи Мирного, ще раз відчуваємо, як далеко пішла історія у своєму невпинному русі, як далеко сягнув народ наш від тих соціальних драм, незмиренних класових конфліктів, що роздирали тодішнє суспільство і що, як ураган, змітали тумани вигадок про так звану «безбуржуазність» української нації. На екрані історії ще виразніше постає велич пройденого народом шляху, що проліг в оновлене соціалістичне сьогодення, у світ, осяяний ідеями Леніна, опромінений сонцем дружби й братерства...» Про цей час мріяли герої творів Панаса Мирного, про цей час мріяв сам письменник.
Народився Панас Якович Рудченко 1 (13) травня 1849 року в Миргороді в родині бухгалтера повітового казначейства. Сім'я жила з мізерної зарплати батька, часто відчувала матеріальні нестатки.

 

Батьки Панаса Мирного Т. І. та Я. Г. Рудченки


У серпні 1857 року батьки віддали Панаса в Миргородське парафіяльне училище. З переїздом рідних до Гадяча він продовжив навчання у Галицькому повітовому училищі, яке пізніше не без іронії назвав «гадяцьким університетом». Хлопець учився наполегливо і закінчив училище в 1862 році з відмінними оцінками. На цьому, власне, й закінчилася його шкільна освіта. Розпочалося чиновницьке трудове життя та копітка праця над самоосвітою.
П. Я. Рудченко служив по канцеляріях у Гадячі (1863—1865), Прилуках (1866—1867), Миргороді (1867— 1871), з 1871 року — у Полтавському губернському казначействі і казенній палаті.

 

Панас Мирний. 1873 рік


Сидіння день у день за столом, брязкання на рахівниці та складання різних відомостей не задовольняли його. Юнак зненавидів чиновницьке оточення з його консервативними звичаями і традиціями, які вбивали в людині живу душу, світлі поривання.
Враження від задушливого чиновницького життя знаходили місце в щоденнику. Молодий канцелярський служитель скаржився на «тягостное положение», «тоску», «скуку», лихих і дурних начальників, задушливу атмосферу царських установ, в яких «нема простору, нема свіжості, щоб дихнути па всі груди, хоч пропадай». Чутливий до людського горя, він писав: «Куди гляну-подивлюся,— все горе-неволя, а де те щастя?». Окремі записи в щоденнику звучать як обвинувачення жорстоких законів «темного царства», які гнітять людину, топчуть її честь, совість, життя. Звідси беруть початок критичне осмислення майбутнім письменником тогочасного суспільного ладу, незадоволення правовими порядками, офіційною мораллю і етикою, пошуки відповідей па злободенні питання життя.
60-і роки XIX століття, на які припадає початок літературної творчості Панаса Мирного, були багаті на події. Вопи свідчили про корінні зрушення в економічному, політичному і культурному житті країни. Посилений розвиток капіталізму після реформи 1861 року, класова диференціація і наростання революційного руху не могли бути непоміченими Панасом Мирним, працівником фінансових установ. Не міг він не чути, як кипів гнів селянських повстань (полум'я народних заворушень охопило і 15 повітів його рідної Полтавщини), як царизм жорстоко розправляйся з виступами селян.
Зойки й плач поневолених людей глибоко запали в душу і серце майбутнього письменника. Він прагне знайти відповіді на злободенні питання життя в прогресивній тогочасній російській літературі: читає і перечитує роман М. Г. Чернишевського «Що робити?», твори О. С. Пушкіна, М. Ю. Лєрмонтова, І. С. Тургенева, О. ЛІ. Горького.
На формування світогляду та пробудження літературних інтересів початківця особливо вплинула антикріпосницька поезія Т. Г. Шевченка. Вона кликала молодого письменника у світ ширших і глибших роздумів, вчила пройматися думками, помислами і прагненнями «братів незрячих, гречкосіїв», дивитись на життя очима народу. Це стало вже помітним у перших його поетичних спробах:
І знову лютая змія
Впилась у серце України,
І знову папство в їй шпиря,
І знов воно по селах віє,
І знов усюди плаче люд
В розвалених, убогих хатах.
Діючі особи його творів — знедолена жінка («Жіноцька доля»), солдат-сирота («Від чого я люблю москаля»), селянин-бідняк («Не недоля мене ізвела»). У ранніх поетичних творах автор виявляє інтернаціональну солідарність з пародом, який бореться за свою волю і щастя («Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців»).
Творчі шукання Панаса Мирного (у неп час він працював у Миргороді) не обмежувалися лише поетичною діяльністю. Він пробує свої сили і в інших жанрах літератури.
Поштовхом для випробування себе в прозі було знайомство молодого письменника з першими творами І. С. Нечуя-Левицького—«Рибалка Панас Круть» та «Дві московки». Вони, за свідченням Панаса Мирного, вказали йому ту стежку, якою треба прямувати в своїй художній творчості. У Миргороді він написав оповідання «Ганнуся», поезію в прозі «Думки», оповідання-роздум «Жидівка», нарис російською мовою «Вечный гнет». Про свої літературні спроби на початку 70-х років Панас Мирний писав, що в нього є багато початого і незакінченого, що воно чекає свого слушного часу. Пристрасне бажання віддати свої творчі сили народові, «показати безталанну долю життя людського, високу його душу, добре серце» надавало йому творчої енергії і натхнення. Із таким творчим зарядом прибув колезький реєстратор П. Я. Рудченко восени 1871 року в давно вимріяну ним Полтаву, де ще жили традиції автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки», де активніше розгорталося громадське життя. Тут він зближується з прогресивно настроєними людьми, народницькою інтелігенцією, стає членом таємного товариства «Унія», читає і пропагує заборонену літературу, зокрема, книгу О. І. Герцена «Голоса из России».
Життя в Полтаві, за словами письменника, почало більш відчутно його зачіпати і смикати, не давати можливості серцю запліснявіти в лабіринтах буденщини і спокою.
У перші роки перебування Панаса Рудченка в Полтаві через свого брата Івана Рудченка (літературний псевдонім Іван Білик) він встановив зв'язки з львівським журналом «Правда», надіслав туди свої твори. 1872 року з'явилися перші його публікації—вірш «Україні» і оповідання «Лихий попутав». А через два роки на сторінках того ж журналу побачили світ повість «П'яниця» і нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Публікації привернули увагу громадськості. Іван Франко, оцінюючи ці твори, зазначав, що в обох видно свіжий і сильний талант, і вони відразу корисно відрізнилися серед тодішньої української белетристики.
У цих ранніх творах помітна посилена увага письменника до відображення внутрішнього світу людини, складної гами її почуттів. Захист «маленької людини», дрібного чиновника-трудівника, співчуття до нього як до жертви бездушного середовища — з одного боку, критика цього середовища, нікчемних кар'єристів і проходимців — з другого — головна ідея повісті «П'яниця». Повість розширювала тематичний діапазон української прози.
Про інтерес Панаса Мирного до різночинної української інтелігенції свідчать незакінчене оповідання «Народолюбець» (1873) та соціально-психологічна повість «Лихі люди» (1875).
За традиціями російської революційно-демократичної літератури, письменник блискуче розкрив різні суспільні шляхи української інтелігенції у повісті «Лихі люди». На відміну від обивателів, які нерідко називали революційну молодь «лихими людьми», Панас Мирний переконливо показав, що справжніми лихими людьми, ворогами трудового народу були носії вовчої капіталістичної ідеології — кар'єристи, реакціонери, мерзенні охоронці самодержавного ладу, такі, як прокурор Шестірний, цинічний піп Григорій Попенко.
У 70-х роках тематичне коло творів Панаса Мирного розширюється. Провідною темою його творчості стає життя українського села і ті складні соціально-економічні зміни, які відбувалися в ньому після скасування кріпосного ладу. Життя різних соціальних верств Полтавщини давало немало сюжетів для творів письменника. У пам'яті залишилась одна з подорожей від Полтави до Гадяча. Розповідь сільського хлопчика-візника про відомого на Полтавщині розбійника Василя Гнидку, яким вирізав сім'ю заможного козака і був засуджений на каторгу, лягла в основу нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». У ньому письменник прийшов до висновку, що злочини Гнидки обумовлені всією соціально-економічною системою пореформеного життя, що Гнидка — людина свого часу, скалічена навколишнім середовищем. Розповідь про цю «безталанну дитину віку» викликала у Панаса Мирного бажання художньо типізувати події. У тому ж 1872 році він написав повість «Чіпка», в якій прагнув ширше показати процес формування характеру головної діючої особи, осудити і розвінчати поміщицько-буржуазне суспільство, яке вбиває в людині все краще.
Старший брат, відомий дослідник української народної творчості і літературний критик Іван Білик, радив йому докорінно переробити повість, глибше розкрити громадський устрій, всебічно з'ясувати складні стосунки між персонажами, поглибити реалізм образів, позбавитись натуралістичних сцен, зайвих повторень. Поступово повість переростала у багатоплановий соціально-викривальний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Іван Білик надавав велику практичну допомогу братові: поглиблював деякі розділи, удосконалював композицію, розробляв образи панів Польських, панів-земців, редагував рукопис.
Робота над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» тривала близько чотирьох років — з 1872 до 1875 року. Роман було опубліковано 1880 року у Женеві. На батьківщині письменника твір з'явився лише 1903 року під назвою «Пропаща сила». Це був перший великий соціально-психологічний роман-епопея в українській літературі, в якому художньо відтворена майже столітня історія українського села. У ньому автори розгорнули широку картину дореформеного і пореформеного села, реалістично змалювали різні типи селян і кріпосників, викрили кріпосницький характер реформи, висміяли земство, показали гнобительську політику російського царизму. Перед читачем постають майстерно створені образи знедолених селян. Борцем проти соціальної неправди є головний герой роману — Нечипір Варениченко. В його думках і вчинках виявлено силу і слабість селянського руху, той накипілий гнів, що переповнював чашу терпіння народу. Це з його серця вириваються гнівні слова: «Куди не глянь, де не кинь—всюди кривда та й кривда!.. Коли б можна,— увесь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала...»
А яку ненависть викликають до себе негативні і сатиричні образи-антиподи Чіпки: хитрої генеральші Дирюгіної, свавільного і розпусного пана Польського, судовика-п'явки Чижика, брутального й нахабного станового Дмитренка та земського діяча Шавкуна.
Назва роману промовисто вказує на глибокий соціальний зміст і ідейну спрямованість твору: воли (алегоричний образ селянства) не ревли б, якби ясла були повні. Саме так її пояснював Панас Мирний у 1894 році в поетичній посвяті Л. О. Іоніну:
Ох, правда, не ревуть воли,
Як перед ними ясла повні.
Роман продовжив і розвинув традиції викривальної літератури, представленої іменами Герцена, Шевченка, Чернишевського, Некрасова, яку Горький умовно назвав «літературою питань».
Реформа 1861 року була здійснена кріпосниками і не принесла сподіваної волі селянам, залишила їх безземельними і пограбованими. Як відзначив В. І. Ленін, «усе пореформене сорокаліття є один суцільний процес цього розселянювання, процес повільного, болісного вимирання. Селянин був доведений до злидарського рівня життя: він жив в одному приміщенні з худобою, одягався в лахміття, харчувався лободою». (Повн. зібр. ти. Вид. 5-е, т. 4, с. 411). Для Панаса Мирного, проникливого письменника-соціолога, реформа була однією з першопричин важких бід селянської маси, її безправ'я, економічної нужди.
Чи не найвідчутніший удар по реформі був зроблений Панасом Мирним у незакінченій повісті «Голодна воля». Тут звертає на себе увагу вміння письменника змалювати психологію селянської маси з її заповітною мрією звільнитись від кріпосної залежності. На цьому фоні письменник вимальовує образ селянина, який кличе людей до бунту. Твір засвідчував, що автор стояв на революційно-демократичних позиціях у питаннях критики тогочасного суспільного ладу. Повість «Голодна воля» не стала свого часу помітним літературно-громадським явищем, бо була опублікована лише у 1940 році.
Тематично близька до «Голодної волі» соціальна повість «Лихо давнє і сьогочасне» (1897), в якій автор піднімається до широких соціальних узагальнень, дає оцінку цілим суспільним епохам: розвінчує давнє лихо — кріпаччину і засуджує сучасний йому капіталістичний лад, показує їх взаємозв'язок і якісні відміни.
Вершиною творчості Панаса Мирного став роман «Повія» (1883 — 1884). У ньому найповніше виявився епічний талант письменника, сила його критичного реалізму. Автору вдалося розкрити найтиповіші риси капіталізму, показати, як цей лад перетворював людину па товар. В основу сюжету письменник поклав трагічну Історію селянської дівчини, яка стала іграшкою в руках ситих господарів цього світу. Драма її життя розкривається на широкому соціальному фоні. Письменник блискуче відтворив глибоку класову диференціацію в тогочасному пореформеному селі (зростання глитайської верхівки, діяльність новонародженої української міської буржуазії, фальшивих народолюбців), показав пролетаризацію селянства, створив різні типові соціально-психологічні характери у типових обставинах.
Твір дістав високу оцінку багатьох діячів культури того часу. Дуже тепло про цей роман відзивався M. M. Коцюбинський. В одному з листів до Панаса Мирного він писав: «Я читав і перечитував Ваші романи, упивався їми, і живий жаль обгортає мене, коли подумаю, що «Повія» не має кінця. Який би я був щасливий, коли б почув од Вас, що третя частина «Повії» таки побачить світ, а за нею появиться ще хоч два або один роман, підписаний Панасом Мирним!»
Високу художню майстерність твору відзначила польська письменниця Еліза Ожєшко. «51 бажала б також дуже прочитати,— писала вона в листі до І. Я. Франка,— продовження .повісті «Повія», початої в «Раді». ...Дуже досконала в ній пластика: бачиться і чується там усе на власні очі й вуха. Знамениті маєте таланти».
Який би твір Панаса Мирного ми не читали, не можна не помітити, як письменник з болем у серці співчуває покривдженим, уславлює боротьбу сміливих і чесних борців народу за свої соціальні і національні права. В оповіданнях, повістях, романах його герої протестують, борються, шукають шляхи до правди. Протестує проти гноблення Орел з оповідання «Народолюбець»; битися, боротися, добувати силою волю закликає демократ-різночинець Жук у повісті «Лихі люди»; шукає правди розорений селянин-бунтар Чіпка в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; викриває безчинства земців інтелігент Довбня в романі «Повія». Ми мовби чуємо крик вкрай змучених душ. «Як же його жити?» — питає Чіпка. «Чого ж буду гинуть?» — ставить питання наймит Василь («Голодна воля»). «Хіба ж це життя?» — з обуренням запитує Христя («Повія»).
Поглибленим соціальним змістом відзначаються блискучі зразки малої прози, створені письменником у 80-х роках,— оповідання, нариси, повели, казки. Серед них «Казка про Правду і Кривду» (1883), в якій показано боротьбу правди народу і кривди пануючих класів; оповідання «Лови» (1883) — блискуча сатира на царську поліцію; оповідання «Морозенко» (1885) про безталанну долю сироти-кріпачки Катрі і її сина Пилинка та інші. У кожному з цих творів письменник виступає як гуманіст і нещадний викривач експлуататорського суспільства.
Панас Мирний завжди перебував у пошуках нових тем, нових жанрів. Свій творчий доробок письменник збагатив і п'єсами.
Почесне місце в українській драматургії зайняла найкраща його п'єса «Лимерівна» (1883), що була написана під впливом творчості великого російського драматурга О. М. Островського. У «темному царстві» гнобителів гине Наталя Лимерівна, яку глитаї розлучають з коханим Василем і доводять до самогубства. Рисами активного протесту автор наділив образ Василя Безродного, устами якого викривається несправедливий суспільний лад.
В основі інших драматичних творів — «У черницях» (1884), «Перемудрив» (1885), «Згуба» (1895), «Спокуса» (1901) —лежать соціальні конфлікти. Письменник викриває шахрайство, відтворює злиденне життя селянської жінки, розробляє філософські проблеми пізнання світу, художньо стверджує ідеї демократизму і гуманізму, уславлює людей праці як твориш всіх благ, створює образи людей сильних душевних поривань.
Панас Мирний просуває свої сили І як перекладач. Він переклав на українську мову твори О. С. Пушкіна, М. Ю. Лєрмонтова, О. М. Островського, Вільяма Шекспіра, Генрі Лонгфелло; зробив вільний поетичний переклад «Слова о полку Ігоревім».
Початок XX століття ознаменувався першою російською революцією 1905—1907 років. На власні очі письменник бачив, як під впливом революційного робітничого руху селяни підіймалися проти царизму — підпалювали поміщицькі маєтки, захоплювали землю, вбивали поміщиків, земських начальників.
Панас Мирний співчутливо ставився до революційних подій, сподівався, що революція 1905 року змете ненависний самодержавний лад і принесе довгождане соціальне і національне визволення трудящому народові.
Революційні події знаходять відображення в творах письменника. У поемі в прозі «Сон» він змальовує картини майбутнього безкласового суспільства. Художньо відтворює образ революціонера в оповіданні «Уже сьомий місяць, як його посаджено в тюрму». Безпосередніми відгуками на події революції 1905 року були його поетичні твори. Так, у програмному вірші «До сучасної музи», написаному на початку революції, Панас Мирний висловлював побажання:
Хай тоді воленька йде,
Тяжкі кайдани хай поскидає,
Щастя з собою веде!
Пристрасно звучали заклики письменника в публіцистичних статтях. З тихої полтавської околиці йшли у світ «між люди» слова: «Старий державний лад, що тяжким каменем давив усі народи Росії, все більше розвалюється... Годі спати, прокидайтеся всі, хто живий, в кого серце б'ється! Вставайте, вже сходить сонце правди і волі!» Така художня пристрасність жила в серці зовні спокійного Панаса Мирного.
І навіть тоді, коли перша революція потерпіла поразку, Панас Мирний закликав до боротьби за волю, підтримував революційний запал політичних в'язнів. Так, у вірші «До братів-засланців», який було надруковано у Вологді (1908), Панас Мирний висловлював впевненість у перемозі революційних мас над силами реакції:
Не журіться ж, брати! Суд повинний прийти,
Правий суд мусе встать над землею.
Під впливом революційних подій Панас Мирний глибше переконався, що мистецтво не може існувати поза життям, відгороджуватися від нього. У сатиричних творах він розвінчував царизм, висміював представників ліберальної буржуазії, полохливих обивателів та поліцейських держиморд.
1909 року, оглядаючи свій творчий доробок, Панас Мирний у нарисі «Робота» зізнався читачам: «Все, що довелося нажати на оцю пору, зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно... Чисте зерно пішло поміж люди...» Але ще залишились такі вагомі зерна, як незакінчений прозовий твір «Місто Мирне», недописаний роман «Повія», ще не побачив світу цикл образків «Як ведеться, так і живеться» та багато інших.
Гостра соціальна спрямованість кращих творів письменника, їх висока художня досконалість, злободенність тем давали підставу діячам культури високо оцінити творчу роботу Панаса Мирного, пророкувати йому велику славу в майбутньому. Так, відомий український письменник Б. Д. Грінченко в рецензії на книгу Панаса Мирного «Збираниця з рідного поля» (1886) писав, що він має всі задатки, щоб зробитися великим письменником свого часу і стати в лави великих європейських майстрів художнього слова.
Панас Мирний був винятково скромною, чесною, працьовитою людиною. Не заради слави він трудився. У письменника була благородна і висока мета — стати літописцем епохи, гідним свого народу, пристрасним борцем за краще життя трудящих. До кінця життя Панас Якович Рудченко не розкривав свого літературного псевдоніма, «серьезно считая себя недостойным тех прославлений вокруг имени Мирного».
Водночас, високо оцінюючи видатних діячів вітчизняної культури, він брав активну участь у відзначенні ювілеїв, пропаганді і популяризації творчості І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя. І. К. Тобілевича, М. В. Лисенка, M. К. Заньковецької, M. Л. Кропивницького, M. M. Коцюбинського. Його статті, промови, віршовані послання, звернені до великих майстрів слова, не тільки високо оцінювали демократичні сили української культури, а й відігравали значну роль в утвердженні передових поглядів на місце і значення мистецтва і літератури в житті народу.

 

Панас Мирний. 1913 рік


Панас Мирний дожив до буремних днів Великого Жовтня, до перемоги трудового народу, про яку він так мріяв. Велику Жовтневу соціалістичну революцію письменник зустрів з радістю. Незважаючи на похилий вік (Панасу Яковичу було вже майже сімдесят років), він продовжував займатися громадською і літературною діяльністю: був організатором видавництва дитячої літератури «Зірка», керував літературним гуртком у полтавській реальній школі № 1. Водночас він працював (тепер уже як радянський службовець) у фінансовому відділі губвиконкому.
28 січня 1920 року після тяжкої хвороби письменник помер.
Творчість корифея української прози справила великий вплив на дальший розвиток української радянської літератури. В одному із листів до Панаса Мирного M. M. Коцюбинський писав: «Ваші твори мали великий вплив на мене: опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив у них широкий та вільний розмах думки — власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам». Найбільш плідно художні принципи Панаса Мирного використали в своїй творчості такі радянські письменники, як А. Головко, О. Гончар, П. Панч, М. Стельмах, Ю. Яновський. Вони дали блискучу оцінку творчої спадщини письменника, вказали на те важливе місце, яке вона посідає в сучасному літературному процесі, «його творчий доробок,— писав Ю. Японський,— ми зараховуємо до тих надбань демократичної літератури, які підносяться над своїм часом, виходять за межі однієї мови, стають невичерпним джерелом, з якого п'ють багато народів нашої Батьківщини».
Книги Панаса Мирного видано на Україні тиражем близько 6,7 мільйона примірників, у тому числі українською мовою тиражем більше 5 мільйонів, російською — більше одного мільйона. У братніх республіках твори його виходили 21 раз тиражем більше одного мільйона примірників. Видатного українського письменника читають рідною мовою росіяни, естонці, молдавани, латиші та інші народи нашої багатонаціональної країни. Вопи висловлюють слова глибокої пошани до творчості письменника. Це стверджують і ті записи, що залишають відвідувачі у книзі відгуків музею. «Ми,—занотовують робітники Москви,— з великим інтересом познайомились з життям українського письменника, творчість якого співзвучна творам російських письменників-класиків». Тут же щирі слова любові до письменника-демократа, написані колгоспниками, вчителями, студентами з Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Грузії, Таджикистану, прибалтійських радянських республік.
Класична спадщина Панаса Мирного давно стала відомою за межами нашої країни. Твори письменника видавалися у Болгарії, Чехословаччині, Канаді, Сполучених Штатах Америки та інших країнах. У книзі відгуків є рядки, сповнені поваги і захоплення невтомною працею корифея української прози, які написали шанувальники його таланту з Болгарії, Чехословаччини, В'єтнаму, Польщі, Австрії, Англії, Канади, Мозамбіку.
Як всенародне свято української культури відзначалося 100-річчя від дня народження Панаса Мирного. У Полтаві був проведений III пленум Спілки письменників України, присвячений цьому ювілею. Вийшло академічне зібрання його творів. Перед будинком-музеєм встановлено пам'ятник письменнику: бронзовий бюст на гранітному постаменті (скульптори О. П. Олійник та М. К. Вронський); на могилі Панаса Мирного в Зеленому гаю — обеліск.
1974 року громадськість республіки широко відзначила 125-річчя від дня народження письменника. В Академії наук Української PCP, університетах та педагогічних інститутах були проведені ювілейні наукові конференції. Видано семитомне зібрання творів письменника.
Про творчість видатного майстра слова написано монографії, за сюжетами його епічних полотен створені кінофільми. Твори письменника вивчаються в середній і вищій радянській школі.
Про всенародне вшанування пам'яті Панаса Мирного свідчить і те, що ім'ям його названо школи в Полтаві і Миргороді, вулиці в Полтаві, Києві, Харкові, пароплав який курсує Дніпром.
Виявом глибокої любові і вдячності українського народу до свого великого сина є і створена у Полтаві садиба-музей письменника.



До повного списку статей