П'яниця

V

Через тиждень, скінчивши своє діло, поїхав Петро Микитович. Брат виряджав брата радий, веселий: він сполохнув його тихе щастя, він привіз з собою тугу та горе — як його не радіти, виряджаючи такого брата?!

Одна Наталя невтішно плакала потай усіх і щось тижнів зо три не показувалася і в хату до Івана Микитовича. Сама мати ходила коло столу, Наталя прикинулася недужою. Іван Микитович, радіючи, що не стало його ворога, клопотався й сумував, що Наталі не видко.

— Що, Наталя дуже нездужає? — рано й вечір питався він у матері. — Чи не полегшало їй?
— Та Бог його знає, що з нею таке. Вона мов і здорова, а все лежить, не встає. Тобто тільки й хвороби її, що лежить.

«Перележить, перетерпить», — думає Іван Микитович, радіючи.

А тим часом на Наталю сусіди понесли недобру славу. Вони в один голос кричали: «Видно, дуже шкода панича, коли з такими сльозами виряджала його в дорогу... Певно, ті сльози не дурниця!»

Поговори ті дійшли і до матері. Мати спершу вилаяла людей, щоб не клепали такого на її дитину, а потім пішла й напилася. П'яна напалася вночі на дочку, лаяла, ганьбила, дочка мовчала, як у рот води набравши. Так мати і заснула, лаючи.

На другий день тихенько увійшла вона в хату до Івана Микитовича. — Що я вас, паниченьку, попитаю? — боязко почала стара.

— А що? Скажіть.
— Чи ви чули, що за мою Наталю лихі люди клепають?
— Ні, не чув.
— Кажуть, либонь вона за вашим братом плаче. Чи воно таки правда тому? Адже ж він тут цілий тиждень жив, і я нічого не запримітила. Чи не запримітили ви, паниченьку, не було чого між ними? Недаром вона чогось щоночі плаче...

Івана Микитовича всього пройняв холод, немов хто кригу приложив до серця: зразу похолонуло, а потім запалало...

— Не знаю, — тремтячи вимовив він.

Хазяйка пішла з хати, не дознавшись нічого, і знову запила.

Іван Микитович ходив, мов зачумлений. Через тиждень він одібрав листа від брата. Пише, що діло його пішло, як по маслу, Що вже маєток пані описаний і незабаром будуть продавати.

«Коли одберу гроші, — сповіщав брат, — кидай і ти службу, їдь до мене та разом і Наталю захопи! Поклонися їй, скажи: коли приїде, манією заживе. Коли б ти знав, брате, як вона сподобалася мені, як щиро пригортає, гаряче цілує?!.»

Іван Микитович не скінчив листа. Голова в його закрутилася, в очах заходили кружала, в ухах забило в дзвони... Як на смерть засуджений, встав він з-за столу, за котрим на службі сидів та писав, і, не згортаючись, не збираючись, ухопив чужу шапку й прямо потеліпався додому, несучи лист у руках, як своє лихо, як свою тяжку кару.

Прийшовши додому, на сінешньому порозі зустрів він закутану чорним платком Наталю. Вона, побачивши його, повернула в свою хату.

— Вам давати обідати? — гукнула нашвидко через стіну до його.
— Давайте! — одгукнувся він, не пам'ятаючи сам себе.

Вона внесла борщ і постановила на столі. Як тільки ще відхилила вона двері, він звів на неї жалісливий погляд: йому хотілося дознатися по її обличчю, чи тому правда, так вона одвернулася від його, немов боялася стрінутися з його очима.

— Наталю! — гукнув він, коли вона вже доходила до дверей.
— Чого вам? — не повертаючись, запитала вона.
— Ви недужі?.. — голос його задрижав, перервався.

Голова Наталина нахилилася, постать, як від морозу, затіпалася; не відказуючи нічого, вона вийшла з хати.

— Хіба тому правда? Правда?! — закричав він їй услід, болізно здавлюючи руками голову.

Вона знову не одмовила нічого, тільки трохи згодом почулося з другої хати тихе і важке ридання.

Іван Микитович знеміг: уткнувши лице між руки і злігши на стіл, сам заплакав. Сльози його спершу тяжко й трудно витікали, немов їх хто видавлював з очей, а далі все легше і більше плили; на столі, під руками, де він зліг, було мокро.

Наталя, поплакавши й насунувши платок на очі, витягла другу страву з печі і понесла до його. Постановивши, вона вже хотіла брати першу, коли — глядь! — борщ не початий застиг, узявся зверху лоєм.

— То се ви досі не їли? — охриплим від сліз голосом спитала вона.

Іван Микитович мовчав, ховаючи глибше між руки своє лице, щоб непримітне було сліз.

Наталя постояла, постояла коло столу, подивилася на мокрі плями. «Плаче!» — промайнуло у неї в голові, й серце заболіло, защеміло.

— То ви не будете їсти? — нерівним голосом знову питає вона.
— Беріть! — одказав він і закрився від неї ліктем.

Наталя забрала страву й вийшла. Він не зміг далі сидіти і впав на ліжко, лицем у подушку.

Надвечір прийшла мати і здивувалася, що страва ціла. — Що се за знак? Панича немає дома? — питає Наталі.

— Ні, дома.
— Що ж він не обідав? Борщ цілий!
— Не обідав.
— Чому?
— Не знаю. Плакав чогось... — Голос у Наталі дрижав.

«Чого ж се він?» — спитала сама себе стара й пішла в хату до Івана Микитовича.

Тихесенько, без рипу, відхилила вона двері й просадила голову. Іван Микитович лежав на ліжку, лицем на хату. Обличчя його було бліде, болізне, з закритих очей тихо випливали сльози і стікали по щоках на подушку; подушка була мокра. Він, видно, спав, бо не ворушився. Мати подивилася, подивилася, тихенько висунула голову, тихенько зачинила двері й пішла в свою хату.

— Спить і плаче, подушка під щокою вся мокра, — тихо промовила вона до дочки, сідаючи їсти.

Аж перед заходом сонця Іван Микитович прокинувся. Голова в його боліла, серце щеміло, на душі важко та тяжко. Голодний, заспаний і сумний, він здавався аж злим.

— Чи нема чого їсти? — запитав він тихенько, увійшовши у хату до хазяйки.
— Чому се ви не обідали, паничу? Хіба нездужаєте чого? - спитала стара.

Іван Микитович мовчав.

— Я зараз, — обізвалась Наталя, хутко кидаючись до печі. Іван Микитович пішов у свою хату.
— Що се з ним сталося? — здвигнувши плечима, промовила мати. «Мабуть, щось по службі!» — подумала і впокоїлася.

Наталя застала Івана Микитовича уже за столом, хмурого, як ніч восени. Вона подала борщ, він мовчки почав їсти — страва не йшла на душу. Полизькав-полизькав і, положивши ложку, задумався... Задуманого застала його Наталя і з другою стравою. Приймати? — спитала, вказуючи на борщ.

— Приймайте.

Іван Микитович покоштував і другої страви й знову задумався. Як прийняли з столу, він кинувся зразу до своєї скриньки, вийняв папір, перо, каламар, сів і задумався; довго думав, трохи не згриз перо, поки надумався, потім почав.

«Брате! — написав він і остановився. — Чи в тебе є Бог? Чи ти віруєш у Його?..» — почав далі і знову став. Подумав-подумав... Се зразу, схопивши написане, зібгав у руці й зо зла кинув додолу. Потім підсунув другий листочок і знову почав.

«Є на світі люди, — писав він, — що дивляться на життя, як на черідку святок, гулянок: як би найкраще нарядитися, хороше погуляти, всмак поїсти, добре виспатись... їм ніколи й на думку не зійде людське лихо, сльози, нужда та безталання — вони обминають все те, не примічаючи, що на тих сльозах, нужді та горі будують своє щастя... Що їм до того, що другий плаче? Аби я сміявся! Що до того, що він через мене нарікає на свою долю? Аби мені було добре!.. Здається, немає нічого в світі такого, що б викликало їх жаль, зачіпало серце; немає нічого, чому б вони молилися, на що б покладали свою віру.

І таким людям завжди везе, завжди удача. Замолоду гуляють, на старість багатіють, каються, спокутують гріхи свої, купують у церкви дзвони, правлять молебні, панахиди. Сторонні кажуть про їх: от людина! от добряща! Замолоду погуляла, на старість покаялася!.. А ті, безталанні, що віддали їм своє добро? Ті або з голоду пухнуть, або під землею тліють, зариті як-небудь, не оплакані, а облаяні... Не вміли на сім світі жити, така ж їм і честь!

Отакий і ти, брате. У тебе тільки і думки, що про гулянки, тільки й турботи, де б найвеселіше час згаяти, смачно поїсти, виспатись. А проте не цілий же вік в чужих та по чужих, треба колись і своє мати й себе кудись притягнути. Куди? Як? Чуже добро очі дере, чуже щастя заздрість буде: он у того лани не міряні, а в мене й ступня немає, у того грошей і кури не клюють, а в мене хоч кишені виверни. А добре б усе те привернути до себе, добре б нажитися за молодого віку... Почот, слава... Нажитися, яким не є побитом, а нажитися! Обійти, оплутати, одурити, аби добути!

Згадай, брате, свій переказ про паню вдову. Згадай, через кого ти став і багатим, і щасливим. А що ти заплатив за те щастя, за те багатство? Вона віддалася тобі усею душею, усім серцем, а ти тільки кривив перед нею, зводив з другими зводні, а з неї глузував. Настала тяжка пора лежати на смертній постелі. Ти не то щоб одігріти її душу, заспокоїти злякані думки, ти зараз до неї з векселем, плакатися перед нею своєю нуждою... І вона, добра, побачивши те, підписала його. А ти, вхопивши її добро, кинув здихати, як собаку, одну, покинуту всіми, й людьми, й дітьми... Пригадай, що тоді було з нею, з якою важкою думкою про людську зраду, з яким горем закривала вона свої очі тоді, як ти сміявся над нею, як над дурненькою, у веселій кумпанії свого товариства!.. Стид і сором на твою голову за се одно!

Отже тобі було і сього мало, і сього трохи. Ти приїхав до мене й квіточку рожеву, що розпускалася в закинутому городі, немилосердно зірвав і кинув на поталу лихим людям... Злий, у котрого тільки й гадки, що лихо, не зробив би такого, як ти! Ще й тим ти не задовольнився, що попсував її щастя, закрив одраду на цілий вік сльозами та наріканням; ти хочеш до краю її доїхати, кличеш її до себе на нову селитьбу, хочеш до тих сліз, на котрих збудувалося твоє щастя, доточити других сліз, новіших; ті вже забулися, просохли, живих тобі бажається напитися, бо без їх немає тобі життя, немає щастя... Нехристе, людоїде! І кого ти вибираєш орудою у сьому ділі? Через кого ти хочеш зовсім розтоптати надломане життя дурненької, простенької, але з теплим серцем, з палкою душею, дівчини? Кого? — питаю.

Мене, свого брата? З тихого куточка мого щастя ти хочеш витягти мене в розкішні палати, добуті зрадою — однією з найтяжчих зрад, які змислило життя нелюдське, облити мене розкошами, видавленими з людських сліз та крові. Знай же, що сьому ніколи не бути! Не заманиш ти мене, як і її, до себе ніколи, ніколи!.. Скоріше мою голову одітнуть, ніж ти будеш мати її в себе! Скоріше візьмуть її від мене з моїми руками, котрі я хочу зв'язати з її навіки, щоб загладити ті провини, що накоїла твоя душа лиха...»

Іван Микитович положив перо й ліг на ліжко. Йому було легше, немов хто надлив з його серця важкої туги, і хоч воно ще боліло в його, але вже в очах світилася якась одрадна думка; так з-за темної хмари часом поглядає на землю сонечко ясне.

Полежавши, він знову встав, взяв лист, перечитав і задумався... «Я ще ніколи не писав так гаряче. Чи посилати-то? Що ж, як я його сим зобиджу? Коли він скаже, що не винуватий ні в чому?»

Знову він зажурився. Господи! Хоч би хто слово мовив, натякнув, моргнув бровою, хитнув головою, чи правда тому?

У той час Наталя внесла шумучий самовар. Іван Микитович глянув на неї: нічого не видно, нічого не написано, сумна трохи та й годі.

— Наталю! — тихо він окликнув її, коли вона виходила з хати.
— Чого ви?
— Ідіть сюди.
— Чого?
— Ідіть, я щось скажу.
— Кажіть.
— Ідіть!

Вона тихо, несміло підійшла до його. Він ловив її погляд, вона одхилялася, поти не стрілася з його очима. Жалощі, сльози, туга погляду Івана Микитовича вразили її серце.

— Наталю! — мовив він. Чого ви? — Вам сумно? Правда, сумно?
— Чого ж мені сумно? — крізь сльози питала вона.
— Того, що той... поїхав, правда?

У Наталі забігали по обличчю смужки жалю, очі налилися сльозами.

— Наталю, голубонько!
Вона припала до його.
— Було що між вами? Кажіть: було?
Наталя, як дитина, заридала...
— Боже ж мій! Хіба ж я не казав вам? Хіба я не застерігав вас? Не послухали ви мого слова, не послухали мене, незавидного на взір, щуплого, болізного. Його блискуча краса, його жвава, весела натура все одібрали від вас: розум, волю — все. От тепер і карайтеся!

Вона тужила, як над мертвим, схилившись на його плече.

— Цитьте, Наталю... Наталочко!.. Цитьте, годі!.. Хіба, ви думаєте, мені легше? І моє серце на сто крат крає. Годі! Слухайте, що я вам буду казати. Слухайте: пішли б ви заміж?
— Не хочу я заміж, — чутно крізь сльози, — чоловік битиме...
— Та не за кого другого, Наталю, за мене. Підете, кажіть? Підете?

Вона обхопила його шию руками, притиснула до свого лона, довго й палко цілувала.

— Паничу, лебедику мій! Мій братику, мій голубоньку! Не піду я за вас, буду я вас до самої смерті згадувати, а не піду за вас, ні за кого. Я своє щастя втеряла, не хочу зав'язувати й другим очі... Не хочу, не піду! Ви мене жалієте, треба ж і мені вас пожаліти. Та я вам і не рівня, не під пару, — розливалася Наталя, припадаючи та цілуючи його.

На той саме час мати одхилила двері.

— Сучко! — гукнула вона, стрибнувши в хату. - Так отак-то ти! Так от через що недужа! Безстиднице! Срамотнице! На шию паничам вішатися? Во-о-он, сучко! — і вхопивши Наталю за коси, почала бити.

Іван Микитович кинувся розбороняти.

— Чи ви мати своїй дитині? Чи ви віруєте в Бога? Що ви робите? — кричав він, висмикаючи ззаду білі руки старої з шовкових Наталиних кіс.
— Паниченьку! Лебедику! Ваше благородіє! — кричала собі мати. — Не лізьте! Гетьте! Я мати, я знаю, що роблю! Я її, сучку, уб'ю, я її задавлю!

І потягла Наталю за коси в свою хату.

Іван Микитович заходив по хаті. До його доносилась лайка та крик матері, ляскання важкої руки й тихий жалісливий писк Наталі. Він, ходячи, ламав свої руки, кусав до крові губи. Йому було шкода Наталі. Кожен її писк, мов гострий ніж, краяв йому серце. Він би, неміг, полетів туди і вирвав її з рук матері, так сором, страх здержували його... «Вона плакала надо мною, цілувала мене, а мати застала...» Він упав на ліжко, лицем у подушку, й затулив уха, щоб не чутно було лайки божевільної, писку вразливого.

Мати, набившись дочки, пішла з дому і вже світом ледве-ледве прилізла назад, така п'яна!

— Наталочко! Наталю! Ой рятуй мене, моя доню!.. О смерть моя! Наталю! — гукала вона, плазуючи по рундуці.

Іван Микитович не спав і на крик вибіг з хати.

— Наталю! Наталочко!.. Дитино моя! Я тебе била сьогодні, нівечила. Прости мене, мені шкода тебе, жалко. А ще буду сучку бити, битиму ще, битиму, поки дух буде чутно. Не вішайся, сучко, паничам на шию, не вішайся: битиму ще, — промовляла вона сама до себе.

Іван Микитович повернув у хату до Наталі.

— Наталю! Наталю! — гукнув, ступивши на поріг.
— Чого ви? — і чорна постать її заколихалася на полу.
— Ідіть, матір візьміть.

Наталя встала й вийшла на рундук:

— Мамо! Мамо!
— Чого? — наче крізь сон обізвалася мати.
— Ідіть в хату. Господи, твоя воля — напитися отак!

Вона помогла матері підвестися й поволокла її за руку в хату.

Іван Микитович стояв і дивився, аж поки Наталя з матір'ю не сховалися; потім плюнув, пішов у свою хату й защепнувся...

Рання літня зоря загорялася рожевим світом і обливала Барабашишину хату, немов вона була кармазином обмазана. Одні тільки вікна чорніли своїми шибками та часом п'яний викрик Барабашихи виривався з-під їх назустріч ранковій зорі.

Другого дня Іван Микитович не ходив на службу й не виходив з хати, третього прийшов сторож і приніс його шапку, а чужу назад узяв. Барабашиха не допустила сторожа до хати — сказала, що спить; а проте сама турбувалася, що се за знак — панич от уже другий день ні сам не виходить, ні допускає до себе нікого? Чи не поробив, бува, чого сам з собою? Вона скільки раз стукала до його, ніхто до неї не обзивавсь, не відчиняв.

— Піду, — рішила вона, — не відчине, сусід покличу, силоміць відчиню!
— Який там чорт стукає! — гукнув до неї незнайомий голос, коли вона з усієї сили затарабанила в двері.
— Та се я. Час самовар ставити, пустіть — візьму!

Трохи перегодом ліжко рипнуло, щось зашамотіло по хаті й наче впало. Ще скільки часу пройшло, чиясь рука зацокотіла залізною плямкою. Барабашиха потягла до себе двері. На порозі стояв Іван Микитович і хитався; вікно, котре вже літ п'ять як відчинялося, було розчинене; на долівці й по столу валялися порожні пляшки, з хати несло горілкою.

Барабашиха сказала, що приходив сторож, приніс шапку, його питався, що вона одказала сторожеві — панич недужий.

Іван Микитович мотнув головою:

— Вони думають, я боюся їх? Боюся!.. Було колись, що боявся, а тепер — ось вам! — і він ткнув у глухий куток хати дулю та й сам поточився.

Барабашиха підвела його, помогла лягти на ліжко й почала прибирати пляшки, змітати з вікна, з столу.

— А се що у вас? — спитала, піднявши з столу листок паперу, дрібно списаний. Він весь прокис горілкою, писання порозпливалося, порозходилося.
— Де?

Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.

Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:

— Панич наш теє... випив!

Наталя отетеріла, почувши таке від матері.

Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.

Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.

1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "П'яниця"