Лихий попутав

- сторінка 2 -

Так минулася осінь, настала зима. Зимою більше вільного часу, ніж літом: ночі більші, через те й вільного часу більше. Звечора або ж сама піду на вечорниці, або дівчата понаходять... Співи, жарти. Господиня, було, слуха-слуха нас, усміхнеться та й каже: «Ну вже, видно, чорт сім пар лаптів стоптав, поки вас докупи зібрав!» А ми — звісно, дівчата — то парубків передражнюємо, то жидів, то циганів, — кого яка зуміє.

Незчулися, коли й зима минулася. Був саме піст, весна відкрилася... Сонечко так мило світило-гріло; сніги тали, і поміж снігами де-не-де пробивалася зелена травиця... І чого воно любо так стає на душі, легко на серці, як побачиш з-під снігу зелену травицю? Так, неначе мати або батько тебе привітають... Припала б, здається, до того зеленого листочка, пригортала б до серця, сміялася б і плакала — так любо!

Найпаче здавалася мені та весна якоюсь любою — такою любою та хорошою, якою ні до того, ні після того ні одна ніколи не здавалась... На душі так легко, а все якось задумана ходиш... думки тебе окривають; все сумно самій, а й хочеться самій усе бути, щоб ніхто не бачив, ніхто не почув, не насміявся, як з травицею розмовляєш, до травиці припадаєш, землю цілуєш... Ластівочку побачиш — як матусі, зрадієш... «Ластівочко-щебетушечко! — промовляєш до неї. — Не літай ти надо мною, не вийся над моєю головою, бо я сирота одинока, не маю ні батька, ні неньки, не маю поради у світі!.. Ніж маєш ти витись надо мною, візьми мене на свої легенькі крила, полетимо удвох до Бога, спитаємо: де те щастя у світі?..»

Отак, сидячи сама собі під коморою або ходячи по зеленому садочку, і промовляєш до всього живого і неживого. Потім схаменешся та й сама з себе смієшся. А як ще подумаєш: ну що, як хто чув або бачив? — то так зробиться соромно, що зачервонієшся, як рожа, та мерщій у хату... Біжиш-біжиш... а ззаду немов хто гукає на тебе: «Отак, отак, дівко!» — та регочеться.

Раз тієї ж таки весни, увечері під неділю, сиділа я за ворітьми. Сонечко спускалося за гору, і все небо палало, як огнем, його світом... Червоно-червоно так стало; і хатки, і садки, і річка чорна та бурна — все почервоніло, неначе кров'ю залите. А я сиджу на лавці, дивлюся, як люди снують по вулиці, грязюку місять, та думаю: «Що ж се воно за знак, що сонце так червоно сідає? Се, певно, щось буде: або ж вітер, або ж мороз».

Та так собі задумалась, спустивши руки на коліна, так загадалася, що й сама не знаю, де я... Мов сплю і мов сниться мені: біля мене щось бубонить, гуде, верещить... галас то проходить через мене, колише мене, присипляє... і десь далеко, тихо та безслідно зникає... Коли се сразу над моєю головою немов з рушниці випалило:

— Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась?

Злякалася я, аж кинулася... І тоді тільки побачила, що через дорогу стояли дві жінки й лаялись одна з другою.

Одна кричала:

— Брешеш, брешеш! Брехливого батька і брехливої матері дочка! Ніхто не докаже, щоб я з тараканами хліб пекла, а у тебе, всі бачать, що москалі тини пообносили!..

А друга собі гукає:

— Нехай і москалі, та ніхто не бачив, щоб посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе!

Се так дві жінки лаялись, наша сусідка з якоюсь перекупкою... А коло мене, як картина, стояв парубок!.. Сива шапка так пристала до його чорного, як галка, волосся, червоного, як маківка, виду, немов вона не надіта на його голову, а так він і родився з нею; чорного сукна чумарка підперезана червоним, як жар, каламайковим поясом, так як вилита; чоботи невеличкі, при нозі. Сам високий, статний, як в'яз, бравий, як сокіл. Я ще й родилася, то не бачила такого хорошого. А він стоїть біля мене, узявся однією рукою за бік, а другу пустив по волі, очі горять-сяють, уста усміхаються... Чи сниться се мені, думаю, чи справді воно так? А він знову до мене з сміхом промовляє:

— Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!

Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний — все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно.

— Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. — Та й сів.

Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!

А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.

— А... а перснів, перснів скільки! — скрикнув.

Я стулила руку в кулак — не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула...

— О-го-о! он аж коли почув твій голос! — каже — та й пустив руку.

Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...

— Гетьте! — сором'язливо одмовляю я йому. — Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.
— А ти хіба служиш? — питає мене.
— Служу, — одказую.
— Відкіль же ти сама?
— З Непитайлівки...
— Як-то з Непитайлівки?..
— Так... Краще не питати.
— Чого ж так?
— Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?
— Я городянський.
— А я з села, з Лазарівки.
— З Ла-за-рів-ки! — якось провів він.
— Еге.
— Чи все ж там такі дівчата?
— Які?
— Такі, як ти, хороші!

Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» — кажу йому — та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.

Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...

— Бач, яка ти сором'язлива? — промовив він. — Постій же!
— Я й так нікуди не тікаю, — кажу йому з-за хвіртки.
— Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.
— А я не вийду.
— А я викличу.
— Ні, не викличете.
— Ну, там як буде, а сьогодні — прощай.

Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: «За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!»

Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад - аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.

— Де се ти була, Варко? — пита господиня. Там стояла, коло хвіртки, — кажу.

Повечеряли, спати полягали. Чую я — всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.

«Чи не дурна я, чи не скажена? — думаю. — Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!» Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... «Хоч би півні скоріше кричали — устала б та хліб завдала», — думаю.

Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.

— Чого се ти така стала? — аж скрикнули в один голос.
— Яка?
— Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!
— От, вигадуйте! — одмовляю їм та й повернула додому.

А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору — гульк! — аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.

Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.

— Та не ховайся, не ховайся! — кричить. — Од мого ока ніде не заховаєшся!

Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі — лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.

— Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?
— Того, щоб не було по-вчорашньому, — кажу йому.
— Ні, сьогодні не буде так, — одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, — думаю собі, — невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд — і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»
— Ти давно тут служиш? — питає.
— Уже швидко рік буде.
— Як же я тебе нігде не бачив?
— Не знаю.
— А добре тут служити, не сварлива господиня?
— Ні, пошли, Боже, й повік таку.
— Отже я думаю кидати свого хазяїна.

«Так і він служить! — трохи не скрикнула я. — Дивись — наче господарський син, а служить!» Дивно мені.

— Де ж ти у наймах? — питаю.
— Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», — не хоче ж. — «Ну хоч од пари плати», — і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.
— І багато вас у хазяїна?
— Троє нас робить.
— А діла багато?
— Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.

«Он воно як! — подумала я. — Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».

— І хазяїн же робить? — питаю його.
— Нащо б він і держав нас, якби сам робив!
— Так він, значить, вашими руками жар загрібає?
— А ти думаєш!.. Вони всі такі!

Мені так його шкода стало... Отакий хороший, бравий — та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає... Жалко його стало.

Незабаром наша розмова перейшла у жарти... Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне — зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав... Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.

Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую — так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.

— Ну, прощай же, — каже, — Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.
— Прощай, — кажу, — Василю (його Василем звали). — І жартую до його: «Не вийду», — мовляю.

Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:

— Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.

Докір той гірше ножа мені у серце вгородився...

Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: «Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє... прокляті!., прокляті!..» Сльози так і душать мене.

А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:

— Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!

Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: «У, чортова господарська натура! їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!»

Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.

Полягали спати. Усі поснули, тільки я — ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима — хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, — усміхається... Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі... Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова... «Проклята! — думаю я. — І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..» Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути...

На другий вечір уп'ять його бачила, на третій — теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами — рік мені виходить.

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Лихий попутав"