Згуба

Комедія в п'яти справах

 

 

- СПРАВА ТРЕТЯ -



У Одарчиній хаті, на хуторі. Хата бідна і гола. На праву руч — піч, на ліву — в кутку, біля божниці, стоїть нічим не покритий стіл. Петро і Орися сидять на лаві біля столу і їдять хліб.


Вихід І



О р и с я. Петре! одріз мені сце сматоцок.
П е т р о. А мати, як прийдуть, що заспівають? Он і так уже не багато зосталося.
О р и с я. Ти од свого дай... Адзе з ти мені невеличкий сматоцок одрізав, а собі — он який одвалив!
П е т р о. Я старший, то мені більше і треба.
О р и с я. Петре!., їсти хоцеться... Дай!
П е т р о (одрізавши від хліба крайок, дає). На вже, та не пищи!.. А як мати прийдуть та нападуться, що багато хліба з'їли, то я на тебе зверну.
О р и с я. Ти з більсе собі взяв.
П е т р о. Як більше? Я — раз, а ти — двічі! Мовчки їдять. Увіходе Одарка. Углядівши її, Петро мерщій чималий шматок укинув у рот і почав кутуляти; а Орися, схопившись з лави, напрямилася у куток до печі, теж запихаючись.


Вихід ІІ


О д а р к а. Уже їсте? (до Петра). Аж давишся та запихаєшся! (Глянувши на хліб, котрого невеличкий крайок зостався). Ото уже цілого хліба стріскали?.. А щоб вас черви поїли, каторжні!
П е т р о, їсти хочеться, аж шкура болить.
О д а р к а, їсти хочеться? То ото цілого хліба умекати?.. Видно, не сам клав, а ще й другим давав.
П е т р о. Кому там другим?.. З самого ранку не їли і не обідали.
О д а р к а. А я їла, а я обідала, прокляті? Так нема того, щоб підождати матері, що б'ється, як та риба об лід, настачаючи на вас, каторжних!.. Як черва та, точете, як іржа, їсте!
П е т р о. Ми ж тільки по маленькому шматочку одрізали!
О д а р к а. По маленькому? А чого ж то з цілого хліба тільки он який крайочок зостався? Святі його їли, чи що? Видно, іроде, другим голодрабцям носив.
П е т р о. Та побий мене, боже, коли кому й крихту давав!.. Ми оце недавнечко тільки увійшли.
О д а р к а. Недавнечко увійшли, а, небійсь, цілого хліба стріскали? Брешеш, бісів сину, ти, видно, на вигін носив і другим давав.
П е т р о. Ій-богу, нікому не давав!
О д а р к а. Брешеш!.. Геть з моїх очей, а то битиму! (Петро мерщій виходе з хати. До Оришки). А ти біля печі притулилася, запихаєшся?
О р и с я. Мені, мамо, Петро дав тільки скибоцку.
О д а р к а. Скибоцку!.. Слова вимовити як слід не вмієш, а жереш, як та свиня!.. Геть і ти з моїх очей, не стовбич передо мною. (Орися мерщій вибіга з хати і зустрічається з Ївгою).


Вихід ІІІ


Ї в г а. Чого се ти, Одарко, кричиш? На дітей гримаєш?
О д а р к а. Господи! Хіба ж у мене діти як діти!
Ї в г а. Шкоду яку зробили?
О д а р к а. Та шкоду ж... Он бачиш,— з дому йшла — цілий хліб зоставляла, а вернулася — он який тільки крайок застала... Потріскали, прокляті!
Ї в г а. Та не проклинай дітей, Одарко!.. Малі — вибігаються — їсти хотять.
О д а р к а. Господи! Де ж його брати, де його настачити на таку черву? Треба ж розміряти з тим, що зосталося... А що ж зосталося?.. Учора два хліби спекла... Якщо зосталося борошна ще на два хліби, то й добре... Думала, двох хлібів хоч на три дні стане; а вони за сьогодні один більший укутали... Завтра знову заходжуйся учиняти... посліднім учини! Та ще ж і спекти чимсь треба?
Ї в г а. Тепер, Одарко, літо. Багато топлива не треба.
О д а р к а. То що ж, що літо? Що ж я на сонці спечу чи на своєму серці, що ні вдень, ні вночі не перестає горіти.
Ї в г а. Хіба таки не знайдеться кізячка або трісочки, сушничку якого?.. Літом все горить!
О д а р к а. Та ти ж ішла оце в хату? Бачила, чим вона огороджена? Які були старі тини — все за зиму попалила, а нагородити було нічим — хіба своїми пальцями!.. Де ж ти того сушничку або трісочки візьмеш?.. А кізячка... Хіба ота одна курка, що мусила її у неділю на базар однести та продати, щоб борошна прикупити,— хіба, кажу, ота курка нанесе кізячків?
Ї в г а (усміхнувшись). Оце вигадала яке! Де ж таки видано, щоб після курей та кізяки були?
О д а р к а. Ото ж то й є!.. А скотини в мене зроду не було. Пару овечат завів був покійник, та прийшлося збути, щоб хоч сяк-так його поховати... Був ще підсвинок — здох, собака — і та з голоду змандрувала!.. Що ж у мене є? Гола душа, та дрантям прикрите тіло, та отих двоє ненажерливих ротів... от тобі й усе!.. При таких достатках і розбери, та розміркуй, як можна в світі прожити... Радніша — якби земля передо мною розступилася, — зразу піти під землю, щоб уже нічого не бачити, не чути!
Ї в г а. Оже, Одарко, не одчаюйся. Ще, може, тобі бог і радість пошле.
О д а р к а. Буде вже й так радіти. Від радощів та сміхів аж зуби повипадали!
Ї в г а. Не журись. Знайдеться така підпора, що й зуби повставляє.
О д а р к а. Та що це ти плещеш таке? Мов не при своїм умі!
Ї в г а. Чого не при своїм умі? Он же у тебе діти є? Дасть бог, син виросте... ожениться; невістку багату візьме... От тобі й поміч буде.
О д а р к а. Дожидайся того, поки воно буде! Черви раніше твоє тіло у землі сточать, ніж діждешся, поки син хоч виросте.
Ї в г а. То бог знає, скільки тобі доведеться жити... А може, твоє щастя і раніше до тебе прийде. Знаєш: щастя, як трясця, кого схоче — того й нападе.
О д а р к а. Відкіля воно візьметься? Хіба з неба впаде?.. Так такого чуда тепер Не буває.
Ї в г а. А може, й буде?
О д а р к а. Може, кому то й чудо буває; а мені нівідкіля його ждати.
Ї в г а (лукаво). А ти жди... то воно й прийде.
О д а р к а. Годі казна-що молоти! Краще ти позич мені борошна, як у мене не стане.
Ї в г а. І борошна позичу... Чому не позичити?.. Прийди або хлопця пришли,— і кізячків дам... сушничку набереш.
О д а р к а (радо). Ох, спасибі тобі, Ївго! Хоч ти мене зарятуй, бо... доведеться пропасти, та й годі!
Ї в г а. Зарятувати можна. Чому не зарятувати, коли чоловік у пригоді?.. Гріх тому буде, хто такого не зарятує.
О д а р к а. Спасибі, спасибі тобі, Ївго!.. Ти не повіриш, як мені життя дозолило!
Ї в г а. Та годі скаржитись на життя... Ти сама винувата!
О д а р к а (здивовано). Я?.. Чим винувата?
Ї в г а. Усім!.. У тебе є дочка?
О д а р к а. Яка дочка?
Ї в г а. Яка дочка?.. Старша... Химка.
О д а р к а (довго дивлячись на Ївгу, гордо). Нема в мене такої дочки і не було ніколи!
Ї в г а. От бач, як зразу стрибнула вгору!.. Чого? — Кажуть: голе, як бубон, а гостре, як бритва,— то так оце й ти... Убожество тебе — он як — обсіло, а гордощів не видавило з тебе... Видно, ще мало біди терпіла!
О д а р к а. Коли б моїм ворогам хоч сотня частина того, то вони б уже давно згинули!
Ї в г а. Ото ж то, бач, і є... А тебе, видно, ніщо не бере: не хочеш покаятися.
О д а р к а. У чому?.. Перед ким мені каятися?
Ї в г а. Та от дочці — не хочеш забути її вчинки. А якби на неї не сердилася та простила, то й вона тобі у пригоді стала... може б, і вона допомогла.
О д а р к а. Ївго! прошу тебе: не згадуй мені її... Не згадуй отії гадини, що кругом мого серця аж тричі окрутнулася... сушить його, кров з його ссе!
Ї в г а. А я тобі все одно буду товкти: хіба вона така одна? Багато тепер на світі таких повелося... Що ж будеш робить?.. Багато є таких, що зіб'ють з пантелику дурну-необачну голову!.. Не ремствуй на неї: може, вона — он як — кається, та що вдієш?.. Що скоїлося — не поправиш...
О д а р к а. Що ж мені — кланятися їй? Іти до неї та прохати?
Ї в г а. Чого тобі до неї іти? Вона сама до тебе прийде; ти тільки прости.
О д а р к а. Нічого їй до мене приходити: не гнала я її від себе і приймати не буду.
Ї в г а. Ото-то й є, що ти не по-матерньому поступаєш... Ну, посердилася на неї, погримала, та пора ж і перестати... Подумай, Одарко: ти вже стара людина... Бог його знає, який твій вік довгий... Умреш та з собою й прокльони занесеш своїй дитині... Яке їй щастя на сім світі буде, коли рідна мати прокляла?
О д а р к а (помовчавши, журливо). А вона ж мені якої слави наробила?.. Хіба ж я її не гляділа, хіба не ростила, доброму розумові не навчала?
Ї в г а. Якби ж то усі доброго розуму слухалися, то й дурних би та нещасних на світі не було... Що ти будеш робити? Молоде — дурне!
О д а р к а. Бог його знає, може, й я винувата, що не попускала їй ні в чім... щодня гризла, просвітку не давала... Звісно — обридне слухати гризню!.. Що ж коли мій норов такий, коли лихо та злидні так дозолили, що живого місця не знайдеш в душі, щоб не ятрилося та не боліло!.. Може, й втекла через те, що гризла, щоб не чути тії гризні... (Помовчавши). Та чому ж вона мені спершу не сказала? Чого утьоком те зробила?
Ї в г а. Та й чудна ти, Одарко, яка! Подумай таки: як про те та сказати матері?.. Щоб зв'язала або на цеп узяла?

Увіходе Г р и ц ь к о.


Вихід ІV


Г р и ц ь к о. Здорова, кумо... Як ся маєш, як ся поживаєш?
О д а р к а. Доброго здоров'я, куме. Отаке, як бач, наше життя: зо дня на день перебиваємося, смерті дожидаючи... а її нема та й нема!
Ї в г а. Журиться, Грицьку, твоя кума.
Г р и ц ь к о. Дурна журба, коли за смертю журиться. Найшла за чим журитися? Вона сама прийде.
О д а р к а. Чому ж вона не йде?
Г р и ц ь к о. Видно, господь не велить.
О д а р к а. Прошу ж його, молю!..
Г р и ц ь к о. Бо про дурне просиш... Як там кажуть: якби господь послухав дурного чередника, то давно б увесь скот згинув!
Ї в г а. Оте ж і я їй кажу... У тебе, кажу, дітки малі зосталися, треба їх до розуму довести.
Г р и ц ь к о (до Ївги). І розумно кажеш: треба їх до пуття довести.
О д а р к а. Світ не без добрих людей. Може, другі знайдуться, що краще від мене се діло оборудують.
Г р и ц ь к о. Знову дурне плетеш!
Ї в г а. Уже як чужа матка, то гірше, ніж чужа хатка... А — чужа хата — гірша ката!
О д а р к а. Он уже одну виростила і до розуму довела... Буде з мене.
Г р и ц ь к о. Що ж там буде?
О д а р к а. Так... І птиця сміється, не тільки люди.
Г р и ц ь к о. А ти начхай на тих птиць та людей! Яке їм до того діло?
Ї в г а. Ото ж і я їй кажу, так — ні! І слухати не хоче.
О д а р к а. Добре вам те казати, бо ви на собі не звідали тії образи.
Г р и ц ь к о. Якої образи?.. То дурниця все, гордощі наші! Якби ти не гордувала своєю дочкою, не складала на неї великих надій, то ніякої б і образи не було.
О д а р к а. Які ж я на неї надії складала? Такі, як і всі люди складають.
Г р и ц ь к о. Та такі ж... Усі думають, що як своє, то найкраще. А ти порівняй своє до других та й скажи; чим воно гірше від їх?.. (Помовчавши). Якби ти, боронь боже, чому лихому Химку навчала,— красти чи людям лихе робити,— отоді б і була винувата! А то ж ти вигляділа, виростила її, як і всі; а що вона не захотіла бути тим, чим тобі хотілося її бачити, що ж ти поробиш? Такий тепер уже світ настав!.. Захотіла свою дурну голову затопити... Чим же ти винувата? Якби вона питала тебе, а ти прираяла таке, отоді б була винувата!.. А не питала, то... гріх її, а не твій!
О д а р к а. А люди хіба бачать, хіба розбирають, — чи по своїй волі вона те зробила, чи мати на те наводила?
Г р и ц ь к о. Хіба люди без очей? Не сліпі ж вони, розберуть, не бійсь, що коли хто втікає, то не скаже про свої заміри тому, від кого втікає.
О д а р к а. Люди, бач, сього не розбирають, а скажуть, що мати винувата: не вміла держати, доброму розумові навчати.
Г р и ц ь к о. Може, хто дурне і скаже. Не загородиш же йому рота? А ти на те не потурай... То не людське діло — судити, а боже. Сама у своїй голові покопайся, у своїй душі порийся та й спитай себе: чи винувата ти, чи ні?
О д а р к а. Чим же я винувата?
Г р и ц ь к о. А не винувата, то й не суди дочки своїм судом людським.
Ї в г а. Та й я ж їй кажу: посердилася, погнівалася,— пора ж уже й перестати; пора ж і простити!
Г р и ц ь к о. Що вона перед тобою провинилася, то її гріх, за те вона перед богом і в отвіті буде; а матері отак судити та гнівом карати свою дочку не приходиться.
О д а р к а. Та чого ви пристали до мене з тією Химкою? Що ви за такі заступники за неї? Чому ж вона сама не прийде та не покається?
Г р и ц ь к о. А хочеш? Це не довго... (Підходить до дверей, гукає). Химко! Химко!
Увіходе X и м к а, хороше наряджена і, склонивши голову, підходе до матері, що здивована і стривожена стоїть, не знаючи, що їй робити.


Вихід V

X и м к а (падаючи на коліна перед матір'ю). Матіночко!., простіть мене...
О д а р к а (бліда, тремтить уся). Хим... Ох! Чо-го... ти... прийшла?
X и м к а. Простіть мене, матіночко, я винувата перед вами... Наробила я вам слави великої.
О д а р к а (опустившись від немочі на лаву). Цить... мовчи!.. Господь тебе прости... Я... я на тебе... гніву не маю.
Г р и ц ь к о. Отак краще. Це — по-божому.
X и м к а (схопившись, палко цілує матір у руку). Матіночко, моя лебідочко! Ви простили мене... Я знала, що до вашого серця завжди можна доступитися, та не сміла раніше... А тепер... тепер, як простили мене... благословіть ще мене!
О д а р к а (здивовано). Благословить?.. На що?
Ї в г а (утираючи очі). От, бісові сльози, так і котяться!
X и м к а. Я знайшла, матінко, собі пару... Благословіть з нею на шлюб чесний.
О д а р к а. Пару?.. На шлюб?
Г р и ц ь к о. Ївго! кликни Івана.
Ї в г а (гукає у двері). Іване! іди лишень сюди.

Убігають Петро і Орися, кожне з півбулкою у руках.


Вихід VI

О р и с я (до Ївги). Тітоцко! Це мені Хима гостинця привезла... Хима добра, Хима славна!..

Увіходе Іван, теж наряджений, Ївга йому киває головою, щоб ішов до Одарки

І в а н (беручи Химку за руку, склоняється перед Одаркою). Матушка! Я полюбил вашу дочку... Она мне, значить, по нраву прийшлася... Хочу її за жену взяти. Прошу вашого благословенія... Потому, значить, — не могу жить без нейо!..
X и м к а (вклоняючись). Благословіть нас, матіночко!
О д а р к а. Боже!.. (Заливається слізьми).
Г р и ц ь к о. Ну, от тобі й плакати! Чого його плакати? Слава богу, що діждала пари своїй дитині. Бери хліба та благословляй, стара.
О р и с я (до Ївги). Сцо воно таке? (Вказуючи на Івана). Цього він узяв Химку за руку?
Ї в г а. То він її сватає... Він візьме Химку собі за жінку.
О р и с я (з плачем). Я не хоцу!.. Хима добра, Хима славна... вона мені булоцку дала і пряницка привезла; а він хотів отам на дворі пряницка одняти... Я не хоцу, сцоб Хима ісла за його.
О д а р к а. Хліба... хліба... Там у сінях... на миснику.
Г р и ц ь к о. Ївго! Годі тобі бавитися з дітворою. Достань там десь у сінях хліба та неси сюди.
Ї в г а (миттю справившись, подає хліб Грицькові). Нате, дядьку.
Г р и ц ь к о (передаючи хліб Одарці). Благословляй, стара.
О д а р к а. Грицьку! Ти хрещений батько Химчин... Нема ж рідного... не... дожив... (Плаче).
Г р и ц ь к о. Та знаю, знаю... Посадженним бути?.. Вони ще як учора до мене приїхали, то прохали — поклопотати за їх перед тобою та й посадженним батьком бути... Добре, буду. (Становиться уряд з Одаркою, Іван і Химка вклоняються).
О д а р к а. Господи! благослови її і пошли їй щасну долю! (Благословляє Химку, потім обнімає і цілує її. До Івана). Благословляю і тебе, мій несподіваний зятю!.. Люби мою дитину, бережи її... (Благословляє Івана).
І в а н (вклоняючись). Будьте покойни, матушка. На то уж я Химку люблю.
О р и с я (до Ївги). Він блесе... Він Химу буде бити...
Ї в г а. Та цить!
Г р и ц ь к о. Благослови вас, боже, на все добре... Щоб вас щастя не покидало, а лихо до вас не завертало. (Благословляє).
П е т р о. Коли б то весілля у Химки скоріше... Отоді то вже я і наїмся і потанцюю!



Заслона пада

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Згуба"