Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Злодій

Злодій

 


У Федора Дмитренка занедужала дитина, п'яти літ, син Івась. Федора не було дома, їздив з паном у місто. Третій день у дворі дожидали пана і ніяк не діждалися. Уляна, Федорова жінка, низенька, ширококоста молодиця, ходила ні жива ні мертва. Івась у їх єдинчик і більше вже й не ждайлося, як сказала баба повитуха. Уляна душі в йому не чула, куди сама йшла і його за собою вела. Та й Івась утішна дитина, повне як огірочок, на личку як яблучко наливчате, очі чорні, блискучі, волоссячко шовкове; а веселе, а балакуче! Усі у дворі любили Івася, усі його жалували, гостинців давали. І от у Петрівку, саме у спеку, в жару візьми та й занедужай. З вечора розгорілася у його голова, аж очима не дає глянути ясно, к світу відкілясь узявся кашель, страшний заливний кашель, як розкашляється, — високо груди зідмуться, зопреться зітхання важкеє і аж посиніє хлопець, бухика. Як залилося уперше, Уляна так злякалася, що і слова не скаже, стоїть, труситься уся, дивиться на його, мов хоче продивитися наскрізь, слухає того писку страшного у невеличкій груднині і їй страшно стає й боляче, сама не знає чи то в дитини, чи в її серці таке розходилося. Як вона мучиться бідна, як боліє нещасна! Одна ж, одна ж як та порошина у оці, одна її щастя, її доля, надія! Вона була козачкою вільного роду, і навернула лиха година цього Федора до їх у село. Де він узявся — господь його знає. Ішла чутка, що він страшний чоловік, палкий як порох, а гострий як бритва. Він був кріпак і казали, що свого першого пана побив. Сам він хваливсь, що не бив, а тілько відняв сестру дівку і не дав знівечити. Пан продав непокірного кріпака другому у село, де жила і Уляна. Високий, красивий, він прямо поступив у двір, і новий пан зробив його кучером. Уже хоч яких коней удерже в руках! На водопої Уляна стрілася з ним, стрілася на свою лиху годину. Вона не спала всю ту ніч, з-перед очей її не сходила його брава постать, його дзвінкий голос, його величне обличчя, — як чаром облив він її, мов дав чого напитися. Ходить та нудиться Уляна, коли не баче його, а побаче — і щастя, і доля її! Увесь світ, здається, сміється його очима! Помітили батько та мати — стали виговорювати, що це ти з кріпаком, із невольником водишся? Так куди! Хоч у каторгу, на шибеницю, аби з ним, аби коло його. Подобалась і вона Федорові; узяла думка безжурну парубочу голову, ходить, як сич, повісивши носа. Одкупитися — де ж тих грошей узяти? Туга обняла його, не їсть, не п'є. Кухарка Мотря, весела молодиця, трохи одходила його: чого ти, каже, журишся. Хіба і в неволі не живуть люди? Кому не робить, то робить. Женись, каже, не бійся нічого, може пан і полегкість для жінки зробе. Похвалився Федір Уляні. Уляна — хоч зараз під вінець, рада батька-матір кинуть, аби з ним, з своїм милим, розгонити його тугу, веселити його очі ясні. Федір до пана. Пан пообіцяв не брати в строкову роботу Уляни, ще й батюшку підговорив їх повінчати. Уляна втекла від батька та матері і перейшла кріпачкою у двір. Рідня на неї розгнівалася, одринула від себе, сама мати прокляла свою дочку! Серце Уляни боліло — та нічого не вдієш, назад не вернешся — жила у дворі, ходила на панську роботу, як і всі кріпачки. Три роки не було у їх дітей, на четвертий родився син Івась. Боліла за ним Уляна, страшно боліла і трохи не вмерла. Вичуняла і серце і душу віддала своїй дитині, своєму чорноголовому Івасеві. Носиться цілими днями із ним, з рук не спускає, не дає порошині упасти. Так уже тішиться та доглядає! «Ти ж у мене і брат, і сестра, і батько, і мати, увесь світ — тілько й живу тобою, тілько і дишу й радію». І от Івась занедужав. Як божевільна ходе Уляна, не знає, що їй робити, що їй почати. Усіх бабок понакликала, і ніхто нічого не врає. Ламає руки, молиться богу ї жде не діждеться Федора. Хоч би він приїхав, хоч би він був дома, може він що знає; хоч би живого застав, подивився на його, її серце мліло від болі, прокльони на лиху неволю злітали з її уст. Тепер вона тілько пізнала, що то неволя! Оце настане ранок — треба йти у поле, просо полоти, огороди сапувати. Рве свиріпу або збиває бур'ян — а писк дитини дзвоне у її ухах, навертається і стукоче у її серці. Другі сядуть обідати, а вона — дай боже ноги — додому, до свого Івася. Ще живий слава богу, і чи вхопила шматок черствого хліба — знову на ниву або на вгород. Настане вечір — засвіте каганець, постанове на припічку, щоб не било світло у очі дитині, і цілу ніч крячкою просидить над ним, очей не спускаючи. Господи! Чого вона тілько не переживе за ту ніч? Які думки не перейдуть через її серце, через її голову? Хоч би рідня, як у людей, хай би на неї сердились, а дитина, — чим вона винувата? Чи не прийти б бабі одвідати, поглядіти свого онука? Ніт же, закляті такі! І сльози душать її, обливають широке личко. Тепер вона постаріла, осунулася. Краска де й ділася — жовта, жовта стала Уляна, як жовтяк, і без того невеселі очі її тепер заплакані, розпухлі, згасли. Коса не розчісана вибивається з-під очіпка, лізе у очі; рве її Уляна і не чує болі ніякої. Легко сказати, три дні промучитись, три ночі крячкою просидіти над болящим. Що кріпка ця Уляна, що здорова вдалася, — кажуть дворові, а не знають, що не сила держить Уляну на ногах не здоров'я — вона од вітру, безталанна, хилиться, а держить її серце, матерня гаряча любов.
У суботу після обід Уляна зосталась, — хай хоч повісять мене, — не піду! І не пішла. Надвечір прийшов Грицько коваль, кум її, — він хрестив Івася.
— Здорово, кума! Почув, хрещеник недужий, прийшов провідати.
— Спасибі, куме! — одказує Уляна і баче — уже хльобнув Грицько. І гарний сей чоловік Грицько, коли б не пив. І робочий, і розумний, зате як загуляє, — роботу к бісовій матері кинув та й розум затопе в горілці. Як божевільний тоді [?] голісінький — до того доп'ється — біга по селу і хіба спіймають та прив'яжуть, то оханеться. А то, здається, і душу залив би. Він і не часто, отак найде пора — і пішов гуляти.
— Що це, куме, пора прийшла? — пита Уляна.
— Шабаш! — кинувши шапку об землю, крикнув Грицько. — Коло серця мого смокче, так і смокче, так і смокче! У-у! — заскрипівши зубами загув Грицько і зло посваривсь кулаком у ту сторону, де стояв панський будинок. — Вони мене довели, Уляно, до сього! Вони! О, вони колись знатимуть мене! Прокляті! Бога в животі не мають, серця не мають! Дитина недужа, вмирає, а ти, мати, на роботу іди?! Га? — і знову заскрипів зубами.
— Господь з ними, Грицьку! Їм господь за те заплате.
— Господь? Та чом він їм досі не віддяче? Уже б сторицею можна заплатити, а він мовчить! І бог видно той панський, а не наш.
Сумний, мовчазний похнюпився Грицько при тім слові.
— Мамо! питки, — тихо пошептав Івась. Уляна кинулась з кухлем по свіжу воду.
— Питки хочеш, сину? — спитався, підійшовши, Грицько. — Пий на здоров'я. Ач, як споганів.
— Страшний став, такий страшний! — одказує Уляна, напоївши хлопця, — хоч би Федір приїхав.
— А він що — руки підложе? — Та все ж, хоч живого побаче! Грицько махнув разом і рукою і головою.
— Та гляди лиш, кума, чи не краще на тому світі? Мале умре — менше лиха знатиме. Хіба красне життя наше?
— Так то воно казати, а чи легко матерньому серцю.
— Наплюй!
— На що наплюй? — почувся ззаду їх чужий голос. Зирк — клюшниця Марфа. Уляна аж струснулася.
— Та хоч і на тебе, — одрізав зразу Грицько, бликнувши страшно очима. — Щоб не підслухувала. Думаєш, велика пані?
— Ти, видно, давно вже на цепу був,— уп'ять захотілося.
— Поздоров боже нашої клюшниці Марфи такої честі хоч і щодня, то заслужиш.
— Коли залив очі, то мовчи вже, — скрикнула, почервонівши, Марфа. — А ти чому не була сьогодні після обід на роботі?
— Ви ж бачите моє лихо,— каже Уляна, вказуючи на дитину, — йому так трудно було...
— Наплодите, та й панькайся з ними, а панська робота стій... — зло виговорює Марфа.
— Звиніть, пожалуста, — каже Грицько усміхаючись і ухоливши в обидві руки свою голову, почав її нахиляти, — я думав, :хто се? І не пізнав, дурний, що це ж шолудива дівка Марфа, котру одходила моя покійна жінка, а панська... клюшниця Марфа. Тьфу!
Марфа бликнула на Грицька, що п'яний стояв коло неї і, усміхаючись, кланявся, і тілько гострий погляд її показував, що робилось у її серці. А Грицько одно ходе за нею та кланяється.
— Чого ти причепився до мене, п'янице? — не видержала j крикнула Марфа.
Івась злякався того крику, кинувся і залився кашлем. Аж Грицько оханувсь, почувши ту пискотняву та хрипотняву в дитячих грудях. Уляна кинулась до сина, впилася мученими очима у його, мов прохала. Господи! зніми з його хоч половину його лиха і дай мені, — я його носитиму з радістю, — не муч тілько його, не терзай отак!
Марфа як непримітно увійшла, так непримітно і вийшла, мов тінь промайнула. Коли Івась вгамувавсь, і Грицько й Уляна трохи оханулися, — Марфи уже не було у хаті.
— Не жилець, він, ні не жилець! — промовив, махнувши рукою, Грицько. — Таким кашлем і старий печінки всі порве. Прощай, Уляно, бог з тобою! — і, коливаючись, подибав з хати.
Мов хто серпом різнув по серцю Уляну, так ті Грицькові слова. Вона бачила сама, що Івась ледве дише... Надія, котра ще жила досі, стала застигати, холонути в ЇЇ серці. Вона вхопилась руками за голову, здавила її холодними долонями. Що ж мені робить тепер бідній? Що почати безталанній? — і стрілою помчалася з хати.
Рядом з панським двором, — тин з тином, — жив батюшка, отець Іван. Високий, пузатий, з червоним як ріжок лицем, з сірою до коліна бородою, він тепер після вечірньої служби сидів на дубовому темному стулі, пив чай. Піт заливав йому очі, стікав градом по бороді, падав додолу, він на те не потурав і знай хлестав чай, котрий підливала йому його низенька сухенька жінка.
— Ще питимеш? — пита попадя після п'ятого.
— Наливай! наливай! Добре потом пробирає! — і, взявши рушник з столу, почав витирати лице. Тоді саме завалували собаки у дворі.
— Когось несе лиха година! — промовив він і знову принявся за чай.
— Та щось давно й не було нікого. Стецькова жінка ходила на вазі, може й хрестити, — угадувала попадя.
— Ну, вже я на того Стецька гострю зуби. Прохав бісового квакала зорати ниву ще з осені, — ніколи — каже. Настала косовиця, — ти ж, кажу, хоч косити прийдеш? — Хоч би, каже, з своїм управитись. Підожди ж ти, думаю, піймаєшся і ти мені, стане тобі шкурка за вичинку.
У кухні почувся гомін, — хтось усилковувався пройти у горниці, слуга не пускала. «Та куди ти лізеш? Дай хоч напитися батюшці чаю».
— Хто там такий? — з горниці обізвала попадя. — Параско! пусти.
У хату увійшла Уляна — розпатлана, бліда, тремтить уся.
— Здрастуйте, батюшко! — уклоняючись трохи не в ноги, мовить Уляна.
— Чого?
— Синок занедужав. Ледве дише. Прийдіть, батюшка, причастити.
— Ти хто така, відкіля?
— Я з двору. Федорова жінка.
— А, це того Федора, кучера? А ти знаєш, що твій чоловік і досі недодав мені за вінчання три рублі. Тоді пан сам прохав, ну, думаю, повінчаю вже. А ось восьме літо йде — а він ні кує, ні меле.
— Батюшка! Коли б же ми вільні були, — де ж нам узяти?
— Ну, добре. Піди ж попереду принеси три рублі — та тоді й приходь з сином.
— Синові п'ятий годок, — не донесу, батюшка.
— Уже ж і я не піду. Віддай хоч попереду те, що винні зосталися.
— Копійки мідної за душею немає, батюшка.
— Так чого ж ти й прийшла? Ну і йди собі з богом.
То блідна, а то ще блідніша, аж зубами цокотить, пішла Уляна з попової хати. Не здужа не то клясти, слова вимовити, сльози так і душать її, так і заливають очі. Насилу втрапила додому.
Івась після кашлю затих і тілько водив по хаті очима.
— Сину мій, лихо моє! Від нас не тілько люди, і бог видно відцурався, — промовила вона, припавши до дитини. Івась притулився до неї, обнімав гарячими руками її холодну шию, цілував її заплакане лице. Утішали одно другого.
Так минула і ніч; так застав їх і ранок.
То була неділя. Увесь день був ясний, погожий. Роботи немає, і Уляна така рада, від болящого і не відходе. Йому, правда, стало трохи краще. Кашель угамувався, хоч у грудях все-таки сопло, хрипіло, огненний пал трохи пройшов, — Івась просив їстки і питки. Веселіше глянула на світ божий Уляна. Дворові жінки утішають її, — а може дасть бог воно оце піде на поправку. Надія ожила в Уляниному серці, радість обняла її, покій оснував його. Після обіду вона трохи й прикорхнула. Устала, надворі було парко, варко,— дихати нічим, а сонце як огненная куля стоїть серед неба і не пече — пале. Вітерець ані провіє — повітря гаряче стоїть на одному місці. З різних кінців неба насувають хмари. Темні, аж сині, клекочуть, здимаються здоровенними клубками і котять одно проти другого, немов усі кони назброїлися проти ясного сонця. Темні полоси спускаються від їх аж на саму землю. — Оце дощу ждати, — кажуть люди, — та ще й великого, з громом, з блискавицею.
На дощ Івасеві погіршало — не дає йому ні дихнути, ні навіть і полежати. Кашель б'є, підкида його, перевертає з місця на місце і, мов загородило чим горло, аж рве, аж кривава слина виступає на опалені смагою уста, — а прокашлятись, не прокашляється. Уляна, як смерть, ходить, затуляє вікна, щоб не світила блискавиця у вічі дитині. А блискавиця як нарошне — безперестанно шматує чорні хмари, чертить у повітрі огнями-стрілами. Хмари то сходяться, то розходяться, обіймають світ тьмою. Грім — аж земля тремтить — і гупає і наводить страх на душу, обіймає холодом серце. А Уляна одна і голосить, і богу молиться, і кляне свою долю, і на дитину дивиться — мучиться, розривається!
Надворі потемніло як уночі, дощ здоровенними краплями то там, то там пада, суха земля зразу убирає у себе велезні бризки і через хвилину тілько круглі сліди їх видні на землі. Це зразу блискавиця шарпнула, аж затремтіла Уляна, аж у очах потемніло у неї, — грім гогонув, немов провалилась земля, роздаючись страшенними перебоями; запахло сіркою, горілим, і дощ линув як із відра. Івася неначе що кинуло, він підвівся і, наливаючись кров'ю, почав рвати, кривава піна тяглася довгою стьожкою з його рота. Уляна ухопилась за груди, мов хто ударив її ножем у серце... Знадвору доноситься крик: їдуть, їдуть! — чутні гуркіт, фиркання... Чорна тінь промчалася повз хату. Приїхали, приїхали! — і Уляна вибігла у сіни. Справді приїхали.
— Федоре! Федоре! Іди ради бога скоріше, — стоячи на ливні-дощі, кричить Уляна і махає руками.
— Що там таке? — одгукується Федір.
— Господи! З Івасем щось сталося. Івась занедужав. Іди скоріше.
Федір, кинувши коні на дворника, мокрий як хлющ, побіг на зойк Уляни.
Вона вже стояла коло дитини і, ламаючи руки, болізно дивилася, як воно металося, хапалось за налите кров'ю лице рученятами, дряпало за горло.
Федір, високий, саженний чоловік, як укопаний став коло болящого, не спускаючи з його свого похмурого погляду; вода збігала з його одежі, з його картуза.
— Івасю! що це з тобою? — ласкаво спитався Федір, дотримуючись мокрою рукою до його гарячої голови.
— Та...то...— і Івась залився кашлем.
Федір, сам не знаючи від чого, узявся за боки руками і похитав головою. З-під його похмурих очей, не знати, чи капля дощова, чи сльоза, викотившись, упала додолу.
— Івасю! тато приїхав. Тато питає тебе, — поправляючи подушку, обзивається Уляна. Івась, аж кулаки зціплює, кашля.
— Не руш його, — каже Федір, — ось я упораюсь з кіньми. І, чухаючи потилицю, пішов з хати. Надворі чувся крик. Уляна вибігла у сіни. Пан стояв на рундуці і кричав, що й досі Коні не розпряжені стоять на дощі.
— У мене он син, син занедужав, — гордо одказує Федір, добираючись до коней.
— Хай хоч здохне він тобі, — кричить пан, — а мені щоб коні не мокли.
— Хай краще ти пропадеш з своїми кіньми, — гукнув Федір, та грім покрив його голос. Блискавиця мигнула, і пан мерщій сховався у хату.
Федір, упоравшись, увійшов увесь мокрий, у грязі, у пилюці. Лице його було зле, очі грізні, похмурі. Він одвертав їх і від жінки, і від дитини.
— Ти б передівся! — сказала Уляна. Федір якось нехотя почав скидати мокру одежу.
Івась трохи притих, не кашляв, а тілько водив мутними очима по хаті, немов шукав когось. Федірі сів на лаві коло столу і похнюпився, — голова його упала на груди, по лицю пробігали якісь темні смуги. Уляна крадькома переводила свій боязливий погляд з дитини на його, і серце її замирало. Всі мовчали і чутно було, як шумів дощ то на хвилину вгаваючи, то знову припускаючи; як піднімалися бульби, тріскалися і знов піднімалися на вкритій водою землі. Грім гоготав на увесь світ, качались стіни хати, оселя лущала і брязкотіли шибки у вікнах.
— Тато...— ледве промовив Івась, узрівши батька коло вікна. Федір затіпавсь, підвівся і підійшов до сина.
— Івасю! мій синку!..— грубим голосом обзивається Федір, і чутно як він у його тремтить.
— Тату, тату...
— Ти скучав за татом? — пита Уляна.
— Скучав.
— А тато гостинця привіз з міста.
Федір і забув, що у його каптані лежав пряник, котрий він назнарошне купив синові. Згадавши, він поліз і, хоч мокрий, витяг з кишені. Погляд у хлопця загорівся, ожив. Невеличкою ручкою узяв він той пряник, червоний москалик з золотою головкою, і не знав, чи москаликом тим любуватися, чи батьком.
— Ти не кликала баби? — спитав Федір Уляни.
— Було вчора аж три: Кущиха, Довгоп'ята і Очкурева.
— Що ж вони?
— Що? Шептали, злизували — нічого. Кущиха каже, треба б достати з рака жовнянок, вона наговоре їх, — а ті жовнянки зав'язати болящому у пазуху.
— Так ти й не достала?
— Де ж ти достанеш? Прохала дворника Карпа, хоч би одного витяг. Я, каже, одного витягну, а другі донесуть панові, що всю рибу виловив, — хай йому!
— Ну вже ж, хай що хоче каже, — коли б тілько ніч скоріше настала, — промовив Федір. — Ти чула що він казав? — сверкнувши очима, він знову спитався Уляни.
— Що таке?
— Хай, каже, хоч здохне він тобі, а мені щоб коні не стояли на дощі.
Уляна глибоко й тяжко зітхнула.
— Коли б бог слухав дурного чередника, то вся б скотина видохла, — нешвидко відказала Уляна. Федір тілько крутнув головою та сплюнув; він аж почорнів на лиці і трусився.
Під дощ, під померки вкритого хмарами неба не видко було, коли і сонце сіло, не знать чи наступил і вечір. Дощ не переставав, хмари не переходили, а, здавалося, наступали ще більші, ще чорніші, ждали дощу на всю ніч. Перед тим, як смеркало, Федір пішов до коней, заложив їсти і вернувся у хату, брязкаючи ключами.
— Коли б лиха година скоріше обложила проклятого! — промовив він, вішаючи ключі на кілочку.
— А що таке?
— Пішов би на річку.
— У таку годину, у дощ та блискавку? — спитала Уляна.
— А що таке?
— Страшно. Не дай господи чого — темрява ж така, що перед очима нічого не видко.
Федір тілько хитнув головою, — як вовка бояться, мов, то й у ліс не ходити.
Івась, награвшись пряником, тихо заснув, придавивши його рукою до себе. Розкуйдана головка його спокійно лежала на подушці; важке хрипливе зітхання виходило з його розкритого рота. Каганець стояв на комині і кидав блідий світ прямо на його личко, — воно здавалося мов сизою наміткою вкрите. Уляна злягла над ним, обпершись однією рукою об піл, і не спускала очей з його, тілько голова її якось хиталась на в'язах та раз по раз вона глибоко зітхала. Федір мовчки сидів коло вікна і все позирав, чи скоро потухне огонь у горницях. Він рішився що б там не було, — а сю ніч достати рака. «Чорт їх не видав! — думав він, — бог на всякого долю плодить, що для болящого, то для болящого, а що і так удасться вловити — самі поїмо». Він знав, що снасті не запиралися, там, коло купальні у бесідці вони завжди лежали — і сітки, і ятері, і верші, волок і невід був. Йому не нужно ні невода, ні сіток тих, — йому одної верші тілько, сяде на човен, тихо одпливе насеред річки, засторчить вершу, притягне трохи, — що-що, а рак хоч дурний, а піймається. Тепер же на дощ вони грають. І не спуска він очей з горниць, дожида, коли потушиться огонь у пайовім покої. Ось щось дуже забігали вогні по всіх хатах, то в тім, то в другім вікні та й покажеться світло. Видно, шукають що, а може вечеря. Ось у його хаті потухло зовсім. «Підожду, то може вийшов у другу хату», — дума Федір і жде. Огонь не показується. Далі й по других вікнах стало тухнути. У дівочій зостався один, і то ледве, видно, світе, — ховаються, видно, з чимсь горняшні... Ну тепер можна, рішив Федір і встав. Уляна, злягши на руку, прикорхнула.
— Я ж іду, прощай! — промовив Федір тихо, щоб не збудити сина.
— Що таке? — спросоння кинувшись, спитала Уляна. Федора вже не було у хаті. Піднімаючись, ненароком вона штовхнула подушку рукою, — Івась не своїм голосом скрикнув. Уляна припала до його.
— Цить, цить, голубонько мій! — промовила вона, прилягаючи над дитиною і цілуючи його у гарячу щічку. Івась затих; він, правда, і не прокидався. «То він сонний гукнув так, то йому щось приснилося страшне», — подумала Уляна і перехрестила дитину. Серце її наче хто у жмені здавив, і з того часу воно стало у неї нити-замирати, якийсь страх найшов на неї. Хмара почала переходити, дощ і грім перестав, коли-інколи сверконе дальня блискавиця, освітить розірвані тучі на небі, змочену водою землю і знову все покриє темнотою. Здається, перейшла вже лиха година, — а Уляні так страшно, так страшно, й сама не знає чого; якась трясця тіпа її, цокотить зубами, волосся лізе вгору. «Мати господня! заступи і сохрани!» — важко зітхаючи шепче вона, а в душі — так холодно та страшно.
Федір, скинувши чоботи в сінях, босий тихо поплентавсь двором через садок до річки. Кругом темно — хоч око виколи, по всіх хатах погасилося уже, у його тілько хатині ледве мрів огонь. Помацки прийшлось йому пробиратись, хіба блискавиця присвічувала дорогу. У дворі ще було сяк-так, а як увійшов у сад, у гущавину широких гіллястих груш, яблунь, листатих вишень, — йому зробилося страшно. Сам не знає чого його картуз лізе угору і волосся на голові становиться дибом. Тихо усюди, аж мертво тихо, тілько плескотять його ноги, бредучи водою, та шумить вода, збігаючи з гори у річку. Оце свірконе блискавиця — залеліє перед ним стежка, а з боків немов забігають якісь темні тіні, страшні страховища і чорною стіною становляться перед очима, не пускаючи далі. Федір аж затіпається увесь, а все ж подається, наставивши руки кругом себе, далі. Оце ж згори, — знову блиснула блискавиця, — освітила бесідку, річку, човен коло річки. Він мерщій подався вперед. Ось наліво і бесідка. Помацки . він поліз у неї і зараз же налапав вершу. Перекинувши через плече, побравсь до човна. Знову світ, — він уже коло човна, тілько не видко весла щось. Не довіряючи очам, він уступив у човен і облапав його кругом руками — немає весла. Де ж воно, бідна головко? Положивши вершу, він обшукав кругом, ходив аж до купальні — нема. Не біда! Хіба мало кілків валяється коло річки, — а йому не первина їздить на човні, колись ломачкою з тину переправився, та ще весною, а то тепер не управити кілком. За кілком остановки немає, бере він кілок у руки, стає у човен і одпихає його від берега. Тихо, мов утка, подався човен уперед, схитнувшись з боку на бік і установившись, поплив далі, розрізуючи чорні, як сажа, хвилі. Хмари почали розходитись, поміж їх чорними клубками іноді пробивалася боязка зірка, оце вирне та зразу й потоне, у другім місці ціла попруга світу розділяла один клубок від другого, — то місяць зі-під хмари подавав звістку, що коли б не їх густа темнота, — загуляв би по небу він чистий та ясний. Федір, не потураючи на те, тілько що од'їхав, — як зараз і опустив вершу, — річка з краю неглибока, верша чертила по дну,— нею водив Федір на всі боки. Коли витяг з води, то в куширі зразу налапав раків з десяток. Укинувши в човен, він знову опустив вершу. Не раз і не два опускав він її, подаючи човен все далі та далі по річці. От там, край очерету, яма, коли б на неї не налучить, — дума він і послав вершу у воду. Верша обперлась об землю, не хотіла подаватись вперед. Федір наліг на неї рукою; човен перегнувся одним боком на воду — от набереться. Федір налягає на вершу, верша, зірвавшись, плеснула... Грім десь гогонув далеко, блискавиця пробігла понад очеретом, освітила широкі круги на воді, перекинутий човен дном угору і, злякавшись, скрилась в темноті. Тихо-тихо стало на річці. Тілько вода булькотіла під човном...
Івась крикнув удруге ще дужче, ще нестямніше. Тепер уже він не затих як уперше, тіло його витягло, вирівняло і з криком підкинуло вгору. За одним викриком пронісся другий, третій, кашель розходився, — і Івась залився безконечними бухи та хи, груди високо піднялися, у їх гуло, пищало. Уляна здуріло припала до його.
— Івасю, голубонько! Господь з тобою! Чого ти так жахнувся? Уймися, серденько! — Івась аж посинів від натуги; кашель піднімав високо його груди, виправляв тіло, підкидав, скручував. Малі пальченята аж лущали, так він їх стуляв міцно в кулаки, надуваючись від кашлю. Була хвилина, що зітхання його зостановилось; тіло похолонуло. Уляна гріла його своїм зітханням, живила гарячими поцілунками. Ніщо не помагало.
— Що мені робить тепер, господи? — скрикнула Уляна, кинулась у сіни, ухопила кухоль з водою, збризнула на його. Івась затих; писком, від котрого серце в Уляни упало, прорвалося його зітхання і на хвилину йому полегшало. Уляна промочила смажні його уста водою.
— Мій голубоньку! Ось же твій пряничок. На!
— Тато...тато,— ледве чутно промовив Івась.
— Тато пішов рачків достати, — утішала Уляна. — Он він рачків принесе своєму Івасеві і йому полегшає від рачків.
Івась слухав, не спускаючи помертвілих очей з матері; такий жаль світився ними, що Уляна не видержала і залилася слізьми.
Добиралося за північ. Вітер розбив, розігнав чорні хмари, небо очистилось — синє, аж темне, — по йому привітно світять зорі, місяць пливе, як лебідь, купається у налитих на землі калюжах. На сідалі півень крикнув «кукуреку!» Це вже другий кричить, а його немає, — дума з занімілим серцем Уляна і, не стерпівши, виходе на двір. Вийшла аж за хату, підійшла аж над сад. Дерево понагиналося, змочене ливнем; краплі з листу грузько стікають додолу. Крізь густі гілки лиснить річка, освічена місяцем; згори гуде рівчаком вода.
— Федоре! Федоре! — упівголоса окликнула Уляна. Оклик її глухо замер у садку.
Уляна вертає у хату. Івась лежить, водить очима, шукає когось.
— Нема тата? — питає він, побачивши матір. — Уляна поблідла.
— Він зараз прийде, зараз. Я гукала його, а він одгукується: зараз.
Івась затих, ждучи, а в Уляни цокотять зуби, голова кругом ходе, у очах темніє. Півень ударив утретє, почало край неба червоніти, а його немає, немає. Од вікна до вікна швендя Уляна, вигледіла очі в сіру темноту; стане, послуха, чи не чуть, чи не йде він. Вітер пробіжить оселею, а вона летить у сіни його стрівати. І вертає назад як смерть біла. Холод пройняв все її тіло, тоді як зітхання гаряче-гаряче так і смаже уста, так і суше у роті. Раз поз раз вона хлиська воду. Ось уже світ рожевими очима загляда у вікно. У голові в Уляни зовсім помутилося, — вона не знає що робить, забуває, чого виходила в сіни, надвір і вертається знову у хату. Під серцем у неї горить, пече.
Світ усе більше приливає. Уставше сонце, пробившись крізь садок, послало золоту стягу прямо в вікно, весело застрибало воно по стінах, забігало по хаті, освітило. Уляна стояла і божевільно дивилась на все те. Знадвору донісся крик-гук. Уляна вибігла у сіни. — Хто то човен спустив на воду? — кричить пан серед двору.
У дворі піднялась шарпанина. І той каже не знаю, і той — нічого не бачив.
— То видно його дощем відбило, — промовив Карпо дворник.
— А бачили, що дощ надходить. Чому не прикували? Зараз його піймати і прикувати.
Уляну наче хто ударив під серце ножем. Вона сплеснула руками і, як божевільна, кинулась з сіней до пана.
— Паночку-лебедочку! То Федір, Федір!.. Лихо моє, тяжке моє! Син занедужав. Івась занедужав... Рачків забажалося... Паночку! — І перед паном на мокру землю упала на коліна Уляна, схрестивши на грудях руки.
Пан аж посинів від злості.
— Так він красти? Уночі красти? І човен покинув так? — крикнув не своїм голосом пан. — Де він, сучий син? Подай його сюди!
— Його нема, паночку, він не вернувся й досі! — одказала Уляна.
— Де ж він, у шинок поніс пропивати ? — гукнув пан. — Знайти його.
Дворові забігали.
— Та ні, воно не так щось. Не дощем, видно, той човен одігнало, бо догори дном плаває, — каже, вертаючись, Карпо.
— То що ж, він утопився хіба? — пита, пом'якшавши, пан. — Закиньте невід!
Хлопці кинулись до річки. Одні побігли за човнами, другі розправляли невід. Уляна, забувши про сина, пішла, як смерть, за другими. Очі її не сходили з перекинутого човна, що мов черепаха хитався серед хвилі. Господи! невже під його чорною покрівлею полягла Федорова голова? Не доведи господи! І Уляна тихо шептала молитви. Страшна ця Уляна! Сорочка розхристана, спідниця у пилюці, очіпок зсунувся набік, коса бовталась на шиї, — вона нічого того не примічала, нікуди не дивилася; очі її блудили коло човна, коло його чорного горбатого дна.
Народ, почувши гомін, почав збиратися до річки.
— Що тут таке? Утопився хто?
— А бог його знає.
— А невід же нащо закидають, рибу ловити?
— І того не знаю.
— Ви чого позбиралися, сучі сини, — гукнув пан, — аби час гаяти. Марш на роботу!
Люди шарахнули в сторони, поховались поміж деревом і дожидали — що воно справді за оказія, що так рано велено невід закидати.
Тимчасом два чоловіки, стоячи на човнах, гнали до берега.
— Ти, Іване, до берега приставай, — крикнув пан на одного з гребців, — а ти, Пилипе, отой човен тягни до берега.
Гребці розділилися. Іван вийшов на берег, а Пилип поплив за човном. З великою силою він перекинув його і почав вигрібати воду.
— А що це чорне? — гукнув він і витяг з коряка. Усі наставили очі.
— Картуз! — гукнув Пилип, виливаючи воду. — А шкода, добрий картуз та передраний козирок, — додав він, розглядаючи.
— Він, він, — крикнула Уляна і як смерть поблідла... Пропала ж я! Пропала тепер!
— Цить, підла! — крикнув на неї пан. — Не реви, а не то убирайся к бісовій матері. Умісті міркували як би украсти, а тепер ревеш?
Уляна, звівши жалісливий погляд на пана, ухопилась рукою за рот, з-під руки вирвався задавлений лемент, а з очей так і лили сльози.
— Подавай уже човен до берега. Чого мнешся? — приказав пан Пилипові.
Пилип підплив близенько до човна, ступив у його ногою і погнав обидва разом.
— Бери, Іване, невід за один край та закидай, — порядкував пан, — а ти, Пилипе, трохи спочинь та другий край бери.
Не забарилися невід закинути.
— Ану, чи багато риби уловимо? — казав Іван, підпливаючи до берега.
— То буде на обід! — жартував Пилип, виходячи з човна.
— Робіть своє! — гукає пан.
Рибалки зійшлися у кучу і почали тягти невід. Грузько-важко подавався він уперед. Уляна стояла і очей не зводила з поплавків, що все ближче та ближче наближалися до берега. Ось уже вони чертять по піску, ось і гузир видко, — оддувся як мішок, повний чи риби чи куширу? Чим більше невід тягли, тим він усе важчав.
— Ану ще! Ану надмись! — крикнули рибалки, збігаючи аж на гору. Вода плеснула на берег і зразу з гуком побігла назад, а з гузиря в куширі виглянула гола нога. Уляна не вдержалась і прямо як стояла, так грюкнулась на гузир, страшенно завивши. Рибалки переглянулись між собою і спустили очі у землю. Уляна вила.
— Геть одкиньте ту навісну людину! — крикнув пан, — та ряден сюди та трусити!
— Рядна, рядна! — загукали. Люди шарахнули у двір за рядном. Ось і рядно. Витягли Федора з гузиря, положили на рядно і почали трусити. Уляна сиділа і, вгородивши руки у землю, тремтіла і вила.
— Рибу і раки вкинути в воду! — приказав пан хлопцям, що рились у куширі, збираючи вівсянку.
— І цю, пане, укинуть? — скрикнув один білоголовий півпарубчак, указуючи на півторааршинну щуку, що билася хвостом по землі. — Оце рибина!
— Ту одправить на кухню.
Два хлопці, зачепивши лозиною поміж жабрами, понесли її.
— Ото буде чим пом'янути покійника! — почулося поміж людьми.
Пан глянув, і голоси стихли.
Перші, що трусили Федора, наморились, передали другим, ті третім, — не помогло; тілько позбивали шкуру на скулах, стерли кінець носа.
— Ні, вже хіба тепер господь його одтрусе! — сказали послідні і положили на землю. Уляна припала до трупу і страшенно заголосила. Труп лежав лицем угору; ліва рука його одкинулась геть, а права міцно зціпилася.
— Що ж то він держить у руці?
Руку розняли — там лежав роздавлений рак.
— Я думав гроші! — сказав Пилип і брякнув рака об землю. Поміж людьми пішов здержаний регіт. Уляна лементувала. Пан пішов у хату, і народ з усього села повалив дивитись на втопника. Чоловіки сумно підходили, тихо говорили проміж себе, жінки, слухаючи лементу Уляни, втирали сльози.
— Ось батюшка йде! Батюшка! Пропустіть батюшку! — гукали задні. Люди роздалися. Здоровенного росту, плечистий, пузатий, на лиці як ріжок, з здоровенною бородою уступив піп у круг.
— Утопився? — спитав він людей.
— Утопився.
— Сам, чи не оберігся?
— Господь його знає, батюшка. Кажуть, либонь, хотів рачків піймати для болящого сина.
— Та вночі? — і усмішка освітила червоне лице попове. — Як жив, так і вмер. Отак господь завжди наказує злодіїв. Його праведна десниця всякого покарає, — сказав батюшка, махнувши рукою навпроти. Там стояли його хрестяни і, похнюпившись, дивились на лице покійного, мов питалися, чи правду то каже пан-батюшка. Уляна не переставала голосити, страшний лемент її носився поміж гуртом людей, слався по річці, плутавсь поміж густими гілками саду. Аж ось з гори донісся клюшниці голос:
— Уляно! Уляно! Де Уляна? Чи нема там Уляни?
— Тута! Тута, — одгукували люди.
— Скажіть їй, що її дитина умерла, хай іде у хату.
Народ поторопів, ніхто не здвинувся з місця, не промовив слова, а Уляна не чула, лементувала.
— Що ж ви поніміли, прокляті? — гукнула розсержена клюшниця і, швидко спустившись з гори, пробігла у гурт. З серця вона і не примітила, що Уляна голосила над трупом.
— Чого ти тут скиглиш, скиглячко! Іди у хату — дитина околіла.
Уляна, припавши до трупа, — затихла. У людей піднялося волосся угору, і всі, глибоко зітхнувши, — перехрестились. Коли се де не візьмись п'яниця Грицько. Подивившись на людей, що торопленні стояли, на трупи, що лежали у їх крузі, він, обернувшись, промовив: «Чого ви злякались дурні? Радійте — гірше не буде, як на сім світі!»
Люди як зговорились, — усі разом так важко зітхнули, мов хотіли видихнути душу.

 

[Між 1874—1877 p.p.]


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах