Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> За водою

За водою

 


Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка! Серед широких ланів заливної чорноземлі неначе яка сила підняла земляну кору угору, розколола надвоє і, розлущивши, розвернула на дві половини, пустивши по долині чистий бігучий протічок. Цілим оберемком невеличких змійок вилазив він з-під гір, з різних родників та джерел, і, зливаючись докупи у ставок, потягся далі річечкою геть-геть через луки у непрохідне озеро, що тільки де-не-де чистими плесами синіло коло великого лугу. По селу люди прозвали і річку Краснояркою.
Село розіслалось по горах. Кругом, скільки оком не скинь, все лани, та луки, та сінокоси, а воно на горі, немов вилізло просушитись та разом накинути оком і на те добро, що кругом облягло його. Як колись панське село, звичайно, воно доброю половиною поступилося панові, а само тулилось на другій. Довга і простора улиця розрізувала гору якраз на дві половини — по той і по другий бік тулились людські оселі, немов ластів'ячі гнізда. Церква вилізла аж на край, якраз на те місце, де сходилися докупи гори. Хрест її, виблискуючи на сонці, немов благословляв се тихе та красне місце. Тута ж, зараз від цвинтаря починався і панський двір, широкий, просторий, з кухнями, коморами, клунею, загонами, а там далі під гору коло ставка і самий палац гордо позирав своєю високою, залізом критою оселею, своїми здоровенними вікнами через яр на село, мов доглядав: а що там на селі затівається? Від палацу починався садок і слався по горі, добігаючи унизу аж до лугу; а там далі, за лугом — сінокоси, поля — скільки оком не скинеш — ховаються у сизому тумані широкої просторості. І все-то те його, все-то те панове. І річка панська, і обидва береги його. Серед неї перекинута гребля, а над греблею аж три млини важко ворочають своїми колесами. Добро!
Сказав би, добро тут і панові, та непогано і селянам. І водопій, і вигін для череди, і луки на випас — розкіш, приволля! Воно б, може, і так було, коли б гора з горою у ладу жили. А то одна на другу, мов ворог на ворога дивиться, одна другу цілком проглинути хоче. Селянам заздро, що панський садок так пишно та бучно розрісся, а по їх горі одна чорнобиль червоніє, що у панському току страшні скирти усякого хліба, а по їх невеличких городах одні купи гнилої соломи та кучугури тертої костриці валяються. Уп'ять же у пана і річка, і млини на річці, і ставок у садку кишить рибою, раками, а в селян тільки й того, що двори свої та невеликі наділи — підмети під горою, а то і вода купована. Колодязя на такій горі не докопаєшся, а річка панова.
Ще до волі, коли і та і друга гора були панські, то тоді і згода була. Кріпаки панщину робили, а пан панував, позираючи з свого палацу на їх роботу. Горе було лінивому або увертливому, та не всім однакове: водопій даремний, не заборонений, а часом пан під свято дозволяв якого і рака або рибину піймати. Тепер не те: воля розділила їх надвоє. Панові вона гострим ножем впоперек горла стала... Поки піддані були — і робили, і слухали, а то не тільки просьби не послухається — говорить неохоче, стрінеться з паном — одвернеться, шапки не скине, спини не нагне, не вклониться, немов у його голова з плечей спала. А кріпакам? Податки дай, викупне заплати, мирське, на волость, а тут ще й пан — не смій з моєї річки скотину поїти, води брати. Шукайте, каже, собі вільної води, може, вам бог поможе, отак як волю поміг знайти!
Через віщо ж се? Через що ся ворожнеча? Через те, що пан, ставлячи млини, перерізав греблею річку. Стиснута весняна вода, шукаючи і не знаходячи проходу, кинулась на людські городи, Синицю з хати вигнала, Грицька Коваля зовсім розорила, кузню його занесла, хату розмила. Були у Коваля і жінка, і син, та прийшлось тії ж весни обох поховати, Захоплені уночі водою, вони ледве з душами повиривались. Грицько ж переніс, а жінка й син померли. Наробила вода дешпоту в селі, та немало шкоди і за селом. Кріпацькі наділи порізала зовсім, їх підмети замулила мулом. Лихо селянам! Казали панові — так і слухати не хоче. «На своїм добрі, — каже, — що хочу, те й роблю. До других мені немає діла». «Як же се так? — гука громада. — На наші душі, на наші животи посягати? Ні, сього не буде. Побачимо, чий батько старший!» І от, коли вода спала, прийшлося панові на греблі прорви замощати, — красноярці цілим селом зібралися і заперечили: не смій греблі гатити! Грицько Коваль, з п'яних очей, порубав колеса у панських возів, котрими наймити навозили лозу, гній, другі згаряча заходилися коло греблі і тільки одні палі зоставили. Пан кинувся у город. Незабаром за паном прилетіло начальство — справник, становий та ще й десятків два захопили драгун із собою. Досталося красноярцям за ту греблю! Одним спину сполосували, других у тюрму забрали. Грицька Коваля, як ватажка, найдовше продержали.
З того часу і почалася та ворожнеча. Греблю таки пан загатив та ще заборонив селянам воду з річки брати, скотину напувати — гони, коли хоч, верстов за три до озера. Що ти проти сього скажеш? Просьби не слуха, а силою — селяни дізналися, що часом буває за ту силу. От і почалося. То дивись — у панському ставку плавають дохлі кошенята або червива собака, то береги осунені, то серед річки бугор землі навернено. А раз темної осінньої ночі страшенне зарево пожежі побудило усе село: кинулись — панський млин від низу і до оселі огнем палає. Тоді саме Грицько Коваль з города вернувся. Знову Грицька запопали. Тягали, тягали та й випустили, не знайшли ніяких признаків.
Бився пан, бився та й знеміг. І млини, і річку оддав у оренду жидові Лейбі. Лейба ще вимовив і пустку-хату якраз на горі над ставком, проти панського палацу. «Звідти гаразд буде над річкою і млинами назирати», — примовляє Лейба.
— Бери, — одказує пан, ще й дерева дає на поправку; йому аби здихатись клопоту. А пустка та — колись прикажчика хата — велика, простора, на дві половини. В одній Лейба сам помістився, а в другій шинок завів. Та й горілку ж добру продає сей Лейба у своєму шинку — так сама у горло і ллється! Щодня у Лейби народу більше, ніж у свято у церкві. І за воду за Лейби стало легше, Лейба дозволив нижче греблі і скотину напувати, тільки аби Лейбу послухались навесні греблю гатити. Хоч деякі і сміялись, що громада сама на себе руки накладає, гатячи ту греблю, через котру щороку весною вода усі підмети та городи заносить піском, а Грицько прямо у вічі лає Лейбу: «Ти, — каже, — жидів сину, усіх нас обійшов». Та Лейба на те не потурає. Грицько кинувся був до громади: «Дурні, бевзні! Самі себе в'яжете! Самі лізете у жидівське ярмо!» Таки громада на Грицька махнула рукою. Що таке Грицько? Був колись чоловік, хазяїн, а тепер на нінащо перевівся. Пропив, прогуляв усе — коли не в шинку щодня ночує, то так де під тином валяється. Добре йому лаятись, не маючи нічого ні за собою, ні перед собою. А тут, як глянеш на скотину, що реве без води, душа повертається, — то підеш і під греблю, а не то, що греблю гатити.
До того Лейба не боронить для себе води звідки хоч брати, хоч і з самого ставка. Заборонив тільки рибу ловити та щоб ніхто ні човна, ні сітки не мав. Громадяни слухались Лейби, та як його їм не послухати, коли Лейба, як той павук, знай, позирає з вікна на річку, щоб ніхто анітрішечки ні в чому не одступав. А лучиться, скотина яка прискоче до ставка — зараз її за роги, та й плати викуп. І небагато Лейба бере — від вола злотого, від корови — сороковку, від вівці — п'ятака. Свині тільки Лейба не любив, за кожну свиню, будь то й порося, цілого коповика наложив. Частенько-таки поросята зоставалися у Лейби без викупу. Як його за мале порося коповика дати? Отже Лейба не дуже шкодував, що селяни одказувались від свого добра. Щонеділі Лейбова конячка цілу хуру везла [нрзб] поросят у город на продаж, і кажуть, либонь Лейба добре торгував тим добром. Та видно, що Лейбі не лихо, бо Лейба приїхав у драному балахоні, а тепер Лейба у новому ластиковому сюртуці ходить, на зиму у Лейби десь і шуба вовча взялася. І жінка Лейбина Сурка хоч у будень ще й стоїть у шинку за стойкою, а в суботу наряджається в шовкове плаття, гуляє по панському садку з жиденятами та ще ззаду й дівчина-служка[?]. І жиденята то миршаві та гнидяві приїхали, а то такі пейси позакохували, на лиці вибілились та вичистились, мов яблучка наливчаті, визирали. Та чому ж то Лейбі з сім'єю і не роздобріти? У його у страві коли не курка, то утка, до його молоко відрами назносять, у його масла — діжки невиводні. Уп'ять же обридло Лейбі м'ясо — є на переміну риба — щуки, окуні. Карасів не їв Лейба — карасі возив на продаж у город.
Добре Лейбі, та й панові непогано. Раз, Лейба гроші за оренду дає, а вдруге — Лейба, як свого, стереже панського добра. А панові тільки того й треба. Скажуть, може, панові та Лейбі добре, а зате селянам гірко. Скромадив, правда, дехто у потилиці, коли приходиться чималий викуп Лейбі давати, а проте усі казали, що жид Лейба то жид, він свого не подарує, а проте все-таки добріший від пана.

Тихо й красно спускається сонце за Красноярську гору. Його ясне коло дедалі все мутніша, червоніша, мов наливається кров'ю або поринає у прозорі хвилі якогось далекого моря. Чорна тінь упала з гір на долину, прикрила своєю запоною річку і весь луг змережила темними поясами. Під лугом, мов хто купу багаття наклав — горить-палає. То озеро загорілося сонячним світом і сяє, і прище на всі боки своїм сяєвом. По луках, на низьких місцях закурілося, задимилося, туман піднімався угору. Зате село на горі ясніло у жовтогарячому вечірньому повітрі. Воно вже збиралося на покій. По вгородах хазяйки скликали курей, качок, скотина ревла, поспішаючи з череди додому, друга, робоча, грузько вилазила з дворів і прямувала до водопою. Село стиха гомоніло. А то що за селом за гук та крик? Доноситься голосна дівоцька пісня, обзиваються до неї парубочі викрики.
То молодіж збирається своє свято святкувати — Купала. Ще за тиждень було гомону і клопоту на улиці за селом — як його і де Купала справляти? За ті роки, як ворогувало село з паном, ні разу не довелося його як слід святкувати. До річки і не думай прохатися, огнища боялися розвести серед майдану за селом, щоб не наробити пожежі, — малі діти настромляють жалкої кропиви серед улиці та й скачуть. Дехто із старших не видержить, пристане до дітей, пострибає з ними через кропиву — тільки й усього. Тепер, коли Лейба до річки попустив, певне, він не заборонить і Купала справляти.
— А вже ми вам і гілку важну припасемо на Маринку, — хваляться парубки дівчатам.
— Я осиковий кілок принесу, — жартує Федір Бубненко.
— У голову собі забий,— одрізала йому Марія Педьківна, гостра на язик.
— Тю! Навіжена! То ж тільки упирякам забивають, а я ж не упир, — каже Бубненко.
— А почім ми знаємо? Може, ти й є вовкулака.
— Хіба, бач, не можна й пожартувати? Вона дума, справді. Ні, я вже для тебе таку гілочку молодого кленка вирубаю у панському лузі, що аж сміється.
— Оце так! Оце добре! За це спасибі, — щебече та. — Отак би й давно, а то — кілок з осичини! — радіє Марія.
— А ми ту гілочку так уквітчаємо квітками, так перев'ємо стьожками, що тільки подивитись, — хвалиться Горобцева Горпина, круглолиця білява дівчина.
— А вже й нарядимо ту Маринку! — скрикнуло разом скілька дівок.
— Дівчата! Дівчата! — перебиває Василь Безгродний. — Хочете, я вам найбільшого дуба з панського лісу приволочу?
— Повісся на йому! — регоче Марія.
— Разом з тобою, моя галочко? Хоч і заразі — соглашається Федір і, підступаючи козирем до Марії, дає їй по спині доброго ляща.
— Хочеш? — питає.
Та скрикує, лається, собі одбивається. За Федором і другі хлопці кинулись до дівчат — той лоскоче, той щипає... Гук, крик, регіт на увесь вигін.
— Ось годі, хлопці, дуріти. Краще справді побалакаємо, де будемо справляти Купала, — нареготавшись, знову починають дівчата. — Як ви думаєте, Лейба не заборонить коло річки?
— Попитайся, — чутно Федорів голос.
— Попитайся. Хіба нам личить іти до жида питатися? Скажуть ще — дівка у шинок ходе. То вже ваше діло. Справді, хлопці, ви попитайте Лейби, чи можна, а ми приготовимось.
— Гаразд. Іде, — кажуть хлопці. — Тільки вже коли Купала справляти, то як слід справляти. Щоб усе село, уся молодіж. Огнище страшенне накладемо. Хай пан з своєї буди подивиться, як наша челядь гуляє!
— Добре, добре. Глядіть же, хлопці, не обдуріть. Уже коли Лейба без плати не схоче, поступіться чим йому, а дозвіл добудьте.
Не збрехали хлопці, не забарились; днів через два пішли до Лейби і порадували дівчат доброю звісткою: Лейба дозволив Купала справляти... «Хоч усю річку до озера займайте, аби тільки від села та щоб не близько до млинів, — сказав Лейба. — Та щоб обережно!»
— А взяв що-небудь? — питають дівчата. Хтось з хлопців крикнув:
— Рубля зодрав.
А проте усі зраділи, а більше усього дівчата. Кожна давно гонобила думку про себе, що вона загадає — чи піде заміж сього року, чи бути їй за любим чоловіком, чи ні, чи швидко вона умре, чи поживе ще на світі... Гомін, клопіт, цілий рій надій, бажання усякого і коли б годинкою додержало, щоб дощу не було, коли б довелося стрибати через огнище з отим, а не тим парубком, ще добре, коли б Лейба човна дав — погуляли б по річці, погадали... Мало хто й спав тії ночі перед Купалом.
У самий день Купала уся молодіж, зрана попоравшись, рушила з села. Хлопці — у луг на Маринку віття ламати, дівчата — на поля та луки квіток збирати, вінки вити. Заголосила, заспівала уся околиця різними голосами, різними піснями. Село згори слухає та усміхається, як то його парубоцтво та дівоцтво виспівує!
Цілий день бродили дівчата по полях та луках, збираючи сокирки, васильки, рожу, волошки. Кожна не тільки цілий сніп несла з собою, як перед заходом сонця верталася у село, а ще й вся голова заквітчана ними. Були такі, що зарані повили вінки, понадівали їх на голови, у вінках наче русалки то поринали, то виринали між буйним житом, ярою пшеницею та розкочувались по зеленому лугу, мов які польові царівни.
З піснями вони стріли день, піснями його проводили, з піснями і верталися назад у село. Голосно їх пісня піднімається вгору, довго носиться, бринить у прозорому повітрі і осідає, розкочується хвилею срібного дзвону по зеленому полю.
Парубки, почувши з лугу дівочий голос і побачивши, що то вже напрямились у село, собі знялись. З здоровенними гілками, котрі несли, широко розпустивши над своєю головою, з піснями вони двинулись навперейми дівчатам. З одного боку ляск і писк тонких голосів, оберемки квіток та вінків, огненний пояс червоних плахот, ряботіння корсеток, виблискування рукавів з білих, як сніг, сорочок, а з другого — цілий ліс гілля і липини, і кленини, і чорноклини, поміж котрим сивіють смушеві шапки, чорніють ягнячі свити, синіють китаєві штани, і все це гука, кричить, аж захлинається, аж вибивається з мочі, щоб дужче гукнути, голосніше вивести... Давно вже село не чуло такого гуку, такого співу. Сонце косими парусами покриває його зверху, і воно аж усміхається, — не знать тільки, чи сонячному світу, чи молодечому співу.
— Дівчата! Он парубки. Ану, хто скоріш дойде до гори, — і дівчата, наче не примічаючи парубків і не перериваючи пісні, налягли на ноги. Парубки, побачивши, що дівчата приспішили, собі додали ходи: квітчаста хвиля тікає, а зелений ліс женеться вслід неї. Квітчаста хвиля от-от добігла до місця, а зелений ліс уже й тута — та й збіглися. Пісня, мов перерубана, стихла.
— Здорові! — вітаються парубки.
— Здорові, — одказують дівчата.
— Та й молодці ж ви які, — додають другі, — і гіллячки нам наламали, — і кинулись у хлопців гілля брати.
— Куди? — заперечили ті. — Не для вас зачиналося.
— А для кого? Коли так, ми зробимо свою Маринку та вже ж і вберемо і вквітчаємо її, а вам дзуськи.
— Та нате вже, нате, — утішають парубки.
— Ти мені, Федоре! А мені Сидір, а мені Карпо! — загукали дівчата і кинулись знову до хлопців.
— Не тобі, Хівре, а Явдосі.
А той знову кричить — Хіврі, той — Марії, Горпині.
Гілля зашуміло, переходячи з рук у руки, немов його буйним вітром загойдало. Дівчата, хапаючи гілки, мерщій бігли з ними на гору, гукали:
— Ось наша Маринка! Ось наша Маринка! Ходімо скоріше Маринку вбирати.
А другі слідом за ними:
— Оце буде краща, рясніша! Хай це буде наша! — хлопці навздогін за дівчатами — стусанина, біганина!
Недовго дівчата побули в селі, чи яка збігала додому довідатися, що там діється або нарвати квіток на вінок, та й знову рушила з села, несучи перед себе здоровенну гілку чорноклини, убрану пишно квітками, обвішану стьожками, уквітчану намистом. Немов яке святе, несли вони ту Маринку на луг, до річки, куди хлопці зносили солому. На зеленій та рівній широкій полянці устромили вони її в землю і печали ще більше квітчати.
— Цур же, хлопці, не красти нашої Маринки, поки ми приберемо Купала, — просять дівчата, дивлячись, що парубки уже скоса позирали на їх Маринку.
Одна з дівчат ухопила куль соломи і, ставлячи проти Маринки, гукнула:
— Ану! Повертайтесь!
Дівчата підступили. Де не взялася біла сорочка і зразу увесь куль покриває, там хтось замість голови насаджує круглий кім'ях зеленого споришу, одна дівка завиває платочком, а другі квітчають квітками. Зразу хтось намисто на шию чіпляє, підперезує червону запаску вінком з рожі, ті кинулись, у рукава солому пхають, а ті підпирають, щоб не впав, бува, Купало... Кипить робота!
Сонце сіло. Темна ніч розіслалася над землею; небо пашіло синім полум'ям. Луг і садок потемніли, потемніло й те місце, де зійшлися дівчата, не стало видно ні Маринки, ні Купала. Ось почувся викрик:
— Сюди, дівчата, сюди! Давайте огню, багаття розводити... Скочила ясна іскорка серед темної темноти, освітнула на хвилину і зразу згасла.
— Махай віхоть! Махай! — хтось гукає...
Почувся згар, покотив дим, і пук соломи запалав жарким огнем. Кругом ще дужче потемніло. Ось кругле лице з вінком на голові вийшло з темноти, довга-предовга рука підносить той віхоть до купи соломи — огненний язик лизнув жовту кучугуру, побрався далі угору, зайчиком забігав на вершечку і посунув поза купою огненною хвилею... Зразу вся купа запалала, шугонувши полум'ям вгору, розливаючись світом на всі боки. Кругом, наче мак зацвів, стоять дівчата... Блищать їх здивовані очі, зеленіють вінки на головах, червоніють квітки у вінках.

Та купався Іван,
Та у воду впав.
Купала-а, на Івана! —

оголосилася гуком дівоцької пісні уся околиця. Кругом огнища заметушились люди, якісь чорні прояви полетіли на той бік через його, за першими перескочили другі, Там треті. Вітер ходить, хитається огненна купа, гострі язики піднімаються високо угору. А тут, збоку, широко розпросторивши свої віти, стоїть Маринка, мов нерозчісана дівка, розпустила свої густі коси, а проти неї Купало — розставив руки, наміряється її обняти. Кругом забігало, загукало...
— О, уже почалося Купало! — побачивши огнище, загомоніли в селі, і все село повалило на гору подивитися на молодече ігрище. Кого тут тільки не було? Старі діди й баби, поживші чоловіки і жінки, молоді молодиці з купою дітвори кругом себе, з малими немовлятами на руках. Все село вилізло на гору, як гайвороння, укрило її. Вийшла і Сурка з жиденятами подивитися на мужичі забавки, і Лейба своїм яструб'ячим оком позирав вподовж річки, щоб чого не случилося. Вийшла і панська двірня, наймити, а з ними й Дмитро, панський кучер і його жінка Уляна з своїм п'ятилітнім синком Петрусем, такою забавною та утішною дитиною. Уляна ще не стара молодиця, всього літ їй двадцять сім — двадцять вісім, а з лиця уже бабою виглядала. Вона з сусіднього села Ярків, убогого козачого роду. Чи ж думалося їй, тоді ще молодій дівчині, що прийдеться своє рідне село кинути, по світу тинятися, як от тепер тиняється? І не снилося, а от же довелося. Нужно було лихій долі піднести сього Дмитра. Дмитро панський дворовий. Він ще молодим був, як вийшла воля. Круглий сирота, не маючи ні хатки, ні паніматки, він кинув панське дворище, з одними міцними руками і ходив по людях за робітника. Спершу став був у кузню до свого далекого дядька Грицька Коваля і сплющував залізо до заліза, поти Грицькові годила доля. А як узяли в тюрму, Дмитро не знав, де себе подіти. У того рік вибуде — негарно, у другого стане — ще гірше, у третього — й терпіти не можна. Всюди так гірко Дмитрові! А лиха гірка доля не дивиться на те, що йому гірко, нужда та недостача ганяє його по наймах. І прибився Дмитро у Ярки до одного багатого козака. Там ото і знесло з цією Уляною. Молодий та здоровий, він зразу кинувся у вічі Уляні, та й Дмитро наглядів в Уляни і кругле свіже личко, і брови на шнурочку, і очі карі, і голос тонкий. Все в Уляни є, тільки худоби, достатків омаль. А багато їх у Дмитра? І от, не довго думавши, шле Дмитро старостів до Уляни. Батько, мати було розприндилися: як, за наймита, за дворака козачу дочку віддати? Та Уляна в одну шкуру — як не буду за Дмитром, ні за ким не буду. Що тут робить, що казать? Жаль батькові та матері своєї дитини, шкода і її краси молодої. Бо як одкинеться Дмитро, то хто її, безприданку, візьме? А в старих не одна, ще три наготові, одна другу доганяє, та й два хлопці, опріч дочок. Подумали старі, погадали: бог його знає, а може, Уляні доля послужить; іде за наймита, а буде робити, не буде лінитись, то й хазяїном стане. Всього буває. Надумались отак та й кажуть: «Як хочеш, Уляно, — чи йди чи не йди, щоб на нас опісля не шкодувала, що ми твою голову затопили». А Уляна — куди тобі, рада та весела, зараз і рушники подавала. У першу неділю і повінчали їх. Дмитро пристав на який час до тестя в прийми. І нічого, живуть собі: не багато того достатку, а все ж є що жувати. Прожили рік, Уляні бог сина послав. Носиться Уляна з Петрусем, не знає, його де посадити, де положити. А Петрусь такий болізний, крикливий та вередливий удався. Все кричить: і вдень кричить, і вночі гукає. Нікому покою не дає. За той крик прийшлося не раз Уляні слізьми умиватися. То брат жаліється, що мале покою не дає, то сестра згаряча обізве його іродом... Уляна кинеться у гнів, а сестра собі, та й зчепляться. Лайка, сварка! Поки ж старі живі були, то й нічого, розводили, мирили, а як помер спершу старий, а потім і стара, брати та сестри заковерзували: «Або не живи у нас, або дитину свою де дінь». Горе Уляні, горе й Дмитрові. Будь своя хата — хоч де на розпутті одна-одним невеличка хатина — вони і тій би були раді. А тепер куди підеш? Де дінешся? Пожовкло, осунулось кругле Улянине личко від думок та гадок, стухли блискучі очі, полиняли чорні брови. І Дмитро не той: то прямий та стрункий, а то і він якось згорбився, зморщився, осунувся. Цілий день у роботі та роботі, а вночі знову думка гризе: і того недостає, і того немає. А тут хатній клопіт та сварка так осточортіли. Безвісті забіг би від неї. Терпів Дмитро, терпів, та й не витерпів. Почув, що пан собі кучера шукає, пішов і найнявся у пана. І не сам найнявсь, а разом із жінкою. Уляна за помічницю в куховарки стала. Коли б кожен нарізно став, то, може б, і більше плату затягли, а то як уже разом, то Дмитро за двадцять п'ять рублів, а Уляна за п'ятнадцять на рік. Тільки ото й вигода, що на всьому панському і що купно будуть собі жити. Прийшов Дмитро додому, сказав Уляні, а Уляна рада. Не забарились вони до пана перебратись.
Їм одвели простору кухню у дворі, з великими вікнами, з дощаним полом, Аж страшно Уляні, коли вона сама зостанеться у таких вавілонах. А проте й добре. Уляна сама собі, ніхто їй не забороняє там те поставити, туди те положити. От тільки що робота не легка. Справжня кухарка тільки й знає — на пана готує, а Уляна — на двірню. А мало тії двірні? Налиті отакі золінники, попотягай їх проти себе; було таке, що Уляна від болю спини не розігне; а тут ще, віддавши обід, треба їх перемити, перетерти, бо на вечір вечерю варити. Гірко Уляні, а що зробиш? Така вже, видно, гірка доля. От тільки й веселить Петрусь. Він підріс, піднявся, на личку почервонів. Така з нього красива та утішна дитина. Пан іноді, стрівши його на дворі, до себе призове, шага або копійку дасть, скубне його злегка за чубик і руку дає цілувати. А Петрусь не так, як другі, що, узрівши чужого, сторч наставе очі та й не дивиться. Ні, Петрусь своїми ясними очима у другі очі як не вскоче, зараз у розмову вступає, щебече. Він розкаже, і що їв, і що мати варили, і що він бачив. Утішна, розумна дитина! Тепер ото, вчувши пісні, в одну шкуру намігся на матір — ходімо та й ходімо подивимось, як то Купало справляється, як через огонь скачуть. Як його Уляні не уважити своїй дитині? Попоравшись, зібралася вона, узяла його з собою і пішла. Вийшла вона над гору, а Сурка, побачивши, питає:
— Сцо то таке у вас за свято?
Уляна підійшла і почала Сурці розказувати. Давній обряд якоїсь давньої віри, стерявши душу, переходив з роду в рід, гублячи потроху і свої звичаї. Не дивно, що Уляна дивилася на це все як на забавку і шкодувала за тим, що було колись за її дівування.
— Тоді зовсім не так було. Тоді справжнє свято було, а тепер що? Ігрище!
— Нащо ж воно, до чого воно? — допитувалась Сурка.
— А бог його знає. Так годиться.
Сурка дивувалася, а Уляна з якоюсь темною вірою в душі розказувала їй, що ся іванівська ніч — неабияка ніч. Сії ночі у лісі дерево з місця на місце переходить, розмовляє кожен лист з листом, травина з травиною, скотина з скотиною. Це тільки одна така ніч і видалася за увесь рік, що й неживе розмовляє.
— Як же воно розмовляє, коли в його язика немає? — сміється Сурка.
— Піди ж ти. А кажуть, що розмовляє. Були такі, що й чули. Не кожному приходиться це чути, а той тільки, хто папороть при собі має. Той усе знає і все чує. Грицько Коваль, кажуть, знає, через те він і від гадюки шепче, і так у хворобі помагає.
— Шкода, що він спить п'яний у шинку, а то б розказав нам, як там листя з листям розмовляє, — одно сміється Сурка.
Петрусь тут стоїть коло матері, прикро дивиться їй у вічі і пильно слуха, що та розказує. Ось десь легенький вітерець повійнув — зашуміла листва у панському садку, зашелестіла травиця по горі. Петрусь, як опечений, кинувся.
— Мамо! Мамо! — загукав він, хапаючи матір за руку. — Я чую, як розмовляє листя. Он, бач хитаючись, трава щось каже другій травині. Що то вона каже?
— А як вона каже? — пита Сурка, дивлячись з усмішкою у розгорівші Петрусеві очі.
— Тільки шу-шу-шу!.. — одказує той, похитуючи головою.
І Сурка і Уляна засміялись.
— Ох ти, мій розуме, розуме! — зітхнувши, сказала вона і погладила сина по головці. А Петрусь одно: «Що трава каже?» — допитується у матері.
— Що ж вона каже? — одказує та. — Я не розберу, що вона каже. Може, ти розбереш, то слухай та й нам розкажи.
Петрусь аж прихилив ухо та слуха. Це зразу — наче прорвало. Нестямний крик, гук і ляск зірвався над огнищем і розкотився по всій околиці.
— Маринку! Маринку нашу украли! — гукали дівчата.
— Ага? Ага? Го-го! Ваша Маринка? Ось вона! Ось! — одгукувались хлопці. Візьміть її...
Почулося тріск деревини, ламання гілок, хлюпання води, топіт, біганина. То хлопці, підкравшись, украли дівочу Маринку і стали її на шматочки трощити. Дівчата кинулись однімати — хлопці ламали гілки і кидали в воду. Поки передні правились біля хлопців та співали:

Утонула Мариночка, утонула,
Тільки її кісочка зірнула, —

задні не знать звідки видрали другу деревину, і уквітчавши, застромили в землю поруч з Купалом.
— Дівчата, годі вам. Нехай беруть ту Маринку. То нелюба Маринка. Ось наша люба стоїть.
І дівчата знову зібралися в купку, підложили багаття, огонь знову піднявся угору, знову почулася пісня Купала на Йвана, і заметушилися чорні тіні, високо стрибаючи через огнище.
— А цому ти туди не йдеш? — спитався Петруся Сурчин син Лейзар, довго і прикро дивлячись на його.
Петрусь подумав і, глянувши на матір, скрикнув:
— Мамо, ходімо.
— Куди?
— Туди ходімо, — і вказав рукою на огнище.
— Там ще тебе, малого, задавлять, — умовляє мати.
— Ходімо-бо. Я зблизька подивлюся.
В одну шкуру намігся: ходімо та й ходімо.
Знизу доносився дітський крик, регіт, гукання: «Купала на Йвана», стрибання... «Другі ж скачуть, — подумала Уляна. — Поведу вже й свого, хай заграється».
І, взявши Петруся за ручку, бережно повела його мимо садка через греблю, ближче до огнища.
А там народу-народу — аж землі важко. Старі посходили з гори, стоять та дивляться, мала дітвора, як черва, в'ється коло їх, ганяється одне за другим, гукає, регоче. Старшенька трохи геть одрізнилася й, устромивши здоровенну кропиву у землю, несамовито скаче через неї. Один, як муха, перелетів і тільки п'ятами, мов долонями, ляснув по той бік об землю; друга зачепилася запасочкою і зламала верхів'я кропиви, а третій саме налетів на зламану гіллину і засичав, пожаливши ноги.
— А що, доскочив меду? — сміються другі.
Той лається, і плакать би, так соромно. Стоїть та тільки чухається. Петрусь прикро на все дивився, це зразу, як тільки очистилось місце, так і дьорнув від матері, так стрілою і помчався на кропиву...
Уляна кинулась за сином:
— Петре! Петре!
А Петрусь стриб — і вже аж з того боку сміється.
— Я добре вмію стрибати. Я не пожалюся,— одказує матері.
Мати свариться, вмовляє, поривається його вернути. Та вже другі жінки до неї:
— Що це ти? Хай дитина пограється, пострибає, не борони.
Забалакалась Уляна з жінками, а Петрусь, як вихор, то туди, то відтіля так і в'ється, так і літає. Ніхто, здається, з дітвори за його не підскоче так високо, не стрибне так легко та красиво. Такий меткий та такий жвавий! Усім на диво. І старі любуються, а мати то й землі від радощів під собою не чує.
Ось хтось вихопив віхоть горілої соломи з огнища, кинув між дітвору.
— Ану ще скачи через огонь!
Дітвора кинулась. А Петрусь уперед усіх. Розшарівся, розгорівся, лице все червоне, очі горять, з лоба піт так і капає, а він, як козенятко те, одно скаче, басує.
Кругом люди стоять, тупцюються, переходять з місця на місце, від дітвори до великих, від великих знову до дітвори. Байдуже їм, що вже сонце давно сіло, небо покрилося темно-синім пологом і по йому, наче цвяшки, виблискують ясні зірочки. Зелені луги, полові лани, приярські гори покрилися темнотою ночі. Місяць викотився з-за лугу, позирнув крізь садові дерева на гору, відкидає від себе круглі плями ясного світу. Ось іскорка його упала на темну хвилю, закрутилася, заграла різними цвітами і опустилась на саме дно, а за нею, наче навздогінці, мчиться стрілою ясна смуга, пробігла поверх води, окрутнулася і згасла. Ось з глибу, з самого дна водяної темноти появився повний місяць і, усміхнувшись, глянув на свого брата, що на небі. Стовп ясного світу поєднав їх, заколихався на річці і вже не сходив більше з її сонної хвилі. Гора, де стояло село, осіяла, тихо метушились на ній білі хатини під блідим місячним світом, чорніше вирізувались садки та тини по дворах, а луг, неначе інеєм вкрився — блищить, горить, мигає якимсь холодним білим огнем. Панський садок на горі потемнів, чорною марою заглядає у річку, в ставок і каламутить його прозору хвилю, а тут, на другому боці, палає огнище, стрибає через його молодіж, гукає, регоче... Маринка стоїть і похитує розкуйданою головою, а Купало сміється до неї, розставивши руки.
— Дівчата! Дівчата! Ануте гадати! — чується крик між дівками.
— Як?
— На воді, на вінку. Хто швидко умре, а хто жити буде.
Де не взявся здоровенний вінок і невеличкі воскові свічечки. Дівчата обліпили кругом його свічечками, запалили їх і понесли на річку. Тихо гойдається здоровенний круг по сонній хвилі, поступаючи вперед за водою... Ясно горять невеличкі свічечки кругом його, пускаючи від себе у воду довгі стрілочки ясного світу. Колишеться вінок на воді, колишеться і світ за вінком, одпливаючи геть від берега. Дівчата стоять на моріжку, і кожна очей не одведе від своєї свічечки. Кругом їх тихо, у кожної дух захопило у грудях від якогось несподіваного ждання. Ось чиясь свічечка захиталась, і зашкварчавши, сторч полетіла у воду.
— Параско! Параско! То твоя свічка. Цього року ти вмреш.
— Ні, то Палажчина, — каже Параска.
— Якраз, — одказує та, — моя он зігнулася трохи.
— Ні, твоя! Твоя!
— Ні! Ні! І друга погасла.
— А то чия? Горпинина. Отак же, Горпино, не буть тобі за Василем, — умреш сього року.
— Я не хочу вмирати, — одказує Горпина.
Це де не взявся вітер, дмухнув і одним махом усі свічечки тушить.
— Отак же! Усі помремо! Усі помремо!
— А звісно, що помремо. Уже ж до віку не будемо жити, — одказує хтось.
— Годі! Годі! Усі помремо! — кричать другі. — Та вже ж чи вмирати, то й умирати, а тепер погуляймо. Ану, за нами:

Та купався Іван,
Та у воду впав,
Купала на Йвана.

І всі зараз полетіли од води до огнища. А там уже парубки наклали нового багаття, вище Купала сягає, і стрибають через його.
— А хто з нами? — закликують хлопці.
— Ану з хлопцями, — гукають дівчата. — Попарно! Попарно! Хто перескочить, щоб не рознялися руки, то у парі буде.
Почали паруватись. Тій бажається з Василем, а другій з Ониськом, а третій з Іваном. Іванові хочеться з Марією, Василеві з Оришкою, а Ониськові з Ївгою. Насилу попарувались. Полетіли пари. Дівчата, стрибаючи, виривались, хлопці їх не пускали. Одні, хисткіші, перестрибували, другі назад подавались, а були й такі, що у саме багаття падали. «Підсмалились! Ого, підсмалились!» — гукали кругом. Крик, гам, регіт, а луна, як навісна, гогоче за річкою в лузі, розкочується по садку, б'ється об гори і знову вертається річкою до купи. Бралось уже до півночі.
— Годі, цур йому! Хай молоді гуляють, а нам пора й спати, — кажуть чоловіки й жінки і повертають додому. Почала гора пустіти, почав і низ потроху втихати, ще тільки гомін коло Маринки та Купала. Там послідня догорала солома, і світ від огню уже не вихоривсь угорі, а трусився, мов змерз, на самій землі. Місяць виплив аж насеред неба, як лебідь той плаває по широкому морю, нема йому впину, немає заборони... Білим сяєвом стелиться по землі, холодним огнем блищить на річці... а з неї, з-під темної хвилі, то там, то там вирветься жмут білого туману і, схилившись, вертком на бік потягнеться вподовж річки.
— Давайте Маринку ділити! Пора додому вертати! — гукають дівчата.
Поки хлопці заливали огнище, дівчата ламали Марин ку. Кожній треба хоч невеличкий шматок дістати, кинути на огудину, щоб огірки добре родили.
Уляна уже була дома і вкладала Петруся спати, як почулась разом і дівоча і парубоча пісня про сестру та брата:

Ой, брат сестру вбивать хоче...
Сестра в брата прохалася.
Мій братику, голубчику!
Не вбивай мене у лісочку,
Убий мене в чистім полі...

То громада, одсвяткувавши своє свято, верталася додому. А Петрусь, червоний, як огонь, лежав на полу коло матері і, знай, розказував, як він стрибав добре: так другі не вміють стрибати.




 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах