Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Що за хороше, що за веселе...

Що за хороше, що за веселе...

 



Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка! Серед широких ланів заливної чорноземлі неначе яка сила підняла земну кору угору, розколола надвоє і, розлущивши, розвернула на дві половини, пустивши поміж горами чистий бігучий протічок. Цілим оберемком невеликих змійок вилазив він з-під гір, з різних родників та джерел і, зливаючись докупи у ставок, потягся річечкою геть за гори через лани у непрохідне озеро, що тільки де-не-де чистими плесами синіло коло великого лугу. По селу люди прозвали і річку Краснояркою.
Село розіслалось по горах. Кругом, скільки оком не скинь, — все лани, та луки, та сінокоси, а воно на горі, немов вилізло просушитися та разом накинути оком і те добро, що кругом облягло його. Як колись панське село, звичайно, воно доброю половиною поступилося панові, а само потіснилось на другій.
Довга і простора улиця розрізувала одну гору якраз посередині, а на той і на другий бік улиці примостились людські оселі, немов ластів'ячі гнізда. Церква вилізла аж на край, якраз на те місце, де сходились докупи гори. Тут же зараз від цвинтаря починався і панський двір, широкий, просторий, з кухнями, коморами, клунею, а далі і самий палац стояв і гордо позирав своєю високою, критою залізом оселею, своїми здоровенними вікнами через гору на село, мов доглядав: а що там селяни роблять? За палацом починався садок і тягся всюди по горі, добігаючи унизу аж до лугу, а там за лугом сінокоси, поля — скільки оком збагнеш — зеленіють і ховаються в сизому тумані широкої просторості. І все то його, все то панське. І річка панська, і обидва береги його. Серед неї перекинута гребля, і поставлено аж три млини. Добро!
Тепер добро, а за кріпацтва тут була розкіш-воля. Тепер половина гори, де послалось село, — людська, та й за горою ще невеличкі шматочки землі — їх наділи, повернені в підмети та городи. А там, за цими наділами, знову лани та поля панські. І нужно було тій волі прийти, щоб один маєток розшматувати на стільки частин. То було, куди не гляне пан з вікон свого високого будинку, — все його, все йому піддане. З одного боку видко, що на селі робиться, коли встають, коли лягають, коли який димар закурився сизим димом — обід або вечерю варять. Видно, як на підметах жінки та дівчата матірку скубуть, плоскінь вибирають, тютюн насаджують, а на луках чоловіки косять високу й густу траву. Видно все: хто робить, а хто тільки вгинається. Часом ледачого і підогнати можна. А тепер зовсім не те: кріпацтва нема, все то наймом роби, за гроші купи. Та й самі наймити зледачіли: з сонцем встають та зараз снідати, не поївши, й робити не буде. А там чи вдарив косою, чи ні, чи зажав серпом, чи так тільки замахнув — уже й обід. А після обіду спочинок. Там уп'ять полудень, а сонце сідає — вечеря. Зовсім зледачів народ! А колишні кріпаки — то вже й казати нічого — не то що у роботі не поможуть, іде повз пана — похнюпиться, щоб шапки не скидати. А на шкоду, а на подлость — до того мов мати родила. Ще добре, як уночі в панські сінокоси скот заженуть, а то і на ярину кинуться — випасують. А вже що за ту воду є — і, здається, чому б не ганяти до озера на водопій, ніт же, біси його батькові, норовить якраз з самої річки напувати, — згрузять, стопчуть зелені береги — повернутися не можна. Та хоч би хоч за греблею напували, а то з самого ставка лізе. А ставок той хіба мало стоїв? Треба було усі ті джерела, що виходили з-під гір, розкопати, яр розширити, розрівняти, греблю перемостити. Ще за кріпацтва не кріпацькими руками те зроблено — у них до того і кебети кат має, — а прийшлося виписати литвинів-грабарів. І от тепер тільки дивишся, як усе те з дня на день опускається, руйнується чужими руками, котрі ніколи його не будували, не знали, як його будувати. А скажи що накриво — біда! Таку бучу, таку баталію зіб'ють, що і в палаці не сховаєшся.
Було раз за сей самий ставок.
Яка не погана, яка не миршава ця Красноярка серед літа — тільки й того, що біжить швидко, — а рівець рівцем. Подивишся ж на неї навесні, коли снігова вода з гір двине, — і Дніпро так не вередує, не піниться, не скаче, як вона. Звісно, Дніпро йде і широко, і глибоко — є куди йому розійтися, розбігтися, — а тут гори здавлять їй простір — вона і преться на їх, скаче, немов зінське щеня проти чоловіка. Викопавши ставок, невеличкою запрудою ще її більш стиснули — як розлютується, бувало, винесе і запруду, тоді піде собі геть по пісках та сінокосах. Горе було кріпацтву з тією запрудою, що крику та зуботичин, а то і день, і ніч трохи не все село сидить та ковбаниться в воді, як би ту греблю загатити. Як же кріпацтво одійшло — зараз же на першу весну і винесло греблю, мов її ніколи там не було. Досада панові, сум — пропав ставок, пропала і риба. Ціле літо кріпацькі хлопці ходили по низині та в ровах руками вибирали отакі карасі! Та хоч би вже мовчали бісові маштаки. А то ще й глузують: спасибі таки панові, що припас для нас риби, — тепер часом із своєю сім'єю поласуєш панським карасем. Задумався пан — шкода ставка, шкода води, шкода риби. Хтось наказав йому, що тут недалечко е німець такий — як зробить греблю, хоч яка вода не розірве. Поїхав пан до того німця. Привіз з собою. Люди бачили, як вони удвох з паном ходили над Краснояркою, пан, розмахуючи руками, розказував свою пригоду, показував, де його запруда стояла, скільки води у ставку було. Німець мовчки слухав і тільки попихкував свою кам'яну люлечку.
— Щось то пан затіва неабияке, — казали кріпаки, — німця виписав.
Не помилились вони і незабаром бачать: рубають у лузі дубки і возять до річки. А тут уже кацапи якусь шибеницю майструють. Дивляться люди та дивуються, що воно буде. Не успіли і обдивитися, як з тії шибениці здоровенна залізна баба убивала в землю трисаженні дубові палі. Почали від панського садка та й ведуть впоперек до другої гори.
«Що ж це воно буде? — думають кріпаки. — Це ж він як зробить отаку греблю, то не тільки затопить наші городи, підмети, а й з хат повиживає».
— Пане, пане! — почали сміливіші. — Це ви нас хочете з хат повиживати?
— Чого так? — не сердячись, питає пан.
— Та як же? Як таку запруду зробите, то вода і хати порозносить.
— Дурак мужик! — сказав німець. — Мой так сделає, што вода не туда буде ітіть, — і вказує на гору, де людські хати поп ялись, — а по середині, та ще й машин буде крутить, хлеб молот.
— Та то хай і машину вона твою круте, аби наших хат не повикручувала.
— Нашто? — пита німець.
— На те, як вода двине.
— Нє, мой так не сделає.
— А як же позносе хати, що тоді буде?
— А мені що до того? — крикнув, розгнівавшись, пан. — Моя річка, мої обидва береги — що хочу, те й зроблю. А там, чи винесе ваші хати, чи ні — мені все рівно.
— Так на бога ж згляньтесь, — кажуть мужики.
Пан щось замимрив собі під ніс, видно, вилаяв і мужичого бога, бо чутно було тільки: «дурний...».
Зате німець утішив:
— Не бойся, не винесе, — сказав мужикам.
— А може, і справді не винесе. Уже німець каже, що не винесе, а вони на се здатні, знають. Бач, каже, машину буде крутити, — балакають між собою мужики і вгадують, яку-то машину таку німець поставе.
Один каже: млин, другий толкує: тупчак, а третій: «Ні, мабуть, сукновальню», а той те, а той друге. Ламають голови, та дивуються, що німець затіває.
А німець своє знає — забива палі та порядкує. Набив паль, посередині місток робить, а там збоку знову гатить. Нагатив і вибудував млин — отакі вавілони! Щось у три яруси двинув. Там, розказують робочі, буде так, що само мішки хапатиме, само на кіш сипатиме, з коша знову в мішки висипатиме. А тут збоку і ступи: одні — крупу товкти, другі — сукно валить. Диво, та й годі! Дивуються люди, а все-таки задня думка скребе голову: а що, як того проходу, що пустив німець посеред річки, та мало буде. Біда, вода затопить нас. Та ще хоч би з свого боку, від садка, робив нижчу греблю, а то, бач, від нас.
Одначе вода ще ж не ллється зразу поза шиєю — підождемо весни, побачимо.
До зими німець управився з роботою — і греблі поробив, і місток через їх дугою перекинув, і млин, машину вибудував. Осінню вода уже почала його і крутити. Ходить пан та тільки любується німецькою роботою. Любуються і мужики, та все-таки весни не забувають.
Зима впала рання, снігу навалило страшенні кучугури, всі яри позавертало, всі низькі місця з високими зрівняло. Занесло і той ярок, звідки вибігала Красноярка, і млин до половини обкидало. Вода ледве-ледве пробігала поміж лататтям, не здужала повернути страшні колеса тії машини — і млин зимою стояв без роботи.
Аж ось з першим теплом вода задзюрила, далі більше. З дня на день її прибувало та прибувало. Високі греблі стисли її, не вспіє через місток стара збігти, як нова з гір прибуває. Колишній ставок повен-преповен води, уже вона, не знаходячи місця, пнеться на гори, підмива їх круті боки, коло греблі крутить, шумує, шука місця, куди б їй пробитися. Та не таких паль набив узлуватий німець, не так загатив греблю, щоб з-під низу підняти її. Тільки з-під містка, як змій, скаче піняста хвиля і розкочується по долині широкою бурхливою річкою. Кріпаки сумно дивляться на те, другі, що забралися аж геть на гору, насміхаються над тими, що примостились нанизу.
— Ану, Сидоре, чи скупаєшся сії весни у хаті? — питає Сидора Криницю Пилип Здір, що живе на горі.
— Та нічого ще, як скупається. Зате риби наловить. Уся риба з панського ставу полізе у хату, — сміється Карпо Синиця.
— Риба? — умішується Онисько Кабанець. — Та ні, мабуть; Грицькова кузня якраз на перепутті, скоріше вона полізе туди, чим до Сидора.
— Та й хата твоя недалеко одбігла від кузні, — знову йому Пилип Здір.
— Смійтеся, смійтеся! — каже Грицько Коваль. — А ми, як вода спаде, таки покуштуєм рибки.
— Гляди, щоб охват не напав! — увернув Синиця.
Грицько замовк, похнюпився. Недавнечко він спромігся на свою хату. До волі він, хоч і задворовий, а як на всі руки коваль, то й жив у панському дворі і робив у панській кузні, своєї оселі не мав. Воля застукала його без оселі, без пристановища. Пан зоставляв його у себе, сулив і хату йому, і огород, та навіжений Грицько не послухав панської посули і в одну шкуру уп'явся — давай йому грунт, давай наділ. Нічого було робити — одвели Грицькові грунт аж за селом під горою, дали і наділ. Грицько вибрався у сусіди, зоп'яв халабудку над річкою і почав на себе кувати. Один він на все село, та й майстер з нього неабиякий — рідко хто вола зуміє підкувати, а він і волів кував. А вже так що зробити — чи ніж, чи серп, чи леміш наварити — йому дай. Нащо — замки робив! Майстер на всі руки. Селяни поважали його і не минали своєю роботою. То в дворі, було, Грицько часом і загуля, а тут з ранку і до вечора, знай, чутно — клепає своїми молотками об залізне ковадло. Та й наклепав Грицько років за чотири собі грошенят трохи, купив дерева і заходився біля хати. Поставив як куколочку хатку на своїм грунті, вікна з города вивіз, великі, чисті вікна, і віконниці поробив, і прогоничі до віконниць. Сам майстер — старався для себе якнайкраще. Коли хату скінчив і вибрався з сусід, то на радощах згадав давнє і щось на тиждень загуляв. А там знову оханувсь — і за роботу. Радий Грицько, рада і його жінка Пріська. От тільки й журби — дітей нема. Було двійко ще до волі, та померли. «Шкода, — казали селяни, — що в тебе приплоду немає. Як умреш, нікому і свого майстерства не кинеш, занесеш з собою на той світ. А от якби син був — певне, його б навчив». «Толкуйтеся!» — понуро одкаже Грицько і, знай, робить — кує. Коли так через рік і син у його вродився.
«Що значить своя хата, — сміються знов селяни. — От і скував собі помічника». Сміється з ними й Грицько.
Це було якраз перед тим, як німець заходився майструвати. Тепер, дивлячись на те, як вода прибуває, Грицькові не раз приходила сумна думка у голову: а що як вода прорветься, оже якраз на його хату піде. Добре, коли тільки виживе, а як і з стояків зіпхне. Піде тоді нова хата за водою.
Сміялися люди, кого коли підтопить, перед вечором, а вночі знизу почувся якийсь страшний лемент.
— О рятуйте, рятуйте! — доносилося на гору.
Було опівночі. Важкі хмари облягли небо, дощ лив-шумів, та Красноярка гула, плескотіла. Тільки всього. Всі облягли, поснули, і собака навіть не гавкне ніде.
Сидір Криниця перший почув нестямний лемент коло свого двору і, не одягаючись, вискочив з хати. Хоч і спросоння він був, а зразу побачив пінясту хвилю, що несамовито лилася повз його огород і мчалась на ковалеву хату. Серед улиці чорною марою бовваніла чиясь жіноча постать і гукала страшним голосом:
— Рятуйте!
Криниця пізнав зразу Пріську Ковалиху.
— А що там, вода пішла? — спитався він.
— О лишечко, лишечко! — репетувала Пріська. — Води повна хата. Насилу сама вибралась з душею. І дитину кинула. Дмитрусю! Мій синку єдиний! — желіпала вона, простягуючи вперед себе руки, немов хотіла свого сина дістати.
— А Грицько ж де?
— Грицько на село побіг, людей скликати, — одказала Пріська і ще дужче залементувала:
— О рятуйте!
Незабаром з Грицьком прибігли люди і кинулись до ковалевої хати. А там вода уже до вікон добирається.
— Та тут ще головою наложиш! — кричить один.
— Зробив греблю, бодай тобі така болячка народилась! — лається другий.
А Грицько вперед бреде, хлюпощеться та просить:
— Не киньте так, поможіть, братця, хоч душу дитячу вирятуймо!
Це зразу як посунеться — по саму шию.
— У ямку піймав, — вискакуючи, кричить, — трохи цабе беріть, — гука до товаришів.
— Засвітіть хоч ліхтарню та станьте хто на березі, щоб видно було, куди звідти йти! — гукають задні до тих, що стоять на березі.
Криниця побіг у хату і, не маючи ліхтарні, виніс каганець, прикривши його зверху горщиком. Довга стежечка ясного світу пронеслася по пінястій хвилі, що, як у прірві, котила, а кругом ще стало темніше, аж чорно, наче дощ ще більший полив. Аж ось серед води скочила друга іскорка світу і відкинула від себе довгу стягу.
— Слава богу, добралися до хати, то ж у хаті засвітило, — хтось каже на березі, а Пріська, ламаючи руки, уже не кричить — вибилася з мочі, — а стогне, немов горлиця у лузі туркоче.
Аж ось почувся дитячий плач.
— На голову колиску візьміть! Візьміть на голову колиску! — гукає хтось. — Та прикрийте зверху чим-небудь, бо, бач, дощ який!
Чутно, плещеться хтось, видно тіні якісь серед води чорніють.
— Спаси, господи, і помилуй, — моляться одні.
— Казав, помилує, — сміється другий.
— Сюди, сюди, на світло! — гукає з берега.
— Ще трошки. Ось-ось, незабаром, — чутно голос Грицьків.
І справді, через хвилину слідом за Грицьком виліз Кабанець, несучи на голові колиску. Звідти чувся болізний плач дитини.
— Дмитрусю! сину мій! — кинулася Пріська до колиски і трохи не збила з ніг Кабанця.
— Та підожди, дурна! Дай хоч до місця донести. Як ти тут, на дощі, розгортатимеш її, — каже Кабанець, прямуючи улицею.
— Та несіть хоч до мене — все ж ближче, — рає Криниця. І вся валка мокрого, як хлюща, люду потягла у Криничин двір.
Як світ блиснув над землею, тоді тільки побачили люди, що їм наробила вода: з Грицькової хати тільки одна покрівля виглядала, кузні зовсім не видно, половини Криничиного двору як не було — немов ножем одрізало, повз крутий берег річки крутилася пінява хвиля, всі людські підмети покриті водою, вся долина залита нею. Пішов глухий гомін по селу.
— Що ж це, він хоче нас з душами позаносити? Цього доти не було, доки він не робив тії гаспидської греблі. Та, бач, повз себе й не пустив, повз себе вищу насипав. Ну й насипав би від нас. Так свого шкода, а людського, бач, ні. Ні, так не можна, так не можна.
В обідню пору два старих поважних чоловіка пішли у панський двір побалакати з паном. Що ж воно це буде? Хто Грицькові хату вибудує? Хто їм другі убитки верне, що наробить вода, порозмиваючи городи, позамулюючи підмети.
Пішли ті, а громада дожидається коло церкви, одгадує, що скаже пан, та лає німця — гуде, як бджоли. Недовго старі барились, швидко назад вернулись. Туди тихо йшли, поважно, а звідти — тільки ціпками чимдуж перебирають.
Громада стихла:
— А що? — питають передні. — Що?
— «Кому я повинен отчот давать у своєму добрі. Що хочу, те й роблю й робитиму. Вон з двору!» Он що.
Громада загула: «Так як же це так? Хіба нас топити можна? На це ж і суд десь є».
Цілий день клопоталися селяни, громадою пішли до попа, тута ж він, недалечко коло церкви, пішли пораятись, що робити їм, попрохати батюшки, щоб він узявся поклопотатися за них перед паном.
— А ви що виходили? — спитав їх панотець. — Получили що? Хто йому перечить у своєму добрі що хотіти, те й робити?
— А коли через те другим горе!
— Що ж, терпіть. За терпіння бог чоловікові щастя посилає. Видно, ви прогнівили чим милостивця, от він вас і карає,
— Який там бог покарав! Коли греблю таку зробив, воду запрудив. Звісно, зібралась води сила — ну, й помчалася.
— Гріх так казати, — на те їм батюшка. — Гріх. То все од бога. І вода од бога. Без бога ні до порога.
— Ні, ми знаємо, що зробимо. Ми йому усім селом зберемося та к бісовому батькові усю греблю викорчуємо.
— І то недобре зробите. І то не гаразд. До божого суда та свій самосуд? Гірше, хлопці, вам буде. Не раю вам цього робити. Це самоуправіє. За це закон тюрмою, Сибірею карає.
— Та вже ж хоч і тюрмою або Сибірею — не затоплюють же там водою, он як тут підтопили.
— Недобре ви кажете. Не хочу я з вами й говорити, — одказав батюшка і пішов собі в хату.
Зосталася громада, як та, кажуть, жаба серед калу. Що його робить, що почать?
А вода своє робить — уже і в Криничину хату увійшла. Криниця вибрався в сусіди. Грицька перевели аж на саму гору.
У його дитина занедужала — кашель нещасну б'є, огнем уся горить. Жінка теж квокче, жаліється — голова болить, руки, ноги німіють. Грицько, як дурний, ходить. І до громади не пристає, з своїм лихом носиться; кого не стріне, плачеться та розказує свою пригоду. Що ж ти зробиш? Чим горю пособиш? Треба ждати хоч поти вода спаде, може, тоді який ярміс знайдемо. Ждуть усі та прикро позирають на воду, що кругом гору обходить, немов хоче усе село заполонити.
На третій день Грицькова дитина умерла. Громада усім селом зібралась її ховати. Вона серцем чула, що то її перша утрата у якомусь неладному строї життя, що почалося від того. Перша, та не послідня, а багато ще горя буде, і сліз, і утрат. Через це і почот такий задавала Грицьковому горю. Піп не хотів спершу було проводжати, — опісля опечатаю, — та громада усім селом витребувала. Нехай іде! Хай дивиться на наше горе, на наші сльози! Усі ідуть. Пріська, як навіжена, виє, і другі жінки за нею плачуть. А Грицька не видно, Грицька немає. Грицько, як побачив, що його син спустив дух, — з двору та прямо до жида в шинок. Там і днює, там і ночує. Пріська, поховавши сина, собі злягла та через тиждень і переставилася. Грицько не бачив, коли і як. П'яного його насилу витягли з шинку, хоч на кладовище провести тіло. Спотикаючись, ішов за труною Грицько, і коли другі плакали, він лаявся. Порівнявшись з пановим двором, він теркнув, гукнув несамовито.
— А виходь, лишень, пане з буд[инку] та поглянь, якого ти добра нам наробив, — той викрик, мов серпом, черкнув кожного по душі — усі аж до землі понахилялись та плачуть.
Провівши жінку, Грицько знову завалився в шинок, та виліз уже як вода спала, як пан почав знову греблю замощати. Громада, побачивши, загула: це щоб на той год зовсім гору нашу знести?
Толкувалися і не знали, що почати. Від журби пішли до шинку. Грицько як не п'яний був, а почув, об чім громада толкувалась, та як крикне, як скоче:
— Братця, за мною! Не даймо бісовому іродові над нами глумитись!
Першим вискочив. Не знать де і сокиру взяв, і перший на греблі опинився, за ним другі — несміло, а все за ним пішли. Там, на греблі уже стояло аж три паровиці лози, хворосту. Панські наймити в'язали пучки і замощували греблю, де вода промила.
— Вон! — кричить Грицько. — Хто вам дав право на наші душі посягати!
Підскочив до одного воза — лусь колесо сокирою по спицях, — віз так і сів на один бік, немов чоловік, котрому ногу врубали. Підскочив до другого — і другого посадив. До третього — тут наймити закричали:
— Що ти, навіжений, робиш?
Грицько з сокирою за наймитами. Побачивши таке, ті, як зайці, почимчикували через греблю у панський садок. Грицько рубає і третій віз, а громада, побачивши таке, собі до греблі. Що знову намощено, мов собаки, руками гребуть, виривають. Пішла баталія! Усе село, як на свого ворога, накинулося на греблю, рве, несе, за водою пускає.
— І млин йому запалити! — кричить Грицько. І запалив би, може, та громада не допустила. Уморившись коло греблі, вона, п'яна своєю удачею, захопивши Грицька, покотила горою похмелитися у шинку. І не бачив ніхто, як з панського двору побіг верховий кудись. Коли б бачили, може б, зупинили, може б, пощупали у верхового кишені, чи нема там якого гостинця для їх. А то не бачили і хилили добру жидову горілку.
А пан, запершись на три замки у своєму будинкові, доброго справді гостинця для їх одіслав аж у город. Він написав бумагу: бунт у селі! Палять, ріжуть, усе руйнують.
Громада наче здуріла: то коли-не-коли забачиш чоловіка-двох, що виходять з шинку, а то три дні і три ночі коло Лейби як ярмарок зібрався. Горілки було не стало, та Лейба розстарався у панському підвалі. Дивно, що пан не противився — зразу Лейбі велів цілий бочонок викотити і грошей обіцяв підождати. Гуляє село!
Аж ось на третій день, тільки що сонце підбилося, як тройка добрих коней з дзвінками, з бубенчиками убігла в село, за нею пара летить, а там ще пара, а за ними драгуни верхами. То приїхав справник, становий, слідователь — та все так і покотило у панський двір.
Незабаром почалось слідствіє: хто колеса рубав, хто греблю розкидав? Кликнули громаду до двору, вийшли справник, становий, слідователь. І пан вийшов.
— Хто, признавайтесь, а то усім лихо буде.
Громада у ноги.
— Помилуйте й пожалуйте. Он у Грицька Коваля хата розвалилася, у Синиці — огород однесло, у всіх підмети замулило. Як же нам жити, як у бога повертатися?
— То не наше діло. А хто робив таке самоуправіє? Хто підбивав вас на його? Видавайте зачинщиків, а то усім, кажу, лихо буде, — знову каже справник.
Громада одійшла побалакати. Були такі, що й поза ухами скребли.
— А що, ми не казали — не йдіть, ми не казали — не слухайтесь. От тепер усім на горіхи достанеться!
Та таких трусливих було обмаль. Більша частина гукали:
— Та як же се так — тебе руйнують, тебе нищать, шкуру з тебе живцем деруть, з ножем під горло підступають, — а ти мовчи! Ні, не буде сього. Не видавати своїх! Чуєте, не видавати! Усі були, усі рубали, руйнували. Хай усіх беруть. Що зроблять? Держіться ж, хлопці, купи: громада — великий чоловік.
— А що, набалакались? — пита справник. — Хто зачинщик? Видавайте.
— Нема у нас зачинщиків. Усім залито за шкуру сала, усі там були.
— Драгуни! Різок! — гукнув, червоніючи, справник.
Драгуни один по одному почали заходити кружка, щоб усіх, як курей, забрати.
— Тікай, хлопці! — хтось гукнув. Громада кинулась урозтіч улицею, огородами, через тини, через чужі двори, так як ті груші, сипнули. А драгуни за ними. Почалась бійка, лайка. Собаки, забачивши чужих, підняли своє. Жінки, вискочивши на улицю, репетували на все горло, а за ними дітвора, мов у дзвоники била, молодими тонкими голосами завела плач-ревище. Страшно, страшно у селі! Немов татарва набігла і поспішала все бити, руйнувати, у ясир брати.
Як прудко не тікали красноярці, а драгуни були від їх прудкіші. Як не відбивались і зубами гризлись, а драгуни, мов з заліза скуті, не потураючи на те, хапали втікачів і вели до двору. Назбирали чималу громаду. І зараз почали сікачі. Не минали нікого. Від першого почали та так підряд і клали.
— Признавайтесь! — гукає справник.
— Ми не винуваті, — почали молодші, — нас підбив Грицько Коваль, — один каже, а другий — Карпо Синиця, третій ще на іншого вказує.
Давай сюди Коваля, давай Синицю, давай того. Набрали п'ять чоловік. Почали з їх. Другі одрікалися, прохалися, молилися, а Грицько сам вийшов.
— Що ж, — каже, — я... я у всьому виною. Хату мою вода знесла, сина мого втопили, жінку на той світ звели. Зостався я — нема нічого ні біля мене, ні за мною, одна в мене душа ще зосталася. Беріть душу, беріть її. Беріть тіло моє: їжте, ріжте! — і руки їм простягає і шию.
— Різок! — гука справник. Положили Грицька, одідрали. Хоч би скрикнув. Тільки стогне.
— В'яжіть отих, — каже знову справник, — та в город, у тюрму їх.
Пов'язали п'ять душ і одвели під панові комори. А справник тим, що зостались, вичитує:
— Тільки хто мені посміє бунтувати — на шибеницю того! Яке ви право маєте чуже добро руйнувати? Вам зробили шкоди — жалійтеся, на те суд є, він вас розсудить, що і як. А самому, своїм судом? Усі тюрми вами запружу. Чуєте?
— Чуємо! — кажуть громадяни, кланяючись.
— Ідіть же. Та бунтувати удруге не здумайте.
— Не будемо, — глухо хтось каже.
— Вам зроблена яка шкода — жалійтеся. На те суд є, — знову своє справник.
— Бодай же його з сильними не битися, а з панами не судитися!
Повернула громада назад. Кого бито — той плакав, лаявся, до кого черга не дійшла — і той похнюпився. Розійшлися всі і по хатах поховались — душі живої на вулиці не побачиш. Налякані, вони і забули про тих п'ятьох, що зосталися у панському дворі.
А тих незабаром і в город повели. Справник з становим і слідователем зосталися у пана. Люди бачили, як усю ніч світло у панських хоромах не вгасало, вони боязко позирали на панські вікна і думали: яку-то нову біду задумує на їх начальство з паном. А начальство, правду кажучи, ні про яку біду не думало, а прямісінько засіло за карти та усю ніч до білого світу і козиряло.
Після снідання виїхало й начальство, а з обід почалися роботи на греблі. Знову наймити в'язали хворост та загачували ним прірви. Тільки тепер уже їм ніхто не перечив. Усі боязко поглядали з гори, як-то наймити старалися коло греблі.
Через тиждень повернено у село і тих, що забрали, одного Грицька Коваля не пустили...
— У тюрму засадили, — тільки й сказали ті про його, а що з ними було, мовчали.
На село й селян якась туга найшла, якась розпука між людьми. Кожен понуро дивився на греблю, дивився на панські будинки та часом сварився кулаком: добре, мов, у печінках ви мені засілися, — оже вже ніхто не гукав до спілки, ніхто не казав: громада — великий чоловік.
На другу весну, коли знову Синицю вигнало з хати, Синиця днів на два зник з села. А потім вернувся і, як вода спала, помагав наймитам греблю гатити. Люди дивувались — що це з Синицею сталося?
— Ну вже ж як не винесе тепер вода греблі,— проговорився раз п'яненький Синиця, — то хіба не я буду.
— А що, хіба поробив що?
Синиця замолов щось таке, чого ніхто нічого не розібрав. Оже всі, почувши те від Синиці, чогось повеселішали, якась надія мелькнула у кожного в голові. А хто його зна, чи Синиця з п'яних очей верзе, чи правду каже. Синиця знахур — і від гадюки шепче і часом у хворобі помага. Бог його зна, може, він і правду каже. Уже ж недаром він помагав греблю гатити, може і поробив що.
Прийшла третя весна. Знову Синиця пішов у сусіди, знову людські підмети та городи позатопляло. І спала вода, а гребля ціла.
— Хвалився дядько Сидір, що поробив щось — та й збрехав, — казали селяни.
— Ні, не збрехав, — оправдується Синиця, — цілий шкалик живого срібла закопав у греблі. Другу б греблю зовсім рознесло, а це, бач, не така, видно, гребля, не християнськими руками вона мощена. От то що.
Тії ж весни і Грицько вернувся у село. Його осуджено було на висидку, і, висидівши, він знову прийшов на село. Люди раділи тому, ждали, коли Грицько не поможе — то вже тепер ніхто не поможе.
Грицько собі спершу й нічого. Кинувся був нову кузню строїти. Пан не позволяв, перечився. Грицько пообіцяв, що він же часом і панових коней підкує, і панові лемеші та чересла наварить, — нічого, пом'якшав пан. Ще дав Грицькові і дерева трохи, цегли на горен. Зоп'яв Грицько кузню — кує знову.
Це раз літньої темної ночі страшне зарево пожежі побудило усіх. Зиркнули, панів млин від низу аж до гори увесь огнем палає. Пан вибіг, наймити вийшли.
— Туши! Заливай! — гукає пан.
Так куди, й підступити близько не можна — таке страшенне огнище. На другій горі висипали селяни, дивляться.
— Люди добрі, — кричить пан, — поможіть тушити.
— Туши сам, коли ті вавілони на нашу голову настроїв, — хтось гукнув до його.
— А, прокляті, — скипів пан. — Душогуби! Палії! Самі запалили — та тільки дивитесь, радієте. Радійте, радійте!!!
Селяни мерщій порозходились. Нехай йому, ще напасть буде.
Млин дощенту згорів. На другий день селяни вигнали скот напувати, та коло річки стояли наймити.
— Не смій напувати! Не смій! Не велено.
— Отуди! — здивувалися люди. — Хіба води жалко? А тут і пан з садка вибіг.
— Жени назад воли! Жени! Не смій з моєї річки напувати.
— Так як же оце? Скот же видохне, — гука чередник.
— А хоч і видохне. Великий мені клопіт! Жени, жени геть!
— Так де ж його напоїти?
— Де хоч. Он до озера жени, — указав пан на озеро, що тільки-тільки сіріло у чистому ранньому повітрі.
Селяни, нічого робить, погнали.
З того часу між паном і селом почалася спірка, тільки не така гаряча, яка колись була, що в гору скаче, усе зносить, руйнує, а тиха, непримітна спірка: пан понавертав дерева новий млин будувати, а на другий день більша половина його плаває по ставку. Пан пересипав здоровенним горбом греблю від села, щоб ніхто не їздив, не ходив, — а на другу ніч хтось прокопав страшенний рів серед самого горба і пустив повз гору воду з ставка. Пан заборонив воду брати з річки, а на другий день посеред річки зроблено таку пересип, що вода стала. Лихо селянам, та не мед і панові. Хто те все робив і коли робив, як не підлазив під селян пан — і жидові сулив плату, щоб розвідав, чи не промовиться хто п'яний чим-небудь, — так і жид нічого не дізнався. Він чогось усе кивав на Грицька, що від пожежі як забрався у його шинок, то забув і про кузню, і про все на світі. У шинку нап'ється, а під шинком виспиться, та знову йде у шинок пити. Опух, заріс, очі кров'ю налилися, сам труситься — страшний став. А проте селяни не кидаються його, дивись, з громади щодня найдеться хто такий, що перекине йому чарку-другу. А Грицькові більше й не треба: випив — заспівав, побалакав та й знову спати.
— За що ви його могоричите? — допитувався Лейба.
— Як за що? — одказує той, що могорич ставив. — Нужний він чоловік.
— А нащо нужний? — лукаво допитується жид.
— Як нащо? Хіба мало лому у пахарській справі буває: треба ж його полагодити. Те наварити, те скувати, а те і заново зробити. Хто ж у нас зробить, як не Грицько? Натерпілися ми без його муки: он, близький світ, дванадцять верстов до города, а як зламалося що — тільки там і налагодять. Дуже він нам потрібний чоловік.
Хоч Грицько і не часто кував, а все ж коли-не-коли чувся грюк молотків у його кузні. Так не дізнався і Лейба нічого.
Бився пан так, бився, та раз, кликнувши Лейбу до себе, і каже:
— Знаєш що, Лейбо? Не враю я нічого з бісовим хамством. Що не почну — все перероблять, перепортять. Візьми у мене в оренду млин і річку.
— Нащо воно мені? Моє діло шинкувати.
— І шинкуватимеш. Отож на горі, якраз над ставком хата — і шинок там заведеш.
— То шинок добре. А нащо мені млин?
— Як нащо? Борошно молотимеш. У тебе усе село молотиме, а я... я сам не хочу.
— Ну, а річка нащо?
— Та й річка ж, бач, до млина. Річку щоб ти беріг, не позволяв замулювати, згружувати. Уп'ять же воно і тобі користь, з одного ставка скільки риби та раків ловиться.
Жид задумався.
— Бери, дешево віддам, — рає пан.
— Дайте подумаю, — одказав жид. І в неділю, коли людці найбільше до його у шинок заходили, почав з ними здаля бесіду. Навертав на те, що що б вони хотіли мати, аби не робили панові шкоди. Селяни одрікались від шкоди, а казали, що їм би перше усього хотілося мати вільний водопій та щоб греблю знести і не підтопляти їх огородів та підметів.
— Ну, сього не можна, — каже жид. — Треба ж чимсь млин ворочати. Греблю не можна ламати, ну а водопій — за водопій можна поклопотати. Водопій можна одвести геть туди за кузню. А для себе воду брати можна де вгодно і купатися можна. От тільки ні раків не брати, ні риби не ловити, — умовлявся Лейба.
А Грицько, як не п'яний був, а почувши, так і кинувся до жида.
— Що це ти, жидівська твоя душа, — закричав, — за нас так розпинаєшся? Чи не хоч лиш в оренду річки у пана взяти? Стережися! Кого-кого, а тебе я першого у ставку викупаю! Ага, злякався? — засміявшись, замовив далі. — Давай лиш хоч горілки чарку, коли вже намі[рил]ись з паном на наші душі насісти.
Жид так і стрибнув угору:
— І, п'яниця, ледащо! Вон з шинку! — жене Грицька.
Люди побачивши, що справді Грицько угадав заміри жидові і, думаючи, що з жидом доступніше зговориться, ніж з паном, уйняли Грицька тим, що піднесли йому цілу чвертку доброї горілки, аби тільки мовчав і не перебивав їм побалакати об тім, що їх кожен день їло, золило, до самого серця доходило.
Та не такий Грицько задався, він вилаяв жида й громаду, розлив, а не випив горілку і, лаючись, пішов з шинку.
— Дурні, дурні! — гукав він. Самі себе в'яжете, самі себе топите. Жидові, нехристові свої душі здаєте. Тьфу! Бевзні.
Дехто спік рака від тих гірких Грицькових докорів, а більше не додали ніякої ваги його речам.



 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах