ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ

Образки з життя


І. День на пастівнику
II. Батьки
IІІ. Брат і сестра
IV. Дома
V. У школі
VI. Панич
VII. Татарин, братік, татарин!

- V -

У ШКОЛІ

 

Не первина було Галі терпіти і скубку, і лайку від Василя і через Василя. Оже, їй ще ніколи так гірко, так тяжко гірко не було, як сьогодні.
Вона устала така веселенька, хоч і вчора її лаяно, та дитяче серце скоро стигне, образи швидко холонуть. До того і сон тихий її заспокоїв. Сонце світило так привітно, по хаті розбігалися його веселі стяги. «Тілько піде Василь, — думала вона, — мати поратись почне, побіжу до тітки Насті. Побіжимо з Івасем вишневого клею драти, пасльону збирати. Клей такий смачний, пасльон такий солодкий». Щоб придобритись матері, вона почала хату мести. Все хотілося, як краще, а вийшло... Обливають гарячі сльози її кругле личко, неправда, досада, образа кусають за серце. Між кочергами стоїть Галя, ридає.
— Чого ти стала там? вон з очей! — гукнула Параска і замахнулась.
Щастя вже видно таке Галине, що Параска промахнулася, — кулак материн дужче б улип, ніж кулак братів. Галя вибігла у сіни, забилася у глухий куток і неутішно плакала.
Малій дитині життя здавалося таким тяжким, таким остогидлим. Хоч би один день вона зазнала, щоб мати привітала її, пригорнула, як дитину. Коли чужі не пригріють — дома не діждати їй ласки. Через віщо? Що зробила вона кому? Нікому нічого. Уперше в малу дитячу головку забрела думка: мати її не любить, мати цурається. Вона скілько раз чула, як мати хвалила перед чужими Василя, а за неї ніколи доброго слова не сказала нікому. Краще, коли б її зовсім не було. Коли б вона умерла... У тихому кутку темних сіней малі думки росли-ширились, забігали вперед, малювали одрадні картини. Ось вона справді умерла так несподівано, — ударив її Василь, а мати піддержала. Заболіло у неї в грудях, дуже заболіло. Упала вона і відразу вмерла. Убита лежить вона і бачить перелякане лице матері, що зазирає їй у вічі, гукає на неї: «Галю! Галочко, устань! Я ж не думала такого тобі зробити. Я більше ніколи не буду»... Ага, тепер шкода, шкода... — дума Галя і боїться поворухнутися, щоб не дати знаку, що вона ще жива, що вона все чує, все бачить. Василь, мов у воду опущений, ходить коло матері. Ось убігає тітка Настя і, ридаючи, виговорює матері усі її провини. Свариться, що вона усім скаже, що її вбила мати, ніхто другий, як мати. Ось і мати заплакала — гірко, неутішно. Вона чує, як сльози матерні, падаючи на неї, печуть лице, руки. Вона чує, як мати цілує її. І розкриває очі, розводить руки і, обхоплюючи матір за шию, сама цілує, утішає, що вона жива, що їй тілько боляче було і вона обмирала. Боже, які раді усі! її посадили на покуті і дивляться — очей не спускають. Надавали їй усяких іграшок, подарунків. Дух спирається в Галиних грудях від щастя; світ крутиться перед очима. На хвилину Галя усе на світі забуває.
— Чи ти довго сидітимеш? — донісся до неї крик материн. — Он сонце як піднялося, у школу давно пора!
— Так це мана? — і Галя кинулась. Жаль знову обхопив її, сльози навернулися на очі.
Вона далі побачила, як Василь, грюкнувши дверима, не пішов — побіг з хати. Слава богу, винесло його. До обіду хоч буде тихо, нікому бучу збивати. І вона вилізла з-за дверей на світ. Сонце світило-гріло. З тітчиного садка роздавався тонкий Івасів голос. «Подає звістку, що жде мене», — і Галя покралася поза коморою у свій садок, — звідти краще видно, що Івась робить. Івась бродить по садку сам і носить в руках здоровенну жовтогарячу моркву, проти сонця вона, як кров, червоніє.
— Івасю! ти сам? — гука Галя.
— Сам.
— А Грицько де?
— Поїхав з батьком у поле. Іди сюди.
Галя зібралася на окіп. Підійшов і Івась до тину.
— Ти плакала? — пита Івась.
Галя мовчить, насупилась.
— Той капосник зобижав.
— Було всього, — трохи не з плачем одказує Галя.
— Лізь сюди. Будемо гратися. Моркву, коли хоч, з'їси. Добра. Я вже одну з'їв, а це другу тобі держу.
Галя, як котеня, покарабкалась через тин до Івася. Морква перейшла до неї в руки, і, не чистячи, вона почала її трощити. Зразу де й ділася її туга, кругле личко грає усмішками, очі сяють. Забулася недавня пригода. Дітвора почала гратися, пасльон збирала, клей драла.
А Василь же то?
З широкого двору, обнесеного високою лісою з острішком, через котру з високої щогли дивиться на вулицю чималий дзвоник, несеться нестямний гук, крик, біганина.
— Бий! тікай! Так, так його! Ведмеда!.. Чого ти лізеш? У морду його!.. — несеться то з того, то з другого боку. Почувся плач, і зразу десять голосів, кривлячи плаксуна, покрили його. Хтось з усії сили хихонув, і дзвінкий регіт молодого голосу стоїть над гамом. Хтось побіг, тілько земля бухкотить, хтось погнався за кимсь, хтось гукнув, наче бик — товсто-гучно... Що то? божевільні зібралися і задають свої ігри, затівають свої гулянки?
Це і є школа, або училище, куди Василь трохи не підтюпцем побіг з дому. Він, ще виходячи з улиці, почув добре знайомий йому гомін, і серце його затіпалося: певно, усі вже в зборі. Певно, не доведеться йому і в свинки пограти. Он сонце як високо! і він все більше та більше налягав на свої ноги.
Справді, він застав уже усіх в зборі.
— Москальчук! Чого це ти так запізнивсь? — стрів його невеличкий білоголовий хлопчик у порваному каптанку, що туряв свинку.
— Ну, ну, Габелку! — крикнув йому Василь, — гляди лиш, щоб я тобі не пом'яв шкури.
— Годі тобі реготатись. Бери он палицю та становись над своєю дучкою, — сказав Василеві чорнявий школяр, котрого звали Жучком.
Василь став. Білявий Габелок потурив свинку на Василя.
— Бий! бий! — кричать Василеві з усіх сторін.
Василь тілько що замірився вдарити, як Габелок поміж його ногами шурхнув своєю палицею в дучку.
— Буде вже тобі! буде! іди туряти! — регоче Габелок.
— Нічого, піду, — червоніючи від досади, каже Василь.
— Де ж, тілько що прийшов, а тут і свинарем зразу. — Василь мав був викачувати з кола свинку, та Жучок поміг: той як ударив її, то кругла деревинка, як куля, загула угору. Всі зареготались, Василеві ще досадніше стало.
— І чого б я реготався? — біжачи за свинкою, гукнув сердито він.
— Гони! гони сюди! — кричить Габелок, вибігаючи в поле.
— Як так, то я й не хочу! — каже Василь. — Не було уговору бити у полі.
— Та то він так! Гони! — гукає до Василя Жучок.
— Не хочу, — одказав той, кидаючи палицю.
— Не хоч — і не треба, — каже Габелок, кидаючи і свою палицю. — Давай у їздця.
— Давай зо мною, — каже Жук.
Габелкові не повезло: він узяв аж дванадцять гил і мусив провозити верхи на собі Жучка.
Усі реготались, як невеликий Габелок носив на своїй спині довгоногого Жучка. Василь реготався собі. Йому хотілося як-небудь оддячити Габелкові.
— Давай ще й зо мною.
— Давай.
У Василя несамовито серце б'ється від бажання поїздити верхи і собі. Ось уже три гили нагнав він на Габелка. На четверту не виважив як слід руки і стратив.
Габелок почав качати мнячем. Одна, дві, три, п'ять, вісім. Василь аж блідне.
— Гони! гони! — кричить він на Габелка. Той покотив раз, удруге.
— Годі! кончив! ану, становись, — радий гукає Габелок на Василя.
— Не хочу! — з досадою одказує Василь.
— Так як же так? — виправляється Габелок. — Адже ж я возив Жучка. Становись, становись. Довбне! Чому він не становиться? — жаліється товаришеві.
— Москальчук, становись! — сказав покійно високий ручий Довбня.
Василь цмокнув.
— Так ти ще й цмокаєш? — і Довбня ступив ступень. Тілько що Василь хотів був хитнувшись метнуться вбік, — як Довбня, мов кібець горобця, схопив його за шию.
— Пусти! — пищить Василь.
— Сідай! — каже Габелкові Довбня і похилив Василя. Габелок ззаду так і скочив на спину. Василь поточився, оже не впав.
— Но! — гукає Габелок, давлячи коліньми у Василеві боки.
— Пускай, пускай! — кричить на Довбню.
Довбня пустив. Василь нагнувся ще нижче і, вигинаючи спину, підкинув на собі Габелека. Той ухопився за комір.
— Та ну! не басуй! вези! — гука Габелок.
Василь розправлявся, струшувавсь, — як реп'ях, уп'явшись, сидів Габелок. Товариство обступило їх, реготалось то з Габелка, то з Василя.
— Учитель! Учитель! — хтось гукнув здалека.
Хто й почув, то не потурав на те, а більше не чуло того гуку.
— Та учитель! — гукнув уже хтось з кола, забачивши недалеко від себе учителя, що прямо чимчикував на їх.
Василь напряг усі сили і в одну мить, то зігнувшись, то вигнувшись, штовхнув по спині Габелка. Габелок державсь та комір Василевого каптанка не видержав, лопнув, — Габелок покотився, вирвавши чималу стьожку з спини Василевого каптанка. Товариство, як галич, заклекотало.
— А що це ви робите? — роздався над їх головами знакомий учителів голос.
Василь у сльозах так і кинувсь до учителя.
— Це він! він, Костянтин Петрович! Я його не займав. Він скочив на мене і подрав каптан, — слебезував Василь перед учителем.
— А йди за мною, — кивнув учитель на Габелка і напрямився до сторожки.
— Костянтин Петрович! вони грались! — вступився Довбня.
— А йди і ти сюди. Усі, усі ідіть!
І, набравши чималу метку, повів за собою у сторожку.
— Бач! їм батьки-матері одежу шиють на те, щоб вони рвали. Може, ото з посліднього тягнуться — а вони он що.
— Я не винуватий! І ми... і я!.. — роздалося серед купи.
— Мовчіть!
І він скрився у сторожці. За ним повалили і школярі. Незабаром роздавався з сторожки божевільний крик одного... через скілько часу — другого, третього. Туди йшли всі похмурі, а звідти верталися червоні-заплакані.
— А що, досталось? — питали супротивники, стрічаючи товариство.
— Підожди ж! Хіба я не піймаю того москальчука. Прямо чим попало битиму. Уб'ю бісового сина! Усі винуваті, а він так і ні, — сварячись кулаком, казав Довбня.
— Не дуже, а то щиколотки позбиваєш! — сміється невеличкий хлопчик.
— Мовчи, мишеня, а то розірву! — бликнувши очима, огризнувсь Довбня.
Мишеня засміялося і побігло геть. Довбня сердитий ходив поза школярами й плювався, бурмочучи собі під ніс. Веселе школярство не проминуло і з того посміятись.
— Дивіться, рабин, рабин! Адайн*!— викрикнув голос з купи, указуючи пальцем на Довбню.
(*Суддя (євр.))
Усі зареготали.
— Тихше! — роздався голос учителів ззаду.
Всі зразу затихли. Учитель мовчки пройшов у школу, ковиляючи, як півень, своїми високими ногами. Довбня ззаду на пальчиках перекривляв... Школярі, здержуючись, реготали.
— У школу! — скомандував учитель і пройшов уперед. За ним повалили, як мурав'я, школярі. В одвірках вони штовхались, щипались. Довбня стояв коло дверей, і, хоч самому давно вже можна було пройти, вів не йшов, пропускав других.
— Чому ти не йдеш? — спитав його один.
— Іди! — гукнув Довбня й посунувся в купу. Через хвилину нестямний крик усіх зостановив.
— Що там? Хто кого?
Школярі зостановились, розступились... Василь стояв посередині з насунутим на очі картузом і плакав, чуб на потилиці його дуже був пом'ятий.
— А, морда! — крикнув хтось з купи... і Василь похитнувся. Він крикнув. Учитель вискочив.
— Хто кричить? Чого ти кричиш?
— Хтось ускубнув... хтось ударив... — жалівся Василь. Коли і хто — так і не дізнався учитель і за те увесь клас зоставив без обіду. Менші плакали, прохалися. Вони б сказали, коли б бачили.
— Мовчать! у клас! — скомандував учитель. Школярі повалили у клас.
— Братця! — гукнув Довбня на старших і моргнув. Ті тілько мовчки кивнули головою.
— Тихше! сідайте! — командував учитель, бо школярі завели таку грюкотняву, що аж на улицю було чутно. Це й усілися. Тихо, чутно, хто поворухнеться, хто глибоко зітхне.
— Ану, хто знає урок? — спитався учитель.
Ще стало тихше у класі, — неначе покаменіли ученики.
— Ніхто?
— Ніхто, — товсто одказує Довбня.
— Хто обізвавсь?
Знову тихо.
— Хто обзивався? Ти чув? — і учитель указав пальцем на одного.
— Не знаю, — одказав той, піднімаючись.
— Он з тії скамейки, — указав Василь на ряд, в котрім сидів Довбня.
— Хто? — гукнув учитель на всю хату.
— Не я, не я, не я... — занеякали школярі, підводячись один за другим.
— Ну, нічого. Ми дознаємся, — ударивши кулаком по столу, гукнув учитель.
— Довбня! отвічать.
Довбня, розштовхуючи учеників, почав вилазити.
— Та пусти! дивись, як сидить! — гукав він.
— Довбня! мовчи! — тихо сказав учитель.
— Так не пуска, — виправдується Довбня.
— На колінки, — не видержав учитель.
— Отуди к бісу, а я на сьогодні, як на те, і урок вивчив. До півночі учив, — толкується Довбня, переходячи хату і становлячись коло печі на коліна.
Ученики стиха зареготали. Учитель тілько грізно повів по всіх очима.
— Слідуючий! — викрикує учитель.
Піднявся високий та тонкий школяр і тихо на пальчиках пішов до дошки.
Урок був з щотниці. Школяр, затинаючись, виписував цифір'ю та робив викладки. Уже по його затинанню видно було, що він і не доторкався до книжки. Школярі то з того, то з другого боку підказували, і по хаті знай носилися то крикливий, обривчатий гук школяра, то тихе підказування товариства. Це зразу усе затихло. Видно, піймалося щось таке, про що ніхто не знав.
— Ну? — гонить учитель.
Школяр мовчить.
— Ти казав, що урок знаєш? — обертаючись до Довбні, каже учитель, — а скажи.
Той почав підводитись з колінок.
— Ні, з місця! не встаючи.
Довбня витрусив колінки, став знову і незамутно одказав: не знаю.
Учитель аж позеленів і, пошаривши в книжці, поставив здоровенну ноляку. Довбня тілько моргнув бровою, і поміж учениками пройшов регіт.
— Що? — гукнув не своїм гласом учитель і вискочив з-за місця. — Ви сердити мене нарочито збираєтесь. Я вас усіх перепорю! — червоніючи, кричав він.
Василь підвівся.
— Як ви ставили Довбні ноля, — то вів так чудно моргнув, що усі зареготались, — доніс він.
— Хто, я? — здвигнувши плечима, питав Довбня, — та я і не ворушився.
— Ступай за мною! — крикнув учитель і повів з хати Довбню.
Як тілько вийшов учитель, усі так і накинулись на Василя.
— Ти, чортова підлизо! Москальчук! ти думаєш, тобі пройде це так? — носилося то з того, то з другого боку.
— А займи, займи! — храбрився Василь.
— Я знаю, коли я тебе займу. Є сліди у каптані? Ми зробимо тобі.
— Наколоть язик голкою! — радив один.
— Свічкою нагодувати! — казав другий.
— Цс-с-с... іде! — гукнув хтось. І всі кинулись на місця.
Учитель увійшов, за ним слідом і Довбня — червоний, аж синій. Він хотів напрямитися на місце.
— На коліна! — крикнув учитель. — На моїм уроці звідтіля і не вилазить, — порядкував він. Довбня став знову на коліна.
— Грицаєнку! отвічать.
Майталаючий ззаду шматок каптана викликав регіт. Та то було на хвилину, всі мов поніміли, ущухнули, ждали: ану, як цей підлиза знає урок? Усім так хотілося, щоб він не знав.
Ось Василь вийшов і зразу почав. Говорив, говорив... зразу голосно, плавно, а далі затинаючись, тихше.
— Ну? — нукав учитель.
Василь на стелю дивився, хмурився, крививсь... Видно, він щось пригадував, та на сей раз помка схибила його.
— Ну? — знову нукнув учитель.
Василь зовсім став, замовк. В декого з школярів заграли очі, забилось радістю серце.
— Так ти тілько, проклята перекупко, — крикнув учитель, — знаєш на других плескати, а й сам такий, як і всі, — і написав у книжці дрюка. Василь скривився, заплакав.
— Я тільки цього не знаю, а далі знаю.
— Без обіду! — розпорядивсь учитель.
— Позвольте мені отвічать, — з колін обізвавсь Довбня.
Учитель кинув на Довбню сердитий погляд, скрутнув головою і, подумавши, сказав:
— Іди.
Довбня плавко, без запинки рішив одну задачу, потім другу, третю.
Дзвоник ударив переміну, і учитель, швиргонувши книжку, мерщій вийшов з хати.
Почався знову гук, стук, біганина. Той читав урок, той реготався, той кричав: «Давай у гили грати!» Школярі побились на купки, і кожна робила яке-небудь діло. Один Василь сидів собі одсторонь, схиливши голову на руки. Раз — порваний каптан, вдруге — дрюк за урок, втретє — без обіду — все це не веселило його.
— А ти, як той Каїн, сидиш! — гукнув на його один школяр.
— Хто Каїн, хто?
— Он! — указав школяр на Василя.
Десятки очей напрямилися на його. Глянули і, нічого не сказавши, одвернулися. Василеві ще стало важче. У серці ворушилося зло і досада. Хоч би не рваний каптан, хоч би не без обіду. Чорт його бери, хай би другі висиджували. А то других підводив, та й сам ускочив в ту гущу. Всі стали проти тебе. Говорить не хотять, а дома-то, дома що мати скаже? Запеклі сльози туго полились з його очей, далі дужче, дужче, і він, схилившись, гірко заплакав.
— Хто то? — почулося з різних кутків, і зразу стало тихо, як у вусі.
Василь, склонившись, плакав. Зітхання то спиралося в грудях, то, тріскаючи, рвалося, розлягалось лементом.
— То той. Хрестик! Нолик! Пиши... — і знову всі загомоніли, заговорили, і плач Василів потонув то в реготі, то в іграшках товариства.
У той день було чотири уроки. Спіткнувшись на першому, останні Василь пробув наче в чаду якому. Кого питали, об чім питали — він не чув, не примічав. І переміни йому були не в радість: другі бігали, ґвалтували, а він як одринутий сидів мовчки — то плач проймав його, то жаль пронизував наскрізь.
Ось кінчився і послідній урок. Невинуваті побігли додому, — він у вікно бачив, як вони весело розкинулися по майдану, їх галас і клекіт доносивсь і до його. Кругом його теж. неугавно ґвалтувало товариство. Деякі складалися по копійці купити булку, бо за печінку тягло; дехто ходив по хатах з кутка в куток і товк урок. Довбня, моргнувши на декого, вийшов у другу хату. Незабаром один по одному почали за ним і другі виходити. У хаті, де зоставався Василь, робилося все тихше та тихше. Швидко він зостався тілько один. Щось за боязнь підкралася в його серце і ущипнула. Чого вони всі вийшли, кинули його одного? Чи не проти його що замишляють? Острах пронизав його холодом. Їх скілько, а він один, що схотять, те й зроблять. Каяття піднімалося з глибку самої душі, поверталось гострим боком у його серці, різало, давило... Хіба повинитися перед ними, попрохати їх: і довіку, до суду не буду жалітися.
Ось нестямний гвалт, регіт, плесканина в руки піднялися з другої хати. У Василя серце замерло.
— Добре, добре! так, так! — закричали різні голоси. — Ходімо! — і десятки ніг загупали, біжучи надвір. У хатах пустіло, на дворі піднімався гук. Там уже строїлися одні в городки, другі в зайця, треті в свинки. Василь сидів, як окаменілий. Він дослухався і до того гуку, що доходив знадвору, і до того шепоту, що нісся з другої хати. Хто там ще зостався, чого? Він вийшов з-за лави, щоб подивитись, і стрівся поглядом з Довбнею.
— Куди? — гукнув той. — Ні з місця!
Василь став, як укопаний. Біля його зразу опинились Довбня, Габелок та ще два школярі з здоровіших.
— Защипніть двері знадвору. Ми з ним розправимося, щоб не ябедничав, щоб не видавав своїх, — порядкував Довбня.
Василь ударився в плач.
— Цить! — і зразу хтось ззаду затулив йому рота руками.
— Роздягайсь! лягай! — Перед Василем де не взявся здоровенний пук різок.
Василь так і впав на коліна.
— Довіку! до суду! — крізь плач донісся пискучий голос його, — не буду! Братіки! голубчики.
Довбня прикро дивився на його.
— Бреше! бреше! Задамо йому гарячих! — ґвалтували другі кругом Довбні.
— Хай мене святий хрест поб'є! Хай мене сира земля не прийме!
Довбня все не зводив з його свого при[з]рого погляду. Василь трусився, ламав руки, хрестився, присягавсь.
— Я не вірю, і ніхто тобі не вірить. Ти купиш і продаси. Оже на сей раз прощу. Чуєш — удруге так зробиш — не прогнівайся. Всю шкуру з тебе здеремо.
Василь радий скочив з колін і, піймавши Довбню, поцілував його у руку. Довбня призро глянув, плюнув і, кинувши різки, пішов з хати.
— Щасливий ти, що на Довбню напав! — казали йому другі. — Піймався б ти мені — знав би.
Швидко всі кинули його у школі. Василь зостався сам. Йому було і соромно, і досадно. Пук різок лежав серед хати. Василь боявся на їх і глянути. Самі винуваті, а його бити хотіли.
— Москальчук! Цілуй і мене в руку! — крикнув, поткнувшись на поріг, один школяр і зареготався.
Василя усього аж у жар укинуло. Це ж йому і просвітку не буде. Підождіть, я ж вам віддячу. І, вхопивши пук різок, він поволік їх за собою у другу хату. Через невелику годинку вікно на улицю розчинилося, і Василь, як груша, вилетів з його на улицю. Не потураючи, що без шапки, з подраним каптаном, він пустився майданом щодуху додому, волочучи за собою пук різок.
— Що се за знак? Чого так пізно? А каптан, каптан хто то подрав?
Василь з плачем розказав матері, як увесь клас зоставили без обіду, як його намірялись свої вибити, як тягали доти, доки каптан подрали, як він, одмолившись, утік.
Параска так і полинула вгору; материне серце заговорило.
— Мого сина бить? Мою дитину нівечити? Та ще кому, ще хто? Мерщій обідай та ходім до смотрителя.
І вона повела Василя до смотрителя. Аж увечері вернулися удвох, обходивши і всіх учителів.
На другий день і плачу, і суму було в школі, увесь клас знову вибили, а Довбню зовсім вигнали. Василь оддячив за себе. Всі сумували, що уже не буде між ними такого щирого товариша, як Довбня, дехто нахвалявся бебехи надсадити недолупленому москальчукові. Та то були зопалу похвалки. Пройшов тиждень — другий — і все забулося. Не забулася тілько назва «недолуплений». Василя з того часу інакше і не звали.




 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Як ведеться, так і живеться" >> У школі