ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ

Образки з життя


І. День на пастівнику
II. Батьки
IІІ. Брат і сестра
IV. Дома
V. У школі
VI. Панич
VII. Татарин, братік, татарин!

- VII -

ТАТАРИН, БРАТІК, ТАТАРИН!

 

Настало свято, настала зелена неділя. Сонце, піднявшись, весело і ясно озирає виметені двори, вибілені хати, уквітчані зеленим клечанням; густі садки пишаються своєю красою, земля — своїм зеленим килимом. Повітря чисте, прозоре, небо синє, глибоке... Свято усюди. Зично гуде дзвін довгоселівської церкви, ззиваючи людей до служби, і люди, наряжені, наче плав той пустилися з усіх кінців, з усіх уличок.
Галя устала ще до сонця, щоб поки таки до церкви задзвонять, їй упоратися по хаті, розчесатися і нарядитися. Вона ще учора з вечора думала, як би їй не заспати. У четвер був у брата Олександра і хвалився, що він на зелену неділю буде у довгоселівській церкві. Він сказав братові, що зайде по його. Та разом і підуть. Вона ждала того приходу Олександрового як бога, вона готовилася більше до його, ніж до церкви.
— І ви підете? — допитувався її тоді Олександра.
— Не знаю, — одказала вона.
— Як не знаю. Збирайтеся. Я забіжу та разом утрьох і підемо.
Що ж, коли він прийде, а вона буде не готова! Не доведи господи! У неї не то, що давно колись, і доброї одежинки не доставало. У неї зразу усього доволі стало: ще на паску мати справила їй аж двоє платтів з ситцю, заказала рантові чобітки на колодку, накупила намиста, надавала ще своїх дівоцьких платків, цвітних, кашемірових. Брат купив срібні сережки. Галя дивувалася, що всі зразу гнів свій перемінили на милость та ласку. Через тиждень після того, як уперше навідався до їх Олександра, Василь кликнув до себе матір у хату і довго вони щось там балакали між собою. Галя не чула їх розмови і сподівалася лайки. Оже вона помилилась. Мати, правда, прикро додивлялась до неї, то зазирала в очі, то дивилася в лице, оже нічого не казала. Василь на другий день бурчав, коли вона подавала умиватись, чого вона такою голодрабкою ходе. Водячись з мужиками, тілько мужичишся! — виговорював він. Галя мала одказати — у чому ж їй ходити, коли другого нічого немає, та боялася збити бучу. Хай перебурчить — та й перестане. У піст мати все турбувалася, коли б його у лавки піти, набрати Галі на плаття. — Бо ти вже, слава богу, дівка, а в тебе і одежі доброї немає! — додала вона і так тихо, так ласкаво. На паску нарядила Галю як панну. У білому з голубими квіточками платті вона виглядала купцівною. І трохи Галя не схожа на давню Галю: свіжа як різочка на ранній зорі, вона брала очі на себе, наряжена як квіточка — вона так і тягне до себе. Коло неї справді парубки так і снують, — хто пройде, черкнеться повз неї, загляне у очі ясні-блискучі. Одно тілько, Галя так ввічлива до кожного, з того часу, як наділа те плаття на себе, зразу стала гордіша, недоступніша. То бувало з Карпом стрінеться — стане і побалакає, а то своїх двоюродних братів наче стала сторонитися, наче вона боялася з ними стріватися, і забачивши, геть обходила стороною.
— Запаніла наша Галя, — хвалився Грицько матері. — Там така розряжена, куди тобі, без палиці і не приступ.
— Молода ще, — одказала на те Настя. — Занову ситце на кілочку, обноситься — обійдеться.
— Природа своє бере, — увернув, зітхнувши, Грицько.
Галя справді почала мінятися: трудно молодій дівчині вистояти проти хорошого убору, а ще трудніше, коли на неї дивляться очі молодого паничика, коли перед нею вертиться така куколка, як Олександра. Олександра сів і пав у Василя, іноді і по двічі на день забігає. Познайомився із старою він, і такий балакучий, такий ввічливий, негордовитий. Параска так вихвалює його і з усії мочі тягнеться стати нарівні з сином багатого одкупщика. Василь іноді підсміюється, а проте радіє, що сім'я їх обчищається від мужланства. Галя поняла ту Василеву лайку: мужланство. Спершу вона казала на те: хіба і в мужиків не однакова душа? Вони тілько бідніші і через те мужики. А тепер щось наче, чула вона, відганяло від мужика. От порівняти братів двоюродних до Василя. Те — та не те. І вона досі була така мужичка. Тепер вона простуватиме за братом. Вся сім'я назброїлася на одне діло, — затихли в неї лайка і сварка, настав тихий мир та лад. А проте Галя добре бачила, через віщо така переміна настала до неї, — не заприміть її Олександра, може б вона і досі у своїх дрантях завита ходила. Він витяг її з калюжі! Він її спаситель. Галя така вдячна Олександрові, через це вона так і турбувалася сьогодні нарядитися як краще ще до приходу його. Сама мати помагала їй розчесати чорную довгую косу, — не в одну вона заплела її — так тілько мужички ходять! — сказала і, розділивши надвоє, обвила голову наче калачем. Та Галя, та не та! Гладенько причесана голова при її довгобразому лиці здавалася якоюсь гострою, малою, — тепер голова поширшала, побільшала, і Галя, глянувши у невеличке дзеркальце, аж усміхнулася, — така вона вродлива і так їй гарно, до лиця при тій причосці.
— Зовсім баришня! — похвалила мати.
У Галі кожна жилочка забреніла від тії похвали. Коли б скоріше Олександра прийшов. І де він так забарився! — думала вона, радіючи, і, надівши шерстяне плаття, побігла перед братом похвалитися.
— Гарно, Василю? — ускочивши у його хату, спитала вона. Василь глянув. Перед ним стояла висока брава панянка. Личко її молоде та радісне як яблучко червоніло, очі горіли, шия, плечі наче виточені з рожевого каменю, лоно високе — видавалось з-під міцно облиплого плаття, стан стрункий, рівний. Якісь іскорки заграли у Василевих очах. Та й гарна ж справді яка моя сестра, — подумав він, — тілько дурненька трошки.
— Козеня! — сказав він.
Галя від того слова хихикнула і радо крутнулася виходити. Тілько що вона добігла до дверей і мала розчиняти, як на порозі показався Олександра. Галя сама не знає чого скрикнула і полинула до брата.
— Здрастуйте! — привітався Олександра. — Чого ж ви? злякалися?
Галя стояла коло брата, закривши лице руками. Тілько що Олександра поздоровкався з Василем, узявшись за руку, як Галя, дзигою метнувшись, вискочила у сіни. Олександра побіг за нею.
— Куди ж ви тікаєте? та дожену ж! — кричав він, женучись за нею. Галя як в'юн той висклизнула з його рук, ускочила у кухню і мерщій вхопилася за клямку.
— Хто там? — спиталася мати.
— Се я, — цокотячи клямкою, обізвавсь з сіней Власов. — Здрастуйте, Парасковія Остаповна! З празничком будьте здорові! здорові!
— Чого ж ти держиш двері?
— Мамочко! хай він не йде! — писнула Галя.
— Пусти! — суворо одказала мати, одігнала геть дочку від дверей і впустила гостя.
— Здрастуйте! з празником! — вітався уже удруге Власов у кухні. — Хотів подивитися на Ганну Йосиповну. Недобра ж! утекла та ще й не пускає.
— Молода! гратися їй хочеться, — сказала з усмішкою мати і сердито скрутнула головою.
— А як вам іде оця причоска! — тимчасом увивався Власов коло Галі, котра, насупившись, стояла спиною до Власова і дивилася у вікно. Галя мерщій скинула з плечей платок на голову.
— А платтячко вам хто шив? Добре пошито. Іч як гарно сидить, стрункий стан так і вирисувався.
Галя знову миттю скинула платок з голови і обвила, кругом ним стан, вона не хотіла, щоб Власов дивився на неї.
— А сережки які у вас! — знову хвалив Власов.
Галя не видержала і, зареготавшись, повернулася до Власова. Личко її червоніло, очі горіли. Стуливши кулак, вона високо підняла його угору і потрясла над Власовим.
— Так і дам! — скрикнула вона, сварячись кулаком.
Власов жахнувся-одсторонивсь, і без того веселі очі Галі ще більше засвітили радістю.
— На яку ви сьогодні ногу устали? — питався тимчасом Власов, любуючись Галею. — Видно на ліву?
— На обидві разом! — скрикнула Галя.
— О щось не видно, щоб на обидві: на ліву. Через те й сердиті.
— Я завжди сердита. Я на всіх вас сердита. Так би узяла та й... — І зціпивши кулаки, вона заскреготала своїми білими та рівними зубами.
Аж мати розреготалася жартовливому змаганню дочки з Власовим. — І коли вона сього навчилася! — думала Параска, любуючись разом і Галею і Олександром, про котрого вона вже не раз думала. А може бог дасть? Чого не буває?.. Тоді б і Василеві і їй би добре жилося, за такого шурина та зятя.
Бог знає, доки б змагалися Галя і Власов між собою, коли б Василь не покликав товариша до себе. Власов пішов.
— І навіщо ви його пустили? — спитала Галя матері.
— Ох, діти мої! — нешвидко зітхнувши, одказала на те Параска.
У церкву йшли утрьох — Василь, Власов і коло його Галя. Василь чи не хотів іти поруч з сестрою, чи його одтер Власов, — він понуро ішов коло товариша і більше мовчав. Зате Власов не вгавав усю дорогу. То він сміявся, що добре б оце, коли б насіння у руки: ішли б та лущили.
— У церкву йдучи? — спитала здивовано Галя.
— А хоч і в церкву. Сумно, справді, стояти так і слухати гагакання дяків. То жартував з невеличкого платочка, котрим була голова у Галі прикрита. Він рівняв його то з квіточкою, то з метеликом і клявся, божився, що украде.
— Нащо вам?
— На пам'ять.
Галя тілько обдала його іскристим поглядом. Вони доходили до цвинтаря. Сонце весело і ясно грало, обливаючи золотим світом і товсті липи кругом церкви, густо укриті зеленим листом, під котрими в тіні на мнякій травиці понасідало жінок, дітей, [і] церкву, убрану зверху аж до низу гілками зеленого клечання, [і] людей, прибраних і наряжених по-празниковому. А їх було чимало: як рій, збираючись вилітати з рідного улика на нову оселю, гуде і виганяє з себе молоду силу і порозлазиться вона геть по стовбуру, кім'яхами обсяде невеличкий вихід... гуде, — плаче чи радіє, — так само на сей раз було з церквою, — усі двері її порозчиняні, народу усередині трудно просунутись, довгим хвостом він притулився коло виходів, з котрих несло гарячим паром, сизим димом ладану, — на цвинтарі то колом сиділи дівчата, то колесили кругом церкви, коло їх парубки швендяли, скоса позираючи на кращих або багатіше одітих, там діти бігали, ганяючись одне за другим, там баби, хитаючи головами, згадуючи старовинні, лаяли нові порядки, одні тілько усаті та чубаті чоловіки, похнюпившись, мовчали. Чи вони дослухалися до святого слова, що часом виразно вилітало з церкви, чи думали об своїх ланах та степах, чи вродять вони як давно колись родили, а чи хліба серед зими не стане?.. По їх скаменілому обличчю нічого не розбереш...
Наші гордо та пишно увійшли в ворота. Галя скоса позирнула на всі боки і зразу похнюпилася: на праву руч між купкою парубків стояв Карпо і прикро дивився на неї.
— Тут не протовпимось! — сказав Власов, дивлячись на людей, що стіною стояли коло главного входу, — ходімо набік, — ї він повернув в праву руч. Якраз приходилося проходити повз Карпа. Галя чула, як у неї серце зразу чогось забилося і густа краска вкрила лице. Вона, буцім обтрушуючи плаття, геть одхилилася в бік і так пройшла.
— Хвіст вибиває! — сказав хтось з парубків.
— Карпе! дивись! — промовив другий.
— Пішли наші вгору! — додав третій. — І тихий регіт почувся між парубками. Галя тілько придала ходи, щоб мерщій минути.
— Та не поспішайте так! — гукнув на неї Власов. — Дивіться, і туди не можна, — і він ткнув рукою на довгий хвіст народу, що запружував дорогу.
Вони пішли до третіх дверей, — і там народу сила.
— То це і в церкву не прийдеться заглянути! — сказав Василь.
— А треба хіба? По-моєму краще отам під липою в холодочку посидіти, — відказав Власов.
І Галя і Василь стояли на тому, що краще у церкву піти. Василь перший кинувся проложити дорогу, — та так нічого і не зробив. Перші пропустили було його, так що він зібрався було аж на рундук, зате далі — і пальцем нікуди було ткнути.
— Ходімо краще під липу! — сказав Власов. І всі троє, зглянувшись, повернули від церкви.
Ген проти алтаря, аж коло решотки стояла височенна липа. Широкі її віти далеко розпросторились в сторони, прикриваючи пишний килим зеленої трави густою тінню. Дивно, що там нікого не було, та ніхто, видно, і не сидів, бо висока і густа трава не була столочена, а стояла рівно, піднявши угору свої гострі листочки.
— Отамо посідаймо! — скрикнув Власов і перший побіг на облюбовану місцину. Він вибрав саму м'якшу і вищу траву і там розкинув своє пальто.
— Сюди-сюди! — гукав він на Галю, що мала було сідати прямо на траву, — позелените плаття.
Галя сіла на пальто і тілько подумала: отто що воно значить з іншої постанови. Чи парубок так зробив би? Ні, він ще сам позеленив, щоб пореготатися потім.
Коло Галі і Василь опустився.
— Хай і моє не каляється, — усміхаючись сказав він.
— А я про своє байдуже, — додав Власов, лягаючи прямо на траву.
— Тобі що? Сьогодні розідрав одне — завтра друге буде! — сказав Василь. І між ними почалася розмова. Чіпляючись одне за друге, з одежі перейшла вона на другі речі, черкнулася об багатство та бідність, зачепила людей, їх постанови, їх звичаї. Василь говорив якось обрубо, видно, що та річ глибоко займала його, всяке слово не зразу давалося, а після або давніх думок, або й теперішніх. Про те казали його гострі сірі очі, або задумане лице. Власов навпаки: він на все дивився легко, жартовливо. Річ його лилась вільно, наче метелик перелітав з квітки на квітку, або легенький вітер шелестів травицею. Галя тілько мовчки слухала їх розмову та позирала то на одного, то на другого. Обруба, хоч і розумна річ братова їй не подобалася, якоюсь сухою, якоюсь їдкою вона здавалася, і обличчя його суворе, сама постать якась гордовита, непривітна. Не те Власов, — говорить, наче грається, наче дитина малая щебече і радує і веселить серце. До того його личко свіже, очі карі, брови чорні, головка наче куколка, волоссячко — наче шовк... Галя прикро, прикро дивилася на його і, похнюпившись, задумалася. І що оцей Василь пристав? І чому вони не вдвох на самоті, у лісочку зеленому, куди сонце хіба через віти невеличкими іскорками пробивається, де їх веселий гомін наче пташине щебетання роздається... Так би й пригорнула його, так би й поцілувала у ті очиці ясні, в устоньки рожеві!.. — червоніючи як калина, думала сама собі Галя.
Служба кінчилася. Уже після достойна народ більше і більше заколихався: ті, що стояли в церкві, посунулися надвір прохолодитися, надвірні, дивлячись на червоні обличчя вихожих, не поспішали на їх місце. Народу надворі все прибувало та прибувало, — наче мурав'ї розлізлися вони по всьому цвинтарю. Піднявся гомін, шептання. Старці, по десять раз кланяючись прохожим, протягали руку, просили Христа-ради.
— Ходімо у церкву. Народу скілько. Тепер попросторішало, — сказала Галя і підвелася.
— Хочеться, щоб попи навколюшки поставили, — додав Власов, устаючи за Галею. Устав і Василь і втрьох вони пішли до церкви.
— Здорова, Галочко! — роздався чийсь знайомий голос з-за старців.
Галя озирнулася — то привіталась Настя.
— Здрастуйте, тіточко, — одказала вона тихо, соромлячись.
— А я думала, з вас нікого і не буде у церкві, — займала Настя Галю розмовою.
— Мати дома зосталася, а я з братом та он з ними пішла.
— А то ж хто такий? — спитала Настя.
Галя затнулась, почервоніла. Серце її застукало.
— Чого се ти, Галю, так нас одцуралася? ніколи і в хату не заглянеш? — допитувалася Настя.
— Та все ніколи так.
— І в празник ніколи?
Галя знову затнулася. Їй так трудно було балакати з тіткою, до того, жінки, проходячи, знай зазирали їй у вічі, пізнати, яка це така баришня розмовляє з простою бабусею Настею.
— Та то Грицаївна! — чулося де-де.
— Чи ба, як напиндючилася!
Галя мов на ножах стояла. Їй хотілося вже і йти б, та Настя одно не перестає, розпитує.
— Ану, Галько, — сказав Василь, — ходімо.
— Прощайте, тіточко! — попрощалась Галя і мала була уже йти. Коли навпроти неї — валка парубків. Один з їх у синій чумарці, в сивій шапці сміло підходить до Галі і, простягаючи свою широку, мозолену руку: — Здорова, дівко! — вітається.
Галя наче на льоду застукана. Що їй робити? Здоровкаться? Хто він? Будь вона сама, вона б уміла звернутися. А то он і брат і Олександра тут. Господи! А парубок стоїть біля неї, простягши руку, і з усмішкою дожидає її руки.
— Чого ти лізеш до мене? — з острахом вимовила Галя і одпрянула назад.
— Ага — і руки не хочеш подати? Запаніла? — гука парубок, і приступає до неї.
— Так, так, Тимошко! Молодець Тимошко! — роздалося між парубочою громадою, і регіт привітав Тимошку.
Олександра в одну мить прискочив до Тимошки. Лице в його бліде, очі горять, сам труситься.
— Ти чого лєзиш? — гукнув він.
Тимошка з усмішкою глянув на Власова і з усмішкою, здіймаючи шапку, промовив:
— Звиняйте, пожалуста! Я хотів тілько поздоровкаться, — повернувся і скрився між народом.
— Прокляте мужиччя! — зо зла вимовив Власов і, взявши Галю за руку, повів у церкву.
Парубки ззаду реготали.
— Молодець Тимошко! отак зостав панів у дурнях!
Гіркою образою билося серце у Галі. І прийшлося ж їй так усилковуватися іти у церкву. Сиділи б собі під липою — певне ніхто до їх не приступив, не заняв. А тепер от і молитися б треба — і молитва не йде на думку. Вона все-таки опустилася на коліна, зробила поклон, аж чує — уже народ повалив з церкви. І тут невдача!
— Підождемо поки вийдуть трохи з церкви! — сказав Василь, одходячи у куточок. За ним пішов Власов і Галя. Наче сироти, вони поставали в глухому кутку. Ні одного слова не зірвалося ні в кого за довгий час ждання, — кожен, похнюпившись, стояв і мовчав. Василь сам на себе нарікав, чого він з сестрою поплентався до церкви. Ішов би сам — і не було б цього нічого. Власов жалів, що не прийшлось оддячити бісовому мужикові, ображена Галя за всіх боліла душею.
З церкви вийшли опівдні. Сонце розгулялося-розігрілося, воно наче розсердилося — пекло. Сумні, мовчазні ішли всі троє додому.
— Оце тобі, Галько, наука — не водися з мужиччям! — суворо промовив Василь.
— Хіба я водюся з ним — хай воно задавиться! — жалібно одказала Галя і розплакалася.
Власов узявся утішати — та Галя одмовчувалася. Як день почався радісно, так обіцяв кончитися сумно. Галя, прийшовши додому, куди Василь присоглашав Власова обідати, не пішла за ними у їх хату, а повернула у кухню. Вона сказалась недужою, роздяглася з нового убору і, закутавши голову платком, лягла. Сама мати совала горшки, носила їсти.
Василь знав, що старого Власова не буде дома, — він сими празниками завжди їздив по своєму одкупу, робив ревізію, — і зараньше присогласив молодого Власова на обід. Він мав думку у сей день добитися від Олександра, чи бути йому у конторі, чи ні. Через се, ще до празника, він готувався, скуповувався, щоб угостити Власова на славу: купив вина аж дві пляшки, купив горілки трьох сортів. Мати постаралася наїдками: вона зготувала юшку з куркою і рижом, замість локшини, спекла двоє курчат, ще й медяників купила на цілу сороковку, дознавшись, що Власов любить маковики. І син і мати догожали синові багатого дуки: один ждав через його одібрати тепле місце, друга — далі ішла — хотіла поріднитися. Не то, щоб і Василь того не думав: він бачив, що дурненький Власов утюрився в його сестру, що хвостиком бігав би усюди за нею. Хоч Власов може і не ожениться, та й Василеві не хотілося, щоб Галька зразу вище пішла від його, — а проте все ж через Галю можна багато дечого добитися.
Випили по чарці, по другій, по третій. Хміль ударив у голову, заворушилися найближчі думки коло серця, розцвіли повним цвітом. Василеві здається, що він у конторі служить... щиро служить, аж старий Власов радий його щирій службі. Не раз він синові добрий отченаш читає, виставляючи приміром Василеву службу.
— Вип'ємо! — кричить Василь.
А Власову... Власову сумно. Вони удвох у хаті, мати хіба появиться за тим, щоб що прийняти та натомість того друге подати. Де ж Галя? Де вона? Ще недавно її очі так гріли його, а тепер от і немає. Чому вона не прийде? Чому усі коло одного столу не сядуть і не погуляють вмісті.
— Матінко! — п'яненький мовить до Параски Власов: — ми сидимо тут, їмо, п'ємо, а ви старістю нам прислуговуєте. Чи не краще, коли би і ви з нами сіли, та побалакаємо.
— Куди мені старій до вас молодих? — одказує Параска.
— Хоч вип'ємо ж з вами! Од вас ще й не пили. Попотчуйте нас. Ось винце легеньке, солоденьке.
Парасці наче хто сто рублів у руки. — Та й обхідчастий же сей Олександра, та й увічливий же! — дума вона, потчуючи.
Випили по чарочці. Параска згадала старовину, як вона колись гуляла. І нема нічого краще від благородних. З нашим братом мужиком тілько зачепись — і не одв'яжешся. Варняка, лізе тобі у вічі... Тьфу! так з душі й верне. І пішла Параска. Ще випили, ще. Пристаріле лице її покрилося краскою, очі загоріли. В очах старої Власов бачить Галині очі, вони так і палять його, так і впинаються в серце.
— А де це наша Ганна Йосиповна? У церкві купно були і так гарно було... От би тепер разом посидіти. Увесь рід у зборі.
— Вона чогось квокче. Прийшла з церкви, розділася.
— Та то бачте, — почав Власов, і розказав матері Галину пригоду.
— Посидьте ж. Постойте. Я її приведу. Того рознемоглася? Плювати на дурнів, — скрикнула стара і метнула з хати.
Вона не забарилась.
— Зараз же мені! — почувався її голос у сінях. — Чуєш? Зараз! От і вигадала боліти? Зараз іди до гурту.
— Молода — дурна! — уже говорила Параска, присідаючи до столу. — Я думала справді їй чого не можеться. Аж воно бач що. Ох не в мене вона вдалася! не в мене... Я б йому і очі там видрала. Скости мені, боже, літ двадцять назад — не те б було. Я ще й тепер заткну її за пояс.
Річ старої безугавно, безперестанно лилася. Вона, пригадуючи свої молоді літа, судила теперішню молодіж.
— Ні на що теперішні люди кчемні. Ні на що. Як я була... Чи сиділи б ви тихо, носи повісивши? Я б усе тут догори дном перевернула... Було колись добро, — зітхнувши, сказала вона.
На порозі появилась Галя. Трохи з пересипу лице її горіло краскою, очі не блищали, а тихо, мов підтомлені, дивились, посеред їх тілько у зрачках невеличкі іскорки тліли. Чорний здоровий платок, котрим була її голова і плечі аж до пояса прикриті, так пристав їй до лиця. Власов не видержав і, скочивши, підбіг до неї.
— А ми ждемо, не дождемося вас, — почав він слебезувати перед нею.
— От... отак би й давно. А то наче справді, яка велика пані — її кличуть, а вона уклалася спати. Ти б ще дякувала, що тобою не гордують, що так привітливо з тобою обходяться.
— Та я ж нічого, — виправлялася, соромлячись, Галя.
— Сідайте, Ганна Йосиповна, на моє місце. Сідайте. А я між вами і постою, — увивався коло неї Власов. — Отак, отак, — казав він, усаджуючи її і сам умощуючись. — Та й попотчуйте нас. А ми вип'ємо за ваше здоров я.
— Я і потчувати не вмію.
— Та ну вже, потчуй, — спідлоба сверкнувши очима, гримнув на неї брат.
Галя взялася за пляшку.
— Ні. Ні, не того. Буде вже горілки. Попотчуйте ще нас винцем, — просить Власов, світячи очима.
— Та давай ще по одній, — гукнув Василь.
— А вино на потуху? — перепитав Власов.
Василь кивнув головою.
Галя налила і піднесла.
— А собі ж, а матушці?
— Я не хочу.
— Е, не можна. З ким же ми цокнемося, Ганна Йосиповна. Прошу я вас. Цокнемося.
Галя налила.
Власов перший цокнувся з нею і трохи надпив.
— Та це не горілка, — сказав він.
— А що ж? — ковтнувши спитав Василь.
— Ні не горілка. Це щось солодке, добре. Я його по капельці буду пити, аж поти ви не кінчите своєї чарочки. — Очі в його плясали, лице так і грало усмішкою.
Стара розреготалася.
— А бодай вас — який ви веселий та утішний. Пийте вже.
— Не буду. Їй богу не буду. Поки Ганна Йосиповна своєї не кінчать.
— Я вип'ю, тілько не разом, — усміхаючись, одказала Галя.
— І я не разом, і я за вами.
Галя ще надпила, Власов собі трохи. Знову стара зареготалася, усміхнулась і Галя і зразу вихилила. Власов собі поспішив за нею і разом поставив чарку коло її чарки.
— Бодай вас! — сказала стара, у котрої світ почав крутитись у очах. — Що і за утішний. Сказано, воно іншого роду, іншого заводу... Зараз видно. Он і ото в мене, — і вона вказала пальцем на сина. — Це мужичка, а то... — І вона покрутила пальцем по лобі. — Хай Параска і сяка, хай вона і така, та вона своє діло знає.
— Та буде! — нетерпляче скрикнув Василь. — І підуть від Адама.
— Від Адама кажеш? А що мені таке? Чого мені критися. Що правда, то не гріх. Правда бо є. Стара я трохи стала. П'яненька... а ще Параска не згубила своєї голови, ще вона міцно на в'язах держиться у неї.
— Ви б краще спати йшли, коли випили.
— І випила. І піду. Ти думаєш не піду? Тілько дай мені набалакатися, дай наговоритися з благородною дитиною. Страх мій люблю з благородними поговорити. І ця в мене вдалася. І ця, — вказала вона на зашарілу як рожа дочку. — Хіба я не бачу? Я й сплю, а все бачу. — Вона підвелась, усміхнулася і прикро-прикро подивилась на Власова, у котрого очі так і світились.
— Моя ти картино! — скрикнула вона і поцілувала його в лице.
Галя і Василь зареготались.
— Регочетесь? Доживіть ви до сього... Прощайте! Звиніть стару. Підпила трохи. Звиніть, мої діточки. Піду спати. А ви погуляйте. На те бог і празник дав, щоб погуляти. Прощайте. — І нетвердою ступою подибала стара з хати.
— Отак завжди. Вип'є та й лізе межи очі! — сердито забурчав Василь.
— Ще й добре це, — одказав Власов. — Он у мене як вип'є, так так до зубів з кулаками і сучиться.
Галя глибоко зітхнула. Василь насупився-похилився.
— От бач, — помовчавши, сказав Власов, — стару вирядили спати, та й самі, здається, поснемо. Наливай хоч.
Василь налив.
— Та знаєте як вип'ємо? — пита Власов. — Вип'ємо як німці п'ють. Через руку.
— Як то через руку? — каже Василь.
— А ось як. Бери чарку. Уставай. Сюди руку, сюди. За руку.
І закинувши руку за руку, випили і поцілувалися.
— Аз вами ж? — настоює Власов над Галею.
— Та я так не хочу.
— Не можна ж, Ганна Йосиповна. Не можна. — І він всучив їй чарку у руки.
— Та я коли хочте вип'ю, тілько по-нашому. Я по-німецькому не вмію, — червоніючи одказала Галя.
Власов настоює. Галя одмагається.
— Он я з ним вип'ю! — указала вона на брата.
— Та ну вже пий. От дивись, підкусить хто тебе? Половини не стане?
— Ганна Йосиповна! Раз хоч на віку! — просить, спідлоба питливо дивлячись, Власов.
— Та ну-ну. Пий, — морга Василь.
Галя подала руку. І не вспіла ще до уст чарку піднести, як Власов свою вже й вихилив і пригнувсь цілуватися. Галя подала йому свою. Власов і ту вихилив. І знову лізе. Галя і вирвалась би, та Власов міцно держить її руку, не пускає.
— Та вже поцілую! — скрикнув Власов. Галя підставила руку і дзвінкий поцілунок роздався по хаті.
— Молодець Галько! Молодець! — гука, регочучись, брат. Галя собі регочеться. Один Власов як рак червоний тупцюється коло неї, знову лізе до лиця. Галя борсається, поступається.
— Та не втечете! — кричить Власов і напира до Василевого ліжка. Галя, поточилася, упала. Власов як п'явка уп'явся у її щоки. Поцілунок за поцілунком сипле. Василь стоїть, регочеться. Галя сердито одпихається.
— Та нуте! От вигадали бо-зна що таке.
— А що? а що? — одскочивши, радий сміється Власов.
— Що? гарно не бійсь? — утираючись, каже вона. — Як мати тут були, то тоді і не вигадували по-німецькій. З матір'ю б було і по-німецькій. — Вона сердита мала була йти і вже напрямилася до дверей, та Власов миттю загородив їй дорогу.
— Ганна Йосиповна! Ганна Йосиповна! не бучу більше! Їй-богу не буду. Уже не можна й пошуткувати.
— Гарні шутки... Пустіть!
— Галько! — гукнув Василь. — Не йди.
— А що ще буде? — спитала Галя. Василь тілько скрутнув головою.
— Я щось маю тобі сказати, — не швидко сказав він.
— Що сказати? Кажи.
— Я на самоті. Слухай, Олександро, піди, братіку, погуляй у садок трохи, а я... — і він моргнув на Власова.
— Я не мішатиму вам... Я зараз, — взявши шапку, він напрямився з хати.
— А ви все-таки не сердьтесь, — промовив він ласкаво до Галі і скрився за дверима.
Василь мовчав, дивлячись у вікно, поки не вглядів, що Власов справді пройшов у садок.
— Галю, — похнюпившись, почав Василь. — Ти не сердься на його... Він таки трохи чудний. Не сердься. Хіба ти не бач, що він улюбився у тебе. Мені признававсь, що жити без тебе не може. Бреше. Звісно, бреше. А проте все-таки може кохає. Він слабий на серце. То ти не будь дурною. Бач як тебе нарядили, прибрали. Ти думаєш мати то? Діждалася б. То все я... мої гроші. А хіба їх багато в мене? У ратуші багато не зачепиш. От як би в конторі у його батька служити. По п'ятнадцять, по двадцять рублів у місяць. Ото гроші. Він мені давно обіцяв, що перше місце моє. Та от ні кує, ні меле... А коли б мені в конторі бути, — не так би все було. Панами б діло зажили. У шовках би тебе водив; за панича, за благородного заміж віддав, не то що за харпака якого, як мати проче. От кажу, і не будь дурна. Він тебе любить. Навсправжки любить. Дай уже йому поцілувати себе, — що воно випаде там, де він поцілує. А його це ще більше буде розпалювати... Одним словом припусти його до себе поближче. Він певно почне подарки тобі дарувати. Не бери! Боже тебе сохрани, не бери. Ти йому так здалека примовся. Що яке мов наше життя злиденне. Одні недостачі, та недостачі. Василь мов тягнеться-тягнеться, з шкури лізе. Та що ж він. Хоч би більше жалування брав. А то яке те жалування. Косар улітку більше заробить у місяць ніж він. От якби ви, мов, схлопотали у свого батька йому місце у конторі. Тоді б і вам вільніше було ходити, — до брата, мов. Прибреши трохи: скажи мати лає. Все мене гризе. Чого він ходе до нас? Скажи: їй хочеться віддати мене за мужика багатого. Так баче, що я не хочу, то й те... Добре, скажеш? Галочко! — аж скрикнув Василь, дивлячись на Галю, що мов підстрелена стояла коло груби, нахнюпившись, і слухала рвачку братову річ.
Почувши нестямний братів викрик, вона зиркнула на його: брат прямо дивився на неї. У його очах світилися і прозьба і грізьба разом.
— Он він іде. Ми ще вип'ємо по одній. У його ще більше у голові зашумить. Я вийду. А ти переговори. Чуєш, переговориш?
Галя не вспіла одказати, як Власов увійшов у хату.
— А що набалакалися, — спитав він, додаючи: — жарко у садку! Страх жарко. Сонце мов огнем пече.
— Іди прохолодимося. Галя попотчує. Попотчуй нас, Галю, — ласкаво сказав Василь.
Галя мов не чула. Опустивши голову, сумна, задумана, як стала коло груби, так і стояла.
— Ганна Йосиповна! Що з вами? — скрикнув Олександра, заглядаючи їй у вічі. Темна ніч чорніла в їх і нічого радісного не видно було.
— Ви сердитесь і досі? Ех, годі вже! Зап'ємо мирову. Я більше не буду. От вам хрест! — і він перехрестив себе великим хрестом.
— Галько, та ну ж бо! — додав Василь.
Галя покірливо підійшла до столу, налила по чарці і піднесла Власову і братові.
— За мир! За згоду! — скрикнув Власов.
— І за любов, — вихиливши, додав Василь. Власов, витріщивши баньки, дивився на товариша.
— Що ти сказав?
— Тепер не Петрівка, щоб по двічі переказувати, — жартував Василь... — Треба ось піти вийти на часок.
— Куди ж ти?
Василь прихиливсь до Олександра і штовхнувши під бік: — утіш її! сміливіше! — промовив і вибіг.
У хаті зосталися Власов і Галя. Галя сумна, наче у воду опущена. Власов, нічого не розбираючи, дивуючись, дививсь то услід Василеві, то на Галю. Що це таке? вертілося у його в голові. Мати пішла, брат покинув. Самих їх зоставили. Ех, що б не було! — і він сміло підійшов до Галі.
— Ганна Йосиповна! Ганна Йосиповна! Невже ви і досі сердитесь? — тихим ласкавим голосом почав він. — Я же не знав. Їй-богу не знав, що це так образить вас. Я думав жарти-шутки.
Галя мовчала.
— Ганна Йосиповна!
Галя звела на його свій аж болізний погляд.
— Ви не сердитесь?
— Ні, — тихо, мов травиця прошелестіла, промовила Галя і опустилась на лаву.
— Так чого ви сумні? Чого журитесь? — допитувався Власов, сідаючи коло неї. — Скажіть мені. Я вас люблю! Їй-богу люблю, Ганна Йосиповна. Уперше вас тілько побачив і наче спичка вгородилася у моє серце. З того часу нема мені покою. Куди не піду, куди не повернуся — мов жива ви передо мною. — І схилившись до неї, він обвив її стан рукою. Галя, мов скаменіла, сиділа, мовчала.
— Ви мовчите? не хочете сповірити мені свого горя? А ваше лихо — моє лихо.
— Не мучте хоч ви мене! — зломивши руки, крізь сльози промовила вона.
— Я ж вас люблю... Галочко!
І він заглядав їй у вічі, ловив її погляд.
Галя важко і глибоко зітхнула.
— Так ви не скажете?
— Що мені сказати? Коли б я знала, що ви по правді... А то — всі мене дурною роблять... І сама бачу, що дурна я.
Власов поцілував її у плече.
Галя глянула йому у вічі.
— Ви як ота дитина, — сказала вона усміхаючись.
— Я дитина й є. Візьміть мене на руки. Пригорніть мою голову до свого лона, — пестився він.
Галі так смішно робилося. І гарно, і смішно.
— Оце дитина! — сміялась вона. — О моя дитиночко! — і обвивши шию своїми руками, вона пригортала його голову до себе. Власов тілько світив очима. Лице його горіло, серце билося, кров приливала до голови. Він наче недужий ворочав нею, горнувся до Галі, повертав своє лице до її лиця, заглядав у її чорні очі. Кривив, як дитина плаче. Вона, жартуючи, била його злегка рукою по плечі.
— Цить, цить! ач вередливе яке!
— Серце моє! Галочко! — не витерпів він і, як ужака вигнувши шию, п'явкою упився у її повну щічку. Галя похнюпилась і ще дужче притисла його до свого серця, до свого лиця...
Щось за тінь промелькнула повз вікно.
— Іде, іде! — боязко зашептала вона і кинулась з лави, так що він трохи не впав.
— Хто йде?
— Він. Василь, — сказала вона і пересіла на друге місце, закриваючи платком своє розмарніле лице.
— Та де ж це Василь дівся, — голосно спитався він, заминаючи недавнє.
— Ви б пішли, пошукали його, — одказала вона.
— А справді?
— Ні, не ходіть — спохватилась вона.
— Чому?
— Я щось маю сказати вам.
— Що? кажіть.
— Вам нічого не казав Василь?
— Ні, нічого.
— Він щось журиться усе. Хоче кидати ратушу, — дуже вже важка служба та місця другого не знайде.
— Хай і не шукає. Я йому обіцяв у конторі.
— У вас же там і без того повно.
— Нічого. Там один у нас гуляка. Оце батько поїхав, а він і загуляв. Приїде тілько, скажу — зараз і вижене. От і місце буде. У нас так. У нас хоч роботи і небагато, а держи себе гаразд. А то попід шинками валяється.
— Це хто? Гусак? — спитав Василь, увіходячи у хату. Він давно стояв коло дверей і підслухував їх розмову.
— А ти де був?
— Гуляв по садку. А ви про кого це говорили? Про Гусака?
— Про його. П'янствує, ледачий. Скажу батькові безпремінно, як вернеться. І ти вже, Василю, не турбуйся, — місце буде твоє.
— Та я що? Мені все одно де служить, то служить. От коли б тілько жалування більше.
— Та вже більшого немає як у нас.
— Та у вас нічого. Ще жити можна.
— Ну і будемо жити. Та знаєш купно. По-товариськи. Батько щось і на прикажчика гоне, — розжився вже, каже, розжирів. Пора б перемінити. А він знаєш який? Полюбиться йому хто — чоловіком зробе, а не полюбиться — і на той світ зажене.
Вечоріло. Сонце, западаючи за гору, косим промінням світило у те вікно, де сидів Василь. Його гарячі іскри бігали по його оливковому лиці, червонили його. Сірі Василеві очі з-під густих мишастих брів світили якимсь зеленим огнем. Чи то червоне сонячне зарево одбивалося у їх, чи радісна думка скрашала? Сестра сиділа трохи збоку і не спускала своїх очей з брата. Вона прикро-прикро дивилася на його і тілько стиха зітхала та непримітно покручувала своєю головою. Так дивиться чоловік тілько на свого улесливого ворога.
Коли зовсім смеркло, тоді тілько пішов Власов додому. Брат і сестра проводили його до хвіртки і потім вернулися.
— Ти лиш не дуже близько підпускай його. Гляди!.. — прикро глянувши на Галю, сказав Василь.
Галя ні слова не сказала, тілько похнюпилась і пішла в свою хату. За дверима вона сплюнула і зразу наче гадина коло серця її обвилася, забилось воно у неї, защеміло.
При вході її стара прокинулась, позіхнула.
— Пішов уже? — спитала вона дочки.
— Пішов, — одказала та.
— Дай мені пити.
Стара напилась і, повернувшись на другий бік, знову заснула. Галя прибрала що треба було, засунула сіни і лягла на лаві, одсунувши віконце. Тихий вечірній вітерок повівав і холодив її гарячу голову. Місяць випливав з-за садка, розкидаючи срібне проміння. І в хаті і надворі так тихо, так незамутно тихо. Чари літнього вечора так пестять Галю, молоді думки снують у її голові. Їй пригадався увесь сьогоднішній день: і збори в церкву, і стрічі в церкві. Кого-кого тілько вона там не бачила? Вона була така наряжена. Певне дівчата заздро дивилися на її одяг. Та як його і не позавидувати? Не було, не було нічого, а це зразу на тобі. І тітка здивувалася. Давно вже я у тітки не була, страх давно. Прохала заходити, а мені аж соромно зробилося. Серпом черкнула її по серцю згадка про напасливого парубка. Вона одначе задавила думку про те розчотами, коли їй піти до тітки. Завтра хіба? Завтра... Хіба зранку, бо певне той осоружний Олександра прийде знову. А чудний такий він. Справді, як та дитина... Добрий він, видко. От коли б у мене брат був такий. А то, — господи! щитається товаришем Олександрові, а все своє на умі. Чи в нього то є хто близький, котрого б він не продав, не променжував? І завдасться такий. Рада б я його бачити, який він закоханий. Навряд мабуть чи достанеться бачити. Хіба в його є серце — грудка каменюки якась замість серця. Дивно мені, як з ним Олександра потоваришував. А не взяв його гаспид, цього Олександри, він уродливий удався. Мати каже: якраз тобі під пару. Хіба й я уродлива?.. Та й дурна ж я, господи, яка! — трохи не скрикнула Галя — і забреде таке в голову. Яка він мені пара? Панич, багатого батька син. Грається він з тобою, а я і справді повірила. Розбазікалася з ним, мов з близьким родичем. Сказано дурна! І чим більше Галя гнала думку про Олександра, тим він усе більше та більше вертівся перед її очима. Дивиться на місяця — а бачить його лице, дивиться на зорі — і їй здається, то він світить очима. Серце її все далі та далі, дужче та дужче починає битись.
А через сіни, у своїй хаті коло розчиненого вікна сидить Василь. Повний місяць освічує його лице, а він паче і не бачить або не хоче бачити. Сидить похнюпившись, а перед ним ціле море думок та гадок, одна другої ясніше, одна другої одрадніше. Йому здається, що він уже в конторі. Гусака таки прогнали. Наплели на Гусака — і п'яниця, і ледащо, хоч Гусак менше п'є, ніж другі. Син дворянина, котрому не послужила фортуна і котрий з горя пропив усю свою худобу, зоставивши матір і сина, а сам поліг п'яною смертю у рові, — Гусак, вийшовши з класу, поступив спершу на царську службу. Невеличкого жалування, що получав він, ставало тілько на один хліб, а одітися, як другі одягалися, було ні за що. Бився Гусак, бився та й пішов до одкупщика Власова прохати служби. Власов радий, що дворянин у його служитиме, хоч і поламався трохи, а все-таки прийняв. Гусакові стало легше. І шматок хліба став ситніше, і одягатися став краще. Стара мати спромоглася на ті грошенята не тілько вести сяк-так злиденне хазяйство, а ще й дівчину-слугу найняла собі. Чи то на лихо, чи то вже безталання батькове не минало сина, — тілько стара помітила, що на товстоногу курносу Оришку почав задивлятися її Пилипко. Спершу думалося їй — молодий хлопець, дур прийшла у голову, — устаріє — порозумнішає. Літа йшли, а Пилипко, замість того щоб порозумнішати, здається загубив і той розум, що у його був. Бігає всюду за Оришкою хвостиком, просить її, щоб не в'язалася до хлопців, москалів, а та мов нарочито: що ви мені, каже, таке. Хіба ви мені сережки купите, або намисто на шию, або перстень на руку. Побачила стара, що у Оришки зразу усе те узялося і, нарядившись як краще, вона побігла на вулицю. Пилипко як тінь та ходить. — Чого ти? — почала умовляти його мати. Пилипко розплакався і бухнув усе старій. Йому життя не життя без Оришки і який би він був щасливий, коли б вона благословила. Стара як камінь стояла, слухала сина і нічого не змогла сказати. А на другий день, як пішов він на службу, з усім гуздром викинула Оришку на улицю. Прийшов Пилипко, мати сама подає їсти. — А Оришка де? — Щоб я таку погань держала у хаті?! — скрикнула стара і напустилась на сина. — Я без неї жити не можу, — плаче Пилипко, — все равно не благословите волею, — одружуся я з нею і без благословення. Стара перелякалася і після обіду побігла до Власова, просила напутити її сина, її єдину надію. І була ж на другий день морква Пилипкові від Власова, — і мати змалечку не купала його так, як він викупав, та ще у конторі при всіх. Стид Пилипкові, страм! Як його очі тепер додому показати. Замість дому, Пилипко пішов у шинок. З того часу рідко коли додому приходив обідати, хіба вночі прийде п'яний-преп'яний і закоте спати.
— Що це ти робиш, сину? — пита мати. А той ледве язиком у роті ворочає та вичитує: а хто тут хазяїн? Хто гроші заробляє? Стара мовчить уже та богу молиться, щоб хоч він зглянувся на її старість та образумив сина. Та видно не щиро молилася вона богозі, бо Пилип її все більше та більше утягався в той запій. Опустився, обідрався, старцем ходить і труситься увесь як старець. Чує стара на службі йому щодня моркву скребуть, уже грозяться і вигнати. Лихо їй! побігла вона знову до Власова, у ноги пала товстопузому купцеві, обнімає його коліна та, поливаючи слізьми, молить зглянутись хоч на її старість, бо з голоду ж прийдеться помирати. Власов обіцяв їй не виганяти, коли тілько він справиться. Кликнули його, налягли з матір'ю на Пилипа, пообіцяв він і держався щось з тиждень, а там знову почав. Правда, менше ніж перший раз, здержувався, щоб непримітно було, а проте очі матерні бачили все те, серце чуло лиху годину...
Ото Пилипка тепер і виганяють. І дурний же справді, дума Василь, — у просту дівку, у курносу утитюрився. Ради неї пропав. А хлопцем ще у класі першим ішов. Тьфу! — гидливо плюнув Василь і геть одігнав думку про Пилипка. Так йому і треба, дурневі! Хай не лізе, куди його голова не влазе. Чого йому, дворянському синові, іти на таку службу. Дай мені сьогодні дворянство — чи зашукував би я ласки у Власова. Та пропади він з своїми великими грішми. А то — де ж нам дітися, коли ми не призвичаювані змалечку до чорної роботи? Он брати — ті і так щасливі. А мені, мені так не можна. Узявся за одно — і держися вже його. От і треба кланятися Власову. Часів он треба, одітися треба... Як його не кланятися. Шия не гнеться — гни! Ох, життя каторжне! Хоч би старий чорт здох скоріше, молодого можна прибрати до рук. А справді, що коли б старий умер? От би нахідка була. Уже 6 і сестру віддав хоч і в горнишні. Що їй? Не всім же панувати. Служила б... А добре було б. Може б і знайшлися дурні, що заспівали, як у пісні співають:

Татарин, братік, татарин!

— Сількісь — за те одкупом цілим ворочали б. Почот... грошей скілько?.. Ще не було такого, здається, на світі, хто б перед грошима не схибив... Гроші... гроші — сила... А скілько їх?.. Раз бачив у казну несли — купа, отака купа... Ех, що сестра таке? Злиняла б від того? Певне Сашко так би не кинув і їй немало перепало... А з грошима і рідну матір знайдеш, не тілько чоловіка.
Василь озирнувсь кругом себе. Повний місяць якраз дивився йому у вічі, наче хто близький, визвірившись, допитувався: що це ти робиш? що ти задумав?
Василя наче хто лапою по душі дернув. Він устав з місця і пройшовсь скілько раз по хаті. Серце його дуже билось, голова горіла. Ех! махнув він рукою, — буть тобі Василю або на шибениці, або — паном!..
І, роздівшись, він мерщій ліг спати.

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Як ведеться, так і живеться" >> Татарин, братік, татарин!