ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ

Образки з життя


І. День на пастівнику
II. Батьки
IІІ. Брат і сестра
IV. Дома
V. У школі
VI. Панич
VII. Татарин, братік, татарин!

 


- ІII -

БРАТ І СЕСТРА

 

— Що вам там бог дав? — питалася на другий день після обіду Настя, побачивши через тин наймичку Христю, — хлопчик чи дитина?
— Дитина, тітко.
— А як звати?
— Та бог його знає, ще не святили.
— Коли ж думка?
— Не знаю. Хазяйка лежать, нічого не кажуть. Сьогодні уже баба питає: коли і як малу у закон увести?
— Що ж вона?
— Мовчать.
— Як же се, так нехрещене й буде?
— І того не знаю.
Здивована Настя вернулась у хату і розказала про все Яковові.
— Не наше діло, — відказав той.
Настя згоджувалася, що не їх то діло. Тільки їй чудно і дивно, що Параска не каже, чи думає щоб увести у закон дитину. Отже і в неї як родився Грицько, у обід найшовся, а надвечір і охрестили. Так воно завжди у всіх, кого вона не знає, робиться. Не дай бог умре — то так неуведене в закон. Пани не зараз хрестять — та там завжди не як у людей. То оце і невістка держиться панських звичаїв, — думає Настя, коли-не-коли позираючи у вікно на Парасчине дворище, чи не йдуть бува куми, чи не несуть до попа дитини.
Минув день, на другий Настя знову допитується Христі:
— Не хрестили?
— Ні.
У Насті аж мороз пішов поза спиною. Вона вже не хвалилася чоловікові, думаючи сама собі, що ж се воно буде таке.
На третій день після обіду неждано-негадано убігла Христя у хату.
— Здрастуйте!
— Здорова.
— Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми.
— Мене? — здивувалася Настя.
— Вас, тітко.
Настя здвигнула плечима, подивилася на Якова, Яків подивився на неї.
— Чого ж ти мовчиш? — не швидко спитав Яків.
— Що ж мені казати?
— Як що? Гріх від хреста одказуватись. Іди.
У Насті очі заграли радістю. Як се воно так вийшло: ворогували-ворогували, — а прийшлося — Параска у куми кличе?
— Хто ж кумом?
— Не знаю. Якийся чоловік невідомий.
— Як невідомий? Стрічний чи що?
— Та бачте. З хазяйкою щось поробилося: лежать-мовчать, нікому нічого. Уночі чуєш іноді плачуть. Баба давно вже клопочеться, що дитина у закон не уведена. Хазяйка одмовчуються — мов і не до їх річ. Сьогодні знову баба кажуть: чи ти, Параско, думаєш малу хрестити? Не дай боже чого — так в закон неуведене... Нікого мені, кажуть, прохати. Як нікого? Та хоч стрічного кума візьмемо, а за куму уже і я буду. Та зараз шасть з хати. Попали якогось чоловіка з дороги. Іди, дядечку, увести у закон дитину. І привели. Ось тобі і кум, — кажуть баба. А куму може сама знаєш, чи мені збиратися?.. Хазяйка подумали, та до мене: Христе! піди, кажуть, до вас попроси від мене. Скажи — недужа я.
— Іди ж, скажи я зараз буду, ось тілько вдінуся, — одказала Настя, а як вийшла Христя, додала: — отак, як по бенкетах та грищах, то й багато було, а дитину охрестити кума недостало, стрічного прийшлося кликати.
— А тобі хотілося з паном яким покуматись? — не то в жарту, не то з докором спитав Яків.
— Про мене — Семене... Я не знаю, на що вона і мене кличе. Про тебе і словом не заїкнулася, а мене кличе.
— Годі тобі базікати. Хіба не всі ви однакові? Іди скоріше, та не барися.
Настя хутко зібралась і пішла, а Яків почав з сином гратися і все думав: що б це воно значило? Що поробилося з невісткою? Чи не хоче повернути на путь праведних, чи не спокутує свої гріхи?
Настя вернулася уже вечоріло. Уже Грицько не раз починав плакати.
— Чого так довго ходила? — спитав Яків.
— Хіба там лад який є? — відказала Настя і почала розказувати чоловікові про хрестини: — Хрестини затівали, а нічого не наготовили. Вона лежить — недужою видає, — за всім одна баба. Поки справилися сюди-туди, пішли до батюшки — батюшки не застали дома. Прийшлося і його підождати. Кум уже з дороги хотів тікати. — Коли б був знав, каже, що так довго прийдеться загаятися, — ні за що не згодився. А дитяточко, нівроку йому, гарненьке; на неї трохи скинулося, а трохи на батька. Тілько коли вона і далі так буде турбуватися об йому — недовго поживе мале: баба розказує, що сама ні за що не здумає погодувати, коли нападешся на неї, то й візьме — та й то одвертається... Воно, каже, моє щастя відняло від мене.
— Дурне щастя! — увернув Яків. — А як зовуть дитину?
— Галею.
— Треба братові написати б, поздоровити з дочкою. Він прохав, виходячи, піклуватися об дитині, як об своїй рідній, — і, кажучи те, Яків задумався.
Сумно прогули ті слова його в тихій хаті, тугою грюкнулися вони об Настине серце. Думки зароїлись у її голові. Годуючи Гриця і схилившись над ним, вона думала про набор, про той тяжкий час, коли от у цій самій хаті усі сиділи і справляли послідній бенкет. Ще свекор і свекруха живі були, Йосип, підпивши, шептався з Яковом. Він жалівся на жінку. Вона, от як і тепер, так і тоді, годувала Гриця, Параска теж сиділа з дитиною. Коли б так воно і кожен день — то було б добре, а то ні, то послідній прощальний вечір провели вони укупоньці. На другий день Йосип пішов, покинув сиротою жінку, сина і от теперішню Галю. А та доля судилися не Парасці, а їй сперше. Її Якова уже узяли до прийому, та Йосип перемінив. Не побоявся осиротити своїх, щоб заступити собою других. Як він там не в ладах жив з жінкою, а діти ж?.. Він плакав і благав Якова турбуватися за будущу дитину. Йому шкода його було... Не журися, Йосипе, не турбуйся, сама виношу, своїми руками виняньчу тобі дочку. Коли б тілько Параска переступила її їй. Настя положила зарік якнайчастіше навідуватися до хрещениці. Вона завжди держалася слова. Як їй не скрутно іноді приходилося, часом і Яків гримне — де швендяє, часом і невістка прийме, мов холодною водою обдасть, — дарма. Вона не своя, коли вибереться той день, що хрещениці не побачить, не почукикає на руках, не погодує з кукли. Вона сама ходила на днях і молила бога, коли б їй мерщій ослобонитися, — вона б тоді сама своїм молоком хоч раз у день, а погодувала Галю, бо рідна мати більше куклою запихає рота. Вона не любила Параски, зате не чула душі від Галі, хоч дочка вилита мати вдалася.
— Бідненьке! — часто вона хвалилася Яковові; приходжу, а воно вже й плакати не зможе. Питаю Христі: давно годували? — Та зранку. Сухе, худе таке стало... Та нечисто держить так, хоч би таки коли скупала, перев'язала сама; коли я не найду, то припоруче Христі. Звісно, то дівка, може вона і радніша як краще зробити, а все не так як слід. Набереться бідне лиха, поки вийде з колиски.
— Та воно лиш ти й об собі потурбуйся, — одказував понуро Яків, дивлячись, що Настя ледве ходить.
— Об собі ще буде час.
— Та ну, ну... гляди, коли б лиш сії ночі не прийшлося за бабою йти.
Тії ночі не прийшлося, опісля свят аж породила Настя сина, настоявши спершу над чоловіком, щоб Параска була кумою. Насті давно хотілося примирити невістку з чоловіком, вона скілько раз запрохувала її до себе, та хитра Параска то сим, то тим візьме та й одверне запрохування.
Як родився син — Парасці ніяк було одговоритися. Тривожна вона йшла у стару хату, звідки рік тому виряджала свого чоловіка у Московщину. Та не ся тяжка споминка тривожила її, а як вона стрінеться з Яковом. Перша стріча і не думала Параска, щоб пройшла так тихо-мирно, — Яків такий увічливий, такий прихильний був. Уже коли охрестили сина Івася, як поздоровляла Параска Якова з ним, а Яків потчував, то натякнув, що давно вже вона не була у їх. Параска затнулася одказом, та Настя виручила. Вона почала розпитувати куму за хрещеницю, чи жива, чи здорова, ремствувала, чому Параска не взяла її з собою. Вона от уже третій день як бачила малу!
Параска і геть то осиділася у кумів, аж опівночі пішла вже додому, та ще Яків і проводив до самісінької хати. Прийшовши, вона довго не лягала, розказувала Христі, як куми гарно приймали, а як Галя прокинулася і почала плакати, прийшла сама до колиски малої і погодувала. Христя дуже дивувалася, чого се так хазяйка роздобріла.
Те покумання ще більше звело до купи невісток. Про давню лайку та сварку і споминки не було. Оце коли не Настя біжить до Параски, то Параска до Насті, Яків не мішається до жінок, і обидві, посідаючи, ведуть свою розмову, розкривають свою душу одна другій. Настя невсипуча хазяйка, щира мати, тілько й знає, що клопочеться, коли б скоріше то з тим, то з другим управитися, жаліється і радиться, що се або з Грицем або з Івасем подіялося, коли часом те або друге чого розвередує. Параска навпаки: вона не дбає ні про те, ні про друге, їй непотрібне ні господарство, ні дітвора, вона б сама хотіла жити та раз зломленій їй приходиться скаржитись на свою долю. Он другі, нічого не роблячи, а живуть, та як живуть, а їй життя немає... Возися коло того злиденного господарства, мучся з вередливими невпокойними дітьми. Яке се життя? — мука, а не життя! І нащо вона вродилася жінкою, уже коли так, то хай би був натомість чоловік. От Йосип. Пішов собі, закрився і плечима і очима. То в яких то світах не побуває, скілько дива усякого побаче... Щасливий! А вона — сиди крячкою у своєму гнізді, слухай як або Василь або Галька репетують, як у господарстві то те, то друге в розор прийшло... Клопочися коло його... так і пройде вік, так і заскніє життя!
Настя не пойме тії мученьки Парасчиної і дума собі: привикла змалку ледарювати, розлінувалася, все коли б на готовому їй, коли б панувати. І почне Параску умовляти: як таки так цілий вік прожити, щоб і за холодну воду не прийнятися? А більше всього не пойме Настя нелюбові Парасчиної до дітей. Яка вона мати, чи вона прибере, попестить коли дитину. Мов не її то діти, мов чужі; та друга і до чужих жалосливіша, ніж Параска до своїх. Хіба не було так, що Настя візьме до себе погодувати Галю та й цілий день продержить і ночувати зостановить, а вона і не згадає. Яка мати довірить свою кров чужому? А Параска ще радніша. Ще таки про хлопця вона скоріше згадає, часом і на руки візьме і почне пестити.
— Цей в мене буде великим чоловіком... Я його у школу віддам, вивчу вражого сина.
— І нащо? — перечить Настя. — Чи нам про те думати? Нам у землі копатися, коло неї сирої ходити, — нащо та грамота там?
— Я його до хазяйства не призвичаюватиму.
— А куди ж? В писарі?
— У купці або і в писарі. Все ж краще. Не мочитися на дощеві, не гибітиме по негоді, — сиди у теплій хаті та одно знай пиши та грошики лупи.
— Та як ті писарі, то вони здається і душу і серце у себе прописали, витруїли, — своє співає Настя. — Уже де тілько писар — то так і стережися як огню.
— Так і треба. Хай краще бояться, ніж самому гнутися перед другими.
— А дочку ж куди, у панії?
— То? то — мужичка! — махнувши рукою зо зла, одказала Параска. — Її так і треба було! Та коли родилася та не вмерла — що ж робити? Хай живе.
То були страшні слова: у Насті аж мороз ходив поза шкурою, як вона слухала їх від Параски. А їй не раз приходилося їх слухати; невеличка ні в чім не повинна Галя сама звідала їх страшну силу. Мати зрікалася своєї дитини. З самого малу та матерня ненависть одіпхнула її від себе. Галя більше проживала у тітки. Настя так полюбила чорнооку і кругловиду Галю, що часом більше піклувалася коло неї, ніж коло свого білоголового Івася. Під матерним призором Насті вони росли укупочці, мов ті близнятка, годувалися з однії мисочки, спочивали на одній подушечці; піднялися на ніжки — гралися, забавлялися одними забавками. Невеличкій Галі куди було краще у тітки з ровесником Іванцем бути, ніж у себе дома, де часто мати лаялася, а брат Василь зобіжав. Івась їй і своїх крем'яшків надає, паличок мережаних постанове, цілує Галю, милує. Часто бувало тішиться Настя, дивлячись на іграшки малої дітвори, що як ті котятка лазять у її ніг і нетвердим язиком плещуть одні які-небудь слова. Іноді до їх пристане і Грицько. Старшенький, він уже пускається усюди, побіжить на улицю між таку як і сам дітвору, грає з нею у коні, у блохи, у хрещика; у його вже і батіжок свій є; він і на вигадки майстер. Пристане Грицько — познаносе своїх іграшок, пригадає свою гру і так любо, так мило заграються діти на півдня. Галя рада, плеще у долошки, світить оченятами, лепече, бігає за хлоп'ятами, як та качечка перевалюється на своїх, ще не окріплих ніжках. Найбільше їй подобалася гра у «гості». Івась познаносе невеличких черепочків з битої полив'яної посуди, Грицько наструже кописточок, купно нарвуть калачиків, почистять, порозкладають на черепочках і ото ними Галя годує своїх гостей Гриця та Івася... Боже! Яка рада Галя: очиці у неї горять, личенько пашить, невеличкими пальченятами бережно бере вона свої ласощі і підносить Грицькові та Івасеві. Ті, обсівши привітливу господарку, їдять кописточками калачики, ведуть з нею розмову... Коли і лучиться часом, що дітвора не помириться за віщо, — невсипуща Настя то тихим вговором, то поцілунком, то сваркою на своїх зараз утишить розладдя. Не пройде години, як знову дітвора позлазиться до купки, знову заводить нові іграшки. Не те Галі дома у своєї матері, там вона сама собі, мати не примічає ні її плачу, коли їсти захоче, ні її забавок, коли розгуляється. До того Василь як уїдлива муха — так і лізе у вічі, так і накриє зверху. Чи принесе Галя від тітки яку іграшку — Василь зараз відніме. Почне Галя плакати, — мати дивиться та сміється як Василь кривить сестру. Головатому негамузному Василеві і нудно стає, коли сестра його чим забавиться, — він підлізе до неї та або ущипне стиха, або ускубне, або піском у вічі сипне. Мати мов не бачить того, ще привід дає, — їй наче любі доччині сльози... А ну, Васильку, скаже, перекриви оту рюму. І Василь стане проти Параски і почне кривити сестру, а Параска регоче, тішиться Василем, тішиться доччиними слізьми. Галя заливається-розлягається, образа, зло в'ються коло невеличкого її серденька. Та що поробиш? Ще мати, як надолужить слухати тих ревів, і виб'є Галю. Побита Галя ляже спати і переспала б може своє лихо, коли б Василь не підновляв заново. Тілько що Галя очі продрала — а Василь уже і коло неї, дулі їй суче або паличкою тиче у вічі. Галя утече до Гриця і Івася, — оце і загралася... Де не взявся Василь, і тиха ігра обертається у спірку, у бійку. Почне у Грицька батіг однімати або пужално мережане. Грицько не дає, Василь по руках б'ється, пальці гризе, а ударе Грицько Василя — крику, репету на усю улицю. Прибіжить Параска і вже кому, Галі достанеться: привикла, повіє, віятися, — і його повела за собою, щоб ще вбили або скалічили бідного. Візьме Василя за руку, а Галю або духопеликами або дубцем жене додому. Настя, бачивши те, своїх почне перешивати і з-за Василя займеться така баталія, що хіба Яків умішається та утишить.
— Ви його не приймайте до себе, — рає батько синам.
І раді діти не приймати — сам Василь прибіжить і наробить колотнечі.
— Ти його не води, Галю, з собою, — каже Івась Галі, — бо він тілько іграшки теряє.
— Та я його не вожу, — він сам хвостиком за мною біга.
— А ти йому не мовчи, коли він тебе б'є, і ти його бий, — підговорює Грицько Галю.
Та куди Галі справитися з своїм кремезним братом, він як кібець так і насяде її зверху. Галі зостається тілько терпіти та плакати. Та й терплячці є свій кінець.
Раз Галі насипала Христя молока у тарілочку і постановила долі снідати. Василь, раніше поснідавши, не вдовольнився тим і, підійшовши до сестри, почав однімати ложку. Галя ухопилася обома руками — не пускала. Як не силкувався Василь — нічого не вдіє і, розпалившись, з усього маху ударив сестру кулаком по голові. У Галі світ у очах пішов ходором, і товстою дерев'яною ложкою увірвала вона з усії сили Василя по гуластому носі. Василь так і брязнув об землю, криконув не своїм гласом, облився, мов юшкою, кров'ю.
Досталося ж Галі! Параска, як огонь, кинулась на неї і почала віяти. То не мати повчає своє дитя — то звірюка кинулася на чуже. Спершу кричала Галя, а то і кричати перестала, тілько скавучить якось болізно. Не зоставила мати живого тіла на дочці, на другий день опухша, як пуп синя, качалася вона по полу, тоді як у Василя тілько трохи ніс припух. Мати знай доглядалася до його і кожен раз банітувала на всі боки Галю: ще чого доброго ніс перебила... я тобі, я тобі, відьмо. У кого се ти вивчилася?
Три дні не вставала Галя після того. Настя, скучивши за нею, пішла довідатись, і здивувалася ж вона, побачивши синю Галю.
— Що то в тебе, дочко? — допитувалася Настя.
Параска не дала слова сказати Галі.
— Оце як бачиш, — крикливо почала Параска, — чортова лобурячка трохи не вбила Василя. Той підійшов до неї, а вона з усього маху як дасть йому по носу — так мазкою і вмився.
— Він ліз до мене, — крізь сльози почала Галя, — він ударив мене кулаком по голові.
— Ти ще й говорити? — крикнула на неї мати.
Галя замовкла. А Василь, підійшовши до тітки, почав хвалитися, де саме його ударила Галя, як кров ішла, як і досі болять очі та лице.
— За що ви б'єтеся, діточки, — умовляла Настя, — ви ж рідні, двійко собі. Жили б у миру. Он у мене Гриць і Івась ніколи не б'ються.
— Я й сама не знаю, у кого вона набралася таких манер. Ну ненавидять же одне другого — як собачата. Як злізлися — так і бійка. Ще таки Василько добріше, уваже інколи, а та вже, та... як не сила, аж зуби зціпить та тілько сльозами надолужає, бісова рева.
— То се ти так побила її? — спитала Настя, обдивляючись Галю і жахаючись страшним синякам.
— Я її уб'ю! — скрикнула Параска, сверкнувши очима. Насті так гірко, так важко стало на душі...
— Знаєш що, Галю, ходімо до нас, — обернулася вона до дитини. — Там тебе Івась давно дожидає, і Гриць уже скучив.
— Я, мамо, піду до тьоті, — схопившись з постелі, просилася Галя.
Параска мовчала, сопла. Настя, не потураючись на те, зсадила Галю додолу. Галя стала і, гикнувши, підвела ніжку.
— То в тебе ніжка болить? — спитала Настя. Галя провела повними сліз очима на матір.
— Ходи до мене на руки, я тебе донесу.
Галя оповилася руками кругом Настиної шиї, припала до її загорілого виду і дзвінко поцілувала; а потім тихо, крізь сльози, почала жалітися тітці, як її били-били.
— І я, тьотю, з вами! і я, тьотю, з вами піду! — кричав Василь, вирвавшись з хати навздогінці за Настею.
Галя, ще дужче припавши і тремтячи вся, шептала: нехай він, тьотю, не йде! скажіть, нехай він не йде.
— Не йди до нас, ти тілько бійку заводиш, — суворо одказала йому Настя.
Василь зостановився і, блиснувши як сова та своїми круглими сірими очима, скрикнув: — так я матері пожаліюся! — швидко удрав у хату.
— Ви візьміть мене, тьотю, до себе; я не хочу там бути... Там усі б'ються та лаються. Я буду з вами, тіточко, — прохала Галя Настю, коли та унесла її у хату.
Гриць і Івась обступили малу. Гриць хвалиться мнячем, Івась тиче бублика у руки, що мати принесла йому з базару.
Галя зразу забула свої болі, лихі образи. Не пройшло і години, як вона, улягаючи на болячу ніжку, пішла бігати з Івасем. Так вона до віку, дякуючи братові, зосталася кривенькою. Василь часто підіймав її на глуз, звучи «кривулею».
А вдруге — Галя трохи навіки не попрощалася з життям. Хлоп'ята зійшлися до купи і стали грати у свинки. Василь і Грицько з добрими ломаками стояли у дучках, Івась з невеличким дубцем туряв свинку. Галя помагала йому, то котила мняча, то підставляла свою паличку, щоб не одганяли. Василь кричав, щоб Галя не лізла, не мішалася; Галя не зважувала, та й Грицько мовчав. Повороткий і цілкий Грицько, і не сподіваєшся, як оджене свинку і знову стане у ямці. У Івася уже аж чуприна мокра, так ухоркався, бігаючи за мнячем. Ось він таки зловчився підставити так палицю, що Грицькові не вдалося уцілити свинку... З другого боку набігав Василь. Де не взялась Галя і наставила свою паличку, тимчасом Івась опинився у Василевій дучці... Сміх, регіт. «Тобі туряти, тобі, Васильку», — закричали і Гриць і Івась. Галя, стоячи тут, зареготалася. Василь не видержав і з усії сили увірвав сестру посеред голови палицею. Галя, як сніп соломи, розпалаталася посеред двору. Піднявся крик, струс, Грицько та Йвась побігли у своє дворище, а Василь до матері — рапортувати, що Галя його займала і він тілько доторкнувся до неї, — а вона упала та й лежить.
— Чорт її бери, полежить та й устане, — одказала мати. Василь зостався коло матері.
Бог знає, скілько б лежала так Галя, коли б Івась не похвалився Насті, що Василь убив Галю.
— Як убив?
— Так, посеред голови ломакою як дав — так та Галя і впала.
Настя уся не своя побігла у двір до Параски. Галя лежала як смерть жовта — і пальцем не поворухне.
— Води! води! — крикнула Настя і кинулась до Параски у хату за водою.
— А ти сидиш, не бачиш, що твій мазун наробив? — гукнула вона, ухопивши кружку з водою і мерщій біжучи назад до Галі.
Поки Параска зібралася вийти з хати — Галя, уже уся змочена, сиділа посеред двору і, хиляючись на всі боки головою, страшно, як перед смертю, поводила очима.
— Ну, Галочко, хлесни водиці. Випий, моя голубочко! Оце, моя матінко! — турбувалася Настя, припадаючи на коліна коло дівчини. Параска собі підійшла.
— Що там таке? — покійно спитала вона.
— Ти не бач? — зло приснула Настя.
— Тху! присохне як на собаці! — ще покійніше одказала Параска і пішла до хати.
— Щоб чортяка узяв таку прокляту матір! — гукнула услід їй Настя. — Ходімо, дочко, до мене. — І, підвівши Галю, повела за ручку до себе.
Галя пролежала цілий тиждень у Насті і все жалілася, що у неї головка болить. Параска якось тілько раз прийшла довідатися та й то не об здоров'ї дочки, а того, що Галя сидить чогось у Насті.
Та все це було тілько цвіт того, що прийшлося звідати Галі. Ще вона невеличка; в дитячому серці швидко холонуть палкі урази, швидко сохнуть гарячі сльози і на обтертих [?] очах не забариться заграти радість, не забариться серце забути тяжке лихо. Та й Галя часто не сидить дома, а в тітки. Гриць та Івась розгонюють її запеклу тугу.
А як підросла вона, коли Параска почала її призвичаювати до роботи, — уже ніяк з-за гребеня або з-за шитва схопитись і побігти до тітки, щоб і приголубила і пожалувала, загратися з Івасем, щоб за іграшками забути своє лишенько, — коли мати за саму невеличку провину товче її і лає, а Василь осою в'ється коло неї, сучиться у вічі, і кривить і дражнить. З того часу почалося каторжне життя Галі. Не висихають її очі від сліз, журба та догана не сходить з душі, гнітить її серце, троюдить. Коли турбується об чому мати — турбується більше об Василеві; вона йому і одежу справляє, вона його часом пестує. У свято Василь як панич наряжений ходить, а вона у матерних недоносках, як старченя яке. Для неї немає привітливого погляду, немає ласкавого слова, її мов не примічають, вона щось лишнє у хаті. Наймичка Христя нужніша, а вона?.. Перед чужими тілько й чуєш про Василя, який вів розумний та до всього здатний... Він і шити майстер, і прясти, не взяв його біс і до майстерства — навіщо, колесо — він його з прутиків зробе; а скажеш що-небудь — пам'ятає тижнями. Про Галю ж ніколи ні слова, а коли і про неї мати заговорить, то скоріше лайка, скоріше догана... Що мені робити у світі з тією дурепою? Б'ю її, лаю — ніщо не помагає; узяти б убити зразу, коли б тілько гріха не страшно, та суду людського не боязно! — завжди такими словами кінчала свої жалощі перед людьми Параска про Галю.
Тяжко було слухати Галі такі погудки від матері, гірко було на душі від їх, так гірко, що Галя не раз ніччю, обливаючись гарячими слізьми, думала — то або втекти з двору, то або сама на себе руки наложити. Смерть приходила їй на думку не страшним страховищем, а жаданою гостею, тим тихим покоєм, де не чутно лайки, не видно бійки, над котрою носяться тілько плач гіркий, сльози кревні, жалощі уразливі. Вона лежить, згорнувши руки, лежить і чує все... Чи й тоді мати не вгамується своїми лайками, чи й тоді брат почне глузувати, насміхатися з неї? Чи почнуть плакати-жаліти? Опізнилися, — сказала б вона тоді їм; не поможуть сльози, ніщо не поможе... Мучтеся ж, карайтеся, — не вміли за життя шанувати, пізно тепер. Їй коли й жалко кого покидати, то тітки Насті, брата Івася... Він такий прихильний до неї. Іноді до самого смерку швендяє коло тину, піджидає, як би її побачити, побалакати з нею, а часто — і поділитися гостинцем. Їй шкода і Гриця, той хоч і одсторонь держить себе та все ж ніколи нічого не зробив їй злого, не так, як отой головатий, окадкуватий Василь. Тітка розказує їй часто про її батька. Коли б він дома був — не те б було... Галя шле йому у далекий край свої поцілунки гарячі, просить, жадає приходу його... Вернись, мій таточку, прийди та подивися, яку я терплю муку люту... Віддяч їм за мене сторицею.
Часом Галя цілу ніч продумає отак, приливаючи думки гарячими слізьми, і на другий день устане з червоними осовілими очима, з невиспаною головою. Ходить вона — як тінь слоняється, почне мати лаяти — вона не чує... ніщо їй тоді не дошкуляє, не доходить до серця... У вухах у неї шумить, у голові горить, груди наче хто каменюкою наложив — аж терпнуть. Стане вона — цілий би день на однім місці простояла, коли б криклива матерня лайка не заганяла її або братові докори: дурка! дурка! — наче та муха надоїдали так. Одійде вона і все забудеться зразу, сяде за роботу, зігнеться над нею і чує — щось у неї наче застигає там усередині, щось її гне, давить до землі... очі мов і дивляться і нічого не бачать, мов павутиною засновані, пальці наче подубіли — не ворухнуться, у голові — пусто, мов і думки там не снують, на серці глухо — ні радість, ні горе не достукається до його.
— Чи не дурію я справді? — інколи думається їй. — Сількісь! Хай здурію — гірше не буде. їй полюбився так той сон по ночах, те дрімотне життя. З дня на день вона все занепадала — сохла, марніла. Кругле рожеве личко витяглося, щоки запали, поблідли, наче лист восени, пожовтіли, зітхання трудне, гаряче, голос слабий, тихий, як заговорить — мов суха трава зашелестить; на устах чорно — смага попекла; одні очі горіли, як угольки тліли з глибоких ям широкого чола. Всі, знаючи Галю такою веселенькою, такою круглою, жахалися, глянувши на неї. Галі байдуже, мовчить, не хвалиться нікому своїм лихом. Хіба одна Настя її розговорить. Їй тілько одній Галя сповіряє своє лихо, і пожуриться, і поплаче. Параска і на те косо дивилася, вона примічала, що коли Галя побуває у тітки, звідти вернеться і ясніша, і веселіша, іноді і слово перекори зірветься з її уст.
— Чого ти туди ходиш? Чого швендяєш, — лає мати, — там тобі рівня хто є? З отими голованями водишся? учишся у їх не слухатися?
— Кого ж я, мамо, не слухаюся? — спитає тихо Галя.
— А Василя! Василя! — гукне Параска. — Чого як ти дома сидиш — у вас і тихо, як тілько пішла туди — так у вас і бійка, і колотнеча. І ти перша привід даєш. Ти знаєш, що Василь і що ти? Ти як поганню уродилася — так поганню і пропадеш, а Василеві прийдеться ще тебе, дурну, держати у себе, годувати.
Ті слова матерні гірше огню допікали Галю. Що Василь, а що вона? Вона цілий день од роботи не одірветься, а Василь — одно знає блукає по вгороді та свище, побіжить на улицю з хлопцями битись, а додому прийде — на Галі усе зло зриває... Чого ж Василеві прийдеться її годувати? Вона не хоче його хліба, вона сама себе прогодувала б, коли б Василь не стояв у неї впоперек дороги. Мати каже, що він сякий не такий розумний, що вона його учитися віддасть. Чому ж вона не оддає його вже в науку? Чого з ним носиться як з писаною торбою?
Галя жде — не діждеться того щасливого часу, коли почнуть Василя учити. Може хоч тоді їй послобоніша — піде він з дому, нікому буде над її головою сидіти, гризні, бійки зводити. Галя аж богу молиться та просить та молить його.
І рада ж вона стала як одного осіннього вечора мати, прийшовши додому, прикликала Василя і почала йому вичитувати, що годі вже йому так блукати, уже сили чималенько набрав, час йому учитися. Оце вона була у дяка і договорилася з ним його учити. Василь і руками і ногами. Не хочу учитись, ні за що не хочу!
— А що ж ти хочеш такою дуркою, як Галька, зостатися? — спитала мати. — Не можна ж, сину, не можна ж, мій Василику, треба учитися. Вивчишся — паном будеш. Усі тебе будуть поважати, усі будуть почитати.
— Так я паном буду? — і по-панськи ходитиму?
— По-панськи і ходитимеш.
— Так у мене немає такого каптанка як у школярів, чорного з червоним воротником.
— Ти спершу у дяка будеш учитись, — там не треба такого каптанка, а як перейдеш від його у школу — тоді і каптанок пошию.
— Не хочу я до дяка — я в школу хочу, — вередує Василь.
А Галя — Галя радіє, не дивлячись на те, що мати її перед Василем такою виставляє. Хай я і дурна, хай я і скажена... Побачимо ще, що з його вийде. Ще нічого — та вже не хоче, а от як його приструнчать — якої тоді він заспіває.
Вона і щасливою лягла ту ніч спати, знаючи, що на ранок мати Василя одведе до дяка і його трохи не увесь день дома не буде.
Галі раділось, що не буде її обидчика дома, менша буде буча, докори. Вона на другий день, коли мати з Василем справді пішла, таємно збігала до Насті і похвалилася своєю радістю. Та вона гірко помилилась. Хоч Василя і справді не було дома цілих півдня, зате мати кожен день як оса була сердита. Видно вона боліла за хлопцем, що він не перед її очима, що може там його б'ють, лають. Надувшись як сич, сиділа вона у хаті, раз поз раз згадуючи, як то там Василь, і важко зітхаючи. Не доведи боже Галі що лишнє сказати, лишній раз устати, по хаті пройти — так мати і вкриє мокрим рядном. Галі ще гірше прийшлося здержуватись, ніж при Василеві; а як і він прийде додому — голодний, сердитий, почне усіма верховодити: і те не так, і того не хоче, і те не по його. А пообідає — за уроки сяде — тоді а ні писни ніщо у хаті, і не ходи, і не роби, і не балакай. І все, що б хто не зробив, а окошиться на Галі.
Сумно минали для неї ті дні короткі осінні, важко проходили ночі довгі-зимні, і так тижні за тижнями, місяці за місяцями. Ото тілько і полегкість, коли у свято вирветься як Галя до тітки. Настя, почувши нарікання Парасчине на неї, уже здавна перестала заходити до їх, до того ж раз якось і Яків і Настя, запопавши Параску, почали умовляти: навіщо та для Василя наука здалася, краще б вона його до роботи призвичаювала, у майстерство яке оддала... Параска прийшла додому і напустилася на Галю: ти туди ходиш, ти все, що не робиться у нас, їм доносиш... Щоб і нога твоя не була там ніколи!
Галі прийшлося крадькома ходити. Немає нікого дома, пошлють її куди — вона і забіжить подивитися на життя тихе та щасне.
— Чого ти нас відцуралася? Чому частіше не ходиш? — пристає Івась та Грицько. Настя ще додасть: без тебе якось сумно і в нашій хаті.
Галя тілько сплакне — та й піде. Для неї стало життя таке гірке та обридле. Зате Василеві добре. За його завжди добре слово, йому кращий шматок хліба, мняса, матерня ласка тілько його одного і пригріває. Купається Василь як сир у маслі. Зранку він ходить до дяка учитись. Мати казали: коли вивчишся — паном будеш. Василь щиро, прикро прийнявся за науку, — йому так хотілось панувати. Дяк, стрівши Параску, не нахвалиться її сином, — граматку швидко пройдемо, за псалтир приймемось. Параска рада, слебезує по всьому місту, який у неї син розумний.
Проходить зима, настає весна. Грицько та Йвась пішли з батьком на поле. Грицько за погонича, Івась — за підпасича: у хліборобів діти з самого малку призвичаюються до важкої роботи. Василеві ж — розкіш: свято, кого-небудь треба ховати, а то і дякові треба чого у поле — годі учитись. Ідіть школярі додому. Василь ганяє по бур'янах, по улицях. Додому прийде тілько поїсти, поспати — а то за цілий день його у дворі не побачиш.
— Ти б, сину, уроки учив.
— Які там уроки? Немає ніяких уроків, — одкаже і пішов собі. Де не були які глухі місця, очерети — усі він вилазив та виходив. І не сам гуляє Василь, а назбирає коло себе цілу вервечку таких як і сам школярів і пішли; у кого набачили у садку добрі яблука, стиглі груші — як коти ті і вдень утешуться у чужий садок і повиносять усе з гілками. Не раз жалілися люди Парасці на Василя, так Параска не то що віри не йме, а ще і вилає добре, щоб не зводили на її дитину такого. Навчився Василь уже і люльку смоктати — а мати мов і не бачить, хай побавиться дитина; іноді Василь прийде з мандрів додому червоний дуже, очі світяться і від його несе немов хмелем — мати і того недобачає. Все Василеві можна, ні на що йому немає заборони. Зимою Василь з дяком трохи не бійку збив, прийшов додому — розказав матері, і Параска взяла його від дяка.
— Що мені там у його учити, я вже все краще від його знаю, — хвалиться Василь, а мати віри йме. Перегуляй, сину, дома зиму і літо, а там я у школу віддам. Василеві того тілько и треба, — наївся, напився дома і пішов товариства ськати, у його своє товариство було. Він не хотів водитися з простими хлопцями от як Грицько, Івась, йому учених подавай, щоб усі ходи і виходи знали.
— Та що ти, Параско, думаєш з сином робити? — раз якось не витерпів Яків: — ти не бач, що він у тебе як стебло те росте, а до діла ні до якого не становиться. Чому ти хоч пасти його не шлеш своєї худібчини — все ж одно зна бігає.
На велику силу Параска призмогла його гонити літом скотину пасти з Грицьком та Іваном. Як йому, грамотієві, скот пасти? Хіба він на те учився? Він держав себе завжди одсторонь від двоюродних братів, він дививсь, як і на свою сестру, на їх, як на щось нижче від себе, котрі повинні йому коритись, слухатись, що б він не казав. А Грицько, як нарочито — не тілько не слухає, а ще і наперекір робить. Він ненавидів Грицька, як тілько зможе ненавидіти ровесник ровесника; він більше горнувся до Івася, бо той і овечат і бичка пожене до водопою, і догляне, щоб не забігли у чужу траву. Та все ж йому і Івась не рівня, — вів тілько добріший від брата, а яка він йому рівня? Хам, мужик...
Часто так думав Василь, лежачи де-небудь самотою у траві, або в бур'янах, і гіркою йому здавалася його самотня доля. Ні з ким йому як слід побалакати, побігати, погуляти. Хіба іноді іграшка яка, придумана ним, зведе братів до купи, от як раз звели їх дудки з очерету та споминки Грицькові про Ратієвщину.
Василь невеселий того вечора звернувся додому і, не повечерявши, ліг спати надворі коло комори. Була ясна та тепла ніч. Плаває місяць по темносиньому небу, обливаючи сонну землю своїм сріблим світом... легкі тіні колишуться над нею [?], світове проміння наче прозора водиця переливається... Гарно так на небі, тихо на землі. Василеві не спиться. Думки про Ратієвщину, глибокі думки, як нею заволодіти, не дають очам зімкнутись, женуть геть сонне забуття... Він повернувся лицем до толоки і видко йому як у срібно-сірому світі ночі на самому краї між небом і землею стоїть здоровенна чорна стіна, зверху неї наче потухаючим жаром скакають світові місячні скалочки. То Ратієвщина, то вона чорніє, а місяць гуляє по верхів'ях її високого дерева. У Василя очі горять, серце так б'ється... Він не раз чув ті чудовні казочки про Йвана Івановича, руського царевича, що в заворожених царствах скитався, нігде припону ні в чім не знаючи, усе собі забираючи. Ратієвщина — то його заворожене царство, а він — Іван царевич. Горенько тілько йому, що він одинокий; немає у його ні сагайдака самопала, ні булави лицарської, ні пуги у сто пудів. Він би викликав Ратієвського змія з його нетрів та пущів, він би розбив-розірвав його на часті — спалив би і в землю закопав; а сам би сів на його царстві, у його пишному будинкові... Почули царі з далеких країв і прийшли йому поклонитися, почув сам білий цар і прийшов прохати у його миру. Не розоряй, Іван Іванович, мого царства білого, вибирай у йому що хоч, усе дам тобі. Він нічого не хоче, а в білого царя в пишних хоромах-палатах є дівка-чорнявка. І каже Іван Іванович: не хочу я, білий царю, у тебе нічого брати, віддай за мене свою дочку — дівку-чорнявку. Білий цар слова не промовив — зараз віддав за його свою дочку, зробив його по собі наслідником. І як умер тесть, то Василь з ратієвського царя став білим царем.
Від радощів дух спирає у грудях Василевих, серце на хвилину перестає битися. Він обдивляється кругом і бачить — не на пишному царському ложі спочиває він, а на голій землі, у тіні під коморою. Йому досадно, аж плач розбирає. Він очі закриває і чує як під ним земля колишеться... Се не даром воно; се вона чує лицаря на собі. Певно не під ким вона так не хитається, а от підо мною мов колиска колише. І знову досада геть одлітає, знову думки щасні та радісні заносять його у інше царство, малюють йому іншу долю. Так трохи не до білого світа.
Щось з тиждень не проходив у Василя той чад, який обняв його з того вечора. Ходить він задуманий та загаданий; більше мовчить, а коли й прийдеться промовити слово — мовить його гордо та призро, мов пан великий, або справжній царевич.
— Чого се ти такий сумний, сину? Ти здоровий? — допитується мати.
— А що там?
— Та так. Дивлюся, чогось ти засумував, зажурився. Чи не підбився бува ходячи за тим скотом?.. Не ходи, сину, завтра. Я попросю Грицька та й Івана, хай поглядають. А ти спочинь день-другий дома.
Василь зостався дома. Одному йому сумно-нудно. Він візьме книжку і піде на вгород в бур'яни, ляже і почне розглядати. Обридла осоружна граматка, він її разів з сотню прочитав, бувши в дяка, деякі місця на пам'ять знає, деякі листки трудніші порвані, слова позатирані. І хто сю грамоту видумав, хто сі літери вигадав? І мастаковито ж і кумедно так! Літеру до літери приложи — слово виходе... Ганяє думка Василева геть далеко від граматки, літає коло тих людей, хто грамоту вигадав. Нащо вона здалася? Чи Іван царевич був грамотний? Невідомо, а от Іван-дурачок — ні, а царства воював. Видно тому чоловікові нічого було робити, що він мусувався над літерами... Чого ж тепер усі пани липнуть до сії грамоти і не чутно, щоб де прокинувся між ними Іван царевич. Час не той? Певно грамота на щось здатна, коли всі заможні люди учаться їй? І, схиливши голову на книжку, Василь почне пробігати рівні стрічки... Бог... божеський, ангел, ангельський, архангел, архангельський... Сумно-нудно, у голові мов у коробці гуде... Василь позіхає. Ще слово, ще з десятеро, — і сон хилить його голову. Василь приліг на Книжці і заснув кріпким сном. Хіба к обіду Василь прокинеться.
— Твердив, сину, вивчене, щоб не забути? — стріча Параска Василя у хаті.
— Твердив, — понуро відказує Василь.
Параска болізно зітхає.
— Ох, сину, трудна та грамота. Що ж робити? Повчися ще... Паном будеш, панство добудеш.
Минає літо... Клопочеться Параска, як би сина у школу замістити. Пошила йому з червоним воротником каптанок, штанці, жилетку, — таким кумедним виглядає Василь з свого убору — радіє. Радіє і Параска: учитель, що розпитував Василя, про віщо знає, — похвалив їй сина. Параска не наговориться: коли нікому — вона Христі розказує та розписує про свого сина, про свої великі надії на його... Галя, сиротою сидячи у кутку, за шитвом, слухає її річ і її серце ниє від матерньої неправди. А Василь ходить по вулиці, поблискуючи своїми ґудзями, щоб люди бачили, який він у новому панському наряді. Чи люди примічали чи ні, а дітвора зразу примітила і почала толкуватися між собою:
— Дивись, дивись, як нашого москальчука нарядила мати.
— А гарно як. Бач і сутулюватини не видно стало.
— Уже чи не гарно. Тілько що ґудзики блищать; а воротник мов у різника, — цінує Грицько.
— Що у різника? — спитався Івась.
— Кров, — мов облуплена шия.
Дітвора зареготалася такій Грицьковій вигадці і, поховавшись в огороди, з-за воріт, з-за. тинів почала викрикувати: різник! різник!
Василь довго терпів усякі прізви, аж поки один білоголовий хлопчик в одній тілько сорочечці, підперезаній бурою кромкою, не вискочив з-за воріт перед самими очима Василевими і дитячою нетвердою мовою почав вигукувати: лізник! лізник! москальцюк!
Як кібець кинувся Василь за малим. Малий качаном покотився, за ним Василь, — от-от нажене, от-от зцапа!
— Сюди, сюди! — гукала з дворів дітвора, закликаючи хлопця. Хлоп'я ускочило крізь хвіртку у чужий двір... Регіт, крик привітав утьоки малого.
— А що, догнав, москальчук? Догнав, різник? га-га-га! — сичився регіт по всій улиці... Досада пекла Василя, їла.
— Свинята-мужичата! — відлаювався Василь, простуючи до свого двору.
Метка грудок помчалася навздогінці йому. Одна улучила якраз у спину і обдала курявою нову одежу. Василь глянув — і позеленів. Нестямно закричавши, побіг він мерщій до хати. Через хвилину Параска, як огонь червона, вискочила за ворота... По улиці — ні душечки; тілько з-за густих тинів світили ясні дитячі очиці.
— Я вам! я вам, шельмині вилупки! — гукнула люто на всю улицю Параска. З огородів, з-за тинів почувся тихий регіт. Параска кинулася туди... Наче птаство знімаючись, зашуміло, — зашуміла дітвора бур'янами, [шуг]нувши від тинів в огороди... Параска зостанавлювалася коло кожного двору, гукала-кричала на всю улицю. З хат повибігали жінки, чоловіки, дивуючись тій бучі.
— Що тут таке? Чого наша пані розходилася? — довідувалися молодиці одна в одної.
— Не знаєте що? Не відаєте? — репетувала Параска, наміряючись перекричати усю улицю. — А хто своїх бісових вилупків натравляв кидатись груддям? Скалічити ж дитину можна: печінки одбити, око вибити... Підлі, не знаєте? Повели своїх дітей так, що мов розбишаки ті розбійничають серед улиці, — та й усі думки такі. Звірюки! мужлани!
— Чого вона репетує? що там случилося? — пита сусідка Педьківна сусіда Саєнка.
— Лиха її мати знає! — одказав той. — Хіба її розбереш? Видно жде, щоб хто дав у потилицю.
— Хто у потилицю мені дасть? ти — мишастий! ти — поганець! А виходь-виходь! — повертає до його Параска.
— А що, Петре, зайняв? А ну, справді, виходь, хто кого подужає, — з сусідніх дворів регочуть чоловіки.
— А ви, лежні, ланці, чого зуби скалите? — кинулась до їх Параска і почала банітувати. Вона кляла на чім світ стоїть і їх, і їх жінок, і їх дітей, і увесь рід костила.
Ті, здвигуючи плечима і Спльовуючи, почали один по одному розходитись по хатах. Уже в сусідніх дворах не видко було ні душі, а Параска не вгамовувалась — лаялась. Нестямний крик її лайки добігав до крайніх дворів улиці. Житці виходили подивитися, хто там так на живіт репетує. Парасці треба було тілько побачити хоч здалека постать людську, щоб зло з новою силою прокидалося. Вона знову починала кричати, сваритись, у кулаки бити. Уже і улиця опустіла — а вона ще таки торохтіла коло свого двору. Трохи не до півдня вона стояла, як вірна собака коло хвіртки, і гарикала.
Не зірвавши свого зла на чужих, вона, вернувшись у хату, зірвала його на дочці: менші завжди винуваті, до того Галя, обіжена Василем, плакала.
— Чого хоч Ця кисла кваша кисне? — крикнула Параска, ухопившись за голову руками. — Там сусіди любі та милі так тебе на спички і беруть, а тут ще і дома. Геть з очей! — і схопивши за руку, як те собача, вона вишвиргнула Галю з хати. Галя не сплакнула від матерньої образи, їй було тілько так гірко від матерньої неправди, так серце її запеклось... Вона пішла у садок. З бур'янів, мов вовцюга, вискочив назустріч їй Василь.
— А що мати пересердилася? — спитав він сестри.
— Піди, піди... побачиш... — задихаючись одказала Галя і опустилася на траву під грушею. Василь, збиваючи чорнобиль, висвистував.
— Ну, скажи мені, Василю, — передихнувши почала Галя, — чого воно так — що б ти не зробив, чого б не накоїв, — ти завжди правий, мати завжди твою вину на другого переверне. І вже кому — а мені ніколи так не пройде.
— Бо ти дурна! — переставши свистати, одказав Василь. — А ти розумний? — уїдливо, гірко спитала Галя. —
Ти розумний свою вину на чужих складати, чужими руками жар загрібати. І воно не гріх так, Василю, тобі робити? І не соромно тобі? Чим я перед тобою і перед матір'ю провинилася так? Пройду я, сяду, дихну — уже я і винувата. Тебе так і шпигає щось зайняти, розгнівати матір, напустити її розгнівану на мене.
Василь, дивлячись на сестру, усміхався; якась хижа радість горіла у його сірих очах, світила на мурому виду. Галя глянула на його — камінь каменем, змія змією, так і сичить, так і плазає, щоб укусити! Запеклі сльози розстали, прорвались і гірко-гірко облилася ними Галя.
— Що мені з тобою, дурною, толкувати? — призро, кривлячись мов від великої болі, сказав Василь, повернувся і побіг вздовж огороду.
Кругом Галі тихо. Вітер ані війне, сонце, пробиваючись крізь густу листву розкішної груші, під котрою приткнулась Галя, тихо сяє; бігають його жовті кружальця по сухій траві, по опавшому жовтому листу. Кругом груші високо чорнобиль мов ліс стоїть, припала пилом. І в їй тихо, не сюрчать коники, не деренчать усякі кузьки; хіба де довга оса пролетить, погуде, пов'ється над тим місцем і полетить геть; да жовтий лист, зірвавшись з гілки, тихо опускається додолу, крутячись, мов метелик. Мов перед смертю, все живе притихло, заніміло, сумно аж нудно. Одинока Галя лежить з своєю одинокою тугою і плаче. Важке зітхання, спершись в наболівшій груднині, давить її, спирає, поти не прорветься... почується охриплий плач, поллються гіркі сльози. І знову тихо, і знову плач, сльози... Важкі думки, обпившись її горя, ворушаться у її голові, наче чорні гадюки, звившись у клубок, давлять; за однією не видно другої, усі жужма опукою насіли на неї... Тут і матерня лайка, і єхидний регіт Василевих очей, і його завждешнє: дурка, дурепа... Дурка — бо як дуркою дурять мною, бо неправдою та погонею одібрали їй розум, задурили його навіки. І гірко-гірко залилася Галя, а потім як заметається, зав'ється, наче її що укусило. Коли ж так, — шепчуть замкнені уста її, — здохну — не покорюся. Мало ще мені є, мало ще мені достається — мовчала, корилася досі, тепер — годі. Через те я і дурна стала, що мовчала, через те і збожеволіла, що корилася... Заплакані її очі сохли, розгоралися гнівом, краска досади обливала захудале лице.
— Галю! Галько! — донеслося до неї від хати наймиччин і материн голос.
Галя припала до трави. — Не піду, ні за що не піду.
— Куди вона, сучка, забігла? Галько! — кричала мати.
— Вона он там під грушею, — почувся голос Василів.
— Піди та за коси її приведи, сучку, — порядкувала Параска.
Страх зразу пройняв Галю до кісточок на ногах. Оце ж знову буде! Та і противність була не мала: щоб не було — не піду зразу. Вона чує ступні чиїсь... Хто це? Хто б не був, вона закрила очі, притворилася, що спить. Вона чує ступні вже коло себе, кругом обходять і жмурить ще дужче вії, щоб не бачити, хто там... Хтось обійшов кругом неї, став над головою, нахиляється. Певне не Василь — думає.
— Галю! — чується їй тихий Христин голос, — Галю! матуся кличуть.
— Геть! не піду! — сама не знає, як і коли вимовила Галя і звернулася в клубок.
Христя постояла над нею, не знаючи, що робити. Від хати доносився материн вигук.
— Спить Галя, — одказала Христя.
— О, я так і знала, — коли не слинить, то спить! — кликнула Параска.
— Вона, мамо, не спить, я недавно там був, вона не спала... вона притворяється, — шепоче матері Василь.
На хвилину стихло. Що ж буде? І чується їй швидка хода, наближається до неї все ближче та ближче. Ось коло неї вже. Це мати, її гаряча хода, її скора сердита поступ.
— Чого ти лежиш тут? — крикнула Параска і вдарила у бік ногою. Галя кинулася, підвелася, понуро глянула на матір.
— Не виспишся. Горенько тобі тяжке! Ще не виспалась? — виговорює мати. — У хату йди.
Галя устала, отрусилася і мелькома глянула на матір, — сердита та, очі так і іскрять.
— Чого я піду? — понуро питає Галя.
Кожна жилочка на лиці у Параски затремтіла... Здається, так і кинеться вона. Оже не кинулась, тілько сердито проймаючи наскрізь очима Галю, подивилася, скрутнула головою і виступила вперед.
— Не прийди тілько, — якось глухо промовила і пішла до хати.
Чудно Галі... Чудний здається материн глухий голос. Що він призначає? Лайку, бійку хатню? Не розбере Галя нічого, тілько їй уперше доводиться бачити таку матір. Тихо схилившись, поволокла вона ноги за нею. Позаду. Христя і Василь. Галя серцем чує, крізь спину бачить радісне лице Василеве, його хижі сірі очі. Він зарані радіє, ждучи, що достанеться Галі.
— Візьми отой каптан, — увійшовши у хату, спокійно сказала мати, — витруси, витри. Та там полу одірвали шельмовські вилупки... Заший!.. А я тобі, сучий сину, — крикнула повертаючись до Василя мати, — я тобі в'язи скручу, тілько ти займатимеш чортів отих.
— Я їх не займав. Вони мене чіпали.
— Цить! проклятий! — гукнула на всю хату мати, аж голос її дзенькнув. Все зразу стихло.
За цілий той день не чутно було слова у хаті, мов яке лихо прийшло і зав'язало мову. Параска сумна, сердита сновигає, ні до кого словом не обізветься, ні на кого не гляне, а всі коло неї на пальчиках ходять.
Увечері прийшла Настя.
— Що це у вас тут коїлося сьогодні? — допитувалася вона. — Я не була дома, ходила з Яковом на поле гречку жати.
— Не питайте хоч... — тихо сказала вона, а потім як крикне: — оті мені вилупки заїдять, живцем у землю зариють, — і Параска почала плакати.
Так Настя і не добилась нічого, пішла. Параска плакала. Ніч надворі настала, у хаті зовсім потемніло, а світла не світили. Параска сиділа на полу і, підперши рукою голову, ронила сльозу за сльозою. Накипіле зло, сором розливалися слізьми. Їй було страх як важко, їй пригадувалась денна буча, що збила вона на всю улицю, вона чула, що вона одна тут тілько ославилася, осоромилася... І все через кого? Через отого шибеника... Скілько вона через його перетерпіла, чого вона тілько не пережила, що з Галею витворювала... І все через його. А що їй за те? яка дяка її жде? Он він тепер, узявши полумисок, лопає на дворі, байдуже йому, що вона розливається слізьми, що вона не їла за увесь день, бо шматок хліба не йде на душу. А йому байдуже. Нащо Галька, нащо ненависна їй, — а вона не схотіла їсти, он сидить мовчки коло вікна та боязко позирає на неї. Їй шкода мене? — серце матернє уже поверталося до дочки.
— Чому ти, Галю, спати не лягаєш? — тихо крізь сльози спитала вона дочки.
Галя не пізнає матері. Невже це мати каже, невже вона? Досі одну лайку та докори вона чула від неї... а от тепер мати плаче, мати тихо, любо мовляє до неї. Їй жаль матері.
— Я коло вас, мамо, ляжу, — жалісливо одказує Галя.
Мовчить Параска, хоч їй так і хочеться пригорнути свою жалісливу доню, та після того, що досі було, — їй соромно, аж боязко якось.
Галя тихо устала, узяла ряднинку, прокинула коло матері на полу і лягла. Параска сидить до неї спиною, схилилась головою на руку, тихо схлипує.
— Мамочко... не плачте... — тихо, жалісливо обізвалася Галя.
Наче хто ножем ударив у серце Параску тими тихими словами.
— Коли лягла, то спи! — крикнула вона, схопилася і перейшла на лаву до вікна.
Галя почула знову свою матір, її голос, її запалу річ. Їй стало зразу гірко-гірко так; вона повернулася до стіни і наче заніміла.
Параска теж замовкла, перестала плакати, важко зітхати. Перебираючи неправди свої до дочки, вона зостановилася, чого, справді, вона така до неї? Думка за думку чіпляється, одна за другу в'яжеться... Параска пригадала своє заміжжя, виряжання чоловіче, і панича пригадала, свої думки, свої надії... Ні одна з їх не справдилася, — всі мов за водою пішли, ославивши тілько її одну, наділивши соромом довічним. Люди і досі не помирилися з нею і досі пригадують їй давнє... І всьому, всьому виною вона, ця Галя, жаліслива дитина... Як на те саме Галя обізвалася. О, єхидна! гадина! — трохи не скрикнула Параска та тілько пригримнула: спи, — і геть одійшла, щоб часом справді Галя не привернула її до себе. Зразу у серці в неї стало і холодно і пусто; сльози мов хто заказав — стали, замерзли і тілько ніч прикривала її суворий, грізний погляд.
Через хвилину убіг Василь у хату і напустився на Галю, чого вона лягла на його місці.
— Де ж твоє місце? — огризалася Галя, — ти ж лягав під коморою.
— Тепер уже холодно. А ти хіба тут спала? Адже ти з Христею у сінях. Ну туди і йди.
— Іди сам, коли хоч, — мені мати сказали.
— Галько! ляж коло стіни! — скрикнула Параска, чуючи дитячу спірку.
Галя мовчки посунулась. Василь ліг посеред полу. І широкий піл, та Василеві здається мало, — йому не хочеться, щоб сестра лежала коло його, дихала, часом і штовхнула. Він почав займати Галю, то положить руку на неї, то присуне аж до самої стіни, що їй і дихати нігде, то штовхне мов ненароком у бік рукою, так що Галя аж скрикне.
— Лежіть! а то я вас помирю! — грозить Параска.
— Він, мамо, налазе на мене, — правується Галя.
— Устань, Галько! марш до Христі!
Галя, давлячи сльози, устала, взяла свою ряднинку і пішла у сіни. Вона чула як незабаром мати перейшла знову на піл і лягла коло Василя. їй важко стало, гірко, вона не змогла здержати більше своїх сліз і почала плакати.
— Галю, чого ти? — тихо питає Христя.
— Бог з ними! Бог з ними! — припадаючи до Христі, розливається Галя.
Наймичка прочула, чого Галя плаче, і, пригортаючи до себе, почала умовляти.
— Цить, Галю, цить, бо почують — гірше буде.
За ту ніч багато-багато пережила Галя. Не серцем дитячим вона побачила, розумом повірила, що їй немає більше місця у матерньому серці, немає миру і рівні з братом. Перед її очима пробігло її мале життя, — ціла черідка бійки та лайки, та образи та зневаги лихої. Її серце щеміло; вона хотіла розгадати, чого се так? через віщо се? та тілько даремно продумала усю ту ніч. Вона рішила, що б там не було мовчати, таїти на своєму серці лихі болі, не показувати їх нікому. Бог з ними! Господь над ними! була її послідня думка і, мовчки помолившись як зуміла перед богом, щоб господь одвернув від неї матерню нелюбов, братову ненависть, заснула. Заснула тихо-покійно, з вірою в душі, що прийде час каяття і кари неправди.

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Як ведеться, так і живеться" >> Брат і сестра