НЕЗАВЕРШЕНІ П’ЄСИ

 

УКРАЇНОФІЛ

 

Ліс при городі, де гуляють. У лісі попрочищені доріжки, усюди лавки. Ніч уже, під осінь. Ліхтарі горять по главній дорозі, що веде прямо лісом до захисту, де музика грає. У темнім кутку лісу бокова доріжка, на лавці сидить Б о с к а, зап'ята платком, боса, горнеться і затуляється од вітру за деревину.

 

I


Б о с к а. Ух, холодно! аж кров у жилах стигне, у роті зуб на зуб не попаде! А ти сиди, сиди та жди свого! Прокляте життя, безталанна моя доля! Хоч би ненароком хто прийшов,— може б, хоч гривеник, щоб погрітись, заробила... (Задумується). І таке все моє життя! Ще дитиною, малою завезена паном... Правда, тоді гарно було... і їсти й пити, і одежі тії-то не переносить. А як п'яний пан — то без ліку гроші дає, щоб тільки десять раз поцілувала... Та не вміла шануватись, дурна! Чорт його бери, що таранкуватий, та горбатий, та з одним оком,— яке мені до того діло,— зате я, як картинка була... Ніт же, полюбивсь мені кучер Іванько... Замітили нас, його прогнали, а мене обідрали та вибили — та тоді прогнали на всі чотири сторони... Після того і посунулося все, як собака з стогу,— у село вже не йшла,— батько та мати ще сперш журилися,— пішла сюди... Незнакомий город, людний — приходилось і по смітниках, і під тином ночувати, по два дні не їсти нічого, поки не одібрала міста. Стала у мужика на рік. Що ж? Я за ті півроку так зніжилася, нічого не роблячи, що робота мужича здалася важкою, да до того і волі нема,— на улиці дівчата співають,— а ти не йди! Покинула я — хай йому біс! А тут і осінь настала, холод — куди його? Що заробила грошей — то проїла, то на квартиру пішло; а ні одежі, ні захисту — хоч пропадай... Подивилася я, що ходять же гірші мене на нічну здобич — та й живуть, чому ж я не піду? Молода, красива... Пішла — виробила полтинника. «Е, да так заробляючи можна велику силу грошей назбирати!»— думаю. Пішла я на другий вечір, на третій, на десятий... Далі зима наступає—куди його? Зимою ж не ходити попідтинню... Стала до жида. У жида добре — і харч є, і робота легка, і вільно мені гуляти, коли схочу... Бреше панич той, що учора був, що жиди нас дурять, у жида — тільки й життя... Не боронить він тобі ні в чому... А що ж це хоч його нема? Казав учора, що прийду, а от і нема. Та який він чудний, панич, а говорить так по-простому, як би од плуга. А між панами то так, як дике утя убереться між наські,— вони до його мовлять так гарно по-панському, а він до їх — ква та ква! Що воно за проява? Та чорт його бери, хто б він не був, та чому не йде — он змерзла, аж душа тіпається... Заспівати хоч. (Співа).

І сьогодні куліш, і учора куліш,—
Прийди, прийди, моє серце, хоч душу потіш.

II


Х а л а м и д н и к (входячи).
І сьогодні галушки,
І учора галушки!
Прийди, прийди, серденько,
На білі подушки.
Здорова була, моя крале мальованая! а кого ждеш-дожидаєш?
Б о с к а. Та хоч би який чорт прийшов, та прийшов, хоч би трохи погрів, а то зуби вже к лихій годині порозбивала.
Х а л а м и д н и к (сіда коло неї, горнеться і обдивляється). А ти таки й не погана зовсім.
Б о с к а. Та годі тобі роздивлятися. Піди лише чвертку принеси та погріємося.
Х а л а м и д н и к (дає дулю). А раз!

Боска одбива.

Не хоч! Я сам такий, якби хто осьмушку купив, то велике б тому спасибі сказав.
Б о с к а. Піди-бо! а я тебе за те так поцілую, як ще ніхто на світі тебе не цілував.
Х а л а м и д н и к. Знаю я ваше цілування — пролежав з місяць у больниці.
Б о с к а. Так ти думаєш, що всі такі?
Х а л а м и д н и к. Та ви всі одним миром мазані.
Б о с к а. Та не які ж чорти і винуваті, як не ви — самі лиха наробите, та тоді вже все на нас... Піди-бо горілки принеси (підсувається до його).
Х а л а м и д н и к. Їй-богу? (Сунеться до неї, пригорта).
Б о с к а. Не лоскочись (вертиться).
Х а л а м и д н и к. Іч яка! необлоскотана. Ще й вона боїться лоскоту?
Б о с к а. Авжеж, боюсь.
Х а л а м и д н и к. А скільки раз лоскотали?
Б о с к а. Нема діла!
Х а л а м и д н и к. А горілки хоч?
Б о с к а. А принесеш? (З радістю). Мій голубчику! мій лебедику! хоч піврюмочки, хоч на мізинчик-палець!
Х а л а м и д н и к. Підеш зо мною?
Б о с к а. Куди?
Х а л а м и д н и к. Та вже не куди...
Б о с к а. Так принесеш?
Х а л а м и д н и к. Та ходім уже.
Устають, у ту пору уходить Українофіл і щось говорить сам з собою.
Б о с к а. Постой, постой! Он іде той, що учора був. Та чудний такий він, так по-мужичому говорить, а панич... Ще щось і розмовля. А заховаймось отут у кущах, почуєм, що він буде говорити. Він учора мені аж семигривеника дав, так, нізащо — узяв та й дав. А сьогодні обіцяв ще дати.
Х а л а м и д н и к (вбік). Е, так стій же! Це треба на носі зарубати. Він, значить, грошовитий, від його, може, і мені що перепаде. (До Боски). Ходім справді заховаймось.
Ховаються.

III

У к р а ї н о ф і л (іде дорогою, похнюпивши голову, і сам з собою розмовляє).
О край мій! широкий та не вільний!
Коли б я був сторукий, стоязикий,-
Обвив би я тебе кругом тими руками,
Не вирвала б ніяка сила в мирі.
Гукав би так тобі про волю пісню,
Що світ увесь затіпався б почувши,—
Розтріснулось просторе синє небо!
Чи не учула б й ти тоді, небого,
Чи не озвалася б давно-колишнім словом?
А то ти спиш — німота тебе криє,
Та сум гуля, гуляє по могилах...
По кладовищах та степах розлогих.
А ти, ти спиш... Чужі панують,
На нарід жидову погану пустивши,
Як саранчу на добре спаханоє поле...
А ти не чуєш... Твої щирі діти
Добра шукають по всім білім світу
І плачуть в чужині... Дурні!
Дали свій край занапастити,
Дались сповитися в неволю,
Далися жидові у руки...
Дурні, дурні, сто раз дурні!
Чого ж я плачусь, лементую?
Лякаю сонних горобців,
Що тут зависли ночувати?

Сіда на лавочці, задумується. Підходить Х а л а м и д н и к.

IV

Х а л а м и д н и к. Добривечір, паничу!
У к р а ї н о ф і л. Добривечір!
Х а л а м и д н и к. Не во гнів вам буде, коли я вас чогось попитаю?
У к р а ї н о ф і л (про себе).
І серцю легше, душі одрада,
Коли свою почуєш мову.
Питайте.
Х а л а м и д н и к. Та то я, як по правді сказати, ішов сюди з гулянок, про себе чую, щось так волає, так волає, немов душу богові оддає. Хто б то, думаю, усьому світові не рад — піду подивлюсь, може, хто вішаться задумав, то одчеплю. Коли дивлюсь — аж ви стоїте, руками на всі боки махаєте, як вітряк крилами, очі витріщили так, як тільки, запам'ятаю, я ще малим був, мати умерла, ми заможні були, то тепер збідніли, а тоді скота багато було, так на поминки матері батько бив бичка... так, невеличкого; прив'язав ото батько його до стовпа та як учистить серед лоба довбнею, так він і сів на задні ноги, а очі витріщив, от як ви перед сим... Думаю, чого б так очі витріщати дуже,— чи не вчистив хто і вас бува по лобі довбнею?

Мовчання.

У к р а ї н о ф і л. Так це мене ви питаєте?
Х а л а м и д н и к. Вас, не во гнів вам буде... Бо я ще змалечку чув, що лісовики так само витворяють іноді з чоловіком, а їх у цьому лісі — сила-силенна... Я чув, як один мистець та вистрелив з ружжя, та й улучив лісового, так він так завив, що аж земля стогнала...
У к р а ї н о ф і л (швидко). Буде, буде, буде!
От чим живе народ твій, Україно!
Брехеньками сими свій розум мутить,
Дає себе дурить — в неволю завдавати...
Правда твоя, що лісовик учистив
Мене. Він, клятий, доконав до краю,
Тільки не той, що тут живе, у лісі,
А той, що я сховав у своїх грудях,
Що виносив в мізку, як черв'ячину,
Ізгодувавши з серця мого кров'ю!..
То він тепер мене і доїдає,
Серед ночі мій сон од мене гонить
І розкрива великим вітром вії,
Коли вони на час зімкнуться відпочити,—
Того мої і очі лізуть рогом.
Х а л а м и д н и к. Хм... Чудне ви, їй-богу, кажете, я це уперше зроду чую, щоб у людях селились лісовики. Чув і сам бачив, як вони глупої ночі розгулюють по зелених вітах, найпаче по кущах, — ото іноді видно посплітуваті так віти між собою, що мов їх хто руками звивав, нарочито, — то вони на гнізда так в'ють. А я, правду сказати, ніколи не чув, щоб у людях вони водилися, бо на те вони й лісовиками зовуться, що завжди по лісах живуть.
У к р а ї н о ф і л. Все равно, чи лісовик, чи людовик, як хочеш назови — все равно, кажу.
Х а л а м и д н и к. Е, ні, не все равно, он у нас на селі, ще як ми на селі жили, так нечистий уселився в одну жінку, так батюшка велів її киями убити... та й убили киями,— вона кричить, пінить, а люди її одно чистять, усю голову побили, мозок так і повискакував,— а вона все жива була, та вже аж увечері чоловік витесав з осичини кілок, та як устромив серед голови у тім я, так що аж до серця дійшов,— так тоді тільки затріпалася та й дух спустила.
У к р а ї н о ф і л (скочивши).
О страх! о горе! о нещастя!
І небо праведне не впало на вас, людоїди,
Й не задавило всіх своєю правою вагою?
Вас всіх лічить би, божевільних, треба, —
Так вас чужі порядки затлумили.
Х а л а м и д н и к. От ще кажіть — лічить?! Хто її тільки не лічив, уже самих первих знахарів прикликали — не помогло, а ви кажете — лічить.

Підходить Боска.

V

Б о с к а. Добре здоров'я, паничу!
У к р а ї н о ф і л. А, моя півночняя госте! Здорова була.
Б о с к а. Як живете, паничу?
Х а л а м и д н и к. Та не дуже давно вив так, як бузівок у спасівку.
У к р а ї н о ф і л. Це твій брат?
Б о с к а. Ні, не брат, я сього чоловіка не знаю.
У к р а ї н о ф і л. Так ти не знаєш його, а я його знаю, він тобі рідний брат.
Х а л а м и д н и к. Та я чув, що всі люди до пояса родичі, окроме рідних.
У к р а ї н о ф і л. Розказуй. І ти так знаєш, як вона.
Х а л а м и д н и к. Так це ви, може, хочете почати аж од Адама?
У к р а ї н о ф і л. Та мовчи, дурню! дай слово вимовити. (Задумується). Так,— ви, мої милі приятелі, рідні між собою,— ти йому сестра, а він тобі брат.
Х а л а м и д н и к. Так от великим хрестом-богом побожиться — вона мені не сестра!
У к р а ї н о ф і л. Та мовчи ти, іроде, кажу тобі!
Б о с к а. Мовчи-бо.
У к р а ї н о ф і л. Ви — рідні по мові. Ніхто краще вас не розказує на нашій мові. Вона безталання, а він — сміхів. Вона значить — поезія, а ти — сатир. А так як поезія завжди має за собою ідеал, указує пряму дорогу, а сатира тільки осміює людські недостачі, то от тобі на ж за те. (Дає їй семигривеника).
Б о с к а. Спасибі: дай боже вам здоров'я, паничу.
Х а л а м и д н и к. А мені й самому можно пошатирити?
У к р а ї н о ф і л. Сатир, голубе мій!
Х а л а м и д н и к. Добре, добре. (Прискакує до його і силоміць витяга гроші з кишені, потім кидається на Боску і в неї відніма — і тіка у кущі).
Б о с к а (кричить). О лишенько! лишенько! о, рятуйте, рятуйте! проклятий халамидник! щоб тобі ні добра, ні життя не було! щоб над тобою схід не світав і сонце праведне не сходило!

VI

Убіга д е с я т н и к.


Д е с я т н и к. Что здесь за крик? что за шум? Чяво ты, проклятая, воешь? А ты чяво здесь?
У к р а ї н о ф і л. Я собі заказав повіки не розмовляти ні з яким москалем,— то й не питай мене.
Д е с я т н и к. Что ты такое за птица? Ты поджигатель проклятый? Эй! братцы!

Увіходить ще д е с я т н и к і в два-три.

Берите ево!

Десятники беруть і ведуть, Боска тікає у кущі, деякі десятники за нею.

У к р а ї н о ф і л. Ведіть, але я заказав собі ні з одним Москалем не балакати — і не буду балакати!

Уходять.




 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Незавершені п’єси. Українофіл