ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

У ЧЕРНИЦЯХ

(Продовження "Лимерівни")

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА П'ЯТА -

Ніч. З одного боку біліє стіна монастирської обори, у стіні вікно, завішане зсередини чимсь чорним, крізь котре ледве-ледве пробивається світ; геть від вікна хвіртка; з другого хатка, у котрій ще світиться і чується гомін, а часом і співи. Кін займає місце глухе, заросле високою чорнобиллю, зрите ровами. Якраз посередині росте височенний дуб.



[Вихід] І

З-за хвіртки чується голос сестри Марфи.

С е с т р а М а р ф а. Матушко гуменя, постійте, я відімкну. Іч, як замок заржавів, як баран той став. Певно, років з десять буде, як відпирався.

Чутно гуркіт заліза об залізо.

С е с т р а С е р а ф и м а. Та тихше, сестро Марфо, Тихше, бо тут же недалечке і її келія. Ще почує.
С е с т р а М а р ф а. Далі ключ не йде! Силкуюсь, силкуюсь, а він став та й не подається. Ху! аж уморилася.
С е с т р а С е р а ф и м а. Давай ще я. От бач, і покрутнувся. Держи замка, а я буду ключ крутити.

Через хвилину чутно замок цокнув. Загарчав засув, а ще трохи перегодом і хвіртка відчинилася. Першою вийшла матушка гуменя і, перехрестившись, на всі боки огляділась.

М а т у ш к а г у м е н я. Ух! Яке страшне та глухе місце.
С е с т р а С е р а ф и м а. Мирський гріх завжди кублиться по таких місцях, ховається, щоб ніхто не побачив.
С е с т р а М а р ф а. Зачинити хвіртку чи хай так?
С е с т р а С е р а ф и м а. Зачини, зачини.
М а т у ш к а г у м е н я. Куди ж тут іти: я нічого не бачу. Одні рови, та ями, та бур'яни.
С е с т р а С е р а ф и м а. Ми тут де-небудь у бур'яні присядемо. Сюди, матушко, сюди. (Іде вперед).
М а т у ш к а г у м е н я. Глядіть мені. Горе вам велике буде, коли ви неправду кажете, коли покліп на свою сестру зводите.
С е с т р а М а р ф а. От довідаєтеся, матушко, який то покліп. Ми своїми очима бачили, самі чули, як вони змовлялися сії ночі утікати. Чого ж нам клепати дурно? Вас серед ночі піднімати з лігва?
С е с т р а С е р а ф и м а. А ви, матушко, простіть мені, що скажу, думаєте: немає богобоязнішої сестри, як вона? Ось побачите, що в тих богобоязних заводиться.
М а т у ш к а г у м е н я. Побачимо, побачимо... А то звідки світиться?
С е с т р а М а р ф а. То в Гарасима. Ви йому теж вірите, а він таке заводе — що тільки батечки! Ще поти не було Юліаниного батька та гайдамаки лежали, то ще таки Гарасим був як Гарасим. А як ви Кнуреві дозволили тут жити, болящі стали вичухуватись, то там вони таке завели,— щодня гульня, співи, танці!
С е с т р а С е р а ф и м а. Той Гарасим найперший зводник. Певно, він і Василя з Юліаною звів.

З хати чується пісня:

Та не буде лучче, та не буде краще,
Як у нас на Вкраїні.
Та немає жида, та немає ляха,
Та не буде унії!

С е с т р а М а р ф а. Чуєте? Отак день у день, ніч у ніч. Ще кобзар сюди прибився. І його вони до себе прилучили, щоб була своя музика.

[Вихід] II

Відчиняються двері у Гарасимовій хаті і виходе поточуючись Кнур, за ним Гарасим веде кобзаря.

С е с т р а С е р а ф и м а. Присядьмо, щоб бува не побачили. (Присідають).
К н у р (поточившись з порога). Сюди, біси його батькові! Які тут виходи. Трохи не впав. Помалу, Гарасиме, старого зводь, щоб ще бува не вбив.
Г а р а с и м. Знаємо... Хіба мені первина. От ще наставляє. Знаємо й без тебе. Сюди, старче божий, сюди.
К о б з а р. Ти мене не тягни. Я сам. (Зіходе).
К н у р. Оце і вже. Ну, брат, та й темнота — хоч би хто і дулю ткнув під самий ніс, то й то б не побачив.
Г а р а с и м. Кий там біс тобі стане дулями тикатись?
К о б з а р. Не згадуйте його проти ночі, не згадуйте. Хай йому всячина! Ху! та душно ж у хаті як. Посадіть мене де-небудь, я трохи спочину — віддишуся.
Г а р а с и м. Та сідай там, де стоїш. Не бійся.
К н у р (озираючись). Кажуть, не видно. Усе видно, усе. Он і монастир видно. Он і в вікні світло видно, де моя доня живе. Ледве-ледве блимає. Спить то вона, бідна, чи богові молиться?

З хати доноситься пісня:
Ой бре, море, бре,—
Сип, шинкарко, ще!

Г а р а с и м. Іч, якої наші завели. Що за веселий народ! Сидіть тут, а я до їх піду, хоч пісень співати навчуся. (Іде у хату).
К н у р. Сидіть! Чого я тут не бачив, що стану сидіти? Ти сам не боїшся, старче божий?
К о б з а р. Іди-іди. Чого мені страшно?
К н у р. То-то... Посидь, я за тобою вийду. (Іде). А коли лучиться що — гукни, подай звістку. Ми тут; зараз порятуємо тебе,— не дамо в образу. (Виходить).

[Вихід] III

К о б з а р. І що б тут лучилось таке? Де тут візьметься те лихе? Поблизу храм божий... ніч... певно, все спить... Ач, як тихо, ні шелесне нігде; вітрець не дихне. І світ спочиває... Спи, світе божий, спи. На те й ніч, щоб спати. І звірина спить у лісі, пташка — в діброві, рослина — у полі... Все... Один тільки чоловік ще не спить. Одного лихо вороча, другому заздрість не дає спати, третій знічев’я гуляє, а є такий, що й лихе замишляє. І чого, бачся? І нащо?.. Світ великий, світ широкий, усякого до себе прийме, всякому достаток добуде... Ніт же: одному того трохи, другому — того мало, один у одного кидаються однімати,— розпочнуть змагання, розведуть бучу... Ох! що то за лукавий, прости господи, твоє сотворіння — чоловік!
С е с т р а С е р а ф и м а (з-за бур'яну). Ох, грішні ми, прости господи, перед тобою; сто тисяч раз грішні!
С е с т р а М а р ф а. Прости нам і одпусти прегрішення наші!
М а т у ш к а г у м е н я. Що то старий чоловік, що то при розумі доброму — він тільки про боже й дума, про гріхи свої гадає. А от молодий,— поти перегорить у його там усе, поти дійде до того, що мир йому стане суєтою суєт,— все він до його липне, все його туди тягне... Мені тільки не віриться чогось тому, що ви кажете про Юліану.

Здалека доноситься пісня:
Ой, і, коню, ти, коню!
Ой, коню вороненький, (2)
Товаришу мій вірненький.

С е с т р а С е р а ф и м а. Та це ж Василів голос? Він, він. От не вірили, тепер же повірите.

[Вихід] IV

В а с и л ь (за коном співає):
Та скажи, скажи, коню,
Де ми будем ніч ночувати. (2)
Хто нас буде привітати.
К о б з а р. Іч! Ще хтось не спить... козачу пісню співає... Видно, хтось іде кудись... Що за поважний народ ті козаки, і пісні їх такі поважні. Послухати хоч.
В а с и л ь (все ближче):
Переночуємо нічку
Та у темному лісочку;
Переночуємо другу
Та у темному лугу.
М а т у ш к а г у м е н я. То, чутно, кінь тупа. Ще сюди як поверне, то, чого доброго, наїде. Ходімо відсіля до хвіртки. (Підводиться іти).
С е с т р а С е р а ф и м а. Можна стати за хвірткою — все буде чутно.
С е с т р а М а р ф а. А як наші святі та божі тільки що зійдуться — от би утікати,— а тут ми їх з-за хвіртки: боже поможи у далеку дорогу, а верніться лиш назад.
М а т у ш к а г у м е н я. Ох! Серце моє розходилося... Все тіло тремтить, не держать мене ноги... Одведіть мене, бо я й не бачу вже нічого.
С е с т р а С е р а ф и м а. Бери, Марфо, за ту руку.

Беруть гуменю під руки і ведуть до хвіртки, куди і скриваються всі.

В а с и л ь (близько за коном).
Переночуємо третю,
У степу при дорозі.
Ой, у степу при дорозі
Та й обняли мене сльози.
Т-рррр, коню, стій! Підожди тут, товаришу щирий; постій, поти вийде моя дружина... А там, а там... Кріпи сили, коню сивий... Затіяли ми непевне діло. Зворухнеться увесь мир чернечий, коли дознається про його... Як він дознається? до світа ми далеко будемо. Хіба ти в мене не легконогий, не шестокрилець... Птицею помчиш нас через гори, яри та байраки на просторі степи, на широке привілля... А там, коню,— уберу я тебе у золоту збрую, покрию шовковою попоною, насиплю вівса по коліна, а трави... трави ти сам добудеш. Висока вона там та буйна, до голови твоєї досягне... Добре, коню, буде тобі, та не згірше і хазяїнові. Вірна дружина буде біля його ходити, своїм тихим словом тугу його розганяти, ясними очима серце веселити...
К о б з а р. Хто се? Щось то воно замишляє... Невже що лихе? Підождемо, послухаємо, що буде... Прилягти, щоб не примітко було. (Прилягає).

[Вихід] V

В а с и л ь (увіходе). Он-он де те віконечко, ледве світ мріє; там моє вірне кохання сидить, мене дожидає... Чи, може, богові молиться, йому молитви засилає, щоб він, милосердний, простив її грішную душу, що не знесла затвору чернечого; щоб зглянувся на її серце молоде-гаряче, що боліло, билось з лихою долею і знемогло наостанні... Підожди мене, моє серце, разом помолимося йому не в твоєму гіркому затворі, а серед світу білого, на степу широкому, де так вільно та просторо, де немає людей з їх замірами лукавими, з їх установами тісними-невільними, де воля, побратавшись з вітром буйним, гуляє,— під небо сяга, на траві стелиться. Там, моя доле, ми йому помолимось, само щастя буде нашу молитву складати, воля її виколише в нашому серці, буйний вітер однесе до самого бога. То буде щира молитва до його без слів, без зітхання важкого, не потайна від миру, а явна... вільна, щаслива і щира!.. Чого ж се я так роздумався? Де б мерщій діло робити, швидше його кончати, а я думками багатію. (Мерщій поривається до вікна і стиха стука у шибку). Спить, видно, не чує, що не одкликається. Встань, проснись, моя доле, твоя дружина давно тебе жде, твоє щастя дожидає.

Стука знову дужче. У вікні заколихалась запона. Чиясь рука заметушилася коло запорів; злегка стукають запори, і вікно відчиняється. Маруся висадила у його голову.

[Вихід] VI

М а р у с я. Ти, Василю?
В а с и л ь. Я, моя рибко, я. Що ти, вже зібралася, моя зірочко? Виходь сюди, виходь. Ось мої руки. Держися за їх; я тебе, як ту дитину, знесу; як моє щастя, пригорну до свого серця... Там кінь дожидає... а там — тільки нас і бачили люди... Ну ж, лізь мерщій, спускайся на руки; не бійсь.
М а р у с я (сідає на вікно). Підожди, Василю, підожди. Дай побалакаємо ще трохи.
В а с и л ь. Об чім балакати? про що балакати?
М а р у с я. Про наш замір небувалий. Знаєш: мені оце було так тяжко, так гірко,— от мов я лихо неминуче чую і воно давить мене. Я плакала, богу молилася.
В а с и л ь. Ну, та й що вимолила?
М а р у с я. Нічого. Видно, і бог від мене відступився, від такої грішниці тяжкої,— і трохи мені не полегшало, а ще мов важче стало. Знаєш, Василю, що: покинь мене, не руш мене... їдь сам куди знаєш, не бери мене з собою. Нащо я тобі? Тобі заманеться на погуляння піти, лицарською силою помірятися,— коли не буде мене — ти сам собі пан, а як умісті житимемо — я тільки буду тобі руки в'язати, твоїй голові думок завдавати.
В а с и л ь. Отаке ти вигадала в своєму чернечому затворі. Ні, рибко, ні, ти помилилася. Не в той бік тепер життя тягне, не так воно складається, щоб одну тільки силу тішити, лицарство догори здіймати... Тепер ним нічого не вдієш. Інші часи настали — інші заміри принесли. Життя тихе та щасне, розпорядки громадські вільні, такі, де б усякому добре жилось,— он чого тепер життя просе, он куди тепер воно гне-верне... Лицарська сила зробила своє, прогула на увесь світ своїм бучним заміром та й сконала. Рідний край розшматований на троє — з одного боку Польща його плюндрує; з другого Москва свої розпорядки уводе, зосталося одно Запорожжя, де ще живуть козацькі звичаї, де воля подає руку то одному безталаннику, то другому... Оже вже й йому не довго животіти; огортають його вороги з усіх боків, та воно й само далеко від своїх звичаїв поступилося. То, було, жінки воно і близько до себе не підпускає, а тепер само зимовниками заводиться, на свої степи оселенців закликає, оселяє його хуторами та селами. Там десь і ми, моя доле, виберемо красну місцину і заживемо з тобою щасно та радісно.
М а р у с я. Ох, господи!.. Серце віре... серце замирає... Страх мене бере.
В а с и л ь. То від того, що вперше... Ну, стрибай же, рибко, на руки... стрибай! (Здіймає руки і хапа її).
М а р у с я. Підожди... Добрий мій! любий мій!.. Хоч хвилиночку... ще.
В а с и л ь (ухопивши її на руки, здіймає угору). Серденько моє, чого ж ще ждати?
М а р у с я. Постій, я хоч чернечу одежу скину. Нащо вона нам? (Василь пускає її, вона відходе від вікна. Через хвилину чується її голос з хати). Прощай, чернеча рясо, не споминай лихом ту грішницю, що носила тебе, прости той гріх, що крила єси... Господь бачить, як я боролася, та не стало моєї сили. Прости мене, господи! (Показується знову у вікні у пишному уборі і наміряється стрибати).
В а с и л ь (углядівши її, радо). Отак краще, моя доле, отак краще! (Бере її на руки і стиха зносе. Потім пригортає до себе). Зоре моя! щастя моє! Чується поцілунок.

[Вихід] VII

Гуменя, Серафима і Марфа вискакують з-за хвіртки.

М а т у ш к а г у м е н я. Юліано! що се ти!
М а р у с я. О-ой! Матушка!.. (Омліває на руках у Василя).
С е с т р а С е р а ф и м а. Оце та черниця! Оце та свята та божа?!
С е с т р а М а р ф а. Плела ти на нас! Плескала про гріх... а сама? сама?

Обступають Василя і Марусю.

В а с и л ь. Гетьте з дороги! гетьте! (Поривається іти).
С е с т р а С е р а ф и м а. Куди? куди? Ні, не доведеться тобі її від нас узяти. (Хапається за Марусю,).
М а т у ш к а г у м е н я. Біжи, Марфо, по людей і Біжи за сестрами!
С е с т р а М а р ф а. Гей! о рятуйте, хто в бога вірує!
К о б з а р. Що то — душогубство?.. Гей!

[Вихід] VIII

З Гарасимової хати вибігають Гарасим, Кнур, запорожці і гайдамаки.

Г а р а с и м. Що тут трапилося? Злодій, чи що?
М а т у ш к а г у м е н я. Гарасиме! світла сюди! Людей...
Г а р а с и м. Голос матушки гумені. Що воно за знак, що за оказія? Біжимо. Дядьку Остапе, верніться візьміть ліхтарню.

Біжать і натикаються на Василя з Марусею і Серафимою, що, ухопившись за Марусю, тяглася за нею.

Л ю д и. Хто се? що се? (Обступають його).
В а с и л ь. Се я. Чого вам треба?
Л ю д и. Здається таке, як отаман.
К н у р (з ліхтарнею у руках). Ось і світла! ось я зараз.
Г а й д а м а к и. Гге! Отаман та ще й не сам.
М а т у ш к а г у м е н я. Беріть його!., в'яжіть його!.. Він злодій, злодій... украв добро наше.
Л ю д и (хапають Василя). Ану, пане-отамане, показуйся личком. Що се ви важке так легенько підхопили?
В а с и л ь. О-о, безталання лихе! Чого ти за мною слідкуєш? Нате вам її... Судіть мене, карайте, катуйте, не робіть тільки їй нічого лихого.
К н у р. Се ж дочка моя, Маруся?!
М а р у с я (прийшовши у себе). Ох, таточку! (Закриває лице руками).
С е с т р а С е р а ф и м а. Яка вона Маруся, вона Юліана! Не твоя вона дочка, вона тепер наша.
Г а р а с и м. Марусе! як се ти?
С е с т р а М а р ф а. Полюбуйся тепер нею. Бач, що то за свята стала! Уже й чернечу одежу з себе скинула, а мирську наділа.
З а п о р о ж е ц ь. Так осе пан-отаман у чужий огород закинули невод? А київ за се! Беріть його, в'яжіть вражого сина. В'яжіть он туди до дуба.

Поки в'яжуть Василя, з двору через хвіртку набігають черниці і між ними К н у р и х а.

К н у р (углядівши жінку). Жінко, глянь, що то ти наробила?
К н у р и х а. Дочко! що се?
С е с т р а С е р а ф и м а. Полюбуйтеся тепер дочкою своєю! полюбуйтеся черницею, що з козаком намірялась мандрувати...
С е с т р а М а р ф а. І змандрували б, може, якби не ми.
М а р у с я. Матусю! простіть мене...
К н у р и х а (сердито). Проклята! проклята! (Мерщій окривається у хвіртку).
К н у р. Ти, ти проклята! ти її голову втопила! (Плаче).
М а т у ш к а г у м е н я. Цитьте, мовчіть! Ведіть до мене ту грішницю.
С е с т р а С е р а ф и м а і с е с т р а М а р ф а (капають її під руки). Чого ти закриваєшся руками? Соромно, кажеш, стало перед людьми свого гріха, а перед богом, небійсь, його й не боялася?
С е с т р а М а р ф а. Та ще й опинається? Іди! (Тягнуть її).
М а р у с я. Ох, не мучте мене! Не бийте мене! Я винувата... у всьому винувата.
В а с и л ь (поривається вирватись). Пустіть мене, пустіть, я отим ящіркам голови порозбиваю, щоб вони не знущалися з неї.
Л ю д и. Та ну, не бришкай! Хоч ти і здоровий, як той бик, а проте і нас чимало. Стій, коли поставлено тебе! (В'яжуть його дужче).
М а р у с я (падає перед гуменею). Матушко! простіть мене! грішна я, грішна... Здалася на слово улесливе, здалася на речі лукаві... (Плаче).
М а т у ш к а г у м е н я. Змія ти люта! Каєшся тепер, плачеш. А раніше що думала, а раніше де твоя голова була?
В а с и л ь (до гумені). Не лай її... не лай... Сама ти змія, гадюка чорна!
М а т у ш к а г у м е н я. Ведіть її з-перед очей моїх. Ведіть і запріть її у льох на кріпкі запори. Завтра ми суд над нею учинимо.

Марусю беруть за руки Серафима і Марфа і ведуть через хвіртку у двір.

А ти, лукавий чоловіче! Ми ж тебе хворого до себе прийняли, коло тебе ходили, врази твої гоїли. А ти от чим нам за се заплатив? Душу християнську запакував, на гріх смертельний її підбив, до пекла пустив.
В а с и л ь. А добре ти знаєш, що вона там буде? Чи не з богом бува уже побалакала про се?
М а т у ш к а г у м е н я. Очумайся, лукавий чоловіче! Що ти плещеш таке? Подумай, яку ти хулу несеш?
В а с и л ь. Очумайтесь уже ви, задурені та зачумілі душі! Од ладану ви почаділи, оливою замастилися так, що і правди святої не бачите. Не на те господь дав життя чоловікові, щоб його гнітити та нехтувати, не на те серце укинув у груди, щоб його засушити та заморити... І звірина живе по закону божому, як їй господь раніше наказав, а ви, лукаві, чоловікові не даєте жити, давите його своїми установами, нівечите своїми затворами та ще й хвалитеся перед господом, що добро ви дієте.
М а т у ш к а г у м е н я. Ти збожеволів? Чи лукавий ворочає язиком твоїм?
В а с и л ь. Все ви вернете на лукавого, все звертаєте на його. І людей катуєте та мордуєте, щоб якусь химерну душу від його слобонити, і правду святу давите та нехтуєте, щоб лукавого побороти... Вийдіть ви на широкий простір, гляньте ви на світ божий не з свого вузенького віконечка, не з своїх суточок чернечих, а ясними очима, то й скажіть мені, де лукавий той.

Убігають сестра Серафима і сестра Марфа.

[Вихід] IX

С е с т р а С е р а ф и м а. Матушко! матушко!
С е с т р а М а р ф а. Горе нам, горе!
М а т у ш к а г у м е н я. Що там таке?
С е с т р а М а р ф а. Юліана утопилася.
М а т у ш к а г у м е н я. Як утопилася?
В а с и л ь. Ха-ха, ха-ха!
С е с т р а С е р а ф и м а. Ми вели її під руки і держали кріпко... Не довівши до льоху, в садку, як рвонеться вона, видно, куций їй силу придав таку, що ми так і розскочилися з сестрою Марфою. А вона, вирвавшись, та від нас. Прощайте, каже! не осудіть мене, грішної! Та в садок. Ми за нею... аж земля гуде — біжимо, об сучки одежу рвемо та за нею поспішаємо. Не встигли таки. Добігла до ставу та як кинеться — тільки вода зашуміла та чорна-чорна хвиля стовпом угору знялася.
М а т у ш к а г у м е н я. Свят, свят єси, господи!
В а с и л ь. Ха-ха-ха! А що, осудили її? Наглумилися над нею? Скажіть же тепер, хто ж її до сього довів? Чи я, що хотів її вивести з вашої чорної тюрми на вольну волю, на світ просторий, хотів дати їй жити і бога хвалити, чи ви — що його правду стережете і от так безвинно молоду душу загубили... Чого ж ви дивитесь, добрі люди? Поторопіли усі?... Оханіться! візьміться за розум! Зруйнуйте сю тюрму, що людей давить, що душі губить.
М а т у ш к а г у м е н я. Свят! Свят! Свят! Це не чоловік, це сам лукавий очоловічився! Сам луципір зійшов на землю... Тікайте [від] його, добрі люди! Хрестіться від його... плюйте на сатану! Тьфу! тьфу, тьфу! (Біжить).
Л ю д и. Тьфу! тьфу! тьфу!
Г а р а с и м. Сатана! сатана!

Тікає, за ним другі біжать. Зостаються тільки кобзар, Василь та Кнур.

К о б з а р. Ой, любомудрі, любомудрі! через те в нас і добра на світі немає, через те і край пустошиться-гине, що ніхто не береже, господи, твого святого завіту, не слухається дідівських споконвічних звичаїв,— кожен дума тільки про розор та бучу, щоб усе виполонити, усе викоренити. А що ж замість того даєте нам, характерні?
В а с и л ь. Ех, Василю, Василю! нащо ти так рано родився! нащо тебе з такими думками на світ пустили?! (До Кнура). Одв'яжіть мене, будь ласка, дядьку, я сам хоч на себе руки наложу, бо немає правди на світі! Всі помутилися, всі подуріли!
К н у р. Я тебе одв'яжу, мій сину, тільки не для того, щоб ти собі лихе заподіяв. Тікаймо звідси, Василю... Не клином земля зійшлася: ще є добрі люди на світі, є ще вільне Запорожжя. (Почина одв'язувати його).

Заслона пада.

21 березоля 1884 р.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "У черницях "